О Боже,
Як життя прекрасне,
Прекрасне, не завжди,
Нудне воно, не справедливе,
Так само і навпаки.
Дивлюся я, на всі ці дні,
Не мають вони фарби,
Вони всі сірі і мрячні,
Як хмари перед ураганом.
А хочеться, щоб все ішло,
Щасливо, радісно, безгрішно…
Ми всю буденність поглинаєм,
І кожен день, неначе грат,
Що всі можливості ховає.
Ми мусим те,
Ми всі повинні…
Та все це видумка суспільна,
Ми маєм жити,
Ми маєм йти,
Дорогою, що ми обрали,
Це наша доля,
І наш хрест,
Його ми всі, з собою носим.
Він в наших душах,
Пише долю,
Яку ми маємо прожить,
Та тільки тем ми маєм право,
По-своєму своє життя прожить.
Не треба нам «учителів великих»,
Які лиш учать, та не живуть,
Вони раби своєї долі,
Та все ж, ми всі раби…
Учить не треба, а треба словом,
Життєвим, мудрим помогти,
Воно залічить старі рани,
І дасть життєвий цінний досвід.
А є ще в серці та пропаща зрада,
Та звик вже я і з нею буть,
Вона мені весь стимул добавляє,
Щоб жив із розумом своїм.
І щоб життя прожив не дурно,
І пам’ять свою я зберіг.
Та збережу,
Я певний в цьому,
Ще будуть на шляху життєвім перепони,
І нагло стверджувать – не мій це хід,
Я буду думати, аналізувати,
Свою стратегію творить.
Але життя, таке прекрасне,
Прекрасне, не завжди.
ID:
490303
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 04.04.2014 19:16:12
© дата внесення змiн: 04.04.2014 19:16:12
автор: Viktorovich
Вкажіть причину вашої скарги
|
