| Сторінки (1/38): | « | 1 | » |
Я напишу тобі листа тремтячою рукою. Розповім у ньому, як серце боліло, коли все моє життя гайнуло у прірву. Згадаю в нім про недоспані ночі, про самотні сніданки, про загублені мрії. І, можливо, якісь докори сумління похитнуть твою душу. Втім, скоріше апокаліпсис знищить землю, аніж ти побачиш вину за собою.
Я напишу тобі, як болісно спостерігати за повною руйнацією душевних надбань. Не лише своїх, але й близьких. У якусь мить дім став пустим, у ньому оселилися розпач та біль. По заляпаному паркету крокувала смерть, прагнучи забрати мою душевну перлину та віковий спокій. Вона показала мені, наскільки нікчемними можуть бути люди, як легко втратити дім та родину. Від мого минулого залишилися лише червоне ведмежа та старі, пожовклі від часу, знімки. А ще, цей лист, якого ти не отримаєш.
Я напишу тобі листа, а потім спалю його. І спробую все викинути з пам’яті.
Я знаю, що колись ми випадково зіткнемося на розі вулиці, але пройдемо повз одне одного.
Можливо, колись я шкодуватиму, що так легко змогла ви черкнути тебе з мого життя, тату. Можливо, колись…
А поки що я сподіваюся, що якось прийду до мами на могилу і побачу поруч з нею ще одну – твою.
Це означатиме, що ти усвідомив свої помилки. І якщо я змахну з очей сльозу, тоді знатиму, що ненависть не змогла до кінця вбити дочірню приязнь.
Тоді я засміюся. Тоді дихати мені стане легше. Якщо ж ні… Не я тобі бажала смерті, батьку, не я…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255137
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.04.2011
Хороший ти тому, кому на хліб даєш.
Вони тебе пом’януть, та й згадають теж..
Для інших – безіменним у землі згниєш.
Таких не менше, люба. Вони існують теж.
І знаєш, не хвилює, що в тебе на душі.
І чи сумління чисте, чи знищене давно.
Ти задарма писатимеш для них вірші.
Всередині не золото, а вікове ла*но.
Вірність вже й задарма люди не візьмуть.
Єдина їх програма – на вірність посягнуть.
А ти все віриш в доблесть, шукаєш доброту.
Забудь дурниці, люба. Мету маєш не ту.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255130
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.04.2011
«ви можете мене засуджувати, але ніхто не зможе заперечити, що я сильна»
Коли я була маленькою, мені здавалося, що дарма мене ненька породила, адже поведінка моїх батьків виражала лише одне: я не була їм потрібною.
Коли мама була мною вагітною, вона жодного дня не покинула цигарку, з якою йшла нерозлучно по життю. А батько, скільки я його пам’ятаю, постійно пиячив та «мудакував» (все ж пробачте мене на цьому слові).
Також, я мала брата і сестру. Точніше, вони мене мали: «Подай,принеси, прибери…» Що ж поробиш? Я була наймолодшенькою..
Брат старший від мене на вісім років і, сам по собі, трутень трутнем. Більшого ледацюги ще пошукати!
Коли мені було років шість, я постійно знаходила у нього під подушкою насіння коноплі, і жодної секунди не вагаючись, відносила потаємний клунок матері.
Зрештою, брат допетрав у чім річ, та й став переховувати свою коноплю, але це йому мало допомагало. Я обшуковувала усі коробочки у його кімнаті, облазила кожен міліметр, а коли знаходила черговий клунок зі шмаллю, історія повторювалася.
Одного разу брат повернувся додому з розбитою головою (десь його там хлопці побили). На той момент він з нами вже декілька років не жив і був жонатим. Мати його тоді й в хату не пустила.
Сказала, щоб додому йшов. Батьки хутко вклалися спати, а він лежав у коридорі на підлозі й стікав кров’ю. Я про це не знала. Вийшла вночі водички попити, увімкнула світло, а тут таке!!
Розверещалася, батьки підірвалися і таки викликали «швидку». Дякувати Богові, минулося…
Сестра завжди була найспокійнішою. Батько стоїть кричить на неї, так, що аж стіни лопаються, а та стоїть собі мовчки, хоч би й кліпнула. А тільки очиці говорять: «Репетуй, скільки хочеш, все одно зроблю по-своєму».
Вона у нас середня дитина. У 14 вийшла заміж і зродила первістка.
Її перший шлюб за два роки згинув у болоті побуту.
Я одна лишилася з батьками, і ось тут моє життя стало дійсно нестерпним…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249503
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.03.2011
Сподіваюсь, ти втрапиш до Раю.
Нам у Пеклі, на двох, місця мало!
Через втому душевну згораю.
Та й бажання мінятись, пропало.
Не жадає душа горних схилів.
І лице не пашіє без вітру.
Очі втратили блиск без поривів.,
Без сердечних пісень якось гидко...
Він один випромінює світло!
І не просить скарбів на заміну.
Відчуваю, в мені щось затихло..
То образа за розбиту родину.
І за юність свою, і за згублений час.
За обман, за брехню, і за зраду твою.
Я не в силах змінити усе це за вас!
Отруїли ви серце і душу мою..
Ви мені говорили, що все почнемо з нуля.
Обіцянкам фальшим не було кінця..
Та тепер я змінилась, тепер я нова.
Все зітру я про вас, і, власне, буду права.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246950
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.03.2011
В життя вертаю... Геть від почуттів.
Вони мені весь вік і рід мій згублять!
Не буду я писати зайвих слів.
Бо графоманства читачі не люблять.
В життя вертаю...Поруч все завмре.
Чекатиму, коли мені щось скажуть.
Депресія моя ось-ось помре.
І лиш тоді дорогу вірну вкажуть.
В життя вертаю... Хоч воно й тяжке.
Минуле по п"ятам снує за мною.
Майбутнє ж, навпаки, таке крихке!
Боюся, не обійдеться без бою...
Як не втомилася, яка б я не слабка,
Та воля є, і сила є душевна.
Злітає думка, мов пір"їночка легка,
А десь у серці проростають щастя зерна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244569
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.03.2011
Ось я, маленька химера у світлій сукенці, стою перед дзеркалом і невдоволено розглядаю сірі колготи, які, зараза, чомусь завжди на два розміри більші від мене.
«Ох і колючі ж вони. – думається мені. – Неначе їжаки об ноги пестяться, як кошенята.»
Справді, тепла бавовна чомусь страшенно кусається і раз за разом моя рука опускається, щоб почухати або п’яточку, або під колінцем.
Втім, цю кусучість я можу мамі пробачити.
Коли вона втряхує мене у панчохи, здається, що я можу високо-високо стрибати., то ж від цього стає і весело, і добре.
Моя невдоволена моська починає всміхатися в той час, коли мама активно скубає мене за волосся, намагаючись зібрати їх у нормальні хвости та підперезати стрічками.
І все це з однією метою: сьогодні до нас на гостину має прийти дядінька – фотограф.
Мама вже зранку його очікує. Вона навіть одягла свою найгарнішу сукню та накрутила волосся. А я дуже не хочу, щоб він приходив. Бо тоді мене шарпатимуть немов фарфорову ляльку: «стань тут, подивися туди…». І все ж серце радіє, коли бачу маму такою. Тоді її очі повертають давно втрачений блиск і у них знову жевріє вогник давно забутого присмаку щастя.
Аж ось і дядько з вусами входить до нашої оселі.
Озирається, оцінююче прицмокує язиком, і наче не помічаючи бідності нашого дому, проходить далі.
А з пожитками у нас і справді було не дуже. Троє дітей у домі, за якими слідкувати постійно треба, працював один батько. Розбишаками ми тоді були, не передати! Бувало, що й по кілька тарілок за день примудрялися розгепати, і котові хвоста віддавити, і сусідську копну сіна підпалити. І все випадково, ії-бо випадково!
Понамучилася з нами мати, що вже й казати? А взуття на нас горіло! А одяг! Коліна й лікті вічно позбивані, то й заплати на тих місцях стоять. І ніяка зараза нас не брала. Лихо, а не діти.
То ж коли фотограф до нас прийшов, брат з сестрою якраз у школі штани на м’якенькому місці протирали, а мені відразу пообіцяли татового ременя за погану поведінку, то ж я якось скисла, похнюпилася. Задумалася над доленькою своєю тяжкою і над доленькою ременя проклятого.
Мама з дядьком вертіли мене, крутили, а я щоки надула, язичка прикусила, щоб не розплакатися…
Зрештою, посадили мене на старе, пошарпане крісло,дали альбом для фотографій і сказали дивитися. Ще й кота під бік посадили, думали, що мені так веселіше стане.
Не стало. Я альбом погортала трохи і виявила, що там жодного знімку немає. Жодного!
Провели ми дядька-фотографа так і виявивши з мамою, куди ж усі знімки з альбому поділися…
А з того дня залишилося лише одне гарне фото: я з батьками стою і моя маленька ручка довірливо стискає мамину широку долоню…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=228592
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.12.2010
Маша всегда все имела. И чем больше она имела, тем меньше ей было нужно. От опеки родителей она сбежала в 18, выскочив замуж. Тогда он казался ей красивым, умным обаяшкой. Потом, оказалось, что ее мужчина и не мужчина вовсе, а так, одно название. Маша не смогла понять, то ли он так изменился уже будучи с ней, то ли был таким, да она дура слепая, не заметила сразу. Это так и осталось загадкой. Чаша терпения с каждым днем неумолимо приближалась к критической отметке своего наполнения и однажды таки все выплеснулось наружу…
На кухне царил хаос. Кот носился по квартире с мешком на голове. На столе были разложены продукты, а пол усеян теплым песком.
Маша стоит над книгой рецептов и долго ее изучает, на пороге возникает супруг.
- почему у кота пакет на башке? – сурово спрашивает он.
- а, что? – рассеянно отзывается Маша, неохотно отвлекаясь от книги.
- кот. У него пакет. – начинает злиться муж. Его лицо приобретает красные тона.
- ну залез бедняга по-глупости своей кошачьей. С кем не бывает? – отвечает она и снова отвлекается.
- может ты оставишь свою дурацкую книгу? – кричит он.
- она не дурацкая. – обижается она. - я хочу сделать вкусный ужин. Это теперь у нас запрещено?
- да ты отвратительно готовишь! – уже кричит супруг. – ты вообще ничего не можешь нормально сделать! Дура!
Спустив пар, он уходит с кухни, оставляю машу наедине с ее мыслями и толстой книгой.
- странно, что за песок ничего не сказал. – думает она про себя и продолжает готовить.
Через пару минут становиться слышно как по телевизору идет футбол.
На работе дела тоже шли не лучше. Удача от Маши отвернулась за ее черную неблагодарность.
Начальница все время бурчала на Машу, и даже Машкин любовник с соседнего отдела как-то странно себя вел.
Маша решила выяснить в чем дело.
- Володя, тук-тук.
- о, ты? Привет. Прости, я занят сильно. Все потом.
- нет не потом. – говорит маша и садиться на краешек стола.
- что происходит? – спрашивает она в лоб.
- мне надоело. – разводит он плечами, не видя смыла врать. – было круто, но мне надело. Секс не тот уже. Пора менять партию.
Маша эротическим жестом руки поправляет грудь и отвечает:
- что ж, спасибо за откровенность. А морозится нефиг. Заходи на ленч.
Она поворачивается и подходит к двери.
- Маш, а может все-таки по-быстрому, а? в последний раз. Напоследок.
Его взгляд все еще блуждает в области декольте.
- надоело. – по складам говорит Маша и выпархивает из отделения.
На рабочем месте разразилась буря. Начальница устроила дебош. Маша не обращает внимание на вопли и продолжает собирать пазл на мониторе компьютера.
- закончила? – спрашивает Маша в конце тирады. – а теперь закрой дверь с той стороны.
Ее уволили. Как ее могли уволить? Она ведь один из самых ценных сотрудников…
Домой шла в подавленном настроении.
Дома ждал неприятный сюрприз. На пороге Машу встретил разъяренный муж. Маша забыла закрыть воду и залила соседей. Пока муж отчитывал свою супругу на пороге, прибежала соседка снизу и тоже принялась нотации читать.
Маша наша стоит и горько плачет. Соседка визжит, муж орет – еще бы, соседей затопила! Горе великое отыскали! (а кто-то и повод для скандала).
- ты чем вообще думала? – разрывается муж.
- я требую, чтобы вы сделали ремонт на моей кухне! – стонет соседка.
Маша вдруг вытирает слезы и говорит ясным голосом:
- пошла гулять со своим ремонтом. А ты, дорогой, собираешь манатки уваливаешь.
Маша закрывает дверь, оставляя на лестничной площадке обомлевшую соседку с муженьком.
- да как ты смеешь?! – отходит наконец от шока супруг и отзывается ей вслед.
Все что он слышит:
- СЕГОДНЯ ЖЕ! ВЕЩИ СБРОШУ С БАЛКОНА, АДВОКАТУ ПОЗВОНЮ ЗАВТРА.
Не обращая внимания на дверь, которая ходила ходуном от требовательных нажимов мужа, Маша зашла на кухню, сделала себе кофе с молоком, приютила котика на коленях и принялась читать новостную газету, смачно присербывая.
Завтра не нужно было спешить. Ей вообще некуда спешить. Впервые за много лет она совсем свободна и ей совсем никуда не нужно. И она просидит там до вечера, поглаживая свою любимую кошку за ушком и попивая свежемолотый кофе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226633
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 05.12.2010
Один звук. Він став останнім компонентом для кристалізації мого серця. Коли ж він трішки змінив тональність, кришталь здригнувся від несподіванки,затремтів й тріснув. Так ти наніс мені першу рану своїм словом.
Той звук примудрився зайняти вільні клітини моєї шкіри та пустити там корінці. Пустити їх аж у саму душу. І щипати її, нагадуючи мені помилки минулого.
Ті слова завше обривають мене з небес власної гордості, і тоді я несуся з шаленою швидкістю на давно опалених крилах Ікара.
Чи може любов, твоя любов, змучено вмерти? Певно, може. І я разом з нею теж.
Якщо лише ця осінь, ця статурна дівчина у золотому вбранні, не змилостивиться над нами. Вона мала б викинути оті думки з наших дурних голів і трохи полегшити мій біль. Але останнє – дарма. Цю ранку можна вирвати лише з серцем. Грані маразму та непорозумінь завжди тісно переплітаються одне з одним.
Ти не вмієш чути, а я втомилася терпіти.
І лише один звук був виною тому.
І лише один звук ще в силах щось змінити.
Звук трембіти, що лунає у степах та горах, і сповіщає про омріяну свободу, довжиною з вічність.
Звук дитячого плачу, що пробуджує у нас жалість.
Або звук поцілунку на моїй скроні, що нагадує про твою вірність. І саме його щось його давно вже не чути…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=214475
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2010
Під небом голубим, під сонцем золотим, дихає земля. Але тяжко так дихає. Коли ж подме вітер сильний та перегне найстаріші дерева, то значить земля зітхає. І лісова братія тоді починає нервово м"яти зелені листочки, та хилитися зі сторони в сторону, ніби старець, що знає про дурість людську, але заради їй не може.
І квіти, і житні колоски, і навіть найзліші колючки - усі нишком туляться до землі, і слова лагідні їй шепочуть. І кожен старається забрати частинку болю, що внесла у долю неньки нашої рука людська. Сльози жалості, блискучими росами стікають тоді зів"ялими листочками та пожовклими пелюстками, і навіть вранішня зоря втрачає усі відтінки радості та стає звичайною сірою химерою.
Природа завжди потішить та обдарує гідного, але варто вам лише позаритися на її підопічних - і все. Лагідна посмішка зходить з її лиця і перетворюється на незадоволену гримасу...
А я пірнаю у повітряні струмені чистоти та свіжості, стоячи на самій вершині гранітових виступів, і пропускаю через себе усю вікову печаль, що зібралася у брилах каміння. Затамовую подих і починаю нерухомо танцювати з вітром, як ось ці скелі, і усі дерева довкола. Потім завмираю. І думками, і подихом. Навіть серце стукає тихше, ніби розуміє щось само по собі.
Прислухаюся. Не до співу пташок - вони пустозвони, не до шелесту листя - надто юне воно. Я слухаю тишу, яку рідко можна застати у міській метушні. Я прислухаюся до того, як моє тіло стає частинкою гранітового царства. Один крок, лише один крок - і я б мала зірватися донизу. Але гора визнала мене за свою і тепер не дасть мене згубити.
А води понизу так і простягають до мене свої водяні язички, і кличуть, і манять скупнутися у прохолодному озерці. Чи хоча б просто підійти до краю поближче і схилитися над водицею, щоб поглянути на своє відображення на дзеркальній поверності води.
Та я продовжую стояти на краю кам"яною брилою і слухати, як дзеленчить струмок понизу схилу трохи лівіше від мене. І якесь дивне відчуття гордості та натхнення переповнюють мене зсередини. Ба яке щастя було умитися кришталево чистою водою, що бере свій початок серед земних схилів та кам"яних виступів.
Зійшовши униз, до самої води, я омиваю ноги настирними хвилями і шкодую, що не можу ані виправити, ані підладнати відлік часу. Втім, саме про це шкодую я не вперше.
І не хочеться нині вертати у сірий будинок на сірій вулиці, наповненій дурнуватими усмішками чорно-білих людей.
Та де б я не була, я прихилюся до тебе рідненька, і омию твої шрами своїми сльозами, як квіти, як житні колоски, і навіть степові бур"яни, що не беруть нічого, і не віддають данини ні людям, ані цілому світові. Лише інколи, коли ніхто не бачить, поникають над землею, і на їхнії тремтячих колючих листочках з"являються дрібненькі росинки...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211320
рубрика: Проза, Пейзажна лірика
дата поступления 17.09.2010
Над широкою грунтовою дорогою схилили свої віти дерева, неначе віддаючи шану невидимому пану. І пишним же їхнє гілля було, і розлогим таким! Можливо, саме тому маленькій дівчинці у синій сукенці здавалося, що це гілля хоче затулити собою сонце, яке нині хоч і не пекло як влітку, але дуже неприємно сліпило очі.
Вона задерла свого кирпатого носика до синього неба і подумала, що ось це гіллячча не лише від сонця захищає, а ще й підпирає собою увесь небокрай!
- Ой! - закрила дівчинка долонями очі. - Він же зараз зіб"є хмаринку з неба!
Й справді, безліч випадкових хмаринок втрапляли до гілок старого дуба, тінь якого падала на добротну частину дороги.
Дівчинка обережно розплющила одне око і, щоб залишитися непоміченим спостерігачем, стала дивитися у тоненькі щілинки поміж пальчиками.
Аж ось маленька пухнаста біла плямка з"явилася неподалік від гілки. На декілька секунд вона призупинилася, ніби роздумуючи, чи варто слідувати далі, і, О така нерозумна! на своє лихо, попливла вперед. Старий дуб задоволено затріщав, заскрипів, зашелестів листочками й потягнувся усіма своїми гілочками вгору.
- Ой! - і дівчинка знову затулила ручками оченята, а дерево - Оп, та й підхопило хмаринку на гачок.
Біленька плямка спробувала вирватися, та дарма. Бо ж міцна хватка у діда вередливого.
- Тепер до вечора тут бовтатиметься. - загомоніли поміж собою листочки, зітхаючи та причитаючи.
Кинулася дівчинка до дуба. Просила хмаринку відпустити, просила, а дід упертий страшенно. Каже: "Вона мені казки розповідатиме. Бо нема у мене-старого жодної душі рідної, яка б хоч трішки потішила, слово тепле сказала".
Так і ловить старий хмаринки з неба, щоб вони йому казки розповідали. Як розповість сердешна казку гарну - відпускає, а ні - гойдається поміж листям до самої ночі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210508
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2010
Цього прохолодного ранку все здавалося несправжнім, прозорим. Неначе якийсь забудькуватий художник намалював картину тоненьким пензлем у сірій фарбі, а потім відставив її до пустої запиленої шафи. Через декілька століть її віднайшли якісь нестелепні туристи у почовганих кедах та кепках. Тоді варто було їм обережно скласти до паперового сховку знахідку, адже це хоч і не священна реліквія, але частинка душі чиєїсь, серце людини, бачившої багато у світі і пропустившої емоції ці через пожовклі полотна, що є більш важливим, ніж усі реліквії світу.
А ці ідіоти-туристи випустили пилюгу століть і вона, сердита, вкрила все довкола, перетворивши цей ранок, ці будинки та алеї, людей та бродячих собак, у одну велику безмістовну сіру пляму.
І не бачивши нічого серед цього натовпу, я пробираюся до знайомої, яка цього дивного осіннього ранку чекає мене на розі вулиці. Я бачу її запилене обличчя і не можу збагнути, чому ця пилюга не торкнулася мене. Мій светр так і залишився синім, а чоботи червоними...
Завмираючи на хвильку, я ніби стаю частинкою тієї намальованої картини, і несподівано для себе мовлю:
- Відчуваєш цей запах? Це запах свіжості. Так пахне осінь.
Ще щільніше заховавшись у теплу кофтину, моя знайома раптом теж починає усміхатися.
- Відчула таки! Відчула! - зітхаю полегшено подумки і з подивом помічаю, що її кофтина поступово починає набирати рожевих відтінків...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209958
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2010
Вона носила сумку з Іудою і затягувалася дешевими сигаретами. Втім, щонеділі її русява голівонька навіщала церкву і співала там пісень у хорі. А вечорами вона молила диявола, аби він стер усе живе з лиця землі, бо в людей не лишилося нічого людського і це рішення буде найсправедливішим.
Одного разу, вертаючи додому після вечірнього служіння, Міріам (назвемо її та), зіткнулася носом до носа зі старенькою бабцею, і якось так вони розвибачалися одне перед одним (ба Міріам хоча й вклонялася дияволу, та була дівчинкою вихованою), а потім гомоніти стали. І висловила бабця одну свою думку:
- Дитино моя! (отак і сказала). Немає ні Бога, ні Диявола! Є лише те, що у тебе всередині! Ми самі знаходимо своє місце!
А потім вони ще говорили, і про все, і ні про що, та й розійшлися собі.
Міріам прийшла додому та все ще продовжувала думати над тим, що почула. Та й вирішила: «Якщо довкола мене і так суцільне Пекло, то принаймні я буду правити ним.» Так і зробила.
О, і вона впоралася з цим, вже повірте мені.
Її батьки, які до цього не могли натішитися своєю коханою дитиною, посивіли за декілька днів. З активістки, відмінниці та просто слухняної донечки, Міріам перетворилася на маленьке чортеня, яке щодня, щохвилини і щосекунди до такої міри усіх допікало, що їй постійно хотілося надавати стусанів. Зрештою, батьки з’їхали жити до бабці, сказавши донці на прощання:
«Ти була хорошою дитиною, а стала чудовиськом. У нас не має бути таких дітей.»
Втім, Міріам хоча й вклонялася дияволу, та була ввічливою дівчинкою, тому вона лише мовчки причинила за ними двері, а потім голосно-голосно слухала Менсона та пила текілу, яку знайшла у батьківській заначці.
А на другий день Міріам вигнали зі школи, бо вона підпалила парту. Директриса довго кричала на неї, а Міріам мовчки стояла, потупивши очі у підлогу, бо виховані дівчатка не сперечаються з дорослими.
А третього дня Міріам так скучила за батьками, що пішла до бабці додому. Але батьки її на поріг не пустили. Лише мати вигукнула з вікна:
- Згинь нечиста сила!
Міріам розплакалася і з пересердя побила бабцині вікна. А потім брела самотньо вулицями міста, і все ще плакала від нанесеної образи, а люди чомусь розбігалися від неї в різні сторони, і кричали їй щось вслід, і хрестилися.
Міріам сердита та заплакана увірвалася до будинку і довго ревіла на порозі, розмазуючи долонями туш по щоках. А заспокоївшись, підійшла до дзеркала, щоб витерти серветкою обличчя і лише поглянувши на себе, перелякано відсахнулася. Руки почали хаотично носитися по тілу, витирати очі, поправляти одяг, щось хапати з полиць довкола…
Зрештою, Міріам зупинилася і завмерла, розглядаючи своє відображення у дзеркалі… та довгий хвіст, що визирав з-за її спини, та китиця якого занепокоєно хлистала юне тіло по стегнах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209493
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2010
Излишняя забота моих соседей всегда подбешивала. Но сейчас, глядя на эту страшненькую старушку, я четко осознавала, что помогает она мне не из-за моей примерности и хорошего отношения к ней, не из-за притворности (я про улыбку на моем лице каждый раз, когда я ее видела, и меня начинало подташнивать), а из-за уважения к моей покойной маме.
- подложи это ей под голову. – говорит страшилка-бабулька и протягивает мне платок.
Я, не оспаривая это указание, молча ложу платок и выхожу из комнаты. Больно на все это смотреть. Все происходящие в данный момент накладывалось на мое восприятие этого галимого мира и получались неурядицы. Разве могла я подумать, что буду стоять над гробом самого близкого мне человечка на всем белом свете? Разве думала я, что жизнь человека оканчивается вот так вот просто, по взмаху руки, в продолговатой деревянной коробке? Разве я могла подумать, что буду стоять над этой самой коробкой, не в силах выдавить из себя ни слезинки? Разве думала я, что буду заставлять себя заплакать, дабы удовлетворить заинтересованные взгляды соседей? Господи, как же это все глупо и, твою налево, какой же ты все-таки козел! Если я кого-то и могу ненавидеть – так это создателя мира сего! Да, я ненавижу его за то, что он так легко ломает человеческие судьбы, играет сердцами людей, нифига не помогает, хотя мы унижаемся перед ним и просим, и как же мы просим и умоляем его нам помочь! Мы рыдаем и стонем, падаем навзничь перед бессмысленными образами – и все без толку. Помощи ждать нужно от реальных людей, а не от мифа про создателя. В тот самый момент, когда поп пел и махал всякой дребеденью у нас над головами, я отреклась от всего святого. И с каждым новым взмахом руки избранного народом, дабы отпевать человеческие страдания, я уносилась все дальше и дальше от религии, не чувствуя ни малейших угрызений совести, не понимая, что я вообще там делаю, почему я должна оплакивать эту женщину в коробке, так похожую на мою мать…
Я никогда не поверю, что ее нету. Я никогда в это не поверю. В моей голове она все еще лежит в больнице, под капельницей, и очень часто я срываюсь среди ночи, и порываюсь мчать к ней, но потом приходит горькое сознание того, что мчать, вообщем-то, больше нету к кому. Нету. И зарываясь носом в подушку, под дребезжание собственных всхлипов, я засыпаю, дабы снова и снова бороться с самой собой.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209312
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 04.09.2010
Життя, мов пазли, розкидані уроздріб.
Яскраві є, похмурі в нім непотріб.
Вони дарують мить зворушливу й тягучу.
Одначе і близьку. Моментами - болючу.
Вони зі скла у мене. У інших - з кришталю.
Вони як кров по венах, зотлілу десь зіллю.
І в голові мній хаос. Як всі їх сумістить?
Душа - південний полюс. Все не складеш за мить.
Їй треба ще відтанути, розклади розібрати.
І два червоних пазла в один рядок піймати.
А потім відмотати, щоб пензлем змалювати...
Та й вийде в пазлі тім...
Та й вийде в пазлі тім...
Велике й чисте серце! Прозоре, мов люстерце!
З невинністю у нім! Чого ж іще жадати?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208497
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2010
Влетіла ластівка в домівку,
Тримала в клювику листівку.
В листівці тій є блага вість:
до нас прийде поважний гість!
Сліпий старець, в руці бандура.
він грає так, щоб ви відчули
свободу, й волю берегли.
Щоб якості ці віднайшли!
Є дім у вас і є родина.
Відтворена така картина,
що намальована любов"ю.
А в центрі сим є Україна!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=207590
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2010
Летела ласточка над землей.
Рыдает матушка над тобой.
Увидит тело, земля застонет.
Война забрала мальца с собою.
А был ведь молод, застенчив был.
Но на беду... попался в тыл.
Весна рыдает, рыдает мать.
Горюют вместе уж год подряд.
А на войне, как на войне.
Вчера ты был, сегодня - нет.
И правды нету, и нету слез.
Разрушит время мерцанье гроз.
Дыханье сгинет и хлопки крыл.
Война застыла, весь мир застыл.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205365
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.08.2010
В купальську ніч ватра палає.
Русалка бродить по полях.
Красуні серденько згорає,
бо губить душу сильний страх.
Бажання вбити й розіп"яти.
Усе лице тій розідрати,
що її милого тримає,
хоч зовсім його не кохає.
- Ох, Петре, Петре! Стид і срам!
І що ж, живеться добре вам?
На горі щастя будувати,
люди вже звикли так вчиняти.
(Продолжить)
Хоча, коханий, ти не вартий,
та соромно мені вертать!
мій батько - водяний упертий,
то ж краще зразу помирать.
І"мя русалчине це вмиє.
І думка ця русалку гріє!
І підбадьорює, й втішає.
Русалка вмерти затіває.
Бродила довго по лісах.
А ще в степу, і по полях.
Знайшла ту ватру аж на ранок.
Й присіла там стрічать світанок.
Люди давно вже розбрелись,
А тут два вуглика знайшлись.
Русалка дмухнула на них,
й таки вчинила тяжкий гріх.
Ту ватру знову запалила,
ще постояла, і ревіла.
І Бога прокляла, й людей.
Та й у вогонь стрибнула цей.
ЇЇ у лісі всі шукали,
коли знайшли - то поховали.
І мстити людям почали.
Ловили - й ноги догори.
І били їх, і лоскотали.
Та й про русалку все питали.
Так і питають по сей день.
Чи ж винуватця не вбачали?
Як вправду скажеш - відпускають.
А як ні... Усяк буває.
Тому, хто з почуттями грає,
Всевишній більш не пробачає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=203535
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2010
Якось мні у теплім сні,
мовив Фанфік кілька слів.
Точно нині я згадаю,
що сказати він хотів.
Щось про зло казав у світі.
про добро у синім квіті.
Про весну й про жарке літо.
Про пщеницю й стигле жито.
Розповів про жовте сонце,
про розгепані віконця.
Про загублені вітри,
що підскажуть де є ти.
Він сказав, як дім знаходить,
по зірках. Як місяць ходить
небосводом цілий день.
І хоча його не видко,
Бродить ледь не цілі сутки.
Ніч як ніч, і день як день.
Фанфік мудрий, хоч і юний.
Знає, що, почім і де.
І хоча я був вже сонний,
пригадав куди він йде.
І я спитав, як там на небі?
Чи спекотно в гадськім пеклі?
і хоч кріпко я стою,
чи буду потім я в раю?
"Пекло наземне - його люди творять.
Рай треба шукати - воно того стоїть.
Люди творці та життям управляють.
Тільки не всі це бачать та знають."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=201994
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2010
Мамо. Мамо. Я вас памятаю.
Серце юне болить й донині.
Лиш лице ваше світле згадаю,
Зразу плачу в печальній хвилині.
Мамо. Скажу вам в серцях.
Я готова за вас померти!
Обернула б весь світ у прах,
Якби смерть це могло зітерти.
Мамо. Я вірю, вам краще там.
Тільки ж я наодинці лишилась.
Мамо, тиша завжди любилася вам,
Тому мовчки в той день я простилась.
Відпустила вас, коли світ проспівав,
Коли дзвони печальні пробили.
Відпустила, як вітер в степах завивав.
Тільки вхід мні на небо закрили.
Я б хотіла тепер прихилитись до вас
й цілувати заплакані очі.
Я б хотіла до серця тулитися вам,
й осушити ті сльози дівочі.
Ненько рідна, серце тужить без меж,
його біль на шматки розриває.
Хочу знати, що ви сумуєте теж,
що душа ваша все памятає.
Точно знаю, рідненька, заглянеш у снах
однієї погожої днини.
Коли місяць засвітить у вікнах,
ти прийдеш до своєї дитини.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199492
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 05.07.2010
Людина, то є дивне створіння. Воно постійно маячить, щось вишукує, кудись лізе (як не у свої справи, так у Євросоюз). А коли, зрештою, отримує те, до чого ліз, скрушно зітхає і починає причитати: там не так ступив, не туди глянув, не той заговорив...
Я роблю так само. Маю непогану роботу, парочку людей, з якими мені дійсно приємно бачитися, кохану людину та дах над головою. А всеодно, така бідна та нещасна, прямо зараз руки на грудях складай і можна помирати.
Ой, пожалійте ж мене, погладьте по голівці, вислухайте, і ще не забудьте захопитися тим, яка я сильна та вольова. А оточуючі ведуться на це і пацькаються з отакими от "бідолагами", і таскаються з ними, як з писаною торбою.
Залишаючись наодинці з самим собою, ми обираємо найцінніше, що у нас є, і починаємо обмусолювати це. Я, власниця цілком пристойних стабільних відносин, маючи певний досягнутий рівень в їх розвитку, досить часто сідаю собі тишком-нишком і поринаю у той час, коли ми лише познайомилися з моїм милим, і представляю найрізномаїтніші варіації початку наших стосунків, якби я зробила щось по-іншому чи сказала щось інше. А потім ловлю себе на думці, що то є дурне заняття, адже кінцевий результат мене цілком влаштовує. І всеодно продовжую про це думати.
Людина - істота дивна, бо женеться все життя за незрозуміло чим, врешті, відстає, і дуже засмучується, тому що не лише не наздогнав, та ще й не дізнався за чим біг весь цей час.
Людина звикла робити культ з грошей. Просто нам ліньки зайвий раз задумуватися над тим, що гроші - то насправді звичайнісінький папірець з якого ми ж і зробили обєкт для поклоніння. Гроші нині для вас і батько, і мати, і Бог.
Паперовий Бог! А що, круто звучить?
А чи не боїтеся ви, що колись прокинетеся у пустому ліжку, такі ж паперові, як і ваш Бог, і вам раптово захочеться жити. Але почуття ваші, на той момент, вже теж стануть паперовими, а душа зіжмакається, стане кольору тягучої чорно-білої фарби.
І міняти, як би там не було, стане занадто пізно. Життя ваше стане паперовим, а папір, як відомо, має звичку рватися...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=196595
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 19.06.2010
Пусть ветер бушует над нами.
Пусть волны бьются о скалы.
Свободно и легко душе моей!
Я с памяти все смыла поскорей.
Пусть солнце застынет и вниз упадет.
Завалит все в мире и все подожгет.
Свободно и легко душе моей.
Я с памяти все смою поскорей.
Пусть ангел воскреснет и снег упадет
Все беды и печали собой заметет!
Свободно и легко душе моей.
Мне надоело все. Хочу повеселей.
Чтоб было свободно, чтоб было светло.
Чтоб было прохладно, но все же тепло.
Чтоб верили в сказку, искали ее.
Свободу ценили, и станет легко!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=196470
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.06.2010
Как же все-таки здорово быть мной! Любить тех людей, которых люблю я. Видеть те сны, которые вижу я. Вдыхать аромат полевых цветов, ища уединения. Бросаться из стихии в стихию. Искать верные пути, единоправильные решения. Жить, любить, ждать, верить, надеяться, плакать, смеяться…
Иногда мне бывает очень грустно, когда я понимаю, что теряю очень близких мне людей, но ничего изменить не могу. Это их выбор. И не мне его судить. Это их жизнь. И если для меня в ней места нету, я просить не стану. Человек свободен делать то, что он хочет. И у меня нету морального права отнимать эту свободу.
Я умею любить. Любить все живое.
Я умею прощать. Часто всем, но редко себе.
Я умею жить. Дорожу каждым мгновеньем, ведь оно может оказаться последним.
Я умею ждать. Хотя для меня это очень сложно.
Я продолжаю верить в чудеса, хотя в моей жизни давно уже одна тьма.
А я так сильно хочу счастья! Хоть кусочек! Хоть миллиметр любви! Хоть грамуточку везения! Хоть что-то!
И на последнем вдохе я не отрекусь от мира сего.
Просто любя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=195476
рубрика: Проза, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 13.06.2010
3
И тишина. Тишина всегда приходит на смену боли, когда весь мир как бы останавливается в бессмысленном мгновении, и сковывает тебя цепями одиночества и боли, цепями которые невозможно разорвать, да и не получиться, ведь чем сильнее сопротивляешься, тем сильнее они окутывают и сдавливают тебя, как знать, возможно даже они могут раздавить.
И тишина проходит, и все возвращается, чувства, ощущения, звуки, воспоминания, но все по-другому. Все совсем не так как раньше, ведь тишина уже забрала из твоего мира то что ей всегда так было нужно, она забрала часть тебя, ту самую часть без которой как раз и невозможно пусто, как без сердца. И вот теперь , отныне и навсегда, тишина становится твоим вечным спутником, и твоим злейшим врагом, она всегда с тобой и ты без нёё уже не можешь.
Как знать, может через много лет ты посмотришь на всю свою жизнь и улыбнешься, искреннеё, доброй улыбкой, и подумаешь что вот наконец-то снова можешь вдыхать аромат своей судьбы и наслаждаться им, но где то там в глубине снов две мерзкие безжалостные сестры, тишина и пустота ждут тебя, когда же ты снова оступишься, потому что они теперь твои собственные, кроме тебя им уже никто не нужен, и они будут ждать столько сколько будет нужно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=195250
рубрика: Проза, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 12.06.2010
2
Все это время маленькая пухленькая девочка, со слезами на глазах, наблюдала с печки, как ее мать нервно ожидала отца с работы. Она уже с утра ходила пьяная и девочка боялась, чтобы папа тоже не пришел выпившим, потому что знала: папа очень сильно бьет маму, а мама плачет. А она, Аллочка, не любила, когда ее маму заставляли плакать. Все же, неприятные предчувствия горячей волной накатывали и девочка точно знала, что в этот вечер случиться что-то важное. Вот только не знала что.
Уже позже, казалось, что вечер пролетел в пару мгновений: вот мама сидит за столом, нервно курит, выпивает стакан за стаканом; вот она стоит у окна спиной к Аллочке и силуэт ее кажется немного холодным и чужим, будто это и не ее мама, а чужая тетенька, случайно забредшая в этот серый дом, пропитанный слезами и запахом табака; вот послышался голос отца за порогом; вот мать вышла его встречать; и вот уже она, Аллочка, стоит над телом, тормошит его, размазывает кровь с материнских висков по щекам, хочет кричать, но ни звука не доноситься с ее горда наружу и лишь слезы потоками стекают по щекам на подбородок и капают на землю; вот отец замызганными руками тормошит ее за плечи, а она не реагирует никак, и осознает лишь одно: сейчас она ненавидит отца. А дальше время пронеслось еще быстрее, словно ленту кинофильма перемотали. Похороны, поминки, суд… и Алла осталась совсем одна, в интернате, среди сотни таких же несчастных детей, как и она, с очерненной душой и разбитым сердцем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=195134
рубрика: Проза, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 11.06.2010
1
Больнее, чем когда теряешь близкого человека, быть не может. Поверьте, я знаю. Тяжко и бессмысленно собирать себя по крупинкам, возрождаться, питаться жить с осознанием того, что как прежде уже не будет. И не нужно как прежде. И даже если сильно захочешь – уже не получиться. Но разве с этого должны начинаться различные там повести и рассказы? Просто… просто она… она… нет, мам, ты должна знать, ты просто должна знать, что я помню о тебе. И никогда не забуду.
2
Уже давно ночь окутала окрестности, забралась во все уголочки, во все щели, во все прорехи. И только звездное безоблачное небо простерлось, как огромный пласт среди этой темени. Луна, краешком своей плоти, лукаво заглядывала в маленькие окошечка ветхих домиков, создавая совсем новые картинки на стенах и придавая обыденным вещам новую окраску. И легче было окунуться в совсем иной мир, мир снов, который дарил нам сладостные ощущения вседозволенности вместо привычной нищеты и скуки. И убаюкивала луна, и присыпала, и уже несколько часов минуло с того времени, когда люди отправились отдыхать после рабочего дня. Ведь уже и за полночь перевалило. Вот только в одном домике, обшарпанном из-за плохой погоды, с наклонившееся набок крышей, было вовсе не спокойно. В окошке не светилось, дымок не суетился над дымарем, казалось, что все вымерло в этой обители. Но нет. Посредине комнатушки в этом маленьком-маленьком домике, облокотившись руками об дубовый стол, сидела женщина. Не шевелясь, она неотрывно смотрела за окно, будто выжидая чего-то. Казалось, что ничего не сможет нарушить святого обета тишины, данного ею по умолчанию, но это только казалось. Вот вдалеке замаячил неуверенный огонек. Он все приближался и приближался, пока не подобрался к самому дому. Ии вот уже за забором послышалось неровные шаги и чей-то хриплый голос, который что-то невнятно бормотал. Глаза женщины наполнились ужасом. Она быстро спрятала стакан с горючим напитком, с которого до появления неверного огонька периодично подтягивала, и быстрым шагом двинулась к выходу. Но не успела она отворить дверь, как на пороге появился тот самый человек с огоньком и с размаху отвесил женщине пощечину. Она пошатнулась, схватилась за косяк, чтобы не упасть, глаза все так же испуганно осматривали комнату в поисках спасения.
- опять нажралась?! Шалава! Мне мужики рассказывали в селе о твоих блядках!
Женщина уже даже не пыталась оправдываться. Она нырнула под руку мужчине и выбежала на улицу. Он, несмелым шагом, постоянно меняя координацию от количества выпитого спиртного, несмело двинулся за ней.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=194927
рубрика: Проза, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 10.06.2010
П’єса у чотирьох діях
Єси присвячується двом письменникам, що творили на Полтавщині нашій безмежній – І.Котляревському та М.Гоголю. Бо ж дарують вони натхнення і нинішнім поколінням, і прийдешнім.
Головні герої:
Мар’яна – донька місцевих вельмож. Пихата дівка, яка одначе потоваришувала з місцевою сиротиною.
Олена – Кравчиня, яка сиротиною виросла, сиротиною і померла.
Нечистий – він же Лукавий.
Максим – звичайний холоп, закоханий у пані Мар’яну.
Пані – мати Мар’яни.
Повитуха – знахарка, совітниця диявола.
Дія І
Сцена І
Садок квітучий, гуляють по ньому дві дівчини. Одна гарна, світлолиця, красиво зодягнена, а інша – вбога така, у потертих лахміттях. І ведуть вони поміж собою мову цікаву. Прислухаємося й ми до них.
Мар’яна: Ох, Оленко. Сил моїх вже немає. Батьки мені пана одного сватають. А він гидкий такий. Погано стає лише від однієї думки про нього, а як з цим ще й жити можна - я зовсім не знаю.
Олена: Мар’янко, пані хочуть, щоб тобі жилося добре, піклуються. Так добре, коли є кому про тебе дбати. Цінуй це.
Мар’яна: Про гаманці вони свої дбають, а не про мене! Шлюб цей гроші зичить, а не щастя. А я на таких умовах не хочу!
Замовкають. Олена згадує про Максима, якого вже декілька років кохає безмежно, і питання одне таки злітає у неї з язика.
Олена: Мар’янко, а це правда, що Максим до тебе вчора свататися приходив, а ти йому відкоша дала?
Мар’яна: (задоволено гигоче) Ще б пак! Я йому такого файного гарбуза печеного на голову зодягнула – над ним ще довго люди сміх триматимуть. Дістав він мене своєю любов’ю. Думала, що після цього відстане, та де там. Та чула я від повитухи строї, що отаке от кохання непотрібне можна дияволу продати. І навіть знаю, як ритуал виклику проводити. Втім, це я і зроблю.
Олена злякано відсахується і починає вмовляти Мар’яну не робити цього.
Олена: Мар’яно, невже тобі зовсім не шкода його душеньки пропащої, своїм коханням згубленої? Невже серденько твоє своєї провини не почуває? Невже душенька не говорить, що вчинок твій невірний і жодним згадкам та проявам логіки не підпорядкований?
Мар’яна: Олено, облиш свою мову таку. Чому ти так сваришся? Мене бентежить твій тон нелагідний.
Олена: Я не можу взяти до тями, як ти таке вчинити можеш? Максим – хлопець гарний. Кохає тебе безмежно, а ти йому вже смерть у диявола занотувала? І його, і свою душеньку занапастиш! Відречися від цієї затії, доки не пізно! Господом Богом заклинаю тебе – відречися!
Мар’яна: Я чинитиму так, як вважатиму за потрібне! І мені дуже шкода, що ти – моя ліпша подруга, берегиня мого тепла душевного, мене не розумієш. Колись візьмеш до тямки мотивацію цього мого вчинку і стане тобі гірко за поведінку таку твою негідну. А наразі, бувай здорова.
Мар’яна встає з лавки і йде геть. Олена кричить їй навздогін:
Олена: Я не дозволю тобі цього зробити! Чуєш?! Не дозволю!
Мар’яна: (здалеку) Наче тебе хтось питатиме…
Олена залишається одна. Починає роздумувати вголос.
Олена: Ну як же, Господенько, людська душа має затвердіти до такого стану адського, даби дозволити совісті людській, продати душеньку свою лукавому за копійки, чи й того більше – кохання милого свого.
Прихиляється сумно до молодої черешеньки і починає співати:
Олена: Любов моя, печаль моя. Букет зів’ялий плаче на столі. Цей дивний сон, далекий сон.
Моменти щастя швидко так біжать.
Цим душу лічиш, чи знову кличеш,
Коли вже так – то ліпше відпусти.
Цим душу лічиш, чи знову кличеш,
Коли вже так – за всі гріхи прости.
Змахує рукою сльозинку з щоки, але продовжує співати.
Олена:Любов не з нами.
Печаль – й устами…
І біль минеться,
Як сон зітреться.
Любов згубили.
Хоч й не хотіли.
Тепер нарізно нам в світі тісно.
Любов.
Кінець сцени.
Сцена 2
Кімната. Мар’яна вимальовує руни крейдою на підлозі. Перед нею стілець, на ньому два дзеркала і старезна книга у шкіряній потертій палітурці.
Мар’яна: Любить він мене, бачите… Навіщо мені здався цей обносок у чоботах нечищених? Кому він взагалі потрібен? Якою ж дурною має бути баба, щоб повестися на оце. І Олена теж дурна. Та може зрозуміє колись. А ні – то її особистісні проблеми. То чи мають вони взагалі мене займати? Отримаю гроші від Нечистого – подарую їй сорочку вишиту, та хустину у квітах з червоним намистом. Може тоді простішою стане та припинить піддіставати мене?
Мар’яна, щось бормочучи про Олену, виставляє дзеркала на стільці у вигляді тунелю, освіщає їх свічками, попередньо їх запаливши та, завісивши ікони, починає читати замовляння з книги:
Мар’яна: кровь от крови моей.
Плоть от плоти моей.
Душу дьяволу отдам.
Сердце дьяволу продам.
Приди!
Закінчивши замовляння читати, дівчина мокає руки у загодя підготовлену воду і прикладає долоні до дзеркал. В цей же момент у неї за спиною з’являється високий статурний чоловік, лице якого закриває чорний каптур.
Нечистий: Чи кликала ти мене, дівчино красна? Чи можеш запропонувати мені щось варте? Ціна і оплата високими будуть!
Мар’яна злякано відсахується. Одне з дзеркал падає і розбивається.
Мар’яна: Чи дійсно ти є тим, за кого видаєш себе? Чи той ти, кого я чекаю?
Нечистий дозволяє Мар’яні поцілувати свої руки. Після цього промовляє:
Нечистий: Я маю багато імен. І бував усюди. Я знаю все і все бачу. Я даю людям те, чого вони хочуть і отримую те, що може згодитися мені. У вашому народі звуся Дияволом, або Нечистим. Давно ж ти мене кличеш, давно зазиваєш, Мар’яно. І знаю навіщо. Чи дійсно ти готова віддати мені любов судженого свого, Максима? Те, що віддаси – більше не повернеш. Це один із пунктів нашої домовленості.
Мар’яна: Нащо мені такий суджений здався? Ні двора, ні кола. На любов його багато не проживеш. Набридло мені у батьків на шиї сидіти, а у злидні я не хочу. Батько мене вже кожним шматком хліба попрікає, а мати й вступитися не хочуть. Чи то не можуть.
Нечистий: Чи готова змиритися з тим, що пропащого більше не буде поруч?!
Мар’яна: Баба з воза – кобилі легше.
Нечистий: Не простить він тебе...
Мар’яна: А мені не потрібно його прощення. Все одно я у Раю виноград їстиму, а він у Пеклі чортам спини чухатиме. (сміється)
Нечистий: Та хіба до Раю тебе візьмуть? Зрада – то ж теж гріх.
Мар’яна: Хто він мені такий, щоб я його зраджувала? Сват чи брат? А у Рай я потраплю. Бог – він милосердний. Перед смертю помолюся – все відпустить. Та й коли то буде. Життя гарного зараз хочеться.
Нечистий: Мудра ти дівчино, Мар’яно. Дуже мудра. Люблю таких обдаровувати. Чи готова ти договір кровію скріпити?
Мар’яна: Готова.
Нечистий протягує дівчині ножа. Вона надрізає свою долоню і прикладає до пергаменту з угодою.
Нечистий: Чекатиму хлопця твого, як сонце зайде, побіля озера Солоного, на березі лівому. Там його і заберу. А коли не виконаєш умови домовленості – спопелю тебе для початку, а потім горітимеш вічність у найвіддаленіших колах Пекла.
На цих словах, Нечистий загортається у плащ і зникає.
Кінець сцени.
Сцена 3
Все у тому ж садку, де черешні ще спіють.
Мар’яна: Максиме! Максиме!
Максим: Мар’янко! Мила моя! Серденько моє. Невже то є ти?!
Мар’яна затискає йому пальчиком губи, не даючи мовити й слова далі.
Мар’яна: Чекатиму тебе, милий мій, цього вечора на лівому березі того озерця, де вперше очима зустрілися. А спізнишся – більше ніколи мене не побачиш, серденько. І вік нам з тобою не любитися.
Мар’яна тікає з садка.
Кінець сцени.
Дія ІІ
Сцена 4
Мар’яна та Олена сидять на лавці у хаті біленькій, що Мар’янчиним батькам належить.
Мар’яна: Оленко, не сердься на мене.
Олена: От коли припиниш дурниці усілякі робити – тоді і сердитися не буду.
Мар’яна: Не буду я більше, Оленко. Їй-богу не буду.
Олена озирається по сторонам і помічає завішені ікони, які Мар’яна приймала, коли з Нечистим говорила.
Олена: Мар’яно, а чого це у тебе образи хустками позавішувані? Чи ти часом не…
Мар’яна: Оленко, так! Ти не повіриш, та я зувочера з Нечистим спілкувалася!
Олена: (злякано відсахується) Що ж ти робиш, дурненька?! Що ж ти накоїла?! Господи! Господи! Що ж ти накоїла!!! (поспішно знімає хустки)
Олена падає на коліна перед образами, протягує руки до неба, і плаче, і молиться, і поклони перед іконами б’є.
Олена: Господи милостивий! Прости ж бо ти її за дурість людськую! Та очисти Мар’янчину душу від спокус та хитрощів лукавого!
Мар’яна кидає в Олену хустку, щойно зняту з голови і говорить гнівно:
Мар’яна: Та якась ти неначе дурнувата сьогодні! Годі отам перед Богом кривлятися! Нікому твоє кривляння не потрібне. Щоб ти собі не думала, і як би погано до цього не поставилася, а на заході сонця біля озера Максим віддасть своє кохання недалеке Нечистому, а я гроші отримаю і більше ніколи не буду скарг батьківських слухати та залицянь цього прихвосня терпіти!
Олена хапає Мар’яну за плечі і починає трясти її з боку в бік.
Олена: Схаменися! Заради усіх святих – схаменися! Благаю тебе!
Мар’яна відштовхує Олену та йде до виходу, говорячи на ходу:
Мар’яна: Йди до диявола, селючка. Я знаю, що роблю.
Кінець сцени.
Сцена 5
Олена залишається одна. Деякий час гірко плаче та молиться. Потім вмивається та й говорить сама до себе:
Олена: Ох, Максиме, Максиме! Голубе мій! Очі твої яснії таки зжили мене зі світу. Підлість жорстока меж не знає. Згубила тебе моя душенька споріднена, а мене – кохання продажне. Та не дозволю я тобі, соколе сизий, згинути у Пеклі проклятому. Бо не буде мені життя без тебе – ні на сему світі, ні на тому.
Чуються вигуки знадвору:
Максим: Мар’яно! Мар’яно!
Олена швиденько втирається рукавом, щоб він її сліз не побачив. До світлиці заходить Максим.
Максим: Мар’янко! (помічає Олену) Оленко, а ти що робиш тутечки? І де Мар’янка?
Олена: Та ми гомоніли осьде з нею, а потім її мати погукали. Певно, битимуть за загублену запозавчора хустинку.
Максим: Що ж вони за люди такі? Так за шмат тканини лаяти… Оленко, а що з тобою? Ти неначе плакала, чи що? Сталося щось?
Олена: Боже збав! Ні, Максиме, добре все. Втомилася просто дуже. Всю ніч пані Ганні плаття шила.
Максим: Гляди мені. Образить хтось – лише скажи. Провчу проклятого за сльози дівочі. Зі світу гада такого зживу. Ну то певно я буду йти. Діла ще якіся є.
Йде. Оленка зупиняє його на порозі.
Олена: Максиме! Мар’янка просила сказати тобі, що вона ввечері не зможе побачитись із тобою. Її мати наказали. З хати не випускають.
Максим: Що ж ти одразу не сказала мені?
Олена: Та я заледве не забула. Прости мене за розхлябаність, Максиме.
Максим: То нічого. Не сумуй, Оленко. А Мар’яні вітання передавай.
Максим йде геть.
Олена: Хвала Господу! Таки зможу вберегти від нещасливої долі свого милого. Та треба висповідатися дьякові, такий-бо гріх на душу беру.
Кінець сцени
Дія ІІІ
Сцена 6
Олена стоїть на березі озера. Навколо жодної живої душі. Стемніло.
Олена: Ну ось і все. Скінчилися мої літа молодії, житіє богобоязливе. Прости мене, боже, за звернення до лукавого, та немає у мене виходу іншого. Коханого ж бо треба рятувати. А без нього мені і так світ немилий.
Помічає на віддалі силует у довгому плащі з каптуром.
Олена: Все життя хрестилася та образи цілувала, людей уважала, а тепер от мучитимусь у Пеклі. Та, певно, так має бути. Така моя доля. Така доля.
Оленка тяжко зітхає і йде до постаті у каптурі.
Олена: Перепрошую вас, пане. Та чи можу я поставити вам одне питання?
Нечистий: Можеш. От тільки знаю я все, про що ти хочеш питати. І причину твого візиту знаю. Будеш за пропащого просити.
Олена: Буду. І прошу. І благаю. Облиште милого! Нехай спокійно свій вік доживає.
Нечистий: Е, ні! Не вийде. Угода є угода. Єсть бумага, єсть пєчать, кровію скріплена. Є любов, яка від неука перейде до мене. А я вже там опріділюся, що з нею робити.
Олена: Та чи можу я проглянути документ?
Нечистий: Пані не довіряють мені? Ну то добре. Нехай так. (дістає пергамент) Не певен, що ти зрозумієш, ба ти ж неписьменна. Але на буквочки подивитися дам. Гляди: ось тобі красним по чорному написано:вона дарує мені кохання холопа свого, а я за це їй даю сундук карбованців золотих.
Олена: Так це ж виходить, що Максима, соколика мого, до Пекла заберуть? Візьміть мене замість нього! Най краще я буду мучитись, аніж він! (промовляє до себе) Просити б ніколи не просила б у нечистого, та життя штовхає на це і від боженьки заступу немає.
Нечистий: Та навіщо ти мені здалася? Душа твоя віруюча. Не місце тобі у краях наших. Ступай додому, а я краще до Марії навідаюся. Вона умови договору не виконала – тепера отримає своє.
Олена: Не займай її, дияволе. Це я Максимові завадила. Я любити його буду вічно, бо милішого на світі немає – ні у Пеклі, ні у Раю.
Нечистий: Ех, люди, люди. Кропіткі мурахи. Не залишилося у вас вже нічого святого. Жадібним люд стає, сповненим егоїзму. Той – кумів так проклинає поза очі, що неборак – чистісінький, як вода дощовая, потрапивши під владу мою по приходу Смерті, тільки й дума та гадає, за які такі провини його до Пекла опреділили. Інший – краде все життя та люд дурить, за ним чорти від його народження хороводами ходять, гопак у нього на голові та плечах вибивають. Пляшку у одній його руці, люльку – у іншій притримують. І щасливо його житіє минає, і багато його поля родять, і солодке ж м'ясо у його худобини. Бо лише такий люд, відкинувши різні пересуди, може дозволити собі бути вільним у власних бажаннях. А потім йому достатньо один разочок до церкви перед смертю навідатися – все. Бог же у вас такий милосердний, такий милосердний! Бодай би його святі вхопили! Якщо ж у вас боженька такий добрий, то чому не до нього ви йдете з різними проханнями, а до мене? Чому він на молитви ваші не зважає, га?
Нечистий намагається зазирнути Олені в лице. Вона продовжує мовчати.
Нечистий: Мовчиш? Мовчиш. Ба сама відповіді на це питання не знаєш, хоча все життя шукаєш її. І Бога шукаєш. І навіть коли молишся на колінах перед образами, у глибинах душі сумніваєшся, чи чує він тебе.
Олена: Хватить! Хватить іздіватися надо мною. Неправда все те, що ви говорите. Неправда.
Нечистий: Добро. Коли неправда, то чого ти до мене прийшла, а не до свого любого боженьки?
Олена: Сюди прийшла, ба від дьяка знаю, що не може Господь угоди розірвати, що була укладена між смертним та дияволом.
Нечистий задоволено хмикає.
Олена: То чи пристанете ви на пропозицію мою?
Нечистий: Ач ти яка настирна! (сам до себе) Якщо вже Бог дозволяє собі моїх гавриків забирати, то чому я не можу собі дозволити забрати його?
Деякий час пристально розглядає Олену, потім говорить їй:
Нечистий: Ну і що ти готова мені за холопа віддати?
Олена: Своє кохання до нього.
Нечистий: (морщиться) Нє. Бабська любов не має великої ціни. Ви завжди любите когось.
Олена: Душу?
Нечистий: От душу – візьму. (у нього в руках з’являється пергамент. Він протягує Олені його разом з ножем) Підписуй.
Олена: Чекай. Проситиму тебе ще про дещо.
Нечистий: Що ще?
Олена: Зроби так, щоб Мар’яна покохала Максима. Можеш?
Нечистий сміється. Пергамент зникає. З’являється інший.
Нечистий: Що ж ти мені голову морочиш? Добро. Тримай ножа і підписуй кровію документ.
Олена: (недовірливо) А не обманеш?
Нечистий: А ти маєш інший вихід?
Олена мовчки бере ножа, надрізає долоню і прикладає її до пергаменту. Як тільки кров на нього падає, він загоряється і зникає.
Нечистий: Ей, слуги!
Плескає в долоні. На його зов приходять два чорта.
Нечистий: Заберіть пані до нових покоїв!
Голосно сміється.
Нечистий: Олено! Якби ти була грамотною, то знала б: у договорі Мар’яни було вказано, що віддає він лише своє кохання до неї. І все.
Олена: Все?!
Нечистий ствердно киває головою.
Олена: Ах ти перевертень клятий у людській подобі! Надурити мене захотів?!
Нечистий: Ти сама себе надурила.
Закутується у плащ і зникає.
Кінець сцени.
Сцена 7
Мар’яна сидить у світлиці, задоволена думками про насущне золото та вишиває сорочку, виспівуючи при цьому.
Мар’яна: (співає) Вишиваю я узори, не порвися, нитко.
Вишиваю по узору лебедя й лебідку.
Лебідь білий, лебідь білий, кармінові очка.
Лебідь плаває по плесі, лебідка рядочком.
З’являється Нечистий.
Мар’яна: (встає йому назустріч. Веселенька, що дурненька) О, вас то я і чекала, шановний. Я свою частину угоди виконала. Забрали пропащого – тепер віддавайте мої карбованці.
Нечистий: Гарно ти співаєш Мар’яно. Аби ж ще так само гарно домовленості читала та їх виконувала.
Мар’яна: Це же що значить? У вас припадки скупості та ви обіцяне виконувати не хочете?
Нечистий: (сміється) Я б не називав це припадками скупості. День у мене сьогодні доволі таки продуктивний. Аж не очікував такого гарного завершення.
Мар’яна: Годі вже якіся речі дивні говорити! Віддавай мені мої карбованці! (гнівно тупоче ніжкою)
Нечистий: Постривай Мар’яно з карбованцями. Не я тобі винен, а ти мені завинила. Не прийшов твій суджений на місце умовлене нами раніше.
Мар’яна: (блідне на очах) Як не прийшов? Це що ж виходить…
Нечистий: Оте й виходить. Дівка якась прийшла. Душу свою за нього віддала.
Мар’яна: (сама до себе) Це певно та Олена пришелебкувата… (вже уголос) Тоді все нормально. Ти душу отримав? Отримав. І на цьому кінець. Бувай здоровий.
Нечистий: Не так швидко, Мар’яно. Душу то я отримав, але то не твоя заслуга і взагалі окрема домовленість. Значить, за умовами нашого договору – ти йдеш зі мною! (цокає пальцями і гукає десь у сторону) Ей, слуги мої вірнії! Заберіть цю дівку пихату, та розмістіть у її новому обителі, рахуючись із її заслугами.
Мар’яна: Стривай! Це неправильно! Нечесно! Ти надурив мене! Проклятий!!!
Мар’яна намагається утекти, але чорти, що явились за покликом хазяїна свого, ловлять її.
Нечистий: Ніколи не зрозумію вас, людей. Спочатку підписують, викликають, просять, а потім елементарних умов виконати не можуть. Диваки та й годі! Забирайте! Хоча, постривайте. Мар’яно, Оленчина остання воля була, щоб ти покохала Максима. Це ще й частина нашої з нею домовленості. Обичайко я не виконую нічого, але це її побажаніє мені імпонує… А тепер забирайте.
Нечистий зникає. Чорти забирають Мар’яну. Останнє, що чує глядач – це її крики «Олено, будь проклята!»
Кінець сцени.
Дія 4
Сцена 8
І таке, шановне панство, буває у цьому світі незамисловатому. Зникне людина - усім і байдуже. Що є – що немає. Якщо нас вже і братовбивствами, і відреченнями від сімей не здивуєш, то наступні події стали ну зовсім звичайними. Зникли Оленка та Мар’янка. Згубили душеньки свої молоді дівочі через дурість власну та підлість розлогу. І хто б то сумував за Оленкою нещасливою, яка усе своє житіє горбатилася на панів багатих, щоб прожити якось. Ба ж була біднесенька сиротиночкою ледь не від самого народження. Дитиною собі на шмат хліба заробляла. Не те що Маряна-ледащиця: все їй на тарілках срібних підносили. Інакше й не приймала. Пані балувані були, то мені їх і не дуже шкода. Отримали пані по заслугам. Та що ж з Оленкою було? Зникла бідолаха – то й не згадав ніхто. Одна пані Ганна сердилася дуже за плаття незакінчене. А от Мар’янчині батьки довго побивалися, довго мучилися. Максим же, горемика проклятий, заводило усього цього дійства, недовго горював і так же недовго його любов тривала до Мар’яни. Помучився трохи і зась. Недарма старі люди кажуть: «С глаз долой – из сердца вон». Забув він і Оленку бідолашну, ба і не думав про неї ніколи, і кохану свою Мар’яну. Знайшов собі бабу, що щі гарні варила та й оженився. Так і жив. Та не заспокоїлася Мар’янчина мати. Все не могла до тямки взяти, де дитина її єдина поділася. От якось і пішла вона до баби у сусіднє селище, про яку сусіди казали, що та відьмувала та з Нечистим водилася.
Пані: День добрий, пані Повитухо.
Повитуха: І вам добрий.
Пані: Казали мені люди добрі її, що можете ви моєму горю зарадити, очі на правду відкрити. Допоможіть мені, бабуню. Нічого для вас не пошкодую: ні золота, ні срібла.
Повитуха: То що ж пані так турбує, що вона і до нашої оселі вбогої завітала? Що я – стара немічна баба можу вам зробити?
Пані: Знаєте ж бо ви більше від людей звичайних. То може і зі мною частинкою своїх знань поділитеся? Пропала моя дитина єдина, Мар’яночка, квіточка моя. Була і немає. І не знаю, де й шукати світ мій ясний.
Повитуха дістає тарілку зі старої запиленої полиці та пускає яблучко по ньому гуляти. Довго-довго туди вдивляється, потім дістає зі старої табакерки чорта лисого та й починає мовою якоюся, читачеві незнайомою, говорити з ним. А потім як зарегоче, як зарегоче. Так за бока й хапається! Запхала вона чорта назад до табакерки та й мовить:
Повитуха: Історія та, яку ваша доня заварила, у Пекла давно небилицею стала. За два дні до зникнення, підписала пані угоду з Нечистим, що залицяльник її надзвичайно настирний, на ймення Максим, віддасть своє кохання до неї, а вона натомість отримає сундук карбованців. У разі неявки холопа на місце зустрічі, Нечистий обіцяв спопелити дівчину та забрати її до Пекла. Максим ваш не явився. Так що, пані, у Пеклі ваша доня ніжиться разом з чортами.
Після такої оповіді Повитухи, пані за серце вхопилася… але нагородила її щедро, як і обіцяла. І срібла, і золота по два сундуки подала. І прокинулася у її серці ненависть до холопа проклятого, що зжив зі світу дитя єдине, кохане, а потім спокійно віку доживати став з іншою жінкою. Питала пані по усіх усюдах, як дитя можна назад повернути – та ніхто того не знав. Врешті, після опівночі, пані замкнулася у найвіддаленішій кімнаті та прийнялася Нечистого викликати. І прийшов до неї Диявол.
Нечистий: Та що вам люди не йметься? (розгледівши того, хто кликав його, здивувався дещо, а про себе подумав «кумедія продовжується») Які люди мене кличуть! Б’ю чолом перед вами пані (насмішливо) Вирішили опікуватися долею дитятка вашого?
Пані: Поверни мені нечистий, дитя моє єдине! Що хочеш за це тобі віддам!
Нечистий: А від Бога відречешся? Отут, перед образами?
Мати вигукує довгу молитву, відрікаючись від Бога. Нечистий захоплено сміється.
Нечистий: Які ж ви баби дурні. Добре, що я таки явився – таке не кажен день побачиш. Бо спочатку і йти не хотів. Спасибі вам за кумедію таку, а тепер – бувайте здорові.
Нечистий збирається йти, але пані хапає його за накидку і зупиняє.
Пані: Як це йти? А дитя моє повернути? Я ж і від Бога відреклася… а дитя?
Нечистий: (скорботно хитаючи головою) Угода була підписана? Не було. Значить – відречення є вашою волею. А душу вашу я і так отримаю. Не так багато вам і залишилося. Ваша врода не є показником гарного здоровія. Смерть вже й на вас косу точить.
Нечистий зникає.
Кінець сцени
Епілог
Довго ж молилася пані за глупість вчинену, довго гріхи замолювала. Та, певно, так і не замолила. Бо тієї ж ночі, спересердя, підпалила вона хату того пуцьвірінка Максима, щоб не одній їй так погано було. Та добре, що родина його вибігти встигла. А то так би заживо й згоріли б. На хату ж палаючу все село збігло дивитися.
І на сім діло не скінчилося: на світанку пані, що не витримала таких справ сердечних, повісилася у сінях. Чи в Рай втрапила горемика, чи до Пекла – одному Богові відомо. І чи зустріне вона колись доню свою на тему світі – теж ми не дізнаємося. Не дано голівці людські знати більше, ніж треба. Хіба що ви з Нечистим водитися станете, то він щось і скаже, але плату за це високу здере. То чи треба воно вам, панство шановне?
На сему і закінчилася історія про душі пропащі. А від себе додам: не варто нам долями гратися. Як Бог дав – так воно і буде. А іншого шукати не треба.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=192327
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.05.2010
За вікном відблискує сніг. І хоча я й сама дитя снігу, але в цей момент він чомусь здається мені якимсь незатишним і дещо жорстоким. Втім, у цій оселі все таке: чуже, незручне, депресивне. Дівчата щойно вийшли з кімнати і самотність р’яно набивалася в подруги. Я обійняла свого милого ведмедика і тихо заплакала. Червоний (а саме такого кольору було це створіння) наче випромінював тепло та затишок, якого мені так не вистачало наразі. Як же важко залишитися наодинці зі своїми думками у зовсім чужому місті, де ти нікому не потрібен і тобі ніхто не потрібен. Та тепер я не одна. Тепер у мене є Женька, а вона завжди втішить і підставить дружнє плече, щоб я могла спокійно на ньому покуняти. І все, здавалося б, можна пережити, але щось таке темне і незвичне підкралося з-за спини та міцно вхопило мене за шию і, як я зрозуміла, відпустить мене не скоро. Варто було лише цій думці пролетіти у голові, як слідом закралася ще одна, наче нашептана над вухом: «Нічого, звикнеш». Звісно що звикну. Куди ж мені ще діватися?
А вулиці наче сріблом посипали: все виблискувало навкруг, біліло, аж засліплювало. Сніг… Я сама собі посміхнулася. Згадка про Червоного вперто засіла під серцем, і періодично його підштовхувала, даби я зовсім не розкисла. Бо я така. Я можу!
Перехожі дещо злякано розступалися в сторони і не дивно: я була бліда і змучена. Наче щойно з хреста знята. Щоправда, я тепер сумніваюся, що ж гірше: сесія чи зняття?
На парах покуняти мені так і не дали. Схоже на те, що ці гадські екзамени вимотали не лише студентів, а й викладачів. Доки найчесніші з них ховалися в туалеті від студентів з курсовими, інші тягнули із своїх підопічних золоті персні, квіти та, ох, як же це банально! - гроші. Та якщо до цього ми морально якось були готовими, то вибриків братика-Сафрошки я аж ніяк не очікувала. Спочатку проігнорив мене, потім не привітався…
Сестри Васильєви (це ми з Женькою) постановили: сонечко-Сафрошку ми вже втратили. І мізки йому вправити теж не вийде, бо їх вже завербувала якась блондиночка. Хто там і за ким бігав, мене мало хвилювало. Просто людина, яку я наївно вважала своїм другом, змінилася.
Від нічних жахів і самотніх вечорів рятує бібліотека. Навчання вимотує, але рятує від нудьги. І мене, частково, теж порятувала. Якби ж то дозволяли ночувати у ВНЗ, я б взагалі була щасливою.
Але… але…
І коли ми, ледве живі, сідаємо на підвіконня, тримаючи по склянці гарячого шоколаду, я почуваю себе щасливою. Бо лише дивлячись у нічну темряву, починаю розуміти, що я не одна у цьому світі. Адже, принаймні один друг у мене точно є. А ще… гарячий шоколад і наші вечірні посиденьки на вікні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=192326
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.05.2010
Не многого же мы стоим, если даже не умеем признавать свои ошибки и поражения, не можем сделать искреннее выражение лица, когда нас уже тошнит от успехов других людей, не можем ничего изменить в среде сложившихся вещей.
Но гораздо хуже, когда нас отталкивают. А ведь мы знаем свою цену, потому что не раз ее называли, знаем свои желания, не самые тайные и, возможно, не все, но что-то знаем. Но когда нас отталкивает человек, которого мы не день и не два хотим всем своим еством, о котором мечтаем, который даже не столь успешный и не столь красив, как мы любимые, но которого мы просто хотим отыметь на глазах у толпы за столь долгое презрительное отношение – это жуткое и страшное состояние опустошения. Поверьте мне, я знаю.
Когда я училась в десятом классе, к нам перевели Петрушу. Он никогда не был красавчиком. Но что-то в нем притягало. Возможно, это были его темные-темные глаза, которые явно не по-возрасту излучали мудрость и глубокую вековую печаль.
Мне жутко хотелось узнать, откуда все это взялось в нем. Через что прошел этот паренек в жуткой порванной клетчатой рубахе, что теперь сидел на задней парте и, казалось, вообще не замечал всего того, что происходило вокруг.
Петруша был странным парнем. Не таким, как все. Он был гораздо умнее большинства преподавателей, никогда не выполнял домашних заданий, никогда не оправдывался, когда его ругали, никогда не дрался и никогда не спорил. Он почти ни с кем не общался, всегда опаздывал на занятия и сразу же после последнего звонка исчезал за дверью, тем самым убивая последнюю надежду привлечь его внимание хоть на долю секунды.
Я часами могла наблюдать за мимикой его лица, которая, собственно, практически никогда особо и не менялась. Казалось, он меня не замечал. Хотя, так оно и было. Я промаялась с этим чувством до конца учебного года и… и так и не придумала, что мне с ним делать и как дальше жить.
И вот наступил последний учебный день. Мы стояли в ажурных чулочках и налакированных туфлях, с галстуками и белыми рубашечками, черными брючками и юбчонками. А я все думала над тем, как сказать ему о том, что я … что я… что я так долго держала в себе.
Прозвенел последний звонок. Народ потянулся к выходу. Мои одноклассники решили отпраздновать такой знаменательный день и пойти гулять в парк. Ведь отныне можно было целое лето гулять, не парясь о невыполненных домашних заданиях, не сданных контрольных и придирок учителей. И это было действительно здорово! Мы всегда ценили свободу! Мы всегда бунтовали! Нас все достало и мы хотели все бросить и податься жить в лес, к водоемам. Подальше от назойливости общества и чрезмерной опеки родителей.
И вот все двинулись к парку… хотя нет, не все. Один Петруша остался стоять на месте. Петруша и я. Через долю секунды он развернулся и двинулся в противоположную сторону. Я не выдержала и побежала за ним.
- Стой. – я легонько дернула его за рукав, потянув на себя.
Петруша удивленно обернулся. Теперь он молча смотрел на меня. Немного рассеянно, ожидая объяснений.
Я засмущалась.
- Ну, - нужно было что-то ему сказать. Срочно, пока он не передумал и не ушел. – Ты разве не пойдешь с классом в парк?
Он улыбнулся. Я впервые видела, чтобы он улыбался.
- Нет. Не пойду.
- Почему? – не отставала я.
- Не хочу. Мне это не нужно. Прости, но я спешу. – он замолчал. Посмотрел на меня своими черными, как смола, глазами, аккуратно снял мою руку со своего рукава и двинулся дальше.
Я замерла на месте. Казалось, меня заклинило и нельзя было ничего с этим поделать. Мы впервые говорили. Впервые за весь год.
«он уходит, уходит…» - билась ласточкой мысль в голове.
Я снова понеслась за ним. Схватила его за плечи и одним махом повернула к себе.
- Можно мне с тобой??
Я выжидающе смотрела ему в глаза.
Он отстраненно покачал головой и ушел. Тем летом я его больше не видела.
Впрочем, как не видела его и последующим летом, и когда-либо вообще на протяжении трех лет.
И вот я уже студентка факультета экономики и права. Мне всегда все давалось легко, но вот в любви никогда не везло. Ведь после Петруши я полюбить никого больше не смогла. Весь город готовился к празднованию Нового года. Вокруг маячили гирлянды, усатые дядьки с елками в руках… жизнь бурлила.
- Бери эту, красавица! Она хоть и маленького роста, но какая красавица! Бери, не стесняйся! – отвлек меня голос мужчины, у которого я собралась покупать елку.
- Да, да. – я рассеянно начала доставать деньги, не отрывая взгляда от паренька в синей курточке, что уже вот минут пять спорил с какой-то девушкой у соседней лавки. Вот его позвали какие-то парни, он направился к ним. Девушка увязалась следом.
Не знаю почему, но я забыла о несчастном продавце елок, который жутко намерзся за день, раздавая свих зеленых красавиц, и о том, где я нахожусь. Мое внимание было полностью сконцентрировано на синей курточке, что уверенно удалялась. Я подалась следом.
- Девушка, куда же вы? – послышался удивленный голос торговца елками.
Я нетерпеливо отмахнулась и продолжила свой путь, боясь упустить из виду паренька с куртке.
Мне пришлось почти бежать, чтобы догнать его. В этот самый момент девушка, спорившая несколько минут назад у соседнего прилавка, схватила хрустальную вазу с первого попавшегося прилавка и с криками «лови!» бросила добычу парню в курточке. Он немного растерялся, но вазу поймал. В этот самый момент девушка начала кричать «Грабитель!». Сбежались люди. Началась суматоха. Девушка продолжала орать. Я не выдержала и, преодолев в два шага отделяющие нас пространство, отвесила ей пощечину. Девчонка схватилась за щеку.
- Плутовка! Не ври людям! – прошипела я.
- Сообщница! Держите ее. Они вместе воруют! – разоралась девка.
На глаза навернулись слезы. Стало правда обидно. Я смотрела на лицо этого парня в синей курточке, и не могла понять, откуда могу знать эту улыбку. Улыбку из далекого прошлого, но так много значившую для меня…
И тут до моего сознания наконец-то достучалось одно имя:
- Петр. – прошептала одними губами.
Он не видел этого. Не слышал. Да и не мог слышать.
Петруша отчаянно барахтался в руках хозяина прилавка, откуда стянули вазу, пытался вырваться.
Когда мне наконец удалось убедить всех, что произошла ошибка, Петруша вырвался и бросился бежать. Через минуту его переехала возница с игрушками.
Слезы душили. С горла вырывались рыдания. Мне больше незачем было жить. Я не смогла бы жить после такого.
Когда плутовка засмеялась, увидев бездыханное тело Петруши, я не выдержала и ударила ее. Этой самой злополучной вазой. На смерть.
Я знала, что это конец. Видела труп и рыдала. Меня держали, ожидая полицию, чтобы я не сбежала. Они не знали, что бежать мне было некуда. И тюрьма, и казнь не могут быть страшнее одиночества, с которым я всю свою жизнь воевала сам-на-сам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=158559
рубрика: Проза, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 30.11.2009
Интересно, откуда у нее столько порывов к самоистязаниям? Наверное, я никогда не смогу ее до конца понять. Жить с ней дальше, любить по-своему, пытаться помочь – это да. Но не понять.
Мы с ней очень разные. С излишком разные.
Только об этом я и смогла думать, глядя на ее ну чересчур откровенное декольте и сигарету в руках.
- будешь? – спрашивает она, протягивая сигарету.
- нет. – отказываюсь я.
Минут пять мы стоим молча. Она курит. О чем-то думает, наверное. А я смотрю с ее балкона на ночной город, упиваюсь его тишиной. В голове сейчас гуляет сквозняк и дым. Дым проникает в вены и от него становится очень сложно дышать. Практически невозможно. Блин. Лучше уж я буду активным курцом, нежели пассивным. Я, не нарушая обета тишины, достаю у нее с кармана пачку сигарет и выуживаю палочку никотинового яда. Она щелкает зажигалкой и я впервые вдыхаю эту дрянь. Один хрен! Все равно придется подохнуть. Жизнь не вечна, и я это понимаю.
- я завтра уеду. – проговаривает на выдохе.
- а не боишься? – спрашиваю, хотя ответ очевиден.
- чего?
- оставить здесь все. Бросить. Это своего рода побег. – подытоживаю я.
- я знаю. – она смотрит мне прямо в глаза и ждет упрека.
Но я не привыкла добивать человека, когда ему и без того плохо. И сейчас своим принципам изменять не стану.
- а как же ребенок? – последний веский аргумент и защита уходит в подполье.
- я плохая мать и ты это знаешь. С родителями ей будет лучше.
- а родителям что сказать? – спокойно спрашиваю я, хотя хочется трясти ее за плечи и орать «очнись!».
Она задумалась. Затушила сигарету. Достала еще одну. Тонкая струйка дыма потянулась вверх. Все это время я не отводила от нее взгляда.
- извинись. – ответила она наконец, пожав плечами.
Больше в тот вечер мы не говорили.
Рано утром она уехала. На прощание поцеловала еще спящую дочку, забрала сумку с вещами и уехала. Вот так вот просто. Без прощанья и сожаленья.
Вместо «пока» сказала мне «так будет лучше».
- дура ты. – отвечаю.
Она, на последок, обнимает меня за плечи и уходит.
Уходит, чтобы через несколько лет снова вернутся. Вернутся, зная, что ее поступку нету оправдания. Да она и не станет его искать. Просто одним январским, или майским, или еще каким-нибудь утром, она встанет с осознанием того, что пора снова бежать. От себя самой. И она будет издали наблюдать за своей дочкой, потому что побоится взглянуть ей в глаза. И она не сможет набрать мой номер и попросить помощи, поскольку слишком горда, чтобы признать свои ошибки и покаяться. И она будет втайне мечтать о том, что однажды ее маленькая девочка постучится в дверь и скажет: «Ну, здравствуй, мама!»
Она будет только мечтать. Только мечтать…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=158558
рубрика: Проза, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 30.11.2009
Я кохаю його з усією щирістю українського сонця. Бо ж воно кожному світить по-різному. І лише наше сонце може так майстерно гратися золотими колосками пшениці; танцювати ніжними промінчиками на кирпатих носиках степових мавок; не обпікати, а зігрівати, коли ти того вартий і заспокоювати, коли ти прагнеш поринути у той самий спокій.
Я досі відчуваю тепло його долоні. І торкаючись своєю рукою щоки я переймаю його дотик. А ще… запах заліза і тютюну. Залізо від моїх, чи то пак сестриних, ключів, які я нервово м’яла увесь вечір, соромившись зазирнути йому у вічі. А тютюн звідки взявся? Він у мене наче н палить…
Я розумію, що це був наш останній спільний вечір, але все моє єство продовжує тремтіти від щастя. Це завтра воно буде галасувати з транспарантами проти такої глобальної несправедливості (це як дитині показують цукерку, а за тим дулю. З тієї ж опери, одначе…) і вимагатиме повернення Сашка на мою територію. Розум буде зітхати пре скорбно і крутити кінцівкою побіля скроні, а серце прийме хворобливого вигляду і мулятиме на нерви.
Сво»…
Зате сьогодні я щаслива! Дуже щаслива! Дякую тобі!
1
Як добре, що я не завжди ліниве падло. Натягнувши свою улюблену спідницю (тепер вона стала мені ще більше подобатися), я напхала повно книжок у матусину сумку, ба у мою влізає максимум блокнот з гребінцем та купою всілякого іншого дріб’язку (тобто увесь хлам, без якого дівчата не обходяться. Як відомо, сама Монро таскала за собою два чемодани з косметикою. То ж мої запаси не повинні викликати у вас особливого подиву. Врешті, я не якась там чувирла, щоб сильно «макіяжитися») і пішла в гості до сестри.
На півдорозі мені страшенно захотілося викинути злополучну сумку, разом з нею босоніжки, а опісля я б мала завернути додому, забивши на все.
Ен ні! Моя чарівна дупа відчувала щось хороше і гнала вперед! Так як проти однієї з найкрасивіших частин тіла не попреш, довелося поступитися своїми бажаннями і крокувати вперед. Що я й зробила.
Стадіон – це середина нашого з Юкою графіку переходу від мого дому до її. І… моє найулюбленіше місце, бо… потім поясню.
Хоча всі жінки – відьми, і я одна з них, матеріалізувати свої думки я не вмію, то ж… навіщо давати волю своїм спогадам і, заодно, сльозам?
2
На вулиці йде дощ. Я сиджу на підвіконні біля відкритої фрамуги і цокотю зубами, бо хоча мені й холодно, я не хочу злізати з насидженого місця і тому продовжую скаржитися сестрі, що холодні краплі води стікають по моїй спині, я захворію і ніхто навіть квітів не принесе на мою могилку.
- ти ж сама хотіла, щоб твоє тіло спалили у крематорії і заборонила тобі пам’ятника ставити, бо родичі соплі по ньому розтиратимуть, а тобі це неприємно. – дивується сестра.
- Да? – перепитую я і замислююся.
- Ага. – підтверджує вона.
- Ну от! У мене навіть могилки не буде! – я знову голосю…
Сестра плює у мою сторону і продовжує фарбувати нігті, які я ненавиджу усіма фібрами своєї душі, у ядовитий малиновий колір. Я починаю завивати в унісон з дощем.
Саня каже, що ми вдвох проїдаємо йому мозок. Я з ним згодна. Мій Юлька вже давно проїла…
3
Телефонує Сірий і пропонує зустрітися. Я ламаюся, але не тому що не хочу його бачити, а задля «годиться». Ми доходимо до містка, який перекинули через канаву маловідомого походження якісь хороші завбачливі громадяни. Колись брат Сергія, і по сумісництву, мій колишній однокашник, з таким же унікумом, як і він сам, брав з людей гроші за прохід по містку, пред’явивши права на канаву. Хоча такса була невелика, хлопцям таки настріляли по шиї і прикрили лаву.
Я починаю розповідати Юкі про один цікавий фільм, де було сонечко, психи і коротко підстрижена тьотя.
Коли на горизонті з’являється це двійко, себто …, я якраз намагаюся зав’язати бантика синьому ведмежаті на брилку, лаю Юку за те, що вона його розв’язала і відбиваюся від її «дай, я сама».
Спохватившись, винувато розгладжую спідницю і, вітаючись, протягую Сергію руку…
4
Завдяки моїм професійним навикам шантажу моєї малої, ми опиняємося у Сергія вдома, успішно хрумаємо Сашковий мозок і розпинаємося, що ми взагалі не п’ємо! Навіть пива!
Вони чудово розуміють, що їх водять за носа, все ще пропонують, але вже мислять по-філософськи: «нам більше дістанеться». А ми., знаючи одна одну не перший день, просто боїмося брякнути зайвого, забагато випивши. Чи то пак, випивши взагалі, бо мені й склянки пива вистачає, щоб розбуянитися.
Увесь вечір ми намагалися вияснити чий же день народження ми святкуємо. Хлопці розпинаються, що у Сергієвого брата, але ми їм не віримо. Я танком давлю на Сергія, змушуючи хлопця сказати правду. Він хитро іскрить своїми очицями, з чого я роблю висновок, що мої підозри себе виправдали. Але навіть ішак у порівнянні з Сірим просто зразок мирного створіння, схильного до компромісів.
Усі мої спроби викрити справжню причину гульні виявилися марними. З горя, хльоснувши компотику, я стала мовчки спостерігати за цим двійком. Пізніше Сергієвий тато таки здає сина, викривши питання вечору «Чиє свято?». Я захоплено вигукую «Ага!», а винуватець бенкету вигадує чергові відмазки…
І нафіга ото таке робить?
5
Тиха украинская ночь, но сало лучше перепрятать.
Хлопці йдуть розводити нас по домах. Доки Сірий веде сестру, ми з Сашком чекаємо його біля містка. Я все ще не можу йому спокійно поглянути у вічі, бо боюся його реакції, коли він прочитає у моїх синеньких те, чого я йому сказати не в силах.
На вулиці не лише темно, а й холодно. У мене вже зуб на зуб не находить, коли Санька це помічає і натягує мені на плечі свою олімпійку. Точніше, олімпійку свого брата, яка на Сашкові виглядає, емм, дещо екстравагантно.
Я відмовляюся. Навіть не через почуття гордості, а скоріше по-інерції. Та він занадто добре знає усі оці мої закидони, щоб купитися на них.
6
Благополучно спихнувши на Сергія важку сумку з книжками ( він сам її забрав, за що я йому дуже вдячна), я підхопила хлопців під руки і ми поснували додомку. Згодом іменинник помічає, що у мене холодні руки і починає гріти мою ліву долоню. З його ж подачі, Санька теж бере мене за руку. Розмовляючи про спорт, психологію і засоби для схуднення, ми втрьох продовжуємо йти.
Від Сашкової долоні по всіму тілу розливається тепло. Я вдячно поглядаю на Сергія. Навряд чи він це помітив. Максимум, здогадався пізніше.
7
Ми стоїмо біля мого двору. Я не хочу з ними розставатися, але треба.
Я знаю, що він не любить мене. Що для нього я просто маленька дівчинка з мріями і сподіваннями. Що ми ніколи не будемо разом, але…
Але я дуже хочу, щоб у нього щось залишилося на згадку від мене. І я віддаю йому свого «Цитатника». Малесенький зелененький блокнотик з усіма найвдалішими виразами, які б я хотіла запам’ятати…
На прощання цілую Сергія в щоку, вітаючи його з іменинами, обіймаю Сашка, махаю їм і … все.
8
Сестра з мамою дивляться мій улюблений серіал. Але зараз я не хочу бачити чужі страждання, коли у самої дзвіночки у голові тюхкотять. І хоча цей вечір був для мене своєрідним прощанням з миленьким, я рада.
Бо ще два дні тому я благала Венеру про зустріч з ним і готова була віддати 20 років свого життя, щоб хоч на хвилинку побачити його сині очі.
… сині, як небо.
… сині, як море.
… сині, як фенька на моєму правому зап’ястку…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=139398
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.07.2009
Мова лине, час спливає.
Все без тебе пропадає.
Знову пишеш, що кохаєш.
Та без мене розквітаєш.
Тут любові не існує.
Той штовхає. Той цілує.
Відсахнешя і заснеш.
Сміх на сльози обернеш.
Серце коле, завмираю.
І пігулки знов шукаю.
Та все це не допоможе.
Може драп? Не знаю. Може...
Хочу зникнути! Зникаю.
Хочу плавати! Літаю.
Хочу з друзями – далеко.
Хочу посмішок – даремно.
А самотність заїдає.
Кислота біль підкидає.
Обернешся і махнеш...
А прокинусь – пропадеш.
Сон долонями тримаю.
Кульку в небо відпускаю.
Синій бік, червоний бік.
І тепер я той, хто зник.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=138522
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.07.2009
Веселий фонтанчик врешті припинив хлюпати… Вчора. Ще вчора. Пізно ввечері, коли він випустив її зі своїх обійм, змахнув рукою сльози з її щоки і пішов. Назавжди. Пішов, щоб не повернутися. А вона все ще не могла повірити, що все це правда…
І лише зараз, проплакавши усю ніч, вона намагалася осягнути, як же так могло вийти. Фонтан стояв перед нею, немов примара. Гордий від своєї самотності. Гордий тим, що безліч історій і безліч моментів він бачив. У його водичці хлюпалося не одне маля. Не одне закохане серце було воз’єднане тут назавжди або непоправимо розбите. Безліч сліз і безліч посмішок, безліч снів і безліч слів…
От і зараз він з готовністю прийняв у свої недра чергову любовну драму. О, як це звично було для нього і як страждало закохане серце…
Сліз вже не було. Виплакала. Ще вчора. Коли кульбабки з її кіс падали у воду. Тяжко було про це згадувати, та й не дуже приємно…
І не хотілося вірити у дійсність цих подій. Але реальність не замалюєш балончиком з фарбою, і не затушуєш, і не зітреш ластиком…
Боляче знати, що тебе кинув коханий (відпустив, попросив піти… називайте це як завгодно), коли на вулиці сяє сонечко, хтось монотонно п’є пиво, а хтось 0біймає свою половину… на все життя чи одну ніч. Цього вона напевне не знає, та й не дізнається ніколи… та й суті це не змінить. Мертвий фонтан і вчорашні кульбабки все вирішать за неї…
У цьому житті буває всяк. Біль приходить й минає, а життя собі йде.
(с) Правда інколи воно просто йде нахуй! (І.Карпа)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=131673
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.05.2009
Ищу тебя. Поэт – слова.
Поют ветра и степь шумит.
И во дворе гудит молва,
Что я целую твой портрет.
Я снова здесь. А ты все там.
Приедет вновь горючья смесь.
Начну читать я по слогам,
И душу лишь тебе отдам.
А ты не дьявол. Не чернец.
Ты не священник. Не горец.
Я не богиня. Не царица.
Ведь ей холоп какой-то сниться.
И я не ангел. Нету крыльев.
И я не солнце. Нету света.
Но помню, что погрешность эта,
Вновь боль внесет… Не зная лета…
Мы помним осень. Встретим зиму.
Мы ходим вместе. Курим «Приму».
И задыхаясь вновь от дыма,
Ты шепчешь: «Ты меня любила?»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=97703
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 14.10.2008
Світало. На мосту дівча стояло.
Що там робило і саме не знало.
Останню зірку сумно проводжало,
І більш ніхто не знав, як серденько страждало.
А він поїхав і живе десь за кордоном.
І люди вже не знають, де той сором?
Вона сумує й що робить не знає.
Саме тому життя це усковзає.
І вдома в неї нелади з сім’єю.
Батьки прісують і не гордяться нею.
Їй боляче і як боротись з цим не знає.
Саме тому за мить вона зникає.
Вона не знає, як боротися з брехнею.
І полоса невдач крадеться знов за нею.
Вона втомилася і пульс вже затихає.
І все, що хвилювало, пропадає.
А ще корупція і утиски від влади.
І ціни, і інфляція, й громада...
Вона зрікається всього живого.
І прямо з мосту кидається в воду.
Водиця розкрива свої обійми.
Нехай холодні дещо, але такі рідні.
І тіло юне з вдячністю приймає,
А серце оте добре пропадає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=92915
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.09.2008
Лише зараз, коли я обіймаю його за плечі, мені стає страшенно шкода. Він такий світлий та позитивний, а я – мерзенна та егоїстична. І як він лише терпить мене? Я різна. Патологічно вірна – зрадлива; весела – сумна; добра – зла; ніжна – жорстока; жаліслива – кам»яна; твоя – зависла у просторі._____
О, як же б я хотіла бути такою, якою ти малюєш мене у своїй уяві. Як би я хотіла співпадати з вигаданим тобою образом. Та я не можу. І від цього перчить в горлі і паморочиться в голові. Та тобі відоме прощення. Ти один з небагатьох, кому вдалося мене приручити і отримати частинку мого душевного тепла. Частинку, бо віддавши все я згорю. Я палатиму, і мій попіл летітиме по вітру. Десь у напрямку... Цікаво, чи є там метро? І куди їдуть бабусі о шостій годині ранку? Прокинеться – спитаю.
Я все руйную своїми руками. Довго шукаю виходи, а потім одним махом добиваю. І навіщо? І чому я не можу просто спокійно жити?
Я вимагаю від тебе уваги, а в тебе просто немає на мене часу. Завжди не вистачає. І уваги, і часу. Мені – першого, тобі – останього.
Я присвячую тобі вірші, а ти... Незнаю, що ти. Завжди хотіла дізнатися, що там у тебе в голові твориться. Що ти там думаєш про мене і чи думаєш взагалі? І чи я тобі потрібна? Але сон розвіється, а питання задане не буде. Я просто не зможу спитати. Чого? Дурна, мабуть. Не зможу і все тут.
Десять днів ти сидів у своєму роумінгу. Десять днів я набирала номер і слухала «абонент не може...». Потім знову набирала і знову слухала. І чекала. І чекаючи, паралельно відшивала всіляких уродів, які так і поривалися увести у тебе твоє ж дівча. Та ти про це не дізнаєшся. Кумедно. Хоча, читати наче вмієш... Не знаю нічого. Чим більше живу, тим менше знаю.
Якого кольору ваші панцу? Він каже «не знаю, до чого це котиться. Але серце навряд чи витерпить ці муки». А я не розумію, чого він так шорти не любить? Хоча, я теж їх не ношу))) Вчимо японську..._______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________.................................
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=92914
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.09.2008
Його звали Стас. Він постійно робив мені боляче. Ставив у якісь неприємні ситуації, а потім робив вигляд, що нічого не трапилося. Я мовчки терпіла його. Тисячу разів я поривалася його покинути і тисячу разів не могла цього зробити. Я не боялася його. Я не ненавиділа його. Я не поважала його.
Через нього я постійно сиділа по вуха в багні. З усіх сил намагалася виплутатися з цієї халепи і не могла. Гадаєте, що я ідіотка? Я теж так думаю…
… він простягає мені сигарету. Я мовчки беру її і затягуюся. І тут мені доходить, що це травка!
- що за…??? – кричу я.
- заспокойся Мала. – каже він, притягує мене до себе, запускає руку в мої трусики і ми починаємо цілуватися.
Ми лежимо на покривалах. В голові мутно від вина. Я п’яна і зараз згодна на все. Він обіймає мене. Я не реагую. Він цілує мене. Ми довго граємося язиками. Його рука розстібує ліфчик під кофтинкою. Мені смішно. Я починаю хіхікати.
- ти чого? – здивовано запитує він мене.
- ти хочеш мене? – я дивлюся йому прямісінько у вічі.
- хочу. – дуже чесно відповідає він
- твоя рука теж хоче тебе. – відвалюю я, відкидаю назад голову і починаю несамовито реготати.
- стерво! – злісно промовляє він, забирає руки і йде геть.
Що ж, мій ядовитий скепцизм вже вкотре не дав мені наробити дурниць. Та й я точно знала, що Стас довго на мене злитися не може. І ще краще знала, що я його лялька і так просто він мене не відпустить. Тут не йшла мова про любов чи прив’язанність. Все набагато простіше: він вважав мене своєю власністю і я покірно його у всьому слухалася. Нас це влаштовувало. Він виконував мої забаганки, а я платила йому за це своєю покірністю. Стас вже давно забрав моє серце і, замість довгих пошуків справжнього ключика від нього, нашвидкоруч зліпив дублікат. Серденько зойкнуло трошки, поскрипіло певний час і досить швидко звикло…
- ну от. Я ж казала, що він не може довго на мене злитися.
Заграв мобільний і на дисплеї замаячило «Сонечко» (він дуже любив, коли я його так називала)
- альо, мій хороший.
По його крижаному тону я зрозуміла, що Стас все ще сердиться на мене.
- завтра ми їдемо до Сані на дачу. Одягнеш білу кофту та бежеву спідницю. Я заїду за тобою.
- добре, сонечко.
Я промовчала про те, що в мене вже були свої плани і я ненавиділа ту дурнувату бежеву спідницю.
- що ж, треба буде добре її попрасувати…
Я точно знала, що він мені зраджує. Я точно знала з ким. Я точно знала коли це все почалося і скільки вже триває. Та мене це не задівало. Я скотилася, обнагліла і почала фліртувати з його ж друзями у нього на очах. Стаса це взбісило. То ж, коли ми поверталися з однієї тусовки він просто відвісив мені ляпаса. А я щиро просила пробачення за свою негідну поведінку, бо дійсно почувалася винною. Відносини накалялися, але зв'язок між нами ставав ще міцнішим. Ми більше не могли одне без одного. На зміну прив’язанності прийшли пекельні муки. І саме тоді я зустріла ЙОГО! Він сидів на зупинці і розглядав гру промінчиків сонця у моєму волоссі. А я щоночі бачила його блакитні очі та теплу усмішку…
- навіщо ти це зробила? – кричав Стас.
Саме зараз я мала почати вибачатися. Та я не стала цього робити. Я зупинилася і дещо зверхньо поглянула на нього.
- чого стала? Ходімо! – прикрикнув він.
Я зняла босоніжки, які дико намуляли ноги і вже мовчки подалася вперед.
Його обличчя перекосилося від люті. Він схопив мене за руку і замахнувся. Я відсмикнула руку і з розмаху гепнула його босоніжками по обличчю. Він закричав. Я кинулася тікати.
Я більше ніколи не чула про Стаса. Нарешті він зник з мого життя. І я досі згадую голубі очі незнайомця та дивну сонячну гру. Шкода, якщо то й було моє справжнє кохання…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=79483
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 15.06.2008
Кажіть, кажіть, що я страшна людина.
Кажіть, та знайте – це все неважливо.
Мене хвилюють лиш його думки.
Мене хвилюють лиш його світи.
Мене хвилюєш лише ти.
Ви можете сміятись триста літ.
Ви можете збивати краплі з віт.
Та знайте – він краси хранитель.
Та знайте – він добра цінитель.
Та знайте – щастя то є він.
Ромео діставав зірки з небес.
І юнга перли для мадам Гротеск.
А він мені дарує серця цвіт.
А він мені дарує кожну мить.
Я повторюсь: для мене він весь світ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=78861
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.06.2008
Кохання не є добре. Звичайно ж, кохання є, але воно зустрічається дуже рідко. Одне на мільйон пар. Воно не буває першим чи останнім, тому що воно єдине на все життя. То чи варто пудрити мізки собі та іншим байками про справжню любов? Навіщо обманювати пустими ілюзіями себе та інших?
Кохання не є добре. Бо в ньому присутній вибір. А вибір це також не є добре. Легко вибирати між чмом і мачо, важко – коли з обома людьми тобі комфортно і, не хочеться нікуди йти від них обох. Що ж робити, а?
Дуже легко пройти мимо свого кохання. Ти можеш купу років ходити з ним по одній вулиці, навчатися в одному класі чи жити під одним дахом, а зрозуміти, що то твоя справжня любов лише через декілька років. Та це всеодно добре, що ти це зрозумієш, адже можна жити з дипломатом, кохатися, любитися, ростити дітей, ділитися останнім шматком хліба і хльобати з однієї тарілки – та все це лише фальшивка. І хоча ти житимеш у хоромах, але знатимеш, що твоя справжня любов сидить десь у картонній коробочці, розігріваючись розведеним спиртом.
А що робити, якщо на горизонті немає тієї єдиної людинки, заради якої варто жити, яку можна любити, прокидатися з нею щоранку отримувати незбагненний прилив щастя лише від усвідомлення однієї правди: я живу! Я не існую! Живу! Кохаю і це прекрасно.
Дурний той, хто боїться визнати кохання. Боїться підійти до коханої людини, обняти її, пригорнути до себе, поцілувати. Ці люди просто власноруч черкають своє життя. Знають про це і свідомо руйнують почуття, послані ангелами з неба.
Іноді людина так захоплюється своєю симпатією, що це переростає в фанатизм. І тут починається: дзвінки, цукерки, шоколодки, обнімалки, цілувалки...
Від цього дуже складно позбутися, але знайте: якщо симпатія не взаємна, це не справжнє кохання. Шуруйте від нього подалі і шукайте інших об’єкт домогань. Авось пощастить?
Кохання буває двох видів: людське, як в більшості населення, і хворе, як, наприклад, у мене. Про звичайне кохання вам відомо багато. Тут за нас постаралися і Шекспір з Лермонтовим, і Франко з Петраркою.
От з хворим складніше. Це стан коли зриває дах, трясуться руки і очі спалахують червоним кольором при вигляді людини, до якої рветься кохання. Але ... але спочатку ти посилаєш, а потім цілуєш. Зізнаєшся у вічній любові а потім сам собі вигадуєш проблему і три дні морозишся.
Хворе кохання – це ввечері пристрасть, а вранці нічого. Хворе кохання це поцілунок долі, який не забувається.
А ще хворе кохання, це коли воно хворіє на грип, вітрянку, СНІД. Це коли твоє кохання валяється вдома з температурою під сорок, а ти розважаєшся з його друзями і гадаєш «от дибіл». А тепер питання: у кого воно хворе – у тебе чи в нього?
Ти любиш коли до тебе залицяється гарненький претендент на твоє серце, а ти морозишся по бункерах з малим, прищавим опецьком.
Ти любиш, коли маєш на це вільний час. А його чомусь завжди катастрофічно не вистачає.
Любов – це така сильна штука, від якої не відвертешся і не відкупишся. Вона теліпається за тобою, мов болячка, пудрить тобі мізки і врешті-решт... робить тебе щасливим.
Даринка Квач, Парасоля Юлія, Яна Бездушна
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=77832
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.06.2008