Василь Гаврилишин

СОН У ФАНАЛЬСЬКОМУ ЛІСІ

Я  прокинувся  в  лісі  з  туману,
Де  крутились  зелені  корчі,
І  приймав  прохолоду  весняну,
Обіймаючи  землю  незнану,
Що  мене  зігрівала  вночі.

Ген  бики  обгризали  дерева,
Що  гілляччям  зверталися  вниз.
Я  вдивлявся  між  ними,  чи  Ева,
Як  місцева  жива  королева,
Тут  ходила  з  Адамом  по  хмиз.  

Я  ніяк  не  збирався  у  силі
І  в  тривозі  не  бачив  небес,
Тільки  хащі,  старі  і  похилі,
Де  птахи  щебетали  щохвилі,
Де,  здавалось,  я  вмер  і  воскрес.

Тихим  кроком  я  рушив  по  гаю
У  молочну  освітлену  даль,
Де  дзвеніло  русло  водограю
І  голубок  стривожену  зграю
Я  вчував  крізь  імлисту  вуаль.

І  спинився,  утративши  мову,
Я  на  скелях  із  гострих  вершин.
Бо  заграву  застав  світанкову,
Що  вривалась  у  сонну  діброву,
Де  вдихав  я  цвітучий  жасмин.

1.10.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069809
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2026

РОЗЕТСЬКИЙ КАМІНЬ

Жрець  повагом  ступає  по  пустелі,
Тут  хижий  вітер  зранку  норовить,
Що  жар  жене  людині  до  оселі,
Та  бедуїнські  співи  невеселі
В  піщаній  мряці  стишує  на  мить.

Він  сходить  до  гробниці  фараона,
Між  золота  та  прокляті  скарби,
Та  молиться  до  святості  Амона,
Щоб  нарід  та  об'єднана  корона
Не  знали  ні  упадку,  ні  журби.

І  Ніл  йому  вчувається  в  долині,
Як  пензлями  рисує  він  богів,
Та  профілі  вирізьблює  орлині,
І  фарби  добавляє  багро-сині,
Щоб  жовтий  колір  одинцем  не  скнів.

І  раптом  зупиняється  в  роботі,
Та  поглядом  звертається  крізь  мур,
Здригається  в  ряснім  холоднім  поті,
Бо  дух  його  ув'язнений  у  плоті
Майбутнього  боїться,  як  тортур.

Байдужий  він  до  армій  Ханаану,
І  римський  меч  йому  не  новина,
Арабському  нічному  каравану
Він  відсіч  дасть,  як  хетам  та  Ірану,
Щасливий  він  без  грецького  вина.

Та  бачить  він,  як  дідові  знамена
І  край  його,  прославлений  в  віках,
Захоплює  без  бою  ойкумена,
І  мовкне  мова,  як  стара  сирена,
І  грамота  вмирає  по  складах.

І  пензлі  він  відкидує  в  печалі,
Бере  різець  і  кришить  ним  граніт,
Та  вибиває  в  камені  скрижалі,
Які  б  читали  у  чужинській  далі
І  переклали  у  широкий  світ.

Уперше  посміхається  мужчина
Та  слово  промовляє  сам  собі:
«Безсмертна  буде  кожна  батьківщина
Як  знайдеться  у  неї  та  людина,
Що  спис  пером  замінить  в  боротьбі.»

30.09.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069729
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2026

ДІТИ НОРМАНДСЬКОГО СОНЦЯ (проза)

ДІТИ  НОРМАНДСЬКОГО  СОНЦЯ
Вступ
Кілька  місяців  тому  мені  довелося  покинути  Францію.  У  мене  більше  немає  батьківщини  і,  як  я  вважаю,  немає  імені.  Останні  тижні  я  живу  в  Барселоні.  Якщо  ніхто  не  стане  мені  на  заваді,  я  залишуся  тут  назавжди.  Мені  було  легше  говорити  про  еміграцію,  ніж  емігрувати.  Справа  навіть  не  в  тому,  що  я  не  міг  чи  не  знав  як  це  зробити.  Ця  країна  так  сильно  вкорінилася  всередині  мене,  що  навіть  якби  я  сильно  хотів,  я  б  не  міг  її  позбутися.  Я  пишу,  думаю  і  боюся,  що  навіть  говорю  з  людьми  як  француз.  Найбільша  трагедія  в  тому,  що  і  помру  я,  швидше  всього,  як  француз.
 Я  пишу  цей  текст,  аби  більше  з  ним  не  жити.  Я  хочу  відпустити  свою  батьківщину.  Я  прагну  показати  тобі,  читачу,  ким  би  ти  не  був  -  каталонцем,  андалусійцем,  кастильцем  або  навіть  італійцем,  як  виглядає  моя  країна  і  чим  вона  живе  останні,  я  вірю  і  молюся  за  це,  свої  останні  п'ятдесят  років.  Цей  рукопис  —  те,  що  ти  тримаєш  в  руках  —  це  історія  моєї  країни,  написана  її  істориком  для  тих,  хто  знає  словосполучення  «Шоста  республіка»  лише  із  новин.
1.
Я  взагалі  не  люблю  говорити  про  ностальгію.  Але  якщо  вже  й  доводиться,
то  краще  вести  мову  про  смуток  за  місцями,  яких  ти  давно  не  бачив.
Наприклад,  у  дитинстві  я  відчував  щось  подібне,  коли  думав  про  село  свого
дідуся  в  Нормандії.  Саме  недалеко  від  того  місця,  де  Огюст  Шанель  загинув
від  сонячного  удару.
Але  пересічний  читач  у  Барселоні,  напевно,  навіть  не  знає,  хто  такий  Огюст
Шанель.  Особливо  якщо  цей  читач  молодий.  Тому  мені  доведеться  пізніше
повернутися  до  цієї  теми.
А  стосовно  ностальгії  —  завжди  найгірше  журитися  за  тим,  чого  вже  немає  і
чого,  швидше  за  все,  більше  ніколи  не  буде.  Я  схильний  думати,  що  тієї
Франції,  якою  її  пам'ятав  мій  дідусь,  —  бодай  такої  Франції  —  вже  ніколи  не
буде.
Запитайте  жителів  Барселони,  скільки  вони  знають  про  Францію.  Вони  вам
проведуть  невелику  віртуальну  екскурсію  вулицями  Парижа.  Я  не  знаю,
наскільки  добре  вони  посвятять  вас  в  таємниці  державного  устрою  моєї
країни.  Загалом  це  мандрівників  дуже  мало  цікавить.  Головне,  що  Мона
Ліза  і  досі  красується  в  Луврі,  що  Ейфелева  вежа  і  далі  приваблює
закоханих,  а  крихітні  містечка  в  долині  Луари  і  прекрасний  Мон-Сен-
Мішель  і  досі  виграють  барвами  на  різнокольорових  листівках.
Окремо  варто  сказати  про  те,  що  в  Барселоні  я  відчуваю  себе  жителем  міста
з  душею,  міста  з  історією,  як  колись  у  Брюсселі  або  в  Аахені.  Вулиці  Парижа
давно  не  носять  назв  старого  режиму.  Проспект  Центризму,  авеню  Єдності,
бульвар  Шанеля,  вулиця  Поміркованості…  Нове  століття  перепрошило  мою
столицю,  змінило  обличчя  сотень  тисяч  французьких  міст  і  сіл.  Ви  більше
не  знайдете  у  Франції  історії.  Ви  знайдете  там  тільки  ідеологію.
Загалом,  барселонець  швидше  поїде  в  Італію  або  в  Португалію.  Він  назве
Францію  занадто  правильною,  занадто  стерильною,  такою,  яка  не
відповідає  його  уявленням  про  романський  культурний  простір.  Мій  дідусь
говорив  мені,  що  колись  все  було  інакше.  Він  прожив  довге  і  цікаве  життя,  і
я  завжди  йому  заздрив.  Він  мені  і  досі  уявляється  посланцем  із  минулих
часів,  який  показував  мені  життя  таким,  яким  воно  було  до  приходу
центризму.
Дідусь  ніколи  не  критикував  центризм.  Він  завжди  мене  вчив,  що  правда
знаходиться  десь  посередині,  що  моя  свобода  закінчується  там,  де
розпочинається  його,  і  що  рішення  треба  приймати  на  холодну  голову,  так
як  їх  приймають  менеджери  нашої  держави.  Але,  тим  не  менше,  в  словах
дідуся  я  завжди  відчував  певну  приховану  іронію,  дуже  ласкаву  критику,
яку  він  міг  висловити  після  церковної  меси  тільки  в  присутності
найближчих  знайомих.  Взагалі,  дідуся  поважали,  до  нього  прислухалися,  і
він  мав  певне  слово  в  своїй  громаді.  Він  був  прекрасним  водієм  і  часто  на  своєму  вінтажному  Рено  їздив  зі  мною  до  берегу  моря  та  по  місцевих  виноградниках.  З  ним  я  ніколи  не  боявся  загубитися  -  йому  були  відомі  здавалося  всі  стежки  навколо  Каена.
Дідусь  ніколи  не  був  за  кордоном.  І  він  про  це  сильно  не  жалів.  Він
завжди  казав  мені,  що  перебування  у  рідній  країні  залишило  його  голову
чистою.  Натомість  я  завжди  з  неспокоєм  гортав  енциклопедії  із  географії.
Мені  хотілося  глянути  хоча  б  на  сусідній  Брюссель.  На  фотографіях  він
виглядав  не  таким  красивим,  як  наш  Париж,  но  там  хоча  б  говорили
французькою  мовою.
Одного  липневого  дня  я  нарешті  побачив  бельгійську  столицю.  Хоча  процес  оформлення  документів
зайняв  у  мене  декілька  місяців  і  добряче  мене  виснажив,  але  я  ні  про  що  не  пошкодував.  Брюссель  мене  шокував.  Напевно,  не  так
сильно  тим,  що  він  мені  нагадував  рідний  дім,  все-таки  я  чув  там  свою  мову,
я  бачив  знайомі  обличчя  на  постаментах  пам’ятників  —  діячів  тієї  європейської  та  
франкофонної  культури,  яку  кожен  з  нас  вчив  у  школі.  Це  була  наче  моя
Франція  навиворіт.
Мені  пощастило  приїхати  саме  в  розпал  агітації  на  місцевих  виборах.  Саме
поняття  виборів  привело  мене,  вісімнадцятилітнього  юнака,  в  дикий
ступор.  У  нас,  у  Франції,  вибори  не  проводяться.  Як  пояснюють  менеджери
держави,  це  веде  до  розколу  суспільства,  викликає  в  громадян  занадто
імпульсивні  емоції  та  часто  не  призводить  до  бажаного  результату.  Я  не
можу  сказати  щось  всупереч  цій  тезі.  У  мене  немає  аргументів  проти
офіційних  державних  догм.  Але  десь  підсвідомо  я  відчуваю,  що  влада
повинна  бути  виборною,  як  в  Бельгії  чи  як  тут  в  Іспанії.
Поїздка  до  Бельгії  спричинила  в  моєму  житті  багато  змін.  По-перше,  в
державних  структурах  наполегливо  розпитували  про  мету  моєї  подорожі,
перебування  в  Бельгії  і  мої  погляди  на  державний  устрій  сусідньої  держави.
Працівник  муніципалітету  багато  разів  мені  наголошував,  що  подорожі  —
це  лише  емоційний  порив,  марнотратство  та  ознака  фінансової
безвідповідальності.  Він  повчально  додавав:  «Вдома  і  так  все  є».
Батько  теж  мені  говорив,  що  в  моєму  віці  я  мав  би  задумуватись  над
пошуком  стабільної  роботи,  продовженням  навчання,  а  не  витрачати  гроші
на  різні  забаганки.  Також  неоднозначно  на  мою  подорож  відреагували  мої
друзі.  Вони  стали  таврувати  мене  диваком.  Їм  не  було  зрозуміло,  навіщо  я
взагалі  їздив  в  Брюссель,  що  я  там  шукаю  і  чому  було  не  відправитися  в  ту
ж  Бретань  або  в  Лілль,  які  нічим  не  поступаються  Бельгії.  Я  намагався  їм
пояснити,  що  хотів  глянути  на  іншу  сторону  медалі,  що  мені  було  цікаво
оцінити  Францію  збоку.  Однак  це  зробило  тільки  гірше  і  відштовхнуло  від
мене  дуже  багатьох  моїх  приятелів.  Мені  здається,  що  тоді  вони  бачили  в
мені,  можливо,  навіть  божевільного.
2.
Коли  каталонці  мене  питають  про  подорожі,  які  є  загальноприйняті  в
нашому  суспільстві,  я  завжди  наводжу  приклад  Лазурового  берега,  Корсики
та  Французької  Гвіани.  Наше  суспільство  переконане,  що  у  Франції  є  все  для
комфортного  відпочинку  і  ми  зовсім  не  потребуємо  нічого  за  кордоном.
Лазуровий  берег  зараз  вважається  перлиною  Середземного  моря  і,  напевно,
найкращим,  що  тільки  можна  знайти  в  радіусі  тисяч  кілометрів.  Корсика
відіграє  роль  домашньої  Італії.  Там  говорять  мовою,  взаємно  зрозумілою  із
італійською,  але  немає  тієї  хаотичності  та  шахрайства,  які,  на  думку  наших
чиновників,  панують  в  Неаполі  та  Ліворно.
Французьку  Гвіану  взагалі  вважають  тропічним  раєм.  Її  кордон  із  сусідніми
латиноамериканськими  державами  огороджений  великою  сіткою.
Французам  не  рекомендується  перетинати  цей  кордон,  хоча  вони  мають  на
це  повне  право.  Ба  більше,  я  стільки  начитався  про  небезпеки,  які  чигають
на  пересічного  француза  в  Бразилії,  Колумбії  чи  Суринамі,  що  навіть  в  мене
самого  немає  бажання  їхати  туди.  Крім  того,  представники  найвищих
ешелонів  влади  та  власники  найдорожчих  корпорацій  мають  можливість
відправитися  до  Французької  Полінезії.  Я  навіть  не  можу  нічим  заперечити.
У  Франції  дійсно  є  все,  що  їй  необхідно.
Добре,  але  якщо  сказати  по  правді,  Лазуровий  берег  дійсно  прекрасний,  а
Французька  Гвіана  —  це  справді  тропічний  рай.  Корсика  —  це  майже  Італія.
Тут  немає  ніяких  розбіжностей.
Запитайте  француза,  якою  подорожжю  за  кордон  він  найбільше  гордиться.
І  більшість  з  них  почнуть  розповідати  вам  про  Монако.  Так,  до  інших  країн
наше  суспільство  ставиться  з  презирством.  Ми  їздимо  туди  у  виняткових
випадках,  і,  як  я  вже  і  казав,  не  так  часто.  Однак  Монако  стоїть  в  цьому
випадку  відособлено.  Подорожі  туди  не  просто  не  критикують  —  їх  усіляко
заохочують.  В  принципі,  Монако  нічим  не  відрізняється  від  нашої  Франції.  І
я  й  дотепер  не  збагнув,  чому  менеджери  нашої  держави  не  застосовують  до
нього  тих  самих  ідеологічних  мірил,  які  стосуються  Іспанії  чи  Італії.
Особисто  я  в  Монако  ніколи  не  був.
Можливо,  ключ  до  всіх  цих  загадок  лежить  в  тому,  що  саме  в  Монако
народився  Огюст  Шанель.  Я  хотів  би  якнайдовше  не  зачіпати  цієї  теми.  Але
я  повинен  пояснити  як  пересічному  каталонцю,  так  і  кожному
майбутньому  читачеві,  хто  ця  людина,  яку  я  вважаю  одночасно  найбільшим
благословенням  і  найбільшим  прокляттям  своєї  держави.
Огюст  Шанель  —  останній  президент  та  перший  менеджер  Франції,  в
минулому  маловідомий  провінційний  політик  із  півдня,  який,  як  я  вже
казав,  сам  народився  в  Монте-Карло.  Він  з’явився  на  політичній  карті
Франції  під  час  останнього  президентського  терміну  Емманюеля  Макрона.
Шанель  виступав  проти  політичних  дебатів  між  лівими  і  правими  та
закликав  до  єднання  народу  й  порятунку  Франції  від  «ідеологічного
марнославства».  Він  оперував  тими  самими  гаслами,  які  використовували
популісти,  але  робив  це  без  апеляції  до  історичної  правди  чи  соціальної
рівності.  По  суті,  усе,  що  він  говорив,  можна  підсумувати  його  улюбленою
цитатою:  "Наш  баланс  –  це  практичність  правих  та  співпереживання  лівих".
На  хвилі  цих  гасел  він  разом  із  ідеологією  центризму  виграв  вибори  2031
року.
Коли  я  нарешті  розібрався  із  бюрократичною  тяганиною  після  своєї
поїздки  до  Бельгії,  я  приступив  до  навчання  на  історичному  факультеті
Сорбонни.  Мене  мало  цікавила  ідеологія  центризму,  а  проте  її  вивчення
було  обов'язковим.  Після  закінчення  першого  курсу  я  нарешті  зміг
зосередитись  на  античності  і  середньовіччі.  Проте  вже  дуже  скоро  я
зрозумів,  що  ці  дисципліни  нікуди  мене  не  ведуть.  Дівчата,  з  якими  я
зустрічався,  натякали,  що,  вивчаючи  такі  далекі  від  реальності  поняття,  я
ніколи  не  знайду  роботу,  а  отже,  ніколи  не  зможу  стать  повноцінним
батьком  сімейства.  Тієї  самої  думки  були  мої  приятелі  і  родичі.
Тому  із  тяжким  серцем  я  перекваліфікувався  на  дослідника  новітньої
історії  Франції  та  розпочав  роботу  над  бакалаврською  працею  про
президентські  терміни  Ніколя  Саркозі,  Франсуа  Олланда  та  Еммануеля
Макрона.  Мені  необхідно  було  дослідити  останні  десятиліття  французької
демократії  та  зрозуміти,  як  французьке  суспільство  вступило  в  епоху
Шанеля.  Навчання  не  приносило  мені  великої  радості  –  Саркозі  я  таврував
як  огидного  корупціонера,  Оланда  вважав  малоосвіченим  а  Макрона  –
недалекоглядним  і  самовпевненим.  Та  й  як  я  вже  говорив,  мене  завжди
цікавила  романтика  давніх  часів.  До  того  ж  я  дуже  не  люблю  відчувати,  що
досліджую  кінець  якоїсь  великої  епохи.
Скільки  б  я  не  вводив  у  пошукових  архівах  імена  Олланда,  Макрона  чи
Марін  Ле  Пен,  переді  мною  нависало  прізвище  Шанеля.  Я  постійно  уявляв
собі  той  день,  коли  він  перемагає  на  виборах,  і  мене  сковувало  страшне
відчуття  неможливості,  фатальності.  Напевно,  щось  подібне  відчуває
смертельно  хвора  людина,  яка  чітко  усвідомлює  невідворотність  свого
кінця.
В  якийсь  момент  мене  охопила  апатія.  Я  більше  не  бачив  сенсу  в
дослідженні  біографій  політиків  минулого  —  поруч  із  постаттю  Шанеля  усі
вони  втрачали  значення.  Мої  дослідження  нагадували  розкопки  на  могилах
провінційних  царів  за  лічені  роки  до  народження  Александра
Македонського.  Успішно  захистивши  бакалаврську,  я  вступив  на
магістратуру,  де  моя  реальність  стала  ще  сірішою.  Тепер  я  до  найдрібніших
деталей  вивчав  перші  роки  Шостої  республіки,  намагаючись  збагнути,  як
Шанель  подолав  внутрішньопартійний  хаос  і  об'єднав  країну  під  прапором
центризму.
Зізнатися,  найбільшу  втіху  мені  приносило  читання  глав  про  його  смерть.
Жителі  Нормандії  охоче  перекажуть  вам  ті  події,  особливо  якщо  доплатити
їм  за  екскурсію.  Перший  і  останній  президент,  а  згодом  —  перший
менеджер  Шостої  республіки,  загинув  від  сонячного  удару  неподалік  Кана.
Одного  серпневого  дня  2045  року  він  поїхав  з  людного  мітингу
роздумувати  про  державні  справи  у  занехаяний  виноградник,  звідки  вже  не
повернувся.  Після  його  смерті  всі  французькі  міста  й  села  перетворилися
на  меморіали  центризму  і  «нормандського  сонця»  -  нового  міфічного  символа  французького  народу.  Памʼятники  Шанелю  відтоді  стали  такими  ж  незамінними  ознаками  панорам  наших  міст  як  раніше  Маріанна.  А  його  наступник,  Жак  Фальшан,  прийняв  владу  взагалі  без
жодних  виборів.
За  життя  Шанель  виступав  проти  будь-якої  меморіалізації  себе  як
державного  діяча.  Проте  після  смерті  він  неминуче  перетворився  на  міф.
Його  колишній  заступник,  перший  міністр  Фальшан,  отримав  у  суспільстві  статус  такого  собі
державного  жерця.  Його  ніхто  не  сприймав  як  самостійну  фігуру,  але
нікому  навіть  на  думку  не  спадало  оскаржувати  його  право  на  владу.  Для
всіх  він  був  лише  продовженням  руки  попереднього  менеджера,  руки
Батька  Нації.  Я  зовсім  не  памʼятаю  Фальшана  —  принаймні,  Старшого  -  Однак  зі
слів  свого  дідуся  я  зрозумів,  що  це  була  людина,  повністю  позбавлена  бодай
якоїсь  харизми.  Весь  свій  авторитет  і  державну  владу  він  будував  виключно
на  імені  Шанеля.  При  ньому  на  місці  того  злощасного  виноградника,  де
Батько  Нації  зустрів  смерть  спорудили  найпомпезніший  у  державі  меморіал  вже  згаданого  мною  «Нормандського
сонця»  -  суцільне  поле  із  мармурових  скульптур  де  навіть  не  було  клаптя
чорнозему.  Весь  гектар  колишнього  гаю,  чи  то    виноградника
чи  лісу  був  вимощений  бруківкою  із  величними  статуями  в  центрі.  Тут  був
музей  Шанеля,  католицька  церква,  натовпи  туристів  та  поліцейська
дільниця.
Я  в  дитинстві  туди  часто  приходив  із  дідом.  Його  садиба  була  за  лічені
кілометри  звідси  і  він  часто  розповідав  як  гуляв  на  цих  просторах  хлопцем.  «Таке
хороше  місце  занапастили»,
-  постійно  шкодував  він  проходячи  зі  мною  по
мармурових  доріжках  та  розглядаючи  памʼятники  робітникам,  ученим,
морякам  та  двадцятиметрового  Шанеля.  Перший  менеджер  сидів  на  лаві  і
дивився  на  бронзове  «нормандське»  сонце,  закріплене  на  височенній  жердині.
«Тут  ніколи  не  було  лавок»,-  говорив  дідусь,  хлопав  мене  по  плечу  і
додавав,
-«Їх  вже  потім  поставили.»
Фальшан-старший  здійснив  те,  чого  не  наважувався  зробити  його
попередник.  Він  закрив  кордони,  запровадив  жорсткий  візовий  режим  і
розпочав  тотальну  люстрацію  колишніх  активістів  із  правого  та  лівого
флангів.  Саме  за  його  правління  Франція  стала  такою,  якою  я  знаю  її  зараз.
Двадцять  три  роки  менеджерства  Фальшана  остаточно  зламали  хребет
старому  режиму.
Я  часто  запитую  себе:  як  стало  можливим,  що  народ  поховав  Шанеля  і  не  противився  такому
різкому  стрибку  від  умовної  демократії  до  повного  авторитаризму?  І  тоді
мені  пригадується  корсиканська  війна.  Я  повинен  розповісти  про  цю  подію
хоча  б  у  загальних  образах.  Зайве  нагадувати,  що  для  каталонської  чи  іншої
іноземної  молоді  це  один  із  призабутих  сюжетів  першої  половини  ХХІ
століття.  Всі  ми,  принаймні  ті,  хто  живе  у  Франції,  добре  знаємо  про
особливості  корсиканського  сепаратизму.  Однак  у  2046  році  він  вибухнув  із
особливою  силою.  Волелюбні  місцеві  жителі  зовсім  не  сприйняли  політики
Жака  Фальшана,  а  до  того  ж  вони  себе  мало  асоціювали  із  тією  Францією,  яка
поставала  на  їхніх  очах.  Вони  ще  були  готові  миритися  із  менеджером-проповідником,  але  його  наступник  викликав  у  них  тваринний  жах.  Не  зайвим  буде  сказати,  що  дехто  з  них  не  бачив  свій
острів  частиною  цієї  держави  ще  з  часів,  напевно,  самого  Франсуа
Міттерана  або  й  Жака  Ширака.
Довгі  бойові  дії,  які  затягнули  так  само  і  багатьох  італійських  добровольців,
спричинили  єднання  французького  суспільства  навколо  того  самого
злощасного  центру  як  в  прямому,  так  і  в  переносному  значенні.  П'ять  років
війни  закінчилися  абсолютним  тріумфом  Парижа.  Корсиканцям  не
заборонили  говорити  їхньою  мовою.  В  них  навіть  не  забрали  їхніх  більш-
менш  автономних  прав.  Я  часто  думаю  про  це  і  подумки  відчуваю  лють  на
тих  екстремістів,  які  нехотячи  довели  французькому  суспільству,  що
правда  завжди  знаходиться  десь  посередині.  Війна  розв'язала  Фальшану
руки  і  дозволила  йому  діяти  абсолютно  впевнено  і  не  оглядаючись.
Суспільство,  яке  вже  багато  десятиліть  не  було  таким  наелектризованим,
сприймало  його  як  бога.
Війна  на  Корсиці  змінила  ставлення  до  французів  за  кордоном.  І  саме  вона
стала  ідеальним  приводом  для  закриття  кордонів.  Французи,  які  не
повернулися  обороняти  батьківщину,  були  затавровані  зрадниками.  У
цьому  випадку  ніхто  вже  не  зважав  на  те,  чи  лежить  правда  посередині.
Суспільство  зайняло  досить  праву  позицію  —  проте  єдино  правильну,  на
його  думку,  для  виживання  держави.
Мій  двоюрідний  дідусь,  рідний  брат  мого  діда,  який  проживав  із  родиною
неподалік  Таррагони,  перебув  в  Іспанії  всю  війну.  А  після  її  закінчення
втратив  французький  паспорт.  Я  мав  нагоду  поспілкуватися  тут  із
нащадками  французьких  емігрантів  тих  часів.  Багато  з  них  відчувають
легку  образу  на  режим  Фальшана-старшого.  Вони  кажуть,  що  їх  відсікли  від
дому  лише  за  те,  що  вони  обрали  безпеку  та  добробут  своїх  родин.
Колись  я  їздив  на  Корсику  зі  своєю  дівчиною.  Мені  немає  чого  поганого
сказати  про  цей  острів.  У  віддалених  селах  вам  і  досі  можуть  розповісти
легенду  про  сімейну  вендетту.  Але  перед  цим  вас  обов'язково  попередять
про  запальний  темперамент  корсиканців  за  старого  режиму.  Розкажуть,
наскільки  шкідливо  піддаватися  таким  сильним  емоціям,  і  запевнять,  що
нічого  подібного  на  острові  вже  давно  немає.
Столиця  Корсики,  Аяччо  —  це  прекрасне  й  чисте  місто,  повністю  зачищене
від  будь-яких  залишків  бонапартизму.  Сьогодні  воно  випромінює  лише
курортну  розслабленість  та  спокій  Середземного  моря.  Тут  і  досі
відчувається  італійський  флер,  і  саме  це  приваблює  парижан,  які  хочуть
подихати  південним  повітрям.  Одними  з  таких  шукачів  тепла  були  свого
часу  й  ми  з  моєю  нареченою.
Добре,  що  я  побував  на  Корсиці  до  своєї  еміграції  в  Барселону.  Бо  після  того,
як  я  побачив  Іспанію,  повертатися  в  Аяччо  вже  не  хочеться.  Тепер  здалося  б
мені  занадто  прісний.
3.
Я  прибув  до  Барселони  не  без  проблем.  В  останні  місяці  моє  життя  було
суттєво  ускладнене.  Спочатку  я  втратив  роботу,  потім  —  документи,  а
згодом  мені  взагалі  заборонили  залишати  дім.  Простіше  кажучи,  на  мене
наклали  домашній  арешт.  Я  залишався  в  Парижі  протягом  шести  місяців.
Мене  звинувачували  в  наданні  недостовірних  даних  у  податковій
декларації,  у  порушенні  якихось  корпоративних  правил  та  в  незаконних
перетинах  кордону  в  минулому.  Так,  попередніми  роками  я  подорожував  до
Німеччини,  але  для  кожного  випадку  законно  оформлював  собі  виїзну  та
в’їзну  візи.  Мені  казали,  що  в  мене  є  недоброзичливці,  але  сил  розбиратися
в  цьому  в  мене  вже  не  було.  Шість  місяців  домашнього  арешту,  гм,  наклали
на  мене  певний  відбиток.  Я  жив  в  абсолютній  самотності,  думав  про  смерть
та  голодував.  Мені  довелося  закинути  мою  дисертацію  про  меморіали
Шанеля  та  здати  партійний  білет  центриста.
Зрештою,  в  ситуацію  втрутилися  мої  друзі.  Вони  вивели  мене  на  одного
іспанського  бізнесмена.  Він  погодився  взяти  мене  на  роботу.  Звичайно,
робота  була  несправжньою.  Від  мене  вимагалося  нібито  викладати
політичну  науку  в  провінційному  містечку  під  Барселоною.  Чиновник  з
муніципалітету  не  задумуючись  поставив  мені  виїзну  візу.  «Навчайте  їх
поміркованості»,  -  сказав  він  мені  і  я  вибіг  геть  із  його  бюро.  Я  був  майже
вільним.
Коли  я  покидав  Францію,  іспанець  захотів,  аби  я  заїхав  показати  йому
Перпіньян.  З  тяжким  серцем  я  провів  його  центральними  вулицями  міста,
яке  бачив  вперше  в  житті,  і  перетнув  державний  кордон.  Мені  пригадується
обличчя  французького  митника,  який  здалеку  ворушить  губами.  Я  ніколи
не  дізнаюся,  що  він  мені  сказав.  Але  чомусь  мені  здається,  що  він  називав
мене  зрадником.
Життя  у  Шостій  республіці  відрізняється  від  іспанського  тим,  що
громадяни  не  можуть  автоматично  вважатися  повноцінними  жителями
країни.  Навіть  для  корінного  француза  обов'язково  мати  дозвіл  на
проживання  та  дозвіл  на  роботу.  Паспорт  отримують  лише  ті,  хто  прожив
п'ять  років  із  дозволом  на  проживання,  який  людина  може  оформити  лише
після  досягнення  вісімнадцяти  років.  Каталонці,  яким  я  про  це  розповідаю,
реагують  із  посмішкою.  Вони  запевняють  мене,  що  кожен,  хто  народився  і
виріс  у  державі,  повинен  автоматично  мати  право  там  жити  й  працювати.
Однак  у  Франції  все  працює  інакше.  Держава  тут  має  повну  владу  над
громадянином.
Втратити  дозвіл  на  роботу,  як  і  дозвіл  на  проживання,  надзвичайно  просто.
Для  цього  достатньо  влаштувати  вуличну  бійку,  голосно  вилаятися,
виявити  ознаки  психічної  нестабільності  або  ж  фінансової
безвідповідальності.  Втрата  документів  означає  ваше  повне  викреслення  із
суспільства.  Вас  не  просто  перестають  вважати  працівником  —  ви  стаєте
абсолютним  тягарем  для  всіх  оточуючих  і  більше  не  несете  жодної
суспільної  цінності.  Як  каже  нинішня  менеджерка  Шостої  республіки  Софія
Дероне:  «Кожен  громадянин  повинен  приносити  користь  республіці.  Тільки
тоді  республіка  приноситиме  користь  громадянам».
Особисто  я  практично  ніколи  не  приносив  республіці  ніякої  користі.  Від
самого  народження  я  вів  дуже  спокійне  і  бездіяльне  життя  в  Парижі  де  ще  встиг
застати  останні  роки  Фальшана-старшого.  Коли  мені  ледь  виповнилося  два
роки,  його  змінив  син  —  Франсуа,  і  в  шестирічному  віці  батьки  віддали
мене  вчитися  вже  не  до  гімназії  короля  Карла,  а  до  ліцею  Жака  Фальшана.
Як  я  вже  згадував,  у  Шостій  республіці  діяли  надзвичайно  суворі  правила
щодо  меморіалізації.  Зокрема,  заборонялося  називати  публічні  простори
іменами  живих  людей.  Крім  того,  існувала  проблема  з  назвами,  які  вже  були
в  обігу:  їх  доводилося  постійно  переглядати.  Постійно  з’ясовувалося,  що
правителі  минулого  мали  певні  огріхи  чи  провини,  які  нинішнє  суспільство
вважало  неприпустимими  для  публічного  вшанування.  Виявлялося,
наприклад,  що  Людовік  XIV  був  надто  марнотратним,  Шарль  де  Голль
дозволив  собі  занадто  великий  рух  праворуч,  а  Емманюеля  Макрона
звинувачували  в  надто  тісних  зв’язках  з  автократіями  країн  Перської
затоки.  Натомість  нові  лідери  нації  всіх  цих  негативних  рис  не  мали  й
уособлювали  небачену  досі  єдність  французької  нації.
Виникнення  того,  що  пізніше  назвуть  Шостою  республікою,  викликало
неабияке  занепокоєння.  Іноземні  держави  зустрічали  ці  зміни
насторожено.  Вже  через  декілька  місяців  першого  терміну  Шанеля
розпочалися  серйозні  конфлікти  з  владою  сусідніх  країн.  Тодішня  прем'єр-
міністерка  Італії  Джорджа  Мелоні  виступала  проти  палких  промов  Шанеля
в  італійському  парламенті,  називаючи  їх  провокаційними  та
маніпулятивними.  Саме  тоді  почалися  конфлікти  між  Парижем  і  Римом  -  французи  вимагали  вибачень,  а  італійці  не  вважали  можливим  «поважати  того,  хто  зазіхає  на  нашу  демократію».  Через  відсутність  або  упередженість  італійських  джерел  я  не  можу  встановити  яким  чином  Шанель  зазіхав  на  місцеву  демократію.  Я  схильний  вірити,  що  це  було  емоційне  перебільшення.
Зрештою  Шанелю  заборонили  в'їзд  до  Іспанії,  Польщі,  Сполучених
Штатів  Америки  та  кількох  арабських  країн.  Зараз,  коли  я  почав
ознайомлюватися  з  джерелами  в  Іспанії,  я  можу  бути  більш  об'єктивним  у
цій  темі.  Проте,  якщо  спиратися  лише  на  джерела,  доступні  мені  в  Сорбонні,
то  можна  дійти  до  висновку,  що  Франція  ніколи  не  прагнула  псувати
відносини  із  сусідами.  Натомість  вони  -  а  особливо  італійці  -  завжди  прагнули  похитнути  добробут  французького  народу.  Мене  вчили,  що  Шанель  завжди  щиро  вірив  у
виключну  правдивість  своєї  ідеї  центризму  і  прагнув  переконати  в  цьому
всіх  довкола.  Він  будував  свою  політику  на  переконанні,  що  будь-яка
радикальна  права  чи  радикальна  ліва  політика  (а  згодом  —  і  будь-яка
партійна  лінія  взагалі)  шкодить  існуванню  держави.  Він  відстоював
позицію  так  званого  «золотого  стандарту»,  яку  для  пересічної  людини
можна  було  б  схарактеризувати  як  прагнення  до  «всього  хорошого
всупереч  усьому  поганому».  Шанель  наполягав  на  міфічній  єдності  народу
навколо  базових  людських  ідеалів  практично  релігійного  масштабу.  Це
було  досить  легко  пояснити  французові,  який  за  останні  кілька  років
змінив  приблизно  стільки  ж  урядів,  але  не  італійцеві  чи  іспанцеві.  Німецька
політична  наука  сприймала  Шанеля  як  харизматичного  політолога  —  і  не
більше  того.  Колишній  президент  Сенегалу  Файє  взагалі  вважав,  що  Париж  має  намір  відновити  французьку  колоніальну  імперію.  Втім  у  Шанеля  ніколи  не  було  войовничих  чи  агресивних  промов;  він
завжди  справляв  враження  філософа-аскета.  І  саме  це,  за  спогадами
очевидців,  найбільше  насторожувало  міжнародне  співтовариство.  Італійська  пропаганда  таврувала  його  «цивільним  Наполеоном»  -  вони  панічно  боялися,  що  Шанель  зіграє  карту  свого  прадідуся  італійця,  щоб  під  якимсь  приводом  замахнутися  на  їхній  суверенітет.
За  своє  пʼятдесяти-восьми  літнє  життя  Шанель  написав  три  книги.
«Мистецтво  балансу»,  «Психологія  центру»  та  «Новий  державець».  Кожна  із
його  робіт  повторювала  попередню,  але  позиціонувалася  як
переосмислення  вже  сказаного.  Я  ненавидів  ці  книги,  але  не  читати  їх  –
означало  показати  свою  неосвіченість.  Вам  могли  вибачити  незнання
«Нотр-Дам  де  Парі»  або  віршів  Аполлінера,  але  не  тритомника  Шанеля.
Я  досі  маю  із  собою  потертий  примірник  «Нового  державця»  вкрадений  із
студентської  бібліотеки.  На  обкладинці  вічно  молодий  Шанель  у  чорному
костюмі  та  золоті  літери  назви.  Я  відчуваю  потребу  навести  читачу  три  цитати  Шанеля.  Так  ви  зробите  про  нього  свої  власні  висновки.

1.«Держава  –  це  спосіб  організації  суспільства.  Вона  існує  для  нього  а  не
навпаки...»
2.«Що  таке  Франція  без  людей?  Що  таке  консерватизм  та  соціалізм  без
людей?  Я  не  знаю  цього  і  ніколи  не  дізнаюся.  Але  я  знаю  що  таке  люди  без
шматка  хліба  і  без  даху  над  головою.  І  знаю  хто  такі  демагоги,  що  замість
турботи  про  власний  народ  займалися  задоволенням  свого  его  та
суперечками  на  телебаченні…»
3.«Багато  з  політиків  старої  школи  обирали  бути  макіавелістами,
бонапартистами  та  технократами.  Шкода,  що  мій  дідусь,  простий  селянин  із
околиць  Босолея  не  обрав  бути  жодним  із  них.  Він  пішов  стежкою
хлібороба.  Можливо  якби  став  кимось  із  перелічених  то  б  не  надірвав
здоровʼя  і  б  передчасно  не  помер.»

Досить  швидко  він  почав  робити  ставку  на  молодь.  За  перші  кілька  років
його  правління  було  відкрито  чотири  університети  та  незліченну  кількість
шкіл  у  всіх  регіонах  держави.  Він  особисто  навідувався  до  нових
навчальних  закладів,  спілкувався  з  виборцями  та,  як  наслідок,  отримав  у
народі  прізвисько  «Проповідник».
Протягом  перших  десяти  років  правління  Шанеля  опозиція  практично
маргіналізувалася.  У  тому  вигляді,  в  якому  ми  її  знали  раніше,  вона
припинила  існувати.  Політики  почали  масово  приєднуватися  до  його
центристської  «Партії  народної  єдності»,  яку  в  народі  просто  називали
«партією  Шанеля».  Згодом  незгодних  почали  підозрювати  у  звʼязках  з  Римом  і  піддавати  слідству.  Більшість
опозиціонерів  покинула  територію  держави  протягом  ранніх  2040-х  років.
У  своєму  короткому  переказі  я  пропустив  момент,  як  Шанель  переобрався
на  третій  термін.  Втім,  читачеві  необхідно  бачити  хронологію  цих  подій  -  інакше  він  не  зрозуміє  суті  конституційного  перевороту,  який  у  Шостій  республіці  офіційно
називають  «порятунком  республіки»  або  «третім  пришестям».  Французькі  джерела  епохи  моєї  юності  переконували  нас,  що  народ  сам  попросив
його  залишитися  при  владі,  щоб  не  ризикувати  добробутом  нації.  Франція
тоді  перебувала  на  вершині  економічного  піднесення.  Відкривалися  нові
підприємства,  процвітав  малии  бізнес.  Вже  згадані  університети  працювали
на  повну  потужність  і  отримували  щедре  державне  фінансування.  Я  не
економіст,  тому  мені  складно  сказати,  звідки  бралися  кошти.  Однак  варто
визнати,  що  справи  в  управлінні  державою  в  нового  режиму  и  шли  добре,  а
монегаські  звʼязки  Шанеля  ніколи  не  давали  збою.
А  втім  я  в  найзагальніших  рисах  опишу  читачеві  справу  «Авіньйонської  сповіді».  В  липні  2040-го  року  друга  каденція  Шанеля  повільно  добігала  свого  кінця.  Тоді,  на  свято  взяття  Бастилії,  під  час  святкової  проповіді  єпископ  Жоан  заявив  про  розголошення  таємниці  сповіді  одного  з  «впливових  політиків  сьогодення».  Він  на  весь  Авіньйонський  собор  оголосив,  що  кандидат  в  президенти  Республіки  від  партії  правих,  колишній  мер  Авіньйона,  Емманюель  Дюбуа  покаявся  у  бажанні  вбити  своїх  суперників  на  передвиборчих  перегонах.  На  цю  заяву  миттєво  зреагував  Ватикан  і  спробував  відкликати  єпископа  до  Риму  для  «аудієнції  з  Папою».  Самим  Дюбуа  негайно  зацікавилося  слідство.  Він  заперечував  намір  вбивства  і  переконував,  що  політики,  проти  яких  він  бореться  ведуть  Францію  «італійським  курсом»,  а  французька  церква  стає  «маріонеткою  Риму».
Я  провів  два  роки  досліджуючи  «Авіньйонську  сповідь».  Вона  стала  наріжним  каменем  моєї  магістерської  роботи.  Тому  я  упущу  всі  деталі  кримінального  переслідування  соціаліста  Куларді  за  звинуваченнями  у  державній  зраді  на  користь  Італії,  розслідування  фінансових  махінацій  міністра  економіки  -  італійця  по  батькові  Жоржа  Бруно  і  «плівки  вільної  Савої».  Досить  того,  що  вони  стали  бічними  лініями  судового  процесу  над  Дюбуа.  Звинувачений  у  замаху  на  життя  високопосадовців,  головний  націоналіст  країни  потягнув  із  собою  на  дно  інших.  
Тим  часом  єпископу  Жоану  виділили  державну  охорону  для  усамітнення  на  Реюньйоні  де  він  незадовго  і  помер  від  астми.  За  кілька  тижнів  до  смерті  його  було  відлучено  від  церкви.
Апарат  слідства  тепер  шукав  італійців  у  кожному.  Арешт  голів  парламентських  фракцій  паралізував  роботу  парламенту.  Уряд  теж  не  міг  функціонувати  у  відсутності  половини  міністрів.  Особливого  шуму  наробили  згадані  «плівки  вільної  Савої»  -  змова  кількох  високопосадовців  з  італійською  верхівкою  задля  «повернення  Савої  до  рідної  гавані».  В  державі  за  наполяганням  тоді  ще  прокурора    Жака  Фальшана  вирішили  оголосити  надзвичайний  стан.  Допоки  влада,  на  подив  кожного,  шукала  в  країні  італійських  агентів,  священнослужителі  почали  робити  заяви  про  «паузу  у  відносинах  з  Ватиканом»  і  потребу  «більшої  церковної  автономії  від  Італії».
Папа  дійсно  був  обурений  поведінкою  покійного  єпископа  Жоана  та  закликав  його  «покаятися»  однак  заперечував  будь-яке  фізичне  втручання  у  справи  сусідньої  держави.  Він  пообіцяв  «досконало  вивчити»  прагнення  французького  духовенства  до  автономії.  Італійські  кардинали  називали  поведінку  своїх  іноземних  колег  «богохульством»,  але  після  Великодньої  промови  нового  папи-італійця  Франциска  ІІ  припинили  коментувати  ситуацію.  Ту  ж  стратегію  опанувала  влада  Італії.
Казали,  Шанель  до  останнього  виступав  проти  надзвичайних  заходів,  але  Фальшан  переконав  його  у  невідворотності  замаху  італійських  спецслужб  на  них  обох.  Зрештою  останній  опір  Шанеля  був  подоланий,  коли  в  нього  тричі  вистрелили  на  мітингу  в  Греноблі.  Тоді  загинув  останній  кандидат  на  пост  Президента  Франції  -  мер  Парижа  Клод  Тюільрі.  Обвинувачений  оголосив  себе  «останнім  сином  Гарібальді»  і  був  одразу  конвойоіаний  до  психіатричної  лікарні.  Для  такого  пацифіста  яким  був  Батько  Нації  цей  інцидент  вже  був  за  межею  допустимого.  Наступного  ранку  у  країні  було  оголошено  надзвичайний  стан  і  викрито  мережу  агентів  «Пʼятої  Республіки  »  -  агентів  Риму  та  послідовників  ідеї  нелегітимності  Шостої  Республіки.
До  кількох  діб  суди  припинили  свою  роботу  -  натомість  всю  країну  паралізували  поліцейські  обшуки  та  всенаціональна  параноя.  В  таких  умовах  Шанель  просто  змушений  був  ухвалити  зміни  до  Конституції  -  ні  правляча  партія,  ні  опозиція  не  мали  жодного  серйозного  кандидата  на  наступні  вибори,  а  в  країні  панував  цілковитий  хаос.  Найближчий  соратник  Дюбуа,  праволіберал  Жорж  Кастелло,  за  власним  бажанням  здав  французький  паспорт  і  перетнув  італійський  кордон.  Однак  ця  подія  абсолютно  проминула  увагу  публіки  -  країна  вже  була  паралізована  арештами,  допитами  та  італофобією.  Вже  наступної  весни  суд  частково  виправлав  Дюбуа  -  в  діях  єпископа  Жоана,  а  саме  цитуванні  намірів  про  убивство,  було  виявлено  ознаки  умисного  наклепу.  Офіційним  мотивом  називали  підтримку  Федеріка  Лапорта  -  соціаліста  і  найближчого  конкурента  Дюбуа.  Після  оголошення  цього  рішення  Лапорт  та  Дюбуа  назавжди  покинули  Францію.  За  ними  емігрували  до  десяти  свідків  у  справі  «Авіньйонської  сповіді».  Для  суспільства  це  послужило  зайвим  доказом  їхньої  провини.
Парламент  дозволив  Шанелю  балотуватися  на  третій  строк  -  що  стало  величезним  міжнародним  скандалом.  Усю  Францію  сколихнули  протести.  Шанель  заборонив  розганяти  мітинги  -  він  ішов  до  народу  та  говорив  з  ним.  Найрадикальніших  було  заарештовано.  Протест  захлинувся.  «Згадайте  як  ваші  дідусі  жили  в  часи  Шарля  де  Голля,-  говорили  репортери,-«надзвичайні  ситуації  вимагають  надзвичайних  рішень!».
Майбутній  Батько  нації  так  і  не  визнав  свою  перемогу  на  майбутніх  виборах  -  він  називав  її  «обовʼязком  вдівця».    Мене  це  слово  особливо  подразнювало  -  я  чув  його  щоразу  коли  сусіди  обговорювали  мого  дідуся.  Він  ніколи  не  згадував  бабусю  -  навіть  коли  я  питав.  Легше  вже  було  переконати  його  розповісти  про  молодість  у  президентській  гвардії.  Бабусю  я  ніколи  не  бачив  -  вона  померла  ще  до  мого  народження,  але  дідусь  казав,  що  вони  з  моєю  матірʼю  були  «як  дві  краплі  води».  Матір,  до  речі,  не  любила  вдома  обговорювати  ні  політику  ні  особливо  Шанеля.  Вона  називала  це  «обмиванням  кісток  покійника»  і  нервово  гримала  дверима,  ідучи  з  кімнати.  Дідуся  така  нахабність  невістки  завжди  засмучувала  -  він  підходив  до  свого  стола,  затягувався  сигаретою  і  дивився  з  вікна  на  Меморіал.  З  поваги  до  дідової  памʼяті  я  закінчу  цю  тему.  Досить  того,  що  давно  покійна  дружина  все  життя  тримала  на  нього  зло.  Казали,  колись      він  їй  зрадив.  Але  це  не  моя  справа.
Шанель  після  «третього  пришестя»  взявся  за  покращення  стосунків  із  Ватиканом.  Він  кілька  разів  запрошував  Папу  в  Париж  і  з  третього  разу  той  нарешті  погодився.  Вони  публічно  обговорювали  демократію,  франко-італійські  відносини  і  навіть  узгодили  майбутній  візит  Шанеля  до  Риму.  Шанель  прийняв  від  Папи  якийсь  малозначущий  орден  і  разом  з  ним  заклав  перший  камінь  якоїсь  каплиці.
А  потім  сталася  Нормандія.
4.
Франсуа  Фальшан  правив  лише  десять  років.  Його  час  не  запам’ятався
практично  нічим,  окрім  боротьби  з  привидом  бонапартизму  та  переосмислення  державного  пантеону  героїв.  Він
припинив  своє  існування  у  колишньому  вигляді  й  був  замінений  на
Пантеон  центризму.  Більшість  тих,  хто,  на  думку  Франсуа,  не  поділяв
ідеології  поміркованості,  були  перепоховані  на  інших  кладовищах  столиці.
Мене  це  все  торкнулося  безпосередньо:  мій  батько  працював  у  музейних
структурах  Парижа  і  брав  участь  у  десятках  конференцій,  присвячених
тому,  хто  з  відомих  французів  може  залишитися  в  Пантеоні,  а  хто  —  ні.  В
рамках  "суспільного  консенсусу"  там  залишили  тільки  декілька
письменників,  зокрема  Гюго.  Натомість  у  Пантеон  було  перенесено
Шанеля,  його  родину,  а  також  Фальшана-старшого.
У  народі  були  й  ті,  хто  не  підтримував  перенесення  Фальшана-старшого  до
Пантеону.  Проте  їх  не  карали  й  не  таврували  зрадниками.  Франсуа
Фальшан  виголосив  велику  промову,  в  якій  оголосив,  що  не  буде  ні  в  кого
просити  дозволу  на  вшанування  свого  батька.  Якщо  суспільство  не  виявляє
належної  поваги  до  того,  хто  забезпечував  йому  добробут  протягом
двадцяти  трьох  років  —  у  період,  коли  Батько  Нації  трагічно  загинув,  —
тоді  він  просто  перепоховає  батька  там,  де  вважатиме  за  потрібне.
Наприклад,  у  якомусь  робітничому  містечку  під  Бордо.  Після  цього  бунти
припинилися,  і  Фальшана-старшого  залишили  в  Пантеоні.
Зрештою,  Франсуа  Фальшан  відзначився  ще  й  знесенням  Тріумфальної
арки  в  Парижі.  Він  заявив,  що  саме  зараз  падає  остання  опора  бонапартизму
та  правого  екстремізму  у  Франції.  Натомість  було  зведено  Тріумфальну
арку  імені  Огюста  Шанеля,  присвячену  єдності  французької  нації.  Нова  арка
витримана  в  найкращих  традиціях  архітектури  ХХІ  століття.  Для  її
проектування  було  запрошено  найвідоміших  закордонних  та  французьких
архітекторів  і  скульпторів.  Гроші  на  неї  збирали  усім  французьким
народом.  Сам  Франсуа  Фальшан  не  дожив  до  її  відкриття  —  церемонію
проводила  вже  його  племінниця  -  Софія  Дероне.  Вона  урочисто  оголосила,
що  ця  арка  збудована  не  імперцями  минулого,  а  усім  французьким  народом,
адже  до  її  створення  доклався  кожен  свідомий  француз.  Саме  через
церемонію  відкриття,  де  менеджеркою  держави  було  проголошено  Дероне
-  Тріумфальну  Арку  не  відносять  до  спадщини  Франсуа  Фальшана.
Я  добре  пам'ятаю,  як  відкривали  Арку.  Зі  сцени  проголошували  безліч
промов  на  честь  французів  із  кожної  провінції.  Відбувалася  процедура
нагородження  десятків,  сотень  заслужених  людей;  вручали  державні
премії,  роздавали  ордени.  Мій  батько  тоді  став  «Заслуженим  діячем
мистецтв  республіки».  Наприкінці  церемонії  презентували  новий  гімн
Шостої  республіки,  а  сама  Софія  Дероне  кидала  в  натовп  червоні  тюльпани.
Новий  гімн  республіки  був  позбавлений  згадок  про  кровопролиття  чи
ненависть.  За  задумом  авторів,  він  мав  відображати  абсолютну
поміркованість,  нейтральність  і,  крім  абстрактної  любові  до  французького
народу,  не  транслювати  більше  жодних  почуттів.  Мені  соромно  це  визнати,
але  за  двадцять  шість  років  я  так  і  не  зміг  вивчити  його  напам’ять.
Епоха  Дероне  суттєво  відрізнялася  від  епох  її  попередників.  Це  була  перша
менеджерка,  яку  почали  вшановувати  ще  за  життя  і  чиї  портрети  з’явилися
практично  в  усіх  публічних  місцях.  Коли  хтось  спробував  виступити  проти
цього,  посилаючись  на  закони  про  меморіалізацію,  усі  звертали  увагу  на  те,
що  Дероне  —  жінка.  Сама  ж  Дероне  виголошувала  багато  промов  про  те,
наскільки  високою  була  домінація  чоловіків  у  Шостій  республіці  та  як  вона
прагне  це  виправити.
Через  деякий  час  громадяни  навіть  стали  носити  фотографії  Дероне  у  своїх
гаманцях.  Цього  ніхто  офіційно  не  перевіряв  —  чиновники  заявляли,  що
патріотизм  не  підлягає  перевірці,  адже  кожен  має  носити  свою  державу  в
серці.  Проте,  коли  мої  друзі  помічали,  що  в  мене  немає  цього  портрета,  то
мені  починали  ставити  навʼязливі  запитання.  Зрештою,  були  й  такі  хто
вбачав  у  мені  агента  Брюсселя,  Вашингтона  чи  «Пʼятої  республіки».  Тому  з
часом  я  почав  носити  його  щодня.  За  кілька  років  до  моєї  еміграції
портрети  Дероне  почали  з'являтися  поруч  із  портретами  Шанеля.
Чиновники  мотивували  це  все  тими  самими  гендерними  аргументами:
«Чому  ми  вшановуємо  тільки  чоловіка,  але  не  вшановуємо  жінку?».  Так
Дероне  поступово  посіла  місце  «Матері  Нації».
Я  добре  памʼятаю  день,  коли  Дероне  стала  матірʼю  –  ми  з  батьками  пускали
салюти  такої  сили,  яку  Париж  не  бачив  відколи  ми  припинили  відзначати
День  взяття  Бастилії.  Ми  ніколи  не  бачили  її  обранця,  але  йому  заздрив
кожен  француз,  напевно  окрім  мене.  Я  був  готовий  повірити  у  все  що
завгодно,  крім  того,  що  він  проживе  довге  життя.
Якраз  тоді  помер  дідусь.  Я  занадто  добре  пам’ятаю  той  жахливий  день  -  мені  подзвонив  батько  і  повідомив,  що  вони  разом  порались  на  пасіці  і  дідові  стало  .  Я  відкинув  свою  роботу,  вибіг  з  архіву  та  бездумно  помчав  на  Північний  вокзал  -  але  коли  я  прибув  до  нашого  села  у  Нормандії  -  було  вже  пізно.  Швидка  добиралася  надто  довго,  а  сонце  було  немилосердно  пекучим.  В  лідуся  не  витримало  серце.  Ми  так  і  не  встигли  поговорити  востаннє.  Він  завжди  говорив,  що  ми  прощаємось  ненадовго,  а  я  казав,  що  теж  його  дуже  люблю.  Він  заповідав  поховати  його  біля  дому,  однак  муніципалітет  наполіг  на  Кані.  «Поховання  у  безпосередній  близькості  до  меморіалу  не  допускаються.»
Урочисте  святкування  шістдесятиріччя  Шостої  республіки
супроводжувалося  знесенням  будівлі  Національної  асамблеї.  На  її  місці
мала  постати  площа  Народної  єдності.  Новий  парламент  Франції  —  або,  як
його  називали  з  моменту  присяги  Софії  Дероне,  Народне  зібрання  Шостої
республіки  —  розмістився  на  місці  знесеного  центру  Помпіду,  що  вже
десятиліттями  іменувався  «Центром  Старого  Режиму»..  Він  -  як  і  більшість
памʼяток  епохи  модернізму,  був  визнаний  «занадто  огидним»  та
«хаотичним»  свідком  минулого.  Новий  парламент  був  спроектований  у
стилі  мінімалізму  –  із  скляними  стінами  «для  прозорості  управління
республікою».  Як  заявляла  в  одному  з  інтерв'ю  Софія  Дероне,  знесення
музею  Помпіду  допомогло  французам  позбутися  «примітивного
мистецтва»,  що  лише  розмивало  архітектурну  красу  столиці.  Цей  принцип
поширили  й  на  інші  міста.  За  її  правління  було  фактично  стерто  з  лиця
землі  місто  Гавр  та  пʼятнадцятий  квартал  Марселя  —  така  забудова  не
вписувалася  в  нові  канони  «золотого  стандарту  в  архітектурі  ».  Так  само
знесли  і  вежу  Монпарнас.
Довго  точилися  розмови  про  переосмислення  ролі  Ейфелевої  вежі.  Після
всенародного  референдуму  її  урочисто  перейменували  на  вежу  Дероне.  Народ  і  туристи  цю  назву  не  сприйняли  -  ви  не  знайдете  жодного  парижанин,  який  би  зрікся  назви  на  честь  старого  Гюстава.  Тому  при  потреьі  я  і  далі  називатиму  цю  вежу  Ейфелевою.
Після  перейменування  один  з  міністрів  подарував  Матері  Нації  платинову  брошку  у
вигляді  вежі  і  відтоді  вона  з  нею  ніколи  не  розлучалася.
Зайве  казати,  що  після  цього  на  Францію  посипалися  жарти  з  німецької
сторони  –  наші  сусіди  на  перше  квітня  жартома  перейменували
національний  парк  Ейфель  недалеко  від  французького  кордону  на  парк
Дероне,  однак  після  обміну  агресивними  дипломатичними  нотами  Берлін
відступив.  Я  добре  памʼятаю  ті  дні  –  мені  було  негайно  анульовано  виїзну
візу  до  Німеччини  і  видано  розпорядження  припинити  співпрацю  із
колегами  з  ФРН.  Я  поспіхом  покидав  Кельн  і  провів  цілу  ніч  у
поліцейському  відділку  Реймса.
А  незадовго  після  того  Софія  Дероне  оголосила  про  свою  коронацію  та
змінила  імʼя  на  Софію  І.  Я  вперше  у  своїй  карʼєрі  історика  фіксував  появу
менеджерки-королеви,  хоча  слово  королева  вживати  у  нашій  республіці  не
прийнято.  Мій  батько  був  сильно  засмучений,  що  стільком  шедеврам
світового  мистецтва  довелося  покинути  Версаль.  Уряд  пообіцяв
якнайшвидше  виділити  нове  приміщення  для  музейних  потреб.  «Хоч  би  не
змусили  нас  піти  із  Лувру»,-говорив  він  коли  відтоді  потягнувся  до
склянки.
На  шастя  батько  помер  за  місяць  до  того,  як  Лувр  став  резиденцією  глави
республіки.  Його  похорон  був  бучним  і  нам  навіть  вислали  орден  Почесного
Легіону  та  зірку  Шостої  Республіки  –  золоту  пʼятикутну  зірку  із  ініціалами
Софії  І  на  триколорній  підвісці.  А  більшість  памʼяток  мистецтва,  за  винятком  
Мони  Лізи  та  ще  кількох  улюблених  картин  Софії  І  –  перенесли  до  новоствореного  музею  Шанеля  на  новому
штучному  острові  посеред  Сени.
«Це  маніфест  нашої  єдності  та  процвітання!»-  заявляла  Софія  І  на  відкритті
і  я,  здавалося,  не  бачив  поруч  неї  нікого  хто  б  їй  не  вірив.
Я  не  можу  згадати  жодного  протесту  проти  влади  за  все  своє  життя.  Єдиний
випадок  стався  в  Ліоні,  куди  я  приїхав  на  весілля  товариша:  якийсь  чоловік
напідпитку  зірвав  зі  стовпа  портрет  Софії  Дероне,  ще  до  коронації,  і
розірвав  його  на  шматки.  Його  навіть  не  заарештували.  Казали,  відтоді  він
став  безхатьком:  дружина  розлучилася  з  ним,  з  роботи  його  звільнили,  а
батько  покінчив  життя  самогубством.  Я  пробую  критикувати  владу,  коли
спілкуюся  тут,  у  Барселоні,  із  французами.  Однак  у  відповідь  отримую  лише
несхвальні  погляди,  фрази  про  те,  що  в  кожного  є  своя  точка  зору,  яку  вони
«поважають»,  та  тихі  перешіптування  за  спиною.  Не  зайвим  буде  сказати,
що  в  Барселоні  в  мене  немає  жодного  друга-француза.
Насамкінець,  я  не  впевнений  чи  можна  зараховувати  до  протестів  нещодавній  бунт  марсельських  рибалок.  Офіційні  джерела  повідомляють,  що  це  були  італійські  змовники.
Італія  завжди  була  ворогом  Шостої  Республіки.  Як  історик,  я  повинен  зберігати  обʼєктивність  -  але  на  превеликий  жаль,  я  ніколи  не  був  східніше  від  Ніцци.  Починаючи  із  Джоджії  Мелоні  шістдесятирічної  давнини,  яка  таврувала  Шанеля  «сектантом»  і  закінчуючи  нинішнім  премʼєром  Симоном  Фернетті,  Рим  приймає  французьких  екстремістів  та  опозиціонерів  і  фінансує  штаб  «Пʼятої  республіки  у  вигнанні».  Ця  організація,  міфологізована  Фальшаном  старшим  та  возведена  в  ранг  національного  ворога  Софією  І  не  відіграє  жодної  суттєвої  ролі  в  політичному  житті  сучасної  Франції  -  а  проте  є  найбільш  ненависною  структурою  в  очах  нашого  уряду.  Її  звинувачують  в  усьому  -  це  нібито  її  агенти  убили  мера  Парижа  після  Авіньйонської  сповіді,  це  вони  отруїли  дружину  Фальшана  молодшого,  це  на  їхніх  руках  кров  брата  Софії  І,  якого  минулоріч  розстріляли  під  час  відпочинку  в  Антібі.  Вже  майже  дванадцять  місяців  французька  армія  вишикувана  на  італійському  кордоні  і  якщо  тільки  Францію  оборонить  бог  -  то  ми  не  розпочнемо  війну  з  Італією.
Але  підтримка  адептів  «Пʼятої  республіки»  є  нікчемною  дрібницею  поряд  із  головним  болем,  якого  Італія  завдає  центристам  -  ще  з  інавгураційної  промови  презилента  Міраматті  у  2046  році  Рим  наполегливо  заявляє,  що  перший  менеджер  Франції  Огюст  Шанель  став  жертвою  умисного  вбивства,  яке  відбулося  за  попередньою  змовою  керівництва  Шостої  Республіки.  Він  нібито  був  задушений  відставним  офіцером  президентської  гвардії  у  винограднику  біля  хутора  Ля-Бержері.
Саме  з  цієї  причини  наші  країни  розірвали  дипломатичні  відносини  у  переддень  перенесення  тіла  Шанеля  у  Пантеон.

5.
Кажуть,  Шанель  ніколи  не  любив  Нормандію  —  та  й  Північ  загалом.  Він  був  хворий  Середземним  морем  і  все  життя  тужив  за  півднем.  Тоді,  рівно
п'ятдесят  років  тому,  —  він  приїхав  туди  нібито  для  відвідин  якогось
провінційного  монастиря.  Я  не  хотів  би  про  це  писати:  останні  дні  в  мене
склалися  спокійно,  і  мені  не  хочеться  тривожити  минуле.  Але  без  цього  моя
розповідь  не  буде  повною.
Завтра  у  Франції  будуть  приспущені  прапори  на  всіх  адміністративних
будівлях  і  країною  прокотяться  тисячі  меморіальних  заходів.  Містечко  Тю-
е-Мю  та  хутір  Ля-Бержері,  місця  того  фатального  сонячного  удару,  взагалі
будуть  вбрані  у  чорне.  Софія  І  читатиме  патріотичні  промови  з  меморіалу
Нормандського  сонця  а  її  син  Жак  –  уявлятиме  себе  новим  менеджером
держави,  яким  він  скоро  і  стане.  Сам  меморіал  буде  прикрашений
мільйонами  червоних  тюльпанів  –  улюблених  квітів  Софії  І.  Матір  напевно
що  теж  буде  там  –  адже  десь  під  нескінченним  мармуром  меморіалу,  що
розширюється  з  кожним  роком,  залишилася  і  частина  нашого  поля.
Я  постійно  подумки  повертаюся  до  цієї  сцени,  яку  кожен  із  нас  знає  з
першого  шкільного  уроку.  Особливо  коли  випʼю  свого  улюбленого
червоного  портвейну.
Огюст  Шанель  закінчив  свій  виступ  на  площі  Республіки  у  місті  Каен  28  серпня  2045  року  о  12:15  та
пообідав  у  ресторані  «Дювель».  Він  виїхав  із  Каена  о  12:45  і  вирушив  на
таксі  до  морського  узбережжя.  Однак  водій  чомусь  завернув  на  захід.
Кажуть,  Шанель  захотів  зупинитися  у  винограднику,  щоб  скуштувати
місцевий  врожай.  Я  завжди  слабо  вірив  у  цю  версію  —  хоча  б  тому,  що  я
ніколи  не  любив  серпневий  виноград.
Поліцейський  інспектор  Арманьє  був  останнім,  за  винятком  таксиста,  хто
бачив  менеджера  живим.  Це  сталося  о  12:56  під  час  перевірки  автомобіля  Рено
на  трасі  Е46  в  сторону  Байо  за  перевищення  швидкості.
Вже  о  16:50  таксист  телефоном  повідомив  муніципалітет,  що  Батьку  нації
стало  зле.  Медики  прибули  на  місце  події  в  околиці  хутора  Ля  Бержері  за
кілометр  на  північний  захід  від  Тю-е-Мю  о  17:08  і  зафіксували  смерть.  А
наступного  ранку  о  10:00  Жак  Фальшан  оголосив  про  зміну  влади  в
Республіці.
Шкода,  що  у  Шанеля  не  було  дітей.  Я  відчував  би  до  них  жаль,  але  не  можу
зрозуміти  чому.
Вже  за  добу  на  місці  смерті  Батька  Нації  стали  працювати  екскаватори  –
виноградники  викорчували,  залили  бетоном  та  почали  укладати
мармуром.  Спочатку  там  планували  зробити  велику  усипальницю  Шанеля,
але  новий  менеджер  наполіг  на  перенесенні  тіла  до  Пантеону.  Перші  кілька  місяців  тіло  Шанеля  зберігалося  під  озброєною  охороною  в  Соборі  Паризької  Богоматері  -  а  вже  навесні  відбулася  урочиста  процедура  поховання.
За  інформацією  з  офіційних  джерел,  імʼя  таксиста,  який  останнім  бачив  Шанеля,  залишилося  невідомим  з  причин  його  особистої  безпеки.  Особисто  я  можу  зрозуміти  таку  позицію  уряду.
Іноді  я  радію,  що  в  ліцеї  Жака  Фальшана  нас  не  вчили  ставити  зайвих
запитань,  як  і  не  вчили  судити  померлих  лідерів  Шостої  рестубліки.  Власне,
цим  я  і  займаюся  всі  свої  двадцять  шість  років.
***
У  школі  нас  переконували,  що  ми  —  діти  нормандського  сонця.  Я  ніколи  не
розумів,  чому  ми  повинні  бути  дітьми  того,  що  вбило  лідера  нашої
республіки.  Мене  завжди  мучило  питання:  маємо  ми  відчувати  любов  до
цього  сонця  чи  ненависть?  Але,  напевно,  якщо  ми  його  діти,  то  таки  любов.
Я  нічого  не  досягнув  у  своєму  житті  і  не  претендую  ні  на  місце  у  Пантеоні,
ні  на  вдячну  памʼять  нащадків.  Я  лише  хочу,  аби  хатинка  мого  дідуся  і  його
пасіка  не  була  зрівняна  з  землею  через  рік  або  два.Досить  вже  того,  що  він  продав  своє  улюблене  авто,  аби  ми  з  матірʼю  купили  в  Парижі  нову  квартиру.  
Можливо  я  колись  покину  Барселону  та  повернуся  у  Францію.  Але  хіба
після  дітей  нормандського  сонця.
Соромно  зізнатися,  я  з  першого  шкільного  дня  боюся  померти  від
сонячного  удару.

Барселона,  27  серпня  2095  року

Післямова

Неможливо  занадто  довго  жити  із  власними  страхами.  Як  би  я  не  намагався  закрити  їх  всередині  себе,  вони  все  одно  вириваються  назовні.  
 З  глибокого  дитинства  я  відчував  страх  до  Італії.  Він  був  поєднаний  із  сильним,  майже  що  подразливим  зацікавленням.  Я  слухав  новини,  де  розповідали,  що  італійці  є  нашими  ворогами,  що  вони  не  бажають  Шостій  республіці  добра.  Я  гортав  сторінки  наших  підручників,  де  історії  Стародавнього  Риму  було  присвячено  рівно  стільки,  скільки  необхідно,  і  ні  словом  більше.  Я  читав  путівники,  і  мені  було  цікаво  уявити  себе  в  Неаполі,  в  Мілані  чи  в  легендарній  Венеції.
Так  сталося,  що  два  місяці  тому.  того  ж  вечора  коли  я  дописав  «Дітей  Норманського  сонця»  мій  інтерес  остаточно  затьмарив  мій  страх  і  тим  більше  моє  почуття  національної  гордині.  Я  повинен  був  подолати  свої  упередження  хоч  би  й  для  того,  аби  залишатися  об'єктивним  істориком.  Тому  28  серпня  2095  року  я  вирушив  до  Італії.  Вже  через  півтори  години  мій  літак  приземлився  в  Мілані.  Я  ступив  свої  перші  кроки  по  італійській  землі.  Наступного  ранку  моє  життя  мало  розділитися  на  до  і  після,  але  в  той  момент  я  не  міг  цього  знати.  Я  жадібно  впитував  таке  бажане  повітря  Італії,  пив  його  як  солодку  отруту,  яку  я  мріяв  спробувати  з  глибокого  дитинства.  
29  серпня  новий  прем'єр-міністр  Італії  Джованні  Баттуто  зустрівся  у  Женеві  із  Софією  Першою  в  рамках  організованої  німцями  конференції  із  примирення  між  нашими  країнами.  Не  останнім  варто  буде  сказати,  що  саме  проведення  цієї  конференції  надихнуло  і  мене,  відчайдушного  борця  за  братерство,  прибути  до  Італії.  Я  вважав,  що  прямую  в  країну,  яка  відтепер  буде  нашим  хорошим  сусідом.  Однак  мої  очікування,  як  і  очікування  усіх  французів,  зазнали  катастрофічного  краху.
Наприкінці  настільки  обнадійливої  конференції  італійський  прем'єр  підійшов  до  Софії  Першої  і  в  мікрофон  перед  тисячами  відвідувачів  і  камер  заявив,  що,  користуючись  такою  урочистою  нагодою,  висловлює  співчуття  Софії  Першій  і  всьому  французькому  народові  з  нагоди  п'ятдесятої  річниці  жорстокого  вбивства  лідера  Шостої  республіки  Огюста  Шанеля.
Ці  слова,  сказані  в  прямому  ефірі  перед  цілим  світом,  а  що  найгірше  —  перед  цілим  французьким  народом,  спричинили  непорівнювану  ні  з  чим  за  минулі  50  років  катастрофу.  Софія  Перша,  зірвавшись  із  трибуни,  дала  болючий  ляпас  італійському  прем'єр-міністру  і  в  тому  ж  прямому  ефірі  проголосила  Італії  війну.
Я  не  був  винятком  і,  як  і  мільйони  французів  та  італійців,  став  свідком  цієї  сцени,  дивлячись  її  з  телекрана  у  своєму  міланському  готелі.  Я  не  можу  описати,  що  відчував  у  цей  момент,  але  я  добре  пам'ятаю,  що  в  мене  відняло  тіло.  Рот  у  мене  пересох,  а  голова  закрутилася.  В  один  момент  я  зрозумів,  якої  жахливої  помилки  припустився,  наскільки  сильно  я  прорахувався.
Уже  через  лічені  години  французькі  війська  вторглися  в  Італію,  а  я  панічно  намагався  покинути  країну.  Однак  мене  затримали  правоохоронні  органи.  Мене,  як  і  багатьох  інших  французів,  які  не  мали  дозволу  на  проживання  в  Італії,  було  піддано  додатковим  перевіркам.  Мій  квиток  назад  до  Барселони,  куди  я  мав  летіти  3  вересня,  був  уже  неактуальний.
Упродовж  перших  годин  боїв  італійці  почали  помітно  тиснути  французів.  Багато  французьких  частин  відмовлялися  виконувати  офіційні  накази.  Це  спричинило  безлад  у  військах.  Зрештою,  1  вересня  італійці  перейшли  в  контрнаступ  і  доволі  швидко  зайняли  ключові  прикордонні  французькі  міста:  Антіб,  Ніццу,  Гап,  Шамбері,  Аннесі,  Альбервіль,  Салланш  —  та  оточили  Гренобль.
Італійська  пропагандистська  машина  працювала  на  повну  силу.  По  всьому  світу  стало  відомо  про  значні  заворушення  у  французьких  містах.  Люди  палили  державні  установи,  рвали  портрети  Софії  Першої  та  Фальшанів.
Гучномовці  звинувачували  владу  в  брехні  та  замовчуванні  смерті  Огюста  Шанеля.  Сам  меморіал  Огюста  Шанеля  став  місцем  найбільшого  мітингу  в  історії  Шостої  республіки.  Сотні  тисяч  людей  вимагали  повалення  режиму  Софії  Першої.
Протестувальники  взялися  громити  меморіал  та  розбивати  бетонні  плити  і  розташований  там  комісаріат  поліції.  Кажуть,  що  під  будівлею  комісаріату  знайшли  багато  захоронень  а  двометрове  бронзове  «нормандське  сонце»  вже  до  ранку  розрізали  на  шматки  і  здали  на  метал.  
Щодо  самого  Парижа,  то  він  перетворився  на  бурхливе  море.  Я  вперше  у  своєму  житті  хоч  і  по  телебаченню  але  бачив  французьку  революцію.  У  ті  буремні  дні  було  піддано  вогню  Державний  архів,  Парламент,  Лувр,  Пантеон  і  15  округ.
Тим  часом  італійські  війська  навіть  не  думали  зупинятися.  Вони  взяли  Тулон,  Гренобль,  просувалися  далі  в  бік  Марселя,  обеззброювали  французькі  гарнізони,  а  також  приймали  до  своїх  лав  сотні  й  сотні  французьких  опозиціонерів.
Монако  спіткала  доля  всього  Лазурового  берега.
У  якийсь  момент  мені  стало  зрозуміло,  що  Шоста  республіка  приречена.
5  вересня  стало  відомо  про  падіння  Авіньйона.  7  вересня  було  взято  Нім.  9  вересня  італійські  війська  вступили  до  Ліона,  10  вересня  —  у  Монпельє,  а  13  вересня  розпочалися  бої  за  Клермон  Ферран  і  Діжон.
Коли  мені  здавалося,  що  Франція  вже  остаточно  програла  цю  війну,  у  полі  зору  світових  журналістів  опинився  маловідомий  до  того  генерал  Добервіль.  Він  оголосив  про  повну  мобілізацію  французької  нації  задля  повалення  злочинного  режиму  Фальшанів-Дероне  та  перебрав  на  себе  владу  і  командування  обороною  Діжона.
Зрештою  і  Діжон  і  Клермон  Ферран  було  відбито  в  італійців,  а  вже  до  25  вересня  лінія  фронту  була  заморожена  приблизно  по  лінії:  Безьє  —  Марвежоль  —  Віші  —  Макон  —  північні  околиці  Женеви  —  швейцарський  кордон.  Італійці  почали  нести  перші  серйозні    втрати  і  швидко  втратили  мотивацію  воювати  –  вони  стали  відступати  і  залишили  на  новоукріплених  лініях  тисячі  повсталих  французів.  Швейцарія  і  Німеччина  закликали  до  негайного  миру  –  їм  вторила  Іспанія  та  Бельгія.
Генерал  Добервіль  не  взявся  повертати  втрачену  південно-східну  частину  Франції,  а  натомість  оголосив  її  тимчасово  окупованою  територією  і  підписав  принизливий  Марсельський  мир  із  італійцями.
Вже  в  перші  дні  жовтня  новий  глава  держави,  який  так  і  далі  іменував  себе  генералом,  Шарль  Добервіль  оголосив  про  початок  судового  процесу  над  Софією  Дероне,  її  сином  Жаком  Дероне,  кузеном  Франсуа  Фальшана  –  Робером  Фальшаном,  престарілим  зведеним  братом  Жака  Фальшана  –  Огюстом  Бортьє,  а  також  сорока  міністрами  з  урядів  Софії  Дероне  та  Франсуа  Фальшана.  Стосовно  них  усіх  було  винесено  смертний  вирок.  Вони  були  піддані  гільйотині  в  місті  Кан.
Тепер  я  детально  розповім  про  «Новий  курс»  генерала  Добервіля  і  коротко  зупинюся  на  кожному  пункті  плану  «Порятунку  нації».
Генерал  Добервіль  розпочав  тотальну  люстрацію  всіх,  хто  мав  відношення  до  машини  державної  пропаганди  та  розкрадання  коштів  за  часів  Софії  Дероне,  а  також  Фальшанів.  Люстрація  стала  однією  із  семи  великих  реформ,  які  були  покликані  врятувати  республіку.
Другою  було  зняття  культу  особи  Жака  Фальшана,  Франсуа  Фальшана  та  Софії  Дероне.  Усі  пам'ятки  на  їхню  честь  були  знесені,  вулиці,  заклади  освіти  та  інші  топоніми  —  перейменовані,  а  самі  ці  особи  піддані  публічному  осуду  як  зрадники  ідеї  республіки.  Цю  реформу  втілили  найшвидше.
Третій  пункт  стосувався  повного  переосмислення  обставин  смерті  Огюста  Шанеля.  Він  був  визнаний  убитим  співробітником  президентської  гвардії  за  наказом  Жака  Фальшана  в  одному  з  виноградників  поблизу  Тю-е-Мю.  Усі  пам'ятники  Норманському  сонцю  мали  бути  знищені,  а  згадки  про  подію  в  навчальних  програмах  замінені  на  об'єктивне  висвітлення  обставин  смерті  Батька  нації.  
Четверта  зміна  мала  за  мету  змінити  суспільний  погляд  на  поразку  у  війні  з  Італією.  Франко-італійська  війна  2095  року,  або  так  звана  Тритижнева  війна,  була  перейменована  на  Серпневу  революцію,  в  якій  хоробрий  французький  народ  повалив  сектантський  режим  Фальшанів-Дероне  за  активного  сприяння  своїх  італійських  братів  по  зброї.
 Я  довго  намагався  поєднати  факт  «героїчної  оборони  Діжона»  від  «  італійських  братів  по  зброї»  однак  так  і  не  зміг  цього  зробити.  Зрештою  Добервіль  це  не  Шанель,  я  маю  право  його  критикувати.
Пʼята  реформа  стосувалася  міжнародних  відносин  Шостої  республіки.  У  ній  проголошувалася  непохитна  боротьба  з  будь-якими  виявами  ксенофобії  та  шовінізму  стосовно  інших  народів,  а  особливо  сусідів  Франції:  італійців  у  першу  чергу,  іспанців,  німців,  британців.  Поведінка  режиму  Фальшанів-Дероне  стосовно  Італії  тепер  клеймувалася  як  найгірший  вияв  ксенофобії  в  історії  Франції.  Генерал  Добервіль  уклав  широкі  політичні  та  торговельні  угоди  з  урядами  всіх  сусідніх  країн,  зокрема  й  Італії,  і  заявив,  що  таким  чином  виведе  країну  з  тієї  фінансової  кризи,  куди  її  завели  політичні  сектанти.
Шоста  реформа  Добервіля  мала  за  мету  упорядкувати  передачу  влади  в  державі.  Було  визначено,  що  Франція  не  може  повністю  покладатися  ні  на  виборні  ні  на  спадкові  інститути  передачі  влади  і  повинна  знайти  між  ними  «золоту  середину».  Це  питання  мало  бути  вирішене  протягом  наступних  десяти  років  правління  Генерала,  а  в  випадку  його  смерті  –  до  влади  мав  прийти  колегіальний  орган  на  зразок  Генерального  штабу  Республіки.  Його  було  розпоряджено  створити  невідкладно  і  підпорядкувати  особисто  Добервілю.
Остання,  сьома  реформа  називалася  «політикою  майбутнього  возз'єднання  з  півднем»  і  стосувалася  комунікацій  із  новоствореною  Французькою  Республікою  Півдня  (ФРП),  яку  в  народі  охрестили  Марсельською  республікою.  Її  народ  було  оголошено  «братами  по  той  бік  кордону»  та  обіцяно  «майбутнє  возз'єднання».
Говорять  Добервіль  покладає  надії  на  реставрацію  Орлеанської  династії.  Він  вважає,  що  таким  чином  зажене  Андре  Катійона,  молодого  президента  Марсельської  республіки  у  кут.  Але  я  схильний  у  цьому  сумніватися.  Хоча  напевно  я  помиляюся.
Зараз  я  наводжу  цю  інформацію  як  у  судовому  зведенні  і  читач  сприймає  її  зовсім  спокійно.  Навіть  я  сам  схильний  дивитися  на  це  як  майже  звичайний  історик.  Хоча  ні  –  я  досі  відчуваю  сором.  Мало  хто  знає,  що  таке  стати  свідком  смерті  своєї  Батьківщини.  Навіть  той,  хто  бачив  як  вмирає  його  рідний  батько.
 В  ті  дні  кожна  з  цих  новин  била  мене  електричним  струмом.  Мій  світ  розсипався  –  я  відчував  суміш  горя  і  щастя,  радості  за  падіння  трухлявого  і  божевільного  режиму  Софії  І  та  приниження  через  поділ  моєї  держави  італійцями.  Чудовисько  помирало,  але  своїм  трупом  давило  нове  і  ні  в  чому  не  винне  життя.
Після  мого  затримання  рано  30  серпня  я  провів  цілий  день  в  приміщенні  італійської  міграційної  служби.  Там  були  сотні  французів  –  парижани,  марсельці,  ліонці.  Чим  південнішим  був  француз  –  тим  ставлення  до  нього  було  мʼякшим  –  жителів  Ніцци  брали  практично  за  своїх.  Мене,  як  парижанина,  допитували  особливо  довго.  Я  ні  в  чому  не  зізнавався,  бо  ж  і  не  був  винен.  Коли  ж  виявили,  що  я  працював  у  центральному  архіві  Шостої  Республіки  –  мене  відправили  до  кабінету  найвищого  керівника.  Він  розбирав  моє  життя  на  атоми,  я  мусив  перед  ним  викрити  свою  найбруднішу  білизну  і  зрештою  мене  запроторили  в  якусь  благеньку  кімнату  під  дахом.  Там  я  провів  цілу  ніч.
Зранку  нас  вивели  із  будівлі  та  завели  до  автобусів.  В  них  ми  виїхали  за  Мілан  до  якоїсь  військової  бази.  Тут  нас  вишикували,  приставили  до  нас  франкофонних  командирів  і  вишикували  шеренгами.  Офіцери  найчистішою  французькою  мовою  представилися  нам  «Збройними  Силами  Пʼятої  Республіки»  і  віддали  нам  перший  наказ  –  принести  клятву  на  вірність  Пʼятій  Республіці.  Опір  був  марним  –  двох  розстріляли  на  місці.
Вже  до  обіду  нам  видали  найпростішу  зброю  і  відправили  на  Французький  кордон,  в  район  колишнього  національного  парку  Вануаз.  Я  майже  не  бачив  боїв  –  просто  ішов  туди  де  ідуть  всі.  Звечора  наступного  дня,  1  вересня  2095  року  мені  було  доручено  підняти  італійський  прапор  над  мерією  Альбервіля.  Я  хотів  убити  себе  із  сорому.  Італієць  поруч  піднімав  президентський  штандарт  часів  Емманюеля  Макрона  із  великою  золотою  літерою  V  –  і  така  ганебна  рівність  додавала  мені  сил.
Я  не  хотів  собі  уявляти,  що  буду  зривати  французькі  прапори  у  Парижі  –  вже  було  б  краще  розділити  долю  двох  нещасних  нормандців  у  Міланському  таборі.  Але  цього  мені  і  не  довелося  робити.  Мій  гарнізон  перекинули  спочатку  до  Шамбері,  а  звідти  взагалі  до  Ніцци.  Мене  визнали  «політично  ненадійним»  і  залишили  сторожити  місцеву  залізницю.  Тут  я  перебуваю  на  службі  і  до  сьогодні.
 Італійці  обіцяють  перевезти  мене  до  Неаполя.  Кажуть  там  треба  попрацювати  з  тими  архівами,  які  генералітет  Шостої  республіки  не  встиг  спалити  у  Ніцці.  Я  на  це  охоче  погоджуся.  Лиш  доведеться  змінити  імʼя  –  після  зради  я  точно  не  заслуговую  бути  Клодом,  хіба  що  Клаудіо.  А  прізвище    мого  злощасного  діда  Віктора  Конті  –  так  і  залишиться  зі  мною  до  смерті.  Військове  командування  не  дозволить  мені  його  забути,  як  я  сам  ніколи  не  забуду  свій  Альбервіль.  
Також  я  втратив  паспорт  громадянина  Шостої  республіки  та  оголошений  ворогом  народу.
Я  не  маю  звʼязку  зі  своєю  матірʼю.  Сподіваюся,  вона  змогла  перетнути  бельгійський  кордон.
Мій  дідусь  оголошений  ворогом  народу.
Краще  б  я  приїхав  до  Ніцци  за  старого  режиму.

Ніцца,  22  жовтня  2095  року.

17.07.-03.08.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1065820
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2026

Чернетки. МОТИВИ БОТТІЧЕЛЛІ

Відродження  для  мене  —  іменини,
Флоренція  мені  —  як  другий  дім.
Я  Сандро  Боттічеллові  картини
Любив  тоді,  як  усмішка  дитини
Жила  щоденно  в  погляді  моїм.

І  мріяв  я  про  сонячну  Тоскану,
Як  хутрами  вкривався  у  мороз,
І  в  музиці  костельного  органу
Венеру  впізнавав  я  крізь  оману,
І  Прімаверу  бачив  між  мімоз.

Італіє,  вітчизно  для  поета,
Я  стільки  б  од  для  тебе  написав!
Я  б  склав  тобі  нетлінного  букета,
Лиш  ти  мені  зробилася  б  Джульєтта,
І  ми  цвіли  б  між  полуденних  трав.

29.04.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1061624
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2026

ДРУГИЙ ФАЕТОН

Вдивляюся  у  зоряну  стихію,
Як  юний  вітчизняний  Галілей,
Та  мріяти  про  вічності  я  смію,
Як  слово  я  пісенне  небом  сію
І  гублюся  між  місячних  алей.

Я  молюся  на  сонячні  орбіти
Та  поглядом  ширяю  між  комет,
І  сум  таю,  прихований  від  світу,
Що,  вийшовши  із  Нового  Завіту,
Старим  лишився  мрійник  і  поет.

Я  прагну  у  свободу  Андромеди,
І  тягнуся  в  безмежжя  Нереїд,
Та  заглядаю  на  космічні  Веди,
Як  римляни,  іспанці  або  шведи  —
На  невідомий  і  заморський  світ.

Моя  плането,  розірви  окови,
Звільни  мене  із  тяглості  ґрунтів!
Я  візьму  слово  із  людської  мови,
Щоб,  вісником  Аллаха  і  Єгови,
Полинути  із  дому  прабатьків.

Я  мрію  так  та  гаряче  бажаю:
Хай  явою  зробився  би  мій  сон,
Де  я  б  зірвався  із  земного  краю,
Та  захопив  би  галактичну  зграю,
І  в  ній  згорів,  як  другий  Фаетон.

28.04.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1061568
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2026

Чернетки

1.
Як  Рим  лишився  у  корита,
Та  трон  барбарові  віддав,
Та  як  імперія,  розбита,
Упала  коням  під  копита
На  милосердя  вражих  лав,  —
То  вся  країна  гордовита
У  полі  згинула  між  гав.

2.
Один  лишився  цар  убогий
У  Таормінському  краю,
І  був  натурою  він  строгий,
І  пишний  прапор  пурпуровий
Він  вішав  в  рідному  гаю,
Бо  навіть  гун,  стрілою  скорий,
Не  переміг  у  цім  раю.

3.
Та  з  віком  він  ослаб  душею
І  тілом  важко  захворів,
І  все  ж  з  дружиною  своєю,
Під  вечоровою  зорею,
В  один  із  прохолодних  днів,
Зачав  він  сина,  щоб  з  ріднею
Славетний  рід  і  далі  цвів.

4.
І  як  дитятко  народилось  —
Зробився  у  палаці  пир,
Бо  чудилось  отцю  і  снилось,
Що  небом  так  самим  судилось,
Що  з  сина  буде  богатир;
І  серце  гордістю  в  нім  билось,
І  в  голові  снувався  мир.

5.
Та  жриця  прорекла  на  святі:
«Хай  тішиться  великий  цар!
Бо  Таормінському  дитяті
І  битви  не  страшні  завзяті,  —
Лиш  прийме  він  дівочий  дар,
Як  вороги  юнця  закляті
Його  відправлять  до  примар».

6.
Король,  спʼянілий  і  зухвалий,
Промовив  ворожбитці  так:
«З  мечем  та  пращею  бувалий,
Я  вік  царем  відбув  тривалий
І  сам  тлумачу  долі  знак.
Хай  син  без  жон  живе  охлялий,
Нехай  зростає  одинак!»

7.
І  принц  старої  Таорміни,
Украдений  з  батьківських  рук,
Для  розцвіту  його  ж  країни
Закритий  був  між  білі  стіни
І  знать  не  міг  любовних  мук;
Лиш  острів  бачив  та  руїни
І  чув  хіба  що  серця  стук.

8.
Мале  хлопʼя  росло  без  мами,
І  все  жіноцтво  він  забув.
Своїми  юними  устами
До  моря  він  взивав  словами,
Як  вітер  полуденний  дув;
І  хоч  в  житті  не  бачив  дами,
А  сон  йому  її  здобув.

9.
Він  бачив  марення  у  ночі
Про  пальці  і  біленький  стан,
Якісь  незнані  темні  очі...
Він  вугіль  брав  і  сни  пророчі
Не  лив  за  слізьми  в  океан  —
Він  рисував  уста  дівочі,
Він  малював  живий  обман.

10.
І  батько,  раз  зайшовши  в  вежу,
Ударив  стражу  батогом.
Він  рвав,  обурений,  одежу:
«За  сином  я  з  дитинства  стежу
І  вам  оплачую  добром,
Щоб  ви  у  повінь  і  в  пожежу
Його  тримали  під  замком!

11.
А  в  принца  стіни  —  у  дівчатах,
І  сам  він  дивиться  на  них,
А  ви  дрімаєте  на  чатах
Та  хутра  сушите  по  гратах...
О,  прийде  час  великих  лих,
Як  місто  втопиться  у  стратах
І  в  голосіннях  вартових!»

12.
Та  цар  дарма  кидав  те  слово,
Бо  новий  і  жорстокий  пан
У  місто  їх  прийшов  раптово
І  стратив  короля  святково.
Той,  хоч  кровив  від  давніх  ран,
Та  спадкоємця  показово
Лишив  закутим  у  кайдан.

13.
Питав  у  дочки  і  дружини
Синьйор  південних  берегів:
«З  якої  дивної  причини
Забрали  вольності  людини,
Щоб  муж  самотньо  животів,
Не  знавши  чистої  години,
Забувши  жінку  і  батьків?»

14.
«І  все  ж  мені  знайдеться  діло
Крім  суперечок  цих  родин:
І  я  розправлюся  з  ним  сміло!
Хай  сімʼя,  те,  що  в  нім  сиділо,
Іде  до  предків  на  загин,
А  спадкоємця  мертве  тіло
Покину  я  на  корм  тварин».

15.
Та  мовить  донечка  до  тата:
«У  дні  щасливих  перемог
Гріхом,  правителю,  є  страта,
І  не  здригнеться  ніж  у  ката,
Бо  забажав  великий  бог,
Щоб  веселилась  кожна  хата,  —
То  упаси  нас  від  тривог».

16.
Синьйор  відмовився  від  крові,
Та  переніс  на  другий  день
Страждання  принцові  ранкові;
Та  пива  скуштував  медові,
І  жезла  викинув  із  жмень,
Та  з  криком  наказав  рабові
Співати  радісних  пісень.

17.
А  дочка  вийшла  до  причалу
І  човен  вкрала  в  рибаків,
І,  повна  збудження  та  шалу,
Пливла  туди,  де  смак  металу
Змішався  з  духом  кістяків,  —
Де  юний  вʼязень  карнавалу
З  дитинства  проклятий  сидів.

18.
Та,  не  збудивши  вартового,
Зайшла  дверцятами  у  зал,
Де  світ  проміння  золотого
З  її  обличчя  молодого
Відбився  в  камʼяний  портал  —
В  зіниці  парубка  сумного,
Що  дожидав  на  трибунал.

19.
«Що,  смерть  явилася  до  мене?»  —
Схопився  радісний  юнак.  —
«Хай  серце,  в  вежі  полонене,
Привілля  почуття  свячене
Хоч  гинучи  пізнає  всмак!
Чи  так  нутро  моє  шалене
Прощання  розуміє  знак?»

20.
Обняла  принцову  статуру
Та  плаття  скинула  долів,
Щоб  точену  свою  фігуру
Віддати  буйному,  як  туру,
Коханцю  молодих  років,
Що  малював  таку  натуру
Між  сірих  стін  і  вапняків.

21.
«Ти  рано  згинеш»,  —  жінка  каже,  —
«Та  вбивця  піде  навздогін,
Бо  пізно  взнає  військо  враже,
Що  той,  хто  в  мене  в  лоні  ляже,
Почує  переможний  дзвін
І  правду  в  майбутті  покаже
З  нових  прекрасних  Таормін».

12.04.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1060738
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2026

Чернетки тр. Ришельє

Довгі  війни  та  довгі  страждання
Завжди  мають  щасливий  кінець
Ті  хто  бʼються  за  край  і  кохання  
Та  знаходять  в  борні  поривання
Переможно  ввійдуть  до  фортець

Не  лякайтесь  ні  збитку  ні  трати
Та  невпинно  продовжуйте  крок
Хай  розкотистий  окрик  гармати
Всіх  хоробрих  покличе  вмирати
Хай  віддасть  їм  лавровий  вінок

Може  й  я  розчинюся  над  світом
Як  мільйони  солдатських  облич
Та  спочатку  мушкетовим  цвітом
Із  реваншним  живим  заповітом
В  Ла-Рошель  я  прорвуся  як  бич

11.04.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1060671
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2026

РИМСЬКИЙ ЩУРОЛОВ

Діоніс  раз,  шукаючи  забави,
Із  німфою  у  лісі  пустував:
То  клав  її  оголену  на  трави,
То  зодягав  для  хтивої  уяви,
Та  вина  по  бокалах  розливав.

І  нудно  було  богові  удома,
Набридло  літо  і  гарячий  Рим.
Хапала  нерозбавлена  утома,
І  вся  краса,  домашня  і  знайома,
Зникала  із  тверезістю,  як  дим.

Сатир  іде  і  Бахуса  питає:
—  Чи  не  зіграти  пісню  вам  нову?
І  бог  йому  засмучено  киває:
—  Я  чую,  повелитель  сам  не  знає,
Що  іскру  я  приношу  вам  живу.

І  мовить  він:  —  У  німцевій  країні,
У  Гамельні,  навелися  щурі.
І  люд  гниє,  нещасний,  у  руїні,
Не  знаючи  про  співи  соловʼїні,  —
Безсилі  там  монахи  і  царі.

—  Шукає  хтось  у  Бахуса  поради?  —
Питала  німфа,  пʼяна  на  руках.
Діоніс  знає  добрі  виногради,
А  з  мишами  нещасної  громади
Його  чекає  сміховинний  крах.

І  богове  обличчя  потемніло,
Як  жінку  він  на  землю  положив,
І  промовляв:  —  Не  німфи  це  є  діло,
На  що  є  здатне  чоловіче  тіло...
Я  вернуся  з  Саксонії  до  жнив.

Як  тигра  упрягли  у  колісницю
І  флейти  поробили  із  дубів,
Покинув  бог  кохання  і  столицю
І,  вгору  підіймаючи  правицю,
Дорогу  він  указував  без  слів.

Зосталася  Італія  позаду,
І  дикий  вітер  Бахуса  студив.
І  уявляв  він  німфину  принаду,
Та  нервував  на  холод  і  досаду,
Як  сам  з  собою  злісно  говорив.

Як  колісниця  стала  за  болотом,
Сатира  він  там  люто  проклинав,
Та,  пущею  оточений,  як  дротом,
Він  з  тиграми  і  диким  оцелотом
Дрімати  мусив  у  сусідстві  гав.

До  Гамельна  заходив  у  печалі
Великий  та  прекрасний  Діоніс.
Він  зненавидів  ці  північні  далі
І,  сівши  перед  ради  в  сірій  залі,
Спасіння,  каже,  містові  приніс.

І,  римською  говіркою  управний,
Німецькою  він  мучив  кілька  слів:
—  Я  подвиг  обіцяю  карнавальний,
Бо  флейтою  в  Італії  я  славний  —
І  вигоню  вам  з  вулиць  пацюків.

Та,  Бахуса  приймаючи  за  звіра,
Дивилися  всі  тільки  на  хітон,
Та  думали:  яка  смаглява  шкіра!
Як  була  би  у  мера  тільки  віра,
Що  вибʼє  він  щурячий  легіон.

І  райця  усміхався  з  етикету,
Та  богові  промову  вкоротив:
—  Я  половину  нашого  бюджету
Дарую  вам  із  свого  кабінету,
Як  флейтою  наробите  ви  див.

І  Бахус,  не  виходячи  до  двору,
Сопілочку  приставив  до  зубів  —
Та  з  ратуші,  фонтану  і  собору,
По  цілому  готичному  декору
Насипало  нашестя  пацюків.

Спровадив  їх  Діоніс  на  долину
Та  кинув  помирати  поміж  вод,
Та  повернувся  за  яку  часину
Забрати  ту  законну  половину,
Що  винен  богу  райця  і  народ.

Та  чудодія  вигнали  від  мера,
Ще  й  вивели  на  вулицю  собак,
І  мовили,  що  грішна  ця  химера  —
Це  пеклом  режисована  афера,
І  сам  він  —  неприкаяний  відьмак.

І  Бахус  розізлився,  як  тварина,
На  землю  цю  і  зраду  цих  людей.
І  чує  він:  сміється  десь  дитина,
І  пригадав,  як  німфа  хоче  сина,
Як  пригортати  мріє  до  грудей.

І  флейта  відізвалася,  як  Юда,
Та  піснею  звернулась  до  малих:
—  Ви  в  Римі  доторкнетеся  до  чуда,
Безсилі  там  морози  та  застуда,
Немає  в  нас  ні  голоду,  ні  лих.

От  діти  позбиралися  гуртами,
Та  вийшли  на  Італію  в  похід,
І  зникли  із  осінніми  птахами,
Обтяжені  південними  дарами,  —
І  вдома  зупинився  їхній  рід.

Казав  мені  римлянин  юродивий,
Що  бачив  їх  на  вході  в  Пантеон.
І  кожен  був  по-своєму  щасливий,
А  проводир,  веселий  і  звабливий,
З  красунею  любився  між  колон.

8-9.04.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1060539
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2026

Чернетки

На  пагорбі  над  Віслою  стрімкою
Поля  розквітли  на  десятки  миль
Там  дзвони  відбиваються  луною
І  град  старий  з  місцевою  юрбою
Пишається  твердинею  між  хвиль

Тут  гостя  привітають  наче  сина
Він  вдариться  бокалом  об  бокал
Та  як  вечірня  пробіжить  година
То  співами  розродиться  родина
І  з  місяцем  заступить  на  причал

І  поглядом  вдаряючись  до  валу
Повідає  що  вавельський  дракон
Давно  людей  не  хоче  на  поталу
Голодному  тваринному  началу
Великий  Крак  навіяв  вічний  сон

***

Не  змучений  від  подвигів  і  слави
Та  постарілий  смутний  Геркулес
Пішов  якось  із  Грецької  держави
І  крок  ступивши  у  північні  трави
Відчув  він  подих  Татрових  небес

У  Віслі  обмивавши  смугле  тіло
З  Дажбогом  він  сердито  говорив
Подай  мені  правдиве  боже  діло
Я  з  гідрами  і  левом  бився  сміло
І  культ  героя  в  Півдні  сотворив

Я  яблука  забравши  від  Титанів
Божественні  погрози  вгамував
Чому  ж  я  тут  між  лісу  і  курганів
Віддалений  від  теплих  океанів
Не  роздобув  би  гордості  і  справ

Дажбог  йому  сміявшися  між  очі
Промовив  так  далекий  сину  мій
Як  сонце  розвертається  від  ночі  
Нам  сняться  сни  і  віщі  і  пророчі
Така  природа  світанкових  мрій

І  спав  герой  під  дубом  та  вербою
Та  бачив  сон  про  дивну  боротьбу
Де  бився  він  з  прекрасною  жоною
І  сина  мав  що  правив  над  рікою
Та  чув  під  серцем  рану  та  ганьбу

І  того  дня  він  вийшов  до  поляни
Та  пастухів  стривожених  зустрів
Та  все  герою  скаржились  селяни
Що  злякані  в  країні  всі  словʼяни
Відколи  Смок  на  Вавелі  в  них  сів  

Звір  полумʼя  розпалює  в  долині
І  жертви  для  Дажбога  він  краде
Та  самоцвіти  з  золотом  у  скрині  
Ховає  він  у  темній  батьківщині
І  гине  той  хто  битися  з  ним  йде

Один  пастух  і  плакав  і  журився
Та  голосив  як  проклятий  моряк
Старий  Йоан  замолоду  женився
І  все  життя  на  полі  протрудився
І  всім  краянам  рідний  був  свояк

Його  дочка  невинна  юна  Ванда
Потрапить  завтра  змію  до  лабет
Під  похорон  їй  зібрана  лаванда
І  добрий  хліб  і  батькова  троянда
Та  повний  міх  позичених  монет

І  став  Геракл  збиратися  до  бою
Немейську  гриву  одягнув  і  щит
І  гордий  став  геройською  ходою
Він  входити  до  Ванди  до  покою
Та  дарував  їй  пращу  й  оксамит

І  вдвох  вони  заходили  до  Смока
Де  взявся  муж  змагатися  з  огнем
Та  морда  звіра  спритна  і  широка
Не  здалася  хоч  втратила  два  ока
Як  Геркулес  розправився  мечем    

Та  звір  сліпий  не  згинув  у  печері
Бо  знов  вогонь  із  пащі  розметнув
І  люд  хитав  у  всій  небесній  сфері
Та  на  нещастя  олімпійській  Гері
Ніхто  в  змаганні  смерті  не  добув

Ішли  роки  в  північному  буденні
Сам  Геркулес  зробився  пастухом
І  вижив  Смок  і  напади  мерзенні
Покинув  змій  та  золота  численні
Ховав  він  під  вогненним  язиком

Та  народилась  в  велетня  дитина
Як  з  Вандою  він  зʼєднував  життя
Та  так  росла  невпинно  сила  сина
Що  Крака  шанувала  вся  долина
Та  приглядала  славне  майбуття

Хоч  Геркулес  не  міг  родити  бога
Та  вік  хлопчину  мудростям  учив
Щоб  вірив  він  у  Ладу  і  в  Сварога
І  памʼятав,  що  мавка  прудконога
Лоскоче  тих  хто  сильно  нагрішив

Та  якось  Крак  мандруючи  ночами
Побачив  Вавель  та  зайшов  в  гору
І  там  він  чарувався  над  скарбами
Та  чорний  звір  із  гострими  зубами
Якраз  вертався  з  здобиччю  в  нору

Юнак  затих  в  його  гарячих  жилах
Антична  кров  змішалась  із  вогнем
Дракон  дрімав  і  кутався  у  крилах
Вдаряв  хвостом  по  золоті  і  брилах
І  був  гігантським  чорним  королем

Він  підійшов  до  звіра  до  грудини
Та  меч  йому  під  серце  застромив
І  Смок  помер  від  дотику  людини
Та  так  зігнив  у  смутку  домовини
Де  пан  новий  старого  пана  вбив

І  панував  новий  король  по  краю
Як  заповів  прабатьковий  закон
А  Геркулес  по  давньому  звичаю
З  дружиною  словʼянкою  до  раю
Летів  хитати  олімпійський  трон.


8.04.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1060520
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2026

ТІРОЛЬСЬКИЙ ВʼЯЗЕНЬ

(на  основі  італійських  легенд)

 
В  далекі  дні,  у  памʼяті  прадавній,
Титан  зайняв  засніжений  Тіроль
І  правив  там  у  вічній  міці  славній.
І  ворог  не  давався  думці  марній—
Один  в  цих  піків  власник  і  король.

Ніхто  не  міг  зухвальця  налякати,
Як  перевал  він  молотом  дробив.
Пастух  спішив  з  родиною  до  хати,
А  пан  ховався  з  челяддю  в  палати,
Єпископ  же  лиш  Господа  молив.
 
Титан  сидів  верхи  на  Доломітах,
Із  них  престол  камінний  сотворив.
Зробився  він,  як  чудний  бог  у  мітах;
І  вкрившися  в  ущелинах  та  квітах,
Простий  народ  з  поважністю  судив.
 
Так  покоління  йшло  у  покоління,
І  сонні  села  множились  в  полях,
Аж  рано  якось  сонячне  проміння
Заглянуло  до  велета  в  склепіння  —
Та  жінка  заступила  мужу  шлях.
 
По  стану  їй  розсипались  бутони
Обличчя  прикривала  біла  шаль,
Тримались  за  долоньки  купідони
І  так  покірно  падали  в  поклони,
Що  панна  не  гадала  про  печаль.
 
До  трону  зоставалося  півкроку,
І  враз  вуаль  холодний  вітер  зніс.
Впізнав  атлант  Венеру  палкооку
Він  скамʼянів,  цілований  у  щоку,
І  вчув,  як  весни  вʼються  їй  із  кіс.
 
«Візьми,-сказала,-царю  верховини,
Мене  у  шлюб  як  першу  поміж  жон.
Зніми,  порви  і  викинь  ті  тканини,
Що  грудь  мою  ховають  від  людини.
Прийми  святу,  що  здалася  в  полон».
 
Замовк  титан  і  не  озвався  словом,
Він  стримував  гарячий  крові  стук
І  пізнавав  розгубленість  та  сором,
Та,  хоч  хотів  зʼєднатися  із  лоном,
Відняв  від  себе  нерозсудність  рук.
 
І  мовив  він  посланниці  із  неба:
«Я  вірний  син  завітам  прабатьків
І  плотська  чоловікова  потреба,
Хай  навіть  із  сестрою  бога  Феба,
Атланту  скрита  сотнею  замків».

І  прокляла  розлючена  коханка
Невинного,  безсмертного  царя:
«Хай  волі  не  пізнає  ця  горлянка!
Сиди  в  горі,  як  східна  полонянка,
Закутий  будь,  як  злякане  звіря!»
 
І  велет  впав,  як  пострілом  убили,
Жилавий  тулуб  звили  ланцюги.
І  хоч  пручався  від  страшної  сили,
Та  почуття  мужчину  залишили  —
І  став  він  гнити  з  вічної  нудьги.
 
Приходили  священик  та  прочани,
Вдаряли  сталь  та  плакали  в  журбі.
І  всі  майстри,  студенти  та  міщани,
Та  мандрівні  заморські  каравани
Безсилі  здались  в  томній  боротьбі.
 
Хоч  постаріли  крицеві  кайдани,
Та  з  віком  не  ослабнув  їхній  тиск.
А  люди  повертались  на  майдани
Та  з  почуттям  синівської  пошани
Іржу  з  металу  вичищали  в  блиск.
 
Титан  кричав,  як  ранена  тварина,
Та  весь  Тіроль  не  бачив  та  не  чув.
Дрижала  з  ним  напахчена  долина,
Як  в  серце  пробивалася  жердина,
Що  тільки  він  від  тіла  відіпхнув.
 
І  так  він  жив,  закований  в  неволі,
Забутий  символ  гостроверхих  гір.
А  збоку  птах  гніздився  на  роздолі
І  дикий  ліс,  розкинувшись  поволі,
Ховав  від  вʼязня  мерехтіння  зір.
 
Вглядався  цар  на  рідні  Доломіти
Молився  сонцю  в  світанковий  час:
«Почуй,  мій  Боже!  Як  не  дав  радіти,
То  дай  мужчині  вмерти  та  зотліти,
І  хай  я  спущусь  до  пекельних  мас».
 
І  як  під  вечір  стихла  вся  природа,
Та  впав  титан  плечима  на  граніт,
І  як  базальтом  скрикнула  порода-
Крізь  сутінки  жіноча  мила  врода
Нізвідки  взялась,  як  забутий  світ.

Та  так  спитала:  «Увійдеш  до  раю,
Якщо  порушиш  спадщину  богів?
Дай  відповідь,  немов  би  я  не  знаю,
Та  й  розкажи  чи  праведно  караю
Я  велетня  за  гордість  тихих  слів?»

Склонилася  страждальцеві  у  ноги  
Та  слізьми  окропила  кожен  шрам,
Та  поглядом  звернулась  до  дороги,
Туди,  де  з  Альп  в  Адіджеві  пороги,
На  Рим  стікався  іноземний  крам.
 
І  кров  у  мужа  затремтіла  в  жилах,
Повстав  атлант  та  вирвався  з  оков,
І  взяв  Венеру  тут-таки  на  схилах,
Та  шепотів,  голублячи  на  брилах:
«Прийми,  богине,  лютість  та  любов».

5.04.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1060358
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2026

Чернетки

Серпантин  пробігає  в  обривах
Море  бʼється  об  берег  та  мис
І  в  лазурних  його  переливах
Відбиваються  трави  на  нивах
І  на  скелях  старий  кипарис

Тихе  небо  стікається  в  води
Білу  хвилю  жене  у  граніт
І  пташині    звучні  хороводи
Заспокоєні  лоном  природи
Будять  піснею  бухту  і  цвіт

Ранок  сіє  проміння  у  хмари  
Нахиляється  ліс  у  поклон
Та  стихають  голодні  отари
Як  із  ночі  розвіявши  чари
Стигле  сонце  закінчує  сон

3.04.2026
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1060243
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2026

LA FEMME FATALE

Не  прикривайся  темною  косою  
Знайомі  ми  з  тобою  стільки  літ,  
І  так  давно  я  зваблений  красою,
Що  пеньюар  тканиною  тонкою  
Ніяк  не  скриє  Афродітин  цвіт.

Не  дожидайся  ревного  сигналу,
Та  двері  до  фортеці  відкривай,
І  дай  мені  жіночність  на  поталу,  
Хай  актами  нічного  карнавалу  
Обох  потішить  нечестивий  рай.

Скажи  мені,  чи  б  яро  полюбила  
Ти  посягання  ненаситних  рук  
Як  чоловіча  б  навалилась  брила  
І  владу  в  ложі  твердо  захопила,  
І  збавила  тебе  від  томних  мук.

Змагайся  за  стривожену  свободу,  
Та  пробуди  в  нерівній  боротьбі  
Усю  палку  та  сковану  природу,  
Що  я  сховати  намагався  зроду,  
Та  так  нескромно  виявлю  тобі.

Забудь  усіх  коханців  перед  мене,  
Останній  спогад  розітри  у  пил  
Юнацьке  серце,  тихе  і  скажене,  
Ще  довго  буде  люттю  полонене,  
Тебе  схопивши  із  останніх  сил.


26.03.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059796
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2026

НАРОДЖЕННЯ ВЕНЕРИ

Вриваюся  в  музейні  коридори
І  давній  мармур  поглядом  зову
Старих  полотен  квіти  та  узори
В  величності  подібні  на  собори
Стихію  тут  розбуджують  живу

Я  викликом  шугаю  в  галереях
Та  пальцем  спотикаюся  об  скло
І  в  ренесансних  свячених  ідеях
І  в  нових  осучаснених  моделях
Шукаю  я  божественність  і  зло

Та  от  вона  привезена  зі  Сходу
І  скована  чужинцями  в  метал
Я  з  тисячі  згадаю  чисту  вроду
І  Мілоса  античну  надприроду
Персей  я  їй  і  месник  і  вандал

Злетілися  до  натовпу  як  круки
І  буржуазна  гедоністська  знать
І  парижанки  пʼяні  від  розпуки
Що  я  еллінку  підхопив  на  руки
Та  молотом  торкаюся  за  стать

І  крихтою  розпалюються  плечі
Бринить  у  світлі  личко  молоде
Лети  красо  ти  вільна  для  утечі
Венера  наша  і  звізда  предтечі
Тепер  тебе  француз  не  украде.

25.03.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059736
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2026

ЗБРУЦЬКИЙ ІДОЛ

Послухай,  Світовиде,  я  по  раду
Ішов  на  Збруч  з  далеких  берегів
Хоч  я  до  тебе  як  волхви  не  паду,
Тобі  приніс  я  жертву  винограду,
Як  ті  що  в  Римі  ходять  до  богів.

Подякую  я  предкові,  що  в  водах
Тебе  колись  він  мудро  схоронив
Та  як  монгол  загинув  у  походах,
І  світ  повʼяз  у  битві  та  незгодах,
У  тихім  мулі  ти  чекав  до  жнив.

Зізнаюся  по  правді,  я  Дажбога
І  Ладу  нашу  зовсім  не  признав,
Тому  мені  з  заморського  порога
Лише  до  тебе  стелиться  дорога,
Твою  підказку  я  завжди  шукав.

Поглянемо  в  чотири  боки  світу,
Не  Янус  ти  і  більше  маєш  сил  -
Скажи  мені  чи  вийде  на  орбіту
В  моїм  житті  у  палкості  і  цвіту
Новий  поет  та  ідол  для  світил.

Чи  схоче  він  боротися  із  мітом
Як  з  Голіафом  молодий  Давид?
Чи  буде  той  пророком  і  зенітом
Хто  сенсами  і  новим  заповітом
Нам  перекроє  ясний  краєвид.

Я  бачу,  ти  схиляєшся  до  Сходу
І  тінь  кидаєш  на  десятки  верст
І  славу  ти  віщуєш  для  народу,
Кому  є  тризуб  в  вищу  нагороду
На  кого  вічність  указала  перст.

І  стане  так,  я  радо  це  приймаю,
І  прагну  я  засвідчити  той  день,
Коли  озветься  голосом  по  краю
Новий  титан,  якого  я  не  знаю
Та  дух  його  забʼється  із  пісень.

А  зараз  я  рушаю,  мій  бовване,
Прощай  мене  і  кутайся  в  лозу-
Як  літо  галичанське  перевʼяне,
То  зілля  я  барвисте  і  духмʼяне
В  язичницьку  долину  привезу.

23.03.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059625
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2026

ПРАВО НА ФРЕЮ

Вітаю,  Торе,  в  учтах  у  Вальхалі
Я  випадковий,  тимчасовий  гість.
Я  чин  складаю  гордовитій  залі
І  хміль  підніму  тостом  у  бокалі,
Та  перш  скажу  я  новину  і  вість.

Ішов  сюди  я  з  Полудня  чужого,
І  моря  ласку  я  з  дитинства  пив.
Та  милостей  я  конунга  старого,
Як  слів  його  та  зову  льодяного,
Не  чув  я  через  Зевсовий  порив.

Я  піснею  любився  на  Парнасі,
І  давні  книги  в  Геродота  брав,
Та  мандрував  із  музами  у  часі,
Та  оди  я  писав  еллінській  расі,
Як  в  Партеноні  жив  і  ночував.

І  я,  нектар  смакуючи  з  богами,
Прекрасну  юнку  уловив  на  зір.
Та  руки  їй,  засипавши  дарами,
За  нею  та  північними  вітрами
Пройшов  я  піки  невідомих  гір.

Я  хочу  в  тебе,  воїне  столикий,
Єдину  Фрею  попросити  з  жон.
І  знаю,  що  могутній  і  великий
Ти  мій  порив,  осяяний  і  дикий,
Одної  миті  приведеш  в  закон.

23.03.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059616
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2026

КИЇВСЬКА СИРЕНА

У  Києві,  під  вербами  на  кручі,
Схилилася  сирена  над  Дніпром
І  промені  їй  сиплються  сліпучі,
Та  ноги  криють  лілії  цвітучі,
І  серце  піє  збудженим  нутром.
 
«Скажи  мені,  ромашко  із  діброви
Чи  любить  той,  кого  так  люблю  я?
Чи  даром  я  навчилась  тої  мови?
І  правда  посивіють  чорні  брови,
І  змиється  спокусливість  моя?   
 
За  чим  козак,  підходячи  до  гаю
На  лівий  берег  погляд  норовить?
Він  шторму  там  чекає  чи  врожаю,
Як  чайок  розглядає  шумну  зграю,
Чи  він  мене  пригадує  на  мить?»
 
І  жбуриться  гаданнями  у  трави,
Та  піснями  звертається  до  вод,
І  плакати  збирається  в  заплави,
Бо  їй  малюють  марення  та  яви,
Як  панну  хлопцю  сватає  народ.
 
Не  знаєш  ти,  голубочко  безкрила,
Що  легінь  твій  із  другими  не  був  -
Давно  його  скувала  дивна  сила
І  так  коханням  сильно  полонила,
Що  він  тепер  вітчизну  позабув.
 
Не  бачиш  ти,  як  виє  він  від  рани,
Як  стигле  серце  полумʼям  обніс,
Як  моляться  налякані  краяни,
Щоб  звіялись  напущені  омани
Та  пристрасті  поділися  із  кіс.
 
Ступай  же  ти,  царівно  величава,
До  нього  в  хату,  у  родинний  дім,
Зʼявися  там  чудесна,  наче  пава,
І  хай  твоя  казкова  рідна  слава
Пробудить  дух  у  тілі  молодім.
 
22.03.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059584
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2026

чернетки

Я  спів  русалки  слухаю  на  мисі,
І  пригаю  в  кипучий  трепет  вод,
Та  з  спритністю  пораненої  рисі
Я  розу  їй  застромлену  на  списі
Дарую  як  загарбаний  клейнод.

І  весла  бʼю  об  камені  і  брили,
Як  спалюю  розтрощене  судно,
Та  жінці  я  скоряюся  без  сили,
Нагу  несу  любитися  на  схили,
Та  проклинаю  океанське  дно.

Вона  як  сонце  -  горда  і  гаряча,
І  вабить  як  балади  відкриттів,
Прощай,  моя  Колумбова  удача
Бо  мрія  ця  палка  і  нетерпляча
Мені  дорожча  вічності  життів.

22.03.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059554
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2026

ШТУРМ РИМУ

Здавайся,  царю,  під  твої  ворота
Підходжу  я  —  великий  Етцель  ваш.
І  вся  моя  сізіфова  турбота  —
Щоб  билася  підкорена  німота,
Та  вина  лились  ручаєм  до  чаш.

Я  Волгу,  закувавши  у  кайдани,
Бурхливий  Рейн  рабом  перетворив.
Мої  сарматські  гострі  ятагани
Від  вас  чекають  тихої  пошани.
Я  Божий  Бич,  я  воїнський  порив.

Ступаю  я  стежками  Ганнібала
І  консулів  скликаю  я  на  бій.
Як  вся  Європа  ранена  упала,
Підкорена  з  меча  стального  жала,  —
Так  вічний  Рим  назавтра  стане  мій.

Дивись  на  мене,  східного  барбара,
Та  слухай  кров  із  сонмища  сердець!
Я  темний  фатум,  доля  і  покара,
А  золота  ромулова  тіара  —
Законний  мій  оливковий  вінець.

Нічого  я  не  прошу,  не  благаю,
Мої  слова  —  дикунський  рев  і  лють.
Нехай  мені  не  знати  щастя  раю  —
Я  палю  світ  із  краю  і  до  краю,
Та  жду  валькірій,  що  мене  убʼють.

21.03.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059497
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2026

ПІСНЯ ГОТСЬКИХ ДІВ

О  Криме-батьку,  не  дрімай  в  неволі!
Вдягай  на  плечі  гордість  тих  родів
Що  билися  за  тебе  в  скіфськім  полі!
Чи  ти  склонився  нещасливій  долі,
Чи  ти  забув  молитви  готських  дів?

О  Криме-батьку,  розтрощи  окови!
Ти,  вічний  пане  генуезьких  хвиль,
Зрони  до  вод  гарячі  бризки  крови
І  хай  слова  шевченківської  мови
Дзвенять  із  тебе  на  мільйони  миль.

О  Криме-батьку,  не  дивись  на  море!
Шукай  мечеті  та  татарський  край,
Зустрінь  селян  та  слухай  їхнє  горе,
Хай  серце  в  тебе  зробиться  суворе
Як  знайдеш  ти  пустий  Бахчисарай.

О  Криме-батьку,  наготуй  же  зброю,
І  хай  наступить  справедливий  вік
Хай  янголи  з  чистилища  з  сурмою
Тебе  пошлють  із  тризубом  до  бою
Та  з  лютістю  та  вправністю  шулік.

О  Криме-батьку,  піднімись  на  гори!
Як  грек  античний  чи  старий  варяг,
Струсни  з  зими  лавандові  простори,
Чи  чуєш  ти  останній  дих  потвори?
Чи  бачиш  ти  блакитно-жовтий  стяг?

20.03.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059443
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2026

Чернетки

Я  ануннаків  мудрості  та  силі,
Не  заздрив  би,  як  добрий  сімʼянин,
І  в  Межиріччі  я  сідлав  би  хвилі,
Та  зіккурати  будував  похилі,
І  хліб  збирав  податком  із  родин.

Та  з  другом  раз  полюючи  муфлона,
Я  в  темну  хащу  глибоко  ввійшов,
І  там,  де  кедру  похилилась  крона,
І  смуга  світла  лилася  червона,
Мені  по  тілу  розігналась  кров.

Я  бачив  жінку  на  зелених  травах,
Таку  палку,  як  землі  у  жнива.
Я  став  німий  в  її  спокусних  чарах
І  не  утримав  той  тваринний  спалах,
Що  знає  муж  спʼянілий  від  вина.

І  та  сказала,  схоплена  у  руки,
Яка  мені  назвалася  Шамхат,
Що  їй  набридли  Енкі  та  Мардуки,
І  я,  володар  давніх  стін  Уруки,
Дійти  повинен  сонячних  палат.

Вона  просила  башту  збудувати,
Яка  б  зʼєднала  людство  та  богів,
Де  ми  вдягнули  б  найдорожчі  лати,
Та  ідолів  би  взялись  розкидати,
І  слухати  пташиний  райський  спів.

Я  страх  не  чув  і  взявся  до  роботи,
І  працю  дав  для  безлічі  рабів,
Не  знав  ніхто  утоми  та  скорботи,
Гули  камінням  плодоносні  гроти,
Валився  ліс  із  грабів  та  дубів.

Шамхат  мені  зробилася  цариця,
І  я  віддав  їй  гордий  Вавилон.
Пишався  я,  що  ось  моя  столиця,
Як  і  його  нескорена  границя,
Для  ассирійця  —  тільки  милий  сон.

І  ось,  як  вежа  перейшла  за  хмари,
І  я  піднявся  сходами  над  них,
Почались  між  народом  темні  чвари,
І  хоч  як  жорстко  всім  давав  я  кари,
Я  чув  тривогу  від  майбутніх  лих.

Я  ждав  тривожно  від  небес  науку,
І  хоч  Шамхат  я  вигнав  геть  за  мур,
Я  так  лякався  блискавкам  та  круку,
Що  уявляв  підземну  вічну  муку,
І  в  храмах  я  молився  до  скульптур.

Як  час  пробив  останньої  цеглини,
Я  сам  каміння  в  вежу  вмурував,
І  тільки  крикнув  люду  із  вершини,
Як  вся  будівля  трісла  з  половини,
І  я  по  ній  на  грішну  землю  впав.

28.02.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059427
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2026

БУЗКОВІ МУЗИ

Уквітчані  травневими  бузками,
Заходять  музи  в  ранішній  танок,
Весну  вітають  ніжними  віршами,
Пробуджують  Афіни  голосами
Та  зв’язують  напахчений  вінок.

Звеличують  кохання  і  природу,
Небес  та  моря  єдність  і  блакить,
І  пригають,  роздягнені,  у  воду,
Де  між  латаття  умивають  вроду
Та  подих  свій  затримують  на  мить.

Із  купелі  прямують  тихим  кроком
Та  кожна,  вдівши  атласний  хітон,
Бере  кіфару,  оглянувшись  боком,
Чи  смертні  їх  не  бачать  ненароком,
Чи  їх  не  жде  прекрасний  Аполлон.

І  приступають  знову  до  забави,
І  світлим  співом  сповнюють  луги,
Та  тінь  кидають  смугою  на  трави,
Коли  глузують  з  гордості  і  слави,
З  людського  смутку,  жалю  і  туги.

Їм  соловейко  тьохкає  з  рівнини,
І  тепле  сонце  ластиться  до  рук,
Вони  сміються  з  радістю  дитини,
І  всяка  з  них  подібна  до  людини,
Якій  мистецтво  —  вища  із  наук.

1.03.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1058279
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2026

чернетки (савойс. дім)

Я  викраду  вас,  панно,  до  Савої,
у  свіжі  весни  білосніжних  гір,
де  дихають  монархами  покої
та  з  давнини  збережені  устої,
і  стану  нам  писати,  як  Шекспір.

Хай  поки  люд  обожнює  Женеву
чи  проїжджає  шляхом  на  Турин,
візьму  я  в  руки  власну  королеву,
як  брав  Адам  свою  біблійну  Єву,
та  буду  вам  єдиний  із  мужчин.

Забудьте  ви  світанки  над  морями  —
навіщо  тут  прибоїв  пінний  шум?
Ось  пік  із  небом  ділиться  вогнями,
та  соловʼята  разом  з  матерями
оспівують  любовний  тихий  сум.

Захочете,  ми  сядемо  по  конях,
як  зволите,  то  рушим  за  кордон,
вам  буде  там  сміятися  в  долонях
і  окситанський  золотавий  сонях,
і  п’ємонтинський  ружовий  бутон.

Я  б  жив  із  вами  в  тій  таки  долині,
де  рожевіє  з  гордістю  Монблан,
та  б  говорив,  як  музі  та  дружині,
що  першій  нашій  родженій  дитині
пора  хреститись  в  озері  Леман.

27.02.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1058158
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2026

МАНІФЕСТ

Я  НЕВДЯЧНЕ  ДИТЯ  ПОСТМОДЕРНУ,
НАРОДИВШИСЬ  НА  СТИКУ  СТОЛІТЬ.
ВЗЯВ  ІЗ  ВУЛИЦЬ  ПОЕЗІЮ  СКВЕРНУ
ТА  ПОДУМАВ,  ЩО  ВЕЛИЧ  ЇЙ  ВЕРНУ,  —
ВСЮ  ОДВІЧНУ  МУЗИЧНІСТЬ  І  ХІТЬ.

Я  БАЖАВ  ДИКИЙ  ВІРШ  ПРИРУЧИТИ,
ПЕРЕПЛАВИТИ  З  ПАНКІВ  В  СОНЕТ,
МАТИ  БУКВИ  ЗА  МАРМУРНІ  ПЛИТИ,
ЩОБ  В  ЮРБІ  АВАНГАРДНОЇ  СВИТИ
ЗНОВ  З’ЯВИВСЯ  КЛАСИЧНИЙ  ПОЕТ.

Я  КАТРЕНИ  ТАК  ПЛІВ,  НАЧЕ  ЛОЗИ,
ТА  Й  ЛИШАВ  ДОЗРІВАТИ  ВСЮ  НІЧ,
ЩОБ  ЗІБРАТИ  ІЗ  ТЕКСТІВ  ТІ  РОЗИ,
ЩО  ЖИВІ  У  ЧИТАННІ,  ЯК  СЛЬОЗИ,
ЧИ  КИДАТИ  ЇХ  ПРИСТРАСНО  В  ПІЧ.

Я  РОЗПИСУВАВ  ПІСНЮ  ДЛЯ  ДАМИ
ТА  ВОЗВОДИВ  ЇЙ  ТРОНИ  ТА  ХРАМ.
І  НАНИЗУВАВ  СТРОФИ  СКЛАДАМИ,
ЩОБ  ВОНИ  ПРОМОВЛЯЛИ  УСТАМИ
ТА  ПОВАЖНІСТЬ  ДАВАЛИ  СЛОВАМ.

ХАЙ  ГОВОРЯТЬ  МЕНІ  ДОВГОЖИЛИ,
ЩО  ЗАТИХИЙ  ДЛЯ  СВІТУ  МІЙ  БАС,  —
ТА  Я  БАЧИВ  ПОТРІСКАННЯ  БРИЛИ.
ТАМ  Я  ЗНАЙДУ  НАТХНЕННЯ  І  СИЛИ
В  НІМ  ДОБУДУ  СВІЙ  ЗОРЯНИЙ  ЧАС.


26.02.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1058100
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2026

МОЛИТВА ДО ІШТАР

Прийди,  Іштар,  царице  Вавилону,
У  наш  богемний  і  суворий  край.
Спустись  сюди  із  золотого  трону,
Вдягни  митцю  і  лаври,  і  корону
Та  проведи  в  медовий,  ситий  рай.

Він  пише  тут  про  війни  і  про  море,
Про  юний  трепет  і  солодкий  сум.
Йому  болить  усяке  людське  горе,
Єство  у  нього  від  кохання  хворе,
І  завжди  він  —  в  полоні  сірих  дум.

Збуди  мужчину  з  довгої  застуди,
Хай  вийде  він  із  темряви  журби.
Тепло  хай  пустить  у  широкі  груди,
Хай  знов  йому  сміються  рідні  люди,
Вдихни  йому  щасливий  спів  юрби.

Ти  є  свята,  народжена  з  любові,
Тобі  в  долоньки  вклалося  життя.
Так  розродися  полумʼям  у  слові  —
І  враз  в  гарячій  чоловічій  крові  
Відновиться  палке  серцебиття.

Прийди,  Іштар,  царице  Вавилону,
Та  погаси  великий  біль  та  лють,
Що  носить  той  у  дощечках  закону,
Хто  любить  так  богиню,  як  ікону,
Митець,  якого  Гільгамешем  звуть.

24.02.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2026

ЄЛЕНА ТРОЯНСЬКА

Присідайте  на  софу  зелену,
простягніть  смугле  тіло  на  ній  
я  малюю  свою  наречену,
вас,  античну  царицю  Єлену,
неприкриту  у  спеці  нічній.
 
Вам  не  рівні  жінки  Тіціана,
ви  останній  маестровий  штрих;
так  прекрасні,  як  горда  Діана,
довгождані,  як  радість  весняна,
ви  —  спокуса  із  текстів  святих.
 
Повертайтеся  в  ложі  спиною,
тільки  личко  хай  сяє  в  мій  бік;
і  покличте  мене,  як  до  бою
зазивають  гвардійця  з  ордою,
щоб  аж  погляд  зухвалістю  пік.
 
Заглядайте  нескромно  у  вічі
та  закусуйте  спраглі  вуста,
я  задмухаю  стомлені  свічі  —
хай  інстинкти  мої  чоловічі
приховає  ця  темінь  густа.
 
Ви  мене  потягніть  на  підлогу
та  вступайте  у  чесну  дуель,
я,  як  Трою,  вас  візьму  в  облогу
і,  здобувши  стрімку  перемогу,
я  вам  стану  новий  Рафаель.

24.02.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057946
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2026

ВЕНЕРИН ДАР

Я  обіймаю  німфу  темнооку  —
Вона  сміється  в  мене  у  руках.
Я  їй  голублю  устонька  і  щоку,
І  палкість  бачу  юну  і  глибоку,
І  жар  я  чую  в  стані  та  плечах.  

Тече  спокуса  спрагою  по  тілу  —
Я  гладжу  коси  в  сяєві  перлин.
І  грудь  цілую  і  пругку,  і  білу,
Та  тягну  я  правицю  ошалілу,
Щоб  їй  зірвати  плаття  і  сатин.

Гуде  мені  гаряча  кров  у  скроні,
Я  гублю  спокій  і  вчащаю  дих.
У  хтивому,  ласкавому  полоні
Я  розум  трачу  у  жіночім  лоні,
І  млію  я  у  стогонах  дзвінких.

І  серце  б’ється  спраглою  жагою,
Як  милістю  впиваюся  я  вщерть.
І  прошу  німфу  бути  тут  зі  мною,
Допоки  нас  майбутньою  порою
Якоїсь  миті  не  розлучить  смерть.

А  зараз  я  —  при  зрілості  і  силі,
І  в  цих  постелях  я  великий  цар.
І  як  зоря  померкне  в  небосхилі,
Я  соколом  шугну  в  пекучі  хвилі,
І  знайду  там  венерин  чудний  дар.

21.02.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057811
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2026

АПОЛЛІНЕРУ

                         А  П  О  Л  Л  І  Н  Е  Р  У
               У                                                  А
           Р                ПІДГЛЯДАЮ                        П
         Е        В  ЛИСТИ      КАЛІГРАМИ                О
       Н    ВІДЧУВАЮ  В  НИХ  ЯДРА  ТА  ПИЛ          Л
     І  ХТОСЬ  ДО  НИХ  ДОТОРКАВСЯ  УСТАМИ        Л
   Л  ХТОСЬ  ПИСАВ  ЇХ  ДЛЯ  ЛЮБОЇ  ДАМИ  ЯК        І
 Л        В  ТРАНШЕЯХ  ПРИГАДУВАВ  ТИЛ                  Н
 О                @  @  @              @  @  @                          Е
 П            @              @      @              @                      Р
 П          ВІН  СХОВАВСЯ  У  ПСЕВДО  ПОЕТА            У
 А        ЦЕЙ  ЖИВИЙ  І  РАНИМИЙ  ЮНАК  ЩО  В          А
 Л      КЛАСИЧНІЙ  МАНЕРІ  СОНЕТА  ВЗЯВ              П
 Л        ВЕРЛІБРИ  І  СКЛАВ  ДО  БУКЕТА                О
 І          ВІН  ЦЕ  НАШ  АВАНГАРДНИЙ                      Л
 Н                С    П    А    Р    Т    А    К                      Л
 Е                          |    /                                        І
 Р                          |  /                                          Н
 У            БУЛО  Б  ШКОДА  ЯК  ВІН  БИ                    Е
   А      ІЗ  БОЮ  НЕ  ВЕРНУВСЯ  В  СТОЛИЦЮ            Р
     П  ЖИВИМ  ВІН  ЛИШИВ  БИ  НАМ  ЗБІРКУ          У
       О  ВДОВОЮ  Я  ЛИШЕ  БИ  У  РИТМІ                А
         Л    ПРИБОЮ  МІГ  ВГАДАТИ                      П
           Л      ПРИВІЛЛЯ  ЦИХ  РИМ                    О
             І                |                                    Л
               Н              |      Я  НЕ  БУДУ  ДРІМАТИ
                 Е            |    ДО  НОЧІ  Я  ПОЇДУ  НА
                   Р          |  ПІВДЕНЬ  ЗА  НИМ  І  ЗНАЙДУ
                     У        |    ТІ  ЗІНИЦІ  ДІВОЧІ  ЩО
                       А      |      РЯДКИ  ДИКТУВАЛИ
                         П    |          ПРОРОЧІ  ЯК  ПО
                           О  |    ФРОНТУ  ПРОХОДИВСЯ  ДИМ
                             Л|
                               ПЕРЕЙНЯТИ  У  МЕТРА
                             НАВЧАННЯ  Я  ВВАЖАЮ
                           ДАРУНКОМ  З  НЕБЕС  ХАЙ
                             РЯДОК  ЦЕЙ  ГОРИТЬ
                               ЯК  ПОВСТАННЯ
                                 ХАЙ  ПАЛАЄ  ЯК
                             СПРАВЖНЄ  КОХАННЯ
                               БО  Я  ВІРЮ  ПОЕТ
                                   НАШ  ВОСКРЕС
                       А  П  О  Л  Л  І  Н  Е  Р  У

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057769
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2026

ТРІЄСТИНЦІ

До  зустрічі,  сіньйоро,  у  Трієсті!
Я  вам  напишу  завтра  на  зорі,
Щоб  за  обідом,  на  своїй  сієсті,
Чи  ввечері  в  салоні,  на  фієсті,
Ви  глянули  надвір,  під  ліхтарі.

Читайте  лист  із  тихою  сльозою,
Хай  пісню  вам  нашіптує  папір
І  думкою  готуйтесь  до  двобою,
Бо  скоро  я  із  ранньою  весною
Зухвало  вам  обʼявлюся  на  зір.

Я  чорний  день  і  досі  пам’ятаю,
Що  нас  межею  з  вами  розділив
Та  викинув  мене  із  ласки  раю,
Який  я  ревно  в  серці  зберігаю,
Та  що  в  розлуці  вірно  я  любив.

Ідіть  до  моря  по  своє  причастя,
Спустіть  на  личко  матову  вуаль.
Цілую  вас  із  відстані  в  запʼястя,
Я  бачу  в  вас  моє  солодке  щастя,
Я  гублю  в  вас  неспокій  і  печаль.

Нема  в  житті  моєму  перешкоди,
Яку  б  для  вас  я  радо  не  здолав.
І  я  продам  вітчизну  і  клейноди,
Та  відречусь  від  віри  і  свободи,
Бо  так,  як  я,  ніхто  вас  не  кохав.


20.02.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057719
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2026

***

Якщо  сніги  не  зійдуть  до  неділі
і  в  місто  це  не  явиться  весна,
то  ми  з  тобою,  юні  та  спітнілі,
тепло  знайдемо  тільки  в  себе  в  тілі,
бо  ця  квартира  двом  нам  затісна.

Я  радий  бути  любчиком  та  другом,
та  як  живий  і  власний  чоловік,
тобі  б  хотів  я  зватися  супругом,
бо  добре  знаю,  як  берусь  недугом
відколи  ти  поглянула  в  мій  бік.

Лиши  цей  келих  рано  сонця  ждати  —
безумний  я,  але  не  з  пінних  вин.
Бажаю  знов  ті  руки  цілувати,
що  тільки  з  мене  поскидали  шати;
та  чую  жар  потоком  між  судин.

Раніше  я  би  злився  на  погоду
і  лютувався  б  на  холодний  штиль,
та  як  твою  пригорну  ніжну  вроду  —
щасливий  я,  який  не  був  із  роду,
і  вільний  так,  як  води  поміж  хвиль.

Ти  загорнися  в  шовковій  постелі,
хай  дикий  вітер  вдариться  до  стін,
допоки  ми,  спʼянілі  та  веселі,
на  стелі  тимчасової  оселі
у  сні  побачим  сонячний  Берлін.

5.02.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056773
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2026

ВІРМЕНСЬКА ОБИТЕЛЬ

Пора  мені  збиратися  в  дорогу
В  домівку  ту,  де  сивий  Арарат
Бере  монахів  зимами  в  облогу
Я  тихо  там  молитись  буду  Богу
За  плодовитий  і  рясний  гранат.

Отці  мені  промовлять  на  латині,
Що  я  і  блудний,  і  любимий  син,
Та  так  буває  кожному  хлопчині,
Що  серця  пів  даруючи  дружині,
Він  забуває  про  духовний  чин.

Я  спущуся  з  ченцями  у  долину,
Де  теплі  весни  зваблюють  сади,
І  похвалю  ту  сніжну  верховину,
Де  дикий  птах  шукає  батьківщину,
А  гість  з-за  моря  -  хліба  та  води.

Гарячий  дух  полиється  під  шкіру,
Та  тепле  світло  засліпить  мій  зір,
Я  сяду  тут  і  візьму  в  руки  ліру
І  скільки  я  не  думав  би  про  віру,
Кохання  віршем  я  пошлю  до  гір.

Як  прийде  час  покинути  обитель,
Мене  розбудить  сідланий  тарпан,
І  верхи  я,  як  той  тутешній  житель,
Чи  юний  цар,  чи  краю  управитель,
Поскачу  вранці  в  сонний  Єреван.

3.02.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056657
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2026

ВЕНЕЦІЙСЬКА ВЕЧІРНЯ

У  теплий  день  із  подихом  сіроко
Останній  дож  виходив  у  народ.
Довкруг  із  площ  сміялося  бароко,
Та  світле  небо  висло  невисоко,
А  він  гледів  лише  на  спокій  вод.

І  прикро  серце  в  грудях  заболіло
Правителю  від  оплесків  міщан.
Прорік  він  людям  голосно  і  сміло:
«Так  рубом  встало  нині  наше  діло
Що  батьківщину  втопить  океан.

І  як  нема  на  хвилі  влади  й  ради,
Тут  голос  дожа  затремтів  і  стих,  —
Хай  кожен  муж  із  нашої  громади
Морській  безодні  віддає  фасади
І  йде  з  лагуни  від  подальших  лих».

Так  мовив  він  і,  чуючи  припливи,
Дивився  смутно  на  великий  град,
Допоки  ніч  та  штормові  пориви
Ще  сушу  цю  не  взяли  для  поживи
І  дух  морів  не  справив  маскарад.

А  люд  кидався  злякано  в  гондоли
Та  так,  що  зовсім  замулів  канал.
Тут  все  гуділо,  наче  дикі  бджоли,
Та  вже  під  вечір  площі  похололи
І  раптом  стих  утомлений  причал.

Холодний  дух  і  хмари  полохливі
Несла  стихія  до  камінних  брил,
Допоки  всі  палаццо  мерехтливі,
Що  були  завжди  свіжі  і  вродливі,
Сховалися  в  підводний  небосхил.

І  незворушний  в  розумі  та  в  силі
Із  містом  дож  прощався  наче  бог.      
Ним  милувались  янголи  двокрилі,
Із  постаменту  на  соборнім  шпилі,
Де  завжди  маяв  прапор  перемог.

Він  жезла  стис  із  золотавим  левом
І,  парчу  вдів,  і  вкрився  в  горностай.
Тіару  взявши,  він  рушав  за  ревом
Кудись  туди  де  під  вологим  чревом
В  підвалах  дивних  бився  водограй.

Зійшла  зоря  і  згасла  перед  сходом,
Та  вдарив  грім  у  здичавіння  хвиль,
І  тихим  ранком  перед  всім  народом,
Що  з  міста  втік  з  сімʼєю  та  доходом
На  гладь  лазурну  опустився  штиль.

А  вдалечі,  під  дахом  кампаніли
Усе  поникло  в  ренесансний  сон.
Тут  лев  і  дож,  обнявшися,  сиділи,
Та  звідкись  дві  голубки  підлетіли,
І  десь  вмирав  повержений  дракон.


26.01.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056120
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2026

КАСПІЙСЬКИЙ ЛЕВ

Я  —  падишах  із  батьківщини  рози.
Сідай,  чужинцю,  та  повідай  нам:
Народу  пісні  та  суспільству  прози
Чи  нові  дні  нам  не  несуть  загрози,
Чи  хто  жадає  наш  античний  храм?

У  золотих  палацах  батька  Кіра,
Де  з  вікон  видно  цілий  Ісфахан,
Ще  не  померла  Заратустри  віра,
І  має  прапор  з  візерунком  звіра,
Та  проростає  у  садах  шафран.

Ти  не  чудуйся  розкошам  палати:
У  нас  повсюди  шовк  і  самоцвіт.
Ми  і  тобі  покроїм  пишні  шати,
Як  тут  захочеш  жити  і  вмирати
Та  вивчиш  вʼязь  і  диво-алфавіт.

Затям  собі  і  мов  цілому  світу,
Що  Персія  безсмертна,  як  боги,
І  всім  неси  слова  святого  міту,
Про  твар  з  огню  Старого  Заповіту,
Що  йде  квитати  з  ворогом  борги.

Та  кожен  день  вона  зростає  в  силі,
І  серце  в  неї  гнівом  палахтить.
Наш  лев,  як  сонце,  сяє,  в  небосхилі,
І  скоро  на  Каспійській  синій  хвилі
Свободою  він  нас  благословить.

25.01.2026




Цей  вірш  оперує  поняттями  культури  Персії  до  ісламської  революції  (революції  аятол)  1979  року.  Автор  розглядає  Персію  зі  сторони  естетичного  задоволення  Близьким  Сходом  та  засуджує  правлячий  режим  аятол,  який  постачає  росії  дрони  для  вбивства  українців.  Автор  закликає  до  повалення  диктатури,  використовуючи  метафору  «Перського  (Каспійського)  лева».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056075
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2026

ДАВИД

Хоч  рух  прогресу  діло  неоспірне,
Та  неподвижність  —  мій  живий  девіз.
І  хай  і  серце  б'ється  в  грудях  вірне  —
В  камінні  тіло,  мертве  й  непокірне,
Не  видно  сміху  та  й  бракує  сліз.

А  хто  же  я  і  батько  мій  по  праву?
Забулось  все  за  той  туманний  час
Лиш  памʼятаю:  він  шукав  не  славу  —
Мене  ліпив  він  як  розумну  вправу,
Собі  в  дозвілля  і  на  радість  мас.

І  ти  спинись,  сторонній,  на  хвилину,
Засвідчи  мій  законний  другий  шанс
Родитись  знову  в  ту  жаску  хвилину
Коли  мистецтво,  втративши  людину,
Проходить  свій  модерний  Ренесанс.

24.01.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055964
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2026

СИЦИЛІЙСЬКА БАЛАДА

Якогось  року  третього  десятка
Пізнав  і  я  тирренську  благодать.
Із  захватом  пташини  чи  звірятка
Я  слухав,  як  співають  тут  дівчатка,
І  заглядав  на  водну  рівну  гладь.

Та  поки  я  думками  пестив  далі
І  в  смугле  місто  планував  візит,  —
Мене  штовхнула  жінка  у  печалі:
На  вітрі  їй  розхристалися  шалі,
Де  всіх  відтінків  збігся  колорит.

Вона  за  сином  плакала  з  причалу  —
Той  бідний  був,  із  розуму  зійшов.
Палкий  юнак,  у  пристрасті  запалу,
Стрибнув  учора  хвилям  на  поталу,
І  так  його  ніхто  тут  не  знайшов.

Казали  люди:  він  бажав  Юнону,
Чи,  може,  Беллу,  чи  яку  Кармен...
Одне  те  слово,  що  з  її  полону
Ішли  мужі  до  храму  під  ікону
Або  у  шторм  кидались  до  сирен.

Народжена  між  моря  і  вулкана,
Вона  росла  у  затишку  угідь.
Її  хода,  статечна  та  румʼяна,  —
Та  цнота  дочки  падре  Іоана  —
Сусідам  спраглим  навівала  хіть.

Яка  вона  у  мові  та  в  подобі!
Весь  дивний  чар  південної  землі,
У  сицилійській  злившися  утробі,
На  світ  з’явився  у  її  особі
І  поселився  в  тихому  селі.

Смутний  я  був,  ступаючи  по  кроку,
І  рвав  плоди  деревам  з  убрання.
Як  ці  лимони  бʼють  оскому  в  щоку,
Так  набридають  даминому  оку
Ті  женихи  із  ранку  до  спання.

І  я  тоді  поклявся  тим  собором,
Де  батько  панни  служить  хмару  літ,
Що  стану  я  для  неї  тим  сіньйором,
Який  не  здасться  зі  своїм  напором
І  буде  з  нею,  хоч  би  згинув  світ.

Мені  чудились  діви  чорнокосі
І  жінка  ця  тут  в  затінку  дерев
І  я  дрімав,  утомлений,  у  просі
Та  слухав  щебетання  стоголосі
Склепивши  очі,  як  голодний  лев.

Я  взнав  її  за  панськими  руками,
В  базарні  дні  морозної  зими  —
І  став  безумний:  ясними  ночами
Ходив  я  виноградними  садами,
І  там  страждав  з  амурної  чуми.

Я  їй  писав  і  скромно,  і  зухвало,
І  ті  листи  доходили  туди,
Де  вечорами  даму  покривало
Від  холоду  і  поглядів  ховало  —
І  кожен  вірш  давав  свої  плоди.

І  бачив  я  неділями  в  Дуомо,
Як  стан  її  з  мереживом  стрічок
Мені  сміється  гордо  і  свідомо.
І  вся  вона,  молившись  нерухомо,
Мені  здавалась  кращою  з  жінок.

І  так  я  жив  в  неспокої  любові,
Аж  поки  в  піст  її  поцілував.
Та  став  губитись  я  у  рідній  мові,
І  був  незграбний  у  чужому  слові,
Бо  вперше  так  любив  я  і  жадав.

І  я  їй  став  покірний,  як  рабиня,
Зробився  вірний,  наче  білий  птах.
Вона  —  моя  спокуса  і  святиня,
Античний  ідол  і  жива  богиня,
Якою  марять  княжичі  у  снах.

Її  якось  я  здумав  обійняти  —
Та  враз  вона  звалилась  у  туман,
І  де  й  пропали  ті  жіночі  шати
Що  я  із  неї  ще  не  встигнув  зняти
Моє  все  щастя  зникло  як  обман.

І  з  соловʼями  я  проснувся  рано
Від  перших  рос  в  лимонному  гаю.
Хоч  щойно  спав  я  солодко  і  пʼяно,
Та  зараз  я  картався  так  погано
Дарма,  що  був  у  майському  раю.

Я  встав  із  трав  де  сяяли  краплини
На  себе  лютий  та  на  спокій  мрій.
В  ногах  мені  мережились  долини,
Я  йшов  туди  де  стоптані  стежини
Мене  вели  в  Сицилії  сільській.

Тепер  ступав  я  у  найближчу  хату,
Та  чув  з  криниці  прохолоду  вод.
Давали  тут  і  стиглий  сік  гранату,
І  оберемки  квітів,  так  як  брату,  —
А  я  про  панну  все  питав  народ.

Я  довго  ще  вглядався  у  селянок,
Аж  випадок  мене  із  нею  звів.
І  я  ступив  в  її  заквітлий  ганок,
Коли  вона  троянди  під  світанок
Виходила  збирати  для  батьків.

І,  десь  на  серці  маючи  вагання,
Метався  я,  як  схиблений  владар:
Якщо  мені  судилося  кохання,
То  все  життя  —  це  дія  і  змагання…
І  я  в  Паскетту  Беллу  ввів  в  вівтар.

24.01.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055955
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2026

ДАНТІВ РАЙ

Великий  доже,  бачу  вашу  маску
І  стишую  юнацький  крок  і  шал.
Я  тут  шукаю  венеційську  казку
І  прошу  вашу  превелебну  ласку:
Чужинцю  дати  хід  на  карнавал.

У  темну  ніч  приступлю  я  до  свята,
Де  дож  —  не  дож,  а  сивий  мушкетер,
Там  чумний  лікар,  клоун  і  звірята,
Та  юний  принц  у  масці  Герострата,
І  ще  Спартак,  і  схиблений  Вольтер.

Спʼянію  я  під  звуки  фортепʼяно,
І  смугла  дама,  вдіта  в  горностай
Мене  в  обійми  втягне  так  румʼяно
Та  поцілує  безсоромно  пряно,
Що  я  з  землі  злечу  у  Дантів  рай.

І  я  в  вас,  панство,  украду  гондолу,
Коли  міледі  схочеться  домів,
І  простите  ви  злами  протоколу,
Бо  я  всю  шану  вашому  престолу
Завчасно  вишлю  сотнею  листів.

Великий  доже,  чом  ви  ще  непевні?
Як  другу  вам  скажу  я  віч-на-віч:
Ми  завтра  будем  християни  ревні,
А  нині  хай  трясуться  стіни  древні,
Бо  я  щасливий  в  карнавальну  ніч.

23.01.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055909
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2026

ІВАНОВІ ФРАНКУ

Простіть  мій  батьку,  що  в  своїй  роботі
Я  словом  нині  перешкоджу  вам.
Покиньте  камінь  і  кайло  в  болоті,
Спочинок  дайте  онімілій  плоті,
Що  трудиться,  як  проклятий  Адам.

Я  йду  шляхом,  який  ви  нам  проклали,
І  поступ  мій  —  бадьорий  і  живий.
Троянди  рву,  де  плавились  метали,
Лечу  по  стежках,  де  були  завали,  —
Тут  сад  Едемський  —    хоч  кохання  пий.

Скажіть  братам  обтерти  краплі  поту,
Хай  спиняться  Сізіфи  хоч  на  день.
Покличте  їх  і  втіште  їх  турботу,
Стисніть  їм  руки,  повні  скалок  дроту,  —
Хай  вільний  кисень  впустять  до  легень.

Ходімо  разом  щастя  майструвати,
Нове  життя  для  юних  поколінь,
Що  вже  не  знають  про  іржаві  ґрати
І  звуть  Мойсея  в  рідну  радість  хати
У  галицьку  свобідну  далечінь.

А  я  вас  сам  чекатиму  на  скалах,
Де  проростає  перший  кипарис.
Я  там,  нектар  мішаючи  в  бокалах,
Давида  ліплю  по  старих  лекалах,
Що  вірш  метає,  як  метав  би  спис.

23.01.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055879
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2026

РУРСЬКА ПІСНЯ

Прокидайтеся,  друже  і  брате,  —
Нам  вставати  пора  до  робіт.
Наше  сонце,  вугільне  й  лапате,
Вже  над  шахтою  рветься  з  орбіт.

Прибирайтесь  у  форму  та  бути
І  долийте  до  лампочки  гас,
І  в  підвалах  старайтесь  забути,
Як  цей  світ  виглядає  без  нас.

З  вами  я  —    чорнороб-бідолаха,
І  ще  сотні  мужів  роботяг,
Що  самотні,  як  серце  монаха,
Та  роздерті,  як  бурями  стяг.

Нам  бракує  повітря  та  миру,
Спільна  доля  —  це  рідний  граніт,
Об  який  ми  розтрощим  сокиру
І  вдихнемо  карбоновий  цвіт.

Не  хиліться  душею,  панове,
Ще  весна  повернеться  у  край,
Ще  майбутнє,  світліше  і  нове,
Нам  дарує  закоханий  май.

22.01.2026

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055797
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2026

ФЛОБЕРУ

Прийміть,  місьє,  цей  скромний  подарунок,  —
Я  ваш  читач  з  майбутнього  життя.
І  шлю  я  Емми  лагідний  цілунок,
І  ваших  фраз  графічний  візерунок
Я  слухаю,  як  збуджене  дитя.

Якби  я  міг  навчатися  із  вами
І  з  ваших  уст  наслухатись  порад,  —
У  цих  рядках  ридма  ридали  б  дами,
А  вірш  цей  мій,  покраяний  складами,
Не  мав  би  віку  і  не  знав  би  вад.

Та  хоч  тепер  ви  у  відлунні  часу,
І  поблідніли  почерком  чорнил,
У  вас  ще  видно  слів  живу  прикрасу,
Де  сентиментів  хвилевидну  масу
Несуть  думки  штормами  в  небосхил.

В  новому  світі,  наче  на  альбомі,
В  його  блискучих,  видних  авторах,
Я  бачу  лиця  рідні  та  знайомі,
Сюжети  чую,  хрещені  в  утомі,
І  вас  шукаю  в  вічних  іменах.

Якби  нам  нині  Вас  та  Мопассана,
Коли  б  іще  великого  Гюго!
Країна  наша,  стиглим  сонцем  п’яна,
Зійшла  б  на  сцену  нового  романа,
І  сам  Флобер  писав  би  нам  його.

21.01.2026


Вірш  започаткував  Січневий  цикл  2026  року.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055771
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2026

КАФЕ СОМБРЕРО - ФІНАЛ

XIV.
Ми  з  дружиною  проживали  свою  першу  осінь  у  Києві.  Нам  тут  подобалося  -  ми
кожного  ранку  разом  виходили  із  нашої  невеликої  квартири  на  Дарниці  і
пробігали  до  найближчої  зупинки  під  розлогими  київськими  каштанами  і
вдихали  гуркіт  постмодерної  європейської  столиці.  Нас  часто  заносило  на
Русанівку  –  тут  на  безкінечних  дніпровських  берегах  я  став  писати  вірші  і
знайшов  той  душевний  спокій,  який  безуспішно  шукав  у  Берліні.
Мені  часто  снився  Луїджі  –  я  бачив  його  розтиражовані  копії,  картини  Пікассо  і
плоску  Дарницю.  Мене  це  більше  не  лякало  –  якось  вві  сні  я  розумів,  що  це
дише  марення  і  що  мені  нічого  не  загрожує.
Моя  робота  в  Жулянах  не  була  клопіткою  –  це  був  той  самий  берлінський
аеродором,  лише  у  профіль.  Я  викладав  в  авіаційному  університеті  точно  так
само  як  раніше  в  авіаційній  академії  і  так  само  їздив  з  дружиною  на  природу  –
але  не  на  Бранденбурзькі  озера,  а  на  Київське  море  або  на  Рось.
-  Треба  аби  ти  приїхав  до  Берліна.  Роберту  зовсім  погано.
Гер  Штаубе  нечасто  мені  писав  –  але  якщо  я  вже  і  отримував  від  нього
повідомлення  –  то  це  було  серйозно.
-  Він  не  відповідає  на  мої  дзвінки.
-  Я  не  хочу  говорити  про  це  по  телефону.  Йому  дуже  зле.
Я  поцілував  дружину  і  вилетів  із  нашої  квартири.  На  роботі  мені  дали  тиждень
відпустки  і  попросили  привезти  їм  уламки  берлінської  стіни.  Я  з  усім
погоджувався  –  мене  надто  сильно  тривожив  Роберт.
Берлінське  повітря  різнилося  від  київського.  Воно  одразу  вдарило  мені  в  голову
–  я  пригадав  своє  студентство  та  вечірки  в  мексиканських  барах.
-  Останніми  тижнями  він  сам  не  свій,  -  говорив  гер  Штаубе.  -  він  замкнувся
і  пʼє,
-  він  на  митт  затнувся,  -  його  дружина  вчора  приходила  до  мене  в
сльозах.
Десь  під  кінець  серпня  я  ще  зідзвонювався  із  Робертом  –  він  саме  повернувся
від  батьків  і  вони  з  дружиною  планували  відпустку  за  кордоном.
-  По  ночах  його  трусить,  -  казала  мені  заплакана  Ельза,  -  я  двічі  викликала
швидку  і  священника.
Ельза  познайомилася  з  Робертом  у  нас  в  академії-  вона  була  сестрою  одного  із
наших  викладачів  і  дуже  швидко  запала  всім  в  вічі.  Вона  мала  харизму  і  була
просто  кінематографічною  красунею.  Їхній  шлюб  тримався  не  дише  на  коханні
–  Ельзин  батько  тримав  одну  із  великих  берлінських  корпорацій  та  винаймав
для  пари  простору  трикімнатну  квартиру  на  Шарлоттенбурзі.  Робертова
коморка  на  Ріксдорфі  тестю  не  подобалася.
-  Моя  донька  не  житиме  в  такому  районі,
-  постійно  він  повторював.
Я  не  міг  припинити  розглядати  дорогі  репродукції  на  стінах  Робертової
квартири  а  проте  Ельза  мене  постійно  повертала  в  реальність.
-  Він  нічого  не  говорить,  -  додавала  вона,  -  тільки  торочить  мені  про  того
божевільного  фермера.
-  Що  він  каже?
Вога  глянула  на  мене  очима  повними  безпорадності.
-  Він  каже,  що  його  теж  запроторять  у  клініку.
Я  обійняв  Ельзу  і  попросив  її  піти  прогулятися.
-  Я  хочу  з  ним  поговорити  по  чоловічому.
Вона  ще  кілька  разів  хлипнула,  обтерла  прекрасне  лице  хустинкою  і  захлопнула
за  собою  двері.
Я  знайшов  Роберта  у  їхній  спальні  –  він  сидів  на  підлозі  із  заслоненими  вікнами
і  завішаними  дзеркалами.  Весь  його  робочий  стіл  був  закиданий  книгами  про
авіацію,  які  він  неначе  перечитував  а  неначе  розривав.  Я  здивувався,  коли
побачив  у  нього  в  руках  Біблію.
-  Ти  ніколи  не  був  віруючим.
-  Ти  не  уявляєш,  що  я  пережив.  І  ніколи  не  зможеш  уявити.
Я  підійшов  до  його  столу  і  почав  розсувати  книги.
-  Фізика  вищих  вимірів?  Мічіо  Кайку?  Вілколи  ти  став  цікавитися  такими
матеріями?
Роберт  підняв  на  мене  вологі  очі.
-  Відколи  познайомився  з  ним.
-  З  фермером?
Роберт  став  кричати  і  розкидувати  книги  по  кімнаті.  Я  ніколи  не  бачив  його
таким  агресивним.  Цей  хлопець  від  дня  нашого  знайомства  був  найбільш
сумирним  пілотом,  якого  я  зустрічав.
-  З  чоловіком  в  костюмі!  Він  має  такі  очі,  -  тут  Роберт  зривався  ще  більше  і
починав  лаятися  на  всіх  відомих  йому  мовах,  -  я  не  можу  навіть  згадати
які  в  нього  були  очі!
Я  підійшов  до  нього  і  взяв  його  за  плечі.
-  Того  вусатого  із  Ріксдорфа?
Роберт  заспокоївся  і  заговорив  до  мене  шепотом.
-  Він  підійшов  до  мене  в  метро.  Він  шукав  Германштрасе.
-  Ти  провів  його  до  моєї  старої  адреси?
Роберт  почав  ствердно  хитати  головою.
-  Він  шукав  тебе.
XV.
Наступні  кілька  днів  я  ні  на  крок  не  відходив  від  Роберта.  Ельзу  ми  відправили
до  подруги  в  Мюнхен,  а  гера  Штаубе  я  попросив  забезпечити  мене  усім
необхідним  –  уколами,  снодійним  та  антидепресантами.  Доступ  до  алкоголю  я
перекрив  –  мені  довелося  тимчасрво  заблокувати  Робертову  картку  і  сховати  від
нього  усю  готівку.
-  Розкажи  мені,  що  ти  бачив.
Роберт  почав  розмахувати  руками,  кричати  і  так  захопився  розповіддю,  що
перехилився  на  стільці  і  впав.  Я  не  встиг  його  підхопити.
-  Кіноекрани,  я  бачив  так  багато  кіноекранів!  І  всюди  був  я!  І  ти!  І  Ельза!  І
якісь  діти!
У  Роберта  з  Ельзою  ще  не  було  дітей.  Тесть  був  проти  малюків  –  він  вважав,  що
молода  сімʼя  має  спочатку  забезпечити  власний  добробут.  А  проте,  судячи  з
побаченого  Робертом,  колись  вони  таки  народяться.
-  Я  говорив  із  фермером.  Психіатр  йому  порадив  вдавати  із  себе
комедіанта.
-  Що  тобі  говорив  Луїджі?
Роберт  втупив  на  мене  погляд?
-  Я  маю  на  увазі  чоловіка  в  костюмі.  Що  він  тобі  ще  говорив?
Я  вглядався  в  сині  очі  свого  друга  –  ще  так  недавно  вони  були  ясні  і  повні
відваги,  а  тепер  я  бачив  перед  собою  просто  зламану  на  кілька  шматків  людину.
-  Він  говорив,  що  завжди  поруч  зі  мною.
Я  взяв  з  Роберта  обіцянку  нікуди  не  йти  з  дому  і  поїхав  на  Германштрасе.  Як  не
дивно,  нічого  особливого  я  там  не  знайшов.  Старі  двері  досі  були  завішані
лахміттям  а  з  африканського  магазину  на  протилежній  частині  вулиці  гатила
голосна  американська  музика.
-  Луїджі,  бісовий  сину,  -  лаявся  я,  -  де  ти  є  коли  тебе  найбільше  треба!
Я  сів  на  метро  і  відправився  на  північ.  Мене  сильно  боліла  голова  від  запаху
алкоголю  в  квартирі  Роберта  і  я  надіявся  трохи  провітрити  її  катаючись  по
Берліну.  Я  вийшов  на  Фрідріхштрассе  і  пішов  на  ту  саму  платформу,  де  колись
бачив  Луїджі  в  образі  рибалки.  Але  і  тут  його  не  було.
Стіни  в  метро  були  завішані  кольоровими  плакатами.  Вони  всі  запрошували
відправитися  на  Курфюрстендам  –  там  у  напівзруйнованій  церкві  Кайзера
Вільгельма  мав  відбуватися  концерт  памʼяті  якогось  німецького  композитора.
Недовго  думаючи  я  заскочив  у  вагон  електрички  і  вже  за  півгодини  вийшов  в
районі  Зоологічного  Саду.
-  Який  концерт?
Охоронець  церкви  дивився  на  мене  із  великим  здивуванням.
-  Та  ж  цей,  -  затинався  я,  -  композитор…
Мені  було  соромно  –  я  не  запамʼятав  ні  імені  того  чоловіка,  ні  навіть  назви
концерту.
-  Як  ви  збираєтеся  потрапити  на  концерт  якщо  навіть  не  знаєте  що  там
збираються  грати?
Цього  моменту  я  усвідомив,  що  навіть  не  сфотографував  афішу.  І  чого  це  я
вирішив  що  концерт  має  відбуватися  сьогодні?
-  Я  можу  вас  пропустити.  Але  хіба  помолитися.  Музики  сьогодні  не  буде.
Я  оплатив  вхід  і  опинився  під  готичним  склепінням  церкви.  Я  проходив  вздовж
поруйнованих  війною  стін  і  ніяк  не  міг  зрозуміти  чому  її  просто  не  відбудують.
Трохи  походивши  по  храму,  я  опустився  на  лавку.  Поруч  зі  мною  сиділо  ще
кілька  людей  і  кожен  з  них  або  молився  або  щось  фотографував.
-  Ви  теж  прийшли  на  концерт?
Я  обернувся  і  побачив  Луїджі.
-  Ти  так  сильно  мене  шукав,  що  забув,  що  я  завжди  поруч.
XVI.
Він  сидів  у  своєму  чорному  костюмі  із  краваткою,  а  на  руках  тримав  дорогий
капелюх.  Ніщо  в  ньому  не  видавало  чужинця  –  він  виглядав  точно  так  як
заможні  жителі  Шарлоттенбурга  чи  Целендорфа  під  час  недільної  прогулянки  в
філармонію.
-  Навіщо  ти  мучиш  Роберта?
-  Йому  треба  час  аби  прийняти  себе.
Я  розривався  від  злості.
-  Йому  погано!
Луїджі  незворушно  дивився  на  вівтар.
-  А  тобі  було  добре?
Якийсь  час  ми  мовчали.
-  Я  познайомився  з  ним  того  дня  коли  і  з  тобою.  Тільки  він  тобі  не  зізнався.
-  Що?
-  Як  ти  гадаєш,  чому  тебе  запросили  в  академію?
Моя  картина  світу  спочатку  почала  руйнуватися,  а  потім  раптово  склалася  в
пазл.  Я  пригадав  ті  роки  коли  мучився  на  самоті,  коли  заздрив  польотам  Роберта
і  коли  мусив  тікати  до  Франції.  Тоді  мені  здавалося,  що  з  моєю  мрією  покінчено
як  би  навіть  сильно  я  не  хотів  її  повернути.  А  тепер  цей  чоловік  говорив  мені,
що  я  не  помилявся.
-  Тобто  це  все  зробив  ти?
Він  не  відповів.
-  Я  зустрів  його  тут.  Він  молився.
-  Роберт  атеїст!
Луїджі  усміхався.
-  Ти  дуже  відкриваєшся  світу.  Як  книга.  А  ті  хто  тебе  оточують  –  ні.
-  Ти  його  відпустиш?
Луїджі  обернувся  до  мене  і  взяв  мене  за  плече.
-  Тільки  він  сам  зможе  себе  відпустити.
Це  був  перший  раз  коли  не  Луїджі  раптово  мене  покинув,  а  я  сам  залишив  його  і
вийшов  із  церкви.
-  Він  повинен  це  прийняти.  Рано  чи  пізно.
Луїджі  провів  мене  поглядом  і  продовжив  розглядати  вівтар.  Я  чув  його  слова
навіть  коли  заходив  у  метро.  І  тоді  коли  поїзд  пролітав  по  берлінських  тунелях,
кожен  удар  коліщаток  об  рейки  мені  відбивався  в  голові  останньою  реплікою
Луїджі.
Я  знайшов  Роберта  в  його  кімнаті  –  він  сидів  так  само  незворушно  як  і  тоді,
коли  я  з  ним  прощався.  Першим  ділом  я  відкрив  вікно.
-  Тобі  треба  провітрити  кімнату.
Роберт  супротивлявся,  а  проте  мені  не  було  до  цього  діла.
-  Ти  не  можеш  закритися  у  своєму  світі!  Ти  дорослий  чоловік!
Я  познімав  завіси  із  дзеркал  і  змусив  його  прибрати  у  себе  на  столі.
-  Чому  ти  мені  нічого  не  розповів?  Для  чого  ти  мене  кликав  до  академії?
Роберт  сидів  і  засоромлено  дивився  на  стіну.
-  Чоловік  у  костюмі  був  дуже  переконливим.
-  Що  він  тобі  сказав?
-  Він  пообіцяв  мені  здійснення  мрій.
Я  намагався  впорядкувати  в  голові  все,  що  чув.  Якоїсь  миті  мені  все  стало
більш-менш  зрозуміло.
-  Ціною  твого  Шарлоттенбургу  був  дзвінок  до  мене?
Роберт  уникав  мого  погляду.
-  Хіба  ти  нещасливий?
-  Я  думав  ти  дзвониш  як  друг.
Через  декілька  днів  я  подзвонив  Ельзі  і  відзвітувався  про  стан  Роберта.  Я  чув  її
плач  –  а  проте  цього  разу  це  були  сльози  радості.
-  Нічого  їй  не  кажи  про  Луїджі.  Я  боюся,  щоб  вона  не  пішла  від  мене.
Я  лише  усміхався.
-  Ти  ж  говорив  мені,  що  в  тебе  все  життя  пролетіло  перед  очима.  Чого  тобі
боятися?
XVII.
Роберт  не  розповів  мені  нічого  з  того,  що  я  не  знав.  Луїджі  теж  водив  його  у
кафе  «Сомбреро»  -  та  ще  й  можливо  у  ті  дні,  коли  там  був  я.  Він  теж  відправив
Роберта  в  іншу  галактику  і  теж  напував  його  аква  де  хамайка.
-  Прекрасний  напій.  Це  єдине,  що  мені  сподобалося.
Він  зустрічав  його  в  різних  формах  –  то  прикидався  офіціантом  в  дорогому
ресторані  Монако,  то  стюардом  на  футбольному  матчі,  то  сусідом  по  купе  в
електричці  додому.
-  Чого  ж  ти  так  запанікував  саме  зараз?
-  Я  не  знаю  як  тобі  це  пояснити,  -  він  затявся,  -  ти  колись  грав  супер-маріо?
На  моєму  обличчі  зʼявилася  посмішка.
-  Я  клянуся,  це  не  через  фермера!  Я  справді  був  у  плоскому  Берліні!
Він  мені  розказував  все  колись  побачене  мною  –  плоскі  вулиці,  неможливість
взяти  до  рук  яблуко  та  панічний  пошук  кафе  «Сомбреро»  де  провалюється
підлога  а  столи  розкладаються  на  тисячу  шарів.
-  Я  теж  там  був.
-  Значить  я  не  один,
пробігла  тінь,
-  він  помітно  зрадів  але  миттєво  по  його  обличчю
-  але  ти  розказував  це  дружині?
Спочатку  я  не  відповів.
-  Вона  знає  більше  ніж  будь-хто.
Цієї  миті  Роберт  розслабився  –  він  опустив  плечі  на  крісло  і  закинув  голову.
Потім  вийняв  із  кишені  сигарету  і  приставив  її  до  зубів.
-  Добре.  Я  би  просто  не  зміг  жити  без  Ельзи.
Я  залишив  його  наодинці  зі  своїми  дзеркалами  та  книгами  вийшов  надвір.  Я
хотів  бачити  гера  Штаубе.
-  Ти  так  вчасно!  Я  саме  зустрічався  із  гером  Оспіте,
-  говорив  усміхаючись
директор  страхової,  -  наш  бідолашний  фермер  із  Фюрстенвальде  вже
майже  одужав.
Я  вглядався  йому  в  очі  і  мене  лякало  наскільки  він  сильно  впевнений  в  тому,  що
він  говорить.  Проте  я  вирішив  нічого  не  говорити.  Все  одно  я  б  нічого  не  довів.
-  Дідусь  зовсім  ніякий,  -  продовжував  гер  Штаубе,  -  хоча  не  безнадійний.
Останнім  часом  він  зацікавився  фізикою.
-  І  ви  до  цього  поставилися  нормально?
Гер  Штаубе  лише  цмокнув.
-  Він  намагається  пояснити  своє  божевілля  наукою.  Я  спочатку  вагався,  але,
-  він  зробив  паузу,  -  я  ж  не  забороню  йому  читати  Ейнштейна.
-  Проведіть  мене  до  нього.
-  Він  вже  кілька  тижнів  не  в  моїй  клініці,  -  казав  гер  Штаубе,  -  ми  мусимо
їхати  до  бюро  гера  Оспіте.
Ми  разом  сіли  на  метро  і  рушили  в  саму  глибину  Панко  –  там  недалеко  від
замку  Шьонгаузен  знаходилося  новий  офіс  Луїджі.
-  Гер  Оспіте  тимчасово  відлучився,  -  сказав  охоронець,  -  я  вас  проведу  до
пацієнта.
Фермер,  гер  Ерхарт,  був  підстаркуватим  сиаим  чоловічком.  Його  волосся  вже
ледь  трималося  на  голові,  а  проте  він  ще  достатньо  добре  тримався  –  в  його
палаті  був  тренажерний  набір,  багато  книг  та  стоси  списаного  паперу.
-  Я  напишу  про  це  роман,  -  говорив  він,  -  гер  Оспіте  мене  в  нічому  не
обмежує.
Мене  привабила  одна  із  книг  у  нього  на  підвіконні.
-  Ви  читаєте  Карла  Сагана?
-  Я  його  боготворю,  -  казав  старий,  -  як  і  Сальвадора  Далі.
Лише  зараз  я  помітив,  що  всі  стіни  кімнати  завішані  полотнами.
-  Геніальний  художник,  -  казав  мені  гер  Штаубе,  -  все  таки  гер  Оспіте
зробив  велику  роботу.
Знадвору  почулися  кроки.
-  Випʼєте?
У  дверях  палати  показався  Луїджі  із  карафкою  рубінового  напою  та  кількома
келихами.
-  Гер  Ерхарт  прекрасно  пише.  Я  би  радив  вам  почитати,  -  казав  він
наливаючи  нам  аква  де  хамайка,  -  він  нагадує  мені  юного  Маркеса.
Гер  Ерхарт  зовсім  не  був  подібний  на  хворого  –  особливо  в  присутності  Луїджі
він  розцвів,  його  старечі  щоки  зачервонілися,  очі  стали  ще  більш  живими  і
яскравими  і  він,  активно  жестикулюючи,  розводився  нам  про  спадщину  Пікассо,
недооціненість  Гауді  та  своє  розуміння  Вангога.
Луїджі  тріумфував  –  мені  здавалося,  що  я  вперше  бачу  його  таким  задоволеним.
Він  зі  своїм  італійським  темпераментом  часто  перебивав  гера  Ерхарта  аби
похвалити  його  чи  дрлити  нам  рубінової  води.
А  що  стосувалося  гера  Штаубе  –  так  він  зовсім  утратив  землю  під  ногами.
-  Це  янгол,  -  казав  він,  -  це  не  психолог  а  янгол.
XVIII.
Після  повернення  в  Київ  я  втратив  бажання  спілкуватися  з  Робертом.  Ні  –  я  був
щасливий,  що  тоді  у  Берліні  він  допоміг  мені  здійснити  свою  мрію,  але  мене
розчарувало  те  як  він  це  зробив.
-  Він  одужав,  -  казав  я  дружині.  –  почав  займатися  фотографією.
-  Для  чого?
Я  її  обійняв.
-  Він  каже,  що  так  може  зафіксувати  своє  життя.
З  часом  я  зовсім  забув  про  нього  –  ми  стали  батьками  і  фокус  моїх  зацікавлень
змістився  в  сторону  дитячого  добробуту  та  ясельних  груп.
Якось  нас  з  дружиною  запросили  на  мексиканське  весілля  –  воно  було  в
невеликому  ресторані  на  Липках,  недалеко  від  самого  посольства.
-  Я  обожнюю  ваш  Київ,
-  говорив  мені  якийсь  гість,  -  він  ікона
європейського  мегаполіса.  Я  вам  більше  скажу  –  він  просто  дзеркальне
відображення  Берліна!
Я  приязно  потискав  йому  руку.
-  І  чим  же  вони  всі  вам  так  подібні?
Мексиканець  поправляв  сомбреро  та  прикусував  люльку.
-  Та  всім  чим  завгодно!  Ви  вже  пробували  аква  де  хамайка?
Я  трохи  напружився  –  дзеркала,  сомбреро  і  аква  де  хамайка  в  мене  постійно
викликали  асоціації  із  Луїджі.  Хоча  зрештою  я  сам  винен,  що  прийшов  на  саме
мексиканське  весілля.
-  А  ви  що  раніше  жили  в  Берліні?
-  Та  Берлін  для  мене  це  майже  що  цілий  світ!
Мене  покликала  дружина  і  я  зробив  знак,  що  зараз  підійду.
-  Ви  знаєте,  -  говорив  мексиканець,  -  у  вас  є  харизма  успішного
ресторатора.  Я  можу  вам  продати  одну  локацію.
-  Яку?
-  На  Поштовій  площі.  Я  хотів  там  відкрити  кафе.  Але  я  маю  незабаром
поїхати  звідси.
Мене  зацікавила  ця  пропозиція  –  тим  більше,  що  Поштову  площу  як  і  річковий
вокзал  я  сильно  любив  –  це  були  мої  улюблені  місця  у  Києві.
-  Скільки  хочете?
-  Та  ніскільки,  -  казав  мексиканець,  -  я  хочу  лише  мати  право  приходити
туди  в  будь-який  час.
Я  йшов  до  дружини  не  приховуючи  радості.  Я  вже  уявляв  як  ми  разом  заробимо
на  кафе  і  як  це  буде  прекрасно  володіти  нерухомістю  у  такому  престижному
районі  столиці.
-  Як  ми  його  назвемо,
-  питала  вона,  -  La  Poste  ?
Я  дивився  на  її  чарівні  оченята  і  не  міг  стримати  усмішку.
-  Сомбреро.  Все  таки  нам  його  подарував  мексиканець.
Вже  до  весни  ми  закінчили  облаштування  кафе.  Сеньйор  Борхес  недовго  тягнув
із  паперами  та  швидко  усе  підписав.
-  Борхес?  Дуже  красиве  прізвище,
родичів?
-  говорив,  -  ви  часом  не  маєте  відомих
Він  лише  посміювався.
-  Я  сам  собі  найвідоміший  родич.
Коли  ми  відкрили  кафе,  то  воно  стало  користуватися  широким  попитом.  Сюди
тягло  всіх  –  мексиканських  туристів,  студентів,  любителів
латиноамериканського  антуражу  та  просто  вуличних  роззяв.  Дружина  завішала
стіни  портретами  Фріди  Кало  та  мексиканськими  пейзажами,  а  я  наставив  там
красивих  дзеркал  та  стелажів  із  текілою  та  кактусами.
-  Все  як  має  бути,  -  говорив  гер  Штаубе,  -  це  заклад  найвищого  рівня.
Він  часто  відвідував  Київ  –  він  і  йому  здавався  сильно  подібним  до  Берліна.  А
ще  після  тих  посиденьок  на  Панко  він  пристрастився  до  аква  де  хамайка.
-  Я  би  спустив  на  неї  всі  гроші,  -  зізнавався  він,  -  треба  відкрити  таке  кафе  і
в  Берліні.
Якогось  жовтневого  дня  я  мав  заскочив  до  «Сомбреро»  переглянути  звіти  і  на
сходах  Боричевого  узвозу,  я  зіштовхнувся  із  чоловіком  у  дорогому
європейському  костюмі  та  чорних  окулярах.
-  Луїджі?
Переді  мною  був  він  і  крутилися  його  доглянуті  вуса.  Він  посміхався  і
похлопував  мене  по  плечах.
-  Ти  зрозумів  логіку  часу?
Я  поправляв  комір  і  пробував  зняти  галстук.  Він  мені  заважав  дихати.  Мені
робилося  недобре.
-  Що?
-  Час  він  як  сходи  –  хтось  ним  рухається  вниз  а  хтось  вгору.  Ось  як  ми  з
тобою.  Головне  не  боятися.
Я  відчував  що  падаю  і  намагався  вхопитися  за  зо  небудь.  Луїджі  взяв  мене  під
руку  і  довів  до  першого  закладу,  який  побачив.
-  Дайте  йому  випити.  Зовсім  чоловікові  недобре.
Мені  подали  рубінового  напою  і  я  скоро  повернувся  до  тями.
-  Де  я?
-  Ви  у  кафе  «Сомбреро».  У  нас  найкраща  у  Києві  аква  де  хамайка.  Вам
викликати  таксі?
Я  відчув,  що  мене  відпускає  і  відмовився.  Поруч  зі  мною  за  столом  сидів
Луїджі.
-  Тільки  не  кажи,  що  мені  знову  доведеться  повертатися  на  пʼять  років
назад.
Він  лише  сміявся  –  довго,  заливисто  і  мелодійно,  наче  оперний  співак.  Потім
вивів  мене  надвір.  Там  тільки  благословлялося  на  світ  і  ше  можна  було
розгледіти  зірки.
-  Бачиш,  -  показував  Луїджі,
-  он  там  твоя  велика  ведмедиця,  -  він  ще  раз
багатозначно  тикнув  пальцем  на  зорі,  -  доки  вона  не  погасла  –  ми  будемо
рухатися  тільки  вперед.

11-16.10.2025,  Берлін

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049639
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2025

КАФЕ СОМБРЕРО

І.
Я  повернувся  до  Берліна  ранньої  осені  202…  року.  Мені  давно  ішов  третій  десяток  а  я  проте  як  дитина  тішився  тому  що  нарешті  повернувся  додому.  Хоча  навіть  домом  назвати  це  місто  було  перебільшенням  –  я  тут  хіба  що  навчався  та  зустрів  своє  перше  кохання.
Після  кількох  ночей  у  гуртожитку  біля  Гьорліцького  парку  я  нарешті  отримав  ключі  від  своєї  квартири.  Це  була  звичайна  берлінська  альтбау  недалеко  від  темпельгофа  –  утому  місці  де  приємний  запах  зелені  із  колишнього  аеропорту  зустрічається  із  метушнею  турецьких  магазинів.
Свої  перші  кілька  ночей  я  провів  самотньо  –  мені  хоч  і  вдалося  знайти  роботу  та  саме  на  цей  час  припали  державні  вихідні.  Кілька  днів  я  нудьгував  у  квартирі  та  обзвонював  старих  товаришів.  Та  й  сама  робота  не  була  аж  надто  видовищна  –  я  там  тільки  тей  робив  що  перекладав  німецькі  тексти  на  французьку  і  навпаки  та  ще  іноді  додавав  текст  у  створену  практикантами  таблицю.
Мене  досі  мучили  кошмари  –  після  недавньої  депортації  з  франції  і  кількох  місяців  домашнього  арешту  в  таборі  для  біженців  я  ніяк  не  міг  звикнути  до  того  факту  що  в  мене  нарешті  є  віза  та  дозвіл  на  роботу.
- Тепер  ви  повинні  повернутися  по  пластик.  І  їдьте  куди  вам  заманеться.
Я  пригадував  пітне  обличчя  міграційного  чиновника  і  мені  робилося  нудотно.  Ще  навесні  я  мав  на  нього  зло,  влітку  я  його  ненавидів  а  зараз  не  відчував  нічого  крім  байдужості.
Мене  переслідувала  слабкість  та  постійні  застуди  проте  я  намагався  з  цим  боротися.  Моєю  звичкою  ще  у  франції  стали  заняття  на  перекладині  –  я  працював  на  ній  кожного  разу  коли  мав  вільну  хвилину.
- Тобі  це  нічого  не  дасть.  Краще  нормально  харчуйся.
І  я  це  розумів.  Проте  перекладина  вже  давно  перестала  бути  для  мене  просто  тренажером  –  на  ній  я  боровся  з  хвилюванням,  невпевненістю  в  собі  та  слабкістю.  Я  постіно  відчував  злість  на  себе  –  я  не  міг  собі  вибачити  своїх  невдач.
- Ти  повинен  це  просто  відпустити.
- Ні!
Складно  жити  із  каменем  на  душі.  Я  багато  наслухався  від  вуличних  філософів  та  барменів,  ще  більше  –  від  знайомих  та  працівників  міграційних  служб.  А  проте  ніхто  з  них  не  розумів  того  що  я  відчував.
- Париж  це  мрія  будь  кого,  ти  робиш  дуже  правильно  що  їдеш.
Я  памятав  цей  день  до  дрібниць.  Фабіан  сидів  за  столом  і  говорив  зі  мною  на  своїй  дивакуватій  французькій,  він  домішував  грецькі  слова  і  робив  жваві  рухи  руками.
- Авіація  це  не  твоє.  З  такими  нервами  –  далеко  не  залетиш.  Або  може  і  залетиш  але  точно  не  зараз.
Я  відчував  на  обличчі  гарячі  сльози  а  проте  розумів  що  іншого  виходу  немає.  Я  би  зійшов  з  розуму  якби  кожного  дня  проходив  повз  наш  аеродром,  якби  кожного  разу  бачив  щасливі  обличчя  однокурсників  які  завершували  свої  навчальні  чи  робочі  польоти.
- Якщо  ти  зміг  одного  разу  –  то  зможеш  і  вдруге.
Роберт  по  дружньому  похлопував  мене  по  плечу  і  усміхався.  Він  був  молодим  поляком  трохи  молодшим  мене  і  вправно  орудував  своїм  «Пілатусом».  На  публіці  він  завжди  хвалив  свою  «ластівку»  а  проте  наодинці  любив  на  неї  поскаржитися.
- Я  докладу  всіх  зусиль  аби  її  списали.  Якби  ти  знав  як  мене  ламає  спина  від  неї!
Я  його  слухав  із  заздрістю.  Мені  був  знайомий  цей  літак  –  я  сам  зробив  на  ньому  не  одну  сотню  польотів  а  проте  завжди  ставився  до  нього  з  погордою.  Мій  «Грок»  здавався  мені  набагато  досконалішим.
Мені  часто  снилася  моя  перша  мить  у  кабіні  пілота.  Я  неймовірно  тішився  таким  нічним  сюжетам  і  сильно  розчаровувався  коли  чув  деренчання  будильника.
- Я  повернуся  в  авіацію?
Ворожка  сиділа  навпроти  мене  і  докірливо  дивилася  на  карти.
- Мутні  карти  синку…  Ти  надто  тримаєшся  за  минуле…
Я  неймовірно  нервувався  від  таких  відповідей.  Я  йшов  від  мольфарок  із  стиснутими  зубами  та  очима  повними  сліз.  В  ті  дні  мене  розуміла  тільки  моя  матір.
- Ти  обовязково  туди  повернешся.  Ти  сильніший  ніж  ти  думаєш.
Я  жив  авіацією  і  кожного  дня  мріяв  про  неї.  Хоч  мої  долоні  вже  давно  забули  мякість  керма  –  я  щодня  уявляв  його  коли  перечитував  старі  посібники.  Я  шукав  у  них  те  що  не  міг  бачити  вживу  –  за  кермом  свого  «Грока»  -  іграшкові  пейзажі  міст,  шари  молочних  хмар  та  відчуття  влади  над  небом.  Або  й  його  влади  наді  мною.
Того  ранку  мені  погано  спалося  і  я  прокинувся  у  поганому  настрої.  Сяк  так  закинувши  постелю  я  одягнув  светр  і  вийшов  надвір.  Жовтневе  повітря  було  теплішим  ніж  я  очікував  і  коли  старі  ворота  із  слою  вдарилися  об  засув  я  з  полегшенням  розщепив  куртку.
Ранній  Нойкьольн  дихав  на  повну  –  турки  відкривали  свої  кіоски  з  кебабом,  школярі  бігли  повз  мій  будинок  до  своєї  гімназіі  а  кілька  німців  поважно  перетсавляли  свої  туфлі  аби  не  намочити  їх  у  калюжах.
Мені  загалом  ніколи  особливо  не  подобався  Нойкьольн  –  він  був  якийсь  надто  метушливий  і  строкатий.  Не  те  що  Целендорф  у  якому  я  жив  раніше  –  про  нього  я  завжди  згадував  із  ноткою  теплої  ностальгії.
Я  обернувся  перевірити  чи  ворота  остаточно  замкнулися  і  помітив  що  над  ними  гордо  майорить  мексиканський  прапор.  Вікна  першого  поверху  –  де  мав  би  жити  консьєрж  були  відкриті  а  поруч  з  ними  виблискували  лаковані  двері.    Таких  дверей  повно  у  старих  берлінських  будинках  –  там  колись  чи  то  жили  сторожі  чи  то  був  вхід  до  підвалу.
Над  самими  дверима  висіли  новесенькі  літери  «  Сомбреро»  -  це  очевидно  був  якийсь  бар.  Власник  саме  виносив  надвір  стенди  з  газетами  і  я  навіть  пригледів  собі  новий  випуск  «Берлінської  Ранішньої  Пошти».  
- Заходьте,  -  сказав  до  мене  приємний  голос  з  італійським  акцентом,  я  роблю  знижки  в  наш  перший  день.
Сказати  що  я  був  здивований  було  нічого  не  сказати.  Тільки  вчора  це  місце  було  завішано  всяким  непотребом  а  мої  сусіди  лаялися  на  довгий  ремонт.  Тепер  я  бачив  навколо  себе  акуратне  кафе  з  мексиканським  антуражем  –  три  столи,  кілька  стільців,  портрети  Фріди  Кало  та  стенди  із  найрізноманітнішими  видами  текіли  і  кілька  декоративних  кактусів.
- Я  колись  працював  з  дівчиною  з  Канкуна.
- І  як  вам?  –  озвався  до  мене  господар,  наливаючи  мені  якогось  рубінового  напою,  -  серце  з  перцем,  правда?
Я  лише  усміхнувся,  Він  подав  мені  напій  –  я  спочатку  відмовився.
- Це  за  рахунок  закладу.  
Я  засумнівався  –  пити  з  самого  ранку  суперечило  моїй  життєвій  філософії.
- Це  аква  де  хамайка,  -  додав  він  побачивши  мої  вагання,  -  заряджає  енергією  на  цілий  день.
Смак  питва  був  кислуватий  але  наче  і  трохи  солодкий.  Я  пив  його  і  згадував  китайські  троянди,  які  росли  в  нас  удома  на  вікні.
- Добре  правда?  –  усміхався  мій  новий  товариш?  –  До  речі  я  Луїджі,  -  він  просятгнув  мені  загорілу  руку,  -  для  тебе  просто  Луїджі.
Я  дивився  на  його  обличчя  –  він  мені  був  подібний  на  кого  завгодно  але  не  на  італійця  і  не  на  мексиканця.  Його  зовнішність  була  до  такої  міри  типовою  що  якби  мені  зараз  показали  сотню  подібних  облич  –  я  б  у  половині  впізнав  Луїджі.  Як  би  там  не  було  а  мене  потягнуло  усміхнутися.
- А  яким  боком  «Сомбреро»  до  сіньйора  Луїджі?  Були  б  ви  який  Луїс  то  я  б  зрозумів…
Він  лише  ображено  хмикнув.
- Дарма  ти  так.  Сомбреро  для  мене  це  не  просто  назва.  Це  цілий  світ.  
Луїджі  присів  і  закурив  сигарету.
- Знаєте  ви  прекрасно  облаштували  тут.  Вибачте  мене  коли  що.
Я  підвівся  і  взяв  склянку  аби  віднести  її  до  барної  стійки.
- Зостав  синку.  Присядь  ще  на  трохи.  
Мій  годинник  показував  половину  девятої.  Я  подумав  що  сьогодні  і  так  понеділок  і  французи  будуть  запізнюватися  на  роботу.  То  імені  не  було  чого  поспішати.  Луїджі  витягнув  з  кишені  колоду  гральних  карт  і  почав  їх  мішати  своїми  опухлими  пальцями.
- Хочеш  я  скажу  тобі  твоє  майбутнє?
Він  зустрів  мій  недовірливий  погляд.
- Я  не  вірю  в  таке.
Луїджі  відповів  мені  моїм  же  недовірливим  поглядом  і  кинув  на  стіл  три  карти  а  тоді  вдумливо  розкрив  колоду  у  кількох  місцях.  Я  вже  піднявся  зі  стільця  і  подав  йому  руку  на  прощання  –  а  тоді  рушив  до  вхідних  дверей.  Мені  не  хотілося  підглядати  на  ворожбу  –  впродовж  останніх  місяців  я  відчував  відразу  до  всіх  цих  тузів  і  королев.
- Дорога  тебе  чекає,  -  почув  я  позаду  голос  Луїджі,  -  все  як  ти  мріяв.
Я  летів  до  метро  і  відчував  як  стукоче  моє  серце.  Мені  було  і  приємно  і  боляче  –  я  чув  слово  дорога  і  уявляв  собі  свої  літаки,  свій  аеродром.  Я  хотів  вірити,  що  це  не  просто  кинуті  в  ранішнє  повітря  слова.  А  проте  чим  ближче  я  доїджав  до  Фрідріхштрасе  –  тим  більше  я  приходив  до  тями.  Дорога  це  не  обовязково  політ.  Мрія  –  та  в  мене  скільки  завгодно  тих  мрій.  А  зрештою  –  чого  б  це  я  дорослий  чоловік  мав  вірити  кожному  навіженому  італійцю?  Мало  що  він  там  бачив  у  картах  –  це  має  мало  стосунку  до  реальності.
Того  дня  на  праці  не  сталося  нічого  цікавого.  Я  таки  спізнився  на  роботу  –  але  застав  французів  у  кухні  за  ранковою  кавою.
- Хочеш  до  нас?
Я  сів  до  них  і  налив  і  собі  гарячого  напою.  Він  смакував  мені  гірші  ніж  аква  де  хамайка  а  проте  мені  було  всеодно  що  пити.  Я  відчував  що  я  сильно  збуджений.
Коли  увечері  я  повертався  додому  то  помітив  що  кафе  «Сомбреро»  закрилося  так  же  раптово  як  і  відкрилося  –  вікна  і  двері  були  завішані  непотребом  як  і  вчора  та  всі  минулі  дні.  Навіть  прапор  Мексики  кудись  зник.
- Тут  такі  чудеса  відбуваються,  -  засміявшись  тиснув  я  руку  своїй  сусідці,  -  з  кожним  днем  Нойкьольн  дивує  мене  все  більше  і  більше.
- Подякуйте  новому  канцлеру,  -  відповіла  фрау  Арменбергер,  -  раніше  життя  було  передбачуваніше.


ІІ.
Кілька  днів  потому  я  досі  погано  спав.  Мені  було  моторошно  подумати  що  я  втрачаю  здоровий  глузд.  Я  дясяток  разів  проходив  повз  наш  будинок  і  навідріз  не  бачив  нічого  що  б  нагадувало  мені  про  кафе  «Сомбреро».  Ба  навіть  на  старій  берлінській  штукатурці  я  не  бачив  отворів  від  великих  червоних  літер  –  не  могло  ж  кафе  просто  взяти  і  розчинитися!
- Це  приміщення  продається,  -  говорив  мені  сухий  голос  по  телефону,  -  право  власності…  він  щось  додавав  нерозбірливо…інформація  охороняється  згідно  з  законом  про  охорону  даних.
Якогось  дня  я  роздобув  у  консьєржа  ключі  і  зайшов  всередину.  Герр  Цвейс  пройшов  за  мною  попахкуючи  своєю  сигаретою.  В  приміщенні  пахло  цвіллю  та  не  спостерігалося  жодних  ознак  того  що  ремонт  не  те  що  закінчувався  а  хоча  б  розпочався.
- Яке  неподобство,  -  говорив  консьєрж,  -  тут  років  десять  пальцем  об  палець  ніхто  не  бив.
Незабаром  моє  життя  помінялося  до  невпізнання    і  я  забув  про  Луїджі  та  його  кафе.  До  мене  зателефонував  Роберт  і  запросив  повернутися  в  академію.  
- Нема  кому  вчити  молодь.  Без  тебе  ніяк.
- А  що  всі  решта?
Роберт  лише  хмикнув  у  трубку.
- Відробили  своє.
Коли  я  собі  уявляв  цю  мить  раніше  то  завжди  гадав  що  розплачуся  –  але  тут  я  не  відчував  нічого.  Я  вийшов  на  балкон,  зняв  вазонок  із  деревяного  стільця  і  просто  дихав  вечірнім  повітрям.  Я  уявляв  як  вже  за  декілька  днів  сяду  за  штурвал  свого  «Грока»  і  забуду  про  французів  і  їхню  ранішню  каву,  їхні  звіти  та  конференції  з  Фабіаном.
- Повернутися  в  політику  буде  складно,  -  говорив  він,  -  але  роби  як  хочеш.
Перші  півроку  в  академії  минули  як  один  день.  Я  відчував  себе  найщасливішим  і  не  ховав  цієї  радості  від  оточуючих.  Десь  із  літа  я  призвичаївся  до  свого  нового  життя  і  перестав  надавати  всьому  довкола  великого  значення.  До  мене  повернувся  спокій  –  я  знав,  що  «  Грока»  у  мене  ніхто  не  відбере  і  назад  на  землю  ніхто  не  поверне.  А  навіть  якби  й  захотів  повернути  –  то  я  вже  за  себе  постояв  би.
Моє  здоровя  не  давало  тих  збоїв  що  раніше  –  тренування  на  прекладині  загартували  організм,  правильне  харчування  і  кілька  відпусток  на  Середземному  морі  дали  мені  те  що  не  могли  дати  пляжі  Нижньої  Саксонії  та  табірна  дієта  –  я  відчував  себе  міцним  та  збитим  чоловіком  –  напевно  таким  здоровим  як  ніколи  раніше.  Я  одружився,  зробив  у  квартирі  ремонт  і  зажив  життя  звичайного  берлінського  бюргера.
Якогось  весняного  дня  ми  з  дружиною  вийшли  прогулятися  Нойкьольном  –  у  його  східному  районі  на  нас  чекав  Роберт.  Там,  на  затишних  вуличках  Ріксдорфа,  саме  зібралися  торгівці  і  вирував  блошиний  ринок.  Роберт  такі  речі  дуже  любив  –  він  міг  годинами  ходити  між  лавками  і  розглядати  кожну  дрібницю  наче  музейний  експонат.  Зрештою  він  і  рідко  коли  виходив  звідси  без  покупок  –  коли  б  я  його  не  зустрів  чи  то  на  вуличках  Ріксдорфа  чи  в  поїзді  по  дорозі  з  провінції  –  в  нього  завжди  був  за  спиною  рюкзак  набитий  різним  антикваріатом.
- Це  як  подорожувати  в  часі,  -  говорив  він,  -  де  б  я  ще  знайшов  такі  книги  ще  й  по  такій  ціні?
Я  дивився  на  поблідлі  від  часу  обкладинки  і  вдихав  від  них  запах  старого  паперу.  Колись  я  теж  любив  такі  речі  а  проте  відколи  став  окремо  від  батьків  –  різко  втратив  до  них  інтерес.  Ми  блукали  по  вузьких  вуличках  Ріксдорфа  –  ще  подекуди  був  сніг,  листя  на  деревах  лише  починало  розпускатися  а  старі  фасади  в  двориках  були  майже  цілком  покриті  плющем.
- Я  б  ніколи  не  уявив  собі,  що  ми  майже  у  центрі  Берліна,  -  говорив  я,  -  це  ж  тобі  не  якийсь  Далем.
Роберт  лише  сміявся.  Він  достатньо  давно  жив  у  цьому  районі  і  вже  давно  тут  нічому  не  дивувався.  
Людей  на  ринку  було  незвично  багато  –  а  прилавки  втискалися  у  щораз  вужчі  вулички  та  дворики  –  а  потім  і  взагалі  завели  нас  у  просторий  сад  якоїсь  євангельської  церкви.  Мою  дружину  привабив  один  стелаж–  там  юрмилося  багато  дівчат  а  широкий  стіл  весь  був  заставлений  дзеркальцями  різних  форм.  Найбільше  нас  зацікавило  найдорожче  з  них  –  його  рамка  була  порцелянова  і  прикрашена  вигадливими  синіми  візерунками.  Я  бачив  у  дзеркалі  себе  і  свою  дружину,  Роберта  і  його  набитий  старовинними  книгами  рюкзак  і  мені  здавалося,  що  це  найкрасивіший  аксесуар  який  лише  міг  трапитися  на  цьому  ринку.  Раптом  розглядаючи  дружину  в  дзеркалі  я  побачив  позаду  себе  Луїджі  –  такого  ж  усміхненого  та  спокійного,  як  у  кафе  «Сомбреро».  Він  ішов  із  натовпом  і  підморгнув  мені.  Я  махнув  йому  рукою  і  миттю  відвернувся  від  дзеркала.  Проте  тільки  но  я  кинув  поглядом  по  юрбі  як  Луїджі  не  стало  видно  –  він  просто  розчинився  серед  натовпу.  Люди  рухалися  в  такому  тісному  перевулку  та  ще  й  так  швидко,  що  навіть  якби  я  і  вибрався  від  прилавку  то  б  всеодно  його  тут  не  наздогнав.  
- Давай  візьмемо  це  дзеркальце,  -  обійняла  мене  дружина,-  воно  мені  нагадує  португальське  азулежу.
Ми  ще  довго  ходили  ринком  і  я  то  там  то  сям  виглядав  Луїджі  а  проте  більше  його  не  міг  знайти.  Мені  хотілося  розпитатися  в  нього  що  це  був  за  жарт  із  кафе  та  й  просто  погомоніти.
- Ти  його  ніколи  не  знайдеш,  -  казала  мені  фрау  Арменбергер,  -  тих  Луїджі  в  Берліні  хоч  гать  гати.  Легше  вже  шукати  вітру  в  полі.

ІІІ.
Життя  в  академії  було  таке  ж  як  і  три  роки  тому.  Я  перетинався  зі  студентами  –  вони  були  такі  ж  наївні  як  і  я  раніше.  Я  досі  слабо  вірив,  що  знову  сідаю  за  штурвал,  що  знову  літаю.
- Ти  казав,  що  вдруге  в  одну  річку  не  ввійдеш.  А  я  увійшов.
Герр  Цвайс  лише  посміхався.  Він  радів  за  мене  як  за  власного  сина.  
Я  постійно  відчував  дежавю.  Мені  здавалося  настільки  неймовірним,  що  я  знову  тут,  що  я  іноді  лякався  чи  це  знову  не  просто  сон.  Іноді  я  згадував  про  Луїджі  –  та  що  там  казати  згадував!  Я  обійшов  усі  мексиканські  та  італійські  бари  Берліна  та  навколишніх  міст  і  всюди  сподівався  знайти  чи  його  чи  хоч  когось  хто  б  його  знав.
- Як  він  виглядає?
І  це  питання  мене  заганяло  у  ступор.  Я  навідріз  не  міг  згадати  жодної  риси  Луїджі.
- Він  загорілий,  має  трохи  опухлі  пальці.  Середнього  віку,  з  вусами.
Італійці  лише  сміялися.
- Ми  вам  таких  Луїджі  знайдемо  хоч  цілий  вагон!
Мексиканці  то  й  взагалі  не  були  балакучі.  Як  мені  потім  сказали,  хтось  з  них  бачив  у  мені  чи  то  податкового  чи  то  міграційного  чиновника  і  вони  боялися  мені  говорити  зайве.
- Ви  не  підкажете  як  звідси  доїхати  на  озера?
Я  чекав  на  своє  метро  на  переповненій  Фрідріхштрассе  і  бачив  перед  собою  типового  рибалку  середнього  віку.  Він  був  одягнутий  в  картату  сорочку  і  шорти.  Звичайний  собі  берлінець  середнього  віку  із  красивими  вусами  та  вудочкою  за  спиною.  Він  так  сильно  курив,  що  я  був  упевнений,  що  він  привабить  увагу  когось  із  поліції.
- Візьміть  тут  електричку  на  Ваннзеє.  Там  пересядете  на  Потсдамський  поїзд.  
Він  усміхнувся  і  подякував  мені.
- Збираєтеся  в  подорож?
Я  трохи  здивувався  –  окрім  навчальних  польотів  я  нічого  на  наступні  дні  не  планував.
- Ні
Він  мене  похлопав  по  плечу.
- Іноді  я  теж  помиляюся.  Старий  уже.  Часом  треба  дивитися  на  себе  в  дзеркало  аби  зрозуміти,  що  я  вже  не  такий  як  раніше.
Коли  двері  мого  вагону  захлопнулися  я  востаннє  кинув  поглядом  на  рибалку  і  мені  здалося,  що  його  обличчя  мені  звідкись  знайоме.  
- Луїджі?
Проте  поїзд  вже  рушив  і  я  не  мав  можливості  його  наздогнати.  Ідея  зійти  одразу  на  Унтер  ден  Лінден  і  повернутися  на  Фрідріхштрассе  не  мала  сенсу.  Так  само  як  і  шукати  його  по  Бранденбурзьких  озерах.  
Наступного  ранку  до  мене  в  двері  постукав  Роберт.
- Ми  домовилися  з  українцями,  -  почав  він,  -  треба  перевезти  гуманітарний  вантаж.  Ти  справишся?
В  моїх  жилах  текла  українська  кров  і  я  не  міг  відмовитися.  Я  раптом  згадав  про  рибалку,  чи  то  старого  Луїджі  і  подумав,  що  він  таки  не  помилявся  віщуючи  мені  подорож.
- Я  знову  його  бачив.  Тільки  запізно  впізнав.  
Роберт  лише  посміхався.
- Будеш  так  багато  працювати  то  скоро  і  мене  не  впізнаєш.
Вже  через  тиждень  я  пілотував  своє  повіряне  судно  і  з  усією  силою  нісся  у  сторону  українських  карпат.  
- В  них  безпольотна  зона,  -  попереджали  мене  по  радіо,  -  дивися  аби  по  тобі  не  прилетіла  російська  ракета.  Чи  й  їхня.
Я  кидав  погляд  на  свій  радар  і  намагався  упевнитися  що  мені  нічого  не  загрожує.  Українці  прийняли  мене  добре.  Я  здійснив  дозаправку  у  Стрию,  невеликому  місті  поруч  з  польським  кордоном  і  вирушив  далі  на  Схід.  За  неповні  дві  години  я  вже  летів  над  Карпатами,  у  їхній  найвисокогірнішій  частині.  Збиралося  на  снігопад  і  я  очікував  його  з  хвилини  на  хвилину.  Тим  не  менше  спочатку  мені  здавалося  що  я  без  проблем  досягну  румунського  кордону  ще  до  вечора  і  моєму  літаку  нічого  не  загрожує.  У  міру  того  як  погіршувалася  погода  –  я  починав  хвилюватися.  Я  добре  вивчив  цю  місцевість  а  проте  мій  «Грок»  не  був  звичним  до  неї  –  раніше  я  літав  переважно  над  рівнинною  Східною  Німеччиною  та  Гарцом  де  лісу  більше  аніж  гір.
- Ти  в  порядку?
По  радіо  стали  передавати  сигнали  тривоги.  
- Росіяни  виводять  стратегічну  авіацію  на  пускові  рубежі.
Тим  не  менше  я  не  тривожився  від  цього.  Що  мене  дійсно  напружувало  –  це  снігопад.  Він  був  набагато  сильнішим  ніж  я  очікував.  До  того  ж  сильно  похолодало  і  я  став  боятися  чи  не  замерзне  паливо  у  мене  в  баках.  Та  й  недаремно.
В  якийсь  момент  я  відчув  що  втрачаю  контроль  над  літаком  .  Я  почав  сильно  губити  висоту  –  а  радіосигнали  майже  припинилися.  Я  знав  що  знаходжуся  десь  в  районі  центрального  високогіря  українських  Карпат  але  це  було  напевно  і  все.  Далі  я  не  памятаю  нічого  окрім  туману  в  очах  і  тяжкої  посадки  десь  у  горах.  Мене  оточували  люди  в  дивному  одязі  схожому  на  українських  гуцулів  і  я  втратив  свідомість.


ІV.
Я  прокинувся  в  у  своїй  берлінській  квартирі.  Все  було  так  само  як  і  тоді  коли  я  виходив  звідси  позавчора  дорогою  на  аеродром.  Мене  привітала  моя  дружина,  ми  поснідали,  я  поцілував  її  і  накинувши  пальто  побіг  надвір.
Ранішній  Нойкьольн  шумів  так  як  і  завжди  але  мене  здивувало  що  станція  метро  як  і  вся  Германштрасе  розміщена  не  справа  від  мого  будинку  а  зліва.  Так  само  як  і  гімназія  –  не  зліва  а  навпаки  справа.  Я  придивився  до  свого  будинку  і  помітив  вивіску  з  червоним  написом  «  Сомбреро»  -проте  і  вона  як  і  вхід  до  квартири  консьєржа  була  не  з  того  боку  що  зазвичай.  Недовго  думаючи  я  ввірвався  до  кафе  і  на  своє  здивування  побачив  там  старого  Луїджі  та  ще  кілька  відвідувачів,  яких  я  раніше  не  зустрічав.
Луїджі  підійшов  до  мене  радісно  усміхаючись.
- Поглянь  сьогодні  на  зоряне  небо.  Коли  на  нього  не  гляну  –  все  наче  вперше.
Я  випив  один  за  одним  три  гранчаки  з  аква  де  хамайка  і  вийшов  із  кафе.  Все  було  так  як  зазвичай  –  той  самий  Берлін  та  сама  Германштрасе  ті  самі  турецькі  магазини  але  так  неначе  у  дзеркальному  відображенні.  Я  сів  у  таксі  і  відправився  до  аеродрому.  Там  мене  вже  чекав  Роберт.
- Бачиш,  -  почав  він.  –  ти  дуже  стресуєш.  Посидь  удома  відпочинь  від  польотів  зо  тиждень.  Україна  не  пішла  тобі  на  користь.
Того  вечора  ми  з  дружиною  сиділи  на  балконі  і  я  слухав  як  минув  її  день.  В  якийсь  момент  я  глянув  не  небо  і  сказав  їй  що  не  можу  знайти  на  ньому  велику  ведмедицю,  на  що  вона  лише  розсміялася.
- Це  що  таке?
Я  люблю  дивитися  на  її  посмішку  але  в    цей  момент  я  окрім  зачудування  красою  своєї  дружини  відчував  і  певне  здивування.
- Сонечко,-  почав  я,  -  я  маю  на  увазі  сузіря.
Вона  далі  усміхалася  і  дивилася  на  мене.
- Не  знаю  я  такого  сузіря.  Може  ти  мав  на  увазі  велику  рибалку?
Вона  ткнула  своїм  тендітним  пальчиком  на  небо  і  в  його  пурпурній  темряві  я  помітив  якісь  невідомі  для  себе  скупчення  зірок.  
- Напевно  я  не  так  і  добре  знаю  нічне  небо,  -  думав  я  обіймаючи  свою  принцесу,-  рибалка  так  рибалка.  Все  таки  я  льотчик  а  не  космонавт.
На  ранок  я  знову  вийшов  на  балкон  і  став  розглядати  зорі.  На  свій  сором  я  не  міг  упізнати  жодну  з  них.  Зрештою  мою  увагу  привернула  велика  смуга  з  іншої  сторони  горизонту  –  це  мав  бути  Молочний  Шлях.
- Яке  ж  чисте  небо  сьогодні,  -  подумав  я,  -  якщо  видно  навіть  його.
Проте  за  якусь  мить  я  почав  розуміти  що  те  що  я  спостерігаю  це  аж  ніяк  не  Чумацький  Шлях  –  це  щось  зовсім  інше  і  я  відчув  як  по  моєму  тілу  проходять  дрижаки.  Я  бачив  спіральні  хмари  пилу  а  з  протилежного  боку  неба  велике  ясне  скупчення  зірок.  Я  підбіг  до  ліжка  своєї  дружини  і  розбудив  її.
- Ти  ніколи  не  бачив  Сомбреро?
Вона  трохи  посварилася  на  мене  і  знову  заснула.  Я  відчував  неспокій  і  став  шукати  в  інтернеті  фотографії  чумацького  шляху.  До  мене  так  і  не  дійшло  про  яке  сомбреро  говорила  моя  дружина.
Яке  ж  велике  було  моє  здивування  коли  я  дізнався  що  Чумацький  Шлях  це  лише  одна  з  малодосліджених  галактик  яка  розташована  за  тридцять  один  мільйон  світлових  років  звідси.  І  наскільки  ж  рясно  вкрилося  потом  моє  тіло  коли  я  зрозумів  про  яке  сомбреро  говорила  моя  дружина.

V.
Я  гарячково  шукав  в  мережі  інформацію  про  своє  місцезнаходження.  Моя  планета  як  не  дивно  називалася  Землею,  у  неї  був  свій  місяць  і  навіть  своє  сонце.  Її  доба  тривала  двадцять  чотири  години  а  рік  триста  шістдесят  пʼять  діб  –  все  як  і  в  нас  удома.  Зовнішній  вигляд  нової  Землі  теж  не  сильно  відрізнявся  від  тої,  що  я  залишив  у  Чумацькому  шляху  –  хіба  за  винятком  того,  що  все  було  розміщено  дзеркально  навпаки  –  ви  досягали  Америки,  коли  випливали  із  Португалії  на  Схід.  Англійці  тут  водили  на  правій  стороні  дороги  а  французи  на  лівій.  
Тут  були  ті  ж  самі  війни  що  і  у  нас  –  ті  ж  самі  політики  і  ті  ж  самі  проблеми.  Як  і  вдома  місцеві  студенти  вимагали  боротьби  з  глобальним  потеплінням  а  пенсіонери  обурювалися  підвищенню  цін  в  магазинах.  Я  не  бачив  жодної  різниці  в  новинах  чи  інтернет  сервісах  –  хіба  лише  помітив,  що  мені  легше  набирати  текст  лівою  рукою,  хоч  раніше  я  вважав  себе  правшею.
Про  Чумацький  Шлях  тут  знали  не  більше  ніж  ми  про  Сомбреро  –  я  знайшов  більш  менш  чіткі  фотографії  нашої  галактики  і  скупі  теорії  учених  про  те,  що  «там  як  і  будь-де  у  Всесвіті  можливе  життя».  Що  ж  до  самої  старої  Землі  –  то  її  існування  допускалося  логічно,  але  з  такої  відстані  ні  її  ні  старе  Сонце  розгледіти  було  неможливо.
- І  навіщо?  Якщо  в  них  точно  таке  саме  своє?
Я  подзвонив  матері  і  дізнався,  що  вдома  немає  ніяких  змін.  Слово  «Сомбреро»  взагалі  її  не  здивувало  –  вона  на  нього  реагувала  так  як  на  будь-яку  іншу  комбінацію  літер  і  любляче  просила  мене  лягти  виспатися.
Зранку  я  летів  по  сходах  до  кафе  «Сомбреро».  Луїджі  мене  зустрів  із  свіжим  випуском  газети  в  руках.
- Луїджі,  -  метався  я,  -  що  це  все  означає?
Він  поважно  підняв  на  мене  погляд  так  ніби  робив  мені  послугу.
- Всяка  дорога  має  свій  пункт  призначення.  Сідай,  поговоримо.
Я  хотів  розбити  йому  обличчя,  а  проте  склянка  акви  де  хамайка  мене  заспокоїла.
- Ти  памʼятаєш  себе  в  дитинстві?
Його  погляд  пронизував  мене  наскрізь.  Я  вперше  дав  собі  звіт  в  тому,  що  не  можу  розрізнити  ні  колір  його  очей  ні  тембр  голосу.
- Луїджі  що  з  того  коли  я  зараз  на  цьому  бісовому  сомбреро!
- Діти  завжди  все  бачать  уперше.  Або  нам  принаймні  так  здається,  що  вперше.
Я  знову  відчував  злість  перемішану  зі  страхом.  Моя  кров  закипала,  я  відчував  щось  подібне  на  переляк  школяра,  коли  батьки  забувають  його  в  місті  і  йдуть  додому.
- До  чого  ти  ведеш?
Він  лише  усміхнувся.
- Дозволь  собі  знову  стати  дитиною.  Дозволь  собі  заново  відкрити  світ.
Я  вийшов  надвір  і  мені  більше  не  здавалося  що  тут  щось  не  так.  Метро  було  з  того  боку  з  якого  і  повинно  було  бути,  гімназія  теж.  Турки  були  як  турки,  герр  Цвейс  так  само  ходив,  курив  і  лаявся  на  соціал-демократів.  Я  йшов  на  аеродром,  в  академію,  сідав  за  штурвал  свого  «Грока»  і  ночами    з  дружиною  милувався  сузірʼям  великого  рибалки  та  винограду.
Вечорами  я  часом  бачився  із  Луїджі  –  його  «Сомбреро»  було  місцем  де  ми  з  друзями  постійно  збиралися  подивитися  гонки  або  футбол.  Він  міг  сісти  до  нашого  столу  і  вболівати  разом  із  нами.  Нам  було  тепло  під  поглядами  його  постмодерної  Фріди  Кало,  нас  завжди  тішили  його  недорогі  напої  і  життєві  байки.
- Чому  я?  –  допитувався  я  в  нього,  -  чому  ти  обрав  саме  мене?
Він  тихо  перебирав  у  руках  карти.
- Ти  дуже  палко  мріяв.
Якусь  хвилину  я  мовчав.
- Хто  ти,  Луїджі?
Він  переводив  погляд  із  столу  на  мене.
- Я  власник  «Сомбреро».  Та  й  все.
Тільки  тепер  я  помітив  як  багато  у  кафе  дзеркал  –  вони  були  всюди  –  і  за  барною  стійкою  і  поруч  із  столами  і  на  стінах.  Якісь  із  них  були  правильні,  а  якісь  викривлені.  Я  дивився  в  них  і  бачив  десятки  версій  себе  самого.
- Навіщо  тобі  стільки  дзеркал?
Він  довго  мовчав.
- Вони  мені  нагадують,  що  я  не  один.
Я  попросив  у  нього  ще  трохи  аква  де  хамайка.  Вона  мені  смакувала  в  той  вечір  краще  ніж  будь  коли  раніше.
- Луїджі,  -  невпевнено  почав  я  вже  стоячи  у  дверях  кафе,  -  а  що  якби  я  захотів  повернутися?
- Ти  знаєш  дорогу,  -  він  прибрав  з  мого  столу  і  підморгнув  мені.
Якогось  вечора  вдома  я  вийняв  із  шухляди  біля  нашого  ліжка  порцелянове  дзеркальце  із  Ріксдорфа.  Я  відкрив  його  і  став  розглядати  своє  відображення.  Мені  було  цікаво  чи  зараз  я  бачу  в  ньому  самого  себе.  А  якщо  не  самого  себе  –  то  кого?
       Незабаром  мені  підняли  заробітну  плату  і  я  купив  додому  телескоп.
- Як  тобі?
Моя  дружина  вперше  дивилася  на  Чумацький  Шлях.
- Як  думаєш,  там  є  життя?
Я  обіймав  її  і  цілуючи  говорив.
- Та  певно  що  є.  Може  навіть  є  такі  ж  самі  люди  як  ми  із  тобою.
І  на  цих  словах  вона  засинала  в  мене  на  руках.

VI.
Коли  моя  дружина  їхала  до  мами  -  я  залишався  у  Берліні  сам.  Тоді  я  не  мав  куди  себе  діти  –  я  ходив  нічним  Нойкьольном,  брів  по  Германштрасе,  обливався  світлом  жовтих  берлінських  ламп  і  шумом  арабських  перукарень.  Якось  так  блукаючи  я  не  подивився  на  годинник  і  забрів  набагато  далі  від  звичного  –  переді  мною  був  Обербаумбрюке.  
У  роки  Холодної  війни  тут  була  межа  між  Заходом  і  Сходом.  І  навіть  сьогодні,  більш  ніж  сорок  років  після  падіння  стіни  цю  межу  можна  було  відчути.  Вона  проявлялася  камінними  глибами,  розмальованими  сотнями  вуличних  художників  і  звалася  Берлінською  стіною.  Точніше  тим,  що  від  неї  залишилося.
Та  межа  відчувалася  не  тільки  стіною.  Вже  споночіло  і  загорілися  ліхтарі  –  на  «капіталістичному»  березі  вони  були  жовтаві,  а  на  «соціалістичному»  яскраво  білі.
Я  минув  стіну  і  став  шукати  яку-небудь  лавку  –  так  я  забрів  у  безіменний  сквер  і  тяжко  гепнувся  на  деревʼяні  дошки.
Поруч  проходив  чоловік  у  модному  пальті  і  сів  на  сусідню  лавку.
- Стомився?
Я  спочатку  проігнорував  незнайомця  і  сховав  телефон  до  кишені.  Мені  здавалося,  що  так  в  мене  буде  складніше  його  вихопити.
- Не  впізнаєш?
Тут  мій  острах  зник  –  я  бачив  перед  собою  Луїджі.
- А  чого  це  ти  не  в  кафе?  І  що  ти  тут  робиш?
Він  витягнув  сигарету  і  запалив  її.  Потім  поправив  пальто  і  поважно  обперся  на  бильця  лавки.
- Я  міг  би  теж  спитати  і  в  тебе,  -  він  зробив  паузу,  -  я  люблю  це  місце.  Тут  наче  зустрічаються  два  світи.
Я  не  міг  йому  заперечити.  Якби  не  цей  стертий  десятиліттями  кордон,  то  Берлін  би  втратив  добру  половину  своїх  туристів.
- Думаєш  його  більше  немає?
- Чого?
- Кордону,  -  продовжував  Луїджі,  -  кордони  нікуди  не  зникають.
Я  бачив  удалині  Обербаумбрюке  і  уявляв  як  колись  на  нього  заздрісно  поглядали  жителі  Фрідріксгайну.  Так  же  прищулившись,  але  вже  байдуже,  я  нині  дивився  на  Кройцберг,  який  лежав  з  протилежного  його  боку.
- Я  ніколи  не  помічав  у  тебе  інтересу  в  політиці,  -  хмикнув  я,  -  чи  на  Сомбреро  теж  була  Холодна  війна?
Луїджі  вдихнув  тютюн,  обтрусив  сигарету  і  так  же  усміхнено  дивлячись  на  перехожих  туристів  відповів.
- Певно  що  була.  Тільки  тут  утікали  не  на  Захід,  а  на  Схід.
Я  втім  не  хотів  переводити  тему.
- Ти  не  відповів.  Так  ти  цікавишся  політикою?
Він  не  кинув  на  мене  навіть  погляду.
- До  чого  тут  політика?  Політики  ніколи  не  малюють  кордони.  
- А  хто  їх  малює?
Він  мовчав.
- Кордони  зʼявляються  там,  де  їм  призначено  бути  і  ми  майже  не  маємо  над  ними  влади.  Але,  ми  можемо  їх  перетнути.  
- Що  означає  майже?
Луїджі  зняв  свій  капелюх  і  став  його  витирати  від  невидимих  порошинок.  Я  навіть  дивувався  –  як  я  ніколи  до  сьогоднішнього  вечора  не  помічав  у  нього  такого  красивого  головного  убору!  Як  я  раніше  не  бачив  у  нього  цих  темних  окулярів!  І  нащо  вони  йому  у  такий  вечір?
- Ти  маєш  навчитися  уявляти,  -  він  почав,  -  уяви,  що  ти  фігурка  в  екрані  телевізора.  Уяви  собі,  що  ти  не  плоский.
Я  напружував  свій  мозок,  а  проте  він  мене  підводив.  Я  вчився  на  авіатора  а  не  на  художника.  І  тим  більше  не  на  мультиплікатора.
- Скатертина,  яку  ти  розстеляєш  на  столі,  -  вів  далі  Луїджі,  -  має  краї.  Ти  можеш  її  розтягнути.  Але  не  надто  далеко.
Чим  далі  тим  менше  я  його  розумів.  Мені  здавалося,  що  він  хоче  мені  пояснити  якісь  високі  матерії  –  але  дуже  простими  словами.  А  втім  я  все  одно  не  міг  його  зрозуміти.
- Навіщо  тобі  розтягувати  скатертину?  І  що  це  дає?
- А  що  тобі  дало  повернення  в  академію?
Я  думав  і  дивився  на  сквер.  Мені  уявлявся  широкий  стіл  і  Луїджі,  який  те  і  робить,  що  пробує  застелити  його  –  так  незграбно  як  хіба  я  коли  в  дитинстві  намагався  одягнути  простирадло  на  свою  ковдру.
- Воно  дало  мені  контроль  над  своїм  життям.  А  до  чого  ти  це  питаєш?
Але  мої  слова  залишились  без  відповіді.  Луїджі  вже  пішов.
 
VIІ.
Через  декілька  років  обставини  закинули  мене  до  Києва.  Я  розпрощався  з  Луїджі  і  взяв  з  нього  слово  час  від  часу  мене  навідувати.
-  До  зустрічі  у  майбутньому,  -  говорив  він.  Якщо  що,  я  завжди  поруч.
- Ти  говориш  наче  моя  мама.
Він  усміхався.
- Пройде  час  і  ти  все  зрозумієш.
Я  не  нудьгував  за  Берліном  –  над  Дніпром  мені  не  бракувало  нічого  з  того,  що  у  мене  було  на  Шпреї.  А  вечорами  я  так  само  ясно  бачив  на  небі  спіральні  хмари  галактики  Сомбреро.  Я  вже  деякий  час  працював  в  українській  авіації  та  сильно  тішився  тому,  що  мої  ранки  і  вечори  проходили  у  Жулянах.  
Я  багато  літав  –  і  в  тому  числі  над  Карпатами.  Мені  траплялися  і  дощі,  і  снігопади  і  бурі  –  а  проте  я  більше  не  втрачав  висоту  і  не  губив  координат.
- Алло,  Луїджі?  Чому  нічого  не  відбувається?  
В  трубці  я  чув  легше  попахкування  сигарети.
- Всьому  своя  пора.
Якось  ми  з  ним  сиділи  за  столом  кафе  на  площі  Сан-Марко.  Я  тоді  чогось  мав  бути  в  Венеції,  а  він  –  як  не  дивно  –  проїжджав  десь  поруч.
- Я  хочу  знати  хто  ти.  Не  бався  зі  мною.  Ти  не  такий  як  я.
Луїджі  того  дня  був  одягнутий  в  усе  біле  –  класична  італійська  літня  мода.  На  правій  руці  виблискував  дорогий  годинник,  а  білий  капелюх  був  повʼязаний  акуратною  коричневою  стрічкою.  Жінки  оберталися  на  нього    не  ховаючи  свого  захоплення.
- Вони  заглядають  на  тебе.  Я  тут  ні  до  чого.
- Хто  ти?
Повз  нас  пролетіла  чайка  і  перевернула  чашку  з  кавою.  Луїджі  спритно  підставив  до  мене  серветку.
- Я  твій  янгол  охоронець.  Можна  і  так  сказати.
Це  був  перший  раз  коли  я  усвідомив,  що  весь  цей  час  Луїджі  говорив  до  мене  не  італійською,  німецькою  чи  англійською    а  моєю  рідною  мовою.  Мені  наче  впала  заслона  з  очей  –  я  дивувався  як  за  стільки  років  я  цього  не  помітив.
- Тоді  вперше  на  Германштрасе  –  ти  говорив  нею!  Звідки  ти  знав  хто  я?
Він  завжди  мовчав  коли  я  був  нетерплячим.
- Ти  колись  чув  котяче  муркотіння?  Сильно  воно  тобі  різнилося  в  Берліні  і  Києві?
Я  бачився  з  Луїджі  часто  –  він  міг  перетнутися  зі  мною  на  вулиці  європейського  чи  американського  міста.  Він  зʼявлявся  тоді  коли  я  був  би  радий  його  бачити  і  коли  ні.  Часом  він  здавався  мені  всюдисущим.  Проте  я  ніколи  його  не  боявся  –  де  б  не  траплявся  Луїджі  –  він  ніколи  не  робив  мені  зла.  
Та  якось  він  зник  не  достатньо  довгий  час.  Він  не  відповідав  на  мої  дзвінки  і  я  думав,  що  ця  історія  якимсь  чином  закінчилась.
Без  Луїджі  моє  життя  стало  таким  як  у  всіх.  Я  жив  будні  одруженого  чоловіка  і  батька  двох  дітей.  У  Києві  я  не  відчував  задухи  великого  міста  –  мене  приємно  бентежили  житлові  хмарочоси  та  нескінченні  смуги  авт.  Я  неймовірно  тішився  коли  дружина  тягнула  мене  з  дітьми  на  прогулянки  в  Ботанічному  саду  чи  Гідропарку.  Природжений  західняк  я  ніколи  не  міг  уявити  себе  жителем  Києва  –  а  проте  зараз  я  ним  був.
Мене  чарував  Дніпро  –  я  бачив  у  ньому  ту  могутність,  якої  мені  бракувало  в  інших  європейських  річках.  Він  був  для  мене  втіленням  сили  та  розкутості.  Я  не  боявся  його  хвиль  –  я  в  них  закохувався.
Одного  ранку  мені  довелося  бути  біля  річкового  вокзалу.  Там,  недалеко  від  плеса  Дніпра,  на  сходах  Боричевого  узвозу,  я  зіштовхнувся  із  чоловіком  у  дорогому  європейському  костюмі  та  чорних  окулярах.
- Луїджі?
Переді  мною  був  він  і  крутилися  його  доглянуті  вуса.  Він  посміхався  і  похлопував  мене  по  плечах.
- Ти  зрозумів  логіку  часу?
Я  перебирав  пальцями  комір  і  пробував  розправити  краватку.  Вона  мені  заважала  дихати  на  повні  груди.  Мені  робилося  недобре.
- Що?
- Час  він  як  сходи  –  хтось  ним  рухається  вниз  а  хтось  вгору.  Ось  як  ми  з  тобою.  Головне  не  боятися.
Я  не  встиг  навіть  зібратися  з  думками  як  Луїджі  мене  полишив  і  далі  спускався  у  бік  Поштової  площі.  Я  похитнувся,  відчув,  що  мені  тьмяніє  в  очах  і  став  гарячково  шукати  на  до  б  спертися.  Зрештою  перш  ніж  я  впав,  він  повернувся,  підхопив  мене  під  руку  і  завів  до  найближчого  кафе.
- Налийте  йому  якогось  питва.  Зовсім  чоловікові  зле.
Офіціантка  ніби  навіть  не  помітила  Луїджі,  налила  мені  рубінового  напою  і  я  тяжко  звалився  на  лавку.
- Де  я?
- Ви  в  кафе  «Сомбреро»  на  Поштовій  площі.  В  нас  найкраща  в  Києві  аква  де  хамайка.  Вам  викликати  таксі?
Але  я  більше  нічого  не  чув.
Коли  я  прокинувся  то  мене  оточували  люди  в  гуцульському  одязі.
- Ви  хто?
Вони  мене  взяли  на  руки  і  кудись  понесли.  Я  погано  памʼятаю  ці  події  –  єдине  на  що  я  звернув  увагу  –  це  на  мій  «Грок»  -  він  не  був  пошкоджений,  лише  сильно  засипаний  снігом.  Кабіна  була  відчинена  і  я  переживав  чи  не  залізуть  туди  чиїсь  допитливі  руки.
- Захлопніть  двері.
Наступні  кілька  годин  я  провів  у  деревʼяній  гуцульській  хаті  –  за  мною  доглядав  якийсь  старий  знахар.  Він  те  і  робив  що  наливав  мені  тепле  питво  і  молився  наді  мною.  Потім  по  мене  приїхали  лікарі  і  забрали  мене  в  Яремче  –  маленького  містечка  поруч  із  високогірʼям  Карпат  Там  я  пробув  ще  кілька  днів  допоки  по  мене  не  приїхав  Роберт  і  не  забрав  до  Берліна.
Я  погано  памʼятав  дорогу  в  Берлін  і  часто  відключався.  Аж  поки  не  прокинувся  у  своїй  берлінській  квартирі.  Все  було  так  само  як  і  тоді  коли  я  виходив  звідси  позавчора  дорогою  на  аеродром.  Мене  привітала  моя  дружина,  ми  поснідали,  я  поцілував  її  і  накинувши  пальто  побіг  надвір.
Ранішній  Нойкьольн  шумів  так  як  і  завжди  –  і  я  не  бачив  у  ньому  нічого  дивного  –  це  був  той  самий  Нойкьольн  який  я  покинув  по  дорозі  в  Україну.  Все  було  так  як  я  звик  –  німці  так  само  як  і  завжди  рухалися  по  правій  стороні  дороги  а  діти  бігли  в  гімназію,  що  була  по  лівій  стороні  від  воріт  мого  будинку.
- Гер  Цвайс,  коли  тут  нарешті  закінчать  ремонт?  –  питав  я  у  нашого  консьєржа  і  тикав  на  звішані  непотребом  стіни  нашої  альтбау.
Він  лише  посміхався.
- Я  себе  це  питаю  кожного  ранку  і  ніколи  не  знаходжу  відповіді.
Я  відчував  шок.  Мені  хотілося  повернутися  до  Києва,  я  не  розумів,  що  я  тут  роблю,  зрештою  я  не  знав  які  зірки  я  побачу  на  сьогоднішньому  небі  але  сподівався,  що  вони  будуть  або  земні  або  сомбрерівські.  Я  собі  навіть  не  хотів  уявляти,  що  Луїджі  пожбурив  мене  у  ще  якусь  третю  галактику  –  напевно  ще  дальшу  від  Чумацького  Шляху  ніж  Сомбреро.
Спочатку  я  хотів  розказати  це  все  Роберту  або  дружині,  але  ніяк  не  міг  наважитися.  Зрештою  і  розказувати  не  було  чого  –  з  першими  променями  сонця  я  починав  усе  забувати  і  записував  цей  текст  допоки  в  моїй  уяві  ще  остаточно  не  зник  ні  сам  Луїджі,  ні  спіральні  хмари  Сомбреро,  ні  дзеркала,  ні  Поштова  площа.    Я  забував  усе  як  дитина,  яка  наче  говорить  своєю  мовою,  а  потім  поки  дорослішає  не  може  згадати,  що  ж  вона  хотіла  сказати  батькам.  Єдине,  що  мене  і  тішило  і  лякало  –  я  втратив  здатність  дивуватися  а  слово  дежавю  для  мене  стало  означати  більше  ніж  для  будь  кого.
Наступними  ночами  я  бачив  на  небі  Велику  Ведмедицю.  Ми  з  дружиною  розглядали  її  сидячи  на  балконі  і  я  захотів  зробити  нам  фото.  Я  нащупав  у  кишені  телефон  і  разом  з  ним  вийняв  невелику  записку.
«  До  зустрічі  у  майбутньому»
- Від  кого  це?  У  якому  майбутньому?  -  почала  кокетливо  допитуватися  моя  дружина.
Я  пожбурив  записку  на  землю  та  обійняв  її.
- У  тому  майбутньому  де  ми  з  тобою  разом.
Я  знав  –  на  цьому  клаптику  паперу  маленьким  шрифтом  буде  обов’язково  дописано  -  «якщо  що  я  завжди  поруч».
І  я  не  помилявся.

VIІІ.
Надворі  стояло  гаряче  берлінське  літо  202…  року.  Ми  з  дружиною  працювали  не  покладаючи  рук  –  саме  тоді  ми  переїжджали  з  Нойкьольна  на  тихий  Пренцлауер  Берг,  туди  на  північний  Схід  Берліна.  Там,  недалеко  від  Сенефельдер  Пляц  була  наша  затишна  однокімнатна  квартира.
Я  тішився  особливо  –  зміна  місця  мала  мені  допомогти  побороти  сумніви  у  своїй  адекватності.  Останніми  місяцями  я  часто  навідувався  до  психолога  аби  поговорити  про  свої  сни  чи  про  галактику  Сомбреро  та  Луїджі.  Мені  було  соромно  переконувати  лікаря  у  достовірності  моїх  слів,  тому  я  все  зводив  на  нічні  кошмари  і  панічні  видіння.  Я  вперто  переконував  сам  себе  що  не  було  ніякого  Києва,  ніяких  Жулян  і  тим  більше  жодного  дивакуватого  італійця  який  читав  мені  лекції  про  простір  і  час.
- Робота  пілота  вимагає  від  вас  багато  зусиль,  -  говорив  психолог,  -  а  ще  на  висоті  дуже  розріджене  повітря.
Я  розумів,  що  він  говорить  повну  нісенітницю  в  яку  навіть  сам  мало  вірить,  а  проте  усміхнено  махав  головою.
- Ще  ця  авіатроща,  -  додавав  я,  -  ніяк  не  можу  забути.
Він  розпрямлював  спину  і  миттєво  брав  мене  за  руку.
- Намагайтеся  про  це  не  думати.  Вибачте,  що  змушую  вас  знову  це  проходити.
Мій  психолог  був  чоловіком  середнього  віку.  Його  мені  рекомендували  знайомі  –  говорили,  що  це  найкращий  фахівець  своєї  справи  у  цій  частині  Берліна.  Він  не  був  місцевим,  але  прекрасно  володів  і  німецькою  і  англійською  мовами.  Я  чомусь  вважав  його  сицилійцем,  але  хіба  через  дуже  яскраву  засмагу  і  злегка  середземноморський  акцент.
Моя  страховка  охоче  оплачувала  візити.  Я  був  добре  знайомий  із  керівником  її  берлінського  відділення,  гером  Штаубе,  чий  син  навчався  у  мене  в  академії.  Гер  Штаубе  був  один  з  небагатьох  хто  добре  знав  мою  проблему  –  тоді  з  Яремче  мене  вивозив  не  лише  Роберт  а  і  він  з  кількома  друзями.
- Спробуй  це  відпустити.  Чим  довше  ти  тримаєш  цю  склянку  –  тим  вона  важча.
Герр  Штаубе  завжди  щиро  переймався  за  мене.  Я  відчував,  що  іноді  він  ставився  до  мене  як  до  рідного  сина.
- В  мене  враження,  що  я  втрачаю  розум.
Він  насуплювався.
- Ми  оплатимо  тобі  ствльки  сеансів  терапії  скільки  треба.  Герр  Оспіте  тебе  з  цього  витягне.
- Оспіте?  
Герр  Штаубе  доливав  собі  пива  і  дружньо  хлопав  мене  по  плечу.
- Ти  навіть  не  спитав  як  звати  твого  психолога?  А  як  ти  до  нього  звертаєшся?
Я  мовчав.  В  мене  дійсно  була  звичка  не  звертатися  до  людей  на  імена.  Я  часто  їх  забував  або  навіть  не  запитував.  Хоча  тепер  я  насторожився.  В  мене  не  бракувало  італійських  знайомих  з  буквальними  прізвищами  –  а  проте  «гість»  це  не  таке  і  типове  прізвище.
- Луїджі  Оспіте.  Твого  психолога  звуть  Луїджі  Оспіте.  Першокласний  спеціаліст.  Хоч  представся  йому.  Чого  ти  так  стривожився?
Я  почав  губити  владу  над  собою.Від  імені  Луїджі  в  мене  під  шкірою  пройшлися  мурашки.  Я  відчував  себе  ким  завгодно  –  параноїком,  душевнохворим,  вʼязнем  якоїсь  часової  петлі  чи  жертвою  дурної  витівки.  
- З  тобою  все  гаразд?
Якимсь  чином  я  повернув  самовладання.  Зрештою  не  один  же  в  світі  Луїджі  і  не  обовʼязково  це  той  самий  Луїджі  про  якого  я  думаю.  Тим  більше  я  б  його  точно  упізнав.  Хоча  тоді  на  Фрідріхштрассе  я  його  прийняв  за  простого  рибалку!  Та  й  не  тільки  там!
- Серце  схопило,  -  виправдовувався  я,  -  це  ще  один  побічний  вияв  цих  нервових  атак.
Поки  гер  Штаубе  побіг  мені  по  воду  я  вийняв  телефон  і  став  шукати  в  інтернеті  профіль  свого  психолога.  Проте  не  знайшов  жодної  фотографії.  А  пригадати  його  зовнішність  мені  не  вдавалося.
- Ви  знаєте,  -  сміявся  я,  -  попиваючи  воду,  -  мені  гер  Оспіте  так  нагадує  якогось  відомого  актора.  В  нього  дуже  специфічна  зовнішність.
Гер  Штаубе  доливав  собі  пива  і  мало  звертав  уваги  на  мої  слова.  Я  очікував,  що  він  стане  сперечатися  і  нагадає  мені  як  виглядає  цей  пан.  
- А  хто  його  знає?  Це  ж  лікар.  Коли  я  з  ним  бачився  –  він  був  завжди  у  масці.
Наступні  мої  сеанси  в  психолога  були  скасовані.  До  страхової  фірми  прийшли  з  обшуками,  гера  Штаубе  викликали  до  поліції.  Я  намагався  йому  допомогти  знайти  хорошого  юриста  і  не  мав  коли  навідатися  на  сеанс.  
Коли  ж  я  нарешті  знайшов  вільну  хвилину,  то  виявив,  що  гер  Оспіте  відбув  у  відрядження  до  Центральної  Африки.
- Благородний  чоловік,  -  говорила  секретарка,  -  він  допомагатиме  жертвам  війни  в  Сомалі.

ІХ.
Я  знайшов  іншого  психолога  і  треба  сказати  досягнув  із  ним  певного  прогресу.  Це  була  жінка  –  далека  знайома  моєї  колишньої  сусідки  фрау  Арменбергер.  Я  їй  не  забалакував  вуха  снами  а  чесно  говорив  про  свою  тривогу  і  відчуття  загубленості  в  часі.
Роберт  одружився  і  став  більше  часу  проводити  з  родиною  –  отож  я  мусив  засиджуватися  в  академії  допізна.  Я  не  міг  на  це  скаржитися  –  в  мене  ще  були  живі  спогади  про  часи  у  Франції  де  я  те  і  робив,  що  тинявся  від  підробітку  до  підробітку  і  намагався  зібрати  в  одному  місці  усі  документи.
Мій  «Грок»  мене  з  кожним  днем  тішив  все  більше  –  це  була  моя  гордість  і  привід  щоразу  повертатися  на  аеродром.  Я  прибував  туди  рано  вранці  а  покидав  його  після  заходу  сонця.
- Я  хочу,  аби  ти  навчився  водити  автомобіль.
Моя  дружина  ніколи  не  припиняла  мені  про  це  нагадувати.  Я,  пілот  із  сотнями  годин  у  небі,  був  зовсім  незграбний  за  кермом  простого  автомобіля.  Часом  мені  було  навіть  соромно  про  це  з  кимось  говорити.
- Вдихніть  і  видихніть,  -  говорив  мені  інструктор,  -  чого  ви  так  боїтеся?
Я  затискав  педаль  гальма,  відпускав  ручник  і  старався  повернути  ключ  запалювання.  Автомобіль  гудів,  сидіння  піді  мною  трусилося  і  нагрівалося.
- Тепер  просто  рухайтеся  вперед.
Я  намагався  їхати  повільно  –  тим  більше  надворі  лив  дощ  і  було  трохи  похмуро.  Ми  рухалися  вздовж  якоїсь  із  порожніх  доріг  Кьопеніка  в  сторону  Еркнера  –  густі  дерева  накривали  над  автомобілем  небо  і  хіба  оголювали  нам  високі  стовбури.
- Та  добав  трохи  швидкості.  Чого  ти  їдеш  як  дідуган?
Мій  інструктор  був  хвацьким  чоловіком  і  постійно  намагався  мене  підбадьорити.  Він  бачив  мій  страх  і  тим  не  менше  не  збавляв  свого  оптимізму.
- А  давай  поміняємося  місцями.  Зараз  татко  тобі  покаже  як  водять  дорослі  чоловіки.
Я  зупинився  десь  у  гущавині  на  межі  Берліна  та  Еркнера  і  відпустив  кермо.  Двері  за  мною  хлопнули  і  я  нарешті  вдихнув  свіже  лісове  повітря.  Десь  недалеко  шуміла  річка  –  ми  мали  бути  неподалік  від  Рансдорфа  –  напевно  найзатишнішого  із  сіл  поруч.
- Міг  би  просто  відчинити  вікно,  -  сміявся  інструктор,  -  з  тебе  ще  довго  не  вийде  Шумахера.
Ми  змінили  сидіння  і  він  одразу  рванув  уперед.  Я  ледве  встигав  переводити  погляд  –  так  швидко  мигали  за  вікном  стовпи  та  дерева.
- Нас  не  оштрафують?
- За  що?
Я  дивувався  його  впевненості.
- Це  хіба  не  перевищення  швидкості  
Він  лише  усміхався.
- Ти  ще  не  бачив  справжньої  швидкості.
Мені  почало  здаватися,  зо  я  вже  десь  чув  цей  голос.  І  наче  бачив  ці  пейзажі.  І  був  пасажиром  у  цьому  місці  в  цей  час.
Ми  їхали  достатньо  довго  і  поступово  заглиблювалися  в  ліс,  хоч  вже  давно  мали  досягти  не  те  що  Еркнера  а  напевно  і  польського  кордону.
- Приїхали.
Я  вийшов  з  авто  і  побачив  перед  собою  Луїджі.  Точно  такого  яким  я  памʼятав  його  –  схожого  на  всіх  і  нікого,  з  крученими  вусами  і  засмаглого.  Хіба  і  різниці,  що  на  ньому  була  жилетка  автоінструктора,  джинси  та  високі  дощові  чоботи.
Мені  хотілося  і  сміятися  і  плакати.  Я  розумів,  що  якби  я  не  тікав  від  себе  і  своєї  історії  –  далеко  я  не  втечу.
- Як  тобі  Сомалі?
- Там  зовсім  не  діють  закони.
Надворі  стояла  найтемніша  ніч,  яку  я  коли  небудь  бачив.  Я  більше  не  міг  розгледіти  ні  авто  ні  лісу  ні  навіть  почути  шум  шосе.  Хоча  я  чітко  вслухався  у  звуки  води.
- Шпрея,  -  говорив  я  собі,  -  отже  ми  все  ще  біля  Еркнера.  Тільки  яка  ж  парка  ніч!
Але  це  була  не  Шпрея.  Через  декілька  кроків  Луїджі  вивів  мене  до  величезного  плеса  води.  Його  тихі  хвилі  билися  об  берег  і  я  чув  їхній  солоний  запах.  Це  був  запах  морської  води  який  неможливо  сплутати  з  прісним.  
- Зараз  я  тобі  покажу  щось  цікавіше  за  Сомалі.

Х.
Ніч  навколо  мене  починала  розвіюватися  –  я  бачив  перед  собою  -синю  гладь  води  яка  блискотіла  від  променів  ранішнього  сонця  і  вдаряла  об  берег  лазуровими  хвилями.
- Ходи  за  мною,  -  скомандував  Луїджі,  -  тут  ще  багато  цікавого.
Я  ступав  за  ним  по  білосніжному  піску  і  мені  крутилося  в  голові.  Я  щипав  себе  думаючи,  що  це  сон,  а  проте  я  ніяк  не  міг  прокинутися.  Широкі  пляжі  змінювалися  долинами  і  горами  і  я  себе  постійно  ловив  на  думці  що  не  можу  впізнати  цього  місця.  Воно  не  було  подібно  ні  на  Європу  над  якою  я  налітав  сотні  годин,  ні  Америкою,  ні  Африкою  де  я  хоч  і  не  так  часто  але  теж  бував.  Я  дивився  на  ґрунт  –  він  був  червонувато  жовтого  відтінку  і  на  ньому  майже  не  було  трави.
- Де  ми?
Він  мовчав.
- Ти  не  знаєш  цього  місця.
Ліворуч  від  нас  я  помітив  лісисті  пагорби  –  на  них  росли  дивні  дерева  –  їхня  крона  тяглася  до  неба  у  формі  парасолі,  а  листя  нагадувало  довгі  колючки.  Луїджі  підійшов  до  одного  з  них  і  спритним  рухом  швейцарського  ножа  надрізав  кору  –  звідти  полилася  червона  рідина.
- Ніколи  б  не  подумав,  -  сказав  він,  -  дерева  теж  мають  кров.
Дерево  піднімалося  над  нами  і  закривало  все  небо.  Я  не  знав  його  назви  і  щиро  дивувався,  що  щось  таке  дійсно  існує.
Ми  підійшли  до  якогось  невеликого  містечка  і  нам  назустріч  вибігли  діти.  Вони  були  темноволосі  і  засмаглі  –  але  не  чорношкірі.
- Це  Аравія?
Один  з  хлопчиків  приязно  усміхнувся.
- Це  Калансія,  -  кашлянув  він  і  тоді  простягнув  руку  до  лісу,  -  а  там  Гідайбу.
Тоді  він  потягнув  мене  в  бік  моря  і  теж  махнув  туди  долонею.
- А  там  пірати.
- Які  пірати?
Хлопчик  лише  засміявся.
- Сомалійські!
Я  присів  на  землю  і  відчув  що  мені  робиться  зовсім  складно  дихати.  Луїджі  опустився  на  пісок  біля  мене.
- Бачиш,  -  говорив  він,  -  коли  я  був  у  Сомалі,  то  мені  розповідали  про  цей  острів.  І  про  ці  дерева.
Я  обернувся  до  нього.
- Ти  говориш  так  ніби  ти  про  нього  не  знав.
Луїджі  лише  усміхнувся.
- Знати  не  означає  розуміти.  Іноді  краще  відчути.
Не  встиг  я  усвідомити  того  факту,  що  я  опинився  на  Сокотрі  як  все  довкола  стало  мінятися.  Мене  охопила  паніка  та  біль  –  кров  у  моїх  скронях  почала  гатити  так  сильно,  ніби  я  лежав  униз  головою.  Світ  для  мене  став  стискатися  і  незабаром  я  не  бачив  нічого  крім  вузької  вертикальної  смужки  моря  та  неба.  Я  більше  не  відчував  свого  тіла  –  воно  наче  розпласталося  та  жило  своїм  життям.  Саме  так  –  воно  розпласталося!
- Що  зі  мною?  –  кричав  я  в  темряву,  яку  бачив  лише  крізь  щілину,  -  де  я?
Я  хотів  повернутися  вліво  і  глянути  на  Луїджі  але  помітив,  що  це  неможливо-  я  наче  застиг  у  просторі.
- Ти  не  зможеш  звернути  уліво  чи  вправо,  -  спокійним  голосом  сказав  він,  -  тут  є  тільки  вперед  або  назад.
Я  бачив  перед  собою  пласку  фігуру  чоловічка  в  одязі  автоінструктора  і  не  міг  навіть  толком  розгледіти  ніяких  дрібниць  його  зовнішності-  навіть  тих  же  вусів.  Я  панікував,  мені  було  незручно  дивитися  на  світ  через  цю  шпарину.  А  ще  я  сильно  боявся  упасти.
- Не  переймайся,  -  додавав  він,  -  падати  тут  неглибоко.  Тут  взагалі  немає  глибини.
На  деякий  час  я  втратив  свідомість.  Я  ніколи  до  цього  –  навіть  на  сомбреро  не  відчував  такого  всеохоплюючого  жаху  як  тепер.  Мені  було  всеодно  на  зірки  –  я  всеодно  не  міг  їх  побачити.  Моє  тіло  було  неначе  затиснуте  до  землі  –  чи  до  чого  там  іще  і  слухалося  мене  рівно  настільки  наскільки  це  стосувалося  руху  вперед  або  назад.
Я  прокинувся  від  відчуття  холоду  –  ця  істота,  яку  я  донедавна  ще  вважав  Луїджі  вилила  на  мене  води  із  якогось  плоского  предмета.
- Що  це  з  біса  таке,  Луїджі?  І  як  в  цей  квадрат  помістилась  вода?
На  той  момент  я  ще  не  звик  до  свого  нового  стану  і  тому  погано  розрізняв  все  навколо  в  тому  числі  і  міміку  Луїджі.
- Ти  так  і  не  навчився  мислити  як  дитина.  
Ми  рухалися  вперед  –  якщо  це  тільки  можна  назвати  рухом  –  я  уявляв  собі  це  як  гру  в  супер-маріо  –  ми  немов  сунулися  по  аркушу  паперу  і  все  що  я  бачив  це  різнокольорові  смуги.  Якби  не  голоси  –  мені  здається  я  б  там  і  помер.
- Хочеш  яблуко?
Якась  жовта  смужка  із  жіночим  голосом  простягнула  мені  червону  лінію,  що  одразу  частково  її  заступила.
- Але  чому  воно  не  кругле?
У  відповідь  я  чув  тільки  сміх.
- Кругле!  Яблуко  не  може  бути  червоною  смугою  чи  колом!  Це  мʼяч!
Реготання  змінилося  тишею  і  перешіптуванням.
- Вони  не  можуть  тебе  зрозуміти.  Вони  живуть  у  плоскому  світі.  Як  у  мультфільмі.
Я  відчував  що  хочу  вдихнути  повітря  на  повні  груди  але  не  зміг  цього  зробити  а  в  мене  в  голові  крутилася  одна  єдина  фраза.
- Я  плоский.
Від  цього  в  мене  волосся  ставало  дибом,  я  зупинявся  і  заново  вчився  дихати  –  як  хворі  часом  вчаться  після  довгої  застуди.
- Заради  всього  святого  Луїджі,  поверни  мені  моє  тіло!
Але  він  мене  не  чув.

ХІ.
Я  не  знаю  як  я  це  повинен  пояснити  психологу  або  психіатру,  але  я  після  плоскої  Сокотри  я  був  у  плоскому  Берліні.  Я  не  мав  найменшого  уявлення  як  цей  навіжений  мене  повернув  до  Німеччини  але  я  більше  не  чув  посвистування  калансійських  дітлахів.  Мені  розривалася  голова  від  того  як  голосно  німецькі  диктори  оголошували  про  прибуття  метро  до  Шпандау.
 Я  був  сліпцем  –  мені  не  вдавалося  розібрати  хоч  що  небудь  у  безкінечності  цих  смуг  а  пояснювати  перехожим  хто  я  –  означало  прирікати  себе  на  долю  божевільного.  Тим  більше  я  сильно  боявся  потрапити  в  їхню  психіатрію  –  я  зберігав  спокій  допоки  був  на  свіжому  повітрі.
Моє  знання  Берліна  не  обмежувалося  лише  центром  та  Нойкьольном  і  я  вільно  оперував  його  вуличками  шукаючи  хліба  та  води.  Так  я  жебрав  –  а  проте  мені  більше  нічого  не  залишалося.  Я  розумів,  що  Луїджі  покинув  мене  у  плоскому  світі  і  ніякого  шляху  крім  вперед  у  мене  не  було.
- Дороги  назад  немає,  -  казав  контролер  білетів,  -  я  хочу  бачити  ваш  квиток.
Якоїсь  миті  мені  прийшло  на  думку  знайти  свій  дім.  Я  летів  вуличками  Шарлоттенбурга  на  Схід,  мені  не  заважали  юрми  туристів  на  Тіргартені  та  Музейному  Острові  –  я  хотів  якнайскоріше  побачити  свою  дружину.  
- І  де  ти  був  весь  цей  час?  Ти  зовсім  змарнів.
Я  не  був  удома  можливо  день,  а  може  і  цілий  місяць.  Цей  бісовий  Луїджі  не  лише  змусив  мене  сумніватися  в  своїй  адекватності-  він  сплутав  мій  календар  і  так  ніби  цього  йому  було  недостатньо-  запхав  моє  тіло  у  цю  плоску  шкаралупу.  Я  відчував  дике  бажання  порвати  ці  пута  –  а  проте  будь  яка  спроба  рухатись  нагадувала  фантомні  болі.  Я  не  міг  бути  обʼємним  –  обʼєму  у  цьому  Берліні  просто  не  існувало.  Я  навіть  не  міг  побачити  свою  дружину  –  я  бачив  поруч  смугу  кольору  людської  шкіри  і  з  певними  вкрапленнями  інших  кольорів.  Це  мав  бути  одяг.
Я  боявся  показати  дружині  свій  стан.  Мені  було  зовсім  незрозуміло  як  брати  до  рук  плоский  телефон  і  як  ним  користуватися  якщо  ти  сам  плоский.  Я  уявляв  як  би  це  робив  супер-маріо  і  мені  ставало  трохи  легше.
- Просто  уяви,  що  ти  супер-маріо.  
Я  намагався  взяти  води  і  облився.  Мені  було  сильно  незручно-  я  не  бачив  ні  чи  вода  потрапила  на  підлогу,  чи  я  не  розбив  чогось.  Я  навіть  не  знав  як  мені  прибрати  за  собою.
- Що  сталося?
- Мені  впало  горня.  Або  мені  так  здається.
- Що  зробило?
Я  стояв  оторопілий  і  чекав  на  появу  перед  очима  червоної  смужки.  Дружина  прийшла  і  розсміялася.
- Ти  всього  лиш  облився  водою.  Боже  мій,  з  ким  я  одружена.
Я  вийшов  із  дому  і  біг  вулицями  Пренцлауер  Берг  на  південь.  Мені  не  хотілося  просити  перехожих  купити  мені  квиток,  я  більше  не  мав  наміру  питати  ні  в  кого  як  плоскій  істоті  сісти  у  плоске  таксі.  Мій  жах  став  для  мене  двигуном  –  я  летів  уперед  і  не  помічав  світлофорів  та  автівок  мені  було  майже  що  всеодно.
- Як  він  мене  зібʼє?  Якщо  він  і  сам  лише  смужка?
До  вечора  я  добрався  на  Германштрасе  і  став  шукати  одну  із  вузеньких  вуличок  де  я  жив  раніше.  У  мене  запліталися  ноги,  мені  крутилося  в  голові  і  я  гинув  від  спраги.
В  одній  із  них  я  почув  знайомий  голос  і  запах  аква  де  хамайка.
- Заходь,  тебе  тут  завжди  чекають.

ХІІ.
Я  зайшов  і  тяжко  гепнувся  на  стілець.  Шпарина  перед  моїми  очима  стала  розсуватися,  я  нарешті  відчув  своє  тіло.  Я  обертався  наліво  і  направо,  в  панічній  радості    мацав  стіл  і  дзеркала  і  не  міг  зупинитися.
- Ти  не  такий  як  здаєшся,  Луїджі.  Ти  багатогранний  талант,  -  сміявся  я  і  далі  щупав  свій  стіл.
Я  пив  рубіновий  трунок  і  не  міг  зупинитися.  Він  холодно  стікав  мені  по  горлу  і  давав  мені  так  бажане  відчуття  нормальності.  Я  поставив  горня  на  підвіконня  і  сперся  на  стіл.  В  якийсь  момент  я  відчув,  що  моя  рука  починає  провалюватися.  Я  бачив,  що  предмети  у  кафе  починають  ділитися  на  шари  –  неначе  домашній  торт  і  кожен  із  цих  шарів  є  твердим  на  дотик  і  існує  паралельно  один  від  одного.
- Не  дозволяй  собі  думати,  -  говорив  Луїджі,  -  просто  відчувай.
Після  жахіття  плоского  Берліна  я  не  думав,  що  мене  може  щось  налякати  сильніше.  Луїджі  взяв  мене  за  руку  і  вивів  надвір.
- Бачиш?
В  одну  мить  перед  моїми  очима  змінилися  і  Германштрасе  і  Бранденбурзькі  ворота  і  Зоологічний  Сад.  А  потім  я  став  бачити  їх  поруч.
- Мені  ніколи  не  було  складно  тебе  знайти.  Я  бачив  тебе  у  кожному  з  цих  дзеркал.
В  якусь  мить  я  почув  як  хтось  збоку  від  нас  кашляє  і  обернувся.  Мене  охопив  тваринний  жах  від  того,  що  я  бачив  самого  себе  –  спереду,  збоку,  ззаду  та  зсередини.  Мені  бракує  слів  аби  описати  цю  істоту  –  я  був  неначе  вивернутий,  в  мене  була  одна  і  водночас  багато  поверхонь.  Я  був  схожий  на  кожну  із  картин  Пікассо  –  мене  було  видно  звідусюди  і  водночас.
- Це  тільки  початок.
Таким  самим  був  і  Луїджі.  Він  стояв  як  на  шкільній  лінійці  чи  армійському  шикуванні  –  десятки,  сотні  тисячі  таких  Луїджі.  Якісь  із  них  нагадували  юнаків  а  інші  старців.  Притому  кожних  із  них  була  незліченна  кількість  –  і  всі  як  я  були  подібні  на  натурщиків  іспанських  кубістів.
В  мене  затрусилися  ноги,  я  відчув,  що  моя  голова  не  справляється  з  побаченим  і  став  кудись  провалюватися.  Я  летів  у  бездонній  трубі  із  екранами  кінотеатрів  де  в  кожному  було  видно  мене  –  малим,  дорослим,  старим,  неподібним  на  себе.  Я  бачив  момент  вступу  в  академію,  знайомства  з  дружиною,  прогулянки  з  Робертом  по  Ріксдорфу  та  польоти  над  Києвом.
- Все  життя  промигнуло  перед  очима.  
Голос  Луїджі  дзвенів  мені  в  голові  як  сурма  і  я  чув  його  доки  не  злетів  у  якийсь  басейн  повний  прісної  води.
- Дихай,  -  говорив  Луїджі,  -  це  не  те,  що  ти  думаєш.
Я  плавав  серед  безлічі  бульбашок  кожна  з  яких  різнилася  одна  від  одної,  в  кожній  з  яких  я  бачив  своє  віддзеркалення.  Я  пробував  роздусити  їх  пальцями,  але  у  мене  не  вистачило  сил  протягнути  до  них  руку.  Бульбашки  віддавали  різними  кольорами  і  світилися  –  від  ясно  пурпурових  до  темно  синіх.  Раптом  мені  здалося  що  в  більших  із  них  я  бачу  щось  подібне  на  крихітних  світлячків  і  моя  стомлена  уява  почала  мені  малювати  маленькі  галактики  і  скупчення  зірок.
Коли  я  втрачав  свідомість  я  чув  приглушений  голос  Луїджі:
- У  тебе  напевно  не  знайдеться  слів  аби  це  описати.


ХІІI.

Протягом  місяця  я  був  у  лікарні.  Дружина  сказала,  що  мене  знайшли  десь  на  Кьопеніку  в  салоні  навчального  автомобіля  у  якого  закінчилось  паливо.  Я  чи  то  чогось  надихався  в  лісі,  чи  то  на  додачу  наївся  там  якихось  грибів  і  втратив  свідомість  щойно  добрався  до  авто.  Мого  інструктора  так  і  не  знайшли.  Слідство  його  довго  шукало  аж  поки  не  виявило  якогось  дивакуватого  фермера,  який  почав  розказувати  ніби  бачив  плоский  Берлін  і  падав  по  трубі  із  відеоекранами.  Потім  його  кілька  тижнів  крутили  по  берлінському  телебаченню  аж  поки  не  втрутилися  працівники  лікарні  для  душевнохворих  і  не  подали  в  суд  на  журналістів.  
- Це  скандал.  Ми  докладемо  всіх  зусиль  аби  покарати  винних,  -  обіцяв  із  трибуни  бюргермайстер  Фюрстенвальде,-  ніхто  не  має  права  потішатися  із  чужого  горя.
І  хоч  фермер  палко  доводив,  що  бачив  себе  «вивернутим  наче  сорочку»  та  нікого  крім  вуличних  роззяв  це  сильно  не  цікавило.  Гер  Штаубе  особисто  зайнявся  його  госпіталізацією.
- Я  не  покину  цього  чоловіка  напризволяще.
Я  слухав  цього  бідолаху  і  глибоко  тішився,  що  нікому  не  розповідав  про  те  що  пережив.  Мене  могли  б  без  зайвих  розмов  разом  із  ним  запроторити  в  клініку.
- Ви  нічого  не  пам’ятаєте?
Я  брехав  як  колись  психологам.
- Стало  погано  за  кермом.  Я  пережив  авіакатастрофу.
Дійшовши  до  відчаю,  прокуратура  передала  в  автошколу  записи  з  відеокамер  де  невідомий  сідає  зі  мною  в  машину  і  потім  десь  у  районі  Берлінської  окружної  в  Еркнері  покидає  транспортний  засіб  і  рухається  в  бік  Польщі.
- Односторонньо  розірвав  контракт,  -  сміявся  поліцейський,  -  певно  ви  йому  погано  платили.
Документи  на  імʼя  втікача  знайти  не  вдалося  –  того  вечора  коли  я  зник,  в  Берліні  проходив  футбольний  матч  і  бельгійські  фанати  почали  громити  вулиці.  Десь  в  районі  Потсдамської  площі  вони  влізли  у  бійку  із  німецькими  вболівальниками  і  розпочали  пожежу  біля  торгового  центру.  Так  разом  з  магазином  футбольного  мерчу  берлінської  «Герти»  і  супермаркетом  «Альді»  згоріла  і  моя  автошкола.
- Що  поробиш,  -  говорив  хтось  зі  сторони  державного  обвинувачення,  -  серце  з  перцем.
Польські  слідчі  навіть  не  бралися  з’ясовувати  чи  мій  інструктор  перетнув  кордон  –  вони  спочатку  відправили  мене  на  допит  до  воєводи  в  Вроцлав  а  потім  закрили  справу.
     -Хай  цим  займаються  німці.  У  нас  своїх  клопотів  вистачає.
Я  допрацювував  свій  контракт  в  академії  і  починав  прощатися  зі  своїм  «Гроком».  Мені  здавалося,  що  я  вже  непридатний  для  польотів.
- Ми  його  закріпимо  за  тобою.  Інакше  його  спишуть  як  «Пілатуса».
Він  на  мить  заметушився  зі  своїм  рюкзаком.
- Ти  не  лишай  авіацію.  Я  зустрічав  мало  таких  талановитих  пілотів,  -  він  прикусив  язика  і  потім  додав,  -  я  тоді  на  Ріксдорфі  теж  бачив  як  тобі  підмигнув  той  вусатий.  Я  вірю  тобі.
Після  цієї  розмови  я  сів  в  електричку  і  поїхав  на  Бранденбурзькі  озера.  Мені  хотілося  просто  порибалити  і  послухати  звуки  природи.  Наступного  дня  я  повернувся  в  академію  і  написав  кілька  листів  до  закордонних  авіакомпаній.
- Ми  їдемо  в  Україну.
Це  був  один  з  тих  разів,  коли  я  прийняв  рішення  замість  своєї  дружини.  Але  вона  від  цього  тільки  зраділа.
- І  то  треба  було  стільки  тут  мучитись?
Ми  продали  квартиру  на  Сенефельдер  Плац,  придбали  житло  в  Києві  і  покинули  Німеччину.
Коли  ми  виїжджали  з  Берліна  я  ще  шукав  поглядом  гранітне  ведмежа  поруч  із  автобаном.  Я  відчував,  що  мені  шкода  їхати  звідси,  а  проте  я  мусив  якось  розірвати  це  коло  параної  і  зажити  нормальним  життям.
Українські  прикордонники  на  Краковці  зустріли  нас  привітно.  Вони  майже  не  обшукували  автомобіль  дружини  а  лише  попросили  нас  заповнити  кілька  документів.
- Знаєте,  -    зізнавався  я  прикордоннику,  -  я  не  був  на  Батьківщині  вже  більше  пʼяти  років.  Я  не  знаю,  як  вам  пояснити  це  щастя  блудного  сина.
- У  тебе  напевно  не  знайдеться  слів,  аби  це  описати,  -  підморгнув  він  мені  і  легко  похлопав  по  плечу.
Я  стояв  і  вглядався  йому  в  очі  і  вони  мені  здавалися  настільки  знайомими,  що  я  втрачав  розум.
- Це  ти?
- Щасливої  дороги!  –  сказав  мені  прикордонник  і  зробивши  кілька  кроків  в  сторону  польського  кордону  ще  раз  до  мене  обернувся,  -  заходь,  коли  що.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049453
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2025

Sant Jordi

У  ДЕНЬ  СВЯТОГО  ЖОРДІ  КАТАЛОНЦЯ
ТОБІ  ТРОЯНДИ  КИНУ  НА  БАЛКОН
І  ПІД  КРИЛОМ  ЛА  РАМБЛИ  ОБОРОНЦЯ
І  СЕРЕДЗЕМНИМ  ПОЦІЛУНКОМ  СОНЦЯ
Я  ПЕРЕРВУ  ДІВОЧИЙ  ТИХИЙ  СОН

ТОБІ  СМІЄТЬСЯ  РАННЯ  БАРСЕЛОНА
ДЕ  СОТНІ  ПАР  ВОРКУЮТЬ  І  ЦВІТУТЬ
ЯК  ПЕЛЮСТОК  ВЕЛИКОГО  БУТОНА
І  НАШЕ  ЩАСТЯ  КРАПЛЕЮ  З  МІЛЬЙОНА
ІЗ  НАМИ  ПІДЕ  У  ЖИТТЄВУ  ПУТЬ

ЯК  КАБАЛЬЄРО  СХИЛЮСЯ  В  КОЛІНАХ
ІЗ  ГОРДІСТЮ  ПОСТАНУ  НА  ГРАНІТ
СКАЖУ  В  ЯКИХ  БИ  НЕ  БУВАВ  КРАЇНАХ
ЧИ  У  ДОМАШНІХ  І  РОДИННИХ  СТІНАХ
В  ТОБІ  ОДНІЙ  ЗІЙШОВСЯ  БІЛИЙ  СВІТ

І  ПАДУТЬ  СЛЬОЗИ  КОЛЬОРУ  ЛАГУНИ
ЯК  ПЕРСТЕНЬ  Я  НА  ПАЛЬЧИК  ОДЯГНУ
І  ХАЙ  ПЕДРЕРА  ГРАЄ  НАМ  У  СТРУНИ
ХАЙ  СЯЄ  МІСТО  ВІЧНОЇ  ФОРТУНИ
ЧИЮ  ЛЮБОВ  Я  ВІРШЕМ  ОБЕРНУ

ВІЗЬМУ  ТЕБЕ  У  БРОНЗОВІ  ДОЛОНІ
ТА  ЗАНЕСУ  В  САГРАДУ  У  СОБОР
НЕХАЙ  ЄПИСКОП  В  ЗОЛОТІЙ  КОРОНІ
ВІНЧАЄ  НАС  У  БОЖОМУ  ЗАКОНІ
СЕНЬЙОРІ  ЛЮБІЙ  СТАНУ  Я  СЕНЬЙОР

24-25.09.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1048304
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2025

чернетки

ЛЮБЛЮ  ГАВАЇ  РАДІСТЮ  ЧУЖИНЦЯ
Я  БУВ  БИ  ЇМ  ТРОПІЧНИМ  КОРОЛЕМ
ЇХ  ОКЕАН  Я  ВЗЯВ  БИ  ЗА  ГОСТИНЦЯ
І  ВЕЧІР  ПʼЮЧИ  ЖАДІБНО  ДО  ВИНЦЯ
ПИСАВ  БИ  ПЛЯЖУ  КРАЩУ  ІЗ  ПОЕМ

МЕНЕ  ЧАРУЮТЬ  НОРОВЛИВІ  ХВИЛІ
І  СТИГЛА  ПАЛЬМА  ЗАКРИВАЄ  СВІТ
Я  ВИГЛЯДАЮ  МІСТО  В  НЕБОСХИЛІ
І  СОНЦЕ  ЇМ  У  СТИГЛІЙ  ЯСНІЙ  СИЛІ
І  ЧАЙКУ  ЗВУ  НА  ПАФОСНИЙ  ПОЛІТ  

ТУТ  СОТНІ  МИЛЬ  ЛАЗУРНОЇ  ДОРОГИ
ДЕ  БЕЗВІСТЬ  РИБИ  РОЗТИНАЄ  ШЛЯХ
КОМУ  ІЗ  НАС  ПОТРІБНІ  Б  ПЕРЕМОГИ
КОЛИ  ДЕСЬ  ПОРУЧ  СОЛЕНІ  ПОРОГИ
ТА  ДИКЕ  ПТАСТВО  В  ВИРІЇ  НА  ДНЯХ

ВТЕЧУ  В  ЛІСИ  З  БЕТОННОЇ  ПУСТЕЛІ
І  В  НАТОВПАХ  ТУРИСТІВ  БУНТАРІВ
СХОВАЮ  ВІРШ  У  МАСКИ  АКВАРЕЛІ
І  ВСІ  ПРОСПЕКТИ  ВУЛИЦІ  ТА  СКЕЛІ
РОЗПИШУ  Я  МІЛЬЙОНОМ  КОЛЬОРІВ

ВДИХАЮ  СНИ  І  ТІНІ  ВІД  ВУЛКАНА
ВБИРАЮ  НІЧ  ЯК  ПЕРСНІ  ТА  КОРАЛ
ІДИ  СЮДИ  ЦАРИЦЕ  ДОВГОЖДАНА
ВЕСНА  ГАВАЇВ  ЗОРЯНА  ТА  ПРЯНА
Я  ХОЧУ  ТВІЙ  ГАРЯЧИЙ  КАРНАВАЛ

23.09.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1048256
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2025

20 лютого (з архіву)

Сьогодні  випадково  знайшов  в  домашніх  записах  один  з  своїх  старих  дитячих  віршів.  Так,  їх  були  десятки  -  однак  я  їх  особливо  не  беріг  -  то  дарував  комусь,  то  забував  у  старих  зошитах.  Та  й  чого  дивуватися  школяру.
Тільки  закінчуючи  10  клас  -  в  2016  році  -  я  зареєструвався  в  Клубі  Поезії  і  став  публікувати  деякі  свої  роботи.  Завдяки  тому  і  можу  тепер  порівнювати  себе  тоді  і  зараз.  І  так  зможу  порівняти  і  за  кілька  років.

Цей  вірш  був  моєю  гордістю  в  7  класі  і  я  вважав  його  втраченим.  Тепер  він  стає  моїм  найдавнішим  збереженим  віршем.  І  хоч  він  дуже  далеко  від  тих  стандартів,  які  я  ставлю  собі  сьогодні  -  а  проте  -  це  чудова  нагода  обернутися  і  побачити  яким  я  був  і  як  я  змінився.

Насамкінець  -  коли  б  той  школяр  не  писав  «20  лютого»  -  то  нинішній  25-літній  юнак  би  не  створив  того,  що  я  публікував  тут  останніми  місяцями.

20  лютого

Ранкове  небо  траурно  сіріє
За  тими  кого  вбили  і  вбивають
А  вогнище  не  гасне  і  не  тліє
Вони  й  багато  інших  ще  палають

Вони  горять  не  просто,  захищають
Святих  людей  від  рук  силовиків
А  хто  до  них  діткнеться  -  покарають
Німою  мовою  вогненних  язиків

Бандити  заховались  у  чорних  кабінетах
І  звідти  нас  завзято  проклинають
Вони  сидять  при  гратах  і  багнетах
Залізні  двері  надійно  замикають

Пройдуть  роки,  вони  умруть
Лише  ніяк  не  зрозуміють  
Що  українців  всіх  не  перебʼють
Що  брудні  гроші  нікого  не  зігріють

Будується  цегляна  барикада
Щілинки  є  там  навіть  для  бійниць
На  Майдані  справедлива  рада
Показує  що  в  нас  серця  із  криць

І  криця  не  така,  що  легко  розбивають
Вона  як  діамант  тверда  і  досконала
Про  що  казати  -  танки  не  ламають
То  де  б  уже  та  влада  поламала?

21  лютого  2014

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1048041
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2025

СУЗІРʼЯ КОЗЕРОГА

МИ  ЛЕТИМО  В  СУЗІРʼЯ  КОЗЕРОГА
СТАРА  ЗЕМЛЯ  СИНІЄ  В  ТЕЛЕСКОП
СВОЯ  ЧУМАЦЬКА  ЗОРЯНА  ДОРОГА
УЖЕ  ЛЮДЬМИ  ЗАБУТА  ПЕРЕМОГА
ПІДКОРЕНИЙ  ГЕРАКЛОВІ  ЦИКЛОП

ПОПЕРЕДУ  ЛИШ  ВІТЕР  І  ПЛАНЕТИ
І  НЕВІДОМИЙ  ГАЛАКТИЧНИЙ  ПИЛ
І  НАДНОВИХ  РОЗТЕРЗАНІ  БУКЕТИ
ТА  ХОЛОДОМ  УТОМЛЕНІ  КОМЕТИ
І  СИЛА  НАШИХ  ЯДЕРНИХ  ВІТРИЛ

ТУТ  ІНШЕ  НЕБО  І  ТУМАННІ  ХМАРИ
І  МІСЯЦЬ  НАМ  НЕ  СВІТИТЬ  ІЗГОРИ
ДЕ  АНДРОМЕДИ  НОРОВЛИВІ  ЧАРИ
ЗАПАЛЮЮТЬ  У  КОСМОСІ  ПОЖАРИ
МИ  СТЕРЕЖЕМСЬ  ВІД  ЧОРНОЇ  ДІРИ

І  КРІЗЬ  ОРБІТИ  В  ВІЧНОМУ  ПОЛОНІ
НАМ  ЧАС  ДАРУЄ  СКУПЧЕННЯ  ЗІРОК
А  МИ  ЙОГО  ЯК  ПРОМІНЬ  У  ПОГОНІ
ВСЕ  ЛОВИМО  ЗА  КВАНТИ  І  ДОЛОНІ
ТА  ФІЗИКУ  ПРИСКОРЮЄМ  НА  КРОК

ВДАРЯЄ  СЕРЦЕ  СЯЄВОМ  ПУЛЬСАРА
ДИМИТЬ  ЗГОРАЄ  В  СОНЦЯХ  МЕТЕОР
КУДИ  НЕ  ГЛЯНЬТЕ  ВСЕСВІТІВ  ТІАРА
ДЕ  БʼЄТЬСЯ  АТОМ  ЯК  ЖИВА  ГІТАРА
А  МИ  ЙОМУ  ДОПИСУЄМ  ФОЛЬКЛОР

13.09.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047647
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2025

чернетки

ВІТАЮ  ПАНСТВО  У  ДВЕРЯХ  МАЙСТЕРНІ
У  НАС  ВІНТАЖНИЙ  ГАЛИЦЬКИЙ  САЛОН
ЦЕ  ПИВО  В  НАС  НЕ  ГІРШЕ  ЯК  В  ТАВЕРНІ
А  ВСІ  АВТІВКИ  СТАРШІ  Й  ПОСТМОДЕРНІ
ЧЕКАЮТЬ  ВАШ  ДОПИТЛИВИЙ  ПОКЛОН

ТУТ  ПАН  ПЕТРО  ЗАГЛЯНЕ  ДО  МОТОРА
І  ВУЙКО  СТЕФКО  ВІЗЬМЕТЬСЯ  ДО  ШИН
ЩЕ  КОРПУС  ЗМИЄ  СТРИЙНА  ТЕОДОРА  
І  БРИЧКА  ВАМ  ЯК  ЛЯЛЕЧКА  НА  ВЧОРА
ЯК  ПРИНЦИПЕССА  В  СВІТОВІ  МАШИН

ВІЗЬМІТЬ  ВИ  ЗАРАЗ  ПЛЯЦКИ  ТА  ЕКЛЕРИ
ЯКИЙ  ХОРОШИЙ  В  ЗНЕСІННЮ  КОМПОТ
БІЛЬШ  НЕ  ЗНАЙТИ  ТАКОЇ  АТМОСФЕРИ
ДЕ  ПОРУЧ  Є  ФЕРСТАППЕНИ  Й  ЛЕКЛЕРИ
І  ВАМ  СМІЄТЬСЯ  ЛЬВІВСЬКИЙ  АНЕКДОТ

ТУТ  СІТРОЕН  В  КУТІ  ПОКРИТИЙ  ПИЛОМ
І  ЗАПОРОЖЕЦЬ  СКРОМНИЙ  ДО  ГОСТЕЙ
МИ  ЇХ  ЗАВЖДИ  ПОСВЯЧУЄМ  КАДИЛОМ
ВМИВАЄМО  З  ВОРОНЯЧИМ  МАСТИЛОМ
НЕХАЙ  ВОНИ  НАМ  ЗВАБЛЮЮТЬ  ЛЮДЕЙ

ВДИХАЙТЕ  ВІТЕР  ПЕРЕДРАННІХ  ВИННИК
ВІН  НЕ  СХОЛОДИТЬ  ДИЗЕЛЬ  ТА  БЕНЗИН
ВАМ  ПАК  ДЕСЯТУ  ЯК  ПРОБʼЄ  ГОДИННИК
ТО  РОЗГОРТАЙТЕ  ЦЕЙ  ГАРЯЧИЙ  СИРНИК
Й  СІДАЙТЕ  З  БОГОМ  В  ВАШИЙ  ЛІМУЗИН

12.09.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047621
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2025

ВЕГАС

ПРИВІТ  МІЙ  ВЕГАС  ЦАРСТВО  ІЗ  НЕОНУ
ТИ  ЗНОВ  В  РУЛЕТЦІ  СТАВИШ  НА  ЛЮБОВ
ЗОВЕШ  ГОСТЕЙ  ДО  КАРТКОВОГО  ДОМУ
І  ХИТРІСТЬ  ВЗЯВШИ  В  ЕТАЛОН  ЗАКОНУ
РАХУЄШ  ГРОШІ  ЯК  РИБАЛЬСЬКИЙ  ЛОВ

Я  В  СУПЕРЕЧЦІ  ЗА  ВІРШІ  Й  ТАЛАНТИ
БАРВИСТІ  ФІШКИ  СХОПЛЮ  НА  СТОЛІ
І  ХАЙ  ЦІ  ДАМИ  ЖЕВЖИКИ  ТА  ФРАНТИ
ЗА  НАС  БОЛІЮТЬ  ПІД  ГУЧНІ  КУРАНТИ
ЯК  МИ  В  БЛЕКДЖЕКУ  ТРЕМО  МОЗОЛІ

І  ЗНАЄШ  Я  ДОВІРИВШИСЬ  ФОРТУНІ
ЗАСТАВЛЮ  В  ГРУ  НЕНАЧЕ  ФАВОРИТ
ЗАХОПЛЕННЯ  ТЕХАСЬКОЇ  КРАСУНІ
ЩО  ЗАРАЗ  ТУТ  СПІВАЄ  НА  ТРИБУНІ
МЕНІ  ПРО  ВАШ  АЗАРТНИЙ  КОЛОРИТ

І  Я  ПРИТРИМАВ  В  ПІДЖАКУ  В  КИШЕНІ
НА  ВСЯКИЙ  ТВІЙ  НЕГАДАНИЙ  ФІНАЛ
ЧЕРВОВИЙ  ТУЗ  ЩО  ВИПАДЕ  НА  СЦЕНІ
ЯКБИ  РАПТОВО  З  ДВІЙКАМИ  У  ЖМЕНІ
У  МЕНЕ  СТАВСЯ  ПОКЕРНИЙ  ПРОВАЛ

А  ТИ  МІЙ  ДРУЖЕ  ТВЕРЕЗІЙ  ВІД  БЛЕФУ
БАРМЕНАМ  ЮНИМ  ЛЮТО  НЕ  МОРГАЙ
КИДАЙ  НА  ПОЛЕ  ЦЮ  НЕЩАСНУ  ТРЕФУ
ДЗВОНИ  У  БАНКУ  ХОЧ  САМОМУ  ШЕФУ
СЬОГОДНІ  ВЕГАС  МІЙ  КАЗЕННИЙ  РАЙ

11.09.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047583
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2025

СІДНЕЙСЬКІ ОРБІТИ

АВСТРАЛІЄ  ВІТЧИЗНО  ДЛЯ  МІГРАНТА
ЧИ  ТИ  ЩАСЛИВА  З  МОРЕМ  ДОТЕПЕР
ТИ  ВАБИШ  НАС  ЯК  ЗОРІ  АСТРОНАВТА
ЯК  ПОЛУДЕННА  І  СПЕКОТНА  СПАРТА
ДЕ  ДУХ  ПРИГОД  ЩЕ  ДОСІ  НЕ  ПОМЕР

Я  САМ  БИ  В  ТЕБЕ  ОСЕЛИВСЯ  ВДОМА
ПІД  ЛІТНІЙ  ВЕРЕСК  ДІНГО  ТА  ПАПУГ
МЕНЕ  Б  ОБНЯЛА  СУБТРОПІЧНА  ВТОМА
І  ЦЯ  КАНБЕРРА  ЯСНА  Й  НЕЗНАЙОМА
ЯКІЙ  Я  БУВ  БИ  НАЙМИЛІШИЙ  ДРУГ

ШУКАВ  БИ  ДЕСЬ  У  ТІНЯХ  ЕВКАЛІПТУ
НА  ПЛЯЖАХ  ПЕРТУ  СТАДА  КЕНГУРУ
ПИТАВ  БИ  ЛЮД  ЯК  ВИЖИТИ  РЕЛІКТУ
У  КОСМОСАХ  ІЗ  КРИЗИ  І  КОНФЛІКТУ
БИ  КЛАВ  В  ГЕРБАРІЙ  ЛИСТЯ  ТА  КОРУ

Я  Б  СІВ  В  АВТО  ПОЇХАВ  ДО  ПУСТЕЛІ
І  В  ТИХ  ЧЕРВОНИХ  І  СКУПИХ  КРАЯХ
ДЕ  ВЕСЬ  ПЕЙЗАЖ  ВІДТІНКУ  КАРАМЕЛІ
ЗНАЙШОВ  БИ  Я  ШИРОТИ  Й  ПАРАЛЕЛІ
І  В  НИХ  НІКОЛИ  НЕ  ЗГУБИВ  БИ  ШЛЯХ

Я  Б  ТАК  ХОТІВ  ТУТ  ЗРАДИТИ  ЄВРОПУ
І  КОЖЕН  РАЗ  ПІРНАЮЧИ  В  ТВІЙ  СВІТ
ВДИХАТИ  КИСЕНЬ  ГАРЯЧІШ  ОКРОПУ
ЛЕТІТИ  В  НІЧ  ЗІ  ШВИДКІСТЮ  ГАЛОПУ
І  НЕ  ВТРАЧАТИ  СІДНЕЙСЬКИХ  ОРБІТ

11.09.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047550
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2025

чернетки

ДАРУЙ  ТИ  НАМ  КЕНІЙСЬКОЇ  СВОБОДИ
НАШ  ВОЛЕЛЮБНИЙ  ДЯДЕЧКО  МАСАЙ
МИ  РАДІ  БУЛИ  Б  ВЧИТИСЯ  В  ПРИРОДИ
І  ЗЕМЛЯМ  ЦИМ  НЕ  СОТВОРИТИ  ШКОДИ
І  ЦІЛИМ  СЕРЦЕМ  ПРИЙНЯТИ  ВАШ  КРАЙ

НАМ  ТАК  САВАНИ  СНЯТЬСЯ  І  ПУСТЕЛІ
І  ДИКИЙ  СЛОН  РОЗГОЙДУЄ  НАШ  СТРАХ
ТУТ  ЗІР  ДИВУЮТЬ  ВУЛКАНІЧНІ  СКЕЛІ
І  ЧОРНИЙ  ЯСТРУБ  ПРАГНЕ  ДО  ФОРЕЛІ
І  ЛЕВИ  ХОДЯТЬ  ПРАЙДАМИ  В  КУЩАХ

ВІД  НАС  ПОБЛИЗУ  КАМʼЯНЕ  НАЙРОБІ
ЗА  СОТНЮ  МИЛЬ  ІНДІЙСЬКИЙ  ОКЕАН
МИ  ТАМ  ДЕ  ЛЮД  У  НИНІШНІЙ  ПОДОБІ
ЗАЧАВСЯ  ВПЕРШЕ  МУДРИМ  У  УТРОБІ
І  ВПЕРШЕ  СПИНУ  ВИПРОСТАВ  І  СТАН

ТАК  ЯСНО  ТУТ  У  ХАЩАХ  МІЖ  ЗІРКАМИ
ЯК  ДРУГ  МАСАЙ  ВАМ  ВІРНИЙ  ПОВОДИР
ВОЛОГІ  ДЖУНГЛІ  СХИБЛЕНІ  РІЧКАМИ
ХОВАЮТЬ  ШЛЯХ  ЗА  МОХОМ  І  ГІЛКАМИ
І  НАС  ВЕДУТЬ  НА  СОНЯЧНИЙ  ПУСТИР

І  ГЕН  ДЕ  ЛІС  ПРОЩАЄТЬСЯ  З  ГОРОЮ
І  ДЕ  ВИСИТЬ  КОСМІЧНИЙ  НЕБОЗВІД
ТАМ  ХОДЯТЬ  ЗЕБРИ  СОННОЮ  ЮРБОЮ
І  СИЗІ  ПАЛЬМИ  МРІЮТЬ  НАД  ВОДОЮ
І  ВСІМ  ДО  РУК  ДАЮТЬ  ГАРЯЧИЙ  ПЛІД

ЯК  ЧУДНО  ТУТ  НАШ  ДЯДЕЧКУ  МАСАЮ
ЯК  СЛАВНО  НАМ  В  ПРИВІЛЛІ  У  ТВАРИН
МИ  Б  ТАК  ХОТІЛИ  Б  СЕРЕД  ЦЬОГО  РАЮ
ЗАБУТИ  БУДНІВ  ПОВСЯКДЕННУ  ЗГРАЮ
ТА  ВСІМ  НАМ  БРАКНЕ  ЗАТИШКУ  РОДИН

НЕХАЙ  ТИ  МИРНО  ДОБЕРЕШСЯ  ДОМУ
І  ХАЙ  МИСЛИВСТВО  ДОБРЕ  ПРОМИНЕ
МИ  КЕНІЮ  ЦЮ  ДЖУНГЛЕВУ  ЗНАЙОМУ
НЕ  ЛИШИМО  НА  ПЛІВКАХ  ДО  АЛЬБОМУ
МАСАЙ  ПОЧУЙ  МИ  ВЕРНЕМСЯ  В  ТУРНЕ




10.09.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047481
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2025

чернетки ОДЕСО-ПАННО

ОДЕСО  ПАННО  ЖАЛЬ  МИ  НЕЗНАЙОМІ
Я  ВПЕРШЕ  ТУТ  НА  ЯСНИХ  БЕРЕГАХ
І  СИНІ  ХВИЛІ  В  ЧОРНОМОРСЬКІЙ  ВТОМІ
МЕНІ  ТАК  САМО  ЗОВСІМ  НЕВІДОМІ
ЯК  РИШЕЛЬЄ  У  ВАШИХ  ЛІТНІХ  СНАХ

Я  ПОРТ  ШУКАЮ  ТА  ГІГАНТСЬКІ  СХОДИ
ДЕ  ГОРДА  ХВИЛЯ  ХИЛИТЬСЯ  В  ПОКЛОН
ДЕ  ВІЧНИЙ  ВІТЕР  В  ПОШУКАХ  СВОБОДИ
ЖЕНЕ  НА  МІСТО  НЕСПОКІЙНІ  ВОДИ
СПИНЯЮЧИСЬ  НА  МИСІ  ЛАНЖЕРОН

ЯК  ПІДЕМ  НИНІ  РАЗОМ  ПО  БУЛЬВАРУ
ВИ  ПОКАЖІТЬ  ОСМАНСЬКИЙ  ХАДЖИБЕЙ
ПОДАЙТЕ  ГОСТЮ  СТОМЛЕНУ  ГІТАРУ
Я  ВИПИВШИ  ДУНАЙСЬКОГО  НЕКТАРУ
ЗАЛИШУСЬ  ЖИТИ  В  СВІЖОСТІ  АЛЕЙ

СКАЖУ  ФРАНЦУЗУ    І  ДОДАМ  ІСПАНЦЮ
Я  ХОЧ  БИ  Й  ЯК  АТЛАНТИКУ  КОХАВ
ТА  ЩЕ  ТАКИХ  КАШТАНІВ  І  РУМʼЯНЦЮ
ТА  ПРИСТРАСТІ  У  МОВІ  І  У  ТАНЦЮ
НІДЕ  ЯК  ТУТ  РАНІШ  НЕ  ЗУСТРІЧАВ

ЗАСМІЙТЕСЬ  ВИ  ОДЕСО  ВЕЛИЧАВА
Я  ТАК  ЩАСЛИВИЙ  БУДУЧИ  У  ВАС
ВАМ  ТАК  ПАСУЄ  РОМАНТИЧНА  СЛАВА
Й  МОРСЬКА  ПОГОДА  ТЕПЛА  І  ЛАСКАВА
НІЩО  ТЕПЕР  ВЖЕ  НЕ  РОЗЛУЧИТЬ  НАС


9.09.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047418
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2025

МОНЦА

ОСТАННЮ  ГОНКУ  НАЧЕ  ПЕРШУ  НИНІ
З  ТОБОЮ  БРАТЕ  В  МОНЦІ  ПРОВЕДУ
ХАЙ  НА  ПАДАНСЬКІЙ  СОНЯЧНІЙ  РІВНИНІ
ЩЕ  НАС  ПОБАЧАТЬ  В  ГОНОЧНІЙ  МАШИНІ
ХАЙ  ДУШУ  В  НІЙ  Я  ЩЕ  РАЗ  ВІДВЕДУ

МЕНІ  КЕРМО  ВСМІХАЄТЬСЯ  ЯК  ДАМА
В  ПОЛЬОТІ  АВТ  Я  СПОКІЙ  ВІДНАЙШОВ
ДЛЯ  МЕНЕ  РУХ  ЯК  ЯБЛУКО  АДАМА
У  ЦИХ  ГРАН  ПРІ  БУТТЯ  МОЄ  І  ДРАМА
БОЛІД  ДЛЯ  МЕНЕ  БІЛЬШЕ  ЗА  ЛЮБОВ

ЗА  ШВИДКІСТЮ  Я  БІГАВ  СТІЛЬКИ  РОКІВ
Я  СОТНІ  ТРАС  НА  СВІТІ  ОБМОТАВ
І  ВІД  ТРОФЕЮ  ЗА  ДЕСЯТОК  КРОКІВ
ВИВЧАВ  Я  КОЖЕН  ІЗ  СВОЇХ  УРОКІВ
Я  ЖИВ  ТОДІ  ЯК  ВСІХ  ПЕРЕМАГАВ

МЕНІ  ГОВОРЯТЬ  НЕ  ЛЯКАТИСЬ  ВІКУ
ЩО  МОЛОДЬ  ТА  МЕНІ  НЕ  КОНКУРЕНТ
ЩО  Я  ЩЕ  ДОВГО  НЕ  ДІЙДУ  ДО  ПІКУ
І  ЩО  ЗВИТЯГАМ  НЕ  НАСТАЧИТЬ  ЛІКУ
ТА  ЧУЮСЬ  Я  ЯК  ЗАЙВИЙ  ЕЛЕМЕНТ

СЬОГОДНІ  В  МЕНЕ  МОНЦА  І  ТІФОЗІ
В  ОБІДНЮ  ПОРУ  БʼЮСЬ  ЗА  ПʼЄДЕСТАЛ
А  ЗАВТРА  БРАТЕ  З  КУБКОМ  У  ДОРОЗІ
МИ  СПИНИМСЯ  В  ТРАТТОРІЇ  НА  РОЗІ
ШУМАХЕР  ХОЧЕ  ФІНІШ  І  ФІНАЛ

07.09.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047256
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2025

СВОБОДА КАФКИ

ДАВНО  У  ПРАГУ  Я  НЕ  ПОВЕРТАВСЯ
СКАЖИ  МІЙ  ДРУЖЕ  ЯК  ТАМ  ТВІЙ  ПРОЦЕС
ЧИ  ТИ  ЯКОСЬ  З  СУДАМИ  РОЗІБРАВСЯ
ЧИ  ВЖЕ  У  ВЛТАВІ  РАДІСНО  ВМИВАВСЯ
ЧИ  ЩЕ  БРАКУЄ  В  СТРАХОВІЙ  ЧУДЕС

Я  ТРОХИ  В  ТЕБЕ  ПОГОРТАВ  ЦІ  ПРАЦІ
ДАРМА  ТИ  ЇХ  ХОВАЄШ  У  КАМІН
ДАРМА  ЗАСІВ  УДОМА  У  БАРАЦІ
ТИ  ПОКАЖИСЯ  ПРАЗЬКИМ  ПАПАРАЦІ
ЧИ  ХОЧ  ПОЇДЬ  НА  ЛІТО  У  БЕРЛІН

ТИ  НЕ  ПИШИ  ДЛЯ  СЕБЕ  У  ШУХЛЯДУ
ТИ  ЦІ  КНИЖКИ  НА  ВОЛЮ  ВІДПУСКАЙ
Я  ДАМ  ТОБІ  ОДНУ  ЛИШЕ  ПОРАДУ
ЯКЩО  У  ТВОРІ  РАПТОМ  БАЧИШ  ВАДУ
ЙОГО  ПАЛИТИ  ТИ  НЕ  ПОСПІШАЙ

НАМ  ТАК  БРАКУЄ  ПОГЛЯДУ  ТАЛАНТА
ЩО  НЕ  ПИСЬМЕННИК  НИНІ  ГРАФОМАН
ПОВІР  У  СЕБЕ  НАЧЕ  СИН  АТЛАНТА
І  РИМИ  БУКВ  ЯК  НОТИ  МУЗИКАНТА
СКЛАДУТЬ  ТОБІ  СЛОВЕСНИЙ  ОКЕАН

А  ПОКИ  ЙДИ  ХАПАЙ  СОЛОДКУ  ВОЛЮ
ЗАЛИШ  ДЛЯ  БАТЬКА  БЛАНКИ  І  ПЕЧАТЬ
ТИ  САМ  ДЛЯ  СЕБЕ  СОТВОРИВ  ЦЮ  ДОЛЮ
І  САМ  СЕБЕ  ПОЗБАВИШ  ЦЬОГО  БОЛЮ
ТОБІ  СЬОГОДНІ  ТІЛЬКИ  ДВАДЦЯТЬ  ПʼЯТЬ

06.09.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047216
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2025

САГА ПРО АМЕРИКУ

ПРОКИНЬСЯ  ЛЕЙФЕ  ПОДИВИСЬ  НА  МОРЕ
НА  ТИХ  ДАЛЕКИХ  ТЕМНИХ  БЕРЕГАХ
ТАМ  СИНІХ  ХВИЛЬ  ПРАВЛІННЯ  НЕОЗОРЕ
НА  НАШЕ  ЩАСТЯ  ЧИ  НА  НАШЕ  ГОРЕ
ЗАКІНЧИЛОСЬ  В  НОРМАНА  НА  ОЧАХ

ТАМ  ДИВНИЙ  СВІТ  ЯКИЙ  НЕ  ЗНАЄ  ЛЬОДУ
НАМ  ЗВІДСИ  ВИДНО  ТОЙ  ЗЕЛЕНИЙ  РАЙ
МИ  ТАМ  ЗБУДУЄМ  ДІМ  ДЛЯ  СВОГО  РОДУ
МИ  ЗВИКНЕМ  ДО  НОВОГО  НЕБОЗВОДУ
НЕ  СПИ  НОРМАНЕ  СЕРЦЕМ  НЕ  ДРІМАЙ

ПОЧУЙ  ЖЕ  ЛЕЙФЕ  НАЛЯГАЙ  НА  ВЕСЛА
ГРЕБИ  ТУДИ  ЗА  ЦАРСТВО  РИБ  І  ХВИЛЬ
ДОПОКИ  СИЛА  В  ВІКІНГА  НЕ  СКРЕСЛА
ДОПОКИ  ХВИЛЯ  ГЕТЬ  НАС  НЕ  ПОНЕСЛА
НАМ  БОГОМ  ДАНІ  ЦЯ  ЗЕМЛЯ  І  ШТИЛЬ

РАДІЙ  МІЙ  ЛЕЙФЕ  МАТИ  БАТЬКІВЩИНУ
НЕ  ЗАВОРОЖИТЬ  НОВИЙ  ТВІЙ  ТРОФЕЙ
МОЛИСЬ  ЗА  БАТЬКА  І  НАПУЧУЙ  СИНУ
ТРИМАТИ  ЗБРОЮ  БЛИЗЬКО  ЯК  РОДИНУ
І  ВСІХ  НАВЧИ  ХТО  В  ЗЕМЛЯХ  ЦИХ  ЕНЕЙ

СПИТАЙ  НАРОД  МОЖЛИВО  ХТО  І  ЗНАЄ
У  ВОДАХ  ЦИХ  КОЛУМБ  НЕ  ПРОПЛИВАВ
ЯК  БУДЕ  ТУТ  МЕЧЕМ  ХАЙ  ЗУСТРІЧАЄ
І  ХАЙ  КРІМ  ЛЕЙФА  КОРОЛІВ  НЕ  МАЄ
НОРМАН  ПРАВИТЕЛЬ  ДЕ  БИ  НЕ  СТУПАВ

6.09.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047198
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2025

РЕКОНКІСТА

Я  КЛИЧУ  ВАС  ЛЮБОВНИМИ  ПІСНЯМИ
КОХАНА  ПАННО  ВИЙДІТЬ  НА  БАЛКОН
ЯК  НЕБОКРАЙ  ЗАХОДИТЬСЯ  ВОГНЯМИ
І  ТИХИЙ  ВЕЧІР  ЗЛИЄТЬСЯ  З  МОРЯМИ
Я  ВІЗЬМУ  ВАШ  РУМʼЯНЕЦЬ  У  ПОЛОН

МИ  ТАК  ДАВНО  НЕ  БАЧИЛИСЬ  ІЗ  ВАМИ
ТА  Я  НІЧОГО  В  МАНДРАХ  НЕ  ЗГУБИВ
Я  ПРОКИДАВСЯ  З  ВАШИМИ  СЛОВАМИ
І  НУДЬГУВАВ  ЗА  РІДНИМИ  ГУБАМИ
Я  ВАС  ЄДИНУ  НАЧЕ  МІФ  ЛЮБИВ

Я  ВАМИ  ДИХАВ  ВАМИ  НАДИХАВСЯ
І  ВАМИ  ЖИВ  В  СВОЄМУ  ВИГНАННІ
ЗА  ЩО  БИ  Я  ЗАХОПЛЕНО  НЕ  БРАВСЯ
Я  ВАС  ЗАБУТИ  І  НЕ  НАМАГАВСЯ
І  ВАС  ШУКАВ  В  ДАЛЕКІЙ  СТОРОНІ

В  РОЗЛУЦІ  ВИ  МОЛИТВА  І  НАДІЯ
МЕНЕ  БЕЗ  ВАС  СВОБОДА  ТЯГОТИТЬ
ЯК  ВОДИ  В  НІЧ  ПОРУШУЄ  СТИХІЯ
НУРТУЄ  В  ТІЛІ  ЧОЛОВІЧА  МРІЯ
І  СЕРЦЕ  ВАМИ  БʼЄТЬСЯ  ТА  ГОРИТЬ

І  Я  НЕ  ПІДУ  НЕ  СХРЕСТИВШИ  ЗБРОЮ
Я  САМ  ДО  ВАС  В  ПОКОЇ  УВІРВУСЬ
Я  БЕЗ  ВІЙНИ  НЕ  ЗНАТИМУ  СПОКОЮ
ВІД  ПЕРЕМОГИ  НАД  САМИМ  СОБОЮ
ВІД  ВАС  ОДНОЇ  Я  НЕ  ВІДСТУПЛЮСЬ

5.09.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047132
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2025

ЛІСАБОНСЬКА БАЛАДА

Я  ЯК  РЕМАРК  ІЗ  ВАМИ  В  ЛІСАБОНІ
І  ВИ  МЕНІ  ЗВИВАЄТЕСЬ  В  РУКАХ
Я  СТИСНУ  ВАШІ  ЛАГІДНІ  ДОЛОНІ
І  ВАС  НА  ЦІМ  БАРОКОВІМ  БАЛКОНІ
Я  ПОЦІЛУЮ  В  МІСТА  НА  ОЧАХ

ХАЙ  ДИВИТЬСЯ  НА  МЕНЕ  І  РЕВНУЄ
Я  ЛЮБЛЮ  ВАС  ЯК  СЯЄВО  РОСИ
МЕНЕ  ВАШ  ЗІР  І  ВАШИЙ  СОН  ЧАРУЄ
МЕНІ  НАДІЮСЬ  ВЕЧІР  ПОДАРУЄ
ЩЕ  ОБЕРЕМОК  ВАШОЇ  КРАСИ

ЯК  ВИ  ЗІ  МНОЮ  ПІДЕТЕ  НА  ҐАНОК
Я  ВІЛЬНІ  ВІРШІ  ЗНАЙДУ  У  САДУ
І  ДОКИ  НЕБО  МРІЄТЬСЯ  НА  РАНОК
І  СОЛОВ‘Ї  НЕ  ПІЮТЬ  ПРО  СНІДАНОК
ДЛЯ  ВАС  Я  ЇХ  НА  РИМИ  ПОКЛАДУ

Я  ЗАВТРА  ЗНАЮ  БУРЯМ  НЕ  БУВАТИ
Я  ЧУВ  ПІСНІ  ПРО  МИРНИЙ  ОКЕАН
ВДЯГНІТЬ  НА  СЕБЕ  ЛАЗУРОВІ  ШАТИ
І  МОРЮ  ВАС  НІЧИМ  НЕ  ЗДИВУВАТИ
ДОПОКИ  В  БУХТІ  СІЄТЬСЯ  ТУМАН

СКАЖІТЬ  МЕНІ  ДАЛЕКІ  НЕБОКРАЇ
Я  ЧИМ  У  БОГА  ЩАСТЯ  ЗАСЛУЖИВ
ЩО  МАЮ  ВАС  І  ТИХІ  ВОДОГРАЇ
І  В  СИНІМ  НЕБІ  ЛЕБЕДИНІ  ЗГРАЇ
І  ПОРУЧ  ТУ  ЩО  СВЯТО  ПОЛЮБИВ

25.08.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046407
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2025

чернетки

ВОНА  З‘ЯВИЛАСЬ  В  ТІНЯХ  ЮКАТАНУ
Я  ТАМ  ЦЮ  ЖІНКУ  ВПЕРШЕ  ПОКОХАВ
ДЕ  ГЛАДЯТЬ  ПАЛЬМИ  БЕРЕГ  ОКЕАНУ
ДЕ  ЛІС  ТРОПІЧНИЙ  ПЛИНЕ  У  САВАНУ
ДЕ  ОБРІЙ  СОНЦЕ  ПІДВЕЧІРНЄ  ВКРАВ

ВОНА  ПРИЙШЛА  І  СІЛА  ПОРУЧ  МЕНЕ
ТАКА  ЯК  ВОСЬМЕ  ІЗ  АНТИЧНИХ  ДИВ
І  МЕКСИКАНСЬКЕ  ДИХАННЯ  ШАЛЕНЕ
МЕНЕ  ЗА  СЕРЦЕ  РАПТОМ  ПОЛОНЕНЕ
ХАПАЛО  ТАК  ЯК  ШТОРМОВИЙ  ПОРИВ

РУКА  ПІВДЕННА  НІЖНА  І  СМАГЛЯВА
МЕНЕ  ВЗЯЛА  ЯК  СУША  ТЕПЛИЙ  БРИЗ
Я  НЕ  СТРАЖДАВ  МОЯ  СТРІМКА  УЯВА
У  ВІЧАХ  ТЕМНИХ  І  ЖАРКИХ  ЯК  КАВА
ВОГОНЬ  ПРУДКИЙ  ПОБАЧИЛА  І  ХМИЗ

І  ТОЙ  ВОГОНЬ  ПОВОЛІ  РОЗРОСТАВСЯ
І  В  ПРИСТРАСТІ  НЕ  МАЮЧИ  ГРАНИЦЬ
ПАЛИВ  МЕНЕ  ВІД  СИЛИ  ВІДБИВАВСЯ
АЖ  ПОКИ  САМ  ДОДОЛУ  НЕ  ПОДАВСЯ
І  НЕ  ВТОНУВ  В  БЕЗДОННОСТІ  ЗІНИЦЬ

І  В  МЕКСИКАНЦІ  РОЗГЛЯДАВШИ  МОРЕ
В  СЕРЕЖОК  БЛИСК  Я  ЛЕДВЕ  ШЕПОТІВ
ЧИ  СЕРЦЕ  В  НЕЇ  ТАК  ЛЮБОВ‘Ю  ХВОРЕ
ЩО  ПЕРЕДРАННЯ  З  НАМИ  ЦЕ  ПРОЗОРЕ
ВОНА  ЗРІВНЯЛА  З  ЗІТКНЕННЯМ  СВІТІВ

24-25.08.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046401
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2025

ПРИНЦЕСА ФОРМУЛИ-1

ТИ  ЗА  КЕРМОМ  ЧЕРВОНОГО  СПОРТКАРА
КНЯЗІВ  МОНАКО  ХИЛИШ  У  ПОКЛОН
ЧИ  НА  МЕНІ  ПОРОБЛЕННЯ  МОЛЬФАРА
ЧИ  ГРІШНИКОМ  ЗАРОБЛЕНА  ПОКАРА
ЩО  ТАК  ДО  ЖІНКИ  РВУСЯ  Я  В  ПОЛОН

ТИ  ТУТ  БУЛА  НАРОДЖЕНА  ГЕРМЕСОМ
ПРУДКА  ПРИНЦЕСА  ФОРМУЛИ  ОДИН
ЩО  НА  БОЛІДАХ  БОРЕТЬСЯ  ЗІ  СТРЕСОМ
ЛЕТИТЬ  ПО  ТРАСІ  З  ХИЖИМ  ІНТЕРЕСОМ
ЗАВОДИТЬ  СЕРЦЕ  ШВИДКІСТЮ  МАШИН

Я  БАЧУ  ТИ  ТАК  ЗБУДЖЕНА  МОТОРОМ
ЩО  ТЕМНІ  ВІЧІ  РОЗРОСЛИСЬ  НА  МИТЬ
ДИВЛЮСЯ  ВРАЗ  НЕНАЧЕ  СВІТЛОФОРОМ
ЗМІНИЛА  ХОЛОД  НА  ЛАСКАВИЙ  СОРОМ
ДВИГУН  ЗАТИХ  А  В  ТЕБЕ  ЖАР  НЕ  СПИТЬ

В  САЛОНІ  ПАХНЕ  СОЛОДОМ  ПАРФУМУ
НАМОКЛІ  ВІКНА  ВВІЧЛИВО  МОВЧАТЬ
У  МОНТЕ  КАРЛО  НАМ  НЕ  ЧУТИ  ШУМУ
ВІН  НЕ  ПОРУШИТЬ  ЛЮБЛЯЧУ  ЗАДУМУ
І  НЕ  ЗБЕНТЕЖИТЬ  МОНЕГАСЬКУ  ЗНАТЬ

РУМ‘ЯНА  ТАК  ЯК  КОРПУС  НА  ФЕРРАРІ
ТИ  ТРУСИШСЯ  А  ПОДИХ  МАЙЖЕ  ЗНИК
ТВОЇ  КОСИЧКИ  ТАК  КАШТАННО  КАРІ
ТЕЧУТЬ  НА  МЕНЕ  В  РИТМІ  СТРАДІВАРІ
І  Я  В  НИХ  ЧУЮ  ТВІЙ  ЩАСЛИВИЙ  КРИК


22.08.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046221
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2025

ПРОМЕНАД АНГЛЕС

ПРОЗОРІ  ХМАРИ  ХОДЯТЬ  НАД  КАМІННЯМ
ГОРДИТЬСЯ  ЛІТОМ  ПРОМЕНАД  АНГЛЕС
ПІЩАНІ  ПЛОЩІ  МИЮТЬСЯ  ПРОМІННЯМ
ГОДУЮТЬ  ПТАСТВО  ПЛОДОМ  І  НАСІННЯМ
ТУТ  Б‘ЮТЬСЯ  ХВИЛІ  СЕРЕДЗЕМНИХ  ПЛЕС
І  КИПАРИСИ  ХВАЛЯТЬСЯ  КОРІННЯМ
В  ЛАЗУРНІЙ  ТІНІ  ГЕРЦОГСТВА  ЧУДЕС  

ЯК  ГАРНО  ТУТ  НА  ПІВДНІ  НА  КОРДОНІ
ЯК  ЗАПАШНА  ФРАНЦУЗЬКА  БЕЛЬ  ЕПОК
УМИТІ  БРИЗОМ  В  КАННСЬКОМУ  ПОЛОНІ
НЕСТРИМНІ  ЧАЙКИ  НА  МОРСЬКОМУ  ЛОНІ
ПРИМУСЯТЬ  ПАРУ  СПОВІЛЬНИТИ  КРОК
І  ПОМАРАНЧА  ВИХОПЛЯТЬ  З  ДОЛОНІ
І  ДАМІ  З  РУКИ  ЗАБЕРУТЬ  БУЗОК

СЕРПНЕВИЙ  ДЕНЬ  ІДЕ  ДО  ПОЛОВИНИ
І  СИНІЙ  ОБРІЙ  ПАРКІСТЮ  ГОРИТЬ
ПІД  ПАЛЬМАМИ  СТІКАЮТЬСЯ  ГОДИНИ
МИНУЛО  Б  В  НІЦЦІ  ВСЕ  ЖИТТЯ  ЛЮДИНИ
ТА  СЕРЦЕ  Б‘ЄТЬСЯ  І  ДУША  НЕ  СПИТЬ
І  ПРОСИТЬСЯ  НАЗАД  ДО  БАТЬКІВЩИНИ
БО  БІЛЬШЕ  ЛЮБИТЬ  ГАЛИЦЬКУ  БЛАКИТЬ


16.-20.08.2025  
Травемюнде

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046075
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2025

СЕВІЛЬСЬКА НІЧ

НАДВОРІ  НАША  СОНЯЧНА  СЕВІЛЬЯ
ДЕ  РИТМИ  ТАНЦЮ  ЗМІШАНІ  В  ВИНІ
І  ТИ  КНЯГИНЯ  АНДСЬКОГО  НАГІР‘Я
ЯКА  МЕНІ  У  СМЕРКАХ  НАДВЕЧІР‘Я
ЗАПАЛА  ТАК  ЯК  ПРИСТРАСНІ  ПІСНІ

ТЕБЕ  УКРАВ  НА  ПЛЯЖ  ГВАДАЛКІВІРУ
ДИВИВСЯ  В  ВІЧІ  КОЛЬОРУ  МАРРОН
І  В  НИХ  Я  БАЧИВ  ОПИРАННЯ  ЗВІРУ
І  ПОРУЧ  ЯСНУ  ВІДЧАЙДУШНУ  ВІРУ
ЩО  ЦЕ  КОХАННЯ  А  НЕ  ПРОСТО  СОН

Я  ТАМ  ХОТІВ  ТОБОЮ  ВОЛОДІТИ
НА  АНДАЛУЗЬКІЙ  ЗОРЯНІЙ  ТРАВІ
І  ДАРУВАТИ  НАЙСВІЖІШІ  КВІТИ
І  РАЗОМ  З  НИМИ  ЛЮБЛЯЧІ  ПРИВІТИ
СВОЇЙ  ПРЕКРАСНІЙ  ЛЮБІЙ  ВІЗАВІ

ЦІ  ТЕМНІ  КОСИ  НАЧЕ  ІЗ  БЕЗОДНІ
ЛАСКАВІ  ПАЛЬЦІ  І  ЗАСМАГА  ПЛЕЧ
ПУХКЕНЬКІ  ВІЇ  ТА  УСТА  ГОЛОДНІ
ТА  ДИКІ  ОЧІ  ПАЛКО  БЕЗТУРБОТНІ
МЕНЕ  СКОСИЛИ  ЯК  ГАРЯЧИЙ  МЕЧ

Я  ВПЕРШЕ  ЧУВШИ  НЕВІДОМУ  СИЛУ
ДО  СЕБЕ  В  ДУМЦІ  ЧЕСНО  ГОВОРИВ
ЩО  ВОЛЮ  ВЛАСНУ  ЧОЛОВІЧУ  МИЛУ
ВІДДАТИ  ХОЧУ  ЦЬОМУ  НЕБОСХИЛУ
ВІДКРИТИСЬ  ЖІНЦІ  ЩО  Я  ПОЛЮБИВ

А  ТИ  ЛИШЕ  СМІЯЛАСЯ  ЗУХВАЛО
І  ГОЛИЙ  СТАН  ХАПАЮЧИ  ДО  РУК
ПОДУМАВ  Я  ЧИ  РАПТОМ  НЕ  ЗАМАЛО
МЕНІ  В  ЖИТТІ  КОХАННЯ  ПЕРЕПАЛО
І  СЛУХАВ  Я  ТВІЙ  ЯРИЙ  СЕРЦЯ  СТУК

І  ЗНОВУ  Я  НА  ПЛАСА  ДЕ  ЕСПАНЬЯ
І  ВДРУГЕ  ТИ  У  ЧОРНОМУ  ВБРАННІ
ТИ  ОП‘ЯНІЛА  КЕЛИХОМ  ШАМПАНЬЯ
МЕНІ  У  ШИЮ  ВПИЛАСЬ  ЯК  ПІРАНЬЯ
І  ЗДАЛАСЬ  ПЕРЕМОЖЦЮ  У  ВІЙНІ


20.08.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2025

МАТАДОР

ВЕЛИКИЙ  ДЕНЬ  НЕДІЛЬНОЇ  КОРИДИ
І  НА  ТРИБУНАХ  ГАЛАСНИЙ  МАДРИД
ЯКІ  ДОВКОЛА  СВІТЛІ  КРАЄВИДИ
ЛУНКА  ПАЛІТРА  ЩАСТЯ  ТА  ОГИДИ
ЯКИЙ  ТУТ  РЕГІТ  І  БОЛЮЧИЙ  СТИД

ТВОЯ  СВЯТИНЯ  ГОРДИЙ  МАТАДОРЕ
ЦЕ  ІБЕРІЙСЬКИЙ  РІДНИЙ  КОЛІЗЕЙ
ВИХОДЬ  СМІЛИВО  У  ПІЩАНЕ  МОРЕ
ТРІУМФ  ТОРЕРО  ЧИ  ЗВІРИНЕ  ГОРЕ
ПОБАЧИТЬ  НИНІ  ЮРМИСЬКО  ЛЮДЕЙ

ПОПРАВ  НАШИВКУ  ПО  БОКАХ  ЖАКЕТА
ПРОТРИ  НА  ШПАЗІ  КВІТЧАТУ  ЕМАЛЬ
І  РОЗГОРНИ  БОРДОВИЙ  СТЯГ  МУЛЕТА
ЛЕТИ  В  БИКА  ІЗ  ВПРАВНІСТЮ  АТЛЕТА
І  ХАЙ  БЛИЩИТЬ  ТВОЯ  ДАМАСЬКА  СТАЛЬ

ЧАРІВНУ  ДАМУ  З  ЛИЧЕНЬКОМ  ВЕНЕРИ
ЩО  РУМ‘ЯНЦЯМИ  СЯЄ  ІЗ  ТРИБУН  
ТИ  ПОЦІЛУНКОМ  В  РОЗКВІТІ  КАР‘ЄРИ
ЗУСТРІНЬ  НЕНАЧЕ    ГОРДІ  КАВАЛЕРИ
У  ПЕРЕЛИВАХ  БАНДУРИННИХ  СТРУН

А  ЗАРАЗ  БИТВА  В  ПРИСТРАСТІ  АРЕНИ
І  МАТАДОР  ПОРАНЕНИЙ  КРОВИТЬ
ПІДДАЙТЕ  ЖАРУ  АНДАЛУЗЬКІ  ГЕНИ
НАМ  МАЛО  БОЮ  НА  ПРОСТОРАХ  СЦЕНИ
ВОГОНЬ  У  НАС  ГЛИБОКО  В  СЕРЦІ  СПИТЬ

РАПТОВИЙ  РУХ  І  БІЛИЙ  БЛИСК  МЕТАЛУ
БЕЗТЯМНИЙ  БИК  РОГАМИ  У  СТРИБКУ
ТОРЕАДОРА  У  СТРАШНОМУ  ПАЛУ
САДЖАЄ  ВЕРХИ  НА  ДВІЙНОМУ  ЖАЛУ
І  САМ  ВМИРАЄ  ПОРУЧ  У  КУТКУ

18.08.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045983
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2025

ОПЕРНИЙ БУЛЬВАР

ВІТАЮ  ВАС  ПРЕКРАСНА  ПАРИЖАНКА
 Я  ТЕЖ  ІДУ  НА  ОПЕРНИЙ  БУЛЬВАР
ВІЗЬМЕМ  ВИНА  І  ХАЙ  СТАРА  ЦИГАНКА
НАМ  СКАЖЕ  ДОЛЮ  ЗА  ЧОТИРИ  ФРАНКА
І  КИНЕ  НАС  У  РОМАНТИЧНИЙ  ЖАР

ВИ  ТАК  МЕНЕ  ЧАРУЄТЕ  ХОДЬБОЮ
Я  ДУЖЕ  ПАЛКО  ВАШИЙ  КРОК  ЛЮБЛЮ
ВИ  ЛЕТИТЕ  НАД  СІРОЮ  ЮРБОЮ
В  ТІСНІМ  МЕТРО  ПИШАЄТЕСЬ  СОБОЮ
ЩИПНІТЬ  МЕНЕ  БО  Я  МОЖЛИВО  СПЛЮ

ДЛЯ  ЧОГО  НАМ  ХОВАТИСЬ  В  ПАНТЕОНІ
ВІД  КОГО  МИ  ТІКАЄМО  В  ВЕРСАЛЬ
Я  ХОЧУ  ВАШІ  ЛАГІДНІ  ДОЛОНІ
ЯК  ТРУБАДУР  ПРИНЦЕСІ  У  ПОКЛОНІ
ПОЦІЛУВАТИ  ВІДГОРНУВШИ  ШАЛЬ

ЯКЩО  ПАРИЖ  ВАС  ТОМИТЬ  І  ЗАЙМАЄ
ТО  МИ  ЦЮ  ГОРУ  ЗНІМЕМО  ІЗ  ПЛЕЧ
І  ХАЙ  СТОЛИЦЯ  ТРОХИ  ПОЧЕКАЄ
У  КАННАХ  МОРЕ  ТЕПЛЕ  І  БЕЗКРАЄ
І  СЕРПЕНЬ  ВИСНЕ  ЯК  ДАМОКЛІВ  МЕЧ

А  ПОКИ  ВІТРУ  ХОЧЕТЬСЯ  ШТОРМИТИ
І  ПОКИ  СОНЦЕ  ПАЛИТЬ  МОНПАРНАС
Я  МУШУ  ЙТИ  Я  БУДУ  ВАМ  ДЗВОНИТИ
І  ПРОШУ  ВАС  УРАНЦІ  СЛІЗ  НЕ  ЛИТИ
Я  ВАС  ЛЮБЛЮ  ТЕПЕР  Я  ЛЮБЛЮ  НАС

ЯК  МИЛО  ТУТ  ЖИВЕТЬСЯ  ГОРОДЯНКАМ
У  ШУМІ  ДЗВОНІВ  ЦЕРКОВКИ  СЮЛЬПІС
ПАРИЖ  ЛИШИВ  БИ  Я  СВОЇМ  НАЩАДКАМ
ЛАЗУРНУ  СЕНУ  СОНЯЧНИМ  СВІТАНКАМ
І  ВЗЯВ  СОБІ  ОДИН  БУЛОНСЬКИЙ  ЛІС


16.08.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045982
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2025

БАТЬКОВІ ТИЧИНІ

ВЕЛИКИЙ  МАЙСТРЕ  НЕ  МИНАЙТЕ  ХАТИ
Я  З  РАДІСТЮ  ДОДОМУ  ВАС  ПРИЙМУ
Я  ВСЕ  ДИТИНСТВО  МРІЯВ  ТАК  ПИСАТИ
Я  ПАНЕ  ПАВЛЕ  СТИЛЮ  В  ВАС  ЗАЙМУ

Я  ВАС  ЧИТАВ  І  ВАШУ  ПАННУ  ІННУ
КЛАРНЕТИ  ВАШІ  СОНЯЧНІ  ЛЮБИВ
Я  РИМУ  ТУ  СОЛОДКУ  ДРОГОЦІННУ
В  МУЗИЧНІМ  РИТМІ  ВІДДАНО  УЧИВ

ТВОРИЛИ  ВИ  ЯК  ЛЮБИЙ  СИН  НАРОДУ
НІХТО  ЯК  ВИ  ТАК  ЧИСТО  НЕ  ПИСАВ
І  КОЖЕН  БИ  ПОЖЕРТВУВАВ  СВОБОДУ
АБИ  ЯК  ВАС  ЙОГО  БИ  ХТОСЬ  ЧИТАВ

ВИ  ЗАВЖДИ  ЮНІ  СЛОВОМ  І  ДУШЕЮ
І  ВАША  МОВА  ПЛАВНА  НАЧЕ  СПІВ
ВИ  ЯК  ПРОРОК  НЕСЛИ  У  СВІТ  ІДЕЮ
ЩО  ВІРШ  ЦЕ  ДАР  ЛЮДИНІ  ВІД  БОГІВ

ГОВОРЯТЬ  ВМЕР  А  Я  НЕ  ВІРЮ  КНИЗІ
Я  ГОЛОС  ВАШ  ЧИТАЮ  КРІЗЬ  РЯДКИ
У  ПОСТМОДЕРНІЙ  ПОЕТИЧНІЙ  КРИЗІ
ПАВЛА  ТИЧИНУ  ПРОШУ  Я  В  БАТЬКИ

18.08.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045903
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2025

ТИГР І ТИГРОЛОВ

МАЛЕНЬКИЙ  ПРИНЦЕ  ЦЕ  УЖЕ  ЛЮБОВ?

МОЯ  ТРОЯНДА  МИЛА  ВІТЧИЗНЯНА
ДО  МЕНЕ  ШЕПЧЕ  КОЖНОЮ  ІЗ  МОВ
І  ХОЧ  ВІД  НЕЇ  КРОВОТОЧИТЬ  РАНА
ТАК  РОЗОЮ  У  МЕНЕ  ЯВА  П‘ЯНА
ЩО  Я  БІЖУ  НА  КОЖНИЙ  РОЗИН  ЗОВ

МАЛЕНЬКИЙ  ПРИНЦЕ  ЦЕ  УЖЕ  ЛЮБОВ?

Я  ВСЕ  МОЛЮСЯ  ЗОРЯМ  ВЕЧОРОВИМ
НЕХАЙ  ВЕРНУТЬ  ЧАРІВНУ  БІЛУ  МИТЬ
КОЛИ  Я  ПИВ  ПІД  ОБРІЄМ  БАГРОВИМ
ПІД  НЕБОМ  УРОЧИСТИМ  І  СВЯТКОВИМ
ТРОЯНДОВУ  РОЗБУРХАНУ  БЛАКИТЬ

МАЛЕНЬКИЙ  ПРИНЦЕ  ЦЕ  УЖЕ  ЛЮБОВ?

У  МЕНЕ  СЕРЦЕ  ДОСІ  СТРУМОМ  Б‘ЄТЬСЯ
ТРОЯНДО  ЧУЄШ  Я  НЕ  ОХОЛОВ
І  ЦЯ  ЛЮБОВ  НІКУДИ  НЕ  МИНЕТЬСЯ
І  ЦЯ  ПОЖЕЖА  БІЛЬШЕ  ЩЕ  ЗАЙМЕТЬСЯ
КОЛИ  ТИ  ТИГР  Я  БУДУ  ТИГРОЛОВ

17.08.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045894
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2025

МОРСЬКИЙ ГІМН

РОЗПРАВТЕ  ДРУЗІ  АТЛАСНІ  ВІТРИЛА
ШИРОКИЙ  БОРТ  ТРОЯНДАМИ  СТЕЛІТЬ
НАМ  СУША  НАША  МАТЕРИНСЬКА  МИЛА
ТА  ТАК  ВОНА  ОБРУБУЄ  НАМ  КРИЛА
ЩО  ДАЛЕЧ  МОРЯ  ВЖЕ  НЕ  БУДИТЬ  ХІТЬ

ПОРВІТЬ  МОТУЗКИ  І  КИДАЙТЕ  В  СКАЛИ
ТАМ  РАДИЙ  НАРІД  ПУСТИТЬСЯ  В  ТАНОК
НАМ  КОЛЕСОМ  ЗАКРУТЯТЬСЯ  ШТУРВАЛИ
ХАЙ  ВДАРИТЬ  ШТОРМ  ЯКОГО  НЕ  ЧЕКАЛИ
ХАЙ  БУДЕ  ЮНГАМ  ПЕРШИЙ  ДЕНЬ  УРОК

ДИВІТЬСЯ  В  ОБРІЙ  І  ЧИТАЙТЕ  КАРТУ
БО  ПЕРША  БУРЯ  ЯК  ШКІЛЬНА  ЛЮБОВ
І  ХОЧ  МОРЯК  З  РОКАМИ  ВЧИТЬСЯ  ФАРТУ
У  ПРАВДІ  МОРЯ  ЗАВЖДИ  ДОЛЯ  ЖАРТУ
І  ХВИЛІ  ЧАСТО  ПРОЛИВАЮТЬ  КРОВ

ХАЙ  НАШІ  ОЧІ  НЕ  БОЯТЬСЯ  СОНЦЯ
І  ЛЯЖЕ  НАМ  ДОРОГА  ВІДКРИТТІВ
І  Б‘ЄТЬСЯ  СЕРЦЕ  ЮНІСТЮ  ГАСКОНЦЯ
СВЯТИЙ  МИКОЛА  НАМ  ЗА  ОХОРОНЦЯ
ХАЙ  КОЖЕН  ДЕНЬ  ДАРУЄ  СТО  ЖИТТІВ

ТРИМАЙТЕ  КУРС  НА  СОНЦЕ  У  ЗЕНІТІ
ХАЙ  НЕ  ЗДРИГНУТЬСЯ  РУКИ  НА  ПРИЧАЛ
ЯКЩО  ДЛЯ  ЧОГОСЬ  ВАРТО  ЖИТИ  В  СВІТІ
І  КРАЩЕ  ЩОСЬ  ЗА  МОРЕ  В  ЯСНІМ  ЛІТІ
Я  САМ  ПІРНУ  ХОЧ  ПІД  ДЕВ‘ЯТИЙ  ВАЛ


14-15.08.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045699
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2025

ДАНИНА ЛЬВОВУ

ЛЬВОВЕ!

ТАК  ДАВНО  НЕ  БУВ  Я
         У  СВОЄМУ  ЛЬВОВІ
І  ПРО  МІСТО  ЛЕВА
         ЗОВСІМ  НЕ  ПИСАВ
ТАК  ДАВНО  НЕ  ЧУВ  Я
         ЩОБ  НА  РІДНІЙ  МОВІ
ХТОСЬ  МЕНЕ  У  ХАТІ
         МИРНО  ПРИВІТАВ

ЛЬВОВЕ!

МОЖЕ  Б  ПОСИДІЛИ  
         У  ФРАНКОВІМ  ПАРКУ
Я  ВЕРНУСЯ  З  МАНДРІВ  
         НА  ЄДИНИЙ  ДЕНЬ
МОЖЕ  Б  ПОШУКАЛИ
         ТУ  СТУДЕНТСЬКУ  ЛАВКУ
РАЗОМ  ЗАСПІВАЛИ  
         ВСІХ  СТАРИХ  ПІСЕНЬ


ЛЬВОВЕ!

Я  БИ  ВЗЯВ  КЕНТАВРА  
         ВІЧНИХ  ЛЕВІВ  З  РИНКУ
ЛЕВАНДІВКУ  СИХІВ
         І  ШЕВЧЕНКІВ  ГАЙ
З  НИМИ  Я  Б  БАЛАКАВ  
         ЯК  ТУТ  ФАЙНО  ВЗИМКУ
РАЗОМ  НА  ТОПОЛЬНУ
         ЖДАЛИ  БИ  ТРАМВАЙ

ЛЬВОВЕ!

МИ  ПІШЛИ  Б  ДО  ПОЛТВИ
         НА  ВИСОКИЙ  ЗАМОК
НА  ШУМНИЙ  КЛЕПАРІВ
         НА  ГОЛОСКО  В  ДІМ
ХАЙ  БРУКІВКА  ЦЕНТРУ
         МАЄ  БЕЗЛІЧ  ЯМОК
ТА  ГОРБІВ  НАВКОЛО
         ЗАВЖДИ  ТІЛЬКИ  СІМ

ЛЬВОВЕ!

СТАРОДАВНЄ  МІСТО  
         НЕ  ЖУРИСЯ  РАНО
ВИСТАЧИТЬ  ТУРИСТАМ
         ХМАРИ  ПАМПУХІВ
НАМ  ЖИТТЯ  ДЛЯ  ТОГО
         НЕБЕСАМИ  ДАНО
АБИ  РАЗ  У  РОЦІ  
         ПРИЇЖДЖАТИ  В  ЛЬВІВ


13-14.08.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045631
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2025

PLUS ULTRA

ДИВИСЬ  У  ДАЛЕЧ
 В  СПАЛАХ  НАДНОВОЇ
ПРОНИЗУЙ  ЗОРОМ
 БЕЗВІСТІ  НЕБЕС
ДЕ  ХМАРИ  ДИВНІ
 І  ГАЛАКТИК  РОЇ
ДЕ  СВІТЛО  З  ТЬМОЮ
 В  ВІЧНОМУ  ДВОБОЇ
ДЕ  ВСЕСВІТ  НАШ
 У  ВИБУХУ  ВОСКРЕС

НЕ  СТРАШУСЬ  НЕБА  
НІ  КОМЕТ  ІЗ  ЛЬОДУ
 І  ТИ  НЕ  СТРАШСЯ
ПРОСТО  РОЗУМІЙ
У  ТИХ  КРАЯХ  
ДЕ  СВІТЛО  ЗНАЙДЕ  ВОДУ
НА  СКАЛАХ  ТИХ  
ДЕ  ЛЮД  НЕ  БУВ  ІЗ  РОДУ
НОВЕ  ЖИТТЯ  
ПОЧАТОК  ВІЗЬМЕ  СВІЙ

ХІБА  НІКОЛИ  
НЕ  ЖАЛІВ  ТИ  В  НОЧІ
КОЛИ  ДИВИВСЯ
 НА  НІМІ  ЗІРКИ
ЩО  ДЕСЬ  ОБ  ЩОСЬ  
СПІТКНУЛИСЬ  ТВОЇ  ОЧІ
ЯК  СПОТИКАЛИСЬ  
В  ПОГЛЯДИ  ДІВОЧІ
ЛИШ  ЗАРАЗ  ЦЕ  
СУЗІР‘ЯНІ  СТРІЧКИ

ЯКБИ  Я  МІГ  
ВІДДАТИ  ВСІ  СТОЛИЦІ
Я  ПРОМІНЯВ  БИ
СОНЯЧНИЙ  ПРОВАНС
БУРХЛИВЕ  МОРЕ  
ШТОРМИ  БЛИСКАВИЦІ
НА  ЦІ  КОСМІЧНІ  
ДИВНІ  НЕБИЛИЦІ
ЯК  ЗНАНЬ  НЕМА
ТО  СНИ  ОСТАННІЙ  ШАНС

МОЖЛИВО  Я  
ІЗ  МРІЄЮ  МОЄЮ
ЩЕ  СОТНЮ  РОКІВ
 МИРНО  ПРОЖИВУ
ДОПОКИ  ВНУК  
ПРОЩАЮЧИСЬ  З  ЗЕМЛЕЮ
ЗІРВЕТЬСЯ  ВГОРУ  
ДИМНОЮ  ПЕТЛЕЮ
І  ЛИШИТЬ  В  КОСМОСІ  
КОЗАЦЬКУ  БУЛАВУ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2025

МОЇЙ ДЖОКОНДІ

ПОЛОТНО  І  ФАРБА
 ВПІЗНАЮ  ВАШ  ДОТИК  
ПРОМАЛЮЮ  ОЧІ
 ЯМКИ  НА  ЩОКАХ
ДОРИСУЮ  БРОВИ  
НАЧЕРКАЮ  РОТИК  
ЗОДЯГНУ  ВАС  В  АТЛАС
 ОГОРНУ  В  ШОВКАХ

 ТУТ  БРАКУЄ  РОЗИ  
ЗНАЙДУ  ВАМ  В  САДУ
 ВАМ  ПАСУЄ  ЛІТО  
СОНЦЕ  БЕЗ  ПЕЧАЛІ  
ЯК  НЕМАЄ  ПЕРЛІВ
Я  ЧУЖІ  ВКРАДУ
НЕ  ЗАБУДУ  ВІЧІ
 І  ДРІБНІ  ДЕТАЛІ

ВИ  У  ПОВСЯКДЕННІ
 НЕ  ЗАВЖДИ  ЩАСЛИВА
 Я  ТАК  ЧАСТО  БАЧУ
 ЛИЧЕНЬКО  СУМНЕ
ХАЙ  ХОЧА  В  КАРТИНІ
 ВИ  В  ЧЕКАННІ  ДИВА  
ХАЙ  ХОЧА  В  ПАЛІТРІ
 УСМІШКА  СЯЙНЕ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045610
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2025

чернетки

АННА  КИЇВСЬКА

АННА  МОЯ  ЯРОСЛАВНА  
ЯК  ДАВНО  Я  НЕ  БАЧИВ  
         ЛИЧЕНЬКО  ВАШЕ  ЯСНЕ  
ЯК  ДНІПРО  ВИТІКАЄ  
         ЯК  ВИТІКАЄ  ПОЧАЙНА  
ТАК  І  РАДІСТЬ  МОЯ
         ХОВАЄТЬСЯ  В  МОРЕ  СМУТНЕ

АННА  КИЇВСЬКА

АННА  КНЯГИНЕ  ДНІПРОВА
ЯК  ДАВНО  Я  НЕ  СЛУХАВ
         ВАШИХ  МЕРЕЖИВНИХ  СЛІВ
ХАЙ  ДЛЯ  МЕНЕ  ДЗВЕНІЛА
         Б  БЕСІДА  ВАША  І  МОВА
І  МІСЯЦЬ  І  ТИЖДЕНЬ
         І  КІЛЬКА  НАПОЄНИХ  ДНІВ

АННА  КИЇВСЬКА

АННА  ВОЛОДАРКА  МРІЇ
У  КИЄВІ  ВИ
         І  ХВИЛЯМИ  ТРОЩИТЕ  СКАЛИ
Я  ІЗ  ВАМИ  ЗМАГАЮСЬ
         ЗА  СВІТЛИЙ  УЛАМОК  НАДІЇ
ЩО  СЕРЦЕ  МОЄ
         ОСТАННЄ  ЩО  ВИ  ВИКРАДАЛИ.

23.07.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044248
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2025

ДЖАМІЛА

Я  ЗНАЙОМИЙ  ІЗ  НЕЮ
НЕ  БІЛЬШЕ  НІЖ  КІЛЬКА  ГОДИН,
ВОНА  З  КОРОЛІВСТВА,
ЩО  НА  ПІВДЕНЬ  ГОРИ  ГІБРАЛТАР
ЇЇ  ОДЯГ  ПАСТЕЛЬНИЙ,
ПОШИТИЙ  ІЗ  СОТНІ  ТКАНИН
ВОНА  МЕНЕ  ТЯГНЕ
У  НЕДІЛЮ  НА  СХІДНИЙ  БАЗАР.

ТОРГУЄТЬСЯ  ЛЮД,
ВСІ  ОДЯГНЕНІ  НАЧЕ  НА  СВЯТО
Я  ПОДЕКУДИ  БАЧУ
В  ЮРБІ  КОЛЬОРОВИЙ  ТЮРБАН
ВОНА  МЕНІ  КАЖЕ
ТУТ  МАМА  ПРАЦЮЄ  І  ТАТО,
ВОНА  МЕНЕ  ПРОСИТЬ
НА  СВІТАНКУ  ЧИТАТИ  КОРАН.

Я  ГОВОРЮ,  ДЖАМІЛА,
Я  ХОЛОДНИЙ  ПІВНІЧНИЙ  ТУРИСТ
НЕ  РОЗКАЗУЙ  МЕНІ
ПРО  БІЛЕ  ЖИТТЯ  КАСАБЛАНКИ
Я  НЕ  БАГАТИЙ  ПИСЬМЕННИК,
ТА  НЕ  ЗАМОЖНИЙ  ЮРИСТ,
У  МЕНЕ  В  КИШЕНІ
ДИРХАМИ  ЦОКОЧУТЬ  І  ФРАНКИ.

РОЗГЛЯДАЛА  МЕНЕ,
ЯК  ВІДПЛИВИ  СТАРЕНЬКЕ  СУДНО
Я  У  ШТОРМІ  НЕ  ЧУВ
НІ  СЛОВА  МОЛИТВИ  З  МЕЧЕТІ
Я  ЇЇ  ЦІЛУВАВ  БИ,
ЯК  ТІЛЬКИ  ЦІЛУЮТЬ  В  КІНО,
ЯКБИ  НЕ  ЛЮБИВ  БИ
ТРОЯНДУ  НА  РІДНІЙ  ПЛАНЕТІ.


20.07.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044096
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2025

IMPRESSION

 

КОЛИ  Я  ПОБАЧИВ,
ЯК  ГАРНА  НОРМАНДІЯ  ВДЕНЬ,
Я  РАПТОМ  І  САМ
ЗАХОТІВ  МАЛЮВАТИ  КАРТИНИ,
А  ЩЕ  ЗАБАЖАВ
НАСКЛАДАТИ  ЛЮБОВНИХ  ПІСЕНЬ
І  ДАТИ  ЇХ  ДАМАМ,
ЯК  СТИГЛІ,  ЖИВІ  АПЕЛЬСИНИ.

МОЖНА  СКАЗАТИ,
Я  ОТРИМАВ  СВОЮ  ІМПРЕСЬЙОН,
ТОГО  СІРОГО  ДНЯ
Я  НІЧОГО  НЕ  БАЧИВ  З-ЗА  ХМАР.
Я  ВДРУГЕ  ВЕРНУВСЯ,
ГОТОВИЙ  ВІДДАТИ  МІЛЬЙОН,
ЛИШ  БИ  ДИХАТИ  СВІТЛОМ
І  ПИТИ  ЦЕЙ  СОНЯЧНИЙ  ЖАР.

Я  ЗАСНУВ  НА  ПІСКУ,
ЗІЛЛЯМ  ПРИКРИТИЙ  І  КЛЕНОМ,
І  МЕНІ  УВИЖАВСЯ
СТАРИЙ  ПАРИЖАНИН  МОНЕ.
РАННЬОГО  РАНКУ,
ПІД  СИНІМ  СХВИЛЬОВАНИМ  НЕБОМ,
ЗАКОХАВСЯ  Я  В  МОРЕ,
БІЛЬШ  СИНЄ  І  БІЛЬШ  ЧАРІВНЕ.

18.07.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044066
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2025

ДОЛОНІ БОГА

«ВІЗЬМИ  КОКА-КОЛУ—  ЕНДІ  СІВ  КОЛО  МЕНЕ  НА  ЛАВУ.
ЦЯ  ПЛЯШКА  ПРОСТЕНЬКА  І,  НА  ДИВО,  ТАКА  КОЛЬОРОВА»..
ВІДКРИВАЄ  І  КАЖЕ:  «Я  ЗАВЖДИ  НЕНАВИДІВ  КАВУ.
РОЗУМІЄШ  ЧОМУ?  БО  ВСЯ  КАВА  —  БАНАЛЬНО  КАВОВА»

«Я  ВВАЖАЮ:  В  МИСТЕЦТВІ  НЕМАЄ  МОНАРХА  І  ХЛОПА».
ВІН  МЕНІ  УСМІХНУВСЯ  І  ДІСТАВ  ІЗ  КИШЕНІ  ЖУРНАЛ:
«ПОДИВИСЯ  НА  СХІД  —  ТАМ  ТВОЯ  ЕЛІТАРНА  ЄВРОПА.
ПОДИВИСЯ  НА  ШТАТИ  —  НАША  ВОЛЯ  —  ЦЕ  НАШ  КАПІТАЛ»

«МЕРИЛІН…»  —  ВІН  ЗАТИХ,  І  СЛЬОЗА  ПОКОТИЛАСЬ  УБОГА.
ВІН  ПОПРАВИВ  ЧУПРИНУ  І  У  ВУХО  МЕНІ  ПРОШЕПТАВ:
«ТІ  ПОРТРЕТИ  ТОДІ  МАЛЮВАЛИСЬ  ДОЛОНЯМИ  БОГА.
НЕ  КАЖИ  ПРЕЗИДЕНТУ  —  Я  В  ПЕРЕРВАХ  ЇЇ  ЦІЛУВАВ».

18.07.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043989
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2025

ЛИСТ НА ТАЇТІ

ПРОКИДАЙТЕСЯ,  ПОЛЮ,
      ЗБИРАЮСЬ  ДО  ВАС  НА  ТАЇТІ.
Я  НА  МОВАХ  МІСЦЕВИХ
      ТОРОЧУ,  НЕМОВ  КАКАДУ.
ВИ  МЕНІ  ОБІЦЯЛИ
      РАЙСЬКИЙ  КУТОЧОК  НА  СВІТІ,
ДЕ  Я  МИРНЕ  НАТХНЕННЯ
      У  МОРІ  І  СКАЛАХ  ЗНАЙДУ.

ВАМ  ТУТ  ЛИСТ  ЗАВАЛЯВСЯ,
      ЗАЛЯПАНИЙ  КРОВ’Ю  ВІНСЕНТА.
ВІН  НУДЬГУЄ  ЗА  ВАМИ,
      ХВОРІЄ  І  ЗОВСІМ  ПОНИК.
Я  ЙОГО  УМОВЛЯВ
      НЕ  КУПЛЯТИ  ТИХ  ПЛЯШОК  АБСЕНТА,
ВІН  ПОЇХАВ  У  НІЦЦУ
      І  ВРАНЦІ  В  НЕДІЛЮ  ТАМ  ЗНИК.

ВИ  ЗАНАДТО  МІНЛИВІ
      І,  ВИБАЧТЕ,  ТРОХИ  ЛУКАВІ,
АЛЕ  ДОСИТЬ  ІЗ  ТИМ,
      Я  ВТОМИВСЯ  ВІД  ВАШИХ  КАРТИН.
ХОЧ  ВОНИ  ДОРОГІ
      І  ВОНИ  ОКЕАНСЬКО  ЯСКРАВІ,
Я  ЗА  НИХ  ПОСВАРИВСЯ
      ІЗ  КОЖНОЮ  З  ВАШИХ  ДРУЖИН.

ПОВЕРТАЙТЕСЯ,  ПОЛЮ,
      ЗА  ВАМИ  НУДЬГУЄ  СТОЛИЦЯ.
ХОЧ  БИ  ЯК  НЕЙМОВІРНО
      ВАМ  ЖИЛОСЬ  НА  ТИХ  БЕРЕГАХ,
НАШ  ПАРИЖ  —  ЦЕ  ЖУРАВЛИК,
      А  ВАША  МАЙСТЕРНЯ  —  СИНИЦЯ.
ВИРИВАЙТЕСЬ  НА  ВОЛЮ,
      ЯК  ДИКИЙ  ПОРАНЕНИЙ  ПТАХ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043988
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2025

СЮРРЕАЛІЗМ

МІЙ  ГОДИННИК  ПОТІК,
         ЯК  В  СУСІДА  МИТЦЯ  САЛЬВАДОРА,
ВСІ  ДОМАШНІ  ПРИБОРИ  
         РОЗЛЕТІЛИСЬ  НА  СОТНЮ  ПЛАНЕТ.
І  СЛОНАМИ  НА  ЛАПКАХ  
         ЗАБИТІ  САЛОН  І  КОМОРА,
Я  ЗБИРАЮ  ЗЕРНЯТА  
         І  ГРАНАТОВІ  КРИХТИ  КОМЕТ.

ПОДЗВОНІТЬ  САЛЬВАДОРУ,  
         ВІН  ЗНАЄ,  ЯК  ЦЕ  ВІДБУЛОСЯ,
ВІН  МЕНІ  ОБІЦЯВ  
         І  НЕ  СОННИЙ,  І  НЕ  СЮР-РЕАЛІЗМ.
ХАЙ  КОХАНА  МОЯ  
         НЕ  ЗБИРАЄ  КОСМІЧНЕ  ВОЛОССЯ,
ХАЙ  МЕНЕ  НЕ  ЛЯКАЄ  
         СЕМИВИМІРНИЙ  МІЙ  ОРГАНІЗМ.

ГОВОРИ,  САЛЬВАДОРЕ,
         І  ПОПРОБУЙ  УРАНОВИЙ  ЧАЙ,
ТИ  ХУДОЖНИК  ДЛЯ  МЕНЕ,
         ТОВАРИШ  І  ДОБРИЙ  ПОРАДНИК.
ЯК  РОЗЧИНИТЬСЯ  СОНЦЕ,  
         ЙДИ  ДО  ЛІЖКА  І  ТИХО  ДРІМАЙ.
ОТЖЕ,  ГАЛА  ТВОЯ
         ПРОЛЕТІЛА  НАШ  ЦЕНТР  ГАЛАКТИК.


18.07.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043915
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2025

МОЇЙ КАРМЕН

ЗУСТРІЛИСЬ  МИ,  
         КАРМЕН  МОЯ,  КОХАНА
Я  ЗНОВУ  ЧУЮ
           ШАЛЕНИЙ  СЕРЦЯ  СТУК
ПОДУМАВ  БИ:  
         ЦЕ  —  СОННА  ЯВА,  П’ЯНА,
ЯКБИ  НЕ  ДОТИК
           ТВОЇХ  ГАРЯЧИХ  РУК

СКАЖИ  МЕНІ,  
         МІЙ  ЯНГОЛЕ  БУЗКОВИЙ,
ЧИ  ТИ  ЛЮБИЛА
           У  ЦЕЙ  БУРЕМНИЙ  ЧАС?
Я  ТВІЙ  ПАРФУМ  —  
         СОЛОДКИЙ  І  ФРУКТОВИЙ  —
ВДИХАЮ  З  ПЛАТТЯ
         І  З  ПОЛУМ’Я  ПРИКРАС

МОЯ  ЦИГАНСЬКА,  
         МАНДРІВНА  ПРИНЦЕСА,
ПІДНІМАЙ  РОЛЕТИ,  
         ВИГЛЯДАЙ  НАДВІР  —
ТАМ  КІНЬ  СТОЇТЬ,  
       ДЕ  ШАТРА  І  КОЛЕСА,
А  ВЕРХИ  КОНЕМ  —
         ХОСЕ  З  КАРПАТСЬКИХ  ГІР.



17.07.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043911
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2025

БУЕНОС-АЙРЕС

БУЕНОС-АЙРЕС  І  БУЕНАС  НОЧЕС  —  
СКАЧИ,  МІЙ  ДРУЖЕ,  У  ОДНУ  ІЗ  КОЧЕС,
МИ  МАХНЕМ  З  ТОБОЮ  РАЗОМ  НА  ПРИЧАЛ.  
ТУТ  ДЕ  ВИНА  П’ЮТЬСЯ,  
ЛЮДИ  ДЕ  СМІЮТЬСЯ  —  
ДЕ  ЖИТТЯ  ЦЕ  ТАНГО,  КОЖНА  НІЧ  ЦЕ  БАЛ.

БУЕНОС-АЙРЕС  І  БУЕНОС  ДІАС,  
ХТО  БИ  ТИ  НЕ  БУВ  —  П’ЄР,  ПЕТРО,  МАТІАС  —
ТУТ  ЗАГУБИШ  ГОРЕ  І  СВОЮ  МІГРЕНЬ.  
ТУТ  У  РИТМІ  ТАНЦЮ
КОРОЛЮ  Й  ВИГНАНЦЮ
СУБТРОПІЧНЕ  СОНЦЕ  ПОДАРУЄ  ДЕНЬ.  

БУЕНОС-АЙРЕС  І  БУЕНОС  ТАРДЕС,
НЕХАЙ  НАДВОРІ  —  САБАДО  ЧИ  МАРТЕС  —  
ВІДПУСТИ  НА  ВОЛЮ  ПОВНИЙ  ГАМАНЕЦЬ  
ДЕ  ТИ  Б  НЕ  ЖУРИВСЯ,
ДЕ  ТИ  Б  НЕ  ЛЮБИВСЯ  —
ТУТ  ПОЧАТОК  СВІТУ  —  ТУТ  ЙОГО  КІНЕЦЬ.




16.07.25

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043800
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2025

ОДА КАТАЛОНІЇ

МЕНІ  ШКОДА  МІЙ  ДРУЖЕ  Я  НЕ  Є  І  НЕ  БУВ  КАТАЛОНЦЕМ  
КОЛИ  І  ХОТІВ  БИ  Я  НІКОЛИ  БИ  НИМ  І  НЕ  СТАВ  
Я  ЛЮБЛЮ  ЦЮ  КРАЇНУ  Я  МИЛУЮСЯ  НЕЮ  ЯК  СОНЦЕМ  
КОЛИ  БИ  Я  МІГ  БИ  ТО  ЇЇ  БИ  З  СОБОЮ  ЗАБРАВ  

Я  ЗАБРАВ  БИ  ЦЮ  МОВУ  ЩОБИ  НЕЮ  ПИСАТИ  СОНЕТИ
І  ХРЕСТИ  ЗОЛОТІ  ПРИХОПИВ  БИ  ІЗ  ВОГКИХ  НЕБЕС
Я  ПЛАТИВ  БИ  ЗА  РАДІСТЬ  ЗАПИСАТИСЯ  ТУТ  У  ПОЕТИ
І  СИДІВ  І  ДИВИВСЯ  Б  ЯК  ГАУДІ  ВПЕРШЕ  ВОСКРЕС

ВИБАЧАЙТЕ  РИМЛЯНИ  ВСІ  ДОРОГИ  ВЕДУТЬ  НЕ  ДО  РИМУ  
НЕ  БЕРІТЬ  ЦЕ  ДО  СЕРЦЬ  ПАРИЖАНИ  МОЇ  КОРІННІ
Я  ТАК  СИЛЬНО  П’ЯНІЮ  ЩО  У  ЛІТНЬОМУ  БРИЗІ  І  ДИМУ
Я  УПЕРШЕ  В  ЖИТТІ  БАРСЕЛОНІ  СПІВАЮ  ПІСНІ.

13.07.25

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043799
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2025

ПРИСВЯТА САЛЬВАДОРУ ДАЛІ

САЛЬВАДОРЕ!
Я  ЗУСТРІТИСЯ  РАДИЙ  З  ТОБОЮ,
ПРИСІДАЙ  ТУТ  НА  ЛАВУ,  МІЙ  ДРУГ.
Я  НУДЬГУЮ  ЗА  ШУМОМ  ПРИБОЮ,
Я  ЖУРЮСЯ  ЗА  ЛІТОМ  ЗИМОЮ,
Я  ЗАБУВ,  ЯК  ТАМ  МОРЕ  НА  СЛУХ.

САЛЬВАДОРЕ!
Я  Б  ЗАМОВИВ  У  ТЕБЕ  КАРТИНУ  —
ПРО  ДИВНЕ  НІЧНЕ  СНОВИДІННЯ,
ПРО  ДИТИНСТВО  МОЄ,  ПРО  РОДИНУ,
ПРО  ДРУЖИНУ  МОЮ  І  КАЛИНУ,
І  ГОРДЕ  КАРПАТСЬКЕ  КОРІННЯ.

САЛЬВАДОРЕ!
ТИ  ПОЛЮБИВ  БИ  НАШ  ДІДЖИТАЛ-ЧАС,
ТИ  Б  КИДАВ  У  ЖАР  ЖУРНАЛІСТІВ,
ТИ  ЗАКОХАВСЯ  Б  В  У  ДИКИЙ  ДОНБАС,
ТИ  ХЛІБ  БИ  НАШ  ЇВ  І  ПИВ  БИ  НАШ  КВАС,
ТИ  ЛАЯВ  БИ  ПОСТ-МОДЕРНІСТІВ.

САЛЬВАДОРЕ!
ГОДІ  НАМ  СЛІВ  —  ЗБИРАЙСЯ  ДО  ЛЬВОВА,
ПРИХОПИ  ІЗ  СОБОЮ  КАРТИН,
ТУТ,  В  РАЮ  УКРАЇНСЬКОГО  СЛОВА,
ДЕ  ЧАРУЄ  ШЕВЧЕНКОВА  МОВА,
ТИ  БИ  СТАВ  УКРАЇНЕЦЬ-РУСИН.

12-13.07.2025

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043602
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2025

ТИ ЗНАЄШ, ЩО ЦЕ ДЛЯ ТЕБЕ

ТИ  БУРХЛИВА,  ЯК  ХВИЛІ  НА  СКАЛАХ,
ТИ  ЗВАБЛИВА,  ЯК  СТИГЛА  ВЕСНА,
І  КОХАННЯ  ТВОЄ  —  НАЧЕ  СПАЛАХ,
І  МОВЧАННЯ  ТВОЄ  —  ЯК  ВІЙНА.

ТИ  ПРИЙШЛА  І  МЕНЕ  ПОВ’ЯЗАЛА,
І  Я  САМ  БИ  ПРОДАВ  ЦІЛИЙ  СВІТ,
АБИ  ТИ  МЕНЕ  ТІЛЬКИ  КОХАЛА,
АБИ  МИ  НЕ  ЗЛЕТІЛИ  З  ОРБІТ.

ЦІ  СЛОВА  НЕ  НАРОДЖЕНІ  НИНІ,
ЦЯ  ЛЮБОВ  НЕ  З’ЯВИЛАСЬ  ЗА  МИТЬ,
ДЕСЬ  У  ГРУДЯХ  МОЇХ  ВСЕРЕДИНІ
ВОНА  ЗАВЖДИ  НУРТУЄ  І  СПИТЬ.

ТИ  ДЛЯ  МЕНЕ  І  РАДІСТЬ,  І  ГОРЕ,
І  НАЙБІЛЬШИЙ  У  ВСЕСВІТІ  ЩЕМ.
Я  НА  ТЕБЕ  ДИВЛЮСЯ,  ЯК  В  МОРЕ,
Я  ТОБОЮ  ЖИВУ,  НАЧЕ  ДНЕМ.

І  НЕХАЙ  БИ  ТИ  БУЛА  ЗОРЕЮ
АБО  ЕХОМ  ПІСЕНЬ  СОЛОВ’Я,
Я  Б  ХОТІВ,  ЩОБ  ТИ  БУЛА  МОЄЮ,
А  ЛЮБОВ  МОЯ  БУЛА  ТВОЯ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043598
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2025

Я ВІДЧУВАЮ КОЛІР ВАШИХ СЛІВ

Я  ВІДЧУВАЮ  КОЛІР  ВАШИХ  СЛІВ  —  ВОНИ  ЯСНІЮТЬ,  ЯК  НЕБЕСНІ  ЗОРІ.
ІЗ  НИМИ  ЖИВ  Я,  ІЗ  НИМИ  СЕРЦЕМ  МЛІВ,  У  НИХ  ТОНУВ  Я,  ЯК  В  БЕЗДОННІМ  МОРІ.

Я  ПАМ’ЯТАЮ  ЦІ  СЛОВА  БАГРЯНІ,  ЯКИМИ  ВИ  ПРОЩАЛИСЯ  В  ТОЙ  ДЕНЬ.
Я  ЇХ  ЗІБРАВ,  Я  ЇХ  ВІДТІНКИ  ПРЯНІ  ВПИСАВ  У  РИМИ  ВСІХ  СВОЇХ  ПІСЕНЬ.

КОЛИ  ВИ  ЛЮБИТЕ,  ЯКЩО  ВИ  І  ЛЮБИЛИ  —  Я  ВАШЕ  СЛОВО  СИНЄ  І  М’ЯКЕ  ВБИРАВ,  ЯК  ТІ,  ЩО  ЗЕМЛЮ  ЗАГУБИЛИ,  ВДИХАВ,  ЯК  ТІ,  ХТО  ПАДАЄ  В  ПІКЕ.

БУВАЛИ  ДНІ,  КОЛИ  ВИ  УТОМИЛИСЬ  —  ТОДІ  ВИ  ЛИЛИ  В  РАНІШНІЙ  ІМЛІ
ЗЕЛЕНЕ  СЛОВО.  І  МЕНІ  ВИ  СНИЛИСЬ  ТУМАННИМ  ЛІСОМ  У  ГІРСЬКІЙ  ДАЛІ.

Я  ВТРАТИВ  ПАМ’ЯТЬ  І  ЗГУБИВ  ВАШ  ГОЛОС,  Я  КОЛІР  СЛОВА  ВАШОГО  ЗАБУВ.  Я  КЛИЧУ  ВАС,  КРИЧУ  У  ВАШИЙ  КОСМОС  —  МІЙ  БІЙ  ЗА  ВАС  ІЩЕ  НЕ  ПРОМИНУВ.


11.07.2025

Цей  вірш  започаткував  мій  Липневий  цикл  і  дав  поштовх  до  знайдення  свого  поетичного  стилю.  Натхненний  Артюром  Рембо.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043541
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2025

чернетки

ВИ  ПРИСНИЛИСЬ  МЕНІ,  БО  Я  ВЧОРА  ПРИГАДУВАВ  ВАС.
ВИ  ТОРКАЛИСЬ  МЕНЕ,  І  Я  ЧУВ  ВАШУ  ЛАГІДНУ  РУКУ.  
ВИ  КАЗАЛИ  МЕНІ  ЩОСЬ  ПРО  ВІДСТАНЬ  І  ВТРАЧЕНИЙ  ЧАС.  
Я  ВАМ  ТЕЖ  ГОВОРИВ  ПРО  КОХАННЯ  І  ДОВГУ  РОЗЛУКУ.

Я  РАДИЙ,  ЩО  ВИ  УСМІХАЛИСЬ  МЕНІ  ХОЧ  У  СНІ.  
Я  РАДИЙ,  ЩО  ВИ  ВДАЛЕЧІ  І  ЖИВІ  І  ЗДОРОВІ.  
КОЛИ  БИ  ВИ  ЗНАЛИ,  ЯК  Я  ХОЧУ  КІНЦЯ  У  ВІЙНІ  
І  НАСКІЛЬКИ  Я  МРІЮ  ЗУСТРІЧАТИСЯ  З  ВАМИ  У  ЛЬВОВІ.

ГОЛОВНЕ  —  ВИ  ПИШІТЬ,  ХОЧ  НЕЧАСТО  І  ХОЧ  ПО  ДВА  СЛОВА.  
ВИ  МЕНІ  ДОРОГІ,  ЯК  ДЛЯ  МОРЯ  —  ВСЕВІЧНІСТЬ  НЕБЕС.  
ВАШЕ  МОВЧАННЯ,  ВАШ  ШЕПІТ  І  ВАША  ТРОЯНДОВА  МОВА  —  
ДЛЯ  МЕНЕ  ДАРУНОК  ІЗ  РАЙСЬКОГО  САДУ  ЧУДЕС.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2025

чернетки

авеню  де  тервюрен  сяє  жовтим  і  білим  
метушливі    бельгійці  ще  нескоро  заснуть  
я  себе  видаю  тільки  акцентом  невмілим
кучеряві  слова  утікають  від  мене  як  ртуть

я  раніше  не  пив  але  тут  захопився  портвейном
облітавши  європу  я  нарешті  знайшов  мілину  
і  в  барах  саблона  я  почав  нудьгувати  за  рейном  
і  лаяти  місто  я  став  і  нову  свою  чужину  

половину  зими  я  кругами  ходив  по  кварталу  
і  шукаючи  дім  я  знаходив  проспект  де  нервян  
І  викреслював  дні  і  в  друзів  навчився  помалу  
відрізняти  туристів  від  маси  місцевих  словян  

незабаром  весна  і  пора  повертатись  на  схід  
хай  ранкові  дощі  відмивають  дрімоту  ікселя  
яким  би  великим  і  круглим  не  був  би  наш  світ  
я  вірити  хочу  що  в  ньому  немає  брюсселя

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034609
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2025

чернетки

Я  вподобав  цю  тишу  полудневу  
готичний  рай  і  море  пишних  трав  
як  той  адам  кохав  єдину  єву  
тебе  в  раю  цім  теж  я  покохав  

я  проклинав  жагу  цю  випадкову  
коли  про  тебе  думав  раз  у  раз  
молився  небу  і  просився  знову  
пошли  любов  але  в  інакший  час

це  небо  вічне  тільки  промовчало
і  знову  вдень  ти  в  платті  у  шовках
і  що  не  скажу  буде  все  невдало
і  трачу  зміст  у  стомлених  словах

з  тобою  завжди  гублюся  в  розмові
хоч  вже  любив  і  був  любимий  сам
та  звик  любити  лиш  на  рідній  мові
і  лиш  на  ній  писав  вірші  жінкам

і  навіть  зараз  смутно  розумію
що  ці  рядки  і  молодий  порив
тобі  я  перекласти  не  зумію
як  добре  б  іноземну  я  не  вчив

даю  собі  незграбне  сподівання  
що  прийде  літо  помандрую  в  даль  
в  чужих  краях  забуду  це  кохання  
в  чужих  краях  покину  цю  печаль  

а  поки  сонце  котиться  весною  
і  сонні  ранки  ще  у  нас  в  руках  
раптово  хочу  поглядом  з  тобою  
зустрітися  на  брюжських  берегах

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006771
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2024

чернетки

Ти  знаєш  мій  друже  я  вірю  що  нам  по  дорозі  
ми  промокнем  не  раз  під  колючим  північним  дощем
і  чарівна  фламандка  що  квіти  купує  на  розі  
нам  не  раз  усміхнеться  а  ми  ій  незграбно  кивнем  

ти  знаєш  мій  друже  я  втомився  від  вічного  свята
і  не  знаю  чи  ділиш  ти  дивні  мої  почуття
чи  сниться  тобі  материнська  далека  еллада
чи  ще  тішить  тебе  наше  незвичне  життя

ти  знаєш  мій  друже  я  іноді  трохи  жалію
що  в  мереживі  днів  і  морозі  вологих  ночей
я  душею  і  серцем  на  готичних  провулках  старію
що  не  бачу  ні  дому  ні  рідних  батьківських  очей

Ти  знаєш  мій  друже  якщо  нам  судилось  прощатись
дзвони  на  мій  номер  а  я  передзвоню  на  твій
коли  нам  майбутнє  і  правда  судило  минатись
Завжди  радий  з  тобою  опинитися  в  вирі  подій

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006380
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2024

Лист додому

французька  мені  пролітає  повз  вуха
так  небажано  вчаться  солодкі  слова
коли  би  я  міг  то  спитав  би  у  друга  
чи  за  домом  і  в  нього  болить  голова

дарма  не  потрібні  фієсти  тижневі
для  вояжу  весна  ненайкраща  пора  
змінив  би  я  радо  квитки  березневі
на  карпатські  дороги  і  плавні  дніпра  

мені  непогано  в  чужій  батьківщині
в  кожній  другій  країні  бував  я  не  раз
та  навіть  в  залитому  сонцем  берліні
озирався  щоранку  на  київський  час

а  поки  наш  місяць  залазить  на  небо  
і  бельгійці  мене  причащають  вином  
сьогодні  в  думках  повернуся  до  тебе
колись  моя  ненько  ми  ще  будем  разóм

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004055
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2024

чернетки

Серед  сяйва  у  шумі  і  русі
де  вино  наповняє  бокали
в  галасливій  компанії  друзів
ти  з  вікна  розглядаєш  канали  

У  пітьмі  наче  трохи  смуглява  
і  палкіша  від  інших  гостей  
і  бентежить  і  манить  уява  
від  твоїх  загорілих  плечей

Знову  ловлю  твій  погляд  із  боку  
зачіпаю  об  руку  в  ходьбі  
прошу  небо  нехай  ненароком  
ще  почути  цей  зір  на  собі  

Не  питай  про  роботу  і  плани
нам  не  треба  буденних  розмов
краще  підем  у  парк  під  каштани
пошепочемось  там  про  любов

Тільки  зараз  у  шумі  і  танці  
повернися  до  мене  на  мить  
сонце  в  небо  підніметься  вранці  
а  ти  сяєш  коли  воно  спить

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003998
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2024

De Republiek

Я  чекаю  вас  завтра  
                                                     на  вході  у  de  Republiek
Місця  на  терасі  
                                                     резервовано  тільки  на  двох
Панорама  з  вікна  
                                                     на  одну  із  неназваних  рік
Інтер'єр  як  ви  любите  
                                                     в  стилі  класичних  епох


Поговоримо  ми  
                                                     про  ваші  мандрівки  по  світу
Потанцюємо  в  ритмі  
                                                     сучасних  латинських  пісень
Я  зізнаюся  сам  
                                                     як  сильно  до  вас  на  орбіту
Притягає  мене  
                                                     кожен  хмарний  і  сонячний  день


Принесіть  із  собою  
                                                     ямки  рожеві  на  щоках
Не  забудьте  удома  
                                                     блукаючий  погляд  і  сміх
Можливо  вгадаю  
                                                     по  ваших  упевнених  кроках
Чи  ласкаву  прихильність  
                                                     сьогодні  здобути  б  я  міг

Боюсь  уявити  
                                                     що  завтра  вітри  або  злива
Тут  на  березі  моря  
                                                     бушують  скажені  шторми
Якщо  підведе  нас  
                                                     бельгійська  погода  мінлива
Від  дощу  вас  прикрию  
                                                     своїми  пальтом  і  грудьми


На  прощання  бажаю  
                                                     доброї  тихої  ночі
Хай  вона  як  негода  
                                                     у  сні  непомітно  мине
Як  буде  світанок  
                                                     вам  рано  іскритися  в  очі
Ви  надіюсь  не  встигнете
                                                     доти  забути  мене

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003997
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2024

Берлін - Брюссель

Після  ночі  в  берліні    після  ранку  в  брюсселі  
всі  ці  люди  привітні  всі  ці  люди  веселі  
пропонують  сигари  і  розсіюють  сон  
тут  би  вікна  відкрити  тут  би  світла  в  салон  

і  йдуть  і  виходять  і  вертаються  знов  
бельгійська  картопля  їхній  свіжий  улов  
пахне  тартаром  і  пивом  d’auchouffe  
потерпи  ще  годину  ти  вже  майже  прибув

наступного  разу  було  б  краще  літати  
берлін  це  звичайно  не  сполучені  штати  
але  що  ти  поробиш  як  із  брюгге  на  схід  
всі  дороги  ведуть  у  загублений  світ?  


8.01.2024,  Брюгге

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003902
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2024

П‘яцца Дуомо

Ти  що  вчора  проходила  поруч  на  п‘яцца  дуомо
чому  твої  очі  сміються  до  мене  настільки  знайомо
чому  твої  губи  палкіші  від  жару  і  крові
тремтять  як  питаєш  мене  про  відтінки  любові?  

Дивлюся  на  тебе  не  вірю  ні  диву  ні  чуду
ти  прекрасна  як  ранок  як  янгол  з  останнього  суду
питаю  себе  як  вийшло  що  зараз  і  тут
гляджу  як  в  зіницях  твоїх  мерехтить  новорічний  салют  

Завтра  вночі  як  туристи  вернуться  додому
я  залишу  тебе  наодинці  в  центрі  на  п‘яцца  дуомо
зовсім  скоро  весна  і  знову  зацвітнуть  сади
головне  ти  із  Мілана  надовго  нікуди  не  йди

Мілан  5.01.2024

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003901
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2024

чернетки

Із  над  дахів  домів  середньовічних  
І  в  сонній  гладі  ледь  солоних  хвиль  
Так  добре  чути  крок  наш  просторічний  
Так  добре  видно  наш  буденний  стиль  

Ми  ходимо  кругами  і  довкола  
Так  ніби  місто  це  чумацький  шлях
І  ніч  фламандська  тиха  та  прозора
Підказує  нам  стежку  у  піснях  

Із  тротуарів  топтаних  купцями  
Пісок  і  брижі  сіємо  в  канал  
І  місяцем  милуємся  над  нами
Який  от-от  і  звалиться  в  бокал

Ці  вулиці  і  площі  і  провулки
Такі  живі  як  слово  у  казках  
А  Беффруа  як  сяйво  зі  шкатулки
Закоханим  являється  вві  снах  

Хай  Нотро-Дам  покаже  нам  дорогу  
І  в  осінь  цю  у  вітряній  порі  
Канал  хвилює  скільки  має  змогу  
І  музика  не  тихне  до  зорі

9.10.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003817
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2024

Полонез

якщо  в  цьому  місті  і  справді  бували  дракони  то  все  що  лишилось  від  них  це  легенди  і  ледь  деспотичні  закони  шкода  що  декор  нерозбитих  війною  домів  нам  розкаже  лише  про  трофеї  давніх  як  світ  королів  

але  всі  ці  туристи  на  французьких  і  данських  машинах  розглядають  це  місто  не  в  казкових  ліричних  площинах  і  в  кожному  барі  так  і  прагнуть  усіх  розпитати  чом  місцеві  не  хочуть  якнайшвидше  забратись  у  штати

кажуть  річка  хороша  як  і  замок  чи  пиво  але  жити  під  боком  росії  щонайменше  погано  щонайбільше  вразливо  і  чому    українців  литовців  й  поляків  так  тут  вабить  відсутність  безпеки  і  лоску  нових  кадилаків

і  лише  як  куранти  пробивають  півшосту  годину  всіх  іноземних  п'яниць  забирають  жандарми  в  машину  і  катають  по  місту  як  студент  безіменних  коханок  щоб  ті  тверезіли  вдихаючи  літній  світанок    

так  ночами  до  ранку  вечорами  до  наглої  ночі  це  місто  не  спить  хоч  хотіло  б  заплющити  очі  і  тільки  орли  на  гербах  і  хрести  на  готичних  костьолах  глядять  як  життя  будівельників  водить  по  колах


14.08.2023  Краків

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003816
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2024

Я пам‘ятаю вас з трамваю в капеланці

я  пам‘ятаю  вас  з  трамваю  в  капеланці  ви  зовсім  юна  сонна  і  сумна  можливо  просто  поспішали  вранці  можливо  все  це  криза  і  війна    

давайте  завтра  перейдемось  пішки  давайте  в  плантах  змокнем  під  дощем  якщо  дозволите  я  візьму  ваші  ніжки  і  огорну  своїм  немудреним  плащем    

нехай  ця  зустріч  буде  не  остання  нехай  долоньок  ваших  доторкнуся  знов  я  вірю  панно  зараз  не  прощання  я  вірю  панно  це  прийшла  любов  

15.08.2023  Берлін

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003733
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2024

Стацьйоне Чентрале

якщо  ми  загубимся  на  стацьйоне  чентрале  і  я  не  знайду  де  вихід  де  вхід  ти  лишишся  поруч  радість  моя  і  печале  ти  підеш  за  мною  по  коліях  вслід?

все  що  в  нас  буде  -  жменя  центів  і  карта  може  ще  тисяча  слів  з  заучених  похапцем  мов  нехай  ця  дорога  зовсім  нічого  не  варта  я  пошкодую  якщо  це  все  не  повториться  знов

нехай  це  небо  лазурне  нависає  над  нами  нехай  поліцаї  нервують  наче  весняні  коти  я  буду  знати  десь  поміж  цими  зірками  літає  твій  погляд  а  може  і  мрієшся  ти

25-26  червня  2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003732
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2024

Що тримає тебе у столиці цього воєводства

що  тримає  тебе  у  столиці  цього  воєводства  місцева  розвага  змагання  зануд  з  виноробства  куди  не  поткнешся  дачі  й  поля  тютюну  чи  таке  ти  майбутнє  хотів  десять  років  тому  

казали  десь  поруч  тут  виріс  і  вчився  шопен  кидай  де  попало  свій  битий  старий  сітроен  пройдемся  подихаєм  полем  і  цвітом  недарма  ж  я  приїхав  сюди  переплутавши  осінь  із  літом  

переконуй  мене  що  не  бачив  очей  воєнкома  я  теж  майже  рік  не  їжджу  у  гості  додому  і  міг  би  казати  просто  студент  емігрант  але  знаємо  оба  як  далеко  в  тилах  бундесланд  

головне  щоб  у  мандрах  на  північ  і  схід  за  вечорами  у  барах  і  переходами  річки  убрід  не  забути  що  за  тебе  зробили  роботу  від  якої  ти  втік  як  щука  тікає  під  воду

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003674
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2024

Але почалося не в пальмі

Але  почалося  не  в  пальмі  все  почалося  з  таксиста  по  дорозі  в  берлін  каже  урочисто  басисто  друже  пальма  це  добре  а  море  прекрасно  головне  щоб  літаки  приземлялися  вчасно  

ти  подумай  чи  варто  сидіти  в  бетоні  все  таки  відпочиватимеш  не  в  барселоні  подивися  село  спробуй    себе  в  атлетичному  кросі  такого  вина  немає  ніде  як  у  них  в  вальдемосі  

каже  якось  вертався  надвечір  із  пляжу  польєнси  автобус  набитий  людьми  у  буквальному  сенсі  і  поруч  дама  підсіла  у  чорному  платті  на  імя  кармен  кучері  темні  патлаті

десь  на  цьому  моменті  він  почав  говорити  складами  сортуючи  букви  за  смаком  і  їх  кольорами  і  завершив  дивну  промову  лиш  тим  що  більш  на  майорці  себе  не  вважає  чужим

я  дивився  і  думав  пропусти  поворот  з  автобану  як  остогидли  ці  пейзажі  паркану  брав  би  краще  ес-бан  в  ліхтенраде  ніж  слухав  годину  твої  п’яні  поради

прощається  каже  приїжджай  до  польєнси  хочеш  друже  підкину  дві  хороші  адреси  віриш  відтоді  як  обкатав  острови  більше  не  можу  відчути  спраги  й  нудьги

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003673
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2024

Коли ніч заливає жовтневий стокгольм

коли  ніч  заливає  жовтневий  стокгольм  ти  знаходиш  себе  за  журнальним  столом  
тут  промочені  кроси  і  каша  із  вишні  розкидані  злоті  і  чиїсь  призабуті  колишні  

просто  з  нічого  вони  відкривають  валізу  дістають    самоцвіти  як  з  нового  ленд-лізу  кажуть  приїхали  звідкись  зі  сходу  і  хотіли  б  дізнатись  про  шведську  природу  

розглядаєш  їм  очі  наче  митник  туриста  тату  на  всю  шию  пахнуть  як  юний  бариста  ще  дерті  футболки  чогось  ходять  роззуті  на  бильцях  чорні  пальта  від  массімо  дутті  

простягають  пожмакані  карти  і  старе  доміно  кажуть  зіграєм  хоча  б  на  білети  в  кіно  все  одно  скандинавія  така  дорога  що  рано  чи  пізно  всіх  нас  вхопить  нудьга

каже  так  то  наш  табір  мандрує  нечасто  проте  як  народиться  хтось  або  візьме  причастя  вибираєм  усіх  із  тканинних  наметів  і  шукаєм  натхнення    майбутніх  поетів  

мандрувати  найкраще  як  нема  портмоне  споглядаєш  весь  світ  як  з  трибун  кабаре  і  не  так  то  важливо  що  в  вікні  не  Монмартр  ти  ж  і  сам  вибачай  не  місьє  Жан  Поль  Сартр

і  коли  в  тебе  більш  не  лишається  крон  і  раптово  зникає  циганський  барон  ти  виходиш  подихати  раннім  світанком  і  шукаєш  контакту  з  берлінським  фольксбанком

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003585
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2024

Вуличний музиканте…

вуличний  музиканте  як  тебе  на  ім'я  розкажи  мені  друже  чи  здорова  сім'я    як  давно  перебрався  у  сквер  на  майорку  і  чи  б  кинув  гітару  щоб  жити  в  нью  йорку

розкажи  мені  як  живеш  копійками  чи  набридли  тобі  ці  жандарми  з  кийками  як  ти  вивчив  пісень  більше  всіх  моїх  друзів  і  чому  так  не  любиш  туристів  французів  

розкажи  як  раніше  вам  жилось  на  ібíці  десь  як  франко  ще  був  у  молодшому  віці  коли  замість  клубів  і  тьми  кабаків  ваші  праві  шукали  серед  вас  ліваків

але  все  це  дурниці  мій  друг  гітаристе  потім  доп'єш  досмакуєш  ігристе  ти  скажи  тільки  чесно  всі  пісні  однотипні  ти  що  джулію  цю  полюбив  лиш  у  липні?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003584
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2024

Бельгійська балада

не  стидайся  мій  друже  кажи  як  було  кажи  полісмену  про  сонне  метро  кажи  як  ламали  старі  турнікети  хай  дізнається  правду  не  зі  шпальти  газети

невже  надарма  вся  дорога  в  брюссель  бронювали  дарма  привокзальний  готель  і  нащо  було  добу  без  зупинки  дивитися  в  очі  цієї  блондинки  

розкажи  про  їхні  смутні  дискотеки  де  плейлист  не  міняють  з  питання  безпеки  де  центр  нудніший  за  картьє  мулінбек  і  навіщо  вони  всі  утікають  в  квебек  

головне  не  торкайся  питання  зарплати  знаєш  бельгія  тут  усі  бюрократи  тут  більше  чиновників  ніж  барів  і  сект  лиш  дивись  не  поранься  об  їх  діалект

наступного  разу  поїдеш  у  лілль  хай  загоє  твій  смуток  і  сполоще  твій  біль  головне  по  дорозі  на  ам'єн  і  руан  щоб  поруч  з  тобою  був  друг  капелан

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003516
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2024

Сіньйор Лопес

 

сіньйор  лопес  із  хостелу  на  майорці  такий  самий  іспанець  як  і  всі  охоронці  в  картатій  сорочці  сигарета  в  долонях  волосся  під  брилем  трохи  нагадує  сонях

кажу  давай  виставлю  в  барі  темну  червезу  дай  відпочити  своєму  очному  протезу  поговорим  удосталь  про  юність  матроса  і  нащо  тобі  в  шістдесят  два  Сарагоса

він  тільки  хмикав  хитав  головою  ти  знаєш  мій  друже  твоє  завжди  з  тобою  навіть  якщо  сонце  не  зійде  цього  світанку  твоя  справа  вправлятись  і  тримати  осанку  

я  би  вірив  у  байку  про  гольф  і  футбол  але  від  того  як  часто  він  пив  валідол  як  він  бігав  курити  до  стін  лазарету  я  лиш  хотів  купувати  йому  сигарети    

він  з'являвся  під  вечір  і  зникав  до  обіду  повертався  із  пляжу  наче  з  іншого  світу  щось  французам  торочив  про  їхню  кориду  і  завжди  уточняв  що  він  родом  з  Мадриду  

якось  після  бійки  в  кафе  Каталіни  я  вертався  додому  дивитись  на  стіни  позамазуй  синці  каже  він  з  правого  боку  наступного  року  підставиш  загоєну  щоку

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003515
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2024

На річницю Винниченка

Живу,  пишу,  старію  на  Провансі  
Мене  колишуть  чайки  і  блакить  
І  хай  програю  звечора  в  пасьянсі  
Зате  в  любові  завжди  таланить

Курю  багато,  п'ю  кубинський  ром  
Ношу  ́в  кишені  трохи  чорнозему
В  мої  роки  обридлий  Раднарком  
Ніяк  не  краще  за  хмільну  богему

І  чим  вам  Канни  не  нова  Одеса?  
Різниться  море,  вранішня  роса?
Сиди  майструй  невидимі  колеса
Машино  сонячна  лети  на  небеса!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907842
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2021

Балада про три весни

Наш  сивий  король  вже  нездужає  третю  весну  
Ви  ще  маєте  сором  питати,  що  потрібно  йому?
Ми  скинули  в  море  золото  й  тисячу  діжок  вина  
Його  ж  не  цікавить  тепер  навіть  любов  та  війна!

Найстаріші  жерці  похилились  сьогодні  над  ним  
Слухають  голос  нездалий,  гірко-сухий,  як  полин  
Він,  що  марить  про  сни,  і  небесну  жорстоку  покару
Чи  справді  так  лишить  свою  безталанну  отару?  

Ми  живемо  у  горах  на  морозних  краях  ойкумени  
Боїмось  по  ночах  завірюхи,  лавин  та  сирени  
Наш  останній  король,той  що  молиться  вітру  і  морю
Коли  забажає  ще  віддасть  нам  легенди  та  зброю  

Ми  змагаємось  в  силі  проти  небесних  глибин  
Бачиш  там  коло  моря  наш  перехилений    млин?
Через  нього  інші  народи  навіть  забули  про  нас  
Вони  вірять,  що  ми  -  ті  хто  придумали  час  
 
А  ми,  як  по  правді  казати,  тільки  малюємо  зорі
Вони  всюди  із  нами  -  коли  ми  на  праці  чи  хворі    
Їхнє  сяйво  будить  насуплених    звірів  зі  сплячки
Будемо  вірити  -  наш  король  не  помре  від  гарячки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868849
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2020

чернетки

Відчайдухи,  що  брали  Тоскану!
Ті,  хто  кров'ю  Тулон  обливав
Хай  же  вас  не  заводять  в  оману
Блиск  і  злато  єгипетських  лав!

Хай  же  вас  не  злякають  пустелі
Поруч  консул  і  вірний  Мюрат!
Хай  же  вам  у  паризькій  оселі
П'яний  нарід  закличе:  "Віват!"

Всяка  слава  дається  із  боєм
Затисніть  же  в  долонях  ножі
Хто  сьогодні  постане  героєм
Дайте  знати,  хоробрі  мужі!

Тюбінген,  3.08.19

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843858
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2019