Зоря Дністрова

Сторінки (1/4):  « 1»

Триптих

***
Чистий  аркуш  чекає  на  Слово.
Ненароджене,  тріпотить  у  тобі.
Ти  вагітнієш  ним.  Ти  уся  –  у  тяжбі.
Тільки  мить.  Й  непорочність
Розродиться  мовою.

***
Ні  вина,  ані  істин.
Всі  граалі  розбиті  давно.
В  попелищах  нутрує  зело
До  пори    і  до  часу,
Поки  не  наповниться  змістом.

***
Понад  міт.  Понад  час.
Скресають  криги  мовами.
Облогами-оковами
Окутані-обпльовані.
Народжуються  в  нас.
Час!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477521
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.02.2014


Сповідь

І  один  із  них  рубонув  раба  первосвященикового  /Юду/  та  й  відтяв  йому  вухо.  Та  Ісус  відізвався  і  сказав:  "Лишіть  -  уже  досить".  І,  доторкнувшись  до  вуха  його,  уздоровив  його.  
Лука,  22:50;51

"Зенону"  -  Ярославу  Галузі,  присвячується

***
...Ти  пишеш,  брате,  що  зміна  зо  мною  сталася,  що  мною  заволоділи  злі  демони,  що  я  запродав  душу  дияволу.
Ти  пишеш,  брате,  як  я  міг  зрадити,  що  примусило  мене  вбити?
Чи  ти  гадаєш,  що  я  не  пам'ятаю  теплі  мамині  долоні,  що  забув  молоді  літа?
Ти  запитуєш,  що  змусило?
...  Відколи  себе  пам'ятаю,  ми  жили  ж  у  вічній  скруті.  Ні,  мама  не  варила  табірної  баланди,  сяка-така  їжа  завше  була  на  столі.  Але  страх,  отой  страх  перед  табірною  баландою,  що  віднедавна  почав  заповзати  поспіль  усім  людям  в  душі,  сковував  нас...  і  пам'ятаю,  як  ми  їли:  ковтками,  давлячись,  ніби  в  останній  раз.
Страх  сковував  душі.
І  вони  згортались,  морщились,  зсихались,  і  однієї  ночі  падали  до  ніг  і  зникали.  Але  залишалась  тінь.  Вона  не  сохла  і  не  в'яла,  а  була  завжди  поруч.  І  поступово  ми  самі  ставали  тінями,  і  вже  не  можна  було  розпізнати,  де  людина,  а  де  її  тінь.
Машина  робила  з  нас  тіней,  а  її  двигуном  була  партія.  Вона  вселила  мені  ідею  в  голову,  а  в  руки  дала  карабін  і  сказала:  втілюй  ідею  в  життя,  живи  з  нею  щохвилинно  і  вмри  з  нею  на  вустах.  А  ні,  то...
Ти  сам  знаєш,  брате!
Я  був  молодий,  і  мені  хотілося  жити,  а  не  вмирати  заради  якоїсь  надхмарної  "України",  як  вмирали  ті  божевільні  фанатики-западенці.
Брате,  ти  пишеш,  що  змусило  мене  вбивати?
...  Я  ж  був,  як  і  ти  -  звичайним  сільським  парубком,  у  подертих  штанях  і  засмальцьованій  сорочці  -  босий  безбатечко.  І  кожен  міг  потурати  мною,  плюнути  на  мене,  міг...
Брате,  а  партія  дала  мені  карабін!  Карабін  в  руки!  І  саме  тоді  я  відчув  себе  людиною,  а  не  скотом!
Ти  пишеш,  як  це  жорстоко  і  гидко  -  вбивати.
Коли  я  відчув  холод  зброї  на  своїй  долоні  і  зрозумів,  що  від  руху  моєї  руки  залежать  десятки,  сотні,  а,  може,  тисячі  життів,  саме  тоді  зрозумів:  я  -  людина,  а  ви...  ви  всі  -  скоти,  твань!..
А-а-а!  Якби  ти  почув,  як  б’ється  карабін  в  твоїх  руках,  а  серце  вискакує  з  грудей,  а  очі  юнки,  чоловіка,  старенької  дивляться  на  тебе  так  жалібно  і  благально…  або  з  такою  ненавистю  чи  то  пак  презирством…  І  саме  тоді  ти  хочеш  вбивати,  нищити,  бо  ти  можеш  все,  чуєш  –  все-е-е!
Ти  питаєш,  як  я  міг  зрадити?
Юда  продав  Ісуса  за  тридцять  срібняків,  а  я  нікого  не  продавав,  нікого!
Таке  життя.  Я  хотів  жити,  і  виживав,  як  міг.  І  не  тобі  судити  мене…  Я  був  чекістом.  То  була  робота.  Робота,  як  і  тисячі  інших:  лікаря,  землекопа,  агронома…  
Робота,  де  вчать  зраджувати…
А  кого  я  зраджував?  Національних  героїв,  «Україну»,  якої  ніколи  не  було,  а  якщо  і  була,  то  добра  нікому  не  принесла?  Та  кожен  з  них  –  то  ворог!  Ворог  народу,  партії.  Мій  ворог!  Їх  треба  було  змітати  з  лиця  землі,  щоб  бісівське  кодло  не  заважало  будувати  комунізм.  Ти  питаєш,  чи  вірив  я  в  нього?  Щоб  вижити,  треба  було  вірити.  І  я  –  вірив.
Брате,  не  думай,  що  я  не  людина,  і  мені  вже  нема  нічого  людського.  Певно,  тому  й  починається  моя  історія,  бажання  вижити  взяло  верх  над  усіма  іншими  почуттями.  
Машина  зробила  з  нас  слухняних  рабів?

***
Все  було  б  добре,  якби…
Якби  не  та  ніч  47-го.  Мені  вдалося  втертися  в  довіру  «лісових  хлопців»  і  їхнього  керівництва,  а  з  часом  і  самому  стати  надрайоновим  провідником,  а,  отже,  і  самому  тримати  кермо  в  руках.
Нашим  завданням  було  прорватись  без  боїв  на  південний  схід  і  провести  чистку  деяких  сіл.  Про  операцію  під  відповідною  назвою  заздалегідь  було  повідомлено  наших.  Наших,  тому  що  я  ненавидів  тих  скур…х  бандерівців!  
Питаєш,  чому?
Бо  я  через  них  я  важив  кожну  хвилину  життям,  бо  й  сам  залежав  від  них,  хоч  і  мав  зброю  в  руках.
Засідка  стояла  біля  села  N.  Про  це  я  знав  наперед.  Загін  бандерівців  і  я  з  ними  рухались  у  напрямку  до  засідки.  Нас  було  чоловік  15.  Загін  невеликий,  можна  було  взяти  з  першого  разу.  Хлопці  щось  запримітили  чи  що,  але  план  провалився.  Чотирьом  і  мені  вдалося  втекти  (в  разі  провалу  я  йшов  з  ними  далі).  Один  був  важко  ранений,  куля  застрягла  у  лопатці,  друга  перебила  коліно.
Втрьох  ми  донесли  його  до  якогось  хутора,  в  хату  тутешньої  жінки.  
Господи,  яку  ненависть  я  відчував  тоді  до  них,  адже  я  їх  ненавидів  і  мусив,  чуєш,  брате,  мусив  розділити  їхнє  горе,  а  перестріляти  їх  не  міг,  не  мав  права,  бо  від  цього  залежав  успіх  операції.
…  Семен  лежав  на  бамбетлі  і  важко  стогнав,  раз  у  раз  спльовуючи  кривавою  піною.  Його  темно-карі  очі  проїдали  наскрізь,  певно  весь  біль  згустився  в  них,  і  той  невимовний  крик  проникав  у  саме  серце  і  роз’їдав  його.  Очі  не  кидали  стріли,  погляд,  як  п’явка,  лип  до  твоїх  очей,  і  ти  хотів  втікати,  але  не  міг,  -  і  тоді  тебе  брала  злість  і  на  ті  очі,  і  на  той  погляд,  і  на  всього  його.
Жінки  беззвучно  голосили,  а  очі  кликали,  благали  допомоги…  чорта  два,  а  не  помочі  тобі!
Рука  мимоволі  натрапила  на  курок,  натиснула  раз,  вдруге…
Семен  не  встиг  навіть  скрикнути.
Одиноко  пролунало  в  хаті:
- Хай  не  мучиться.
Господи,  то  я.  Я  тоді  думав,  я  вірив,  що  так  треба,  але  одне  не  знав  не  передбачив.
Чи  віриш,  брате,  що  Семенові  очі  влізли  відтоді  в  мою  душу  і  роз’їдають  вже  не  серце,  ні,  а  душу…  Певно,  і  в  мене  ще  є  вона,  бо  вбивати  стало  важче,  хоч  злість  все  росла  і  росла:  то  ті  очі  не  давали  спокою  ,  все  никали  закутками  мого  серця  і  щось  шукали,  певно,  кари  на  мене,  а,  може,  стежку  до  його  глибин,  сподівались  натрапити  на  мою  слабину…
І  таки  натрапили.
Ти,  гадаєш,  брате,  мені  легко  жити.  Чи  ти  думаєш,  зрадники  (як  ти  мене  називаєш)  не  здатні  відчути  біль,  ти  думаєш,  вбивці  –  бездушні?
Так,  я  мучився  і…  вбивав…  кров’ю  намагався  тамувати  свої  муки.  Ні,  я  більше  не  тиснув  на  курок,  це  робили  за  мене  інші,  але  я  бачив  їхні  перекошені  від  болю  і  ненависті  обличчя,  бачив  їхню  кров…
І  тоді  я  кричав,  ні,  волав  Семеновим  очам:
- Ну  що,  знайшли?  Геть!  Геть!  Ти  здох,  як  той  пес,  я  тебе  пристрелив!  Іди  від  мене,  тебе  нема  вже!  Йди-и-и!
Та  очі  не  давали  спокою.  І  відтоді  моє  життя,  чуєш,  брате,  стало  шляхом  на  Голгофу.  А  я  ніс  свій  хрест,  кидав  його,  підіймав  і  знову  ніс,  бо  коли  кидав,  ті  очі  їли  мене,  і  я  згинався  і  хрест  підіймав.
Смієшся  і  питаєш,  який  хрест  ніс  я?
О-о-о…  Важкий  то  був  хрест…  Не  дерев’яний,  не  залізний,  а  тяжчий,  набагато  тяжчий!  В  повздовжню  дошку  складений  докупи,  ніби  зліпив  їх  хтось  -  всі  мої  гріхи,  всі  вбиті  й  замучені,  всі  винні  й  не  винні  (хоч  невинних  я  не  вбивав).  А  дошка  поперечна  була  широка,  а  що  важка:  такі-то,  брате,  людські  прокльони  і  прокляття,  сказане  маминими  вустами!
Поставили  Семенові  очі  дошку,  прибили  цв’яхом,  себто  моєю  совістю,  завдали  на  плечі  і  сказали:  «Неси…»
Хіба  то  не  є  моя  Голгофа?
А  я  вже  так  далі  не  можу,  тягне,  висмоктує  сили  хрест.  Бо  кому  не  подивлюсь  в  очі,  а  звідти  Семеновий  погляд;  і  його  крик;  і  його  докір;  скрізь  ,  де  не  гляну:  тисячі  розіп’ятих  очей,  і  мертвий  крик  терзає  мою  душу.

Я  більше  не  можу  так,  люди!

То  не  я  вбивав,  то  не  я  зраджував,  люди!  Брате,  скажи  їм,  що  то  не  я,  що  то  вона  зробила  з  мене  раба,  що…

Люди,  простіть!  Семене,  чуєш?!..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471043
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.01.2014


***

Ви  вчили  любити  Слово,
Цілувати  його  цнотливо,
Наче  мами  долоні.  В  диво
Вірити  вчили.  Мову  
Живу  любити.
Жити  правдиво.

«Хто  ти,  людино?»,  -  досі
Згадую  я  щоднини.
Час  відбиває  хвилини.
У  Вас  за  плечима  –  осінь.
Спогадом  лине  невпинно,
Гортає  неспішно  картини.

Ступу  свою  товчемо,
А  як  же  інакше,  Вчителю?
Кожен  в  своїй  обителі
Як  вміємо,  так  і  живемо,
Вашого  слова  хранителі.
Віримо.  Любимо.  Ждемо.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470597
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.01.2014


Cон

Я  видела  Вас,  лиш  во  сне,
Лишь  во  сне.
Грустный  взгляд  ваших  глаз
Отражался  в  луне,  
В  синеглазой  луне…
Я  молилась  на  вас,  в  тишине
В  тишине…
И,  испивши  ваш  взгляд,  утонула
В  синей  бездне-волне.

Милый  мой,  да  не  мой,
Вырви  сердце-любовь!
Пусть  горит,  пусть  болит,
Совьим  криком  манит,
Без  тебя  –  я  не  я,
Не  жива,  не  мертва,  
Не  с  тобой,  не  сама.
Жду.  Люблю.  Чуть  дыша…
Чуть  дыша…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470160
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 04.01.2014