| Сторінки (1/2): | « | 1 | » |
Моя сієсто алкогола!
Мій шум тодішньої зорі!
Твої вуста - такі прозорі?
А лик твій? Вже таких жахний.
У солі стало мало моря.
І голос твій... такий глухий.
Усі листи мої - готові.
І ось, тобі - останній мій:
Гортанно, басом, наче голуб,
кричить в далекий путь
мій сором.
Босим, голим,
повзе твій раб.
Тобі не стане досить болю,
коли побачиш як заслаб
і як скорився своїх долі.
По полю
з вереса й золи,
він йшов до дому.
Пахло домом!
А він не знав - куди іти?
(за спиною лишились гори).
Ти чуєш?! Він хотів прийтий,
розкинути обійм лещата,
лягти
і, згодний помирати,
кричати:
"яєти"
(вже шоста ранку
він не вдома
він п'є дешевий бренді сам)
Нехай! Повзи!
Якщо з тобою помирати,
то уже точно навіки.
Чи навпаки?
А ти? Приймеш до себе?
Притихне дим, і ви одні
залишитесь удвох на ситі
життів, просторами набитих,
обдертих голодом годин?
один
нуль
плюс-мінус
(Босим, голим,
повзе твій раб.
Тобі не стане досить болю,
коли побачиш як заслаб
і як скорився своїх долі.)
Жагуче розрида бандура:
andeverydayandeverynight
він бачив майже всі півкулі
в диму від подорожніх кнайп.
(хай містом пропливе акула
зжере всі рештки п'яних знайд
повзтиме він до тебе, right?)
Моя сієста алкогола,
моє "пробачпробачпусте"
мені не вистачає поля...
Дочитуй крапки.
Все тут. Є.
Дві.
Одна.
Нуль.
(+ -)
.
.
.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406130
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.03.2013
Я такий-бо, напевно, п'яний,
що мої вишенькові сни
стали явою рано-рано,
а із Міста співали дівки.
Всі розплетені, голі і босі,
мов лесбійки з Сафо на Форосі.
І
адреналінові звуки
зводять в апатичних муках
мої старечі руки,
і від подиху зимного
тане сніг невпинного,
невблаганного і постійного
часу.
Меркне свічка у світлі примарного гасу,
і тільки її портрет
давить душу своїм анфасом.
Я ж бо тільки-но виліз з тієї антрацитової печі,
очицями повними блекоти бачу світ.
Із того компоту, звареного з крові та сечі,
я ковтав усі муки так як слід.
Ешалоном мене слали в сніги далекі.
Там мене азіати на шматки хотіли роздерти
і з тіла мого робити іграшки для дітей.
(там багато таких нікому непотрібних смертей
і такиж же дітей)
Потім Місто, верстати,
якісь люди в халатах,
смак мастила й бензина
в крові.
Мені нікуди було кричати
і нікуди більше іти.
(тільки очі повні блекоти
так хотіли ловити світи)
Де поділись мої брати?
Десь померли? Їх засипали торфом?
Десь під сонцем горять їх кістки?
Чи вони займаються спортом?
Я розтану в обіймах сестри,
тільки мені б її знайти.
Чи у мене були жінки?
Я кінчав в них в пориві екстазу?
Чи я спав на траві по весні?
Чи я був командиром якоїсь таємної ракетної бази?
Що? Коли?
Тільки попіл з труби,
разом з димом, по білому світу
рознесе мої руки грубі.
Навесні.
***
Лютий. Вечір. Уже пів на шосту.
Якісь люди, кажуть син з синами,
давлять м'ясо з вчорашного посту.
Розпивають вино якесь зп'яну,
вареного кимось, напевне, по ГОСТу.
"Батьку, випий ти разом з нами!"-
це мої учорашні гості?
Чи це все ще оті азіати,
що з плечей зроблять "гральниє кості"?
Хай, прикинусь я трохи хворим,
і піду відпочину в пусту,
потрібну нікому кімнату.
"Дайте, трохи, я щас відійду"...
(лиш портрет її там своїм анфасом
здавить душу печальну мою)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406128
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.03.2013