Krof

Сторінки (1/3):  « 1»

Аквамаринова симфнія

6  година  ранку.  Підсвідомість  підказує,  що  треба,  і  треба  давно,  перевести  годинник  на  годину  пізніше  і  дати  змогу  працювати  йому  правильно.  Ввімкнене  світло  десь  поверхом  вище  збиває  з  пантелику  і  змушує  знову  поринути  у  невідомий  світ  невизначених  думок.  Про  що  в  таких  випадках  можна  думати?  і  взагалі,  чи  можливо  відключити  свій  мозок  і  ні  про  що  не  думати.  В  мене  трішки  виходить.  Хоча  ні.  Давня  знайома,  сусідка,  зранку  вийшла  прогулятися.  Уявляю  як  чудово,  стрибнути  з  останньої  сходинки  важкого  сірого  під*їзду,  відчинити  залізні  двері  і,  задихаючись,  набрати  повні  легені  свіжого  повітря.  Злитися  разом  із,  ще  такими  невпевненими  першими  сонячними  промінями,  ступити  на  непрогріту,  вологу,  після  нічного  дощу,  землю,  привітати  заплющеними  очами  небо.  Небо.  Воно  завжди  зостається  вірним,  навіть  коли  гнівається.  Його  музика  крапель  завжди  щира.  І  ось,  вражена  цим  сюжетом,  таким  неповторним  і  цікавим,  я  захоплююсь.  Починаю  наспівувати  знойомі  мотиви,  пролистую  деякі  приємні  моменти.  Можливо  колись,  ці  моменти  будуть  мати  вигляд  золотої  нитки,  із  якої  саме  я  повинна  буду  виткати  чудовий  рушник.  Він  вічний,  як  і  моє  життя.
                                                                                               
Дотик,  такий  рідний  і  приємний.  Його  не  сплутаєш  ні  з  чим  у  світі.  Легке  муркотіння,  під  яке  я  ліниво  простилаюсь  по  всьому  ліжку,  трохи  грайливо  відкриваю  очі,  переживаючи,  чи  не  відчув  і  побачив  моє,  спросоння  ласкаве,  обличчя  мій  улюбленець.  Як  приємно  надавати  допомогу  тим,  хто  в  ній  так  потребує,  а  ще  приємніше  отримувати  взаєморозуміння  у  відповідь.  Ми  друзі.  Нерозлучні  друзі.  Вгамувавши  дикий  голод  свого  "підопічного"  рушаю  знову  у  ліжко.  Трохи  мружусь  у  вікно.  Різко  та  динамічно  підриваюсь,  десь  у  голові  лунають  мотиви  та  ритмічні  рухи.  Незграбно  намагаюсь  відтворити  те,  що  в  голові  вже  невміщається.  Зустрічаю  здивовану  усмішку  нагодованого  вдосталь  кошеня.  Здіймаю  його  
вище,  ніж  він  міг  собі  уявити,  кружляю  з  ним,  заряджаюсь  дикою  енергією  ранку.  Піймла  себе  на  думці,  що  я  щаслива.  Довелося  відволіктися.  Чи  не  час  для  прогулянки?

                                                                                               
Відкриваю  свою  маленьку  таємничку,  свій  гардероб.  Бігло  оглядаю,  що  в  є  такого  "з  веселенького",  з  надією  підняти  собі  настрій.  Не  знайшовши  нічого  за  стіною  своїх  думок,  починаю  уважніше  оглядати  кожну  річ,  уявляючи  себе  веселкою,  з  різнокольоровою  історією.  Моя  історія  насичена,  але  нажаль,  для  її  виконання  п*єсою  знадобиться  чорно  біле  вбрання  із  деякими  кольоровими  гудзиками.  Мій  погляд  ласкаво  зупиняється  на  одній  дуже  важливій  речі,  яка  для  мене  є  не  тільки  відомим  брендом,  але  й  частинкою  Тебе.  Десь  там  сховане  Твоя  ніжність  і  захоплення  моєю  персоною.  З  посмішкою  на  обличчі,  я  обережно  відкладаю  його  у  бік,  а  тим  часом  не  зупиняю  свою  відданість  спогадам,  тим,  за  які  я  потім  буду  триматися  настільки  міцно,  що  ніякі  Антарктиди  і  Північні  Полюси  не  зможуть  доторкнутися  до  мого  гарячого  серця.
Швидко  натягаю  на  себе  якесь  домашнє  вбрання.  Відчиняю  двері  та  вмить  вибігаю  із  цього  тісного  сірникового  коробу.  Чекаю  на  дзвінок.  Вираз  Твого  обличчя  переслідує  мене  у  кожному  сантиметрі  погляду.  Заплющую  очі,  але  так  здається,  що  Ти  не  збираєшся  йти  з  мого  збудженого  та  нервового  стану.  Нерозуміння  ситуації  переводить  мене  із  романтичного  настрою  у  пригнічений.  Шкода,  що  пам*ять  саме  в  цей  час  працює  добре  і,  навіть,  дуже.  Не  залишає  мені  жодного  вибору  забути  важку  симфонію  нот  Твого  голосу,  яка  гучно  впивалася  у  мій  мозок,  кожен  міліметр  твоїх  густих  брів,  який  змінював  Твій  погляд.  Ти  інший.  Але  функція  "Пауза"  відсутня  у  мого  пульсу.  Тому  він  продовжує  працювати  не  на  мене.  Я  збентежено  намагаюся  приховати  хвилювання  за  байдужістю.

                                                                                             
...Дзвінок.  Я  схвильовано  нишпорю  у  купі  яскравого  непотребу,  затримую  подих,  з  надією  знайти  все  ж  таки  цей  проклятий  телефон.  Останні  знайомі  ритми.  Мої  кінцівки  нервово  починають  перебирати  у  сумці  все,  що  має  чотирикутну  форму  і  вібрує.  Нарешті,  затримуючи  подих,  переможено  відкриваю  телефон,  а  там  -  пропущенний  дзвінок.  А  би  хто  міг  передати  хоча  б  малу  долю  розчарування,  яка  охопила  мене  в  той,  такий  важливий,  момент.  Десь  зо  дві  хвилини  стою  нерухомо,  готуюся  натиснути  клавішу  згоди  на  дзвінок.  Нажаль.  Чудеса  бувають  лише  коли  мама  ласкаво  цілує  мебе,  прочитавши  перед  цим  вечірню  казку  і  коли  у  роті  тає  білий  зефір.  Не  той  випадок.  Я  стомлено  рушаю  далі.  Далі  у  невідомі  думки,  які  охоплюють  мене  при  кожній  зустрічі  щасливої  пари.

Нехай  щастить,  адже  вони  того  варті,  такі  щирі,  романтичні,  ніжні.  Марсіани  і  то  привітливіше  ставляться  до  мого  "здорового"  глузду  аніж  ці  прохожі.  
Заглядаю  кожному  у  вічі,  надаю  шанс  пізнати  мої  роздуми,  допомогти  розібратися  у  смітті  ревнощів  та  підозр,  які    недають  нормально  осмислювати  хід  подій.  Я  знову  дивлюся  у  слід  байдужим,  які  йдуть  собі  в  таке  ж  нелегке  життя.  Здається  в  них  виходить  це  краще,  вони  пишаються  своєю  незламністю  і  спроможністю  йти  далі,  без  принижливих  прохань  допомогти  їм.  Це  їх  шлях,  для  мене  він  такий  же  невідомий,  як  і  їм  невідомі  мої  переживання.  Закинуті  віртуальні  образи  друзів,  до  недавна  щебетавших  про  віданність  у  стосунках.  Що  це?  Таке  невідоме.  Дістаю  для  себе  новий  предмет,  тримаю  невпевнено  у  своїх  тонких  пальцях,  запрошую  його  запах  у  свої  легені.  Як  боляче  і  неприємно.  Але  хоча  б  на  мить  я  забуваю  про  той  стан,  який  несеш  мені  Ти,  і  віддаюся  новому  аромату.  Оклимавшись  починаю  зрівнювати  відчуття.  Та  ні,  краще  передивитися  своє  ставлення  взагалі  до  своїх  відчуттів.

                                                                                       

Ось  і  посмішка.  Яка  непостійна  та  неурівноважена.  Погляд  прояснився  та  починаю  помічати  щасливі  обличчя  людей,  які  із  радістю  йдуть  мені  на  зустріч.  Зараз  у  мене  світове  змагання  із  різних  видів  танцю.  Ось  і  відомий  вальс,  який  символізує  Нашу  першу  зустріч,  повільно  переходить  у  
Електричну  музику,  яка  намагається  відтворити  Наші  погляди,  які  так  часто  зустрічалися,  і  цю  дивовижну  зустріч  незрівняти  ні  з  чим.  Я  відчуваю  наступний  трек  -  Латиноамериканські  мотиви.  Вагаюся  змінити  таку  романтику  на  дику  пристрасть,  від  якої  бракує  повітря  і  благаю  продовжити  динаміку  цієї  пісні.  Період,  який  мене  найбільше  вразив  своєю  болючістю,  своєю  відданністю  перемозі  над  своєю  принципіальністю  та  гордині  -  це  жарке  Танго.  Воно  б*є  своєю  неповторністю  та  важкістю  виконання.  Нарешті  кінець  цим  рухам.  Лунають  ніжні  звуки,  які  наче  випаровуються  від  дотику  до  чорно-білих  клавіш,  їх  злиття  із  мелодичними  повітрям  від  саксофону  приводить  у  спокійний  та  надійний  стан.  Це  Класика.  Правою  рукою  я  міцно  тримаю    Твою  прохолодну  руку,  притискую  її  до  себе,  із  ніжністю  дивлюся  в  сміливі  та  беспечні  очі.  У  лівій  руці  тримаю  нашу  маленьку  таємницю  під  назвою  "Аквамаринова  симфонія".  Кохання.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=215252
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2010


Суіцидальна казка

Фортепіанна  видумка  гостросюжетна
Розщеплює  мій  мозок  на  шматки
Разом  із  цим  дощем  безжальним
Збира  в  калюжу  болісні  думки

Думки  про  цю  суіцидальну  казку
Що  ти  наважився  демонструвати
Напевно  це  мені  така  подяка
Вгамуйся.  Треба  ж  серце  мати

Акорди  всі  зібравши  в  купу
Спостерігаєш  за  їх  настроєм  в  рядку
Не  передбачивши  мінор  у  коді
Я  реперезую  прозу  -  De  javu

Напевно,  хтось  так  зло  пошуткувавши
Натиснули  на  клавішу  Replay
І  всі  мої  недавні  співчування
Знов  відвернулися  від  дорогих  мені  людей

Невже  мені  не  час  закінчити  тортури
Оці  безжалісні,  в  яких  гублюсь  я  кожну  ніч?
І  не  дізнавшись  справжніх  і  вагомих  цілей
Не  зможу  я  обгрунтувати  в  чому  річ.

Стомившись  вже  усе  перебирати,
Не  знаючи  чим  вгамувати  біль
Я  все  ж  не  проти  ще  помандрувати
В  фортепіанній  ліриці  своїй

Мені  здається,  що  я  чужа  людина
У  пошуках  корисних  і  нових  бажань
Кудись  дівалася  моя  цікавість
І  перетягує  вагома  недостача  знань

Я  сподіваюся,  все  стане  на  свої  кордони
Охопить  справжні  мрії  в  почуттях
А  всі  нові  історії  й  переживання
Ви  зможете  читати  у  нових  віршах
                                                                                                                                 Vale  ́́

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=214682
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2010


Подароване натхнення

Чому  зірки  бувають  так  жорстокі?
Зрадливе  сяйво  їх  приводить  нас  в  екстаз
І  кожен  мріє  потримати  у  своїх  долонях
Забрати  із  собою,  щоб  та  вказала  справжній  шлях

Наполовину  повні  сенсом  і  життя  і  смерті,
В  полоні  ночі  і  подкорені  лиш  небесам
Ми  бачимо  їх  недосяжне  існування
І  рідко  помічаємо  призначення  їх  гам

Ось  це  сузіря  -  то  чиєсь  натхнення,
За  лічені  секунди  народжує  шедевр
Чи  то  прогнівані  поетом  збуджені  куплєти,
Чи  то  пропалені  цигаркою  рядки  замріяних  пісень

Наперекір  невизнаній  і  вередливій  волі,
Усупереч  покірним  божевільним  снам
Усе  навколо  набирає  довголітній  оберт
І  лиш  Зірки,  підтвердили  беззаперечне  існування  брам

Залізні  кайдани,  накладені  на  півсвідомість,
Не  дозволяють  рушити  у  невідомий  край.
Обстеживши  зіркову  недосяжність,  розумієш:
Ти  назавжди  невільник  цих  минулих  знань

Ми  непокірні  і  заручники  своїх  стереотипів.
В  очікуванні  довгоджанних  нелегких  чудес
Облещуємо  метушливо  свої  мрії
І  застаєм  розчарування,  так  і  непобачивши  прогрес

Зірки...Їм  припадає  недовірлива  пошана  ,
Зачарування  як  покірністю,так  і  володарством  бажань
Комусь  унеможливлюють  здійсненість  мрії,
А  іншому  дарують  шанс.  Але  лише  після  змагань

*  Змагайтеся
Valé́́́́́́́́́

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=214681
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2010