Юрій Завгородній

Просто

Просто
Він  стояв  коло  порогу.  Хотів  переступити,  проте  хвилину  роздумував.  Страшенно  боліла  голова,  у  вухах  дзвеніли  акорди  важкого  року.  Anathema,  а  чи  ще  щось.  
Поріг  видавався  якоюсь  перешкодою  на  шляху,  переступивши  через  яку  ризикував  потрапити  в  той  світ,  вороття  з  якого  не  було.  Та  нове  манило  й  кликало.  Подумавши  мить  –  зробив  крок  в  невідоме.
Звін  у  вухах  змішався  з  шумом  вітру  навкруги.  Летіти  в  невідоме  було  так  приємно.  Потоки  повітря  зі  всіх  сторін.  І  якось  лоскотно.  А  потім  страшенний  удар  і  свідомість  відмовилася  слухати  розповіді  про  самогубства  підлітків  у  Японії.  До  чого  тут  Японія  з  її  дибільною  системою  виховання  дітей.  Та  про  це  торочили  всі  і  вся.
А  гарно  так,  просто  лягти  посеред  поля  і  встромивши  соломинку  в  зуби,  дивитися  на  небо.  Птахи  кружляють,  легенький  вітерець  ворушить  волосся  –  й  гарно  так.  Очі  жмуряться  від  яркого  сонця  й  тіло  засинає.  Та  не  мозок.  З  народження  запалений  мозок  шукає  питання,  а  потім  відповіді  на  них.  Не  знаходить.  Закипає  і  дах  летить  шкереберть.
Двері  пофарбовані  у  жовтий  клір  і  малесенький  дзвіночок,  який  щось  там,  десь  далеко  бурмоче,  коли  на  нього  натиснеш.  Двері  відчинені,  а  заходити  не  хочеться.  Хочеться  залишитися  там,  на  полі  посеред  скошеного  й  напіввисохшого  сіна.  Мабуть,  я  виберу  третій  варіант  і  мене  заберуть  «швидкою»  до  психлікарні.  Там  хоча  б  не  потрібно  вибирати.
В  світлих  кімнатах  із  загратованими  вікнами  буде  затишно.  Так  здавалося  на  перший  погляд,  та  і  тут  одні  психи,  які  те  і  говорять,  що  про  виховання  дітей  в  Японії.
Скло  своєю  кромкою  врізалося  в  руку.  Невелике  зусилля  і  чорна  кров  хлине  рікою.  Та  інстинкт  самозбереження  спрацював,  як  автомат  і  шматок  скла  полетів  разом  із  паперами  у  відро  для  сміття.  Веселе  життя  починається  зі  сміливого  вчинку.
П’янчуга  зіжмакав  пластиковий  стаканчик  і  кинув  просто  на  землю.  Щасливий  поплентався  додому,  навіть  не  підозрюючи,  що  милий  дім  догорає.  Шкода  квартири.  Галасує  жінка,  непритомнює,  заламує  руки  й  далі  вже  не  уявляє  подальшого  життя.  Дому  немає,  а  чоловік  з  лівої,  що  мало  дала,  вистачило  лише  на  «горобчика».
Поріг  той  високий,  а  ноги  немов  свинцем  поналивалися.  А  що  там  за  дверима.  Нова  невідомість,  прохід  в  інший  вимір,  чи  просто  прохід  в  іншу  кімнату.  Заплющив  очі  і  ступив.  Летів  довго,  приземлявся  тяжко.
А  щось  таки  є  в  системі  виховання  дітей  Японії.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=212076
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 21.09.2010

Мертве дерево і вітер

Мертве  дерево  і  вітер
Спекотне  літо  видалося  цього  року.  Й  так  небагата  на  зелень  степова  флора,  цього  літа  зовсім  перетворилася  на  жовтий  килим.  Навіть  віл  несильного  подиху  вітру  в  повітря  підіймалися  хмари  пилу.  Розпечений  асфальт  додавав  у  повітря  і  свою  долю  жару,  наповнюючи  все  навкруги  важким  смородом  гарячої  смоли.
Одинокі,  похилені  від  часу  хатки,  стояли  край  тої  дороги.  А  дорога  тягнулася  стрічкою  вдаль,  розрізаючи  степ  на  частини.  
Рівний,  мов  стіл,  аж  до  самого  горизонту  степ,  був  урізноманітнений  хіба  що  териконами,  які  були  розкидані  хаотичним  порядком.  Рукотворні  гори,  мов  ті  зачаровані  велетні  присіли  відпочити  після  довгого  переходу,  та  так  і  залишилися  тут  на  віки  вічні,  вгрузнувши  по  саму  маківку  в  сіру  степову  землю.
Краєвид  шахтарських  селищ    не  відзначається  різноманітністю  й  вишуканістю.  Як  те  суворе  життя  так  і  ті  поселення,  сповнені  аскетизму  й  суворості.
Велетні-терикони  вже  місцями  почали  вкриватися  бідною  рослинністю,  перетворюючись  з  яскраво-червоного  в  сіро-жовтий.
–  Степанович,  знову  по  вугіллячко?  –  з  якимось  присмаком  іронії  окликнув  дідуся  чоловік  років  сорока.
–  А,  що,  Петрику,  допомогти  хочеш?  –  голос  сивочолого  старого  звучав    хрипло  і  з  невідомим  нікому,  окрім,  мабуть,  лише  нього  надривом.
Чоловік  не  знаючи,  що  відповісти,  лише  ніяково  здвинув  плечима.
–  От,  якщо  нічого  сказати,  то  нічого  дурні  питання  ставити,  –  рішуче,  мов  ножем  шмат  відтяв,  мовив  старий  і  зашкутильгав  у  напрямкові  височівшого  за  селом  терикону.
Хвилину  чоловік  стояв  мовчки,  а  потім  сплюнувши  на  гарячу,  вкриту  шаром  пилу  й  бруду  асфальтівку,  розвернувся  й  пішов  до  свого  двору,  який  знаходився  недалеко  від  господарства  Олексія  Степановича,  колишнього  головного  інженера  шахти  імені  30-річчя  Жовтневої  революції.
Піт  солоними  струмками  стікав  з  обличчя,  а  пилюка  зразу  ж  припадала,  забиваючись  в  кожну  зморшку,  якими  було  вкрите  обличчя  старого.  Час  невблаганний.  Життя  плине,  мов  та  ріка,  а  разом  з  течією  збігають  роки,  забираючи  з  собою  молодість  і  здоров’я.  ну  і  нехай,  що  обличчя  переоране  глибокими  борознами  часу,  а  скроні  посріблилися,  душа  не  старіла,  а  вицвівши  очі  ще  світилися  молодечим  запалом.
Старий  кожною  клітиною  шкіри  відчував,  що  щось  в  цім  світі  не  так.  Але  що  здумати  не  міг,  лишень  важкий  осад  на  самому  дні  душі  давив  і  душив.  І  здавалося,  що  то  груди  стиснуті  лещатами  не  давали  зробити  й  подиху.  Здавалося?
Олексій  Степанович  геть  упрів,  поки  дійшов  до  терикону.  Ще  зовсім  молодого,  яскраво  червоного  кольору,  без  жодної  травиночки  на  схилах.  Лишень  молоде  дерево,  що  вчепилося  за  край  шлакової  породи,  погойдувалося  сухими  вітами  від  кожного  подиху  гарячого  вітру.
Витративши  всю  життєдайну  силу,  щоб  вхопитися  і  закріпитися  на  цій  місцині,  сил  вже  не  стало,  щоб  жити.  Так  і  засохло  в  самому  розквіті  сил.  Кожного  разу,  проходячи  повз  дерево,  дідусь  лише  журився,  мов  близький  родич  лежав  тут,  вкритим  багатотонним  курганом  з  надр  землі  рідної.
Невелика  полотняна  торбина  наповнювалася  невеликими  чорними  камінцями  вугілля.  Камінцями,  які  повинні  берегти  тепло  оселі.  Камінці,  які  стали  об’єктом  спекуляцій,  а  повинні  приносити  лише  благо  кожному    громадянину  великої  країни,  всім  тим  кому  належить  .  та  все  чомусь  не  так…
На  самій  маківці  гори  було  не  так  спекотно,  ніж  на  землі.  Тут  і  вітер  був  холодніший    і  сонце  пекло  не  так  шалено.  А  чи  то  так  здавалося?
Олексій  Степанович  перевів  подих  і  присів  на  великий  камінь,  що  лежав  на  краю  верхівки  терикону.  Шахтарське  село  було  видно,  немов  на  долоні.  Вузенькі  вулички,  мов  зморшки.  А  розкидані  хатки,  як  після  урагану,  ті  мозолі  на  долонях  рук.  Рук,  що  не  знали  спокою,  а  лише  роботу.  З  часом  ті  руки  всихали,  як  ті  калюжі  після  дощу,  а  болячки  викручували  суглоби,  немов  знущалися  над  старими  людьми,  згадували  і  важку  роботу  без  перепочинку  і  години  страждань.
Степ.  Аж  до  самого  горизонту  простягався  рівною  гладдю.  А  ні  тобі  хмаринки,  а  ні  тіні.  Лише  донецький  степ  та  палюче  українське  сонце.
Старий  сидить  собі  на  каменюці  та  й  не  зважає  ні  на  що  й  ні  на  кого.  Думками  далеко  звідси.  Десь  там,  де  сокіл  крилом  чіпляє  невидиму  хмаринку,  десь  там  –  де  молодість  вирує  гірськими  ріками,  десь  там…  Погляд  линув  туди,  де  ще  зовсім  нещодавно  стугоніла  страшним  звіром  шахта  імені  30-річчя  Жовтневої  революції.  Сьогодні  старий  звір  зовсім  видохся,  перестав  дихати  й  просо  спустив  дух,  звільнивши  зі  свого  полону  тисячі  людей.  І,  нібито,  все  вільні…  Можете  і  далі  насолоджуватися  життям.  Так  ні…  Бідкаються,  що  залишилися  без  роботи.  «Чим  дітей  годувати  будемо?»  –  бідкалися.
Цікава  річ.  Роботи  непочатий  край,  а  людям  роботи  немає?
Очі  старого  кристально  так  вдивлялися  в  горизонт.  Згадалося  все  і  вся…  В  голову  приходили  образи  друзів,  яких  вже  і  в  живих  немає.  Попрощалися  з  життям  й  так  мирно  пішли.  Дякувати  Всевишньому,  що  померли  вчасно.  Не  встигли  побачити  того  безладу  й  тої  несправедливості,  що  оточила  й  накрила  з  головою,  мов  хвилею  морською.
Страшно…
Та  не  за  себе.  Бо  ж  старий  віджив  своє  й  осінь  котилася  до  свого  логічного  закінчення.  Страшно  за  дітей…
Сльоза  котилася  по  зморшкуватій  щоці.  Згадалося  все.  І  сирі  бараки,  будівництво  шахти,  як  двадцятилітнім  юнаком  прибув  сюди  в  пошуках  кращого  життя.  Згадалося,  як  по  дванадцять  годин  під  землею.  Країна  будувалася,  вимагала  вугілля  –  й  давали  те  чорне  золото,  задихалися,  харкали  кров’ю,  але  давали.  По  дві  норми,  а  то  й  більше.  А  для  кого?  Тоді  для  країни,  синами-патріотами  якої  були,  а  зараз?  Згадав  і  призначення  головним  інженером  в  тридцять  років  від  роду.  Молодий  зовсім  був.
Скупа  сльоза.  Чоловіки  ж  бо  не  плачуть.  Вони  зберігають  все  в  собі  й  складають  той  біль  та  печаль  в  душу,  мов  у  скриню.  Але  все  має  край.  Переповниться  й  душа,  хлине  через  край  все  і  виллється  скупою  чоловічою  сльозою.
Мертве  дерево  тріпав  вітер.  Гілля,  вже  висушене  і  вимотане  життям  навіть  не  намагалося  чинити  будь-якого  супротиву.  Лише  відсторонено  спостерігало  за  тим,  що  коїлося  навкруги.  Занадто  багато  сил  було  витрачено,  щоб  вкорінитися.  Сил,  щоб  жити  вже  просто  не  вистачило.
Допоки  молодий,  здоровий  і  сильний,  допоки  віддаєш  всі  сили  й  життєві  соки.  Та  лиш  даси  слабину  –  життя  й  суспільство  розчавлять  й  висушить.
Пильна  дорога  вела  до  рідного  дому  .  хатинка  похилилася  й  перекосилася  від  часу  й  життя.  Шахтарське  селище  опустіло  й  залишилися  в  ньому  лише  старі  й  ті,  кому  тікати  було  вже  нікуди.
Біля  хвіртки  стояла  поштарка  й  дражнила  собаку.
–  Бабо,  а  йди-но  сюди!  Нам  пенсію  принесли.  Так,  що  ми  з  тобою,  ще  поживемо  на  цім  Божім  світі!  –  голос  старого,  мов  з  того  рупора  хрипотів.
Очі  бабусі  дивилися  лагідно.  Тож  бо  нічого,  що  мало  платять  тої  пенсії,  так  хоч  не  забувають  –  і  на  тому  спасибі.
Олексій  Степанович  мовчки  стояв,  опершись  об  паркан.  Думки  вслід  за  поглядом  линули  в  саму  глибину  милого  серцю  степу.
Вітер  проносився  між  вітами  мертвого  дерева,  а  те  поскрипує  колись  повними  життєвих  сил  гілками.
12  травня  2010  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=212075
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 21.09.2010

Коси, русі коси

Коси,  русі  коси
--  Сину,  підійди  ближче.
Голос  жінки  ледве  відгукувався  в  маленькій  брудній  кімнаті.
--  Синку!  -  ще  раз  покликала  жінка  хлопчика  років  десяти,  який  намагався  розтопити  грубку  в  кутку  дому.
--  Синку,  втретє  позвала  жінка,  але  цього  разу  її  голос  звучав  настільки  тихо,  що  це  нагадувало  скоріше  шепіт,  аніж  голос.
--  Зараз,  мамо,  --  озвався  хлопчик,  але  скоріш  до  себе,  аніж  до  жінки.
Вогник  спалахнув,  сухі  дрова  швидко  гинули  в  обіймах  вогника,  який  з  кожною  хвилиною  ставав  дедалі  сильнішим.
Босі  ноги  по  холодній  підлозі.
--  Так,  мамо,  може,  тобі  води?
--  Ні,  синку,  присядь.  Я  хочу  розповісти  одну  історію,  що  відбувалася  десять  років  тому.  Я  відчуваю,  що  помираю.
--  Ну,  мамо,  що  ви  таке  говорите?..  Ви  обов'язково  одужаєте,  неодмінно…
--  Ні,  синку,  не  одужаю,  тому  сядь  біля  мене  і  вислухай.  Ця  історія  трапилася  влітку  1999  року.  Була  остання  тепла  ніч  серпня.  На  полях  зібрали  урожай  і  якраз  палили  стерню,  тому  навкруги  все  було  окутане  сизим  димом.  Дихати  було  важко.  Чи  то  від  диму,  а  чи  від  сліз,  що  заливали  обличчя.  Знаєш,  синку,  я  навіть  зараз  не  можу  зрозуміти,  що  я  робила  не  так.  Що?  Чому  він,  ну  твій  татко,  так  ведеться  зі  мною.  Цього  я  не  розуміла  тоді,  не  розумію  і  зараз.  Не  розуміла  я  й  себе.  Як  я  могла,  не  кохаючи  людину,  так  бездумно  віддаватися  йому,  йти,  а  потім  знову  повертатися.
Якоюсь  дивною  видавалася  та  ніч.  Зорі  так  яскраво  сяяли,  а  горизонт  весь  у  мареві  багрянцю.  Палали  поля,  горіла  стерня,  горіло  в  грудях,  боляче  так  нило  й  просилося  назовні.
Тепло  від  груби  розносилося  по  кімнаті  та  жінка  не  відчувала  того.  Вона  все  вище  і  вище  натягувала  ковдру  на  себе,  яка  вже  не  гріла,  хоч  повинна  була.
--  Так  от,  --  продовжувала  жінка,  --  дорога  до  твоїх  бабусі  й  дідуся  здавалася  надзвичайно  довгою  та  важкою.  Ти  був  таким  маленьким,  так  спокійно  спав  на  моїх  руках.  Двері  відчинила  мама,  ну  твоя  бабуся,  й  ледь  було  не  обімліла,  мабуть,  такий  страшний  вигляд  мала  я  тоді.
--  Проходь,  --  єдине,  що  змогла  сказати  вона,  важко  сідаючи  на  стілець,  що  стояв  тут  же,  біля  порогу.
Батько  мовчки,  забрав  тебе  і  відніс  у  кімнату,  вклавши  у  ліжко,  яке,  неначе  спеціально  для  тебе  стояло  в  будинкові.
--  А  що  зробив  мій  тато,  що  ви  від  нього  пішли?  -  ніяково  запитав  хлопчик  і  допитливо  вдивлявся  так  у  матір,  ловлячи  кожне  слово,  почуте  від  неї.
--  Батько,  --  жінка  закашляла,  --  батько…  Той  вечір  з  самого  початку  був  тяжким.  Тобі  було  тоді  тиждень.  Народжувався  ти  важко,  а  тому  я  повинна  була  залишитися  в  лікарні  ще  тижнів  зо  два,  та  якось  прийшов…  ну  твій  батько,  вже  на  підпитку  й  почав  кричати:
--  Що  ти  тут  лежиш?  Вдома  жерти  нічого,  хата,  двір  занедбаний,  а  ти  тут,  бозна  чим  займаєшся.
Дякувати  Богу  його  швидко  вигнали  з  лікарні,  а  я,  написавши  заяву,  що  за  всі  наслідки  відповідатиму  сама,  побігла  додому,  ну  як  та  побита  кішка.  То  лишень  у  фільмах  показують,  як  батько  зустрічає  дружину  з  полового  будинку.  З  квітами,  цукерками.  Мене  ніхто  не  зустрічав.  Батьки  не  знали,  що  я  народжую,  а  чоловік…  Сама  добралася  й  переповненим  автобусом  додому.
Перший  день  було  все,  нібито,  нормально.  А  надвечір  прийшли  батькові  друзі,  нібито  для  того,  щоб  "омити  тобі  ніжки".  Та  інакше,  ніж  пиятикою,  я  це  назвати  не  можу.  Важкий  туман  тютюнового  диму  й  перегару  робив  повітря  у  приміщенні  нестерпним.  Ти  постійно  плакав,  мабуть,  боліла  голівка.  Та  то  й  не  дивно,  адже  й  у  мене  в  голові  було,  неначе,  дурно.  Наготувавши  всього,  як  дбайлива  хазяйка,  я  повинна  була,  ще  й  виконувати  роль  офіціантки:  постійно  прибирати  та  підставляти  їжу  і  пляшки  з  тією  клятою  горілкою.
На  мить  жінка  перервала  свою  розповідь,  подивилася  на  сина,  той  сидів  закам’яніло,  уважно  дивлячись  на  матір,  прислуховуючись  до  кожного  її  слова,  вбираючи  все  почуте.  
--  Ти  все  плакав  і  плакав,  --  продовжила  свою  розповідь,  --  тонесеньким  голосочком  протестував  проти  того  безладу,  що  відбувався  навкруги,  вимагав  спокою  й  належного  ставлення  до  себе.  Та  ніхто  не  зважав  на  тебе,  лише  батько  постійно  бурчав:  "Та  заткни  пельку  цьому  шмаркачеві,  а  то  я  се  зроблю  сам".  Вибач,  синку,  що  говорю  таке,  та  так  було  насправді.
Хлопець  у  відповідь  лише  глибоко  вдихнув  повітря,  скоріш  за  все  зрадниця-слоза  хотіла  показатися  всім.  Та  він  знав,  що  вже  дорослий  і  плакати  не  буде  нізащо.  Дорослі  чоловіки  не  плачуть.
--  Мамо,  продовжуй,  а  що  ж  було  далі?
--  Далі.  А  далі  ти  кричав  все  дужче  і  дужче.  Я  з  усіх  сил  намагалася  заспокоїти  тебе.  Батько  встав  із-за  столу  й  змією  почав  шипіти  на  нас  з  тобою:  "Я  тобі  [лярва]  казав,  закрий  пащеку  малому,  а  то  я  йому  закрию.  Вилупила  ублюдка,  який  відпочити  мені  не  дає,  так  я  навчу  його".  Я  в  крик,  закриваючи  тебе  тілом:  "Не  чіпай,  то  ж  твій  син,  кровинка  твоя,  плоть  твоя".  Він,  розпалений  кількістю  випитого,  лютував  ще  більше.  Голос  бринів  натугою.  З  силою  відштовхнув  мене  від  колиски  й  вже  замахнувся  вдарити  тебе,  та  я,  як  та  кішка  вчепилася  йому  в  руку.  З  незвичною  люттю  сяяли  його  очі.  Розвернувшись  спиною  до  колиски,  почав  наближатися  до  мене  (я  встигла  відскочити  на  безпечну  відстань).  Перший  удар  прийшовся  мені  в  живіт.  Повітря  не  вистачало,  я  почала  хапати  його  ротом,  як  та  риба.  На  ноги  піднятися  сили  не  було  сили,  а  тому,  намагаючись  піднятися,  я  впала  на  підлогу.  Далі  він  продовжував  бити  мене  ногами  по  чім  тільки  міг.
Жінка  заплакала.  Декілька  хвилин  сльози  просто  текли  з  очей,  при  цьому  жодного  звуку  не  було  чутно,  окрім  потріскування  дров  у  грубі.  Через  мить  жінка  тріпонулася  й  почала  витирати  очі  кутиком  ковдри.  Хлопчина  якийсь  час  сидів  немов  зачарований,  а  коли  "чари"  спали  з  його  обличчя,  тихесенько  (щоб  не  турбувати  матір)  встав  і  пішов  підкидати  дров  до  грубки.
--  Прокинулася,  --  розповідала  далі  жінка,  --  я  десь  під  ранок.  Чи  то  від  холоду,  чи  то  від  твого  плачу.  Я  лежала  долілиць  посеред  подвір'я,  а  поряд  в  колисці  лежав  ти  і  плакав.  Страшенно  боліло  все  тіло,  крутилася  голова  й  до  того  ж  нудило.  Та  незважаючи  ні  на  що,  потрібно  було  годувати  тебе.  До  того  ж  переодягти  тебе  в  тепліший  одяг.  Хата  була  зачинена  зсередини.  Твій  батько,  щоб  не  заважали  йому  спати,  викинув  нас  з  тобою  на  вулицю,  а  вже  стояла  середина  серпня  й  ночі  були  прохолодними.
Сусідка  прийняла  нас  як  рідних.  Обігріла  й  нагодувала.  Та  все  бідкалася  й  плакала.
--  Мамо,  а  чому  ти  не  пішла  до  бабусі  тоді?
--  Не  знаю,  синочку.  Можливо,  надіялася,  що  протверезіє  батько,  схаменеться  і  у  нас  все  буде  по-старому.  Сподівалася,  бо  дурна  була.  Двадцять  літ  від  роду.  Думала,  а  що  я  скажу  батькові  й  матері.  Чи  зрозуміють  мене,  приймуть  назад.
Жінка  вже  не  плакала,  а  все  витирала  очі  ковдрою.
--  Що  було  далі?
--  А  далі  я  повернулася  додому.  Батько  вже  прокинувся  й  невдоволено  ходив  по  двору.  Ніби  нічого  й  не  трапилося,  побачивши,  напівкриком  до  нас:  "Де  ти  шляєшся?  В  хаті  чорт  зна  що  твориться,  брудно  немов  у  хліві,  жерти  нічого,  а  вона  по  гостям  розхожує".  Говорити  щось  у  відповідь  я  боялася,  а  тому  мовчки  попрямувала  в  дім,  прибирати  й  готувати  сніданок.  Сльози  текли  з  очей,  та  кому  вони  були  потрібні.  Хто  звертав  на  них  увагу.  Мабуть,  лише  ти,  синку,  відгукувався  своїм  плачем.  Відчував,  мабуть,  усе.
Приготувавши  сніданок,  я  покликала  батька  до  столу,  а  йому  все  не  так.  І  картопля  не  солона,  і  м'ясо  надто  сухе.  Та  то  і  зрозуміло,  бо  без  своїх  сто  грамів  він  робочий  день  не  починав,  хоча  і  робочим  його  назвати  було  важко,  адже  він  ось  уже  другий  рік,  як  ніде  не  працював.
Ти  саме  заснув.  Тарілка  голосно  упала  на  підлогу  й  розбилася  на  друзки.  Схопивши  віник,  я  почала  прибирати  се  з  дорожки,  а  батько  все  бурчав:  "Послав  Бог  дружину,  мало  того,  що  руки  невідомо  звідки  ростуть,  так  ще  й  готувати  не  вміє".  Голосно  брязнув  ложкою  об  тарілку,  встав  і  вийшов  з  хати.  Я  з  полегшенням  зітхнула.  Та  раділа  зарано.  Вже  під  вечір  прийшов  напідпитку,  до  того  ж  не  сам,  а  зі  своїми  друзями-алкоголіками.  Я  ледве  пересувала  ноги  зі  втоми.  Руки  тряслися,  на  щастя  ти  спав  у  колисочці.  Й  тут  трапилося  найстрашніше:  я  несла  до  столу  пляшку  горілки,  перечепилася  й  розбила  її.  Стільки  галасу  піднялося,  крики.  Незважаючи  ні  на  кого,  він  накинувся  на  мене  й  почав  бити.  Був  куди  попадав.  У  голову,  груди,  живіт.  Здавалося,  що  це  приносить  йому  якесь  задоволення,  невідоме  мені  садистичне  захоплення.  Він  входив    у  смак  і  кожен  новий  його  удар  наносився  навмисне  з  ще  більшою  силою.  Через  декілька  хвилин  катувань  мій  організм  не  витримав  і  свідомість  відключилася.  Отямилася  я  лише  тоді,  коли  він  тягнув  мене  за  волосся  на  вулицю.  Нестерпний  біль  затьмарював  розум.  Здавалося,  що  час  зупинився,  а  кожна  клітинка  мого  тіла  розривалася  від  болю.  А  вже  надворі  він  взяв  ножа  й  почав  відрізати  моє  волосся,  мої  коси.  Чаша  терпіння  переповнилася  сповна,  сліз  вже  не  було.  Та  й  не  доречні  вони  були  тут.  І  тоді  вирішила  раз  і  назавжди  змінити  своє  життя  й  ніколи  не  плакати.  Зібравши  залишки  сил,  я  розправилася,  зайшла  до  хати  й  почала  збирати  речі.  Взявши  тебе  на  руки,  а  невелику  спортивну  сумку  закинувши  на  плече,  я  все-таки  вирішила  піти  до  батьків,  і  будь,  що  буде.  Нехай  що  завгодно  скаже  мені  мати,  що  завгодно  батько;  та  все  ж  отчий  дім,  а  вдома  завжди  спокійніше.  Та  й  батьки  зрозуміють  і  захистять.  Проходячи  повз  кімнату,  в  якій  сидів  чоловік  зі  своїми  співбутильниками,  я  кинула  останній  погляд  і  подумала:  "Котись  воно  все  під  три  чорти".  Я  бачила  його  останній  погляд.  Очі  повні  злості  й  глузливого  виразу,  немов  казали:  "Йди,  йди.  Скоро  сама  на  колінах  приповзеш".  І  я  пішла.
Синку,  йди  на  кухню  й  розігрій  собі  вечерю,  а  я  трохи  відпочину,  а  то  щось  останнім  часом  зовсім  розхворілася.  Сил  зовсім  уже  нема.
--  А  тобі,  мамо,  вечерю  нести?
--  Ні,  синку,  я  не  хочу.  Принеси  мені  склянку  води  та  й  лягай  відпочивати.
--  Добре,  мамо,  --  босі  ніжки  хлопчика  залопотіли  по  підлозі.  Спочатку  він  великою  кочергою  зсунув  кільця  з  плити  й  почав  маленьким  совочком,  обережно,  щоб  не  впустити  жодного  шматочка,  засипати  вугілля  до  груби.  А  далі  вечеря  й  тривожний  сон.

*  *  *
Хата  швидко  охолола,  після  того,  як  остання  вуглинка  перестала  жевріти  в  грубі.  За  вікном  йшов  дощ  по  ще  вчорашньому  снігові.  Жінка  постогнувала  в  ліжкові,  та  так  тихесенько,  немов  боячись  розбудити  дитину,  яка  ще  так  ніжно  спала.  Ох,  і  біда.  Чому  ж  та  хвороба  не  хоче  полишати  цього  будинку,  чому  прижилася  тут  і  почувається  немов  у  себе  вдома.  А  жінці  ж  тій  усього  лишень  тридцять  років,  ще  жити  та  жити,  але…  видно,  доля  така.  Синочка  рідненького  шкода  та  років  змарнованих,  а  так  більше  нічого.
Сил  не  було  навіть  піднятися  з  ліжка.  Та  потрібно,  пересилюючи  себе  вставати.  Жінка,  ледь  переставляючи  ноги,  хитаючись  із  боку  в  бік,  немов  та  билина  посеред  чистого  поля  під  ударами  шквального  вітру,  попрямувала  на  кухню.  Треба  варити  сніданок,  а  на  столі  хоч  чардаш  витанцьовуй.  Піт  величезними  краплинами  стікав  по  обличчю,  кожен  рух  давався  величезними  зусиллями  й  пекучем  болем  віддавав  з  грудей.  Ох-ох-ох,  що  можна  було  говорити  тут.  А  ти  все  бідкалася,  що  доля  така.
Двері  тихесенько  прочинилися  й  на  порозі  з'явилася  мати.  Два  роки  вона  не  переступала  цей  поріг.  Та  і  зрозуміти  її  можна,  адже,  що  з  того.  В  той  серпневий  вечір  прийшла  додому,  а  вдома  зрозуміли,  відігріли,  приголубили.  Не  знала  вдома  біди,  та  біда  не  забула  про  неї.  Й  піджидала  за  рогом,  щоб  сторицею  нашкодити.  Місяць  у  батьків,  а  змінилася  вся.  Очі  блищать,  щоки  рум'янцем  налиті  -  Жар-птиця,  а  не  дівка,  та  й  не  ходить,  а  літає.  Й  волосся  почало  відростати,  то  спочатку  не  хотіло,  немов  образилось  на  господиню,  а  се  знову  почало  силою  набиратися.
Чудова  пора  року  та  осінь.  "Бабине  літо",  навкруги  павутиння,  а  те  сонечко  так  яскраво  світить,  ще  й  машина  проїхала,  піднявши  хмару  куряви.  Немов  літо,  немов  щастя  назад  повернулося,  немов  життя  знову  знайшло,  як  той  весняний  струмочок  своє  русло,  ач,  а  надворі  все  ж  осінь.
Чорною  хмарою  прийшов  він  до  батьківського  порогу.  Й  плаче,  й  на  колінах  пластує  -  вибачення  просить.  Казала  мами,  казав  батько  -  не  вір.  Повірила  йому,  а  не  найріднішим.  Двері  автомобіля  грюкнули,  мотор  зревів  й  повіз  назад.  Двері  в  хаті  тихо  причинилися  й  плач  матері  й  сумний  погляд  батька.  Чи  розуміли  вони,  куди  вона  їхала?  Мабуть,  що  розуміли.  Чи  розуміла  вона  -  ні.  Вона  все  надіялася  й  вірила,  вірила  в  кращу  долю.

*  *  *
--  Донечко,  моя  донечко-голубонько,  що  ж  ти  наробила?
--Мамо,  мамо  ріднесенька.  Як  добре,  що  ти  поряд.
--  Йди  відпочинь,  доню,  а  я  вже  тут  сама  попораюсь.
Й  замість  відповіді  сльози  на  очах.  Так  багато  хочеться  сказати  один  одному,  тому  просто  мовчать.  Мовчать  і  плачуть.  Сльози  радості  за  останні  десять  років.

*  *  *
Перший  тиждень  по  тому,  як  жінка  повернулася  додому  був  непоганий.  Чоловік  не  пив,  правда,  й  на  очі  намагався  не  показуватися,  та  все  ховав  ті  очі,  опускаючи  голову  донизу,  немов  щось  загубив.  Невже  й  у  тебе  тепер  нормальна  сім'я.  тобі  не  вірилось,  ти  так  цього  хотіла,  й  невже  це  сталося.
Зарано  раділа,  даремно  сподівалася.
Дощова  осіння  погода  принесла  з  собою  й  нещастя  в  сім'ю.  Й  знову  побої,  знущання,  постійна  п'яна  лайка,  а  повертатися  до  батьків  було  соромно.

*  *  *
В  Новий  рік  люди  загадують  бажання  й  чекають  дива.  А  ти  в  той  новий  рік  хотіла  померти.  Тебе  навіть  не  спиняло  й  те,  що  в  тебе  малесенька  дитина,  крихітне  щастя  (можливо,  що  навіть  єдине  в  цьому  світі).
Того  вечора  приїхали  в  гості  батьки.  Стільки  радості,  на  сьомому  небі  від  щастя,  бо  ж  то  найрідніші  люди,  які  зрозуміють  і  підтримають.  І  все  було  добре.  Чи,  можливо,  так  здавалося  на  перший  погляд.  І  чоловік  не  пив,  а  лише  дивився  ,  якимось  злим  поглядом  (як  той  вовкулака)  на  гостей  й  так  мило  підтримував  розмову,  а  коли  заплакала  дитина,  навіть  сам  пішов  гойдати  колиску  (що  раніше  за  ним  не  спостерігалося).  Та  щось  здавалося  не  так,  ледь  вловима  інтонація  в  голосі,  якісь  вже  тягучо-солодкі  нотки.  Якась  надто  награна  улесливість.  З  уст  мед  "тече",  а  очі  так  і  палають  вогнем  злоби.  Злість,  немов  туман  згущувалася  в  кімнаті  й  давила  на  всіх  незрозумілим,  але  відчутним  тягарем.

*  *  *
Донька  мовчки  махала  рукою  вслід  батьківському  автомобілеві.  Й  так  радісно  на  душі,  й  одночасно  незрозуміло  тяжко.  Батьки  поїхали,  а  на  серці  наче  камінь,  немов  хтось  зажав  його  в  міцний  кулак  і  неспішно  так  стискає,  а  воно,  дурне,  болить,  та  все  неспішно  так,  помалесеньку.  Вже  й  автомобіля  не  видно,  а  вона  все  вдивляється  в  темінь,  немов  хоче  щось  розгледіти.  
--  Йди  вже,  поїхали  вони  додому,  --  почула  голос  чоловіка  за  спиною.
Слова  були  сказані  так  несподівано,  що  дружина  аж  тріпонулася  від  несподіванки.  При  світлі  ліхтаря,  що  мирно  погойдувався  на  порозі,  побачила  його  очі.
Страшна  то  картина  -  очі  наповнені  люттю,  як  у  того  звіра,  котрий  готовий  у  будь-який  момент  вчепитися  в  горло  своєї  жертви.  Й  гризти,  вчепившись  гострими  іклами,  рвати  м'язи,  захлинаючись  багряною  кров'ю.
--  Тільки  не  бий,  --  єдине,  що  змогла  прошепотіти.  Та,  здавалося,  він  того  й  чекав.
--  Ти,  неблагодарна  тварюка,  --  голос  чоловіка  звучав  з  натугою  й  хрипінням,  кожне  слово  виривалося  роздільно  й  здавалося  з  величезним  надривом,  --  Я  тебе  скотино,  годую,  одягаю.  Ти  живеш  у  моєму  домі,  мало  того,  що  я  терплю  твого  байстрюка,  так  ти  ще  й  цих,  --  рукою  він  махнув  у  бік,  куди  поїхали  батьки,  --  на  свято  запросила.
--  Я,  --  ледь  стримуючи  сльози,  почала  оправдуватися,  --  я  нікого  не  запрошувала…
--  Нікого  не  запрошувала,  --  перекривив  чоловік  й  неквапливо  так  почав  наближатися  до  жінки,  --  не  запрошувала,  сука.  А  про  мене  ти  подумала,  лярва.  Я,  як  той  клоун,  повинен  був  розважати  цих  старих,  воно  мені  нада,  --  його  голос  ставав  дедалі  сильнішим,  а  під  кінець  переріс  у  крик.  -  Я  тебе  питаю,  нада  воно  мені?!  Га?!  Чого  мовчиш,  заткнуло,  чи  що?  -  останні    фрази  він  прокричав  так  голосно,  прямо  у  неї  над  вухом.
--  Тільки  не  бий,  --  задкуючи  промовляла  горопаха.  Обдумувала  подальші  дії,  чи  тікати.  А  куди?  Ще  й  син  в  домі  сам,  чи  намагатися  захищатися,  але  ж  він  набагато  сильніший.  До  того  ж,  такого  розгніваного,  ще  не  бачила.  Скільки  ж  жовчі  й  ненависті  накопичилося  в  ньому  за  останній  час.  Ти  вичікувала  лиш  моменту,  коли  він  ударить  першим,  нічого  не  намагаючись  зробити.  Та  й  що  ти  могла?  Як  у  страшному  фільмові  бачила,  як  він  готується  до  удару,  як  же  високо  злетіла  його  рука,  яким  же  сильним  повинен  бути  удар.  Подумки  ти  навіть  відчула  той  біль,  який  він  несе.  Та  очі  не  заплющувала.  Раз  і  назавжди  вирішила  ні  перед  ким  і  ні  перед  чим  не    заплющувати  очі.  Удар  прийшовся  по  голові  й  звалив  з  ніг.  Мозок  скажено  почав  видавати  команди  рятуватися,  та  тіло  заклякло.
Другий  удар  прийшовся  під  груди,  його  важкий  чобіт  вичавучив  глухий  стогін  з  твоїх  грудей.  Болі  не  було,  лишень  повітря  не  стало.  На  всій  землі  враз  зникло  повітря.  Суцільний  вакуум.
Мозок  благав  рятуватися!  Рятуватися!  Рятуватися!!!  Та  сили  не  було.  А  чоловік  не  зупинявся  і  все  сильніше  й  сильніше  бив  раз  у  раз.  Та  все  кричав,  захлинаючись.  Розуміла  лише  уривки:
--  Я  тебе  навчу…  сука!..  чоловіка  поважати…,  --  й  таке  подібне.
В  один  момент  все  кануло  в  темряву.  Й  здавалося,  що  ти  в  якійсь  казковій  країні,  де  немає  горя  і  біди.  Біжиш  собі  полем,  що  вкрите  червоними  маками,  білий  сарафан  ніжно  тріпоче  вітер.  Теплий  такий  літній  вітер  й  так  гарно-гарно,  спокійно-спокійно.  Хочеш  подивитися  на  сонце,  а  воно  яскраве  те  сонце,  що  аж  очі  сліпнуть.  Й  сльози  котяться.  Й  чуєш  далеко-далеко  голос,  потім  інший,  а  навкруги  нікого  немає.  А  голос  чутно.  Дивно.  Хочеться  розібратися,  що  ж  говорять  ті  невидимі  люди.  Розумієш,  що  голос  лине  із-за  сонця.  Зажмурюєш  очі,  щоб  краще  чути  й  до  тебе  долітають  уривки  слів:
--  Дітей  більше  не  матиме…  --  казав  один.
--  Хоча  б  сама  вижила,  --  відповідав  другий.
--  Занадто  довго  перебувала  на  холоді.
--  Й  дитинка  зірвалася.
--  То  це  так  її  чоловік?
--  Чоловік.
--  Молода  ж  зовсім.
Голоси  стали  віддалятися,  й  ти  більше  їх  не  чула.  Просто  не  хотілося  слухати.  Ще  й  невідомо  звідки  на  небі  з'явилася  чорна-чорна  хмара  й  швидко  почала  рухатися  на  сонце.  Й  ураз  усе  навкруги  занурилося  в  напівтемряву.  Стало  холодно,  по  тілу  пробіглися  мурахи.  Не  хотілося  цієї  темряви,  а  тому  просто  посеред  квіткової  галявини  сіла,  міцно  заплющила  очі  й  затулила  вуха.  Підійнявся  вітер,  холод  пронизував  все  тіло  й  здавалося,  що  тисячі  голок  впинаються  в  тіло.  Скільки  це  тривало,  ти  не  могла  сказати,  можливо,  хвилину,  що  цілу  вічність.  Не  витримавши  більше,  відкрила  очі.  Невідома  кімната,  стіни  пофарбовані  назелено,  тьмяне  світло  й  скрипуче  залізне  ліжко.  Декілька  секунд  було  досить,  щоб  зрозуміти,  що  ти  в  лікарні.  "Де  мій  син?"  --  перше,  що  запитала?

*  *  *
До  нього  довго  не  доходило,  що  ж  трапилося  насправді.  "Та  нічого  не  сталося,  ну,  подумаєш,  трохи  повиховував,  не  вперше  ж",  --  сам  із  собою  розмовляв  ти.  Холод  у  хаті  стояв  такий,  що  пара  з  рота  йшла  густими  клубками  сизої  пелени.  Хотілося  пити  й  до  того  ж  голова  розломлювалася  на  кусочки.  Страшенний  перегар  обволік  усе  навкруги,  роблячи  повітря  в  кімнаті  неймовірно  важким  й  спертим.  Події  вчорашнього  згадувалися  уривками  і  зараз  не  скажеш  точно,  що  було  насправді,  а  що  домалювала  уява.  Так,  що  ж  трапилося  вчора?
У  двері  хтось  постукав.  Спочатку  неквапливо  так,  ліниво,  а  далі  все  сильніше  і  сильніше.  Вставати  не  хотілося.  До  того  ж  навіть  не  уявляв,  як  можна  просто  піднятися.  Двері  немов  ось-ось  повинні  були  злетіти  з  петель.  Так  хтось  хотів  потрапити  всередину.    Так  тривало  хвилин  з  двадцять.  Хотілося  встати  і  просто  відчинити  двері.  Та,  як  кажуть,  не  моглося.  І  коли  вже  терпець  урвався  і  чоловік  вирішив  все-таки  відчинити  двері,  запанувала  тиша.
*  *  *
 Лікарня,  як  лікарня.  Все  швидко  миналося.  Жінка,  яку  витягнули  майже  з  того  світу,  швидко  одужувала.  Не  минуло  й  тижня,  як  уже  сама  вставала  з  ліжка.  Потім  потихесеньку  прогулювалася  вздовж  коридору,  однією  рукою  тримаючись  за  стіну  пофарбовану  в  брудно-блакитний  колір.  Незрозуміло  чому,  але  хотілося  додому.  Незважаючи  на  всі  ті  знущання  й  образи.  Сина  взяла  мати  і  йому  зараз,  мабуть,  добре  з  бабусею  та  дідусем.  Прекрасно  розуміючи,  що  повернеться  в  отчий  дім,  та  все  одно  страшенно  хотілося  додому.

*  *  *
А  далі  все,  як  у  страшному  сні.  Помер  батько.  Була  в  лікарні  й  не  змогла  бути  поряд  (потім  усе  життя  будеш  корити  за  се).  Два  місяці  в  лікарні  і  до  отчого  порогу,  а  там  якось  тоскно  і  тихо.  Батька  не  стало…  І  вся  хата  ніби  опустіла…  і  матінка  сидить  тихо  і  не  ворухнеться.  Робить  щось  і  плаче.  В  тих  сірих  очах  уже  й  сліз  немає,  а  все  тихо  схлипує.  Осунулася,  аж  почорніла.  А  радість  одна  –внучок  поряд,  хоч  якась  розрада.
Як  зайшла  до  батькового  дому,  то  так  і  осунулася  на  стільці.  І  плакали  з  матір'ю  і  мовчали…  та  батька  не  повернути.
На  могилі  падала,  хотіла  обійняти  той  маленький  горбик  землі  від  якого  віяло  сніговим  холодом.  Набирала  повні  пригорщі  й  плакала,  омивала  гіркими  слізьми,  ту  холодну  землю.  А  коли  сліз  не  стало,  вітер  розніс  навкруги  лише  переривисте  схлипування.
Додому  повернулася  підвечір,  обличчя  чорне,  немов  мара.  Мати  нічого  не  сказала,  лишень  почала  терти  кутиком  хустки  сухі  розчервонілі  очі.

*  *  *
Та  день  за  днем.  Місяць  за  місяцем  -  й  життя  почало  заспокоюватися,  неспішно  переходити  в  нове  русло.  Не  встигла  оглянутися,  як  уже  синові  три  рочки.  Бігає  біляве  хлопча  надворі  й  сонечку  радіє,  й  так  тобі  спокійно  на  душі  та  радісно.  А  ввечері,  коли  лягає  спати  перед  сном  все  допитується:  "А  де  мій  тато?"
А  що  йому  відповісти?  Бо  ж  сама  не  знала,  де  чоловік,  як  він  там,  що  робить,  чим  займається?  Та,  мабуть,  тебе  це  і  не  цікавило.
Часи  збігали,  а  ти  все  чекала  на  своє  щастя  і  як  та  школярка  мріяла.  (Якщо  хтось  скаже,  що  дорослі  не  мріють  -  не  вірте,  бо  то  є  неправда.  Мріють.  І  вірять,  що  мрії  збуваються).  
Коли  синові  було  п'ять  рочків  ти  зустріла  нового  чоловіка.  Так,  багатою  людиною  він  не  був,  красивим  також  (тобі  вистачило  одного  красивого),  ну  і  нехай,  що  старший  років  на  п'ятнадцять,  але  ж  кохав  і  розумів.  Стосунки  розвивалися  неквапливо,  ще  свіжа  була  рана  в  твоїй  душі.  Щоб  сказати  про  кохання,  то  його  не  було.  Натомість  була  величезна  жага  до  нормального  життя.  Було  і  порозуміння  і  взаємна  повага.  Все  було,  та  кохання  не  було.  Та  й  не  потрібне  було  воно  тоді.  Шостий  день  народження  сина  відмічала  у  новій  домівці.  Благословила  й  мати  ваш  союз.  І  розуміла,  що  ось  щастя,  ось  воно  моє,  ось  отримала  нарешті.  Бо  ж  не  знала  ти  нормальних  стосунків,  а  тому  звичайне,  спокійне  життя  сприймала,  як  дар.  Й  вистачало  тих  крихіток  щастя,  й  гніздечко  облаштувати  разом.  І,  мабуть,  головне  для  тебе  -  син  отримав    нарешті  люблячого  батька.
*  *  *
Страшні  звістки,  чомусь,  приходять  у  чудові  дні.  Гарний  настрій,  гарна  погода,  а  на  серці,  немов  камінь  лежить  й  так  давить,  й  так  душить.  Та  ще  й  клята  тривога  залазить  у  мозок,  наганяючи  злі  думки.  Гнала  ті  думки  подалі,  намагаючись  дати  всьому  розумне  пояснення,  а  ту  тугу  і  біль  розганяла  роботою.  Пораючись  по  господарству,  відволікалася,  час  збігав,  а  тут  і  син  зі  школи  прибіг:
--  Мамо,  мамо,  а  я  одинадцять  балів  отримав  з  математики.
Хвалиться,  кмітливим  і  розумним  хлопчик  росте.
--  Молодець,  синку,  ну  біжи  перевдягайся,  обідати  будемо.
Не  встигла  хвіртка  зачинитися,  як  і  чоловік  повернувся  з  роботи.
--  Ну,  дружино,  що  в  нас  на  обід?
--  А  чому  так  рано?
--  Та  нас  сьогодні  раніше  відпустили.
--  То  мий  руки  і  до  столу,  якраз  Павлик  зі  школи  повернувся.
От  і  сім'я  вся  за  столом,  а  думки  тужні,  як  ті  хмари,  що  перед  дощем  збираються.  І  ніякий  вітер  не  в  силах  ті  хмари  розігнати.

*  *  *
Чоловік  працював  на  тракторі  в  місцевому  колгоспі,  чи  то,  як  прийнято  зараз  називати,  агрофірмі.  Отримував  небагато,  та  жили,  як  всі.  Тримали  господарство,  разом  трудилися.  Бо  ж  кажуть  у  народі,  що  в  труді  і  злагоді  все  ладнається.  Син  ходив  до  третього  класу.  Гарно  навчався,  і  добре  було  все,  от  лише  туга  другий  тиждень  не  давала  жінці  спокою.
Того  дня  все  й  сталося.
Жовтень  видався  напрочуд  жарким.  За  хатою  ріс  чудовий  вишневий  сад.  Зранку  була  паморозь  і  ще  невеликі  білі  плями  виднілися  на  листі.  Граблі  захоплювали  листя  й  за  хвилину  листва  злітала  в  кучугуру  посеред  саду.
Хвіртка  стиха  лязнула  й  прочинилася.  "Чи  не  чоловік  прийшов  так  рано?"  --  майнуло  в  голові.  Виглянула  із-за  хати,  та  в  дворі  нікого  не  було.  "Може  здалося,  --  подумала  ти,  --  але  чому  хвіртка  прочинена".  Жінка  вийшла  на  вулицю,  біля  двору  стояв  друг  чоловіка  і  ніяково  дивився  в  землю.
--  Доброго  ранку,  --  привіталася,  --  ти  щось  хотів?
Чоловік  все  мовчав,  боячись  підняти  очі.  Серце  йокнуло  і  в  голову  знову  полізли  дурні  думки.
--  Скажи  мені,  щось  трапилося?  -  невпевненим  голосом  запитала  ти.
Друг  чоловіка  нарешті  підняв  голову  і  в  його  очах,  побачила  чи  то  розгубленість,  чи  то  страх.  Було  видно,  що  він  щось  хоче  сказати,  але  ніяк  не  наважується.  Мозок  запрацював  і  почав  і  малювати,  якісь  незрозумілі  картини.
--  Кажи,  прошу  тебе,  щось  з  Андрієм,  --  благала  ти.
--  Як  тобі  сказати,  --  голос  чоловіка  тремтів,  як  той  осиновий  лист  на  вітрові,  --  розумієш…
--  Що,  що  трапилось?  -  кричала  ти,  відчуваючи,  що  на  очі  насуваються  сльози.
--  Розумієш,  Марино,  Андрія  більше  немає.
Ноги  ставали  ватними  і  підкошувалися.  Важко  опустилася  на  лавку,  в  голову  вдарив  якийсь  сильний  удар.  У  вухах  усе  дзвеніло  тисячами  дзвіночків,  перед  очима  пропливли  чорні  кола  і  світ  осунувся  в  темряву.

*  *  *
--  Мамо,  --  пошепки  гукав  Павлик,  --  мамо,  --  вже  гучніше  покликав  хлопчик.
Жінка  відкрила  очі.
--  Мамо,  ходімо  снідати,  --  побачивши,  що  ненька  відкрила  очі,  сказав  хлопчик,  --  ходімо,  бабуся  уже  накрила  на  стіл.
Марина  встала  і  неквапливо  пішла  до  столу.  Бабуся  й  справді  наготувала,  як  на  якесь  свято.  Їли  мовчки.  В  повітрі  панувала  якась  важка  емоційно  напружена  обстановка.  Марина  підняла  голову,  обвела  всіх  поглядом  і  стиха  промовила:
--  Які  ж  ви  в  мене  терпеливі…

*  *  *
Батьківська  могила  вже  поросла  травою.  Така  густа  і  зелена.  А  поряд  свіжа  могила  і  білий  сосновий  хрест  з  написом:  "Акимова  Марина  Антонівна".

*  *  *
Березневим  ранком  була  паморозь.  Вітер  доносив  до  одиноко  людей  відгуки  зими.  Весна  вже  прийшла,  а  тому  продовження  зими  нікому  не  хотілося.
Біля  виходу  з  метрополітену  бабуся  продавала  підсніжники.  Квітки  тулилися  одна  до  одної,  немов  боячись  холодного  вітру.  Коробка,  в  якій  вони  знаходились,  була  затісна,  а  тому  тулячись  один  до  одного  вони  немов  намагалися  зігрітися.
--  Скільки  коштує  букетик,  --  до  бабці  підійшов  молодий  чоловік.
--  Десять  гривень,  --  відповіла  бабця,  дивлячись  на  юнака,  який,  розраховуючи  на  теплу  погоду,  був  і  одягнений  відповідно.
--  Дайте  мені  ось  цей,  --  юнак  вказав  на  невеличкий  букетик.  Бабця  вибрала  букет  і  ніжно,  немов  власну  дитину  окутала  поліетиленом.
--  Тримайте,  --  подала  вона.
Хлопець  взяв  квіти,  віддав  бабусі  пару  скомканих  купюр  і  пішов  собі.
День  приніс  із  собою  довгождане  тепло.  Сонце  вже  не  ховалось  серед  хмар,  а  намагалося  показати  всім  свою  силу  і  велич.  Біля  магазинів  годинників,  де  тінь  од  дерев  не  кидала  свого  погляду,  стояв  хлопець  і  нервово  поглядав  на  годинник.  Коли  потік  людей  вичерпався,  коли  стрілки  на  годиннику  на  мить  завмерли,  він  все  вирішив.  Все…  Квіти  незграбно  впали  на  асфальт,  а  чиясь  нога  наступила  на  них.  Крик  і  стогін,  який,  зрозуміло,  ніхто  не  почув.  Хто  ж  буде  дослухатися  до  дерева,  коли  від  нього  відламують  гілля  з  квітками,  чи  до  квітів,  які  безпорадно  лежать  на  асфальті,  а  чиясь  важка  нога  довершить  страждання.  Хто?
Він  йшов  геть,  а  асфальт  голосно  і  дзвінко  вторив  його  крокам.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211874
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2010

Доросла дівчинка

Доросла  дівчинка
Дзвонив  телефон.  Довгі,  противні  дзвінки.  Звук  тягнувся  і  липнув  до  підсвідомості.  Одні  й  ті  ж  монотонні  дзвінки.  А  до  телефону,  що  знаходився  поряд  з  ліжком,  протягуватися  було  нестерпно  важко.  Та  хтось  на  другому  кінці  дроту  не  хотів  здаватися  й  відчайдушно  намагався  втрапити  за  потрібним  напрямком.  Терпець  увірвався  і  дзвінок  обірвала  стіна,  об  яку  апарат  голосно  вдарився  і  дрібними  друзками  посипався  на  підлогу.  Не  сьогодні.  До  біса…

Частина  І
Ставати  дорослою  до  цього  дня  їй  не  хотілося,  а  сьогодні  особливий  день.  Раптом  так  вранці  захотілося  стати  дорослою.  Так  раптом  і  тільки  сьогодні.  Ранок  уже  почався  і  вся  кімната  наповнилася  білим  світлом  свіжого,  пухкого,  сьогоднішнього  снігу.
"Так,  сьогодні  саме  той  день,  щоб  стати  дорослою",  --  сказала  ти  сама  собі  й  натягнула  ковдру  повище.  Вилазити  з  ліжка  так  не  хотілося,  в  ньому  було  так  тепло  й  затишно,  до  того  ж,  відчувався  подих  нічного  сну,  що  не  встиг  розчинитися  у  приємному  білому  світлі,  яке  здавалося  дещо  холодним,  проте  таким  чудовим  і  світлим.
Хтось  хотів  порушити  вранішні  ніжності.  Той  хтось  -  то  брат  дівчини,  Микола,  якого  любляче  звала  Бегемотом,  мабуть,  за  кремезну  статуру  у  свої  сімнадцять.
Батьки  знову  поїхали,  залишивши  Катю  (так  звали  дівчину)  з  братом  одних.  Та  вони  вже  звикли  до  частих  від'їздів  батьків,  до  дорослого  життя…

Частина  ІІ
Все  ближче  і  ближче,  злітаючи  листками  календаря,  наближався  кінець  року,  а  з  ним  і  свята.
У  вихідні  можна  нічого  не  робити.  Та  то  коли  батьки  вдома,  а  сьогодні  ж  їх  немає.  Ось  уже  п'ятий  рік  вони  живуть  так.  Спочатку  батько  поїхав  до  далекої  Португалії  на  заробітки.  А  куди  ж  подітися?  Колгосп,  в  якому  він  працював,  розвалився.  Й  почалася,  так  звана  в  народі,  прихватизація.  Пробував  відкрити  власну  справу,  так  приїхали  парубки  з  міста  й  порозбивали,  порозкидали  все,  хотіли  й  хату  спалити  -  та  вдалося  відкупитися.  Так  і  залишився  батько  ні  з  чим,  якщо  не  рахувати  мене  з  братом  та  мами,  яка  все  плакала  та  бідкалася  ("як  стара"  --  це  слова  батька).  Посиділи  ввечері  вони  з  мамою,  а  через  тиждень,  зібрав  батько  речі,  в  спортивну  сумку  й  поїхав.  Куди?  Невідомо.  Через  півроку  повернувся  -  загорілий  весь,  як  той  мавр.  Навіз  всього…  Побув  з  місяць  і  знову  в  дорогу.  "Куди  ж  ви,  тату!"  --  кричали  ми,  біжучи,  услід.  У  відповідь  лиш  коротке:  "Через  півроку  повернуся",  --  а  на  обличчі  сльози.  Так  декілька  разів,  а  потім  і  мама  поїхала,  залишивши  нас  самих.  Та  то  нічого.  Мені  тоді  було  тринадцять,  а  братові  п'ятнадцять.  Дорослі  вже…
От  і  сьогодні  вночі  батьки  поїхали,  а  здавалося,  що  ще  поруч.  "Та  то  нічого.  Вони  ж  скоро  повернуться",  --  запевняла  себе  кожного  дня,  коли  ставало  нестерпно  сумно  й  страшно.  А  коли  приїздили,  то  й  сум  проходив  і  про  страх  забувала.
То  їхали,  то  приїздили.  В  нашій  країні  нікому  не  потрібні,  а  там  і  поготів.  Катя  не  знала,  як  цього  разу  влаштувалися  батьки,  а  якби  знала?..  чим  могла  зарадити…  та,  мабуть,  нічим.

Частина  ІІІ
Святковий  стіл,  святкові  вбрання,  навіть  ялинка,  й  та  святково  вбрана.  А  от  настрій  не  святковий.  Хотілося  забитися  в  якийсь  куток,  як  пташеня,  й  плакати,  виливати  все  сльозами,  все  до  останньої  крапельки.  Всі  біди,  переживання,  щоб  вилилися  з  очей.  Якась  несамовита  туга  обвила  її,  як  ту  гусінь  у  тугий  кокон.  Та  то  переродження,  а  тут  сум  і  тривога.
Веселі  тости.  Друзі  брата.  Він,  звичайно,  знайомив  їх.  Оля,  Артур,  Олег.  Нормальні  люди,  дещо  напищені,  у  них  таких  не  люблять,  а  так  нормальні,  веселі.
Танці,  тости.  Годинник,  який  відмірював  останні  хвилини  року.  Тобі  було  все  байдуже.

*  *  *
Якось  настає  такий  момент,  коли  друзі,  з  якими  тобі  було  цікаво  спілкуватися  та  проводити  час,  тепер  набридають  і  стають  якимись  нудними.  Компанія,  в  якій  ти  знаходився,  до  якогось  моменту  й  перестає  тебе  цікавити.  Нудні,  однотонні  розмови,  одні  й  ті  ж  жарти,  й  навіть  дикція  найкращих  друзів  (до  сьогодні,  яка  тебе  цілком  влаштовувала)  починає  тебе  дратувати.  Так  сталося  і  з  тобою.  Можливо,  виросла  духовно  зі  свого  оточення.  "Та  то  лише  дівчисько,  якій  всього  шістнадцять  років",  --  казали  старі.  "Той  що,  --  відповідала  ти,  --  Хіба  в  шістнадцять  років  не  час  ставати  дорослою.  А  з  чого  починати?  Перш  за  все  -  з  себе,  зі  свого  духовного  світу,  а  тіло,  тобто  фізичний  світ  -  так  то  на  другому  місці".
Ти  так  вважала.  Та,  мабуть,  з  тобою  дехто  не  погоджувався.  І    той  хтось  не  зводив  з  тебе  пильного  погляду  ось  уже  протягом  останньої  години.  Його  захмелілі  очі,  раз  у  раз,  неначе  мимоволі,  пробігали  по  твоєму  ще  зовсім  юному  тілові.  А  ти  сиділа  на  канапі  коло  вікна  й  не  помічала,  чи  не  хотіла  помічати  тих  брудних  поглядів.  Натомість  Катя  залюбки  розглядала  великі  краплини,  які  неквапливо  стікали  по  склу  вікна.  Дивна  традиція  у  природи,  коли  на  Новий  рік  йде  дощ,  перетворюючи  підмерзлу  ще  вчора  землю  в  багнюку.
Твій  світ  був  зітканий,  мов  та  павутинка,  із  світлих  і  позитивних  барв.  Але,  на  жаль,  наш  світ  в  основному  збудований  на  крові  та  брудові.
*  *  *
Годинник  пробив  шосту  ранку.  Святкування  закінчилося  ще  пару  годин  тому,  й  зараз  перебувало  в  якійсь  незрозумілій  фазі,  коли  кожен  сам  зі  собою  і  в  той  же  час  залишається  в  колективові  чи  з  колективом.  Кількість  випитого  зіграла  з  деякими  злий  жарт  і  томні  погляди  ліниво  зустрічалися,  на  якийсь  момент  затримувалися  й  знову,  неквапливо,  прямували  далі  без  будь-якого  контролю  з  боку  головного  мозку.  Як  ті  потяги,  що  рухаються,  зустрічними  смугами,  от  лише  сигналів  не  вистачало.
Очі  Олі,  які  поблискували  весь  час  двома  вогниками,  вже  зараз  виглядали  скляними  й  невідривно  дивилися  в  одну  цятку,  немов  намагаючись  розгледіти  там  щось  зовсім  нове  для  себе.  Дивний  сміх  й  дивна  нервова  поведінка  дівчини  здалися  тобі  дещо  незвичними,  чи,  можливо,  незрозумілими.  Катя  думала  тоді,  що  їй  здалося.
*  *  *
Довгий  коридор,  вифарбуваний  у  брудний  зелений  колір,  освітлений  тьмяними  лампочками,  здавалося,  не  закінчиться.  Брудна  підлога  була  вогкою,  а  стелі  не  було  видно  взагалі.  Суцільна  темна  смуга  й  лише  невеличкі  жовтуваті  кола  навкруги  умовних  джерел  світла.  Лунко  чулися,  якісь  кроки.  Здавалося,  дещо  дивним,  як  з  такої  вологої  підлоги  можна  видобути  таке  дзвінке  ехо.  Твоя  спина  вперлася  в  щось  тверде  і  холодне,  страшенно  боліли  ноги  і  шия.  Хтось  чи  щось  наближався  з  того  боку  коридору,  та  ти  не  могла  нічого  побачити.  З  кожним  кроком  очі  заплющувалися  все  більше  і  більше.  Мурахи  бігали  по  спині  цілими  племенами  чи  кланами.  А  повіки,  немов  налиті  свинцем  опускалися,  ховаючи  й  так  моторошно  темний  коридор  у  ще  більший  морок.  Захотілося  сісти,  та  ноги  не  чули  умовлянь  всього  мозку,  вони  немов  жили  власним  життям  й  підкорялися  чиїсь  волі  й  чиїмось  думкам,  та  не  твоїм  власним.  З  кожною  хвилиною  відчувала,  як  ноги  перетворюються  на  дерев'яні  колоди,  й  пускають  коріння  неначе  у  вологий  грунт.  Кудись  зникла  дерев'яна  підлога,  а  замість  неї  з'являється  рідка  багнюка,  що  піднімалася  все  вище  і  вище,  чи  то  ти  під  тягарем  власного  тіла  провалювалася  під  землю.
Ехо  кроків,  змішане  зі  стуком  серця,  створювали  атмосферу  паніки.  Важко  назвати  це  страхом  -  це  дійсно  була  паніка.
Багнюка  підіймалася  все  вище  і  вище,  пожираючи  твоє  ще  зовсім  юне  тіло.  Повіки  майже  повністю  опустилися  на  очі  та  все  ж  тоненька  смужка  світла  пробивалася  до  них.  Здавалося,  що  ще  мить  й  зникне  вона,  та  погляд  впав  на  багнюку  й  світло  перестало  турбувати  тебе.  Та  й  останнього  погляду  було  досить,  щоб  зрозуміти,  що  то  була  не  звичайна  рідка  жижа,  а  величезний  клубок  черв'яків.  Малих  і  бридких,  які  жили  лише  за  рахунок  пожирання  чиєїсь  плоті.  Жива  маса  пульсувала  й  видавала  тихе  шипіння.  Тобі  хотілося  кричати,  та  голос  немов  застрягав  у  легенях,  видаючи  на  поверхню  лише  важкі  видихи.  Серце  калатало  з  величезною  швидкістю.  Кров  пульсувала  у  скронях  й  неначе  удари  молота  розносилася  по  всьому  тілу  холодною  рідиною.  Відчуття  чиєїсь  присутності  турбувало  не  менше  за  живу  масу  тієї  гиготи,  яка  вже  підступала  до  грудей.  Й  враз  яскраве  світло  боляче  вдарило  по  очах.  Тошнотворний  запах  довгого  коридору  зник,  а  твоєму  поглядові  відкрилася  звичайна  картина  спальні.

Частина  IV
Годинник  на  столі  мирно  відраховував  десяту  ранку,  а  сонячне  проміння  било  в  самі  очі.  Ти  прокинулася.  Страшенно  боліла  голова.  "Добре  починається  рік",  --  сказала  ти  собі  й  почала  вставати  з  постелі.  Незрозумілий  сон,  який  не  віщував  нічого  доброго,  не  давав  тобі  спокою.  "Та  то  лише  сон,  сон  і  більше  нічого",  --  заспокоїла  себе  й  почала  збиратися.
В  залі  вже  нікого  не  було.  Якби  не  розкидані  по  підлозі  пляшки  та  не  важкий  запах  вранішнього  похмілля,  то  й  гуляння  не  було.
Бегемот  кумедно  скрутився  на  канапі  біля  вікна  й  хропів,  як  паровоз.
Ти  почала    прибирати  кімнату.  У  голові  потроху  прояснювалося  й  біль  відступав  на  другий  план.  У  двері  хтось  тихо  постукав.  Думалося,  що  здалося.  Та  той  за  дверима  постукав  ще  раз,  на  цей  раз  гучніше  і  з  більшою  настирністю.  На  порозі  стояв  Артур  і  ніяково  посміхався.  
--  Доброго  ранку,  Катя.  Бегемот  ще  спить?
--  Так,  брат  хропе  на  канапі  біля  вікна,  розбудити?
--  Та  ладно,  не  треба  його  будити.  Взагалі  то  я,  здається,  забув  свій  шарф.  Можна  забрати  його?
--  Ну,  звичайно,  вибач,  що  тримаю  тебе  на  порозі,  проходь  у  дім.  Вибач,  тільки  тут  не  зовсім  чисто.  Просто  я  ще  не  встигла  прибратися.
--  Та  нічого.  Якщо  ти  не  проти  я  тобі  допоможу,  --  проходячи  в  кімнату  сказав  Артур.

Частина  V
 Весна  з  кожним  днем  усе  впевненіше  диктувала  свої  права.  Сонячне  тепло  розтопило  останні  залишки  снігу  й  лише  залишився  бруд  на  обочинах  доріг  впевнено  висихав.  
Набубнявілі  бубки,  здавалося,  лопнуть  з  хвилини  на  хвилину  від  налитого  соку.  Все  прокидалося,  все  жадало  тепла  й  ніжних  сонячних  променів.  Як  душа  прагне  до  кохання,  а  серце  жадає  ніжності,  так  і  все  навкруги  линуло  до  тепла  й  вологи.  Й  того  й  іншого  було  вдосталь,  тож  і  результати  не  примушували  чекати  на  себе.

*  *  *
 Ось  уже  другий  місяць,  як  почали  зустрічатися  Артур  та  Катя.  Майже  щодня  прогулювалися  вони  по  цій  алеї.  З  кожним  днем  серце  дівчини  все  більше  й  сильніше  спалахувало  вогнем.  Як  ті  дерева  розпускають  своє  листячко,  так  і  вона  віддавалася  вся,  без  залишку  лише  йому.  Йому  одному.
Крок  за  кроком,  змірюючи  алею,  пара  наближалася  до  своєї  одинокої  лавки,  що  старанно  ховалася  сама  й  ховала  закоханих  у  глибинах  парку.
Незважаючи  на  всі  парадокси  й  контрасти  цього  містечка:  брудні  парки  з  розкиданими  недопалками,  використаними  презервативами,  шматками  скла,  та  величезними  купами  собачого  лайна,  поламаними  лавками  й  розмальованими  парканами,  молодість  вимагала  якоїсь  романтики,  єдності  з  природою,  якої  так  не  вистачає  жителям  мегаполісів,  а  то  навіть  і  маленьких  містечок  й  порнографічних  цяток  на  мапах  під  назвою  селища  міського  типу.  І  залишаються  останні  острівки  природної  зелені  та  свіжості  -  парки.  Нехай  хоч  щось,  хоч  часточка  природи,  віддушина  для  душі  й  тіла.

*  *  *
Погляди  зустрілися.  Немов  електричним  струмом  щось  пробігло  їхніми  тілами.  Губи  злилися  в  поцілункові,  що  невловимою  і  солодкою  енергією  пройшовся  по  всьому  тілу.  Не  вистачало  повітря  і  вона,  як  та  золота  рибка  почала  хапати  повітря.  А  він,  не  помічаючи  нічого,  цілував  її  й  цілував,  й  так  міцно  обіймав,  неначе  боявся  втратити,  а  чи  відпустити.
Поцілунок  за  поцілунком,  міцні  обійми  і  тихий,  ледь  чутний  спів  якоїсь  першої  пташки.

*  *  *
Польща
--  Ось  -  це  ваше  місце,  тут  ви  будете  працювати,  тут  же  і  будете  жити.  Кидайте  свої  речі  й  ходімте.  Та  швидше,  ворушіться!  -  великий,  кремезної  статури  юнак  штовхнув  чоловіка  в  спину,  що  той  ледве  не  впав,  -  Швидше  рухайтеся,  швидше,  свині  брудні,  швидше!
--  Куди  ти  нас  ведеш?  -  запитав  чоловік  у  білобрисого  юнака.  Та  той  лише  розсміявся  й  щось  промовив  на  польській.

Через  деякий  час
Здавалося,  що  сонце  сходись  десь  під  Полтавою,  а  чи  Харковом.  Таке  ж  сонце,  такі  ж  пташки.  Точнісінько  такий  самий  сміх  дітвори.  А  насправді  до  рідної  домівки  всього  лишень  пару  тисяч  кілометрів.  Так  мало  й  так  багато.
Жінка  несла  воду,  невідомо  звідки  з'явилися  діти  (років  десяти-дванадцяти)  й  хороводом  забігали  довкіл  неї.  Найстарший  з  них,  котрому  можна  було  дати  не  більше  тринадцяти  років,  схопив  грудку  землі,  що  міцно  затверділа  з  ранковим  морозом  й  пожбурив  у  жінку.  Удар  був  не  стільки  сильним,  стільки  неочікуваним.  Жінка  впала,  перевернувши  воду.  Дружній  сміх  дітвори  й  радісні  крики:  "Отримала  шльон...ра.  Ось  тобі  курва".  Радісні  крики  й  кроки  дітей,  які  бігли  геть.  Сліз  не  було  вже,  тому  лишень  тихе  схлипування  й  відчуття  власної  безпорадності  й  незахищеності.  Вона  так  і  продовжувала  лежати  ниць  на  землі.  Образа,  змішана  зі  злісним  відчуттям  гіркої  долі.  
Калюжа  води,  а  поруч  грудка  замерзлої  рудуватої  землі.  Наша  земля  чорна,  а  ця  жовто-коричнева…
--  Вставай,  що  з  тобою  трапилося?  -  сильні  руки  чоловіка  підіймали  її.
--  Льоню,  за  що  нам  це.  Хто  ми?  Бидло,  а  чи  худоба?  -  тихим  голосом,  переповненим  образи  й  сорому,  говорила  вона.  Та  не  потрібно  було  слів,  усе  зрозуміло  й  так.  Життя  нелегала  мало  чим  відрізняється  від  життя  безпритульного  пса.  Ніяких  прав,  ніякого  захисту.  Залишалося  надіятися  лише  на  себе  та  на  Господа.  Саме  тут,  у  цьому  пеклі  увірували  вони,  бо  на  кого  ж  ще  надіятися  і  в  що  ж  іще  вірити?  Хотілося  померти,  та  якась  сила  тримала  їх  у  цьому  світі.  Називати  ту  силу  не  було  сенсу,  вони  розуміли  все  і  так.  Діти.  Їхні  діти,  ось  заради  чого    треба  виживати  й  жити  далі.  А  там  буде,  як  буде.
*  *  *
--  Отримуй,  щеня,  раз  тебе  батьки  не  виховують,  навчу  я!  --  лозина  присвиснула  в  повітрі  й  опустилася  на  хлопця,  який  пручався,  виривався  й  кричав,  мов  різаний.
--  Відпустіть  пане,  я  більше  не  буду.  Я  більше  не  буду  чіпати  Вас  та  Вашу  пані!  Благаю,  відпустіть!
--  Благаєш?  -  очі  чоловіка  блищали  диявольським  вогнем,  --  благаєш,  а  на  тобі  ще  раз!  -  і  дубець  опускався  ще  і  ще.
Удар  прийшовся  якраз  по  голові.  У  вухах  страшенно  задзвеніло  й  чоловік  втратив  свідомість.  Тобі  здавалося,  що  ти,  як  той  метеор  летиш  назустріч  всесвіту,  сотні  тисяч,  чи,  можливо,  навіть  мільйонів  зорь,  проносилося  повз  тебе  маленькими  цяточками.  У  вухах  свист,  а  в  голові  гул,  неначе  хтось  навмисне  колотив  у  дзвона.  Враз  перестало  вистачати  повітря,  ти  почав  нервово  віддихувати  ротом,  як  та  риба,  яку  витягли  з  води  і  кинули  на  траву  помирати.
Щось  боляче  врізалося  в  руки.  Всесвіт  пропав  враз,  очам  відкрилася  картина  із  зовсім  іншим  пейзажем.  Лежав  на  брудній  й,  вологій  підлозі,  серед  старого  мотлоху.  Руки  були  зв'язані  за  спиною,  мабуть,  шматком  якогось  дроту,  хоч  був  не  впевнений,  бо  самих  рук  практично  не  відчував.  Голова  розколювалася  на  тисячі  кусків,  повіки  були  важкими  та  все  ж  тобі  вдалося  провести  поглядом  навкруги.  Зовсім  поруч  стояв  той  самий  кремезний  хлопчина  і  шкірився  своїми  рівними  білими  зубами,  в  руках  тримаючи  кусок  ржавої  металевої  труби.  В  кутку  стояв  старий  диван,  на  якому  чи  то  сиділи,  чи  лежала  твоя  дружина,  а  поряд  стояв  той  самий  підліток,  якого  ти  намагався  навчити  гарним  манерам.
--  Ну,  що  прокинувся,  собака?  -  сівши  й  обпершись  на  трубу,  спитав  тебе  білобрисий  хлопець,  --  Тепер  ти  не  такий  герой,  яким  був  раніше.  Ти  думаєш,  що  можеш  ось  так  просто  взяти  лозину  і  виховувати  польського  хлопчину?  -  при  цьому  голова  хлопця  покачувалася  зі  сторони  в  сторону,  ніби  в  такт  кожному  слову,  --  Ми  тебе  і  твою  курву  навчимо  гарних  манер.
Він  встав,  не  кваплячись  підійшов  до  іншого  хлопця  й  голосно,  мабуть,  щоб  чоловік  почув,  сказав:
--  Людвіг,  зараз  ми  трошечки  розважимося  з  цією  шльондрою,  а  наш  гість  подивиться  на  виставу.  Ти  згоден?
--  Тодеуш,  а  може,  не  треба?  Батько  буде  не  в  захваті,  від  того,  що  ми  робимо  з  його  холопами?
--  Не  бійся,  він  нічого  не  взнає.  Правда?  -  останнє  слово  було  адресоване  Леонідові.  Чоловік  ледь  підняв  очі,  які  блищали  злобою  і  ненавистю,  як  труба,  що  знаходилася  в  руках  Тодеуша,  описавши  півколо  в  повітрі,  опустилася  на  спину  чоловікові.  Глухий  удар  і  ледь  чутний  зойк,  вирвався  прямо  з  легенів  Леоніда.  Ти  на  мить  втратив  свідомість,  а  здавалося,  що  на  вічність.
Холодна  вода  привела  тебе  до  тями.  Неначе  з  іншої  планети  долітали  до  тебе  звуки.  В  голові  все  гуло,  перед  очима  пропливали  страшні  картини  змішані  з  криками,  умовляннями  дружини.  Люда  відчайдушно  відбивалася,  та  важка  рука  Тодеуша  опустилася  на  її  обличчя.  Якимось  незвичним  видався  звук  удару,  та  й  жінка  не  проронила  ні  слова,  більше  того,  жоден  зойк  не  злетів  з  її  уст.  Червона,  запалені  очі  вже  не  мали  місця  для  сліз.  Болю,  сорому  не  залишилося  місця  в  її  тілі,  та  й  саме  тіло  було  немов  не  її,  а  чиєсь  інше,  чуже.  Людвіг  похапцем  зривав  з  неї  одяг,  а  Тодеуш  стояв  поодаль  і  мовчки  спостерігав  за  сим.
Леонід  не  хотів  втрачати  свідомості,  та  мозок  і  слухати  не  хотів  умовлянь  чоловіка,  й  раз  у  раз  відключав  свідомість.  Й  тим  провалам  не  було  кінця  і  краю,  ти  навіть  рахувати  перестав.  Вкотре,  відкрив  свої  очі,  які  вже  налилися  злобою  і  безпорадністю.  Саме  безпорадність  відчував  ти,  бачачи,  як  виродки  ґвалтують  твою  дружину.  Жінка  більше  не  плакала,  більше  не  благала,  вона  лише  мовчки,  немов  зі  сторони  спостерігала,  як  хлопці,  що  годилися  їй  у  сини  зривали  одяг,  а  потім  по  черзі  ґвалтували  її.  Бачила  жінка  й  обличчя  чоловіка,  сповнене  безпорадності  й  злоби.  Ніколи  не  бачила  його  таким.
Свідомість  перенесла  її  кудись  далеко.  Перед  очима  пронеслися  кадри  з  життя.  За  секунду  пропливло  все  дитинство,  юність,  знайомство  з  Леонідом,  весілля,  перші  слова  Колі  та  Каті.  Все  проносилося  з  величезною  швидкістю,  а  от  події,  що  відбувалися  протягом  останніх  кількох  місяців,  прокручувалися  надзвичайно  повільним  темпом.  Можливо,  свіжі  спогади,  а  можливо,  тому,  що  вони  принесли  стільки  горя  й  страждання.  А  так  хотілося,  по  швидше  забути  все  це.  Вона  згадала  все:  знущання  над  чоловіком,  образи  поляків.
Особливо  яскраво  врізався  момент,  що  стався  всього  лише  тиждень  тому.  Сніг  на  невеликому  полі  розтанув,  оголивши  кім'яхи  жовтувато-коричневої  мокрої  землі.  Поляк-хазяїн  та  ще  пара  молодиків  дістали  десь  кінний  плуг  й  вирішили  перевірити  його  в  дії,  а  оскільки  коня  не  було,  вирішили  впрягти  Леоніда.  Чоловік  звісно  відмовився,  та  канчуки  могли  сказати  більше,  аніж  слова.  Вени  на  шиї  видулися  й  здавалося,  що  ось-ось  лопнуть  од  непосильної  натуги.  Ремені  від  плуга  боляче  врізалися  в  тіло.  Зробивши  пару  кроків,  чоловік  під  непосильним  тягарем  впав.  Земля,  немов  співчуваючи,  мов  рідна  мати,  м'яко  обійняла  його,  приголубила,  втішила.  Рідка  багнюка  була  ніжніша  за  пухові  перини.  Та  він  не  хотів  од  неї  тої  ласки.  Ламаючи  нігті,  загрібав  землю  й  кричав.  Сльози  відчаю  і  безпорадності  текли  з  його  очей.  Він  чудово  розумів,  що  плакати  зараз  не  мав  права,  та  стерпіти  було  вже  не  під  силу.  Ти  підбігла  до  нього,  обійняла  рідного,  а  він,  плачучи,  все  промовляв:  "Вибач,  це  я  у  всьому  винен,  вибач".  Та  ти  не  винуватила  його.
Згадала  й  суцільні  образи  від  хазяїна  та  його  дітей.  Тебе  ж  інакше,  ніж  як  шльон...ра,  проститутка  чи  курва  не  називали.  І  так  образливо  стало,  так  захотілося  померти.  Сили  боротися  вже  не  стало.  Сила  до  життя  вмить  зникла,  як  і  не  було.  
Частина  VI
Катя  відчувала  себе  найщасливішою  дівчиною  на  цьому  світі.  Кохана  людина  поряд  (ще  спить,  кумедно  щось  бурмоче)  і  все  в  цьому  світі  наповнене  радістю  і  контрастом.  Щастя  пульсувало,  билося  й  проникало  в  усі  фібри  душі.  Відчуття  свободи  й  польоту  охоплювало  всю  без  залишку  і  рештки.  Тихесенько,  немов  та  кішка,  Катя  встала  з  постелі  й  попрямувала  на  кухню.  Брата  вже  не  було,  мабуть,  пішов  на  роботу.  Останнім  часом  він  постійно  пропадав  в  гаражі,  приходив  уночі,  а  йшов,  коли  годинник  не  пробив  ще  й  сьомої.
Аромат  кави  рознісся  по  кімнаті.  Гірко-солодкий  запах  манив  до  себе.  Маленькі  філіжанки  вже  стояли  на  підносі,  готові  приємно  дарувати  бадьорість.
Кава  в  ліжко  для  коханої  людини  -  це  лише  маленька  часточка  того,  що  ти  могла  дати  йому.
--  Доброго  ранку,  соня,  --  ніжно  промовила  дівчина  й  поставила  тацю  на  стілець  біля  ліжка.
--  Дякую,  це  для  мене?
--  Смачного,  бери  бутерброд,  а  то  охолонуть.
Тобі  хотілося  огорнути  свого  коханого  турботою.  Тією  любов'ю  і  ніжністю,  що  нею  огортала  тебе  мама.  Ти  копіювала  її  рухи,  погляди.  Й  хоч  це  виглядало  дещо  кумедним,  та  ти  старалася  і  з  кожною  хвилиною  й  новою  спробою  виходило  все  краще  і  краще.  Ви  часто,  лежачи  в  постелі,  а  чи  просто  дивлячись  в  стелю,  мріяли  про  майбутнє.  А  майбутнє  виглядало  безхмарним  і  щасливим  до  останньої  краплі,  до  останнього  подиху  і  слова.  Так  було  весь  час,  а  сьогодні  все  пішло  шкереберть,  як  у  тому  поганому,  злому  фільмі…

*  *  *
--  Поздоровляю,  дівчино,  ви  скоро  станете  матір'ю.
Слова,  як  грім  серед  ясного  літнього  неба,  впали  на  тебе.  Й  здавалося,  всією  своєю  повнотою  й  тягарем  придавили  до  самої  землі.  Так  у  вас  з  Артуром  були  плани  щодо  дітей,  але  ж  не  зараз,  не  в  свої  сімнадцять  років.
--  Цього  не  може  бути,  --  майже  пошепки,  опускаючи  очі  в  підлогу,  промовила  ти  до  лікаря.
--  Все  точно,  так  що  можете  привітати  татуся,  --  лікар  усміхався  буденно  і  якось  холодно,  аж  мурашки  поза  шкірою.  Так,  неначе  весь  був  витесаний  із  величезної  глиби  льоду.
--  Не  може  бути!  Що  я  скажу  Артурові?  --  бубніла  до  себе,  підбираючи  потрібні  слова,  та  їх  не  знаходилося  й  знову,  й  знову  пошук  потрібних  виразів,  а  вони  все  не  такі  й  не  ті.
*  *  *
--  Артур,  я  вагітна,  --  дівчина  світилася  від  радості.  Натомість  в  Артура  випала  цигарка  з  зубів.
--  Чьо  ти  сказала?
--  Артур,  ти  будеш  татом,  --  сказала  дівчина,  проте  вже  з  меншим  запалом,  помічаючи,  як  Артур  то  блід,  то  червонів,  як  рак,  якого  кинули  до  окропу.  Дівчина  почала  задкувати,  аж  допоки  спина  не  доторкнулася  до  чогось  твердого  і  холодного,  по  тілу  пробігли  мурашки,  стало  страшно.  Риси  люті  пробігли  по  його  обличчі,  нервово  затіпалися  щелепи.  Потім  він  посміхнувся:
--  Ти  прикалуєшся?
--  Вчора  я  була  у  лікаря,  вже  два  місяці…
Важкий  удар  опустився  на  її  обличчя,  і  крик  Артура.  Несамовитий  визг,  і  знову  лють.  А  далі  потік  слів,  такий  швидкий  і  несамовитий,  як  сам  Артур.
--  Ти  сука,  не  могла  мені  раніше  сказати.  Шлюха  позарилася  на  мою  квартиру.  Сєльська  проститутка.  Знайшла  дурака,  щоб  женився  на  тобі.
І  знову  удар…  І  знову  крик…
............................................................................................................................................................................................
У  ванній  кімнаті  калюжа  крові  і  дівчина,  яка  ніколи  вже  не  стане  матір'ю.
*  *  *
Життя  перестало  цікавити  її:  "А  й  справді  навіщо  жити,  коли  сенсу  в  житті  вже  немає,  --  думала,  перебираючи  в  руці  жменю  пігулок,  --  отак,  лише  один  ковток  і  більше  ніколи  не  прокидатися,  заснути  вічним  сном,  а  далі  похорон,  плач  і  сльози".  Ти  уявляла,  як  лежиш  чепурно  одягнена  в  труні,  з  таким  кам'яним  обличчям,  а  навколо  тебе  плачуть  і  побиваються  рідні.  Микола,  зодягнений  у  чорний  костюм,  раз  у  раз  витирає  скупу  сльозу.  Навколішки  коло  тебе  побивається  мама,  вона  посіріла  від  горя,  а  плакати  вже  нема  сил,  залишився  лише  голос,  та  й  той  раз  у  раз  переривається  хрипотою.  Над  матір'ю,  зажурено  стоїть  батько,  його  завжди  кам'яне  обличчя,  лише  сьогодні  дещо  зм'якло  й  осунулося  від  того  нещастя,  від  тої  втрати  та  горя,  що  трапилися  сьогодні.  Хіба  ж  ти  могла  знати,  що  батьків  вже  немає  на  цьому  грішному  світі…
*  *  *
Ти  ніяк  не  наважувалася  піднести  руку  до  рота  й  проковтнути  ті  кляті  пігулки.  Було  шкода  батька,  матір,  брата.  Можливо,  що  й  себе,  але  відчуття  сорому  й  безпорадності  перемогло  в  той  момент.  Ти  наважилася  на  самогубство.  Гіркі  таблетки  проковтнула  всі  зразу,  запивши  склянкою  португальської  мадери,  яку  брат  приніс  ще  вчора.  Помирати  було,  мабуть,  жаль,  та  все  ж  іншого  шляху  не  бачила.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211873
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2010

Підсніжники на асфальті

Підсніжники  на  асфальті
Березневим  ранком  була  паморозь.  Вітер  доносив  до  одиноко  стоячих  людей  відгуки  зими.  Весна  вже  прийшла,  а  тому  продовження  зими  нікому  не  хотілося.
Біля  виходу  з  метрополітену  бабуся  продавала  підсніжники.  Квітки  тулилися  одна  до  одної,  немов  боячись  холодного  вітру.  Коробка,  в  якій  вони  знаходились,  була  затісна,  а  тому  тулячись  один  до  одного  вони  немов  намагалися  зігрітися.
--  Скільки  коштує  букетик,  --  до  бабці  підійшов  молодий  чоловік.
--  Десять  гривень,  --  відповіла  бабця,  дивлячись  на  юнака,  який,  розраховуючи  на  теплу  погоду,  був  і  одягнений  відповідно.
--  Дайте  мені  ось  цей,  --  юнак  вказав  на  невеличкий  букетик.  Бабця  вибрала  букет  і  ніжно,  немов  власну  дитину  окутала  поліетиленом.
--  Тримайте,  --  подала  вона.
Хлопець  взяв  квіти,  віддав  бабусі  пару  скомканих  купюр  і  пішов  собі.
День  приніс  із  собою  довгождане  тепло.  Сонце  вже  не  ховалось  серед  хмар,  а  намагалося  показати  всім  свою  силу  і  велич.  Біля  магазинів  годинників,  де  тінь  від  дерев  не  кидала  свого  погляду,  стояв  хлопець  і  нервово  поглядав  на  власний  годинник.  Коли  потік  людей  вичерпався,  коли  стрілки  на  годиннику  на  мить  завмерли,  він  усе  вирішив.  Все…  Квіти  незграбно  впали  на  асфальт,  а  чиясь  нога  наступила  на  них.  Крик  і  стогін,  який,  зрозуміло,  ніхто  не  почув.  Хто  ж  буде  дослухатися  до  дерева,  коли  від  нього  відламують  гілля  з  квітками,  чи  до  квітів,  що  безпорадно  лежать  на  асфальті,  а  чиясь  важка  нога  довершить  страждання.  Хто?
*  *  *
Він  був  підсніжником  та  й  годі.  Чому  підсніжником,  не  знав  і  сам.  Можливо,  тому,  що  день  народження  навесні,  а  природа  подарувала  голубі  очі.  Та  хто  зна.  Підсніжник  та  і  все.  Так  називали,  та  і  нехай.  І  було  в  тебе  все.  Сім'я…
Тато  військовий,  мама  економіст  в  доволі  великій  компанії.  Начебто  все.  Крім  того  ти  був  єдиною  дитиною,  тому  зрозуміло,  що  все  для  Артурчика.  Була  бабуся,  котра  й  бідкалася  з  тобою.
--  Артурчику  ти  замерз.  Артурчику  тобі  не  холодно?
Про  кишенькові  гроші  і  мови  не  було.  Ти  міг  дозволити  собі  все,  що  бажала  дитяча  душа.  Перший  у  класі  ти  мав  мобільний  телефон,  комп'ютер,  МР-3  плеєр,  кращі  джинси,  кросівки  -  знову  ти.  Чого  тобі  не  вистачало?  Мати  не  раз  в  тебе  питала  се,  а  ти  їй  на  те:
--  У  мене  нема  того  і  того…
--  На,  Артурчику,  мій  маленький,  на…

*  *  *
Опадав  абрикосовий  цвіт.  Весна  набувала  свого  апогею.  Ти  сидів  на  лавці,  посеред  парку,  що  знаходився  в  центрі  міста.  Дитячий  майданчик  був  переповнений  малечею  з  дбайливими  мамцями,  які  поодаль  курили,  споглядаючи  за  своїми  чадами.  У  вухах  гучно  відзивається  KORN.  Як  у  книзі  покоління  андеґраунду,  сіпкультурний  хлам,  який  на  тлі  кислотного  фону  виглядав  дещо  яскравим,  темним,  проте  НЕ  ТАКИМ.

*  *  *
Трапилося  це  вчора.  У  свіжому  газетному  номері,  як  так  і  потрібно,  була  замітка,  такого  змісту:  "Вчора,  неподалік  ТРК  "Україна",  був  знайдений  труп  молодого  чоловіка,  десь  років  двадцяти  п'яти.  Молода  людина  померла  внаслідок  нанесених  йому  ножових  поранень.  Правоохоронними  органами  було  встановлено  особу  потерпілого.  Ним  виявився  Артур  Андрійович  Муцик,  1984  року  народження,  уродженець  м.  Харкова.  Осіб,  які  скоїли  злочин,  не  знайдено.  Ведеться  слідство".
Прочитавши  газету,  ти  нервово  закурив  і,  випустивши  густий  клубок  сизуватого  диму,  промовив  до  себе:  "Дострибався  Артурчик".  Усміхнувшись,  дістав  аркуш  паперу  і  ручкою  написав  на  ньому:
«ВЕЧЕРИІЙ  ХАРЬКОВ»
«КРИИІНАЛНЫЕ  НОВОСТИ»
Вчора  пара  бухих  мєнтов  (сержанти,  обов'язково  тупі  сержанти)  наткнулися  на  труп.  Обдивившись,  скоріше  з  професійної  надобності,  аніж  з  цікавості,  було  встановлено,  що  мужик  (саме  так  вони  запишуть  в  протоколи)  помер  внаслідок  удару  ножем,  лезо  якого  проштрикнуло  серце.  Смерть  наступила  миттєво.  Порившись  по  кишенях  вони  виявили  документи  на  ім'я  Артурчика  і  триста  гривень  двадцятками.  Недовго  думаючи,  був  складений  протокол,  в  якому  вказаний  мотив  вбивства:  бухі  розборки  з  метою  пограбування.
Труп  було  знайдено  за  кіоском,  де  продавали  самогон,  який  у  широких  колах  гурманів  цього  пійла  іменувався  "орєхова".
Ти  поставив  крапку  і  з  задоволенням  потягнув  цигарку.
"Ось  так  треба  писати,  а  то  знайдена  молода  людина…"
*  *  *
Про  мертвих,  або  добре,  або  ніяк…  Хєрня.  Якщо  все  життя  був  гнидою  та  падлом,  то  ніяк  не  вийде,  а  тим  паче  добре.  Ось  і  Артурчика  прирізали,  бо  був  рідкісною  гнидою  і  стрибав  не  на  тих.  Нема  його  та  і  пофіг.

*  *  *
--  Ма',  в  мене  на  кредитці  закінчилися  гроші.
--  Як  ти  встигаєш,  так  швидко  все  тратити?
--  Ма',  мені  треба.
--  Ну,  добре  візьми  мою.

*  *  *
--  Артур,  я  вагітна,  --  дівчина  світилася  від  радості.  Натомість  в  Артура  випала  цигарка  з  зубів.
--  Чьо  ти  сказала?
--  Артур,  ти  будеш  татом,  --  сказала  дівчина,  проте  вже  з  меншим  запалом,  помічаючи,  як  Артур  то  блід,  то  червонів,  як  рак,  якого  кинули  до  окропу.  Дівчина  почала  задкувати,  аж  допоки  спина  не  доторкнулася  до  чогось  твердого  і  холодного,  по  тілу  пробігли  мурашки,  стало  страшно.  Риси  люті  пробігли  по  його  обличчі,  нервово  затіпалися  щелепи.  Потім  він  посміхнувся:
--  Ти  прикалуєшся?
--  Вчора  я  була  у  лікаря,  вже  два  місяці…
Важкий  удар  опустився  на  її  обличчя,  і  крик  Артура.  Несамовитий  визг,  і  знову  риси  люті.  А  далі  потік  слів,  такий  швидкий  і  несамовитий,  як  сам  Артур.
--  Ти  сука,  не  могла  мені  раніше  сказати.  Шлюха  позарилася  на  мою  квартиру.  Сєльська  проститутка.  Знайшла  дурака,  щоб  женився  на  тобі.
І  знову  удар…  І  знову  крик…
............................................................................................................................................................................................
У  ванній  кімнаті  калюжа  крові  і  дівчина,  яка  ніколи  вже  не  стане  матір'ю.

*  *  *
--  Ти  знав  ще  дівчат,  які  були  знайомі  з  Артуром?
--  Та  їх  було  дохріна,  от,  наприклад,  сестра  Стаса,  яку  Артур  тоже  побив  до  полу  смерті,  а  потім  бросив  помирати  в  якомусь  грязному  підвалі.  Коли  був  бухий,  розказував.  Казалося,  що  це  приносить  йому  якесь  удовольствіє.  Примурок,  наче  насолоджувався,  розказуючи  все  в  мєльчайших  подробностях.
--  І  як  Стас  віднісся  до  цього?
--  Ніяк,  його  вбили  ще  рік  тому.
--  За  що  вбили?
--  Та  він  тьолку  одного  пахана  закадрив,  а  Макс  Синій,  ну  ти  його  повинен  знати,  прирізав  пацана.
--  За  дівчину?
--  Та  нє,  там  набагато  кручє  завертілося.  Я  сам  все  точно  не  знаю.  Семен  знає.
--  Який  Семен?
--  Семен,  панк  обдовбаний.
--  Ну  знаю,  а  він  яким  боком  туди  вписаний?
--  Ну  ти  Вася,  Семен  брат  Ірки,  яка  корєфаніла  з  Маєю.
--  А  Мая,  це  дівчина  із-за  якої  убили  Стаса?
--  Ну  ти  дебіл,  до  тебе,  як  до  жирафа  доходить.

*  *  *
Важкий  аромат  жіночих  парфумів  розносився  по  кімнаті  і  боляче  бив  по  рецепторах.  Йшла  обертом  голова.  Запах  дурманив  і  невиносимою  пеленою  накривав  усе  єство.  Відчинене  вікно  не  рятувало…
Гіркий  смак  кави,  оповита  табачним  димом  кімната  і  дві  довгі  стрічки  білого  порошку  на  дзеркальному  столі.
Який  сильний  дурманячий  запах,  який  сильний  аромат  жіночих  парфумів.

*  *  *
--  Що  у  нас  сьогодні  по  плану?  -  повертаючись  до  дівчат,  які  стояли  біля  стійки  бара,  спитав  Артур.
--  Не  знаю,  що  у  Вас,  а  у  нас  додому,  --  сказала  одна  з  дівчат.  Причому,  яскраво  виділила  ВАС.
--  А  якщо  по  шампанському  і  до  мене?  -  спитав  Артур.
--  Скоріше  ні,  аніж  так,  --  сказала  та  ж  білявка  і  почала  збиратися,  на  що  інша,  вставши  зі  стільця,  почала  поправляти  одяг,  тим  самим  показуючи,  що  і  самій  уже  час.
--  Ну,  і  чешіть  звідси,  стерви,  --  з  огидою  сказав  Артур  і  сплюнув.
Дівчата  вийшли  з  клубу,  і,  сівши  в  таксі,  поїхали  додому.  Артур  замовив  у  барі  ще  горілки.  Випивши  та  відчувши  приток  нової  сили,  пустився  в  танок  під  незрозумілий  ритм  музики.

*  *  *
Гучний  удар,  за  ним  ще  один.  Двері  тріпонулися,  злетіли  з  завісок  і  лунко  приземлилися  на  підлогу  всією  горизонтальною  поверхнею.
Напівсонні  мешканці  квартири  перелякано  вибігли  в  коридор,  протираючи  очі  й  відганяючи  від  себе  незрозумілий  сон,  що  так  невчасно  набридав.  Посеред  кімнати,  прямо  на  дверях,  лежало  тіло.  То  був  Артур.  Він  був  настільки  п'яний,  що  не  розумів  навколишнього  світу,  він  просто  його  не  бачив.  Бабця  з  матір'ю  вмить  стали  відкачували  "тіло",  а  батько  стоячи  в  дверях  кімнати,  сполотнівши  від  сорому  й  власної  безпорадності,  думав,  що  невже  він,  офіцер,  зміг  дозволити  своєму  синові  стати  алкоголіком.
З  уст  зринула  одна  лише  фраза:  "З  мене  досить,  нехай  Артур,  сам  навчається  заробляти  собі  на  життя".

*  *  *
--  Ну,  так  шо  було  далі?
--  Менше  тріпайся,  давай  наливай!
Вогонь  потік  по  пластиковим  стаканчикам,  а  далі  шлунок  вітав  спиртову  отруту.
--  Хорошо,  пішло,  зараза.
--  Так,  може,  продовжимо?
--  Ну  ладно,  що  ти  хочеш  іще  знати?
--  Що  трапилося  з  Артурчиком  після  інциденту  з  батьком?
--  Ну  слухай.  Батяня  був  старим  серйозним,  він  слів  на  вітер  не  кидав.  Як  сказав  так  і  зробив.  Ну,  вобщем  помикався  Артурчик,  а  лаве  нада.  Кромі  всього  ломка  началася…
--  А,  що  він  уже  встиг  підсісти  на  наркоту?
--  З  Олегом  общався,  наркоти  було  море,  поки  бабки  були,  лаве  кончилося  -  ні  Олега,  ні  кислоти.  Ну  та  мать  його  так,  і  дибіла  Олега  і  Артура  гівнюка,  ще  того.  Артурчик,  як  тіки  ломка  началася  звонить  Олегові,  ну  той  за  дозу  і  загріб  у  нього  комп.  Ну,  короче,  продав  Артур  свою  хату,  табло  на  руки  получив,  а  Олег  уже  там,  тіпа  здоров  братан,  ми  должні  друг-другу  помагати  і  ля-ля.  А  за  два  дня,  ну…  Ну  до  того,  як  Артура  нашли.  Я  бачив  його  з  Олегом.  Я  ще  йому  тіпа  так  кажу:  "Артур,  виручай,  надо  срочно  двісті  гривасів  на  два  дні".
Артур  зразу,  тіпа  нема.  Ну  я  йому  в  отвєт,  шо  нехай  не  гоне  -  хату  продав,  а  я  через  два  дні  триста  оддам".
Він  так  биро  витягнув,  віддав,  а  сам  кудись  спішив,  ще  й  Олег,  все  врємя  підганяв,  ну  тіпа:  "Давай,  шо  ти  копаєшся  і  т.д.  і  т.п.".
--  І  ти  віддав  гроші?
--  Да  в  той  же  день  вечером,  триста  гривасів  двадцятками.
--  А  який  тобі  був  резон?
--  Резон  чого?
--  Ну  брати  двісті,  а  потім  віддавати  триста.
--  Вася,  нє  хер  лізти,  куда  не  надо.
--  Поняв.  Так  ти  вважаєш,  що  Артура  Олег  пришив?
--  Ну  да,  із-за  бабок.  А  хто  ж  іще?
--  Ну  Хоц,  каже  із-за  баби.
--  Єслі  із-за  Ольки  чи  Катьки,  то  зря.  Хотя  Олег  за  Ольку  башню  от  круте.  Ну,  так  не  получається.  Олег  вряд  лі  за  тьолку  мочив  би  Артура.  Нашо  розбивати  повну  банку  йогурту.
--  В  якому  сенсі?
--  В  прямому,  бля  Вася,  в  прямому.  Артур  кромі  наркоти  іногда  і  дохріна  лаве  викидав  за  Олю…
--  Так  Оля  була  проституткою?
--  Ні,  бля,  Діва  Марія.  Шлюпа  і  наркоманка  кончена.  Ладно  харе  тріпатися  на  цю  тему,  мені  лишній  гіморой  на  сраку  не  нада.  Я  тобі  тут  ні  хріна  не  казав,  а  сиділи  і  пили  водку.  Кстаті,  наливай,  стакани  сохнуть.

*  *  *
Дзвінок  гукав  хазяїна  до  дверей.  Гарні  лаковані  двері,  дещо  грубуваті,  проте  симпатичні,  й  доволі  модерні,  як  на  наш  час.  За  дверима  почулися  кроки  і  голосне:
--  Хто  там?
У  відповідь:
--  Я  вам  телефонував,  я  від  Косого,  він  казав…
Двері  відчинилися,  на  порозі  стояла  "дитина"  під  два  метри  зростом  і  вагою,  мабуть,  за  центнер.
--  Ладно,  заходь,  базар  є.
Ми  пройшли  на  кухню.  За  столом  сидів  ще  один…  Високий,  рудий.  Одягнений  у  німецький  мундир  часів  Другої  світової.  Перший  вказав  на  стілець  і  промовив:
--  Я  Малюк,  це  -  Геббельс,  будеш  толкувати  тему  з  ним.

*  *  *
Розмова  зі  скінхедом  на  кличку  Геббельс
--  Значить,  це  ти  шукаєш,  того  хто  бажав  смерті  нашому  дорогому  Артурчику?
--  Ну  так,  --  від  такої  постановки  питання,  до  горла  підійшов  комок.
--  Я  розповім  одну  історію,  а  ви  зможете  задати  одне  запитання.  Ви  згодні?
--  Так,  --  неначе  у  мене  був  вибір.
--  Артурової  смерті  в  цьому  місті  бажали  дві  людини.  Перша  -  Бегемот,  брат  Катюхи,  яку  Артур  зґвалтував  і  кинув  вагітною,  а  друга  -  це  я.
--  А  можна  поставити  два  питання?
--  Ні,  лише  одне!  Такі  правила.
--  Ну,  добре.  За  що  ви  хотіли  вбити  Артура?
--  По-перше,  він  винен  нам  велику  суму  грошей,  а  по-друге  -  він  позор  для  арійців.  В  його  жилах  пульсує  нечиста,  поганська  кров.  Своїм  існуванням  він  отруює  навколишній  світ!  Так  сказав  я!!!  -  слина  летіла  на  всі  сторони,  коли  цей  навіжений  кричав.
--  Я  піду!
Геббельс,  здавалося,  не  помічав  мене,  він  був  у  якомусь  іншому  світі,  мабуть,  телепатично  спілкувався  зі  своїм  фюрером.
Вийшовши,  я  попрямував  до  зупинки.  Щось  у  цій  розмові  не  клеїлося.  Здавалося,  що  Геббельс  лукавить,  стосовно  чистоти.  Все  таки  Артур  і  тут  був  винен  гроші.

*  *  *
На  цвинтарі  порожньо.  Вітер  зриває  з  дерев  пожовклі  листочки  і  жбурляє  мені  в  обличчя.  Ось  і  могила  Артура.  Свіжі  квіти…  Мама,  досі  тебе  любить.  Бач  квіти  носить.  А  ти  заслуговуєш  на  те?  Ти  був  гнидою  і  подохнув  як  пес.  Тебе  ненавиділо  чи  не  половина  цього  клятого  мегаполіса.  А  ти  тут  лежиш.  Я  навіть  не  знаю,  хто  і  за  що  тебе  замочив.  Та,  знач,  було  за  що.

*  *  *
Позад  мене  промайнула  тінь,  я  інтуїтивно,  за  звуком,  повернув  голову,  там  нікого  не  було.  Лише  пуста  алея,  яку  перелітало  жовте  листя.
Погляд  впав  на  хрест,  з  якого  сміявся  Артур,  а  на  могилі  маленький  букетик  підсніжників.

*  *  *
Восени  часто  буває  холодно.  І  цей  холод  часто-густо  навіває  сумні  думки.  Ось,  як  сьогодні.
Трамвай  котився  крізь  брудні  вулиці.  Дивно,  начебто  невеликий  дощ  пройшов,  а  грязюки  намісив  багацько.  Багно  змішане  зі  сміттям  перетворюється  на  суцільну  кашу.  Здавалося,  що  сміття  з  цих  вулиць  ніхто  й  ніколи  не  прибирає.  Місто  задихається  від  тої  кількості  бруду,  яке  викидали  на  нього  його  вдячні  жителі.
Цікаво,  мабуть,  трамваї  придумали  ті,  хто  на  них  ніколи  не  їздив.  Модерністи  середини  ХХ  століття  ніколи  б  не  додумалися  створити  щось  на  кшталт  цього,  а  от  наші  інженери  –  будьласка.
Трамвай  мирно  покачувався  і  торохкотів  своїми  «квадратними»  колесами  об  рейки,  які  відгукувалися  йому  дзенькотом  і  гулом.  Раптом  червоно-жовта  машина  доби  андеграунду  зупинила  свій  хід  і  гурт  п'яних  пофігістів  вивалився  під  дрібний  дощ.
*  *  *
Дім  Бегемота  знаходився  в  околицях  міста,  доволі  непоганому  районі.  Але  дороги,  бажали  кращого.  Якщо  то  вважався  непоганим  районом,  то  страшно  уявити  стан  поганих.  Особливо  восени.
Дім  з  роздовбаним  фасадом  і  великим  надписом  на  стіні:  "Осторожно,  плитка  обваливается".  З  кольору  вигорілої  і  місцями  відлупленої  фарби  можна  з  впевненістю  казати,  що  напис  був  зроблений,  ще  за  часів  перебудови,  а  чи  ранніх  часів  незалежності.  Можливо,  хтось  писав  у  стилі  кінця  80-х  чи  початку  90-х.

*  *  *
Темний  під'їзд,  в  якому  стояв  незрозумілий  запах.  А  чи  сечі,  а  чи  залишків  вчорашньої  вечері  підлітків,  які  вирішили  відтягнутися  за  пивом,  та  не  розрахували  власних  сил.
На  стіні  красувався  червоний  відбиток  підошви  важкого  (напевне,  армійського)  черевика.  Здавалося,  що  то  кров.  Хтось  потоптався  в  калюжі  крові,  а  потім  залишив  своєрідний  автограф.  Хоча  кров,  то  навряд  чи?  Придивившись,  упевнюєшся  -  дійсно,  велика  ймовірність  того,  що  то  кров.
Квартира  27  зустріла  дверима,  що  дуже  пасували  до  навколишньої  картини.  Двері  -  фарбовані  ще  за  часів  Павла  ІІ.  Стіни,  пописані  цвяхом,  маркером  і  ще  чорт  знає  чим,  і  тошнотворний  запах,  який  переслідував  мене,  щойно  я  переступив  поріг  цього  під'їзду.
Дзвоник  не  працював,  його  можна  було  не  турбувати.  Він  знаходився  в  анабіозі  чи  летаргічному  сні.
Я  тихо  постукав.  Почулися  кроки  і  гучний  голос  з-за  дверей:
--  Хто?
--  Я  вам  телефонував,  ми  домовилися  зустрітися,  та  ви  не  прийшли.  Тому…
Двері  відчинилися  не  давши  навіть  закінчити  речення.  На  порозі  стояв  Бегемот.  Цікаво,  хто  дав  йому  цю  назву.  З  виду  він  нагадував,  скоріше  неголену  свиню.  Маленькі  очі,  геть  запливли  від  тієї  кількості  вогняної  рідини,  яка  була  влита  до  здоровенного  тельбуха,  який,  здавалося  теліпався  до  самих  колін.
--  Заходь,  --  хриплим  голосом  сказав  Бегемот-Кабан,  сам  не  ставши  чекати,  допоки  я  зайду,  попрямував  всередину  квартири.
Вузька  доріжка  між  пляшками  вела  спочатку  прямо,  а  метрів  зо  два  розходилася  перехрестям  у  трьох  напрямках.
--  Що  ти  там  копаєшся,  проходь  на  кухню.
Я  попрямував  на  голос  і  потрапив  на  кухню.  Та  це  була  не  кухня,  а  музей  мотлоху  і  сміття,  гори  якого  валялися  повсюди.
--  Сідай,  де  сядеш,  --  сказав  Бегемот,  сам  наливши  якоїсь  рідини  в  стакан.  
--  Вип'єш?  -  спитав  мене,  і,  не  дочекавшись  відповіді,  налив  другу  склянку,  –  тримай.
--  Дякую.  За  що  п'ємо?  -  поцікавився  я.
--  Не  за  що,  а  за  кого,  --  виправив  мене  Бегемот  і  перехилив  стакан.
Намагаючись  не  дивитися  на  ту  рідину,  що  знаходилася  в  склянці  я  одним  ковтком  випив  рідину.  То  був  самогон,  який  обпалив  мене  всього  зсередини.  Потекли  сльози,  в  горлі  все  горіло.  Здавалося,  здоровань  нічого  не  помічав  і  вів  далі:
--  Чого  треба?
--  Я…  --  слова  застрягли  в  горлі  і  не  лізли  наверх.  Закашляв,  --  я  розшукую  того,  хто  вбив  Артура?
--  Артура  завалили?  -  здивовано  вирячив  на  мене  свої  поросячі  очі  Бегемот.
--  Так,  це  трапилося  весною,  --  відповів  я.
--  Значить,  доплигався  падло.  Так  йому  і  треба  і  за  Катю-сестричку,  і  за  всіх  інших,  які  його,  суку,  любили.
--  А  були  й  інші?
--  Пацан,  не  лізь,  воно  тобі  не  нада.  Подивись  на  мене.  Я  уже  рік  бухаю.  На  вулицю  навіть  не  потикаюся.  Ти  хочеш  того  ж?
--  Ні,  не  хочу.
--  Ото  і  воно.  Замочили  Артурчика.  Однозначно  замочили.
--  Я  піду,  --  сказав  я  й  вийшов.
--  Значить,  Артурчик  подох,  --  бубнів  собі  під  ніс  Бегемот,  наповнюючи  склянку  рідиною.

*  *  *
В  кущах  за  будинком  валялися  презерватив  і  порвані  дівчачі  трусики.  Над  такими  кущами  треба  вішати  велетенські  бікборди  з  написом:  "Місце  де  позбавляють  цнотливості  п'яних  шести-,  семи-,  восьмикласниць".
Не  місто,  а  велетенська  клоака,  що  паразитує  на  тілі  агонізуючого  суспільства.  Всі  розуміють,  що  це  неправильно,  і  всі  мовчать…
Замовкнемо  і  ми,  як  тільки  силікатна  цеглина  вимкне  світло  на  горизонті.
Замовкнемо  навіки  і  ляжемо  біля  Артура  й  інших  виродків.  Жив  падлом  і  подох,  як  пес…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211699
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 19.09.2010

Запльована ніжність

Спочатку  з’явилася  назва  картини  "Запльована  ніжність".  І  вже  виникли  образи  двох  людей.  Вона:  маленька  і  тендітна  стоїть  навколішки,  однією  рукою  прикриває  обличчя,  а  іншою  намагається  захистити  себе.  Він:  сильний  і  велетенський  стоїть  над  тобою  і  рукою  намагається  вдарити.  І  все  на  картині  здавалося  зрозумілим  і  завершеним,  окрім  її  обличчя.  Ти  не  міг  знайти  його  серед  тисяч  облич,  серед  тисяч…

*  *  *
--  Ти  можеш  стати  відомим,  люба  дівчина  матиме  за  щастя  позувати  тобі.
--  Мені  не  потрібна  слава,  фальшиве  кохання,  мені  потрібно  знайти  обличчя.  Я  знайду  його.
--  Ну,  що  ти  зациклився  на  цьому  обличчі,  ти  ж  найталановитіший  портретист  нашого  курсу.
--  Мені  потрібно  знайти  обличчя,  --  єдине,  що  повторював  ти,  та  друзі  тебе  не  чули.
Обличчя  турбувало  тебе  щогодини,  щохвилини.  Щомиті  воно  звало  до  себе,  кликало  тебе.  Ховалося.  Звало,  а  потім  втікало.
*  *  *
В  невеликому,  затишному  кафе  було  порожньо.  За  столиками  поодиноко  сиділи  люди.
Ти  сів  коло  вікна  і  надпив  гіркої  кави.  Початок  весни  наприкінці  зими.  Тривав  кінець  лютого,  а  погода  стояла  дійсно  весняна.  Від  снігу  не  залишилося  й  сліду.  Молода  трава  так  жадала  сонця  і  тягнулася  до  нього.
Ти  помітив  її,  вона  сиділа,  напевне,  з  подругою  в  іншому  кінці  зали  і  розмовляла.  "Ось  вона!  --  майнуло  в  тебе  в  голові,  --  Ось  це  обличчя,  якого  так  довго  шукав.  Ось  воно.  Але,  як  сказати  їй,  як  зробити  так,  щоб  тобі  не  відмовили.  Та  то  пусте,  буде  як  буде".
Хлопець  рішуче  підвівся  і  попрямував  до  столика,  де  була  вона.
--  Вибачте,  що  перериваю  вашу  розмову,  та  мені…  та  у  мене  до  вас  є…  я  хочу  запропонувати…  чи  можна  використати  ваше  обличчя,  тобто  намалювати  його,  --  на  одному  подихові  сказав  ти.
--  Чиє  обличчя?  -  в  унісон  спитали  дівчата.
--  Ваше,  --  ти  очима  вказав  на  неї.
--  А  чому  не  моє?  -  спитала  інша  дівчина.
--  Ваше  обличчя…  Ви  самі  дуже  гарні,  проте  мені  потрібне  саме  Ваше,  --  ти  ще  раз  перевів  погляд  в  сторону  де  сиділа  вона.
--  Це  навряд  чи,  --  продовжувала  інша  дівчина,  а  вона  все  мовчала.
--  Але  чому?  Я  запропонував  всього  лише  позувати  мені  й  більше  нічого.
--  А  ти  хотів  чогось  більшого?  -  на  дещо  завищених  тонах  продовжувала  інша.
--  Іро,  зачекай,  --  нарешті  озвалася  вона,  --  Я  сама  вирішуватиму,  що  мені  робити.
--  Має,  але  ж?..  -  затнулася  на  пів  слові  Іра.
--  Юначе,  як  мені  вас  знайти?
--  Ось  мій  номер  телефону,  зателефонуйте  коли  Вам  буде  зручно,  --  ти  швидко  написав  номер  свого  мобільного  на  серветці  й  передав  її  Маї.
--  Я,  мабуть,  піду,  --  сказав  ти,  але  скоріше  для  себе,  аніж  для  дівчат.
--  Має,  що  ти  робиш?
--  А,  що  я  роблю,  це  буде  навіть  цікаво.  З  мене  писатимуть  картину.
--  Але  ти  ж  зовсім  не  знаєш,  цього  художника,  якщо  це  художник.
--  Іро?
--  Що,  Іро?  Ти  навіть  не  знаєш  його  ім'я.
--  Яка  різниця,  як  його  звати.  Головне,  що  це  буде  невеликою  пригодою.
--  Подумай  краще  своєю  головою,  Має.  Що  ти  видумала?
--  Іро,  ти  мені  заздриш,  а  на  зустріч  я  піду  з  Максом.
--  Ну,  вирішуй  сама.

*  *  *
Телефон  дзвонив  об  одинадцятій.
--  Алло.
--  Привіт,  це  Мая,  ти  хотів  писати  з  мене  картину.
--  Так,  Має.  Я  й  зараз  хочу  її  писати.  Коли  ти  будеш  вільна  і  де  ми  можемо  зустрітися.
--  Давай  десь  о  шіснадцятій  у  тому  ж  кафе,  де  ми  зустрілися  вперше.

*  *  *
Ти  поспіхом  змішував  фарби.  Вся  кімната  була  заповнена  сизим  нікотиновим  димом.  Ти  працював,  як  навіжений,  стрілки  на  годиннику  немов  завмерли.  І  ти  вимірював  час  кількістю  викурених  цигарок.  Дзвонив  телефон.  Ти  не  зважав.  Телефон  не  замовкав.
--  Алло!
--  Стас,  ти  де  пропав?  У  нас  зараз  почнеться  історія  мистецтва,  а  ти  ж  знаєш,  як  Белла  ставиться,  до  тих,  хто  пропускає  заняття.
--  Артуре,  я  знайшов  її!  Я  знайшов  обличчя!
--  Яке  обличчя?  Про  що  ти?!  Із-за  цього  обличчя  ти  провалиш  курсову.
--  Артур,  ти  мене  не  чуєш.  Я  знайшов  обличчя!!
--  Стас,  ти  геть  здурів,  та  роби,  як  знаєш.
Чому  вони  мене  не  хочуть  зрозуміти?..

*  *  *  
Макс  і  Мая  ввійшли  в  кафе,  коли  Стас  уже  допив  свою  каву.
--  Це,  Макс,  мій  охоронець,  --  представила  Мая.
--  Я,  Стас,  вибач  минулого  разу  я  не  представився.
--  То  ти  художник?  --  іронічно  зауважив  Макс.
--  Ще  не  художник,  лише  навчаюсь,  --  сказав  Стас  і  перевів  свій  погляд  на  Маю.
--  Де  тобі  буде  зручно  позувати?
--  А  де  буде  краще?  Я  в  цьому  не  дуже  розбираюся.
--  Найкраще  буде  там,  де  ти  зможеш  відчути  себе  природно,  де  ти  зможеш  розслабитись  і  де  ніщо  тебе  не  відволікатими.
--  Тоді,  поїхали  до  мене  додому.

*  *  *
Олівець  переносив  її  обличчя  на  папір.  Пальці  нервово  й  надзвичайно  швидко  працювали.  Вечір,  а  за  ним  і  ніч.  Обличчя  на  папері  було  готове.
--  Все,  я  закінчив,  --  сказав  ти.
--  А  можна  буде  побачити  всю  картину?  -  спитала  Мая.
--  Звичайно,  я  тобі  зателефоную,  коли  закінчу.
--  Добре.  Макс,  відвези  Стаса  додому,  --  сказала  вона  своєму  охоронцеві  не  відриваючи  свого  погляду  зі  Стаса.
--  Добре.  Ходімо,  художник.

Двері  твоєї  кімнати  відчинилися,  коли  стрілки  на  годиннику  вже  показували  другу  годину.
Фарба  шар  за  шаром  лягала  на  полотно.  Обличчя  вимальовувалося  все  більше  і  більше.  Ти  нервово  працював.  Фанатично  й  педантично  добирав  відтінки.
Сонце  вийшло  з-за  горизонту.  Ти  сів  закурив,  ще  раз  подивився  на  картину,  в  твоїй  уяві  вона  оживала.  Ось  він  -  тиран,  опустить  руку  на  твоє  обличчя,  яке  вже  наливається  слізьми.  Твій  зойк.  Крик  крізь  ніжність  запалять  ще  більше  його.  Злісна  гримаса  скривить  обличчя.  В  очах  загориться  вогонь  ненависті  й  безпорадності.  Він  занесе  руку  для  другого  удару.  А  далі…  
А  далі  сон,  який  забрав  тебе  до  себе.  Глибокий  сон,  після  фантастичної  ночі,  після  невтомного  пошуку.  І  нарешті…
Ти  знайшов  обличчя.
*  *  *
--  Алло,  Має,  це  Стас.  Я  закінчив  роботу  над  картиною.  Якщо  хочеш  можеш  приїхати  до  мене.
--  Привіт  Стас.  Я  із  задоволенням  приїду  до  тебе.  Чекай.

*  *  *
В  двері  тихо  постукали.  Стас  відчинив.  На  порозі  стояла  Мая.
--  Проходь  у  кімнату.
Мая  зайшла,  а  за  нею  Макс,  який  тримав  в  руках  пакет.
--  Хочу  тобі  представити  свою  картину,  --  з  гордістю  вимовив  Стас.
Він  скинув  простирадло  і  Мая  побачила  картину.  Запанувала  тиша,  що  так  загрозливо  кричала  в  Стаса  в  душі.  "Скажи  хоч,  що  небудь!  Скажи",  --  крутилося  в  хлопця  в  голові.
Першим  порушив  тишу  Макс:
--  Мазня,  якась!  -  потім,  побачивши  погляд  Маї  додав,  --  це  моя  суб'єктивна  точка  зору.
--  Макс,  залиш  нас,  --  гнівно  сказала  Мая.
--  Які  ми  образливі,  --  буркнув  Макс  собі  під  ніс,  та  все  ж  вийшов.
Двері  зачинилися  і  дівчина  важко  опустилася  на  стілець  і  заплакала.  Стас  відчував  свою  безпорадність.  Сльози  Маї  боляче  в'їдалися  в  його  серце.  Душа  розривалася  в  невідомості.  Від  неспроможності  допомогти,  чи  незнання  самої  проблеми.
Через  п'ять  хвилин  Мая  ніби  заспокоїлась.
--  Як  називається  твоя  картина?
--  Ну,  я  називаю  її  "Запльована  ніжність".

*  *  *
У  мене  було  все.  І  багата  сім'я  і  турбота.  Та  я  шукала  чогось  нового,  чогось…  Невідомо  чого.  Безшабашні  вечірки,  нові  знайомі,  алкоголь,  наркотики.  Та  чогось  не  вистачало.  Можливо  батьківської  уваги,  я  не  знаю.  Навіть  зараз  не  розумію,  чого  мені  бракувало,  та  оту  пустоту  заповнювали  наркотики.  Я  декілька  разів  намагалася  кинути  це  зілля,  намагалася  навіть  покінчити  життя  самогубством,  та  життя  не  хотіло  відпускати,  смерть  не  бажала  мене.  І  це  зілля,  ці  прокляті  наркотики.
В  Маї  почалася  істерика,  години  дві  він  намагався  її  заспокоїти,  та  все  марно.
Мая  заснула  у  Стаса  на  плечі.
Ранок  розбудив  їх.
*  *  *
Стас  прекрасно  розумів,  що  мусить  допомогти  їй,  але  ще  не  усвідомлював,  куди  втрапив.  Він,  як  сліпий  намагався  прочитати  слова,  побачити  все.  Як  глухий  жадав  почути,  та  навкруги  був  лише  морок  і  тиша.  Він  напомацки  шукав  шляху  і  скоріш  інтуїтивно  вибирав  стежку,  що  вела  його  в  безодню.  Але  він  сміявся  над  безоднею,  стоячи  над  самим  урвищем,  і  свідомо  зробив  крок  уперед.  Він  летів  на  дно  урвища  і  сміявся.  Летів  і  сміявся.

*  *  *
Він  вирвав  її  з  міцних  обіймів  наркотиків.  Можливо,  це  здається  нереальним,  та  бажання  двох  душ,  підкріплене  вогнем  кохання  в  серцях  можуть  усе.  Можуть  перевернути  світ,  подолати  всі  перешкоди.  Та  комусь  було  невигідним  кохання  Стаса  та  Маї,  і  цей  хтось  не  бажав,  аби  Мая  відмовлялася  від  зілля.  І  лише  одне  слово  могло  перекреслити,  зруйнувати  все.  І  воно  прозвучало.  Та  так  голосно,  що  сніг,  весняний  сніг,  дрижав  під  ударами  морозу.

Речі  спаковані,  квитки  куплені.  Вони  втікали.  Втікали  від  долі,  від  старого  життя  в  якому  залишили  так  багато  горя  й  болю.
У  двері  хтось  постукав.
--  Не  відчиняй,  прошу  тебе,  не  відчиняй,  --  благала  Мая,  --  у  мене  погане  відчуття,  не  відчиняй.
--  Що  може  трапитися,  адже  все  позаду,  --  казав  Стас  прямуючи  до  дверей.

*  *  *
Холодна  сталь  ножа  і  металевий  блиск,  блискавкою  врізався  в  груди  Стаса.  Шум  у  вухах  і  жар  по  всьому  тілі.  І  десь  далеко  крик,  і  десь  далеко  стогін.

*  *  *
Автомобіль  віз  тебе  в  колишнє  життя.  В  кімнаті  Стаса  горіла  картина.
Коли  рятувальники  приїхали  на  пожежу,  від  квартири  нічого  не  лишилося,  лише  на  підлозі,  під  шаром  попелу  лежала  обгоріла  картина,  з  якої  залишився  лишень  маленький  шматочок.  Із  залишків  картини  на  навколишній  світ  дивилася  дівчина,  яка  прикривала  своє  обличчя  рукою.

*  *  *
Ти  долетів.
Все  залишилось  далеко  позаду.  Запльована  ніжність.  Рясно  скраплена  кров'ю  та  слізьми.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211698
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 19.09.2010

Не такий

Не  такий

Чому  Бог  створює  всіх  різними?  Чому  ми  не  однакові?  Боже,  чому?  Чому  Він  обрав  саме  мене?  Серед  мільйонів,  саме  мене?

*  *  *
В  кожній  ситуації  можна  поставити  три  крапки.  В  кожній,  окрім  життя.
Він  ріс  нормальним  хлопцем.  Та  все  ж  він  був  не  таким.  "Переросте",  --  говорили  старші.  Не  переріс…

*  *  *
Запис  в  щоденнику.
5.05.2007  р.
Мені  сімнадцять  років.  Нарешті…  Що  таке  кохання?  Найвище,  найсвітліше  почуття,  що  веде  до  щастя.  Чи  завжди?  Коханій  людині  ти  віддаєш  усе.  Душу,  почуття…  Та  кому  потрібні  ті  слова,  коли  все  вирішує  сила,  груба  сила.  Завтра  я  знову  відчую,  побачу.  Загоряться,  мабуть,  мої  очі.  Хоча  б  ніхто  цього  не  побачив.

*  *  *
Запис  в  щоденнику.
6.05.2007  р.
Я  кохаю,  я  здатен  на  все  заради  коханої  людини.  Сьогодні  на  фізкультурі.  Сила  і  краса.  Яке  красиве  тіло.  Я  бажав  його  всією  плоттю,  всією  душею.  Хоч  це  здається  брудним.  Та  куди  ж  подітися.  Яке  прекрасне  відчуття  -  кохання.

*  *  *
Запис  в  щоденнику.
Без  дати.
Не  сила  вже  терпіти.  Як  сказати?  Потрібно  щось  робити.  Мовчки  страждати  вже  нестерпно.  Все,  завтра  ж  відкриюся.  Нехай  все  буде,  як  буде.  Навіть  негативний  результат  --  також  результат.  Якось  змирюся,  бо  жити  в  невідомості  так  нестерпно.  Я  сильний,  я  зможу.  Я  вирву  своє  щастя.  Та  треба  з  кимось  порадитися.  Можливо,  що  так.

*  *  *
7.05.2007  р.
Школа.
--  Іване  Миколайовичу!
Молодий  вчитель  фізкультури  зупинився.  До  нього  підійшов  Максим.
--  Ти  щось  хотів,  Макс?
--  Так,  мені  треба  з  вами  серйозно  поговорити.
--  Ходімо  до  мого  кабінету.
Кабінет  знаходився  на  першому  поверсі,  прямо  в  спортзалі.  В  ньому  зберігалися  м'ячі  та  інше  спортивне  начиння.  Вони  зайшли.
--  Що  ти  хотів  мені  сказати,  Макс?
--  Розумієте…  Розумієш…  я  закохався.
--  Так  це  ж  добре,  а  чому  б  нам  про  це  не  поговорити  вдома.
--  Вдома,  --  неначе  облитий  холодною  водою,  промовив  хлопець.
--  Вдома,  ми  сядемо  з  мамою  за  стіл  і  ти  нам  усе  розповіси.
--  Навіщо  мама?
--  Ну,  добре,  поговоримо,  як  справжні  чоловіки.
--  Ну,  нехай.
І  юнак  вийшов  з  кабінету  вітчима  ні  з  чим.

*  *  *
Запис  в  щоденнику.
Без  дати.
Дивно.  Раніше  вітчим  зі  мною  навіть  розмовляти  не  хотів,  а  тут.  Порадимося  вдома.  Мабуть,  я  нікому  не  розповідатиму  про  своє  кохання.  Як  подивиться  на  це  мама.  Шкода  немає  тата,  він  би  порадив  щось.  Вітчим.  Ненавиджу  його.  За  ті  роки,  що  він  живе  з  мамою.  За  всі  ці  роки,  як  я  його  ненавиджу.  Навіщо  я  пішов  до  нього  сьогодні.  Дурень.  Який  я  йолоп.  Навіщо.

*  *  *
Вечір.
--  Максим,  ти  хотів  зі  мною  поговорити?
--  Мабуть,  ні.
--  Чому,  ти  мені  не  довіряєш?
--  Вибач,  але  наступного  разу,  не  сьогодні.
--  Як  хочеш,  я  завжди  готовий  тобі  допомогти.  Ти  знаєш.
--  Так,  дякую.

*  *  *
Запис  в  щоденнику.
8.05.2007  р.
Як  я  боюсь  за  маму.  А  що,  як  він  зробить  щось  із  нею.  Вона  ж  його  кохає.  А  він  страшна  людина.  Я  боюсь  його.  Хоч  би  було  все  добре.

*  *  *
Школа  8.05.2007  р.
--  Катю,  зачекай!
Дівчина  зупинилася.  Її  наздогнав  Макс  і  перевівши  подих  сказав:
--  Зустрінемось  сьогодні?
--  Давай,  а  де?
--  На  нашому  місці  о  22-й  годині.
--  Добре.

8.05.2007  р.
21.00
--  Я  все  розповім  мамі.
--  А  що  ти  їй  розповіси?
--  Все.  Який  ти.  Що  ти  робив  зі  мною.
--  І  ти  думаєш,  вона  повірить?  Та  все  буде,  як  було  минулого  разу.
--  У  мене  є  докази.
--  Ти  мені  погрожуєш,  шмаркач,  та  я  тебе…
Іван  замахнувся  на  Максима,  та  той  зумів  ухилитися.  Грюкнули  двері.  Максим  біг  із  дому.  Пуста  вулиця  була  залита  місячним  сяйвом.  Тінь  дрижала  від  юнакових  рухів.

22.00
--  Привіт,  Катю,  я  думав  ти  не  прийдеш.
--  Я  ж  обіцяла.  Давно  чекаєш?
--  Та  ні.
По  березі  річки  йшли  Катя  та  Максим.
--  Максим,  ти  хочеш  поцілувати  мене?
Очі  дівчини  пристально  дивилися  на  юнака  і,  здавалося,  все  місячне  сяйво  віддзеркалювалося  в  них.  
--  Так,  дуже,  --  шепотів  Максим  й  гарячий  поцілунок  обпалив  його  губи.
Руки  нестримно  пробігли  по  молодому  тілі.
Зірваний  одяг,  обпечене  поцілунками  все  тіло.  Швидке  дихання.  Запах  весни.  І  далі  по  березі  йшла  закохана  пара,  а  вітер  затих.  А  зорі,  в  бажанні,  сяяли  ще  яскравіше,  ніж  зазвичай.

*  *  *
--  Катю,  запам'ятай,  якщо  зі  мною  щось  трапиться…
--  Що  ти  таке  говориш?  Що  з  тобою  може  трапитися?
--  Будь  ласка,  не  перебивай.  Якщо  зі  мною  щось  трапиться,  забери  мої  щоденники.  Обов'язково  прочитай  їх.  Забереш?
--  Що  ти  несеш,  які  щоденники,  що  може  трапитися?
--  Мої  щоденники.  Вони  лежать  за  книгами.  Обов'язково  забери  їх  і  збережи.
--  Добре,  заспокойся.
Від  збудження  чоло  Максима  змокріло.  Він  міцно  обійняв  Катю  і  прошепотів:
--  Як  же  я  тебе  кохаю.  Якби  ти  знала.
Замість  відповіді  був  поцілунок.  Гарячий  поцілунок  коханої  дівчини.

*  *  *
Запис  із  щоденника.
9.05.2007  р.
Тепер  мені  є  заради  чого  жити.  Раніш  я  лише  існував,  а  зараз  я  вдихнув  кохання  на  повні  груди  і  так  не  хочеться  видихати.  Та  я  й  не  буду.  Можливо,  вона  допоможе  забути  всі  ті  жахи,  що  їх  довелося  пережити  мені.  Вона  забере  мене  з  цього  світу.  В  свій  чистий  і  незаплямований  світ.

*  *  *
Дощ.  Лив  весняний  теплий  дощ.  Та  їм  було  не  холодно.  Сонце  заходило  за  горизонт  і  хоча  його  не  було  видно,  проте  це  відчувалося.  Враз,  неначе  зі  помахом  чарівної  палички,  перестав  іти  дощ.  Небо  вмить  прояснилося  і  на  їхні  обличчя  впав  останній  промінець  сонця.  Вечір  змішував  все  темніші  й  темніші  фарби,  аж  допоки  його  палітра  не  перетворилася  в  чорну  фарбу  ночі.
Її  очі  блищали  від  збудження  й  кохання.  Мокрий  одяг  прилип  до  тіла  й  не  хотів  зніматися.  Та  після  умовлянь  рук  піддався.  Два  молоді  тіла  тремтячи  наближалися  одне  до  одного.  І  темінь  ночі  не  заважала,  а  скоріш  навпаки  підкреслювала  всі  штрихи  таємниці.  Вони  так  кохали  один  одного.  І  навіть  час  не  міг  порушити  спокою.  Вийшов  місяць  і  білим  світлом  розмішав  темну  палітру  часу.
Якби  вони  знали,  що  та  зустріч  остання.  Остання  для  них…
*  *  *

На  ранок  його  знайшли  в  кімнаті.  Він  повісився.  Ні  останньої  записки.  Нічого.  Лишень  відчинене  вікно  та  купка  попелу  на  підлозі.  Згорілі  щоденники.
Вітер  розносив  попіл  по  кімнаті  й  шепотів:
--  Я  знаю  правду.
Та  його  ніхто  не  слухав.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210191
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 09.09.2010

Троянда на смітнику

Троянда  на  смітнику
Її  знайшли  мертвою  недалеко  від  смітника.  Пусті  очі  були  широко  відкриті  й  дивилися  в  яскраво-червоне  небо.  Від  її  колись  красивого  тіла,  залишилася  лише  бліда  подоба.  Троянди  не  стало.  Квітка  засохла  й  була  викинута  на  смітник.

*  *  *
Оля  була  найкрасивішою  дівчиною  не  лишень  школи,  але  й,  мабуть,  усього  села.  Її  чорне  густе  волосся  рівними  локонами  спадало  на  плечі,  а  глибокі  чорні,  немов  дві  вуглини,  очі  пронизували  всіх  гострим,  проте  не  холодним  поглядом.  Саме  так,  безсердечного  й  глузливого  виразу  в  них  побачити  було  зась.  Чудово  складене  тіло  викликало  у  всіх  бажання,  проте,  здавалося,  що  вона  не  помічала  тих  жагучих  і  брудних  поглядів  оточуючих,  які  масними  очима  проводжали  її.
У  дівчини  було  все,  як  у  всіх.  Нормальна  сім'я,  люблячі  (іноді  їй  здавалося  навіть  занадто)  батьки,  подруги  (які  хоч  і  заздрили,  проте  поважали).  Було,  звичайно,  і  перше  дитяче  закохання  у  власного  хрещеного  батька,  перший  поцілунок  з  хлопцем  з  сусіднього  села  (він  так  цікаво  водив  своїм  язиком  у  неї  в  роті.  Дівчина  не  витримала  і  засміялася.  Хлопця  вона  більше  не  бачила),  перший  сексуальний  досвід  (з  сусідським  хлопцем  на  сіні,  яке  так  приємно  дурманило  своїми  пахощами.  І  літо.  Душна  ніч  липня).  Тобто  було  все,  як  у  всіх.  Проте  не  все…
Оля  так  чекала  принца  на  білому  коні,  чи  мерседесі  останньої  моделі  на  крайній  випадок  (хоча  кінь  виглядав  романтичніше),  свою  єдину  долю,  єдине  кохання  у  яке  зануриться  з  головою  і  яке  буде,  звичайно,  на  все  життя.  А  саме  життя,  їй  видавалося  світлим,  яскравим  і,  звичайно  ж  проблемам  місця  в  ньому  не  буде.
Все  сталося  влітку.  Саме  тоді  й  побачила  його  вперше.  Він  приїхав  до  своєї  тітоньки  в  село,  чи  як  він  говорив:  "К  тьотке  в  дєрєвню".
Юна  дівчинка,  зовсім  наївна  і  така  самовпевнена.  Їхні  погляди  злилися  воєдино,  тіло  затремтіло,  очі  не  знаходили  собі  місця.  А  він  просто  усміхнувся  і  пішов  собі  далі.  "У  нєго,  навєрноє,  билі  дєла",  --  перекривила  ти  сама  себе,  на  такій  чужій  і  негарній  вимові.
З  нею  ніколи  такого  не  траплялося.  В  кіно  все  показують  красиво.  Особливо  в  американських  фільмах.  Вони  знайомляться  десь  на  вулиці,  довго  розмовляють  про  все  на  світі,  а  надвечір  (обов'язково  треба  сидіти  так,  щоб  бачити  захід  сонця)  зливаються  в  жагучому  поцілункові,  а  далі  все,  як  ведеться  (в  голлівудському  фільмі)  любощі,  що  переростають  у  секс.  Оля,  мабуть  була  згодна  на  такий  розвиток  подій.  Це  ж  так  модерно,  прикольно  і  по-сучасному.  "А  які  будуть  наслідки?"  --  так  каже  мама.  Які  наслідки,  адже  це  він,  це  -  саме  її  доля.  Оля  була  образилася  спочатку  на  себе,  що  почервоніла.  Потім  величезний  ком  образи  почав  котитися  на  нього.  Так,  саме  він  винен,  адже  він  не  заговорив,  не  підійшов.  Зрештою  винен  увесь  світ.  Це  село,  ця  дорога,  ця  вулиця,  що  так  не  вчасно  звела  їх  докупи.
Та  нагода  поговорити  невдовзі  з'явилася  і  саме  тоді  коли  ти  цього  найменше  чекала.  І,  як  завше,  була  не  підготовлена  ні  на  йоту.

*  *  *  
Голосно  продзвенів  останній  дзвоник,  що  гнав  "дорослих"  дітей,  себто  випускників  на  волю,  до  свободи.  Іспити  були  складені,  директор,  на  випускному,  прочитала  свою  тогорічну  доповідь,  розплакалася  фальшивими  сльозами.  Вчитель  музики  на  випускному,  дещо  перебравши  зайвого,  так  і  клеївся  до  випускниць,  а  коли  і  вдалося  йому  підчепити  одну  з  пишечок,  і  затиснути  десь  у  темному  кутку,  отримати  дужий  удар  у  щелепу  від  хлопця  тої  дівчинки.  Та  це  випускний  і  буває  всяке.  Саме  на  таких  заходах  гріхочинні  виродки,  напившись  якогось  пійла,  ґвалтували  восьмикласниць  за  школою.  А  закінчивши  свою  справу,  нервово  закуривши  блювали  прямо  на  східці  школи.  Яка  їх  таки  випустила…  Літри  випитого,  кілограми  виблюваного,  десятки  зґвалтованих  і  невдоволений,  але  сповнених  надій  (адже  обіцяв  зателефонувати.  Чи:  "Він  казав,  що  кохає  лише  мене",  чи  інший  хлам).  Для  Олі  все  закінчилося  в  рамках  пристойного.  
Літо  вже  добігало  кінця.  Попереду  на  дівчину  чекала  свобода  й  самостійне  життя.  Життя,  яке  спочатку  так  лякало,  а  з  іншого  боку  було  таким  жаданим  і  довгоочікуваним.
Свобода…
Повні  груди  свободи,  її  п'янкий  аромат  дурманив  голову.  Свобода  жадала  її,  жадала  її  всю,  а  особливо  душу.  Скільки  планів,  планів,  що  обов'язково  здійсняться.  Обов'язково!  Адже  інакше  не  може  й  бути.
На  зупинці  людей  було  мало,  та  і  тих  дівчина  не  помічала,  адже  попереду  було  нове  й  незвідане.  У  тебе  в  голові  крутилися  і  гіпнотизували  нові  слова,  що  скоро  повинні  стати  такими  звичними,  такими  буденними.  Лекція,  аудиторія,  деканат,  сесія…  Слова  діяли  на  тебе,  як  сильний  наркотик  (хоч  ти  не  знала  різниці  дії  між  сильним  і  слабким  наркотиком),  як  найвища  стадія  ейфорії.  Все  повинне  змінитися…
З  динаміків  магнітофона  в  автобусі  виривалося:
"…Шалава,  ла-ла-ла-ла,  
Какая  ти  шалава…"
Бабусі  між  собою  перемовлялися  й  проклинали  молоде  покоління  на  чому  стоїть  світ.  "Ми  в  свойо  врємя  слушалі  такую  красивую  музику,  такую  душевную.  А  ето  што?  Стид  и  срам,  єй  Богу".  Їй  було  байдуже,  що  думають  ці  бабці,  бо  була  в  іншому  вимірі,  в  іншій  галактиці  й  системі.  Твоє  тіло,  дійсно,  було  присутнє  в  цьому  старому  й  пошарпаному  автобусі,  а  розум  десь  далеко,  десь  так  недосяжно  далеко.  Де  --  й  сама  не  уявляла.

*  *  *  
Перший  дзвінок  (але  геть  не  такий,  як  у  школі),  перша  лекція.  Такі  незнайомі  обличчя,  такі  нові  враження,  нові  переживання.  Ти  навіть  не  чула  першої  лекції,  все  було  таким  новим,  таким  неважливим.
Перший  учбовий  день  закінчився,  вийшла  на  вулицю,  дістала  із  маленької  сумочки  пачку  дамських  сигарет  і  закурила.  Оля  ніколи  в  житті  не  курила,  а  тут  вирішила  спробувати.  Важкий  нікотиновий  дим  сильно  вдарив  у  горло,  викликав  кашель.  Та  це  був  лише  початок.  За  кашлем  голова  пішла  обертом.  До  горла  ступив  комок,  занудив  блювотний  рефлекс.  Сигарета  в  той  же  час  полетіла  до  урни,  перший  урок  виявився  невдалим.
Уже  збиралася  йти  до  гуртожитку  та  голос,  сильний  голос  почувся  за  спиною:
--  Оля!  Подожді!
На  голос  повернулася  і  побачила  його.  Він  прямував  назустріч  і  так  лагідно  посміхався.  Подих  перехопило  (невідомо  чи  то  від  сигарет,  а  чи  від  зустрічі).  Що  йому  сказати  не  знала,  так  несподівано  появився  цей  милий  юнак,  який  так  часто  снився  їй  останнім  часом.
Він  підійшов.
--  Привіт,  а  я  смотрю  ти  ілі  нє  ти?  Ти  здєсь  учишься?
--  Так,  я  поступила  саме  сюди.  Сьогодні  був  перший  навчальний  день.  А  ти?  -  якось  несміливо  запитала  і  вся  зашарілася.
--  Да  я  уже  на  третьєм  курсє.  Слушай,  ми  собіраємся  с  друзьямі  пойті  отмєтіть  начало  учєбного  года.  Нє  хочєшь  с  намі?  Будєт  вєсєло.
--  А  чому  б  і  ні,  --  сказала  вона  і  запнулася.  Та,  хоча,  це  ж  свобода.  І  не  потрібно  питати  мами  дозволу.  Дійсно,  а  чому  б  і  ні.  Нічого  поганого  не  трапиться.  
Компанія  йшла  вулицею.  Тобі  було  так  спокійно  й  по-справжньому  драйвово.  Нові  друзі  жартували,  сміялися.  Важко  було  відповідати  даному  колективові,  та  ти  старалася.  Здавалося  виходило.  
Ви  прийшли  на  якусь  квартиру.  Гриміла  музика,  на  столі  напої.  Свято  почалося.  Було  весело,  ви  танцювали,  випивали.  Твоє  тіло  рухалося  в  такт  ритмічній  музиці.  Олег  притискався  все  ближче  і  ближче,  а  ти  запалювала  його,  дозволяючи  його  рукам  раз  по  разу  ковзати  по  тобі.  Декілька  разів  загадково  посміхнутися  (як  в  улюблених  молодіжних  серіалах),  губи  шукали  інших  губ.  Знаходили.  Жагучий  поцілунок  у  такт  улюбленої  музики.  Голова  пішла  обертом,  то  було  не  спиртне,  щось  інше.  "А  може,    то  любов?  Та  єдина,  про  яку  мріяла"  --  думалось  тобі.  Переводячи  подих  ти  вирішила  вийти  на  балкон  подихати  свіжим  повітрям.  Теплий  вітерець  приємно  дмухнув  тобі  в  обличчя  й,  немов  бавлячись,  перебирав  локони  твого  волосся.
--  Ти  нова  дівчина  Олега?
Голос  прозвучав  з  якогось  кутка.  Оля  повернула  голову  на  голос  і  побачила  хлопця  в  дальньому  кутку  балкону.  Він  сидів  в  кріслі-гойдальці  й  курив.  Його  погляд  пронизував  дівчину  й  напевне  чекав  вичерпної  відповіді.  Відповідь  не  заставила  себе  довго  чекати.  Тобі  чомусь  хотілося  всьому  світові  прокричати  про  свої  взаємини  з  Олегом.  Та  ніяких  принад  не  було.  То,  мабуть,  якась  омана,  казка  в  яку  ти  повірила.
--  Так,  --  була  коротка  й  вичерпна  відповідь.
--  Зрозуміло,  будь  з  ним  обережнішим,  --  хлопець  підвів  свій  погляд  на  Олю,  та  з-за  темних  окулярів  очей  не  можливо  було  розгледіти.
--  Чому?  Я  його  люблю.
--  Будь  обережна  і  край.

*  *  *
Кімната  була  заповнена  нікотиновим  димом,  який  клеївся  до  всього  навкруги.  Звукові  хвилі,  здавалося,  застрягали  поміж  клубків  сизого  диму.  Майже  ніхто  не  танцював,  тільки  якась  дівчина  нервово  посіпувалася  під  акорди  новоспеченого  хіта  ультрапопулярної  сучасної  групи.  
Тільки  зараз  ти  звернула  увагу  на  меблі  в  кімнаті.  Посеред  кімнати  стояв  стіл,  майже  весь  заставлений  пляшками,  в  кутку  стояв  невеликий  журнальний  столик,  а  півколом  стояв  диван,  на  якому  сиділи  твої  нові  знайомі.  І  лише  зараз  ти  помітила,  як  новоспечені  друзі  втягують  носами,  якийсь  порошок,  а  з  ними  був  і  Олег…  В  американських  фільмах  ти  бачила,  кубинців-наркоділків,  наркоманів,  які  вживають  наркотики  та  то  був  фільм,  а  зараз  ти  перебувала  в  кімнаті  разом  з  усім  цим.  Тут  поруч,  зовсім  поруч.  Простягни  руку  і  ти  доторкнешся  до  одного  з  них.  Твій  мозок  пробираючись  крізь  симбіоз  свободи  й  алкоголю  вперто  й  голосно  закричав:  "Та  це  ж  наркотики!!!"  Наркотики,  тобі  весь  час  здавалося,  що  це  десь  далеко,  не  в  твоєму  світі,  а  з'ясувалося,  що  це  зовсім  поруч,  біля  тебе.  
Олег  потягнув  носом  білу  смужку  порошку,  із  заплющеними  очима  відкинув  голову  назад  і  лишень  тоді  широко  відкрив  очі,  тобі  здавалося,  що  ті  очі  викотяться  з  орбіт.  Впіймавши  зацікавлений  погляд  Олі,  він  посміхнувся.  Встав  і  підійшов  до  дівчини.
--  Ти  будєш?  -  запитав  він  її.
--  А  що  це?  -  хоч  ти  й  так  прекрасно  розуміла  що  це  таке.
Олег  розсміявся.  Крізь  товщу  липкого  сизого  диму  й  шуму  музики,  його  сміх  розтягувався  і  звучав  дещо  противно,  скрипляче.
--  Ето  елексір  счастья.  Так  ти  будєш?
Тобі  хотілося  відмовитися  і  піти  геть  звідтіля.  Мозок  панічно  бив  у  всі  дзвони.  "Дівчино,  тікай  звідсіль!!!"  --  верещав  він.  Та  ти  вирішила  інакше.  Інша  частина  мозку  сором'язливо  зауважувала  здоровому  глузду:  "Що  подумають  всі,  що  ти  маленька  сєльська  дівчина,  дєрєвня.  Чи  ще  щось  бридке  й  образливе.  А  якщо  ти  спробуєш  один  раз,  нічого  не  трапиться.  Ти  ж  сильна,  це  слабкі  люди  стають  наркоманами,  алкоголіками,  а  ти  сильна  і  з  тобою  нічого  не  трапиться…"  Здоровий  глузд  здався  на  милість  цікавості  й  самоневпевненості  і  ти  спробувала.
*  *  *
Сонце  своїм  червоним  світлом  гладило,  дещо  невпевнено,  тебе  й  намагалося  не  порушувати  спокій,  який  панував  на  твоєму  обличчі.  Оля  прокинулася  у  своєму  гуртожитку  десь  о  четвертій  годині  дня.  Голова  нестерпно  боліла,  а  все  тіло  було  неначе  побитим,  а  до  того  ж  липким  і  противно  слизьким.  Постіль  прилипла  до  твого  мокрого  й  бридкого  (тобі  так  було  огидно)  тіла.  Пересиливши  власну  слабкість  ти  встала.
Дзвонив  телефон,  і  своїм  дзенькотом  розривав  твою  голову  на  частки.
Невідомий  номер.
"Хто  б  це  був?"  --  на  мить  промайнуло  у  твоїй  голові.
--  Алло,  --  сказала  ти  сонним  голосом.
--  Привіт,  соня!  Виході  із  своєй  конури,  сєводня  ми  ідьом  в  клуб,  --  телефонував  Олег.
--  Я  не  хочу,  в  мене  страшенно  болить  голова.
--  Какоє  нє  хочу,  ти  мнє  вчєра  обєщала  і  тєм  болєє  у  мєня  єсть  лєкарство  от  твоєй  мігрєні.  Пойдьом?!  Ну,  пліз?..
--  Добре,  а  ти  де?  -  тобі  так  не  хотілося  кудись  іти,  а  тим  більше  --  в  клуб.  Та  там  був  Олег.
--  Мінут  чєрєз  двадцать  я  буду  возлє  твоєй  общагі.  Виході.
--  Добре,  --  ти  повісила  трубку  й  сама  того  не  підозрюючи  направилася  в  пащеку  страшній  потворі.

*  *  *
Вечірнє  місто  було  чудовим.  Осінній  вечір,  можливо,  що  востаннє  бавив  усіх  теплом.  Ви  підійшли  до  якогось  клубу,  хоча  на  клуб  це  було  зовсім  не  схоже.  Брудне  місце,  все  в  сірих  тонах,  чи  то  так  здавалося  тобі,  адже  голова  досі  розколювалася  на  дрібні  шматки.  Це  місце  тобі  зразу  ж  не  сподобалося,  та  ти  промовчала  не  хотілося  видаватися  нетямущою.  Можливо.  це  прояви  модернізму  чи  авангардизму,  хто  знає.
Гриміла  музика,  кислотною  лавиною  обкидуючи  всіх  навкруги.
Олег  привів  тебе  до  столика,  де  сиділи  вчорашні  знайомі.
Ви  сіли.
Було  багато  алкоголю  і  знову  білий  порошок.  І  знову  ти  не  відмовилася.  І  знову  ти  прокинулася  під  вечір,  але  не  в  себе  в  гуртожиткові,  а  в  невідомій  кімнаті,  в  невідомому  тобі  місці.

 *  *  *
Оля  розплющила  очі.  Сонце,  яке  заходило  боляче  різало  очі.  Вона  на  мить  закрила  їх  знову,  та  цікавість,  а  з  нею  і  страх  невідомості  окутав  її.  Дівчина  не  знала  де  вона,  що  це  за  місце  і  як  вона  сюди  потрапила.  Оля  намагалася  згадати,  згадати  все  -  та  марно.  В  пам'яті  виникали  лише  уривки  картин,  які  не  були  пов'язані  між  собою.  Намагання  скласти  цілісну  картину  не  полишало  дівчину.  Вона  пригадала  несамовиті  танці  в  клубі,  потім  обійми,  цілунки  Олега,  чи  когось  іншого  -  не  могла  пригадати  обличчя.  Потім  ця  кімната…
Ти  встала,  одяглася  і  вже  збиралася  йти,  як  у  двері  хтось  подзвонив.  То  був  Олег.
--  Привєт,  соня.  Как  спалось?
--  Де  я,  що  трапилося  цієї  ночі?
--  Да  ничєго  такова,  ти  уснула.
--  Я,  мабуть,  піду  до  себе.
--  Ладно,  єсли  што  звоні,  --  чомусь  останнє  -  єсли  што,  боляче  вдарило  по  твоїх  вухах,  так  врізалося  в  підсвідомість,  неначе  Олег  знав  щось,  та  глибоко  приховав  од  неї.  Приготував  це  на  потім.  Він  був  впевнений  що  вона  обов'язково  зателефонує.

*  *  *
Цієї  ночі  ти  не  спала.  Все  тіло  ламало,  тебе  всю  кидало  то  в  жар,  то  в  холод.  Зуби  цокотіли  так,  що  складалося  враження,  що  тебе  чують  на  сусідній  вулиці.
Десь  о  четвертій  годині  ти  все  ж  таки  наважилася  зателефонувати  Олегові.  Трубки  ніхто  довго  не  брав,  аж  раптом  на  другому  кінці  дроту  озвався  голос  Олега,  ти  не  знала,  що  сказати.  Через  півгодини  він  приїхав  до  тебе.  І  знову  білий  порошок.
Все  проходило,  неначе  уві  сні,  неначе  не  з  тобою.  Наркотики…  Та  потрібні  були  гроші.  І  тоді  Олег  приводив  до  тебе  своїх  друзів,  і  все  заради  чергової  дози  отрути.  Ти  вже  не  пам'ятала  всіх,  але  перший  раз  відклався  назавжди  в  твоїй  пам'яті.  
То  було  десь  в  середині  січня,  чи  лютого.  Було  досить  зимно.  День  складався  доволі  непогано.  Ти  жила  в  Олега  й  іноді  називала  його  своїм  чоловіком.  Він  не  заперечував  та  проявляв  свою  любов  досить  незвично.  Спочатку  був  лагідним,  далі  накачував  наркотиками  й  ґвалтував.  Й  чим  більше  дівчина  пручалася  тим  сильніше  він  бив  її.  Коли  ж  вона  була  лагідна  до  нього,  він  злився  й  бив  її  ще  нещадніше.  
Десь  о  двадцятій  годині  Олег  повернувся,  як  він  казав  з  роботи.  Насправді,  де  він  ходив,  ніхто  не  знав.  Повернувся  не  сам,  а  з  давнім  другом  (Оля  й  раніше  бачила  цього  статечного  дядечка  років  сорока  п'яти  -  п'ятдесяти).  Всі  разом  сиділи  вечеряли,  потім  Олег  зірвався  з  місця  і  побіг,  на  запитання  дівчини  кинув,  що  нібито  справи.  Оля  залишилася  з  Олегович  другом  наодинці.  Він  налив  собі  повну  склянку.  Пив  і  чудно  так  присмоктував.  Випивши,  перевів  масний  погляд  на  Олю.  Раптом  схопив  її  за  руку  й  сильно  смикнув  до  себе,  повалив  на  стіл  й  почав  зривати  одяг.  Ти  кричала,  та  ніхто  не  чув,  ти  пручалася,  та  ніхто  не  йшов  на  допомогу…
Так  не  повинно  було  статися.  З  ким  завгодно,  тільки  не  з  тобою.  Не  з  тобою.

*  *  *
Тебе  знайшли  біля  смітника.  Очі  дивилися  на  червоний  захід  сонця.  Тебе  не  стало.  Троянду  зрізали,  використали,  а  коли  вона  засохла,  викинули  на  смітник.
Ти  летиш  крізь  туман.  Назустріч  заходу  сонця.  Ти  невагома,  як  вітер  і  прекрасна,  як  ранкова  зоря.  Твоє  волосся  розвівається  і  окутує  горизонт  прозорим  павутинням.  Ти  летиш  назустріч  заходу  сонця.  
--  Будь  з  ним  обережна.
--  А  мені  байдуже.  Мені  вже  все  однаково.
Настала  ніч,  а  з  нею  і  темрява…  
Троянда  на  смітнику.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210190
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 09.09.2010

Мотылек

Мотылек

Мотылек  летел  на  свет,  который  так  заслеплял  его,  который  грел  его  своим  теплом.  Он  кружился  и  кружился  над  свечкой,  которая  горела  на  столе  посреди  ночи.  Мотылек  то  опускался,  то  поднимался,  чувствуя  в  груди  огонь  (он  думал,  что  это  огонь  его  любви,  а  на  самом  деле  -  это  был  лишь  огонь  свечки).  Целый  час  мотылек  кружил  над  своей  избранницей.
Воск  таял  и  постепенно  стекал  на  подсвечник  тоненьким  ручейком.
Мотылек  устал  и  решил  подлететь  совсем  близко  к  зажженной  свече.  Он  набрался  мужества  и  сильным  взмахом  крыльев  направился  к  огоньку.  Как  сильный  был  жар  в  его  груди,  как  сильно  трепетало  его  сердце,  как  сильно  горело  желание  в  его  крыльях.
Жар  все  сильнее  и  сильнее  ощущался  в  его  теле,  и  неожиданно,  он  и  сам  не  понимал,  как  сознание  перестало  работать,  все  погрузилось  в  темноту.
Мотылек  очнулся,  когда  солнце  уже  высоко  стояло  и  заливало  своим  светом  комнату  и  стол,  на  котором  он  лежал.  Все  тело  его  горело,  голова  кружилась.  Мотылек  попытался  встать,  но  у  него  ничего  не  получалось  как  с  первого,  так  и  со  второго  раза.  Наконец  с  третьего  раза  ему  удалось  подняться.  Он  осмотрелся  по  сторонам.  От  его  крылышек  остались  лишь  обгорелые  кусочки,  а  от  его  свечки,  которую  он  любил,  на  столе  остался  лишь  маленький  кусочек  воска.
Мотылек  поднялся  и  медленно  пошел  прочь…
По  свече  скатилась  последняя  капелька  воска…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210029
рубрика: Проза, Гражданская лирика
дата поступления 08.09.2010

Черно-белый кадр

Черно-белый  кадр

Посвящается  моей  самой  дорогой  и  любимой  сказке

Рука  скользнула  по  телу,  пальцы  ощутили  твердость  груди.  Ты  на  мгновение  затаила  дыхание.
Рукам  было  все  мало,  они  опускались  все  ниже  и  ниже.  На  секунду  твое  дыхание  прервалось,  из  уст  вырвался  теплый  стон  и  вновь  прерывистое  дыхание.  Желания  скапливались  внутри  на  протяжении  всего  месяца  и  в  одно  мгновение  вырвались  наружу,  озарив  весь  мир  мириадами  фотонов  сладостной  страсти.  По  всему  телу  тепло  и  еле  уловимая  дрожь.  И  все  вокруг  погрузилось  в  прерывистое  дыхание  и  сбивчивый  ритм  сердца,  которое  желало  вырваться  наружу  и  разлететься  по  всей  округе,  озаряя  все  ярким  светом.
Комната  наполнилась  запахом  желания  и  любви.  Мир  вокруг  перестал  существовать.  Все  объяснялось  и  укладывалось  в  два  сердца,  в  нежные  изгибы  линий  тела  и  ровное  течение  времени.  Хотя  времени,  как  физического  понятия  не  существовало,  не  существовало  также  и  всего  мира.  В  одно  мгновение  вся  вселенная  сжалась  в  точку  и  поместилась  в  самую  глубину  сердца.  Взрыв  света  озарил  все  вокруг.  Миллиарды  лет  свет  хранил  свою  энергию,  свято  охраняя  ее,  именно  для  этого  момента.  И  вот,  это  время  настало.  Энергия  света  росла,  с  каждой  минутой,  набирая  силу  и  уверенность.  Было  тесно  в  бесконечности  пространства,  хотелось  найти  выход.  А  его  все  не  было.  Давление  энергии  света  росло.  Стены  бесконечного  пространства  больше  не  могли  выдерживать  напор  сладкой  силы  страсти.  Раздался  взрыв  необычайной  мощи  и  силы,  волна  света  сносила  все  преграды  на  своем  пути,  каждой  своей  частицей  проникая  в  самые  потаенные  уголки  души.  Так  родилось  что-то  новое,  именно  так  рождается  жизнь.  То  новое,  что  создает  и  разрушает,  одинаково  сильно  любит  и  ненавидит.  Бесконечно  сильно  готово  простить  и  в  то  же  время  несправедливо  наказать.  Это  то,  что  называют  "рукой  милосердия"  и  "бичом  всего  человечества".  Глаза  сияют  искренней  добротой  и  добродетелью  и  в  то  же  время  подлой  злобой  и  предательством.  Уста  твои  произносят  медовую  ложь  и  желчную  правду,  как  пуританин  в  одной  руке  сжимаешь  меч,  а  вторая  прижимает  к  сердцу  крест  святой.  Кто  ты,  что  родился  в  любви  и  ненависти?  Какой  твой  истинный  образ?  Маска  комика  или  трагика  красуется  на  твоем  лице?  Ты  как  Янус  римский,  дитя  соблазнов  и  пороков,  сын  или  дочь  минутной  слабости  и  вселенской  долго  ожидаемой  любви.
*  *  *
Достаешь  из  верхней  полки  старого,  пыльного  шкафа  альбом  с  фотографиями,  такой  же  древний,  как  и  сам  сервант.  Первая  страница,  немного  пожелтела  от  времени.  Старая  черно-белая  фотография  переносит  нас  в  прошлое,  отбрасывает  на  целую  эпоху  назад.  Время  бежит  неумолимо,  но  все  остается  таким  же.  Разве  может  исчезнуть  счастье  и  печаль,  любовь  и  ненависть,  радость  и  горе?  И  разве  стареют  улыбка  на  губах,  или  огонек  надежды  и  счастья  в  глазах?  Вряд  ли…  Скорее  нет.  Каждая  фотография  -  это  момент  жизни,  а  каждый  эпизод  несет  определенную  энергетику.  Поэтому  пересматривая  альбом,  обращаем  внимание  не  только  на  знакомые  лица,  пытаешься  проникнуться,  впитать  в  себя  атмосферу  эпизода.  Окунуться  в  те  реалии,  что  происходили  в  данный  момент,  минуту  или  даже  час  назад.  Особенно  интересны  коллективные  фотографии,  и  каждое  отдельное  лицо  на  них  -  уже  история.  Пускай  будничная,  похожая  на  другие,  но  все  же  история,  эпоха  целой  личности.  Разве  есть  на  свете  незначительные  мелочи?  Ответ  один  -  нет,  ибо  каждая  мелочь,  каждая  деталь  -  это  маленький,  иногда  крошечный  пазл  целостной  картины.
Перед  глазами  пробегают  лица  людей.  Возможно,  их  уже  нет  в  живых,  но  воображение  рисует  их  жесты  и  движения.  Вот  они  становятся  для  общей  фотографии.  Еще  многие  переговариваются  между  собой,  о  чем-то  спорят,  смеются,  но  лишь  фотограф,  как  волшебник,    произносит  фразы,  как  лица  их  переменяются,  становятся  неестественно-напряженными.  Миг  проходит.  И  вновь,  поднимаются  глобальные  темы.  Звучит  беседа  о  музыке,  книгах,  фильмах,  картинах,  непонимании  поколений.  Все  эти  вечные  темы  всегда  были  и  будут  актуальными.
Отдельный  эпизод  одиночные  фотографии.  Старые  черно-белые  фотографии.  Казалось  бы,  как  можно  передать  все  чувство.  Всю  контрастность  в  двух  цветах,  а  оказалось,  что  именно  черно-белая  фотография  обладает  душой,  именно  на  ней,  возможно,  передать  всю  полноту  чувств,  всю  изящность  и  грацию.  Два  цвета  и  тысячи  оттенков.  Передать  все  двумя  цветами  -  это  истинное  мастерство  и  талант  гения.  Многоцветовые  фотографии  красивы  и  красочны,  но  они  не  дают  почувствовать  всю  глубину  и  душевность  картины.  Да,  они  яркие  и  наполнены  тысячами  красок  и  миллионами  оттенков,  но  все  эти  слои  мешают  заглянуть  в  сердце  человека  изображенного  на  фотографии.
Пальцы  медленно  перелистывают  пыльные  страницы,  глаза  жадно  впитывают  детали  изображений,  мозг  спешно  анализирует  полученную  информацию,  а  душа  окрылено  взлетает  к  небесам,  уединяясь  там,  и  вкратце  пытается  наладить  разговор  с  той  энергией,  что  излучает  каждое  фото,  в  старом,  пожелтевшем  от  времени  альбоме  с  металлическими  вставками  на  обложках.
Ты  целенаправленно  шел  к  единственной  фотографии,  которая  на  самом  деле  интересовала  тебя,  но  остальные  фото  были,  так  или  иначе,  связанны  с  той,  единственной.  Вся  связь,  на  первый  взгляд,  была  незначительной,  малоинтересной,  но  это  только  на  первый  взгляд,  ибо  все  изображения  были  сделаны  в  одну  эпоху,  даже  в  одно  десятилетие.  Цель,  которую  ты  поставил  перед  собой,  была  выполнена  более,  чем  на  сто  процентов.  Тобой  было  установлено,  что  альбом  сделан  в  довоенное  время,  то  есть  в  тридцатые  годы.  Теперь  стояла  не  менее  важная  задача:  определить  тех,  кто  изображен  на  всех  снимках.  Задача  чрезвычайно  трудная.  Людей  изображенных,  скорее  всего  уже  нет  в  живых,  а  тех,  кто  знал  бы  их,  ты  и  не  представлял,  где  искать.  Ведь  альбом  нашел  случайно,  а  прежняя  хозяйка  квартиры,  у  которой  ты  приобрел  жилище,  понятия  не  имела,  о  чем  ты.  Всматривался  в  лица,  изучал  фон,  чтобы  хоть  как-то  приоткрыть  загадку  альбома,  но  все  тщетно.  Было  чувство,  что  сам  фотоальбом  не  хочет  открывать  тайну  своего  происхождения,  а  все  эти  люди  специально  держат  свою  историю  за  семью  замками.
Восьмая  страница  не  была  похожа,  на  все  остальные.  Она  была  фактически  пустой  и  только  одна  фотография  украшала  ее.  Но  казалось,  что  весь  альбом  создавался  именно  ради  этого  снимка.  Он  был  как  самый  красивый  и  эффективный  бриллиант  в  царской  короне,  изюминкой  всего  альбома.  На  фотографии  была  изображена  молодая  женщина.  Твои  глаза  невольно  останавливались  каждый  раз,  как  ты  брал  альбом  в  руки.  Загадочность  снимка  заключалась  и  в  том,  что  изображенная,  как  Мона  Лиза  великого  Леонардо  не  могла  никого  оставить  безразличным.  Можно  любить,  или  не  любить  творение  Леонардо,  но  оставаться  безразличным  -  никогда.
Черные  волосы  женщины,  локонами  спадали  на  плечи,  глаза  были  немного  опущены  вниз;  создавалось  впечатление,  что  она  просто  смотрела  на  свои  руки.  Ровные  тонкие  губы  застыли  в  некой  скромной  улыбке,  немного  застенчивой,  немного  загадочной.  Небольшой  нос  и  круглый  подбородок  подчеркивали  изящность  и  женственность  девушки.  Но  самым  главным  (как  тебе  казалось)  штрихом  была  шляпка,  которая  так  мило  украшала  ее  головку…

*  *  *
Последняя  страница  старого  альбома,  как  некая  черта  под  действием.  Вот  так  переворачиваешь  лист,  а  вместе  с  ним  подходишь  к  осмыслению  своих  поступков  и  действий.  Перевернув  последнюю  страницу  альбома,  а  вместе  с  ней  ушли  в  прошлое  все  заботы.  И  вроде  все  ясно,  но  впереди  новые  и  новые  заботы  и  битвы,  для  которых  будут  свои  альбомы,  свои  черно-белые  кадры.  И  так  же  неустанно  будут  листать  пожелтевшие  страницы  пальцы,  и  так  же  внимательно  будут  искать  самые  незначительные  детали  глаза.  И  будет  перевернута  последняя  страница,  закроется  альбом,  и  будет  заброшен  на  самую  дальнюю  полку  пылиться  среди  всякого  ненужного  старья.  Дело  сделается  и  будет  подведена  под  ним  жирная  линия,  и  забудется  оно.  Но  не  для  тебя.  Не  мог,  не  имел  права  заканчивать  все  дела,  ведь  альбом  ты  закрыть  так  и  не  смог.  Стрелки  на  часах  отмерили  давно  уже  полночь,  а  глаза  все  всматривались  в  одну  единственную  фотографию  сделанную  полвека  назад.  Какая-то  сила  держала,  не  давала  просто  взять  и  захлопнуть  этот  альбом,  но  не  все  было  так  просто,  как  казалось  на  первый  взгляд.
 
*  *  *
Как  приятно  поют  ночью  нимфы.  Ветер  приносит  соленую  влагу,  которая  оседает  на  губах.  Солнце  сейчас  где-то  далеко,  на  другом  конце  земного  шара.  Здесь  царство  ночи.  Ночи  и  нимф  морских,  что  вышли  из  пены  морской,  из  той  самой  пены,  которая  родила  прекрасную  Афродиту.  Лунный  свет  белой  дорожкой  падал  на  черные  мокрые  камни.  Ночь  тем  прекрасна,  что  умеет  объединить  в  себе  лишь  два  света:  черный  и  белый.  Именно  ночь,  как  самый  искусный  художник  так  умело  смешала  краски,  что  не  осталось  ничего  лишнего.
Нимфы  пели  ровными  голосами.  Эта  ночь  была  так  же  прекрасна,  как  и  они.  Длинные  волосы  спадали  с  плеч,  открывая  взору  красивые  ровные  белые  спины.  Одинокий  путник  стоял  неподвижно  около  самого  обрыва.  Его  глаза  жадно  всматривались  в  темноту,  пытаясь  украсть  хотя  бы  фрагмент  какой-то  картины.  Слух  его  не  подводил.  Он  был  уверен,  что  слышит  так  же  четко  чудесное  пение,  как  и  шум  волн  прибоя.
Небольшая  волна  игралась  с  кончиками  волос  нимф,  оставляя  на  них  частички  пены.
Небольшой  шаг  навстречу  чарующему  голосу,  и  еще  один  навстречу  обрыву.  Чарующий  полет  под  голос  прекрасных  нимф.  Песня  их  постепенно  заканчивается.  И  море  принимает  своих  дочерей  в  нежные  объятья  теплой,  солоней  воды,  а  ветер  разносит  влагу  по  всей  округе.
*  *  *
Утро  не  принесло  долгожданного  отдыха.  Красные,  налитые  кровью  глаза  устало  всматривались  в  черно-белую  фотографию  старого  альбома.  Казалось,  что  тобой  изучен  каждый  штрих  и  каждая  мелочь  этого  чарующего  образа,  но  новый  взгляд  приносил  и  новые  впечатления,  новые  данные  про  это  фото,  этого  человека.  Казалось,  ты  знаешь  целую  вечность,  и  в  тот  же  час  абсолютно  незнакомая  девушка,  но  такая  желанная.  Ночь  размышлений  не  прошла  даром,  она  принесла  бредовые  идеи  и  фантазии;  но  чем  бредовее  кажется  идея,  тем  более  осуществима,  оказывается  в  реальности.
Минута  растянулась  в  пять  и  на  странице  альбома,  где  находилось  фото  девушки,  появилось  еще  одно  изображение.  Пускай  реальность  не  дает  возможности  им  быть  вместе,  так  хоть  на  страницах  не  будут  расставаться.

*  *  *
Лува  листала  альбом.  Старые  фотографии  переливались  таинственным  блеском  лазури.  Вода  -  это  ее  стихия,  ее  дом.  Сколько  себя  помнит  именно  эта  бухта  дарила  ей  тепло  и  служила  жилищем.  Кроватью  нимфе  служил  огромный  камень,  покрытый  мягкими  водорослями,  а  комнатой,  как  и  домом  -  вся  лагуна.  Старый  альбом  достался  ей  от  матушки,  которая  всегда  повторяла,  что  он  волшебный.  Так  случилось,  что  матушки  больше  нет  в  живых,  она  превратилась  в  морскую  пену.  
Нимфы  удивительные  существа  и  необычайно  красивые,  но  любить  не  имеют  права.  Нимфа,  которая  хочет  иметь  ребенка  сама  себя  обрекает  на  смерть.  Ведь  когда  дочке  исполниться  пять  лет,  с  первыми  лучами  солнца  день  принесет  с  собой  и  смерть  прекрасной  жительницы  моря.  Первые  солнечные  лучи  осветят  гладь  моря,  а  волна  вынесет  на  берег  белую  пену.  И  никто  и  не  осмелиться  подумать,  что  именно  эта  пена  и  есть  прекрасная  нимфа,  что  еще  пару  месяцев  назад  своим  дивным  голосом  завлекала  одиноких  путников  на  верную  гибель.  
Нимфы  не  могут  любить,  ибо  любовь  для  них  сродни  верной  смерти,  гибель  в  родном  доме,  имя  которому  -  море.

*  *  *
Страница  за  страницей,  а  вокруг  стоит  тишина,  на  дне  морском  всегда  царит  тишина.  Пускай  там,  наверху  разыгрывается  ураган  и  шторм,  которые  ломают  мачты  кораблей,  швыряют  суденышки  как  яичные  скорлупы  (это  Лува  наслушалась  от  стариков),  здесь  царит  гармония  тишины  и  спокойствия.  
Каждая  фотография  альбома  -  это  целое  открытие,  путешествие  в  иной  мир,  где  все  совсем  не  так  как  у  них.  Она  не  могла  представить  себе,  как  можно  жить  без  воды,  не  в  том  понимании  воды,  как  это  представляют  себе  ибхи.  Для  них  вода  -  это  источник  влаги,  а  для  нимфы  -  это  дом,  целая  стихия.
Восьмая  страница  была  волшебной.  Она  всегда  манила  к  себе,  притягивала  невидимой  силой.  Страница  была  посвящена  одной  ибхи.  Этот  лист  альбома  всегда  казался  особенным,  но  сегодня  он  был  совершенно  другим,  не  таким  как  всегда.  От  изображения  исходил  тусклый  голубоватый  свет,  который  равномерно  освещал  всю  страницу.  Такого  ты  никогда  не  видела.  Казалось,  что  это  самое  невиданное  доселе  волшебство.  Нимфа  не  сводила  глаз  с  фотографии,  голубоватое  сияние  каким-то  образом  начало  действовать  на  девушку,  закачивая  и  убаюкивая  нежной  мелодией,  которая  появилась  неизвестно  откуда.  Мелодия  звучала  все  громче  и  громче,  казалось,  она  звучит  из  дальних  мест.  Ты  прислушалась.  И  действительно  дивная  музыка,  незнакомая  тебе,  но  такая  прекрасная  и  нежная  лилась  медовым  потоком  со  страниц  твоего  волшебного  альбома.  Хотелось  спать,  глаза  закрылись,  тело  окутали  мягкие  водоросли,  служившие  одеялом.
Ощущение  полета.  Луве  казалось,  что  ее  тело  превращалось  в  перышко  чайки  и  медленно  летит  по  небу,  а  ветер,  играясь,  подхватывает  то  перышко  и  бросает  еще  выше  и  выше,  аж  до  самых  облаков.  Хотелось  открыть  глаза  и  посмотреть,  как  высоко  она  уже  слетела,  но  было  тяжело  поднимать  веки.  Ветер  доносил  до  ушей  незнакомые  звуки,  тело  летело  все  дальше  и  дальше.
Альбом  медленно  опустился  на  песок  и  водоросли  приняли  его  так  же  нежно,  как  и  Луву.  Вода  нежно  ласкала  ее  тело  и  было  так  приятно  и  тепло.  Но  сон  был  слишком  правдоподобным.  Нимфе  стало  холодно,  и  она  открыла  глаза.

*  *  *
Ты  находилась  в  очень  странном  месте  и  лежала  на  странном  камне,  а  вместо  водорослей  была  ткань,  теплая  и  сухая  на  ощупь.  Лува  встала  и  прошла  по  комнате,  здесь  не  было  той  тишины,  что  царила  на  морском  дне.  Сплошной  шум,  лишний  и  такой  ненужный.  Звуки  вокруг.  Они  мешали  и  раздражали,  больно  резали  слух.  Привыкшая  к  тишине  морского  дня  нимфа  не  могла  понять  откуда  исходит  каждый  звук  и  какому  невиданному  животному  принадлежит  каждый  в  отдельности  звук.  Сколько  непонятных  интересных  предметов  окружали  тебя.  Многие  из  них  были  твердые  и  холодные,  некоторые  мягкие  и  теплые.  Все  новое  и  необычное.  Где  ты?  что  за  странное  место  и  куда  ты  попала.  Девушка  вышла  из  одной  комнаты  и  очутилась  в  другой.  Все  эти  стены,  тесное  пространство  окруженное  холодными  стенами.  Каждая  стена  давила  на  тебя.  Дома  ты  привыкла  видеть  мир  без  границ.  Сколько  хватало  взора  -  столько  была  одна  вода,  а  ночью,  сидя  на  камне  возле  самой  кромки  воды  ты  ощущала  простор  вне  моря.  А  здесь  было  как-то  неуютно,  но  интерес  и  желание  познания  нового  брали  свое.  Разве  могла  представить  себе,  что  очутишься  в  новом  для  себя  мире,  да  еще  таком  необычном  и  до  боли  странном.
Лува  зашла  в  третью  комнату,  где  царил  полумрак.  Глаза  твои  прекрасно  видели  в  темноте.  Комната  была  меньше  предыдущих.  Посреди  стояла  большая  кровать,  на  которой  кто-то  спал.  Рядом  с  кроватью  стоял  столик,  на  котором  лежал  открытым  старый  альбом,  такой  же,  как  и  у  тебя.  
Нимфа  тихо  присела  на  краю  кровати  и  взяла  в  руки  альбом.  Те  же  самые  лица,  те  же  снимки  и  только  восьмая  страница  другая…

*  *  *
Сон,  как  фантастическая  реальность.  Иногда  невозможно  понять,  спишь  ты  или  уже  проснулся.  Вот  так  лежишь,  поглощая  глазами  темноту,  и  реально  видишь  происходящее  вокруг.  Вот  и  сегодня  прекрасно  видишь,  как  в  комнату  входит  она.  Именно  та,  что  беспокоила  тебя  на  протяжении  последнего  времени.  Абсолютно  нагая,  девственно  прекрасная  и  чистая,  как  ночной  влажный  воздух  на  побережье  моря.  Волосы,  черные  как  ночное  небо  падали  на  плечи,  а  дальше  длинными  локонами  покрывали  спину,  обнажая  высокую  красивую  грудь.  Ночная  гостя  осторожно  подошла  к  журнальному  столику  и  взяла  альбом  в  руки.  Хотелось  окликнуть,  позвать  ее.  Но  чувство  страха,  что  видение,  столь  прекрасное  и  неожиданное  исчезнет  так  же  быстро,  как  и  появилось.  Но  каким  бы  не  был  страх,  любопытство  побеждает  почти  всегда  наверняка.  Желание  хоть  как-то  обратить  на  себя  внимание,  что  я  вот  он,  я  здесь.  Я  люблю  тебя,  ответь,  что  чувствуешь  ты?  Но  непонятная  сила  сдерживала  порывы,  всякий  раз,  когда  они  возникали.
Прекрасная  ночная  гостя  присела  на  краю  кровати,  лишь  тихий  скрип    выдал  ее  присутствие.  Темнота  мешала  разглядеть  ее  полностью  и  только  возникавшая  лишь  на  миг  луна  освещала  девушку.  Но  только  мгновение  и  снова  пряталась  за  тучи.  Но  света  было  не  нужно,  воображение  легко  дорисовывало  недостающие  линии  и  перед  глазами  возникала  целостная  картина  мечты,  того  идеала,  что  придумывал  себе  на  протяжении  последнего  времени.  Шли  секунды,  которые  растягивались  на  целую  вечность.  Но  и  этой  вечности  было  мало.  Времени    не  существовало.  Силы  сдерживать  себя  уже  не  было.  Страх  был  подавлен  желанием.  Ты  повернулся  к  незнакомке  и  решился  заговорить:  
–  Прошу  тебя,  скажи  кто  ты?
Незнакомка  от  неожиданности  встрепенулась  и  повернулась  лицом  к  тебе.  Миг  она  молча  сидела,  а  потом  наклонилась  над  твоим  лицом,  словно  пытаясь  разглядеть  каждую  морщинку.  Ее  лицо  находилось  так  близко,  что  ты  слышал  ровное  дыхание,  видел  черный  огонек  в  ее  глазах.  Губы  обжег  сладкий  поцелуй,  который  взрывал  твое  желание.  Тебе  хотелось  еще  большего.  Поцелуй  прервался  так  же  неожиданно,  как  все  и  началось.
–  Прошу,  не  останавливайся.  Ты  мечта,  ты  мой  идеал,  -  скороговоркой  выпалил  ты,  но  тоненький  пальчик  девушки  лег  на  уста,  прервав  тем  самым  твое  бессмысленное  повествование.  Слов  было  не  нужно,  все  было  ясно  и  так.

*  *  *
Горизонт  наполнился  багрянцем,  приближалось  утро,  а  с  ним  и  свет  нового  дня.  Ночная  гостья,  как  кошка,  грациозно  встала  с  кровати,  не  отрывая  взгляда  от  мужчины.
Комната  наполнялась  голубоватым  туманом,  который  в  предрассветном  полумраке  казался  наполненный  мистическим  смыслом.  И  чем  ближе  приближался  рассвет,  тем  туман  становился  все  гуще  и  гуще.  Сначала  ты  еще  различал  хоть  какие-то  ее  черты,  но  постепенно  голубея,  дымка  полностью  поглотила  девушку.  Солнечный  свет  быстро  разогнал  предутренний  мираж.
В  комнате  ты  был  сам  и  только  соленый  привкус  моря  на  губах  говорил  о  том,  что  ночной  визит  был  не  сон.  Но  так  устроен  человек,  что  желанное  иногда  так  хочется  выдавать  за  действительное.
*  *  *
Нимфа  не  имеет  права  любить,  ведь  любовь  для  нее  означает  смерть.  А  если  все  же  полюбила,  как  тут  быть?  Осуждение  со  стороны  сородичей  обеспечено,  но  то  не  страшно,  ведь  чувства  –  это  лучшее,  что  было  когда-либо  у  нее.  И  хотелось  счастья,  хоть  миг,  хоть  секунду,  лишь  бы  своего.  Чтобы  не  делить  ни  с  кем  и  никому  не  отдавать,  а  оставить  вот  такое  целое,  себе  только.  Разве  не  заслуживает  этого  каждый  и  Лува  в  особенности.  И  ради  этого  мига  ты  готова  была  жертвовать  многим,  возможно,  даже  жизнью.  Да  именно  ради  любви  нимфа  готова  была  на  все.  Ей  так  хотелось  любить  и  быть  любимой,  всегда  быть  рядом  с  тем  человеком,  которого  подарила  ей  судьба.  Они  разные,  и  встречаться  могут  лишь  ночью.  Но  на  то  ночь  и  создана.  Время  любви  и  единства  двух  душ.

*  *  *
Целый  день  нимфа  пыталась  понять,  как  ей  удалось  попасть  в  мир  ибхи.  Возможно  причиной  тому  альбом,  который  является  своеобразными  вратами  между  твоим  миром  и  миром  по  ту  сторону.  
День  прошел  в  напряженных  размышлениях.  Лува  только  то  и  думала,  как  попасть  во  второй  мир,  как  остаться  там,  или  как  забрать  свою  любовь  сюда,  в  ее  дом,  ее  мир.  Как  сделать  встречи  более  длительными.  Но  вечер  уверенно  приближался,  не  прошло  и  нескольких  часов,  как  отворил  двери  ночи,  а  сам  удалился  ждать  своего  череда  в  следующий  день.  Вот  так  каждый  день  вечер  передает  эстафету  ночи,  ночь  -  утру,  утро  -  дню,  а  день  -  снова  вечеру.  И  так  тысячи  лет  в  одной  последовательности.  Идеальный  механизм  работал  без  сбоев  и  задержек.  Значит,  так  нужно,  значит,  так  правильно.  Хотя  ей  обидны  было  правила,  что  нимфы  не  могут  любить.  Так  тебе  говорили  с  самого  детства,  это  было  уже  не  правило,  скорее  закон.
Лунная  ночь,  а  Лува  все  на  дне.  Ей  не  хочется  спать,  петь.  Она  счастлива.  Да  именно  теперь  она  счастлива,  как  никогда.  Ей  хотелось  побыстрее  отправиться  к  своему  ибхи.  Нимфа  как  и  в  прошлый  раз  взяла  в  руки  альбом  и  медленно  начала  его  листать,  но  вчерашнего  свечения  не  было,  фотография  как  и  прежде  отливалась  только  черно-белым  глянцем.  Какая-то  горечь  и  обида  вкрадывались  тебе  в  душу.  Сердце  не  могло  поверить,  а  разум  отказывался  объяснять,  почему  ничего  не  получается.  Лува  повторяла  все  с  самого  начала,  но  снова  ничего  не  выходило.  Гнала  от  себя  мысли,  что  судьба  подарила  тебе  лишь  мгновение  счастья.  Ведь  даже  за  тот  миг  твое  сердце  успело  наполниться  до  самых  краев  новым  чувством,  имя  которому  -  Любовь.  Величайшее  из  чувств,  сильнейшее  из  лекарств  и  такое  же  сладко-горькое,  как  яд,  который  способен  убивать  так  же  медленно,  мучительно  и  красиво.  Лува  закрыла  альбом  и  положила  на  место.  Единственное  чувство,  наполняющее  всю  изнутри,  было  отчаяние.  Именно  вооружившись  им,  ты  прилегла  на  свой  большой  камень,  морские  водоросли  нежно  обняли  твой  стан,  и  море  стало  на  какую-то  миллиардную  долю  промилле  солонее.

*  *  *
Аскольд  готовился  к  встрече  долго  и  со  вкусом.  Этот  ужин  для  двоих  хотелось  провести  в  неком  восточном  с  элементами  европейского  стиле.  Низенький  столик,  на  котором  горели  две  высокие  свечи,  вместе  с  огнем  некого  шарма,  разносили  по  комнате  аромат  жасмина.  Дорогое  белое  вино,  высокие  фужеры,  в  стекле  которых  отражались  огоньки  свечей.  В  духовке  томился  ужин.  
Он  один  раз  за  другим  наматывал  вокруг  маленького  стола,  все  время  что-то  поправляя,  переставляя.  Никак  не  мог  найти  себе  места.  А  ее  все  не  было.  "Может  -  это  всего  лишь  сон,  или  проделки  моей  болезненной  психики",  -  повторял  ты  себе,  но  каждый  раз  прогонял  эти  мысли  подальше  .  Ты  не  мог  поверить,  что  мозг  способен  на  такое.  Конечно,  ты  читал  научные  статьи,  слышал  лекции  известных  эскулапов  в  данной  отрасли,  и  прекрасно  понимал,  что  человеческий  мозг  способен  на  многое,  но  не  мог  предположить,  что  твой  разум  может  так  зло  шутить  над  тобой.  "А  как  тогда  объяснить  соленый  привкус  на  губах  утром?"  -  как  слабое  утешение  находил.  "Да,  мало  ли  что  съел  вечером",  -  отвечали  бы,  но  ты  уверял  себя  ,  что  это  не  сон.  "Но  куда  тогда  она  исчезла,  и  как  вообще  могла  попасть  сюда?"  -  задавал  себе  вопрос,  но  ответа  найти  так  и  не  смог.  Волшебство  -  единственное  заключение,  которое  можно  было  сделать  для  себя  и  окружающих.  Но  скептики  смеялись  и  злорадно  издевались  над  твоей  верой.  А  так  хотелось  верить,  что  чудеса  не  остались  далеко  в  детстве  и  волшебство  случается  не  только  перед  Новым  годом  или  Рождеством.  Мечты  сбываются,  как  не  крути  сумасшедший  мир.  Как  говорят  мудрые:  "Нужно  только  очень  сильно  захотеть  и  любая  мечта  обязательно  сбудется!"
"Но  почему  она  не  появилась  сегодня?  Что  случилось?  Может  я  ее  чем-то  обидел?  Если  бы  знать,  как  попасть  в  ее  мир,  и  где  вообще  находится  ее  мир,  где  искать  прекрасное  создание?  Одни  "почему"  и  "если".  Значит,  на  это  есть  причины,  которым  можно  дать  логическое  объяснение.  Хотя  логике  здесь  делать  нечего,  она  просто  здесь  не  работает.  Этот  иррациональный  мир  втиснуть  в  логические  рамки  никак  и  никому  не  удастся",  -  бегая  из  угла  в  угол  комнаты,  задавая  себе  вопросы.  Сколько  вопросов  и  ни  одного  ответа.
Аскольд  присел  на  краю  кровати,  обхватил  руками  голову  и  погрузился  в  глубокое  размышление.  "Какая  глупость,  влюбиться  в  фотографию.  Полюбить  несуществующего  человека,  -  молодой  человек  корил  себя,  прекрасно  понимая  всю  абсурдность  данной  ситуации,  -  Ас,  тебе  надо  лечиться…"
Часы  пробили  шесть  утра.  Кукушка  высунулась  наружу,  лениво  прокуковав  спряталась  назад.  Солнце  поднималось  над  горизонтом.  На  столе  догорели  две  свечи,  оставив  после  себя  кусочки  парафина:  Аскольд  уснул  на  кровати  так  и  не  раздевшись.  Солнце  поднималось  все  выше  и  выше,  уверенно  развивая  миф  о  том,  что  ночной  путницы  уже  не  будет.

*  *  *
Почему-то  во  многих  сказках  ведьма  -  это  страшная  старуха,  живущая  в  темной  пещере,  наполненной  лягушками  и  змеями.  Вся  наша  жизнь  насквозь  пронизана  стереотипами.  Старуха,  ужасная  на  вид,  пытается  сделать  всем  какую-то  гадость  или  что-то  в  этом  роде.  В  мире  Лувы  все  было  по-другому.
Утро  не  принесло  нимфе  никаких  сюрпризов.  Спокойное  море,  где  наверху,  скорее  всего,  светило  солнце  и  дул  теплый  солоноватый  ветерок.  Больная  душа,  и  красные  от  слез  глаза.  Она  так  и  не  смогла  попасть  в  другой  мир,  а  теперь  терзаемая  непониманием  и  тоской  решила  навестить  колдунью,  которая  наверняка  знала  ответы  на  вопросы,  которые  так  тревожили  сердце  бедной  девочки.
Волшебница  жила  недалеко  от  Лувы  и  была  ее  сверстницей.  Она  не  боялась  солнечного  света,  поэтому  об  окружающем  мире  знала  больше  всех  вокруг.
Лува  переступила  порог  жилища  колдуньи.  Та  жила  в  просторной  пещере,  которая  выходила  на  поверхность,  поэтому  здесь  было  светло  и  тихо.
–  А,  Лува,  проходи  подруга,  и  рассказывай,  как  тебе  удалось  влюбиться  в  ибхи?
Нимфа,  от  неожиданности  открыла  рот,  но  вскоре  поняла,  что  ведьма  может  читать  мысли.  Собравшись  с  силами,  девушка  начала  рассказывать:
–  Я  листала  старый  мамин  альбом  и  странным  образом  переместилась  в  другой  мир,  в  мир  ибхи.  Там  все  так  необычно.  Сначала  я  не  поняла,  где  нахожусь,  и  немного  испугалась,  -  нимфа  перевела  взгляд  на  свою  подругу-волшебницу,  та  сидела  и  пристально  смотрела    прямо  в  глаза  девушки  и  продолжила,  -  а  потом  я  увидела  его,  и  альбом,  -  глаза  девушки  заблестели,  она  отвела  взгляд  в  сторону  и  замолчала.
Колдунья  немного  помолчала,  а  потом  заговорила  тихим,  красивым  голосом:
–  С  этим  альбомом  связанна  странная  история,  да  и  с  твоей  мамой.  Но  начнем  по  порядку.  Что  ты  хочешь  знать?
Нимфа  колебалась,  какой  вопрос  задать  первый.  Ей  не  хотелось  выглядеть  простушкой  в  глазах  такой  уважаемой  подруги.
–  Каким  образом  я  попала  в  мир  ибхи?  -  спросила  Лува  и  присела  поближе  к  волшебнице,  предчувствуя  длинный  разговор.
–  Альбомов  существует  два.  Один  у  тебя,  а  второй,  как  ты  уже  поняла,  в  мире  ибхи.  Они  не  могут  существовать  отдельно  друг  от  друга.  Если  пропадет  или  будет  уничтожен  один  альбом,  второй  исчезнет  вслед  за  первым.  Альбомы,  как,  -  ведьма  замолчала,  подбирая  нужные  слова,  --  как  врата.  Ты  заходишь  с  одной  стороны,  а  выходишь  с  другой.  Входить  можно  только  с  твоей  стороны.  То  есть  твой  альбом  -  это  вход,  а  альбом,  что  находиться  в  мире  ибхи,  соответственно,  выход.  Чтобы  попасть  тебе  назад,  достаточно  дождаться  рассвета.  А  есть  еще  одно  условие:  альбомы  должны  быть  открыты.
–  А  как  альбом  попал  ко  мне?
–  Понимаешь,  я  даже  сама  не  знаю  толком  историю  этого  альбома.  Ходят  только  легенды.  Если  хочешь,  могу  рассказать,  -  колдунья  перевела  взгляд  на  Луву,  та  с  неподкупным  интересом  ловила  каждое  ее  слово.  Глаза  девушки  блестели  интересом,  с  нетерпением  ждала  продолжения  рассказа.  -  Когда  твоя  бабушка,  была  твоих  лет  с  ней  и  произошла  эта  история,  но  она  никому  не  рассказывала.  Но  слухи  имеют  странное  качество,  они  распространяются,  иногда  быстрее  ветра.  Так  вот,  ночью,  твоя  бабушка  сидела  на  камне  у  самого  моря,  здесь  в  нашей  бухте  и  увидела  юношу,  который  шел  прямо  к  морю.  Вместо  того,  чтобы  заманить  юношу  в  пучины  моря,  отдав  тем  самым  дань  Посейдону  или,  на  худой  конец,  скрыться  в  пучине  морской,  твоя  бабушка  лишь  сидела  и  наблюдала  за  каждым  движением  юноши.  Странные  чувства  охватили  ее.  Чувство  жалости  смешанное  с  неизвестным  ей  до  того  момента  чувством  любви.  Юноша  заметил  твою  бабушку  и  вместо  того,  чтобы  удалиться  назад  в  свой  мир,  решил  заговорить.  Его  так  очаровала  красота  твоей  бабушки,  что  взаимное  чувство  любви  озарило  ярким  светом  всю  вселенную.  Произошло  невероятное  -  ибхи  влюбился  в  нимфу,  и  нимфа  отвечала  ему  взаимностью.  И  хотя  они  были  совершенно  разными  и  быть  вместе  не  могли,  юноша  подарил  твоей  бабушке  обычный,  на  первый  взгляд  альбом  с  фотографиями,  чтобы  тот  напоминал  ей  о  нем.  Но,  как  часто  бывает,  простые  вещи  становятся  волшебными,  стоит  этой  вещи  стать  объектом  взаимного  интереса  любящих  людей.  Альбом  передался  по  наследству  твоей  матери.  И  ты  также  рождена  от  большой  любви  нимфы  и  ибхи.  И  вот  такая  же  судьба  постигла  и  тебя.  Возможно  -  это  судьба  вашего  рода.  Но  ты,  Лува,  не  обычная  нимфа.  Но  это  только  легенда  твоей  семьи.  Как  было  на  самом  деле,  никто  не  знает.  Если  все  вокруг  нимфы  рождаются  от  мертвых  ибхи,  то  ты  родилась  от  живого  и  мало  того,  ты  родилась  от  большой  любви  твоей  мамы  и  твоего  папы-ибхи.  Альбом  этот  твоя  семейная  ценность,  щастье  и  проклятье  одновременно,  но  я  не  в  праве  осуждать  тебя.  Это  твой  выбор.
–  А  почему  тогда  он  вчера  не  открылся?
–  Не  было  жертвы.
–  То  есть?  –  не  поняла  нимфа.
–  Для  того,  чтобы  альбом  открывался,  –  нужна  жертва.  Жертвы  ибхи.  Душевные  силы  ибхи,  его  внутренняя  энергия  во  время  смерти  заряжает  альбом  и  у  него  появляются,  как  бы  силы,  чтобы  открыть  врата  между  вратами.
–  Значит,  потому,  что  я  вчера  не  пела,  не  заманила  своим  голосом  никого  в  ловушку  морской  пучины,  именно  поэтому  я  и  не  увидела  свою  любовь.
–  Видимо,  да.  Так  звучит  легенда,  но  я  точно  не  знаю.
–  Спасибо  тебе  Овера,  спасибо  тебе  дорогая  подруга,  –  Лува  вскочила  радостно  и  уже  бежала  к  себе.
–  Люби  его.  Как  жаль,  что  это  продлиться  так  недолго,  –  в  спину  убегающей  нимфе  сказала  волшебница  и  углубилась  в  свои  мысли.  Но  мысли  мыслями,  а  из  головы  не  шло  пророчество  древних:  "Третье  поколение  нимф,  рожденных  в  любви,  изменит  мир".  Овера  знала,  что  Лува  это  второе  поколение,  а  ее  дочь  принесет  изменения,  но  какие  -  это  была  загадка  за  семью  замками.  "Ладно,  поживем  -  увидим",  --  проговорила  про  себя  колдунья  и  отправилась  в  верхнюю  пещеру  рисовать  на  стенах  картины  мамонтов.  А  какая-то  экспедиция  археологов  найдет  те  рисунки  и  гордо  будет  считать,  что  нашла  самую  древнюю  цивилизацию  на  всей  земле,  а  для  Оверы  это  было  всего  лишь  развлечение.

*  *  *
Время  для  Лувы  тянулось  необычайно  медленно.  Она  не  могла  дождаться  вечера,  чтобы  принести  в  жертву  одного  ибхи  и  отправиться  к  другому.
Если  долго  ждать,  то  время  как  бы  останавливается,  секунды  превращается  в  минуты,  минуты  в  часы,  а  про  часы  вообще  говорить  не  хочется.  Но  вечер  все  же  наступил  и  Лува  отправилась  на  побережье.

*  *  *
В  ту  ночь  она  пела  только  для  него.  Звонкий,  красивый  ровный  голос  разносил  ветер  по  округе,  заманивая  одиноких  путников  в  морскую  бездну.  Нимфа  прекрасно  знала,  что  только  сейчас  она  может  ему  петь,  в  мире  людей  ее  голос  для  него  будет  означать    лишь  одно  -  смерть.  Кто  услышит  голос  морской  нимфы,  тот  в  море  и  найдет  свой  последний  путь.  Остановись  путник,  услышь  прекрасный  голос  дочерей  моря.  Восхищайся  и  любуйся,  но  плата  будет  твоя  слишком  большая.  Цена  -  жизнь  твоя.  И  путник  жертвует,  возможно,  последним  и  самим  дорогим,  что  есть  у  него  -  жизнью  ради  одного  взгляда.  Последним  взглядом  он  увидит  прекрасное  создание  и  покинет  бренный  мир  с  улыбкой  на  устах  и  блеском  счастья  в  глазах.  Море  благодарно  принимает  жертву  и  дарит  той,  что  искренне  любит  еще  одну  встречу.  И  та,  бежит,  ведь  знает,  что  скоро  рассвет,  а  сделать  нужно  так  много.

*  *  *
Восьмая  страница  альбома  опять  светилась  голубоватым  загадочным  свечением.  На  этот  раз  Лува  знала,  что  нужно  делать  и  страха  почти  не  было.  И  вновь  ощущение  полета.  Она  -  снова  легкое  перышко  чайки  над  бескрайней  гладью  моря.  Она  невесома  и  невидима.  Ветер  переносит  ее  на  своих  могучих  крыльях,  куда  ему  хочется.  Ощущение  полета  опьяняло  так  же  сильно,  как  и  чувства  любви.

*  *  *
Хотя  в  этой  комнате  ты  была  всего  один  раз,  но  прекрасно  помнила,  где  вход,  а  где  выход.  У  ибхи  ночь  предназначена  для  сна.  У  них  солнце  и  свет  его  играют  главенствующую  роль  в  жизни,  а  для  тебя  солнце  и  тепло  его  -  верная  смерть,  а  ночь  время  чувств.  Так  устроен  мир.  Весь  мир  соткан  из  противоположностей  и  противоречий,  такая  его  суть.
Аскольд  неспокойно  спал  на  кровати.  Его  чуткий  сон  один  раз  за  другим  перерывали  посторонние  звуки.  Он  раньше  не  замечал  за  собой  такой  странности,  когда  любой  посторонний  шум,  даже  незначительный,  раздражал  его.  Вот  и  теперь  сон  перерывали,  то  гул  автомобилей  за  окном,  то  скрип  в  соседней  комнате.  Аскольд  начал  уже  подумывать,  а  не  сошел  ли  он  с  ума.  Неужели  разум  его  перестал  нормально  работать  и  снова  играет  с  ним  в  странные  игры?
Посмотрел  на  часы  -  четыре  утра.  Еще  час-полтора  и  настанет  рассвет,  а  уму  так  и  не  удалось  выспаться.  С  досадой  он  повернулся  на  другой  бок  и  открыл  глаза:  в  проеме  двери  стояла  она.  Да  он  не  мог  ошибаться.  И  сном  это  быть  не  могло.  А  если  и  сон,  то  очень  реалистичный.  Чтобы  убедиться,  не  сон  ли  все  это,  молодой  человек  ущипнул  себе  руку  и  почувствовал  боль.  "Значит  все-таки  не  сон.  Значит,  она  здесь,  она  реальна",  --  пронеслось  в  голове.  Но  почему-то  он  не  мог  встать,  едва  шевелились  руки.
Она  плыла  над  полом,  парила  невесомой  птицей  в  маленькой  комнате.
Лува  подошла  к  кровати  и  присела  на  ее  край.  Глаза  двоих  не  отрывались,  неведомая  сила  тянула  два  молодых,  полных  сил  тел  друг  к  другу.  Губы  слились  в  нежном,  неторопливом  поцелуи.  В  груди  горело  огнем  желания,  сердце  ускоряло  свой  ход  и,  казалось,  разлетится  на  миллионы  маленьких  осколков,  и  те  кусочки  загорятся  на  небе  маленькими  точками,  необычайно  яркими.  А  другие  обратят  свой  взор  на  небосвод  и  в  восхищении  промолвят:  "Звезды!  Какие  красивые,  яркие  звезды".  Не  зная,  что  небо  украшают  не  звезды,  а  осколки  сердец  разлетевшиеся,  разорвавшиеся  в  груди  сердца,  переполненные  вселенского  чувства  -  любви.
Губы  горели  огнем.  Волосы  Лувы  пахли  морским  прибоем  и  теплым  соленым  ветром.  Аромат  свободы.  Запахи  возбуждали  обоих.  Грудь  нимфы  налилась,  а  бронзовая  кожа  переливалась  в  лунном  свете.  Тела  переплелись  в  танце  любви.  Комната  наполнилась  невидимым  светом  страсти  и  желания.
Луны  не  стало.  Самая  темная  часть  ночи,  накануне  рассвета.  Самый  пик  удовольствия  перед  расставанием.
Пара  уже  стояла  посреди  комнаты,  их  губы  не  могли  оторваться  друг  от  друга.  Самое  сокровенное  для  влюбленных  -  это  поцелуй,  когда  горячее  дыхание  губ  передает  всю  энергию  чувств  партнеру.
Первые  лучи  солнца  показались  над  горизонтом,  комната  наполнилась  туманом,  но  они  этого  не  видели,  и  не  хотели  замечать.  Лува  начала  ощущать  невесомость,  она  взлетала,  переносилась  в  свой  мир.  Аскольд  не  мог  оторваться  от  прекрасной  ночной  гости,  но  ее  сильные  руки  оттолкнули  мужчину.  Толчок  был  настолько  сильным,  что  Аскольд  отлетел  на  кровать  и  лишь  тогда  открыл  глаза.  Комната  наполнилась  голубоватым  туманом,  а  на  горизонте  всходило  солнце.
Луве  хотелось  прокричать,  что  ему  нельзя  в  ее  мир,  но  говорить  было  тоже  запрещено.  Одни  запреты  и  табу.  Хотя  бы  любовь  запретить  никто  не  в  праве.

*  *  *
Ночь  была  создана  для  них.  Видимо,  Великий  Творец,  создавая  это  время  суток,  специально  наполнил  ее  лишь  двумя  цветами:  черным  и  белым.  Нигде  и  никогда  эти  цвета  так  не  гармонировали  и  не  были  идеализированы  так,  как  во  время  владычества  ночи.  Все  народы  считали  эти  два  цвета  абсолютно  противоположным.  Как  борьба  света  и  тьмы.  Но  Творец  побеспокоился  и  лишь  ночью  черный  и  белый  сливаются  воедино  и  взаимо  дополняют  друг  друга.
Лува  была  счастлива.  И  как  не  звучит  это  ужасно,  наполняла  альбом  каждую  ночь  новой  порцией  энергии,  которая  переносила  ее  в  мир  ибхи,  в  мир  ее  мечты  и  безграничной  любви.  И  казалось,  что  любовь  ее  должна  длиться  вечно.  Но  вечно  в  этом  мире  лишь  противоборство  дня  и  ночи,  белого  и  черного.  И  как  любой  фильм  имеет  конец,  так  и  ее  любовь,  а  скорее  не  любовь,  а  их  отношения  должны  были  достигнуть  какого-то  предела.  Они  вместе  чувствовали  приближение  конца,  но  старались,  как  можно  на  больший  период  отстрочить  его  приход.  И  когда  казалось,  что  времени  нет,  рассвет  развеивал  их  убеждения  и  переносил  Луву  в  ее  мир,  оставляя  Аскольда  наедине  с  самим  собой  и  мыслями  о  времени,  которое  так  несправедливо  по  отношению  к  ним.

*  *  *
Любовь  любовью.  Чувства  чувствами.  Но  мир  людей,  к  сожалению  материален.  Иногда  даже  слишком.  И  одними  желаниями,  как  бы  этого  не  хотелось,  прожить  в  нем  невозможно.
Аскольд  сидел  в  небольшом  самолете,  который  совершал  рейс  на  юг  Европы.  Скучные  конференции,  монотонные  рауты.  Но  именно  от  них  зависело  дальнейшее  финансовое  положение  Аскольда.  Столь  длительное  расставание,  удручающе  действовало  на  молодого  человека.  Последние  две  недели  они  с  Лувой  виделись  каждую  ночь.  Две  незабываемые  недели,  наполненные  любовью  и  сладким,  пьянящим  ароматом  счастья.  Девушка  не  произнесла  ни  одного  слова.  И  даже  ее  имя  для  него  оставалось  загадкой.  Мужчину  сначала  удивляло  постоянное  молчание  гости  ночи,  но  со  временем  он  смирился.  В  конце  концов,  не  имело  значение,  на  каком  языке  и  как  говоришь,  главное,  что  ничего,  кроме  любви,  не  требовалось.  Наверное,  слова  были  бы  даже  лишними.  А  своими  чувствами  оба  расплачивались  сполна.  Впрочем,  они  прекрасно  понимали  друг  друга  и  без  слов.  Разговор  молча  длился  у  них  две  недели.  А  слова  заменили  поцелуи  и  взаимные  ласки,  и  конечно  же,  обжигающие  взгляды.  
От  длительных  раздумий  Аскольда  оторвал  голос  пилота,  который  объявил  о  начале  посадки.  Работа  есть  работа  и  нужно  ею  заниматься,  несмотря  ни  на  что.  Ведь  даже  само  существование  человека  требует  определенных  материальных  затрат.  Как  говорили  мудрые:  "Одними  желаниями  сыт  не  будешь".
Конференция  должна  была  начаться  в  шесть  вечера,  а  в  южном  маленьком  городке  было  только  семь  часов  утра,  когда  самолет  совершил  посадку.  Поэтому,  добравшись  в  гостиницу,  Аскольд  решил  отдохнуть  перед  важными  переговорами.  Он  занес  вещи  в  номер  и,  не  раздеваясь,  упал  на  кровать.  Через  десять  минут  спал  как  младенец.
Теплый  ветер  с  моря  доносил  шум  волн.  Тихо  играла  музыка.  До  боли  знаковая,  но  вслушиваться  не  хотелось.  Шум  волн  действовал  успокаивающе.  Набережная,  на  удивление  была  пустой.  Было  странным,  что  в  такую  прекрасную  ночь  по  ней  не  гуляют  влюбленные  пары.  Так  нежно  обнявшись  и  что  то  нашептывая  друг  другу  на  уши.  Музыка  заиграла  громче,  теперь  ты  отчетливо  слышал  ритм  аргентинского  танго.  Чарующего  танца  любви  и  страсти.
Мужчина  шел  по  набережной  в  черном  смокинге.  Такое  себе  денди  30-х  годов  двадцатого  века.  Шаги  громким  эхом  отзывались  на  шум  моря.  Фонари  бледно  горели  и  служили  скорее  ориентиром  дорожки,  нежели  источником  света.  Ты  остановился  и  всмотрелся  в  чарующую  темноту  впереди  себя.  Там  кто-то  был.  Хотя  глаза  и  не  видели  очертаний  силуэта,  но  сознание  подсказывало  обратное.  Прислушался.  Действительно,  впереди  слышался  размеренный  стук  каблуков.  Появилась  она.  В  облегающем  белом  платье,  стиля  тех  же  прекрасных  и  чудесных  30-х,  а  на  голове  чопорная  белая  шляпка.  Она  парила  над  тротуаром  изящной  и  легкой  походкой.  Когда  Аскольд  и  Лува  поравнялись,  взгляды  пересеклись.  С  новой  силой  и  очень  громко  заиграло  танго.  По  телам  пробежался  электрический  заряд.  Мгновение  они  так  и  стояли,  неотрывно  смотря  друг  на  друга.  Мужчина  взял  девушку  за  талию  и  первым  сделал  шаг.  Танец  любви,  как  бой  черного  и  белого.  Сколько  страсти  и  желания  было  в  их  движениях,  сколько  азарта  и  смелой  сексуальности  в  неотрывных  взглядах.  Аскольд  и  Лува  -  два  мира,  объединены  сейчас  под  ритмом  аргентинского  танца  страсти.  Доиграли  последние  аккорды.  Неизвестно  откуда  взявшаяся  белая  роза  лежала  рядом  на  скамейке.  Лува  осторожно  взяла  цветок.  И  тут  же  уколола  себе  палец.  Капелька  крови,  на  белом  лепестке  розы.
Аскольд  открыл  глаза.  Часы  только  отмерили  четыре  часа  дня.  Холодный  душ  помог  прийти  в  себя.  Костюм,  галстук  -  строгий  стиль  -  работа  не  ждала.

*  *  *
Пресс-конференция  проходила  в  большом  и  просторном  холле  шикарного  отеля.  Гостиница  располагалась  на  побережье,  поэтому  влажный  морской  ветер  доносил  убаюкивающий  шум  моря  и  соленый  аромат  прибоя.  Как  и  ожидал  Аскольд,  ничего  интересного  или  нового  предложено  не  было,  поэтому  мужчина  откровенно  скучал,  пиная  начищенным  туфлей  ножку,  впереди  стоящего  стула.  Выступления  других  его  начали  усыплять,  а  тихий  звук  прибоя  нагонял  тоску.  Его  любовь  сейчас  где-то  далеко,  а  он  должен  сидеть  здесь  и  слушать  занудные  речи  выступавших.  
Через  два  часа  потраченного  времени  все  наконец  закончилось.  Впереди  предстоял  небольшой  банкет,  на  котором  он  и  сможет  заключить  нужные  контракты.
Банкет  проходил  в  недалеко  расположенном  ресторане,  веранда  которого  выходила  прямо  на  пляж.  Как  выяснилось  позже,  все  более  или  менее  приличные  заведения  считали  необходимым  атрибутом  быть  расположенными  на  побережье  или  выходить  верандами  в  сторону  пляжей,  которые  находились  здесь  везде.  Город  располагался  узкой  полосой  у  побережья  теплого  южного  моря.  Тихая  музыка,  смешанная  с  пустыми  формальными  разговорами.  Как  хотелось  бросить  все  и  скорей  мчаться  домой,  а  там  терпеливо  ждать  ночи  и  искренне  надеяться,  что  ночная  гостя  прейдет  и  принесет  вместе  с  собой  тот  самый  аромат  моря  и  соленый  привкус  на  горячих  губах.  Но,  нужно  соблюсти  все  формальности,  показать,  что  тебе  безразлична  судьба  контракта,  хотя  обе  стороны  прекрасно  понимали,  что  договора  будут  подписаны  любой  ценой…  Таковы,  наверное,  правила  игры,  придуманные  еще  в  глубоком  средневековье.
Около  двух  часов  ночи,  абсолютно  разбитый  Аскольд  зашел  в  свой  номер.  Единственным  желанием  было  уснуть.  Раздеваться  не  хотелось,  поэтому  кое-как  умывшись,  молодой  человек  упал  на  кровать  и  уснул  мертвецким  сном.  Хотелось,  хоть  во  сне,  увидеть  морскую  нимфу,  но  видимо  была  не  судьба,  сны  в  это  ночь  не  хотели  посещать  Аскольда.

*  *  *
Теперь  единственным  желанием  Лувы  каждый  вечер,  было,  чтобы  он  быстрее  закончился.  Ведь  когда  ночь  вступает  в  свои  данные  законом  природы  права,  она  могла  отправиться  к  своему  счастью,  прямо  к  своей  любви.  Нимфа  не  умела  делать  что-то  наполовину  и  особенно  в  отношении  своих  чувств.  Если  и  любить  кого-то,  то  всей  душой  и  телом,  так  чтобы  сердце  вырывалось  из  груди.  Если  ненавидеть,  то  искренне  и  всеми  силами.  Ненавидела  она  в  этом  мире  только  солнце  и  время,  что  так  медленно  тянулось  днем  и  так  быстро  проносилось  ночью,  отрывая  ее  от  любимого  человека,  забирая  опять  в  однотонный  мир.
Вечер  сегодняшнего  дня  пронесся,  на  удивление  быстро  и  даже  луна  не  успела  высоко  подняться,  как  Лува  уже  неслась  к  альбому,  к  заветной  двери,  которая  вела  в  другой  мир.  Те  же  чувства  полета,  к  которым  уже  успела  привыкнуть.  Те  же  ощущения  невесомости.  И  вот  она  в  комнате,  а  рядом  ждет  ее  любимый  человек.  Вот  сейчас  она  зайдет  в  его  комнату,  а  он,  не  дождавшись  ее,  уснет.  Лува  сядет  у  края  кровати  и  проведет  своей  рукой  по  его  волосам.  И  он  нежно  возьмет  ее  руку  и  начнет  целовать  каждый  пальчик,  постепенно  поднимаясь  вверх.  Их  губы  сольются  в  поцелуе,  который  может  длиться  до  самого  утра.  Да,  именно  все  так  и  должно  случиться.  Лува  вошла  в  его  комнату.  Абсолютная  тишина  смутила  ее,  комната  была  пустой.  Кровать  застелена  и  холодна.  Нимфа  не  могла  понять,  где  же  делся  хозяин  квартиры.  Может  быть,  уехал  куда-то,  но  его  вещи  были  на  местах.  Лува  не  могла  понять,  что  мир  людей  совсем  не  такой,  как  ее.  Человеческий  мир  материален  и  слишком  переборчив.  В  нем  сплошь  и  рядом  несправедливость  и  горе.  В  нем  полно  никому  не  нужных  соблазнов,  слишком  много  лишнего,  которое  ни  к  чему  хорошему  и  доброму  довести  просто  не  в  состоянии.
Лува  присела  на  пустую,  холодную  кровать.  Плакать  не  хотелось,  но  слезы  все  равно  котились  по  щекам.  Около  часа  нимфа  вот  так  просто  сидела  и  плакала.  Потом  легла  на  кровать,  обняв  его  рубашку  с  которой  не  успел  выветриться  запах  любимого  тела  и  скрутившись  калачиком  уснула.
Рассвет  застал  ее,  когда  девушка  спала.  Она  не  ощутила  в  своем  теле  невесомости  и  ощущения  полета.  Мягкие  водоросли  укутали  ее,  как  мягким  одеялом.  Нимфа  не  просыпалась,  прижимая  к  груди  рубашку  своего  любимого  человека.

*  *  *
Проснулся  Аскольд  к  обеду.  Шея  и  спина  затекли,  и  лишь  холодный  душ  помог  привести  себя  в  порядок.  Контракты  были  подписаны  и  можно  лететь  домой.  Но  билет  был  только  на  завтрашнее  число,  а  значит,  придется  существовать  на  этом  острове  еще  одни  сутки.  Иначе,  как  существованием  назвать  это  он  не  мог.  Вроде  бы  все  по  лучшему  виду.  Пятизвездочная  гостиница,  теплое  море  и  южное  солнце,  но  не  хватало  самого  главного  -  любимого  человека  рядом.  Так  не  хватало  ее  улыбки,  нежных  рук  и  горячих  губ.  Слабо  утешало  лишь  одно,  уже  завтрашнюю  ночь  он  будет  рядом  с  ней.    Но  ждать  целые  сутки,  так  не  хотелось,  ждать  было  невыносимо,  хотелось  всего  и  сразу,  а  так,  к  сожалению,  быть  не  может.
Обед  не  принес  желаемого  облегчения,  поэтому  Аскольд  решил  прогуляться  по  городу,  посмотреть  окраины,  присмотреться  в  лица  людей.  Может,  хоть  это  немного  развеет  его  тоску  и  хандру.
Ноги  несли  его  в  непонятном  направлении.  Такие  же  лица  людей,  как  и  дома  встречались  у  него  на  пути,  только,  может  быть,  лица  местных  жителей  были  более  загорелыми  чем,  на  родине.  Высокие  здания  сменились  меньшими  жилыми  домами.  Дороги  чем  дальше,  тем  меньше  становились  похожими  на  городские  трассы  цивилизованного  мира.  Солнце  все  ниже  и  ниже  катилось  к  закату.  Жаркий  день  сменился  вечерней  прохладой.  Кривые  и  запутанные  улочки  вывели  его  за  город.  Аскольд  не  имел  ни  малейшего  представления,  где  он  находился  и  как  он  будет  добираться  назад  в  гостиницу.  Почему-то  в  данный  момент  это  интересовало  его  меньше  всего.  Он  полностью  положился  на  волю  случая,  считая  его  наилучшим  проводником  в  данной  ситуации.  Пыльная  дорога  вела  в  неизвестность  и  эта  неизвестность  манила  его,  звала  неслышным  никому  голосом,  а  он  слышал  его,  слышал  как  чей-то  сильный,  могучий  зов  манил  его.  Усиливался  ветер,  солнце  скоро  должно  было  зайти  в  течении  ближайшего  часа.  Ничего  не  беспокоило  мужчину.  Существовало  только  здесь  и  сейчас.  Времени  и  суете  не  было  места  в  жизни  у  Аскольда.  На  встречу  шел  старик.  Он  торопился,  пытаясь  добраться  до  города,  который  остался  далеко  позади,  до  наступления  темноты.  Когда  путник  поровнялся  с  Аскольдом,  полным  тревоги  и  заботы  голосом  произнес:
–  Мистер,  на  море  будет  шторм.  Не  время  разгуливать.
–  Ты  посмотрел  на  старика.  Его  серые  глаза,  выражали  лишь  заботу.  Ответил:
–  Спасибо,  мистер.  Но…
Старик  осмотрел  с  ног  до  головы  мужчину.  Подозрительно  прищурив  глаза,  сказал:
–  Вы  молодой,  Вам  жить  еще  надо.
–  Но  я  не  собираюсь  умирать,  –  с  улыбкой  на  лице  ответил.
–  Будьте  осторожны,  и  да  хранит  Вас  Господь,  –  сказал  старик  и  поспешил  в  город  до  наступления  темноты.
Тучи  затянули  небо  в  один  миг.  Ветер  срывал  тебе  с  ног,  которые  несли  в  неизвестном  направлении.  Аскольд  сквозь  шум  ветра  слышал  пение.  И  звуки  танго.  Не  понимая,  откуда  в  этой  глуши,  где  нет  ни  одной  живой  души,  играет  музыка.  Он  пошел  на  звуки.  Все  наполнилось  темнотой,  звуки  музыки  становились  все  громче  и  громче.  Ноги  вывели  его  на  край  обрыва,  за  которым  простиралось  бурлящее  море.  Ты  отчетливо  слышал  ритм  аргентинского  танго  -  танца  любви  и  страсти.  Сквозь  музыку  ты  услышал  звуки  голоса,  дивные  звуки  -  необычайно  красивые  и  чарующие.  Было  ощущение,  что  ты  слышал  этот  голос.  Может  быть,  хоть  раз  в  жизни,  но  точно  слышал.  
Мужчина  стоял  на  краю  обрыва  и  жадно  вслушивался  в  голос,  будоражащий  голос,  словно  звал  к  себе,  манил,  притягивал  невидимыми  нитями.  Хотелось  увидеть  обладательницу  сего  прекрасного  и  чистого  голоса.  И  Аскольд  сделал  еще  один,  совсем  маленький  шаг,  вперед.  Ветер  подхватил  мужчину  и  решил  проводить  его  до  самой  воды,  а  под  ней  скалы.  Он  улыбался  вместе  с  ветром.  А  на  море  разыгрался  нешуточный  шторм.
Лува  закончила  петь,  пробираясь  по  камням  к  месту  жертвенника.  Невиданная  сила  тянула  ее  к  очередной  жертве,  а  в  мыслях  только  он.  Как  полетит  к  нему,  как  обнимет.
Нимфа  остановилась  и  присела  возле  жертвы.  Такие  знакомые  и  любимые  черты.  Слезы  выступили  на  глазах.  Нимфы  не  имеют  права  любить,  ведь  любовь  для  них  -  это  смерть.
Она  пела  лишь  для  него.  В  последний  раз  и  первый.  Голос  дрожал,  ветер  бешено  трепал  ее  волосы,  на  море  бушевал  шторм.  Небо  покрылось  тучами.  Мощные  разряды  молний  освещали  все  вокруг,  было  светло,  как  днем.  Ты  не  видела  дня,  не  имела  права.
На  горизонте  показался  старый  фрегат.  Ураганный  ветер  срывал  остатки  парусов,  мачты  скрипели  и  ломались  под  напором  стихии,  но  ничто  не  могло  заглушить  твое  горе,  твою  боль,  твои  страдания.  Нимфы  не  имеют  права  любить,  но  любовь  превыше  всех  законов,  она  не  знает  правил  и  прав.  И  она  погубила  тебя  и  твою  любовь.  Ты  знала,  что  его  уже  не  вернуть,  но  хотелось  верить.
Ты  пела,  а  фрегат,  разбитый  стихией,  медленно  шел  ко  дну,  унося  вместе  с  собой  жизни  сотней  ибхи.  Но  эта  жертва  была  напрасной.
Время  перемешалось,  его  не  существовало.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210028
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 08.09.2010

Золоті локони

Золоті  локони
На    небі    засяяв    місяць.
Бліда    подоба…
Я    стояв    коло    вікна.    Внизу    все    буяло,    цвіло.    Початок    літа.    Крізь    скло    все    здавалося    туманно-квітучим,    та    це    зовсім    не    заважало    тій    красі,    а    навпаки    надавало    їй    якоїсь    загадковості    чи    шарму.
Я    шукав    Афродіту…
Ти    сиділа    внизу    на    лавці.    Волосся    спадало    тобі    на    плечі    і    переливалося    на    сонці    золотистими    барвами.    Обличчя    не    було    видно.    Це    надавало    твоєму    образові,    якогось    ледь    відчутного    шарму    та    схованої    десь,    ледь    досяжної    краси.
Твоя    рука    завмерла    на    мить    в    повітрі    й    ледь    доторкнулася    до    локонів    волосся.    Вітер,    немов    підігруючи    тобі,    почав    бавитися    з    твоїми    золотими    локонами.    Тобі    це    не    сподобалося.    Раз    за    разом    поправляючи    волосся,    ти    немов    би    сперечалася    з    вітром.    Сперечалася    на    відомій    лише    вам    мові,    мові    гармонійної    краси    і    непомітного    шарму,    який    укутував    своїм    туманом    все    навкруги.    І    вітер    здався.    Афродіта.    На    милість    переможця    він    піднявся    вгору    і    став    бавитися    із    листям,    яке    своїм    шелестом,    немов    підспівувало    птахам.
Ти    дістала    гребінець    і    почала    розчісувати    свої    локони    широкими    розмашистими    рухами.    Гребінець    рівно    ковзав    по    твоєму    волоссю    і    рівно    вкладав    золоті    локони.
Крізь    призму    скла,    все    здавалося    дещо    викривленим    і    химерним,    тому    я    вирішив    відкрити    вікно.    Сторонній    шум    відчиненого    вікна,    порушив    пісню,    яку    співав    вітрисько    разом    з    птахами    над    твоєю    головою.    Розлючений    моїм    нахабством,    вітер    жбурнув    в    моє    обличчя    потік    теплого    повітря    та,    розуміючи    марність    своїх    намагань,    полетів    бавитися    з    листям    і    далі    підігравати    в    такт    фальшивій    пісні    птахів.
Мені    так    захотілося    спуститися    вниз    і,    підійшовши    ззаду    до    тебе,    доторкнутися    до    твого    золотавого    волосся.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209838
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 07.09.2010

Роздуми на кладовищі

Роздуми    на    кладовищі

Одинока    лавка    біля    погосту…
Неймовірний    сум    охопив    душу.    Як    же    багато    хрестів    виросло    з-під    чорної    землі    за    останній    рік.    Як    багато    молодих    душ    покинуло    тебе,    рідна    земле,    матінко    Вкраїна.    Хоч    би    війна…    А    так.
Начебто    мир    на    дворі,    а    свіжих    могил    все    більше    і    більше.    І    в    кожній    з    домовин    молоде    тіло-стареча    душа.    Чорна    туга    заповзає    в    серце.    Ти    її    розганяєш    нікотиновим    ядом,    та    задуха…
Тобі    жаско.    Хто    наступний?    Кого    ще    захопить    в    свої    міцні    обійми    стара.    ХТО    НАСТУПНИЙ???
Чорними    літерами    вибитими    на    м'якому    граніті    суспільства.    Страшне    слово…
Ми    так    звикли    шукати    винних.    Десь…    Винні    всі,    окрім    мене.    Та    все    суспільство    хворе,    пронизане    проказою,    як    голками.    І    воно    винне.    Винні    всі,    окрім    мене.
Звинувачуємо    суспільство,    що    дозволяє    поширюватись    чумі.    Але    ж    суспільство    -    це    всі    ми.    Весь    народ,    тобто    винні    всі    ми.    А    коли    винні    всі,    то    передусім    винен    кожен.
Етика.    Мораль.    
Красиві    слова.    Що    значать    вони    для    кожного?    Анахронізми    чи    норма    життя?    
А    де    мораль    в    нашій    країні?
Питання    розриває    мозок,    очі    сліпнуть    в    темряві,    шукаючи    засади    моралі.    А    вона,    брудна    і    зґвалтована,    валяється    тут    же    -    в    глибокій    канаві    біля    цвинтаря.    І    кожен,    хто    проходить    поряд    плює    на    неї,    витирає    ноги    об    неї.
Нема    Моралі    в    нашім    краї.
Етика    -    красиве    слово,    зі    змістом.      У    всіх    на    устах    -    та    зміст    різний.
Етика    -    маленька,    побита    дівчинка,    яка    плаче    над    мораллю.    А    всі    жахаються    цієї    пари    і    біжать,    як    від    прокажених.
І    поряд    з    Мораллю,    Етикою    стоять    в    подертому    лахмітті,    плачуть,    ридають    кровавими    слізьми    Правда,    Добро    й    Повага.
Суспільство    хворе,    невиліковно    хворе.    І    майбутнього    в    нього    нема    -    допоки    топтатимуть    мову,    культуру,    історію.    Допоки    героїв    нації    будуть    чорнити    і    обливати    багнюкою.    Допоки    Мова    буде    гірко    плакати    з    багнетом    в    грудях.    Допоки    Культура,    яка    вже    лежить    на    смертному    одрі,    не    буде    цькуватися    скаженими    псами.    Допоки    не    маємо    майбутнього.    Допоки    не    маємо    єдності.
Матінко    рідна!    Рідна    Вкраїно,    хто    підніме    тебе    з    колін.    Хто    захистить    тебе    від    негоди,    від    чорних    орлів,    які    жадають    твоєї    плоті?    Хто?    Рідна,    де    твоє    майбутнє?    Хто    втопив    його    в    чорному    болоті?    Лише    питання.    Так    багато    питань.    Залишилися    лише    роздуми.
Біля    погосту    стоїть    лавка,    мокра    від    дощу.    А    недалеко    в    канаві    помирає    Мораль,  і    поряд    ридають    дочки,    сестри,    дружини.
Роздуми    на    кладовищі…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209837
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 07.09.2010

Домбра. Частина 2

Частина    ІІ
Штори    знову    висять    на    своєму    місці.    В    кімнаті  панує    напівтемрява.    Лише    крізь    тоненькі    шпарки    між    шторами    проникають    тонесенькі    промінчики    світла.    Значить    прийшов    день.    На    лавці    лежить    співець,    його    груди    піднімаються    й    опускаються    в    такт    диханню.    Він    спить,    а    у    вві    сні    лише    вона.

СОН

Широкий    степ    на    всі    сторони,
Летить    у    безмежну    блакить.
На    небі    кружляють    все    чорнії    ворони.
А    час    все    летить,    тебе    бачу,    то    мить.
Назустріч    тобі    я    лечу,    моя    любко,
Розкинувши    руки,  біжу    я,    лечу.
Підхоплю    тебе,    моя    мила    голубко,
На    край    цього    світу    з    тобою    втечу.
Де    будемо    разом,    де    будемо    двоє,
Ніхто    не    завадить    коханню    сердець.
І    роси,    то    води,    повні    долоні,
І    голос    тривожить    думки,    як    стрілець,
Що    сокола    в    небо    пускає.
Ми    біжимо    в    горизонт    до    краю.
Боже,    сонце,    як    її    кохаю,
Ту    дівчину,    що    у    вінку    із    квітів    польових
Духмяних,    свіжих    і    таких    простих
І    в    той    же    час    складних    настільки,
Щоб    зрозуміти,    в    чому    сила    їх.
І    теплі,    духмяні    уста,
Так    звали    своїм    теплом.
І    щастя,    і    доля    проста,
Й    вінком    оповите    чоло.

Співець    посміхається    уві    сні.    З'являється    на    мить    тінь,    яка    зникає    в    темряві    кутка.    Чується    важкий    стукіт.    Незрозумілий    ритм,    який    перегукується    із    гудінням.    Це    гудіння    переростає    в    суцільний    гул.    Співець    перевертається    на    інший    бік,    посмішка    зникає    з    його    уст.

СОН    (ПРОДОВЖЕННЯ)

О,    що    за    рев    мішає    двом    серцям?
Чи    вітер    підійнявся    з    понад    хмар?
Чи    грім    нагрянув    серед    сонця    й    тиші?
Та    ні,    то    голос,    регіт    мар,
Який    не    каже,    голосно    так    свище.
І    ти    боїшся    тої    чорної,    лихої    тіні,
Що    голосно    підкрався    іздаля.
Ти    взнаєш    його,    то    на    картині
Намальовано    так    страшно,    а    здаля.
Голос    видавався    лише  луною  з    підземелля,
Що    тривожить    душу    у    співця
І    закінчується    там    де    в    неба    стеля,
І    не    можеш    розібрати    ні    словця.
Ти    вертаєш,    погляд    свій    кидаєш
І    біжиш    на    зустріч    де    голос.
Я    все    за    тобою,    ти    зникаєш.
Похилив    я    голову,    як    той    колос.
Що    за    пустка,    що    за    зла    химера
Забере    у    мене    найдорожчий    скарб.
Там,    де    починається    в    той    світ    печера,
На    кордоні    між    світами    -    в    царстві    мар.
І    на    мить    чорніше    чорної    ночі
Стало    сонце.    Мить    тягнулися    на    вічність.
О,    де    мої    очі?
О,    де    моя    злість?

Рев    у    кімнаті    затихає.    Співець    прокидається,    обводить    поглядом    кімнату,    бере    до    рук    домбру,    перебирає    струни    і    починає    співати.

ПОЕТ

О,    ніч,    забери    свій    сон,    забери
Не    хочу,    не    можу    терпіти    біди.
Як    страшно    втрачати,
А    потім    шукати.
Кохана    -    тебе    відпустити,    
То    значить,    навіки    згубити.
А    потім,    як    тінь
В    степу    блукати,
Невідомо,    що    шукати,
Не    хочу    такої    біди.

Чується    лемент    в    темному    кутку,    та,    здається,    співець    його    не    помічає    і    продовжує.

ПОЕТ

О,    що    без    тебе    все    життя    моє,
То    лишень    є    бліда    подоба,
То    існування    без    чуття,    але
В    нім    буде    місце    горю    й    на    все    злоба.
Хоч    горе    є    і    в  коханні,    але    все    ж
З    любов'ю    легше    з    ним    боротись.
Моїй    любові    нема    меж,
А    цій    розлуці    важко    так    коритись.
О    струни,    грайте    сум    і    страх,
Який    долине    до    мого    кохання,
Хай    буде    так,    хай    буде    так.
О    заспівай    же,    домбра,    про    моє    страждання,
О    заспівайте,    струни,    про    мою    любов.
Про    ласку    милої,    про    пісню    двох    сердець.
О    заспівай    же,    домбра,    знов    і    знов.
Засохне    без    любові,    вмре    співець.

Голос    з    темного    кутка    підспівує,    але    не    попадає    в    такт    і    від    того    кричить.    Співець    замовкає.

ГОЛОС    З    ТЕМНОГО    КУТКА

А    поки    ти    спав,
Бачив    сон    про  неї,
Із    другом    твоїм    її    бачив    я    там,
Де    степ    зустрічався    з    лісом.
І    ніжна    рука    ляже    там    на    чоло,
Й    тонкі    пальці    пробіжать    по    волоссю.
А    губи    духмяні    гарячим    теплом
Цілують    його,    й    в    піднебесся
Її    підіймаєш    не    ти.
І,    знаєш,    щасливі    здаються    вони.

Співець    кидає    гнівний    погляд    в    темінь.

ПОЕТ

О    хто    ти    такий,
Що    смієшся    із    мене?
Боїшся    обличчя    своє    показати.
Візьми,    покажись,    подивлюся    на    тебе.
Несила    це    слухать,    несила    чекати.
Ну,    що    ж    ти    злякався,
Замовк,    як    той    лис.
Виходь    із    кутка,    подивися    у    вічі.
Скажи    все    в    обличчя.
Весь    бруд    виливай.
Ну,    що    ж    ти    замовк,    ну,    добре,    чекай.

Співець    бере    домбру,    яка    лежала    поряд.    Починає    перебирати    струни.    Домбра    низько    відгукується    і    видає    тихі    тужні    звуки.

ПОЕТ

Навіщо,    подруга    вірна    моя,
Ятриш    мені    душу,    чи,    може,    рідня
І    ти    тому    голосу    з    темені.
Що    лише    страждання    приносить    мені.

Голос    з    темного    кутка    істерично    сміється.    Регіт    перетворюється    в    гул,    який    своїм    ревом    лунко    котиться    по    кімнаті.

ПОЕТ

Невже    і    подруга,    домбра    моя,
Зрадила    мені,    зрадила    співця.
Невже    повірила,    що    чесності    нема,
Невже    повірила,    що    пустка    -    то    тюрма,
Що    вже    нема    довіри,
Що    десь    моя    любов…
Невже.    Немає    віри.
Скажи,    о    домбра,    знов    і    знов,
Тебе    питаю,    що    мовчиш?
Веселим    голосом    кричиш.
Раз    так,    не    подруга    ти,    ні
Гори    в    пекельному    огні.
Раз    зрадила    своєму    другу,
Встромивши    лезо    в    спину    мні.
Ні    ти    тепер    вже    не    подруга.
Заклятий    ворог    ти    мені.

Голос    з    темного    кутка    сміється    і    саркастично    зауважує.

ГОЛОС    ІЗ    ТЕМНОГО    КУТКА

Тепер    нас    двоє    -    чи    повіриш    нам,
Чи    будеш    знову    ти    пручатись.
Візьми    на    віру,    всім    нашим    словам,
І    будеш    весело    сміятись.
І    пити    це    життя    ковтками    повними    своїми.
І    жити    в    задоволення.
Навіщо    мучитись    щоночі
І    бачити    у    снах    дівочі    очі,
Які    вже    зрадили    тебе.
І    позабудуть    щастя    те,
Що    ти    дарив    колись    давно,
Як    ти    забув    її    тепло.

З    кожною    секундою    голос    стає    все    дужчим    і    дужчим.    З    кутка    виринає    тінь    (обличчя    не    видно).    Та    тінь    збільшується    і    стає    перед    поетом.    Поет    закляк.

ПОЕТ

Цього    не    може    бути…    Ти?
Кому    найбільше    довіряв,
Кому    я    радив    і    вважав    святим,
Кого    найліпше    з    усіх    знав?

Тінь    повертається    до    плями    світла    обличчям.    Посеред    кімнати    стоїть    душевний    образ    співця.    Його    друге    Я.

ДРУГЕ    Я

А    ти    кого    хотів    побачить?
Казкову    відьму    чи    кого?
І    що    тепер    усе    це    значить?
Що    твоє    Я,    проти    того
Дурного    знака    з    піднебесся.
І    що    влюбився    ти    без    меж.
Іди    співай    пісні    до    бісся,
А    я    піду    с    тобою    теж.

ПОЕТ

Це    все    в    моїй    уяві.    Все.
Проснуся    я,    і    зникне    все,
І    зникнеш    ти,    і    лиш    любов
У    віки-вічні    знов    і    знов.
Дождусь    свого    кохання,    казки.
Зірву    з    душі    нещиру    маску.
Всім    оголю    своє    я    серце.
І    відчиню    надії    дверці.
І    не    піддамся    на    спокусу
Шукати    у    розпусті    душу!

ДРУГЕ    Я

Так    будь    один,    самотнім    будь,
Моїх    порад    ти    не    забудь!

В    цей    час    на    вулиці    чуються    чиїсь    кроки    і    дівочий    голос:

ДІВОЧИЙ    ГОЛОС

Коханий,    милий,    я    вже    тут.
Порвавши    сотні    тисяч    пут,
Що    розділяли    нас    з    тобою.
Прийшла,    принісши    серце    моє.

Співець    взнає    голос    своєї    коханої,    переводить    погляд    на    свого    ворога,    та    той    десь    зникає.
Поет    бере    до    рук    домбру    і    починає    співати.

ПОЕТ

Струн    у    домбри    дві    -    не    біда.
І    звуки    ненависті    й    болю.
Заграла    вчора    перша    струна,
Сьогодні    заграє    до    любові.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209658
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2010

Домбра. Частина 1

Домбра
(тяжкий    сон…)

                                                                                                 Присвячую    моїй  найдорожчій    О.

Домбра    -    казахський    народний    інструмент.    
Має    дерев'яний    корпус    з    двома    струнами.    
Застосовується    для    супроводу    співу    та    виконання    
інструментальних    п'єс.

Похилився    поет    над    минулим,
Доторкнувся    до    споминів    струн.
Аж    раптово    над    ним    промайнуло
Старосвітське:    "Не    весь    я    умру".
Б.    Лепкий    "Поет"
Частина    І
Співець    схилився    на    ослоні,    перебирає    струни    домбри.    Лише    туга    пісня…    Голос    із    темного    кутка    щось    бурмоче.    Розібрати    те    неможливо.    Голос    співця    перегукується    з    Голосом    із    темного    кутка.    Пісня    лине,    та    Голос    із    темного    кутка    не    замовкає,    а    навпаки    перетворюється    на    суцільний    рев.    І    раптом    на    мить    настає    суцільна    тиша.    Лише    тиха    пісня    лине…    Голос    з    темного    кутка    зовсім    замовкає    і    зникає…
ПОЕТ
Звуки    домбри    збуянили    тисячі    струн
У    душі    молодого    поета.
Як    багато    описано.    Словом…    і    дум
Вже    не    вистачить    болі    поета.
Та    нехай    я    прозаїк,
Та    як    світанковими    зорями    зшите,
І    так    довго    гадав    на    полях    у    степах.
Чого    так    не    стачало    у    свити.
О,    моя    ненько,    стражденна,
О,    мої    думи,    пропащі.
О,    моє    серце    буденне.
Скільки    дум    -    всі    пропащі.
А    струн    всього    дві,    та    то    не    біда.
А    значить,    що    звуки    ненависті    й    болі
Та    так    заспіва,    бо    ж    перша    струна,    
А    інша    співа,    до    любові.
Й    такі    протиріччя,
І    різні    такі,    а    звуки    низькі    та    високі.
Та    голос    зникає,    зникає    у    тьмі.
І    думи    не    линуть,    думи    глибокі.

ГОЛОС    ІЗ    ТЕМНОГО    КУТКА

О,    чом    зажурився,    юначе    старий?
Чом    голову    хилиш    донизу?
Ти    пісню    тужну    затягнув,    а    сумний
Піди    назбирай    краще    хмизу
Та    вогнище    красне    візьми    розпали,
Поклич    до    вогню    сто    бісів.
І    пісню    бісівську    заграй.    Та    спали
Всю  накопичену  тугу,    тугу    лісів
Та    степу    широкого.    Вітер    осінній
До    тебе    приносить,    та    ти    не    зважай,
До    вогнища    хмизу    щораз    підкидай.
Та    пісню    бісівську    щомиті    співай!

ПОЕТ

Далебі    порада,    не    краща    в    цей    час.
Бісівські    пісні    не    співаю.
Хвороба    душевна    і    туга    весь    час
Ятрить    мою    душу,    не    знаю,
Де    відповідь    є    на    питання    мої.
Чи    є    вона    хоч?    Сумні    думи    мої.
І    лише    подруга  –  домбра    моя,  –
Лікує    стражденну    душу    співця.
Торкнуся  за    струни,
Полинуть    умить.
І    серце    підкаже,    що    мила    не    спить,
І    десь    там    чекає,    далеко…    Десь    там.
А    тут    лишень    вечір,    а    тут    лише    ніч.
Так    проситься    в    дім,    та    сам    на    узбіч.
І    ждати,    чекати    від    неї    вісток,
І    знов    будувати    розмитий    місток.

Співець    підводиться,    обережно    кладе    домбру    на    лавку,    підходить    до    вікна,    яке    загаптоване    важкими    темними    шторами.    Зриває    їх.    В    кімнату    проникає    місячне    світло,    яке    освітлює    все    навкруги…    Та    дальній    куток    залишається    темним.    Звідтіль    лине    голос.

ГОЛОС    ІЗ    ТЕМНОГО    КУТКА

Та    поки    ти    граєш,    її    вже    нема.
І    зрадить    тебе,    коли    прийде    зима.
А    ти    тут    сидиш,    граєш    п'єси    й    кричиш
На    сум    свій,    на    долю.    Чого    ти    мовчиш?

Співець    рвучко    виходить    на    середину    кімнати.    Дивиться    на    темний    куток,    потім    переводить    погляд    на    вікно,    піднімає    очі    на    місяць    й    каже.

ПОЕТ

То  є    все    неправда,
Бо    вірю    я    їй.
Бо    що    головне    -    то    кохання    і    віра,
Кохання    взаємне,    взаємна    довіра.
А    місяць    мій    свідок,    і    бачить    все    він.
Чекає    на    мене,    кохання    надій.
І    спить    моє    щастя,    і    сни    світанкові
Її    не    розбудять,    утішать    ранкові.
Закутають    міцно    в    обійми    Морфея.
Й    прокинеться    ранком,    чарівна,    як    фея.
І    думки    зі    мною,    а    значить,    що    ближче.
Стає    моє    щастя,    дістати    не    вийшло.
А    вечором    гляне    вікно    та    на    зорі,
І    я    се    зроблю,    у    себе,    надворі.
І    душі    зійдуться    на    небі    у    нас.
Одне    поєднання    у    єдності    час…

Глибокий    подих    співця.    Він    хоче    продовжувати    далі,    та    голос    з    темного    кутка    перериває    його    й    кричить.

ГОЛОС    ІЗ    ТЕМНОГО    КУТКА

Й    ти    віриш    всьому,    що    казав    ти    собі?
То    правда,    лукавиш,    не    віриш    собі!
Ти    дивишся    в    небо,    а    бачиш    її.
Але  не    одну,    а    із    другом    своїм.
Її    пригортає    твій    друг    до    грудей
І    ніжно    цілує    уста.
Вона    ж    уявляє    його    не    тебе!

Співець    рвучко    кидається    до    кутка,    та    нікого    не    знайшовши,  сідає    на    лавку,    міцно    обіймає    голову    руками    й    закриває    вуха.

ПОЕТ

Не    хочу    це    чути
Замовкни,  прошу.
Нічого    я    чути    не    хочу,
Не    вірю    в    це    я,    цього    бути    не    може.
Бо    ж    вірю    я    їй,    замовкни    прошу.

Тиша,    місяць    заходить    за    хмару.    Кімната    напов-нюється    мороком.    Важкий    подих    співця.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209657
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2010

Ніч (світлий етюд)

Ніч  (світлий  етюд)
Серпневе    небо    манило    своєю    непідкупною    щедротою.    Дещо    прохолодна    ніч    ніскільки    не    турбувала    їх,    а    скоріше    навпаки,    заставляла    горнутися    один    до    одного.    Міріади    зорь    спалахували    і    здавалося,    що    світле    нічне    небо    навмисне    й    вкотре    підкреслювало    всю    чистоту    їхніх    почуттів,    всю    глибину    взаємної    пристрасті    й    кохання.    
-    Що    то    за    зірка?    
-    Де?
-    Он    там,    так    яскраво    спалахує.
-    То    "Зірка    кохання",    -    злукавив    ти.    Але    вона    на    се    дивно    відреагувала.    Чомусь        їй    показалися    смішними    твої    слова.
-    Зірка    кохання    -    вигадаєш    таке.    Та,    втім    мені    подобається.
-    Чому    зразу    вигадуєш?    -    із    ноткою    образи    в    голосі    відповів.
-    Тому,    що    немає    такої    зірки    на    небосхилі.
-    А    ось    і    є!
-    Немає!
-    Немає,    так    повинна    бути.
Далеко    завили    собаки,    село    окутане    темрявою    ночі    спало    безпробудним    сном.    Ніщо    не    могло    розбудити    його    після    тяжкого    робочого    дня.    Та    то    і    на    краще    -    ніхто    не    заважав    коханим    милуватися    нічним    серпневим    небом.
Він    і    вона    взялися    за    руки.    Місяць    білим    сяйвом    освітив    навкруги    все.    Біла    доріжка    простягалася    до    нього    через    плесо    невеликого    озера.    Пара    йшла    по    берегові    тої    водойми,    а    зорі    світили    їм    вслід.    І    з    кожним    кроком    "Зоря    кохання"    розгоралася    все    більше    і    більше,    аж    допоки    її    сяйво    не    затьмарило    місяць    й    він    осоромившись    заховався    за    хмару,    а    легенький    прохолодний    вітерець    нашіптував    слова:    "Зорі    кохання"    не    має,    але    вона    повинна    бути".
Ніч    створена    для    закоханих,    а    зорі    кохання    загораються,    як    підтвердження    цього.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209428
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2010

Дзвінок опівночі, або містика опівнічних видінь

Дзвінок  опівночі,  або  містика  опівнічних  видінь
Яскраві    опівнічні    видіння    марилися    тієї    ночі.    Навколо    все    спало.    Вулиця    була    залита    світлом    місяця,    який    світився    тієї    ночі    надзвичайно    яскраво,    а    потім    образившись,    що    на    нього    ніхто    не    звертає    уваги    сховався    за    хмари,    які    проходили    повз    нього.    Але    і    цього    майже    ніхто    не    помітив.    Майже…
Дзвінок.    
Дзвінок    розбудив    мене,    обірвав    мій    сон.    Спочатку    я    не    міг    зрозуміти,    що    діється,    потім    очі    потроху    звикли    до    світла    ,    місячного    світла.    В    кімнаті    було    світло,    як    удень.    Я    перевів    погляд    на    годинник,    який    показував    другу    годину    ночі.    "Цікаво,    і    хто    ж    не    спить    у    таку    пору?",--    крутилося    у    мене    в    голові.
Я    неквапливо    встав    з    постелі,    телефон    не    переставав    звати    до    себе,    неквапно    підійшов    до    столу,    на    якому    дзвонив    телефон.    Підняв    слухавку:
--    Алло,    --    сказав    я    з    просоння.
--    Алло,    це    я,    мені    потрібно    з    тобою    серйозно
поговорити,    --    сказав    приємний    дівочий    голос    на    другій    стороні    дроту.
--    Це    не    може    зачекати    до    ранку,    ти    дивилася    котра    година?    -    сказав    я.
--    Це    терміново,    до    ранку    ніяк,--    сказала    дівчина.
--    Добре,    де    ти    зараз?    -    спитав    я.
--    Десь    через    десять    хвилин    я    зайду    до    тебе,    --    сказала    вона    і    в    слухавці    я    почув    лише    короткі    гудки.
"Цієї    ночі    знову    не    вдасться    виспатися"    --    крутилося    в    голові.
Я    одягнувся,    пішов    на    кухню    і    поставив    варитися    каву.    Світла    я    не    запалював,    кімната    була    залита    білим    світлом.
"Сьогодні    місяць    світиться    надзвичайно    яскраво,    ніколи    такого    не    бачив",    --    подумав    я.
Кава    зварилася,    я    перелив    її    в    чашку    і    поставив    на    підвіконня,    щоб    вона    трохи    вихолонула.    Тишу    ночі    розрізав    дзвінок,    хтось    просився,    щоб    його    впустили    в    дім.    Я    відкрив    двері,    на    порозі    стояла    ВОНА,    вкрай    знервована.    
--    Проходь,    каву    будеш?    Тільки-но    зварив,    --    запитав    я    у    неї.
--    Ні,    мені    зараз    не    до    кави.    Присядь,    нам    треба    поговорити.
--    Говори,    --    сказав    я    і    відсьорбнув    з    чашки    гірко-солодкий    напій.
--    Я    не    знаю    навіть    з    чого    почати,    --    сказала    вона    і    присіла    напроти    мене.    --    Розумієш,    ти    хороша    людина,    але    ми    такі    різні.    Він…
--    Зрозуміло.    Чомусь    мене    це    зовсім    не    дивує.    Він…    Я    його    знаю?    --    спитав    я    її,    сам    здивувався,    мені    було    все    одно,    хоча    чудово    розумів,    що    кохаю    цю    дівчину,    що    разом    з    нею    нам    добре.
--    Ні,    ти    його    не    знаєш,    --    сказала    вона    і    встала.    --    Завтра    вранці,    хоча    ні,    вже    сходні,    я    їду,    не    шукай    мене,    це    не    принесе    користі    ні    тобі,    ні    мені.    Добре?
--    Нехай    тобі    щастить,    --    єдине,    що    зміг    видавити    з    себе.
Вона    подивилася    на    мене    і    вийшла.    З    кімнати    я    подивився    у    вікно.    Вона    сіла    в    машину,    машина    поїхала.
Місяць    зайшов    за    хмару,    навколо    стало    надзвичайно    темно.    Я    не    знаю,    скільки    часу    я    стояв    біля    вікна,    тримаючи    в    руці    чашку    з    холодною    кавою.    Я    не    міг    зрозуміти,    що    я    зробив    не    так,    що?    Чому    вона    так    просто    кинула    мене,    чому    поїхала    невідомо    з    ким,    невідомо    куди?    Чому?
Поставивши    чашку    на    підвіконня,    я    ліг.    
Сон  –  дивна    річ,    неважливо    що    трапилося,    він    все    одно    перемагає    розум  –  і    ти    засинаєш.
Будильник        продзвенів.    Я    відкрив    очі    розуміючи,    що    требі    вставати.    Було    незрозуміло:    нічна    пригода  –  це    сон    чи    реальність.    Я    перевів    погляд    на    підвіконня,    біля    якого    стояв    вночі,    чашки    з    кавою    на    ньому    не    було.    "Значить,    це    все    таки    був    сон".    -    з    полегшенням  майнуло  у    мене    в    голові.
Я    встав,    пішов    на    кухню,    поставив    варитися    каву.    Подзвонив    телефон.    Я    підняв    слухавку    :
--    Алло,    --    сказав    я.
--    Алло,    це    я,    мені    потрібно    з    тобою    серйозно
поговорити,    --    сказав    приємний    дівочий    голос    на    другій    стороні    дроту.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209427
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 05.09.2010

Міст

Міст.
Кохання    -    це    титанічна    праця.
Їхні    стосунки    мені    чимось    нагадували    будівництво    мосту.    Але    не    через    якийсь    там    струмочок,    а    через    бурхливу    гірську    річку.
Річка    текла    з    високогір'я    і    пінилася    від    своєї    швидкої    течії.    Разом    з    водою    ріка    несла    каміння,    пісок,    сміття,    яке    незрозуміло    звідки    взялося    в    цій    цнотливо    чистій    місцевості.
Берег    річки    був    кам'янистим.    В    нього    неможливо    було    ввігнати    лопату,    не    те    що    копати    нею.
Навколо    не    було    жодного    деревця,    хіба    що    рідесенькі    чагарники    та    вигоріла    на    сонці    бідна    трава,    яка    ледве    трималася    на    твердій,    кам'янистій    поверхні    високогірного    плато.
І    ось    на    одному    березі    ріки    з'явився    ВІН,    на    іншому    ВОНА.    ВОНИ    кричали    один-одному    якісь    слова,    та    за    гуркотом    води    ці    слова    було    неможливо    почути    та    розібрати.    ВОНИ    махають    один    одному    руками    і    продовжують    кричати,    але    все    марно.    Переправитися    через    річку    в    цьому    місці    неможливо,    звичайно,    можна    піти    по    берегу    і    спробувати    знайти    міст,    але    чи    існує    той    міст    взагалі.
І    ВІН,    він    же    чоловік,    йому        належить    першому    робити    крок    назустріч    своєму    щастю,    своїй    долі,    вирішує    будувати    міст.
Матеріалу    практично    немає,    окрім    каміння.    СТОП!    Можна    використати    каміння    як    будівельний    матеріал.
ВІН    носить    каміння    і    починає    закладати    перші    камінці,    які,    напевне,    повинні    привести    його    до    НЕЇ.
Перший    крок    зроблено,    черга    за    нею.    ВОНА    починає    будувати    міст    назустріч,    але    каміння    занадто    важке    для    ЇЇ    тендітних    рук,    а    можливо,    ЇЙ    не    хочеться    тягати    каміння.    ВОНА    задає    собі    питання:    "А    чи    варте    воно    того?    Чи    зможу    Я?    І    чи    зможе    ВІН    добудувати    міст    аж    до    неї,    чи    не    зупиниться    на    півдорозі?"
А    ВІН    все    будував.    Камінець    за    камінцем    міст    потроху    ріс    і    все    ближче    ставав    до    неї.    ВОНА    злякалася,    а    якщо    раптом,    побудувавши    міст,    ВІН    не    виявиться    гідним    ЇЇ.    Треба    ж    негайно    завадити    цьому.    Навіщо    зайві    переживання,    сльози,    страждання?    ВОНА    хапається    за    лопату    й    починає    розкопувати    берег,    аби    лишень    край    мосту    якомога    довше    не    торкався    ЇЇ    сторони    берега.    І    диво,    лопата    копає    легко,    хоча    ґрунт    кам'янистий.    ВІН    бачить,    що    берег    віддаляється    від    НЬОГО,    причому    набагато    швидше,    аніж    йде    будівництво.    ВІН    прискорює,    залучає    до    будівництва    друзів,    та    все    марно,    відстань    між    НИМИ    не    зменшується,    а    навпаки    збільшується.    ВІН    сідає    перепочити    на    берег…
А    чи    не    легше    спробувати    було    побудувати    міст    разом,    якщо    все    станеться    і    посеред    бурхливої    гірської    річки    виросте    міцний,    надійний    міст    на    якому    зустрінуться    ВІН    і    ВОНА,    і    засяє    веселка    над    горизонтом.    А    по    мосту    зможуть    пройти    інші.
Якщо    ж    міст    виявиться    крихким    і    не    витримає    почуттів,    то    кожен    з    НИХ    винесе    урок,    як    потрібно    правильно    будувати    міст    іншим    разом,    а    він    обов'язково    буде.
Найлегше    –  це    піти    з    поля    бою,    не    зробивши    жодного    удару.
ВІН    встав    і    продовжив    роботу…
А    ВОНА…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209301
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2010

Прокинутися тінню

Прокинутися    тінню
Ранок    розбудив    мене.
Сонце,    яке    тільки-но    виглянуло    з-за    горизонту,    привітно    побажало    мені    доброго    ранку    через    призму    віконного    скла.    Чи    можливо    це    сонце    вже    заходило.    Я    загубився    у    часі,    не    розуміючи    чи    ранок    це,    а    чи    вже    вечір.    Та    нехай,    час    покаже.    
Я    встав    з    ліжка,    яке    залишилося    не    розстеленим,    щось    діється    зі    мною.    Я    не    розумію    що,    але    це    дивним    чином    відгукується    в    моїй    свідомості.    Я    не    можу    знайти    собі    місце.    Ось    і    тепер    я    не    розумію    ранок    зараз,    а    чи    вже    вечір.    Час    дивно    діє    на    мій    організм.    
Моя    душа    рвалася    на    волю,    тіло,    повне    енергії,    рвалося    невідомо    куди,    а    розум    зупиняв    цю    дивну    пару    гучною    командою.    Вони    підкорялися,    та    за    спиною    знову    виношували    плани    втечі.    
Мозок    знову    перестає    слухатися    мене.    
Боже,    я    ще    сплю,    чи    це    химерна    реальність,    чи    я    потрапив    у    якийсь    паралельний    вимір.    Сонце    зупинилося    над    горизонтом,    мені    здалося,    що    час    зупинився.    Навіть    муха    за    склом,    яка    уже    два    роки    зі    мною    віталася,    хоча    померла    і    висохла.    Таки    час    зупинився.    Я    застряг    у    вимірові,    де    не    існує    часу.    З    одного  боку    це    навіть    прикольно,    а    з    іншого,    що    я    тут    забув.    І    чий    це    химерний    жарт,    який    закинув    мене    сюди.    Та    нехай…
Крізь    скло    на    мене    падало    сонячне    світло.    Таки,    напевне,    настав    день,    раз    сонце    почало    підійматися    вгору.
Дивна    поведінка    сьогодні    в    сонця,    воно    то    підіймається,    то    опускається,    а    то    і    зовсім    стоїть    на    місці,    зависнувши    над    деревами,    які    видніються    на    горизонті.    
Вчора    я    б    з    упевненістю  сказав,    що    то    дерева    над    горизонтом,    а    сьогодні    мені    здається,    що    то    велетенські    кам'яні    стовпи    зупинилися    там,    після    довгої    мандрівки.
Що    зі    мною    діється?    Я    не    розумію    де    я.    Неначе    я    вдома,    а    чому    ж  все    ввижається    мені    несправжнім,    химерним.    Я    подивився    на    свою    тінь.
Тінь    як    тінь.    Та    що    це?    В    дзеркалі    я    бачу    своє    нерухоме    відображення.    Я    підняв    одну    руку,    відображення    в    дзеркалі,    навіть    не    поворухнулося.    Краєчком    ока    я    помітив,    що    тінь    моя    також    підіймає    руку.    Що    діється    із    дзеркалом,    що    діється    зі    мною?    Можливо,  це    вигадки    моєї    психіки,    картини,    які    малює    моя    уява    переді    мною.    Що    це?
Я    вирішив    продовжувати    експеримент.    Не    зводячи    погляду    із    дзеркала    зробив    крок    убік.    Тінь    підкорилася.    Відображення    в    дзеркалі    так    і    залишилося    нерухомим.    Мене    охопила    паніка,    страх.    Я    потрапив    у    паралельний    світ,    світ    задзеркалля,    чи    ще    якийсь    світ,    де    все    не    так.    Чи    це    в    нашому    світі    все    не    так.    Я    заплутався.
Я    пройшовся    по    кімнаті.    Тінь    слідувала    за    мною,    точно    копіюючи    мої    рухи,    а    чи    я    копіював    рухи    моєї    тіні.    Дзеркало    перестало    цікавити    мене.
Сонце    все    ж    таки    піднялося    і    залило    кімнату    світлом.
Цілий    день    я    вивчав    навколишній    світ    і    помітив    одну    закономірність    цього    химерного    світу:    в    ньому    все    здається    симетричним    відображенням    того,    що    ми    звикли    вважати    за    дійсне.    І    моє    тіло    –  це    є    не    що    інше,    як    звичайна    моя    тінь.    А    відображення    в    дзеркалі    -    спогад    про    минулу    реальність.
Настав    вечір,    моя    тінь    зникла    разом    із    сонцем.    Разом    з    тінню    зник    і    я.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209300
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2010

Коло твого порогу не ростуть ромашки

Коло  твого  порогу  не  ростуть  ромашки
Коло    твого    порогу    не    ростуть    ромашки,    там    ростуть    терни    та    чортополох.    Колись    давно    ти    намагалася    посадити    там    квіти,    та    виявилося,    щоб    квіти    розквітли,    потрібно    їх    спочатку    посадити,    виплекети,    поливати    кожного    вечора,    полоти    бур'ян,    який    ріс    набагато    швидше,    аніж    самі    квіти.    А    тобі    було    просто    впадло    займатися    рутинною    роботою;    веселитися    і    битися    в    безшабашних    конвульсіях    набагато    веселіше    й    простіше.
Ти    так-сяк    вкинула    насіння    в    родючу    землю    і    стала    ждати    квіток...
Та    кляті    рослини    не    хотіли    сходити,    їм    було    краще    залишатися    в    землі    і    там    померти,    аніж    гинути    ззовні.    Та    якась    сила    їх    все    ж    заставила    зійти.    Ніжні    паростки    розрізали    тверду,    неначе    камінь,    землю.    Тонкі    зелені    пагони    відчули    на    собі    проміння    сонця,    і    їм    це    сподобалося.    Як    же    раніше    вони    не    спромоглися    відчути    це    лагідне    тепло    на    своєму    тілові.    Їм    було    потрібно    так    мало    для    щастя.    Всього    лише    пару    крапель    роси    щоранку,    шепіт    вітру    вдень    та    прощального    акорду    від    сонця    ввечері.
І    от    одного    ранку    квіти    вирішили    розпустити    свої    маленькі    бутони.
Ти    вийшла    надвір    і    побачила,    як    квіти    набули    іншого    виду.    Тоненькі    ніжки    і    квітки.    Химерність?
--    Які    квіточки,    --    скрикнула    ти    і    зірвала    квітку.
Тонкий    крик    і    розуміння    своєї    невтішної    долі    переповнили    ранішню    тишу.    
Твої    два    кроки    –  і    мертва    квітка    розтоптана    на    землі.    Доля?    Яка    в    біса    доля;    доля  –  з    такими    труднощами    появитися    на    світло,    а    потім    в    один    момент    померти    розчавленим    на    асфальті.    Життя    без    сенсу    і    співчуття.
Коло    твого    порогу    не    ростуть    ромашки,    там    росте    чортополох.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209175
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 03.09.2010

Вчорашня ніч

Вчорашня  ніч
Пара    цілувалася    під    ударами    драм-басу.    Дівчина    залющила    очі...
Музика    боляче    різала    слух,    ще    й    люди,    до    біса    людей.    Вони    самі,    вони    одні,    вони    прощаються.    Можливо,    що    назавжди.    Адже    все    в    цьому    житті    таке    нетривке,    таке    мінливе.    Ось    і    ця    зомбуюча    музика    закінчиться,    як    закінчується    все.
Очі    боляче    різало    сонячне    світло.    Чому    ж    воно    так    яскраво    світить,    чому    так    нестерпно    болять    очі.    Дзвенить    у    вухах.    Щось    трапилося    зі    мною    сьогодні.    А    що?    Що    все    це    значить?    Чиї    це    тупі    жарти,    хто    так    жорстоко    пожартував    наді    мною.    Вікно.    Хтось    забув    зачинити    вікно.    Так    ось    звідкіль    проникає    блювотний    запах    вулиці.    Світло    до    біса    набридлого    міста    з    його    багатоповерховими    халупами,    які    яскраво    демонструють    всім    усю    велич    свого    кам"яного    черева.    Загниваюче    суспільсто...    До    біса,    нехай    воно    котиться    під    три    чорти,    це    місто,    нехай.    Хоч    яку    бурю    огиди    не    викликала    ця    груда    каменю,    та    все    одно    вона    заслуговувала    захоплення.    Хоча,    місто,    як    паразитичне    створіння    на    тілі    висмоктувало    всі    живі    соки    з    душі    кожної    людини.
Зачиніть    вікно!    Потушіть    сонце!    
Ще    й    ця    музика,    хоча    музикою    це    навіть    назвати    важко.    Якісь    набори    звуків,    під    незрозумілий    текст,    який    представляв    собою,    нагромадження    звуків,    лязгів    та    фіг    його    знає    ще    чого.
Так    що    трапилося    вчора?    Щось    я    не    можу    зрозуміти,    звідкіля    береться    цей    тошнотворний    запах,    від    якого    вивертає    і    хочеться    блювати    прямо    на    голову    цього    суспільства.    Наплювати    на    все,    просто    так    сісти    і    наплювати,    мало    того,    що    жити    заради    чого    просто    не    має    сенсу,    так    ще    й    це    світло,    яке    боляче    ріже    очі.    
Враз    все    затихло    і    поринуло    в    темряву.    Невже    все    скінчилося    так    швидко?    Очам    це    було    до    вподоби.    Їм    було    краще    в    повній    темряві,    аніж    при    світлі.    Вуха    почали    вслухатися    в    тишу,    аж    цю    тишу,    неначе    різким    ударом,    пронизав    звук.    Різкий    звук    драм-басу.    Що    це?    Невже    знову    почалися    галюцинації?    
З    кожною    хвилиною    я    сходив    з    рейок.    Розум    плавився    і    стікав    додолу.    Серце    стихло    зовсім,    а    в    голові    одні    й    тіж    образи.    одні    й    тіж    звуки.    Хрін    з    ним.    Наплювати    на    все.    Я    встаю.    Кімната    перетворилася    на    тісну    конуру,    яка    своєю    стелею    торкалася    десь    десятого    поверху.    Важкі    чорні    штори    стримували    світло    і    не    дозволяли    йому    вклинюватися    своїми    променями    у    мою    тереторію.    Брудне    скло    викривляло    світло    і    здавалося,    що    в    кімнаті    завжди    панувала    напівтемрява.    Я    попробував    відчинити    вікно,    та    воно    ніяк    не    піддавалося.    До    біса.
Де    мої    цигарки?    Куди    я    їх    подів?
Спалахнув    вогник    запальнички,    кімнату    наповнив    їдкий    цигарковий    дим,    який    важкою    пеленою    осів    на    стелю.    Я    закашляв.    Цей    нікотин    зведе    мене    в    могилу.    Пофіг.    На    все    наплювати.    До    чого    все    це,    навіщо    на    пачках    з    цигарками    пишуть    застереження,    хто    їх    читає?    Я    засміявся.
Сонце    сходить    чи    заходить    –  я    не    міг    зрозуміти.    Скільки    людей    у    цьому    клятому    місті    можуть    сказати,    де    схід,    а    де    захід?    Кляте    місто,    воно        примушує    кожну    людину    тупіти,    і    чим    більшим    дебілом    вона    стає,    тим    краще    для    нього.
На    кухні    було    відчинене    вікно,    з    якого    виривався    той    самий    тошнотворний    запах,    від    якого    до    горла    підходив    комок.    Як    все    набридло!    Я    набрав    води    з-під    крану.    Пару    ковтків.    Яка    ги_дота!    Я    сплюнув    і    зі    злобою    закрив    вікно.
Тарілка    на    столі,    замінювала    попільниці    була    переповнена    недопалками.    Під    стелею    кружляв    нікотиновий    дим.    Начхати    на    все,    все    набридло.    Все    приїлося    і    стало    одноманірним.    
Так,    що    трапилося    вчора?    Вчора    було    прощання,    під    ударами    драм-басу,    який    боляче    різав    вуха.    Я    зі    злобою    відчинив    вікно,    за    яким    ніч    уже    набрала    повної    сили.    Та    це    місто    ніколи    не    спить.    П’яне    в    друзки    місто    вночі    манило    своєю    розпустною    поведінкою.    Як    стара    проститутка    в    конвульсіях,    воно    билося    в    передсмертній    агонії.    Воно    мало    минуле,    та    майбутнього    навряд    чи.    
Розбите    скло    посипалося    на    підлогу.    Я    йшов    по    склу,    яке    боляче    врізалося    в    ступні.    Та    мені    було    пофіг.    Підвіконня.    І    свобода,    п"яний    аромат    свободи.    Свобода    прийняла    мене  в    свої    обійми.    Звуки    драм-басу,    і    вільний    подих    смерті,    і    шепіт...    А    далі    темрява    і    спокійний    політ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209174
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 03.09.2010

Завтра буде…

Завтра  буде…
Я    розбавляю    сум    нікотиновим    димом,    І    щоразу    забуваю    про    печалі    та    невзгоди.    Та    вони    мене    не    забувають,    і    щоранку    нагадують.    До    себе,    щоранку.    Кожного    світанку.Та    я    не    знаю,    куди    йти.    Куди    тікати.    Марно    все.    А    чи    не    все    одно,    де    плач    живе...    Де    сум    ховається    печальний.    Такий    невизнаний    і    гнаний,    за    обрій,    де    людей    немає.    Де    кожне    слово    --    золото    єдине.    Де    кожен    подих    --    віра...    В    завтрішній    день    і    в    те,    що    ніч    обов’язново    стане.    А    далі    лиш    сподівання    і    сповідь    на    могилі,    де    вчора    плакав    вітер    сивий.    Де    щосекунди    правда    проживала,    чогось    чекала,    когось    звала.    Та    сира    земля    зрівняла    все...    То    було    вчора,    а    сьогодні    босі    ноги    по    розбитому    склі    часу    пройшлися,    не    боячись    поранити    ніжну    шкіру,    ніжним    подихом    заморозило    час,    знищило    саме    розуміння    часу.    І    де    воно,    і    де    чекає    та    ніч,    вона    не    знає.    І    лиш    думки...    і    лиш    розлука.    Яка    нестерпна    жага    до    життя.    Та    вона    потрібна    мені,    адже    повинен    бути    якийсь    сент    у    всьому    тому,    що    намагався    записати    на    полях    свого    зошита.    Що    сотню,    тисячу    разів    перекреслював,    наводив    червоним,    потім    рвав    на    шмаття,    викидав,    а    коли    було    нестерпно    боляче    шукав.    Знаходив.    І    радів    неначе    дитина,    якій    дозволили    все.    Радів,    а    за    секунду,    переповнений    гнівом,    метався    із    кутка    в    куток.    На    щось    сподівався.    Та    з    кожною    секундою    надія    помирала.    Все    не    те,    і    все    не    так,    як    мені    того    хотілося,    а    далі.    А    що    далі?    А    далі    лиш    тривожний    сон    посеред    ночі    десь    на    окраїні.    І    тривожні    думки.    І    завтра    буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209028
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2010

Двері

Двері
Мабуть,    останнє    оповідання    для    неї…
Він    стояв    біля    дверей    її    дому.    Ось    ці    заповітні    двері,    ось    цей    прекрасний    дім,    з    яким    так    багато    пов'язано    чарівних    спогадів.
Він    сотню    разів    уявляв    цю    зустріч.    Як    відчиняються    двері,    як    вона    радісно    кидається    йому    на    шию    і    вони    цілуються,    цілуються    до    безтями.    Він    ще    раз    прокрутив    в    голові    всі    фрази,    всі        слова,    які    скаже    їй    при    зустрічі    їхніх    очей,    при    зустрічі    їхніх    губ.    Всі    слова,    такі    несказані,    такі    потрібні    бажані    слова.    
Тремтячою    рукою    він    натиснув    на    дзвоник,    який    далеким    ехом    відгукнувся    йому.    В    душі    все    заніміло.    Серце    на    секунду    притишило    хід    і    затихло    зовсім,    а    через    мить    забилося    з    неймовірною    швидкістю.    Здавалося,    що    ось    воно    вистрибне    з    грудей.    Він    затамував    подих    і    прислухався    до    тиші,    та    вона    мовчала,    лишень    нестримний    стукіт    серця    переривав    її.    
"Можливо,    вона    не    почула?,  –    єдине    що    крутилося    в    нього    в    голові,  –    Можливо,    не    знає,    що    то    я?"
Він    подзвонив    ще    раз,    потім    ще.    Знову    і    знову.    Ніхто    не    відповідав.
Від    розпачу    закурив,    обперся    спиною    об    стіну.    Ноги    не    тримали.    Він    опустився.    Ще    раз    подивився    на    такі    жадані    двері,    які    тепер    не    видавалися    такими    прекрасними,    дорогими    і    жаданими.
Він    сидів.    Курив.
Скрипнули    двері    навпроти,    які    трохи    прочинилися…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208830
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2010

Не говори ничего. Промолчи

Не  говори  ничего.  Промолчи.
Мне  здесь  плохо,  в  темноте  ночи.
Не  говори  мне  ничего,
Не  говори,  молчи.
Ты  видишь,  что  мне  больно.
Не  говори,  молчи.
Я  тоже  промолчу,
Так  больше  не  хочу.
Слеза  упала  на  цветок  -
Засох  цветок,
Ведь  горькая  слеза
И  только  юный  лепесток
Не  желал  умирать.
От  горечи  слез,
Он  продолжал  страдать,
Но  выжил.  В  царстве  грез
Остался  сам,  один
И  старый  господин,
Выбросит  цветок,
А  юный  лепесток
Вопреки  всем,  вопреки  нам,
Пустит  корень
И  вскоре
Расцветет  сам.
Не  говори  ничего,  промолчи,
Цветет  цветок  во  тьме  ночи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208828
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2010

О Боже! Ты скажи, что будет

О    Боже!    Ты    скажи,    что    будет,
В    стране    великой    и    могучей,
В    стране.    Разваленной    стране.
О    Боже!    Ты    скажи,    что    будет.
Как    быть    нам    в    этой    большой    куче
Дерьма.    Что    обливают    нас    на    стороне
Наши    политики.    Той    грязью
И    мажут    ее    словно    мазью,
И    приговаривают    нам,
Что    лучше    стало    всем    нам.
А    где    же    лучше?    Посмотрите!
Мы    пухнем    с    голоду,    вы    сыты.
Ведь    весь    абсурд    еще    и    в    том,
Что    на    земле    своих    отцов    
Стоят    все    частные    заводы,
Где    мы    батрачим    за    гроши,
Чем    лучше    мы    живем
30-х    лет?!    Погоды,
Опять    мы    ждем.
Вы    наверху    деретесь    и    деретесь,
А    мы    концы    с    концами    так    сведем;
Пойдем    с    утра    мы    на    роботу,
Ведь    нам    семью    кормить
И    будем    дальше    жить.
Скажите,    как    с    таким    богатством
Легко    одним    вам    управляться?!
Не    стыдно    вам,    сынам    отцов
Смотреть,    как    гибнет    вера    праотцов,
Смотреть,    как    рушится    село,
Но    вам,    как    видно,    все    равно.
Вы    обольете    нас    дерьмом
И    позабудете    о    том.
Но    мы    все    вспомним    вам,    потом,
Когда    поставим    вас    перед    судом.
Нет,    не    перед    судом    обычным,
Его    купили    вы    давно    уже,
А    перед    тем    судом.
Народным    и    публичным.
И    полетят    головы.    О    том,
Жалеть    никто    не    будет.
И    вряд    ли    Бог    нас    всех    осудит.
Не    судят,    ведь,    траву    за    то,
Что    выросла    из    камня,    посреди    плато.
Задумайтесь,    сейчас,
Ведь    поздно    будет    через    час.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208545
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.08.2010

Вогонь пожирає троянди посохлі

Вогонь    пожирає    троянди    посохлі,
Що    вчора    стояли,    червоні,    в    воді.
І    вітер    розносить    дим    по    погості
І    радісно,    й    сумно    одразу    мені.
Чому    веселитись,    над    чим    тут    сміятись,
Коли    до    душі    вже    нічого    нема.
Коли    закипа    вже    кров    в    моїх    жилах.
Коли    стане    осінь,    надворі    зима.
Та    їдкий    той    дим.
І    плачуть    вже    очі.
Ти    зараз    вже    з    ним,
І    навколо    нема
Нікого.    Сказати    я    хочу,
Крізь    товщу    стін,
Вже    приходить    зима.
Та    вітер    розніс    дим    по    окрузі,
Згоріли    троянди,    а    з    ними    печаль.
Так    випий    вина,    прогуляйся    по    лузі.
І    дим    розтанув.    Думки    знову    в    даль.
Я    встану,    поплачу,    жаліти    не    треба.
Така    моя    доля,    другої    нема.
І    ластівка    чорна,    посеред    неба,
А    ластівка    чорна  –    скоро    весна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208544
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2010

Давай залишим все, як є

Давай    залишим    все,    як    є,
І    почуття,    і    погляди,    і    сни.
Давай    залишимось    чужими
Та    після    снів    розбіжимося    в    різні    дні.
У    нас    є    ночі.
Ранок    без    роси    і    сонця
І    серед    літа    сніг,
Мороз    і    вітер,
І    болі    повна    чаша,
І    милий    твій    поріг.
І    поглядів    мороз
По    шкірі.
Та    знову    теплий    дощ,
Питання    і    надія,
А    за    чеканням    пуста
Невідомість.
І    мрії.    У    симбіозі    днів,
Ночей    переживання,
І    дужий    голос    твій,
А    далі    тиша.    Ранок.
Знову    й    знову    все    по    колу.
Ні!    Не    хочу    все    я    знову!
Набридло    чекання
І    марні    надії.
А    чи    не    марні?
Скажеш    ти    мені?
Чи    знову    промовчиш.
Його    чекаєш.    Знов    простиш.
Чи    побоїшся?    Я    не    знаю.
В    думках…    І    знову    щось    чекаю.
Ну    що    ти    скажеш?
Не    мовчи.
Скажи    що    небудь,
Прокричи.
Чи    знову    біль,    переживання
З    сирим    сніданком    проковтну.
І    гірко,    й    боляче,    й    без    сенсу,
І    нові    відчуття.
Без    поглядів    і    без    жалю.
Вчорашній    день    дивився
На    нас    із    співчуттям,
А    завтрашній    сміявся,
Крізь    сльози,    над    життям.
А    день    сьогоднішній    в    обличчя    подивився,
Поплакав    нам    назустріч,
Й    сльозою    гіркою    вмився,
І    ранок    вже    не    тішить,
І    ніч    моя    не    спить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208375
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2010

Ми так чекали на весну…

Ми    так    чекали    на    весну,
Морозним    днем,    зимою    в    темінь.
Ми    так    чекали    сонця    і    траву
І    різав    тьму    вночі    тоненький    промінь.
І    щохвилини,    щосекунди    час    летів.
І    з    часом    вже    весна    не    за    горами.
А    я    бажав    тебе,    і    так    хотів.
Сказати    слово,    скинуть    з    душі    камінь,
Що    тягарем    своїм    на    серце    ліг.
І    лід    лютневий    не    тріщав,
А    серце    калаталось  біля    ніг.
І    мозок    тихо    верещав,
А    ти    сказала,    що    весна    не    скоро,
Як    обухом    по    голові.
А    ти    казала,    що    часи    зимові,
Такі    прекрасні
І    кохані,    лиш    тобі.
А    я    люблю    весну,
Ті    теплі    майські    дні,
Коли    мороз,    що    ранком,
Сподобався    тобі.
І    птахи,    іній    білий
Лякав    всіх    нас    своїм    теплом.
А    небо    чисте    синє-синє.
І    все    життя    крихким    склом.
І    пальці    ріже,    очі    сліпнуть.
А    ти    казала:    "То    від    сонця    все".
І    п'яний    від    кохання,
А    ти    казала:    "То    вино    п'янке".
І    крізь    хвилини,    лиш    чекання.
Я    п'яний    і    сліпий.    Бажання…
Весна    прийшла    і    сонця    не    спинить,
Як    не    спинити    час.
І    залишається    простить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208374
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2010

Сім днів пристрасті

Сім    днів    пристрасті,
Сім    ночей    кохання.
Сім    німф,    що    на    Голгофі    сіли.
Всього  всім    вистачало:
І    пристрасті,    й    бажання.
І    серце    трепетне
З    душею    в    унісон    співали.
Та    чорний    ворон    прилетів
Ранку    восьмого.    Не    ждали
Такого    повороту    слів,
Такого    повороту    днів.
І    німфи    перелякані    злетіли
І    залишився    на    Голгофі,
Тільки    хрест,
Де    правду    розіп'яли.
І    чорний    ворон    кігтями    своїми
Ту    правду    розривав.
Багряну    кров    пускав
Тоненькими    струмками,
А    далі    бурні    ріки
Змітали    все    на    своєму    шляху.
І    пристрасть,    і    кохання,
І    розуму    бажання.
Навколо    семи    днів,
Крізь    сім    ночей,
На    восьмий    ранок,    на    Голгофі,
Де    правду    розіп'яли    голу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=207921
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.08.2010

Ты все ждешь принца на белом коне

Ты    все    ждешь    принца    на    белом    коне,
И    каждую    ночь    его    видишь    во    сне.
А    он    все    не    приходит.    И    так    за    ночью    ночь,
А    ты    надеешься    и    веришь
И    мысли    глупые    все    прочь.
А    утром    встанешь    ты    с    кровати
И    по    привычке    выглянешь    в    окно,
Его    там    нет,
Тебе    уж    все    равно.
А    вечером    поплачешь    ты    в    подушку,
И    будешь    ждать    опять    его.
Сон    заманит    вновь    тебя    в    ловушку,
И    утро    вновь...    Добьешься    ль    своего?
И    далеко    тебе    за    тридцать    было.
И    все    по    кругу,    кругом    голова.
Что    было    в    жизни,    дождем    смыло,
Но    никогда    ты    не    поймешь,
Что    была    не    права.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=207920
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.08.2010

Засохлі троянди

Засохлі    троянди
На    кухні    у    склянці.
Вони    пам'ятають    години    кохань.
Засохлі    букети,
На    кухні    у    тебе.
Вони    так    чекали    вогню    сподівань.
Сухі    та    прекрасні
У    вазі    стоять.
Та    будуть    вже    нові.
Засохнуть.    Мовчать.
Їм    є    що    сказати
Про    щастя    і    горе,
Про    радість,    кохання,
Про    сум    і    про    час,
Про    спокій    чекання,
Про    страх    і    бажання.
Про    тебе    і    мене,
Про    тебе    і    нас.
Та    час    невблаганний,
Засохнуть    троянди
І    місце    знайдуть
На    кухоннім    столі.
Засохнуть    букети,
Сторонні    портрети,
Майнули    тінню
У    твоїм    вікні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=207632
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2010

Звезды на небе сияют все ярче

Звезды    на    небе    сияют    все    ярче.
Ты    загорелась,    ты    хочешь,
Но    нет.    Ты    побоишься,    а    как    же    иначе
У    тебя    муж,    в    конце    комнаты    свет.
Я    розцелую    тебя,    твои    руки
Нежно    ложатся,    и    греет    огонь.
Ты    не    умрешь,    не    умрешь    ты    со    скуки,
Ты    мне    нужна,    ты    нужна    мне,    не    тронь.
Но    переступишь    табу,    я    не    знаю,
Но    я    об    этом    одном    лишь    мечтаю,
Как    мне    обнять,    как    обнять    мне    покрепче,
Как    мне    понять,    а    пойму  –  мне    не    легче.
Но    ты    уйдешь,    ничего    не    случится.
У    тебя    муж,    нужно    с    этим    мириться.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=207631
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.08.2010

Слова, самі слова…

Слова,    самі    слова,
Між    ними    гола    правда.
Така    малесенька
                                                   І    квола.
Уся    в    обідраному    платті.
А    над    усім    і    звідусіль
Ворони    горя    і    круки    брехні
Клюють    правду,
Очі    видирають,
Груди    розривають,
Червону    кров
                                       П'ють.
І    з    кожним    подихом
Брехня    стає    сильніша.
І    з    кожним    подихом
Сил    у    правди    менше.
І    з    кожним    змахом    крил
Правда    помирає
І    хоче    бігти,    не    втікає.
Тоненькими    ніжками    босими
По    кризі,    снігові    ступає.
І    слід    багряний    залишає.
Стікає    кров    з    роздертої    душі.
                                                                               На    сніг    стікає.
Розтане    сніг    і    змиє    кров.
І    там,    де    босі    ноги    залишали    слід,
Розквітне    серед    болю,
Одна    лише    любов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=207524
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2010

Цветы в ноябре

Зацвели    цветы.    Под    окном    в    ноябре
Уже    были    морозы,    но    бутоны    крепки.
Зацвели    цветы.    Под    окном    в    ноябре
Скоро    выпадет    снег    и    ветры    уж    не    те,
Что    веют    весной.
Утром    солнце    ласкало    их    нежные    плечи,
Ночью    снег    и    мороз    бушевал    за    окном.
Но    стояли    цветы,    испытанье    их    лечит.
И    пели    цветы    о    лете,    о    том,
Что    не    холодно    им    каждым    утром    грядущим
И    что    скоро    умрут,    не    дождавшись    весны.
Так    подумай    же,    друг,
Подумай    и    ты,
Нужен    пафос    ли    этот
В    преддверье    зимы.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=207522
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.08.2010

Підіймав свої очі до неба

Підіймав    свої    очі    до    неба,
А    там    місяць    блідий,    молодий.
Не    потрібно    жаліти,    не    треба.
Я    сильний,    в    душі    я    слабкий.
І    так    тяжко    собі    зізнаватись
У    своїх    слабких    сторонах.
Та    хочу,    я    хочу    дізнатись,
Яка    сила    зимує    у    твоїх    словах.
Прекрасна    і    лагідна,    мила,
Всередині    льоду    гора.
Чи    розтане    той    лід,    тії    крила,
Коли    стане    надворі    весняна    пора.
Білі    крила,    що    зшиті
Проміннями    сонця.
Не    літають.    Та    це    не    потрібно    тобі.
Твої    очі    весняними    росами    вмиті.
А    де    весни    шукати?    Забрати    собі
Перші    промені    радості,
Потім    печалі.
Де    розквітнув    на    небі,    
Той    місяць.    Що    далі?
А    далі    чекання,
Єдина    молитва.
Пусті    тії    ночі,    що    повні    бажання.
Де    місяць    купався
В    росі,    молодий.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=207367
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2010

Ты ложишься спать, сегодня поздно ночью

Ты    ложишься    спать,    сегодня    поздно    ночью,
На    краю    кровати    посижу.
Твои    нежные    уста    и    закрытые    глаза,
В    восхищенье    я    ни    слова    не    скажу.
Ровный    вдох    и    выдох
Спит    моя    малышка,
Только    видит    Бог,
Как    прекрасна    мышка.
Нежное    созданье
Обойдут    страданья.
Я    твое    тепло    оберегу.
Ты    проснешься    утром,
Сядешь    на    кровати
Скажешь:    "Сладко    я    спала".
А    на    кухне    в    пепельнице    пепел    и    зола.
Пару    строчек    милых
Ты    прочтешь    в    записке:
"Я    тебя    люблю,    маленькая    киска.
Я    ушел…    Ты    еще    спала".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=207366
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 23.08.2010

Я вирву своє щастя

Я    вирву    своє    щастя
З    міцних    обіймів    долі.
І    перший    крок    зроблю    я
Назустріч    своїй    волі.
Нехай    засяє    місяць
Вночі    на    виднокрузі.
Я    назбираю    роси
Там    зранку    в    милім    лузі.
І    хай    пекуче    сонце
Сміється    над    горами.
Та    ми    завжди    повернем
Додому,    в    дім,    до    мами.
І    всі    вінки    купальські
Те    сонце    карооке
Мені    подарить    зранку
На    щастя.    Ну    а    поки,
Я    повоюю    з    щастям,
Я    переможу    долю
І    переможцем    стану,
Скривавлений    на    полі.
І    річка    й    сад    сред    літа,
Й    купальські    довгі    ночі,
Це    юність    липи    цвіту.
Вінки.    І    чорні    очі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206835
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2010

Современность

Нас    мешали    с    землей,
Нас    топили    в    пыли,
Но    мы    выжили    вновь
Чтоб  сказать,    к  вам    пришли.
Ведь  напрасно    вы    нас
Так    пытались    казнить,
Мы    вдохнем    свежий    газ,
Снова    станем    твердить.
Мы    расскажем    о    вас.
Всему    миру    и    всем,
Как    убили    вы    нас,
Как    пытались,    совсем,
Наше    юное    тело
Разорвать    на    куски,
Но    в    душе,    то    я    смелый,
Раз    пишу    я    с    тоски.
Расскажу    всю    я    правду,
Нету    вымысла    здесь
Как    шатаясь,    отец,
Закрывал    своей    грудью    дитя.
И    как    плакала    мать,
На    глазах    своих,    сына  теряя.
И    как    бешеный    волк,
За    собою    ведя    свою    рать,
Загрызая    насмерть,
Что-то    тихо    себе    прорычал.
И    за    эти    дела    стало    стыдно,
И    слезы    из    глаз    потекли.
Боже    мой,    как    обидно,
Что    всем    вам    безразлично,
Горе,    плач    и    дитя,
Что    отец    своей    грудью    прикрыл.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206834
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.08.2010

Крихкий лід тріщав під ногами

Крихкий    лід    тріщав    під    ногами,
Під    льодом    холодна    вода.
Я    тебе    питаю,    а    що    поміж    нами.
Це    правда    моя    молода.
Так    довго    по    крихтах
Я    щастя    шукав.
Та    лиш    назбирав    
Я    корзину    питань.
І    жодної    відповіді,
Чи    хоч    натяку    на    те.
Та    де    ж    вона?
Я    все    шукаю,    та    все    не    те.
Все    черстве    і    жорстоке,
І    сіре,    як    попіл
Після    вогнища.    І    спокій
Вже    горить    в    моєму    серці.
Плавить    мозок    і    бентежить,
Моє    тіло,    мою    душу.
Та    далі    щось    шукати    мушу,
А    лід    крихкий    і    голосно    шепоче,
І    щось    сказати    мені    хоче.
Бажає    мене    всього
Забрать    в    свої    обійми.
Та    не    допустить    цього
З    обличчями    чужими,    війни.
Та    все    минеться,    й    річку    перейду
По    березневому    льоду.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206638
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2010

Привет, Малышка!

Привет,    Малышка!
Ты    не    спишь?
Ты    у    окна    стоишь,    грустишь.
Привет,    Малышка,
Не    грусти
Я    не    прийду,    ты    уж    прости.
Привет,    Малышка,
Получилось    так    в    меня,
Но    я    люблю    тебя,
Ты    у    меня    одна.
Прости,    Малышка,
Но    не    быть    нам    вместе.
Спроси    у    мамы,    почему?
Она    ответит:    "Не    пара    ты    ему.
Он    хулиган,
Еще    к    тому    же    наркоман".
Но    ты    не    верь    ей    
Это    ложь.
Меня    охватывает    дрожь.
Да    не    с    удачной    я    семьи
И    с    хулиганами    на    ты,
И    наркоманы    есть    друзья,
Но    это    лишь    друзья,    не    я,
Но    как    тебе    мне    доказать?
Хотя    прекрасно    знаешь    ты    сама,
Какая    у    тебя    семья.
Привет,    Малышка!..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206637
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.08.2010

Одна любов на три години

Одна    любов    на    три    години
І    три    години    сподівань.
І    радість    ніби    у    дитини,
І    сім    годин    переживань.
Гвоздики    знову    на    асфальті,
Уже    затоптані.    Та    все    ж
Живі.    Й    немає    меж
Кохання    й    болі.
П'яний    аромат    надії
Дурманить    голову    мені.
І    чудеса    трапляються    щомиті,
Та    не    зі    мною.    У    житті
Важлива    віра,    сподівання,
А    потім    пристрасне    бажання.
І    диво.    Крізь    брудне    вікно,
Крізь    ілюзорну    призму    часу,
Побачити    тебе.    Воно,
Те    золото,    що    десь    посередині,
Любові,    що    на    три    години.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206418
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2010

Если бы

Среди    реки    мальчишка    утопал,
С    последних    сил    он    бился,
С    последних    сил    кричал.
А    там    на    берегу
Собрался    весь    народ
Все    радостно    смеялись:
"Здесь    мелко,    ведь    здесь    брод.
Здесь    никогда,    никто
Еще    не    утопал.
Ты    вылезай    оттуда.
Наглец    ты    и    нахал!"
И    вот    среди    толпы
К    реке    пошел    другой,
Он    вытащил    мальца
С    толпы    услышал    вой.
И    кто-то    из    толпы
Усердно    прокричал:
"Я    прыгнул    в    воду    бы…"
Другой    только    молчал.
И    много    криков    радости
Он    слышал    от    толпы,
А    тонувший    парень
Сказал:    "Жизнь    спас    мне    ты".
Собачий    вой    стоял    
                                                     так    долго    над    рекой,
Спасенный    и    спаситель    
                                                     пошли    домой    тропой.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206417
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.08.2010

Хто дасть зрозуміти

Хто    дасть    зрозуміти
Химерності    часу.
У    нас    уже    все    є,
Та    чогось    нема.
Ти    встанеш,    говориш,
Та    винен    німіти,
А    вольність    безмежна,
То    просто    тюрма.
Кати    підневільні,
З    наказу    катують,
Мордують    тебе.
На    коліна    стаєш.
Та    нас    не    зламаєш;
Поб'ють,    та    і    плюнуть,
В    обличчя    свободи.
Та    час    є    без    меж.
Нехай    посміються,
Нехай    потанцюють
На    нашім    погості
Квітки    не    ростуть.
Ростуть    на    нім    терни.
Воскреснеш,    воюєш.
З    могили    піднімеш,
Коли    вже    не    ждуть.
І    вольниця    буде
Від    Сяну    до    Дону,
І    вольності    нашій
Не    буде    вже    меж.
А    вони    плюються,
Плюються    й    танцюють.
Та    ми    ще    живі!
На    коліна    впадеш?
Та    це    вже    занадто,
Це    край    перед    очима,
Туман    і    свобода,
І    радості    край.
Так    радуйся    рідна,
Так    радуйся    вольна.
Помремо  так    вільні,
А    всі    вороги    на    колінах.    
Не    ждеш.
А    навіщо    ждати,
Коли    всі    біжать,
Пластують    на    чреві,
В    багнюці    неволі.
А    всі    ми    є    вільні
Шеренги    стоять.
Так    радуйся    рідна,
Так    радуйся    вольна
Настане    і    наш,
Найщасливіший    час.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206242
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2010

Не выходи на улицу, там дождь

Не    выходи    на    улицу,    там    дождь,
Он    льется    мокрыми    словами,
Не    выходи,    а    ты    все    ждешь
Меня    в    обнимку    со    цветами.
С    букетом    роз    в    мой    день    рожденья,
С    букетом    света    и    тепла.
Ты    выпьешь    чай    с    вареньем,
Душа    не    прокричит    со    зла,
Но    я    не    умер    в    твоей    душе,
Хотя    мое    тело    уже    в    земле.
Слеза    на    щеке    и    утро    уже,
А    ты    все    не    спишь    и    ищешь    во    мгле
Мое    очертанье.    И    голос    
Нарушит    идиллию    света,
Здесь    мне    хорошо,    здесь    нет    черных    полос
И    ты    здесь    со    мной
С    наступленьем    рассвета.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206241
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 16.08.2010

Попрощались, значить, прийшла осінь

Попрощались,    значить,    прийшла    осінь,
А    від    мене    залишилася    лиш    тінь.
Оклик    літа    в    голосі    моїм,
Зараз    шепіт    чується    лиш    в    нім.
Подивись,    як    змарніла,
Ця    природа,    а    з    нею    і    я.
Скоро    прийде    зима    біла
В    мене    все    є,    крім    життя.
Якось    сумно    стало    на    душі,
А    думки    не    з    тілом,    а    десь    там,
Куди    не    долетять    слова,
А    в    голові    один    лиш    шум    і    гам.
Але    це    пройде    лиш    тоді,
Коли    весна    засяє    на    дворі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206052
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2010

Судьба

Однажды    старый    добрый    друг
Весенней    ночью,    под    луной.
"Есть    ли    судьба?"--    спросил    он    вдруг,    --
"И    почему    не    дружит    та    со    мной?"
Подумав,    немного,    сказал    я    тебе:
"Судьба    благосклонна    не    к    нам,    а    к    себе
Эгоистична,    суеверна    и    подла,
А    виной    всему    мольба.
Мы    каждый    час    и    каждую    секунду
Взываем    к    "матушке"    судьбе
И    прибегаем    к    зельям,    Вуду
И    думаем:    "Ну,    что    она    не    идет    ко    мне?"
А    потому,    скажу    я    вам,
Что    "матушку-судьбу",    "принцессу"
Не    нужно    звать    к    своим    ногам,
Не    нужно    каждый    день    
Играть    одну    и    ту    же    пьесу,
А    надо    жить,    творить    добро    и    счастье
И    с    наступлением    ненастья,
Не    надо    говорить,    что    это    воля    свыше
И    что    посланники    "Отца"    сидят    на    крыше,
И    ждут,    когда    скажу    я    слово-грех,
И    что    потом    меня    расколют    как    орех
Перед    вратами    рая.
Но    я    на    этот    бредень,    не    взирая,
Скажу    одно,    а    может    быть,    и    ИМ
Судьбу    свою    творить    нужно    самим!"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206051
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.08.2010

Ти живеш в іншому світі

Ти    живеш    в    іншому    світі,
Ти    живеш    в    іншому    сіті.
Ми    не    бачимось    с    тобою,    незнайомко,
Але    я    знаю,    ідеальна    ти.
Але    я    знаю    ідеальна    ти    для    мене,
А    я,    можливо,    не    для    тебе.
Живемо    в    різні    дні,    і    в    різний    час
Й    однаково    чекаємо,    зустрічі    для    нас.
Я    знаю,    і    ти    знаєш,    що    зустріч    та    настане
І    слів,    коли    побачу,    тебе    мені    не    стане.
Але    в    душі    ми    зрозуміємо    цю    мить
І    що    любов    наша    не    спить.
А    на    столі    букет    троянд    стоїть,
У    кришталевій    вазі,    засох.    
Та    рани    вже    не    гоїть
Те    відчуття    свободи    й    примарного    життя    мого,
Та    як    же    жити    задля    почуття    того.
Хоча    воно    не    здійсненне,    але    бажане
І    одночасно,    і    життя    кохане.
Та    це    слова.    Слова,    пусті    слова.
Такі    пусті.    Ти    все    одно    права,
Адже    не    можемо    ми    просто    помилитись
І    перед    сном    не    помолитись,
Своєму    Богові,    своїм    чуттям.
Омріяно    полинути,    усім    своїм    життям
В    невтомну    вирву    слів,    і    почуття,    і    болю.
Останнє    то    є    зло.    І    битва,    що    на    полі
Між    силами    добра    обов'язково    стане
Гармонія    небес.    Туман    небес    розтане,
Залишишся    одна.    І    я    на    цьому    світі,
В    тобі    купатимусь,    купатимусь    у    літі,
Адже    в    душі    завжди,    співає    грім    небес,
Без    зла,    без    горя,    й    просто    без
Межі,    що    нас    розлучить.
Життя    нас    тільки    учить,
Отому    почуттю    -    любов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205860
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2010

Пускай

Пускай    весна    цветет,
Цветет    в    душе    твоей.
В    моей    душе    зима    метет
И    холодно    мне    без    тебя    совсем.
В    то    воскресенье
У    двери    твоей    стоял,
Курил    и    плакал.    Я    не    знал,
Что    в    день    рожденья    
Ты    посмеешь    обмануть.
Ушла,    оставила    наш    путь.
Тот    путь    тяжелый
Одному    никак    нельзя.
Мы    полпути    прошли,
Решила    ты    не    я.
Мы    по    пути    втроем    шли:
Я,    друг    мой    Леша    и,  конечно,  ты.
Сначала    друг    ушел
Он    побоялся    стужи    дней.
Теперь    и    ты    ушла.
Друг    Леша,    счастлив,    будь    ты    с    ней.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205859
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 14.08.2010

Стоїш спокійно ти біля вікна

Стоїш    спокійно  ти  біля  вікна
Така    лагідна,    прекрасна    і    одна.
Така    одинока    і    нещасна
І    в    той    же    час    така    підвладна
Отому    почуттю    -    любов.
Ти    любиш    того,
Ти    любиш    іншого,
Але    мого    чуття    не    помічаєш
І    не    знаю,  чи    бажаєш,
Отого    почуття    -    любов.
Мені    так    важко    уявляти,
Як    ти    одна    лягаєш    спати,
Як    сумуєш  ти  біля    вікна,
Така    прекрасна    і    одна,
Така    одинока    і    нещасна,
І    в    той    же    час    така    підвладна,
Отому    почуттю    -    любов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205777
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2010

Наш мир погряз в пучине перебора

Наш    мир    погряз    в    пучине    перебора,
Во    лжи,    обмане.    Для    нас    ссора,
Что    для    глупца    разбитый    лоб.
Мы    потеряли    все    в    бою    зазноб,
Мы    потеряли    веру    слову,
Теперь    не    знаем    и    какому.
Мы    потеряли    веру    в    правду
И    принимаем    все    за    ложь.
И    просто    выйдя    на    мансарду,
Мы    не    увидим    в    поле    рожь,
Зато    увидим,    как    другие
Живут    и    празднуют    без    нас
Мы    не    узнаем,    кто,    какие,
Что    прячут    все    от    чужих    глаз.
Увидев    просто    красоту,
Мы    сразу    видим    в    ней    цену
И    не    пытаемся    увидеть
Простую,    дорогую    нам    мечту.
Мы    все    забыли    о    прогулках    под    луною,
С    тем    человеком,    с    дорогою    нам    мечтою,
Мы    разучились    со    звездами    мечтать
И    вместе    с    тучами    летать.
Мы    разучились    просто    жить
И    просто    искренне    любить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205776
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.08.2010

Дві лінії долі

Дві    лінії    долі,
Паралелі    неволі,
Паралелі    свободи,
Бажання    природи.
Дві    паралельні    долі
Не    перетинаються    в    неволі.
В    неволі    почуття,
У    спокої    життя.
Ми    живемо    в    світі,
На    планеті,    у    вічному    літі,
Вічному    літі    життя
Й    безхмарного    буття.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205599
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2010

Холст рисованый вместе

Я    направлюсь    в    лес,    где    нарву    цветов,
Выйду    на    поляну,    где    найду    любовь.
Пусть    струится    свет,    сквозь    толщу    веков.
Вырву    сердце.    Ввысь.    Задушу    любовь.
Там,    на    поляне,    где    растут    цветы,
Первый    раз    увидел,    как    гуляешь    ты.
Как    же    так    случилось,    что    дано    судьбой
Нельзя    быть    нам    вместе,    впереди    лишь    бой.
Вырву    сердце,    что    полно    любви,
Растопчу    его.    Умру.    Сам    с    собой…
Зашло    солнце,    и    взошла    любовь
Она    права,    она    одна
И    на    поляне,    где    цветы
Раскинув    руки,    лежишь    ты.
Раздался    крик,    что    канул    в    тишину.
Я    отравил    любовь,    убил    любовь    мою.
Я    ухожу,    я    оставлю    мир
Ты    не    увидишь    горя    пир.
Напиши    о    жизни    того    человека,
Кому    бы    посвятил    полвека
С    которым    рисовал    холст    жизни,
Чей    образ    выше    солнца    тризны.
Нарисуй    портрет    знакомый.
Но    такой    прекрасный,    новый,
Нарисуй    портрет    для    двух
Чтобы,    глядя,    захватывал    дух.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205598
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2010

Квiти на землi

Лежали    квіти    на    землі,
Вони    були    розчавлені    тобою,
Вони    були    роздавлені    життям
Й    твоєю    нескінченною    пихою.
Ти    роздавила    все    моє    життя,
Ти    роздавила    Я    моє    людське,
Ти    знехтувала    все    моє    буття
Розчавивши    життя    моє    мирське.
Але    я    вірю,    що    настане    час
Розплати,    помсти    за    любов    у    нас.
Солодка    помста,    за    любов    й    страждання,
Але    нестерпне    за    життя    чекання.
Та    я    свої    страждання    розділю
Ненавиджу    тебе,    але    й    люблю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2010

Откуда мы знаем, что черный не белый

Откуда    мы    знаем,    что    черный    не    белый,
Откуда    мы    знаем,    что    плод    уже    спелый,
Откуда    мы    знаем,    что    время    нас    лечит,
Как    выпадут    кости    -    на    чет    или    нечет?
Задай    мне    вопрос,    и    дай    мне    ответ.
Ты    знаешь    ответ?    Да    или    нет.
Песок    просыплется,    жизнь    пролетит,
Мы    знаем,    наверно,    что    ценен    нефрит.
Мы    мчимся    все    в    бездну,    в    пучину    -    где    тьма.
Нам    хочется    крикнуть,    что    скоро    война,
Нам    хочется    крови,    нам    хочется    смерти
И    мы    не    прочтем    письмо,    что    в    конверте.
Мы    не    успеем,    хоть    думаем    много
И    строим    планы,    а    дальше    дорога,
Которая    мчится,    догонит    нас    там,
Где    все    безразлично    будет    уж    нам.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205415
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.08.2010

Скажи

Скажи,    як    забути    твій    сміх,
Скажи,    як    забути    той    гріх.
Скажи,    як    забути    любов
Життя    запитаю    я    знов.
Але    воно    промовчало,
Я    знаю,    воно    німе    стало.
Глухе    та    сліпе    знову    стало    життя,
Але    не    припустить    любові    чуття.
Глухе,    але    чує.    Сліпе,    а    все    бачить,
Але    не    промовить    ні    слова    і    плаче.
Ридає    й    стурбовано    пада,    униз
Туди,    де    немає    нічого,    униз.
І    там    лиш    побачить,
Що    свято    -    це    мить.
І    гірко    заплаче,
І    в    рай    полетить.
Але    у    раю    стане    соромно    їм
Свої    біля    них,    але    там    не    свої.
Там    волі    немає    й    простору    нема,
А    волі    нема,    значить    просто    тюрма.
Тоді    полетить,    окунеться    у    пеклі,
Побачить,    що    жити    можливо    і    там,
Там    душі    страждають    закуті    у    склі,
Та    стало    добре,    спокійно    нам    там.
Але    збентежив    життя    океан,
Це    море    негоди    і    радості    ран,
Туди    полетить    життя    і    зроста,
Любовної    саги,    наснага    проста.
В    усіх    закутках    побувало    життя
В    кінці    зрозуміло,    немає    чуття,
Немає    чуття    у    неволі,
Чуття    -    це    як    вітер    у    полі.
Як    вітер    у    полі    -    свобода,
Як    квітів    краса    -    то    є    врода,
Як    сонця    запал    -    то    є    пристрасть,
А    блискавка    з    громом    -
То    ненависть    й    злість.
Життя    своє    хотів    я    прожити,
Щоб    раз    до    безтями    любити.
Із    уст    твоїх    сонечко    пити,
І    жити,    любити,    і…    жити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205248
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2010

Теплый дождь

Теплый  дождь
Дождь    по    лицу,    по    телу,
Ты    так    любила    дождь.
И    солнце    на    асфальте    мелом,
Смывает    дождь.
И    лужи,    лужи,    запах    пыли.
Бродили    мы    по    лужам    босяком
Я    целовал    тебя,
А    капли    били
Меня,    тебя,    нас    вместе,    а    потом
Ты    стала    женщиной    другого,
А    я    пишу    тебе    стихи.
Ты    стала    женщиной    другого,
Дела    твои    не    так    плохи.
Мы    целовались,    и    кружились,
А    капли    медленно    ложились
На    твои    волосы    и    плечи,
А    мне    сейчас    никак    не    легче,
Ведь    я    любил    тебя,    любил
И    так    дурацки    упустил.
Но    все    ушло    во    мглу
И    одного    я    не    пойму:
Ну    почему,    наверное,    не    зря
Как    дождь    идет
Я    вспоминаю    лишь    тебя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205246
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.08.2010

В кожному обличчі я бачу тебе

В  кожному  обличчi  я  бачу  тебе
В    кожному    обличчі    я    бачу    тебе,
Я    не    шкодую    свій    час,    а    проте…
Я    лиш    пошкодую,    що    пізно    відкрився,
Що    пізно    відкрився    тобі.
В    обличчях    прохожих    і    сміхові    страху
Я    чую,    твій    голос    не    спить.
Я    лиш    пошкодую,    що    дав    тоді    маху,
Та    треба    далі    якось    жить.
А    сльози,    перлини,    чи    дощ  на    обличчі,
Я    так    ненавидів    той    дощ,
А    вітер    надворі,    а    вітер    все    кличе
Ім'я    твоє,    слів    різних    товщ.
Я    просто    сидів,    а    потрібно    вже    бігти.
Я    вже    запізнився,    спішити    куди?
А    зорі    на    небі,    а    небо    все    ближче,
А    небо    все    ближче,    торкнеться    землі.
Навіщо    страждання,    навіщо    тривога?
Коли    на    годиннику    стрілки    стоять.
Навіщо    питати,    питати    у    Бога?
Коли    треба    бігти,    а    ноги    стоять.
Я    встану    неквапно,    піду    по    дорозі
Хоч    йти    треба    в    інші    світи.
Мені,    що    втрачати,    раз    серце    в    облозі
Немає    життя.    В    думках    й    серці    лиш    ти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205089
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2010

Мы кружились в черном танце

Мы  кружились  в  черном  танце
Мы    кружились    в    черном    танце,
В    самом    центре    бури    слез.
Мы    кружились    в    диком    танце,
В    мире    зависти    и    грез.
Танцевал    с    тобой,    принцесса,
Королева    -    жизнь    и    боль.
Это    была    та    же    пьеса,
Ты    играла    ту    же    роль.
Роль    разлучницы,    навеки.
Вечность    боли.    И    беда,
Ну,    зачем    закрыла    веки,
Закрыла    веки    навсегда?
Больше    нет    тебя,    Цветочек,
Нежный    лепесток    луны.
Грубо    он    сорвал    росточек
И    завял    Цветочек.    Ты…
Почему    ушла    так    рано,
Почему    ушла,    скажи,
Почему    на    сердце    рана
Так    болит    в    моей    душе?
Ты    осталась    в    моем    сердце,
Ты    осталась    навсегда,
Ты    открыла    в    душе    дверцу,
Дверцу    света    и    тепла.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205088
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.08.2010