| Сторінки (1/63): | « | 1 | » |
Роса конвалії зросила,
розквітлі під травневим сонцем.
Фіалка війки накраси́ла -
милується собою у люстро-віконце.
Півонія набубняві́ла -
ось-ось розпустяться бутони.
І бджілка ніжки умочила
в пилок солодкий анемони.
А льон відкрив блакитні очка
і задививсь на світу диво.
А світ - як вишита сорочка!
Барвиста, пишна і цнотлива.
А світ наповнюється світлом!
Прозорим, чистим, білоросим.
І розлітаються за вітром
кульбабки сиво-білі коси.
І луки шепотять привітно.
У травах тонуть босі ноги м'яко.
Бо вже за тиждень і вишневе літо.
І так стає від того п'янко!
За тиждень - літо!
Спекотне, стигле і рум'яне!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039877
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2025
А вишня вбралася у біле
й квітчасту одягла фату.
В садку тюльпани зажовтіли,
розкрились пуп’янки бузку.
І яблунька в рожевій сукні
немов зібралась у танок.
Кульбабки пишні на осонні,
і синій льон - сплету вінок.
Весна розщедрилась на фарби,
розбризкавши палітру всю,
бо ж у весни – весняні зваби.
Мов зачарована стою...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038366
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2025
А на небі – вівці-зорі.
Місяць їх пасе в стодолі.
Він жене свою отару
ген за хмару – до лиману.
Бродять зорі опівночі,
бо безсоння їх морочить.
Їм Чумацький Шлях до ранку
тче небесну колисанку.
І гуляють в небі-полі
до світанку вівці-зорі.
І зорять доріжку тьмяну,
молоко п’ють із лиману.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038082
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2025
Гомонить ліс, бджола гуде,
шепочуть трави, квилить сойка.
І квітку первоцвіт пряде
із нитки вра́нішнього сонця.
Дзюрчить струмочок між дерев,
із-під коріння б’є джерельце.
А ліс шумить, а ліс живе!
Серед ялин грибна доріжка в’ється.
Тут мохом пахне і сосною,
і жимолостю, і смолою.
Ось вітер запах свіжості приніс.
На повні груди дихає весняний ліс!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037817
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2025
А біля хати цвітуть тюльпани.
Вони розквітли в цей день для мами.
Дивлюсь на їхні тонкі пелюстки -
і мамин бачу краєчок хустки.
Ти ж так червоний любила, мамо!
Чом в засвіти відійшла так рано?
Як рветься серце моє - до мами...
Немає мами. Лише тюльпани.
Цвітуть без неї дев'яту весну,
і десь блукає душа воскресла.
Я зранку зріжу усі тюльпани.
Піду на цвинтар - зайду до мами...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037568
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2025
Таночок для Слимачка
Казка
Серед тінистого лісу, в хащах густої соковитої трави жила собі на світі Гусеничка. Була вона така непримітна та неприваблива зовні, що її ніхто не помічав і не хотів із нею дружити. А дехто з лісових мешканців узагалі гидував Гусеничкою. Навіть голодні пташки пролітали повз неї, не вважаючи її за їстівне створіння.
Отак і повзала собі поволі та Гусениця з одного листочка на інший, з однієї травинки до іншої. Поспішати їй було нікуди, та й ні до кого. Ніхто й ніде на Гусеничку не чекав. Не мала вона ані друзів, ані ворогів. Та й звідки їм було узятися, якщо жодна жива душа в лісі з нею не розмовляла? Усі довкола вважали Гусеницю нікчемою. Але Гусеничка на те не зважала. Бідолаха однаково раділа і теплому дню, і яскравому сонечку, і хмаринці на небі, і рясному холодному дощику. З однаковим захопленням милувалася комашина і розкішною трояндою, і скромною ромашкою, і дикою конюшиною, і звичайним реп’яшком. Усе довкола здавалося Гусеничці таким гарним та милим. Усі їй подобалися, але вона сама не подобалась нікому. Лісові мешканці або зовсім не помічали, або ображали бідолашну комашинку.
Равлики зазвичай мовчки проповзали повз, нібито її й не існує на цьому світі, Павучки швидко втікали від Гусенички. А Жабка якось із цікавості лизнула її своїм довгим язиком, сказала: «Бре-ке-ке, яке бридке!», – й стрибнула в калюжу.
Від такого ставлення до неї вирішила Гусеничка сховатись у кокон. Вона все тягнула й тягнула тоненьку ниточку та усе глибше й щільніше замотувалась у той кокон, щоб не чути, як погано говорять про неї оточуючі. Довго просиділа так Гусеничка, ховаючись подалі від колючих поглядів та образливих слів лісових мешканців. Її м’яке блідо-зелене тільце поступово почало обростати твердими лусочками і перетворюватись на міцний захисний панцир. Великий листочок реп’яшка надійно вкривав мовчазну Лялечку від зайвих очей. Тут їй було спокійно та затишно, й вона задрімала.
Хтозна, скільки часу минуло у тій дрімоті. Та одного дня Лялечка відчула, що страшенно скучила за сонечком, дощиком і запахом квітів. Тоді вона вирішила тільки на хвилиночку вилізти зі свого сховку, щоб хоч поглянути на ту довколишню красу. Лялечка почала вибиратися з кокона, намотуючи свою шовкову ниточку на листочок серпорізу, що ріс поруч. І тут вона почула, що до неї хтось вітається. Лялечка аж завмерла біля своєї ниточки.
– Здрастуй, Гусеничко, – це звертався до неї Слимачок. – Я довго шукав тебе і нарешті знайшов! Я розпитував у різних комашок, але ніхто не знав, куди ти поділася. Виходь зі свого кокона. Будемо дружити та разом подорожувати світом.
– Ти шукав мене?
– Так.
– І хочеш зі мною дружити? З такою бридкою потворою?
– Ти не бридка й не потворна. Ти прекрасна! Ти вмієш розгледіти красу там, де її ніхто не бачить. Я давно хотів запропонувати свою дружбу та все ніяк не наважувався. Будьмо ж друзями, Гусеничко!
Вона була зачарована. Їй уперше в житті сказали комплімент і запропонували дружбу. Комашина ледь помітно усміхнулася, розпрямила спинку й стала по стеблинці спускатися до Слимачка. Від теплого слова Слимачка у Лялечки почали прорізатися на спинці та розправлятися великі прозорі крильця, поступово набуваючи темно-оксамитового забарвлення. Коли комашина спустилася до Слимачка, вона вже була зовсім іншою. Добре слово, ненав’язлива підтримка друга з непомітної блідої Гусенички-Лялечки перетворили її на дивовижної краси метелика. За спиною у неї з’явились яскраві та сильні крила. Вона стала Метеликом.
Комашина уважно та вдячно дивилася на Слимачка. Він був чимось трішечки схожий на неї саму, колишню, але здавався їй таким красивим! Її очі блищали, а сама вона аж світилася від щастя. Слимачок узяв Метелика за руку, і вони удвох вирушили в цікаву подорож: пізнавати світ. З того дня друзі ніколи не розлучалися. Якщо яскравий Метелик пурхає над квіткою чи сидить на зеленому листочку, значить, десь там поряд, у густій траві, і Слимачок є. Всі лісові мешканці були вражені цим чарівним перетворенням Гусенички на Метелика, але причини такого переродження не розуміли. Лише Слимачок та Метелик знали таємницю того казкового перетворення.
– Ось на що здатні щире тепле слово та звичайна дружня підтримка! Від них у кого завгодно можуть вирости крила, – проказав Слимачок і весело підморгнув своїй новій подрузі.
Метелик у відповідь вдячно затріпотів великими міцними крильцями – і лісові мешканці, облишивши всі свої найважливіші справи, зачаровано задивилися на те оксамитове диво.
– А й дійсно, добре слово дива робить, – подумала Жабка, яка колись образила Гусеничку. – Пробач мені, Метелику, що скривдила тебе та завдала болю своїми жорстокими словами. Я все зрозуміла. Так чинити не можна. Більше ніколи не скажу нікому лихого слова, – промовила вона.
– Дякую тобі, Жабко, – відповів на те Метелик.
– За що ж ти мені дякуєш?, – здивувалася Жабка. – За те що я ображала тебе?
– Ні, не за те. Дякую, що пробачення попросила, – мовив Метелик і закружляв у веселому танку.
Цей прекрасний таночок Метелик виконував для свого єдиного справжнього товариша – Слимачка. І всі лісові мешканці щиро раділи за друзів.
– Не важливо, який ти зовні, важливо, який ти всередині, що ти можеш дати іншим, – підсумував Павучок.
І ті, хто був поруч, погодились із ним. Вони також зрозуміли свою помилку.
Надія Пашутинська
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037020
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2025
Намисто від зайчика
Казка
У гущавині прадавнього лісу, в глибокій норі, захованій від чужого погляду під розлогим корінням кремезного дуба, оселилася молода зайчиха. Прокидалася вона з першими промінчиками сонечка і цілісінькими днями бігала по лісу, шукаючи, чим прогодуватися. То корінця якого корисного серед густої травички відшукає, то знайде соковитий бур’янець, а то й поласує молодими бруньками чи гілочками. А бувало, забіжить до когось на город та й назбирає собі солодкої моркви чи свіжих капустяних листочків.
Добре було зайчисі влітку – їжі вдосталь, сонечко пригріває. Та коли прийшла зима, важко стало вухатій здобувати собі харчі, а в своїй нірці їй було незатишно та самотньо. Довгими зимовими ночами зайчиха часто згадувала, як добре їй колись жилося з мамою, татком, братиками та сестричками у великій та дружній заячій родині. І сіромаха мріяла про власну, таку ж велику дружну й веселу, заячу сім’ю. Хотілося їй, щоб у її домівці попискували зайченята, а поруч із нею був хоробрий велетень-заєць, який міг би захистити всю родину від хитрої рудої лиски та хижого голодного вовка. Так і перезимувала вона свою першу холодну зиму – у спогадах та мріях.
А навесні знайшла собі зайчиха пару. І з’явилися у зайчихи нові турботи: добре розчистити нірку, облаштувати тепленьке та зручне кубельце для майбутніх діточок, ретельно вистелити його своїм м’якеньким пухом. І ось у молодої пари сірих вуханів народилися маленькі дитинчата.
Малюки були жваві, добре ссали мамине молочко. А як трішечки підросли, почали радісно стрибати і гратися серед зеленого різнотрав’я та яскравих запашних квітів. Малеча зранку до вечора весело бавилась на цьому різнобарвному килимку під наглядом турботливих батьків. А зголоднівши та відчувши спрагу, жувала травицю, корінці й запивала усе те чистою солодкуватою росою. Лише одне зайченятко не веселилося й не гралося з іншими, бо було найменшим, кволим та слабким. Воно весь час або ховалось у нірці, або сиділо на галявині, вигріваючись на сонечку.
Мама-зайчиха не могла натішитися своїми дитинчатами. Так лагідно на них дивилася, так старанно піклувалася про кожного. Вона була такою щасливою! Її мрія здійснилася – тепер у неї є власна велика родина. Та боляче стискалося її турботливе заяче сердечко, коли думала про найменшенького. І тоді ще більше любові та ласки намагалася вухата дати своєму хворому малюкові.
Одного разу, коли день був особливо теплий та сонячний, а на небі, мов білі кораблики по синьому морю, гойдалися пухнасті хмаринки, зайчиха вивела своїх дитинчат попастися на луку. Шлях до луки виявився нелегким, йти туди довелося довго. Зайченята швидко й радісно бігли за матусею. На них там чекали нові пригоди та враження. Коли сім’я дісталася луки, вухата помітила, що найменшого зайченяти немає. Воно відстало від інших. На пошуки маляти вирушив тато-заєць. Допоки сонце не сховалося за обрій, шукав татусь заїньку в лісі та на луці, але повернувся до хатки сам. Аж до самісінького ранку проплакала мама-зайчиха за малюком. З її круглих наляканих оченят-озерець котились гіркі сльозинки. Зайці теж уміють плакати й горювати.
А маленький заїнька у цей час був зовсім самісінький і безпорадний. У лісових чагарях він потрапив у мисливське сильце. Вибратись із нього самотужки сіромаха не зміг і чекав, що незабаром прибіжить його сильний тато і врятує з пастки. Уже й сонечко сіло за видноколо, і ліс наповнився нічними шерехами та шипінням, а татко все не з’являвся. Лячно було зайчику. Тоді він вирішив заплющити очі, щоб не бачити темряви. Малюк примостив довгі вушка на м’якенькому вогкому мосі й заснув.
Вранці маленького сіромаху розбудив пташиний щебет – це зграйка чубатих одудів прилетіла поласувати комахами під низеньким деревцем ліщини. Зайчику теж захотілось їсти. Він пригадав, який приємний запах мало мамине молочко. Воно було таке запашне і найсмачніше у світі. Але мами поруч не виявилося. Маля потягнулося до гілочок ліщини, та біль у лапці й сильце не давали зрушити з місця. Тоді зайченятко стало відкушувати вершечки з гіркої осоки. Це була єдина їжа, яку міг зараз роздобути сіренький. Зайчик кволо жував жорстку траву і думав про маму, тата, своїх братиків та сестричок. Де вони? Що роблять? Чи сплять іще у хатці чи, смачно поснідавши, граються й ніжаться у травичці на сонечку?
Раптом заїнька почув чиїсь незнайомі важкі кроки та відчув чужий, невідомий йому запах. Сіромаха перестав жувати осоку й принишк, пильно вдивляючись у гущавину лісу. І тут він уперше у житті побачив людину.
– Мама завжди говорила, що від людини походить небезпека, і вчила нас утікати від неї якнайдалі. Та як тут утечеш із сильця?, – журився зайчик.
Людина наближалася. І заїнька злякався ще більше. Він почав смикатися у сильці, намагаючись вирватись із нього та втекти, але у сіромах знову нічого не вийшло. Малюк плакав і кричав від болю, страху й безвиході.
– Дурненький, не бійся. Я не завдам тобі шкоди, – мовила людина, нахилилася до зайчика й лагідно ледь торкнулася його гладеньких довгих вушок. – Я допоможу тобі.
Від того ласкавого доторку, від тих теплих, ніжних, турботливих рук маленький заспокоївся і довірився людині.
Тією людиною була Одарка, яка прийшла до лісу нарвати ожини. Жила вона у селі, що виходило з одного боку до річки, а з іншого – до лісу. Односельці любили й поважали жінку за її щирість, чуйність, готовність допомогти іншому.
Одарка вивільнила зайченятко з сильця, посадила маленького вуханя до плетеного кошика, накрила полотняним рушничком, міцно притисла знахідку до грудей і швидкою ходою рушила з лісу до своєї хати. Вдома жінка обробила зайченяті рану, перебинтувала ушкоджену лапку, напоїла молоком, дала морквинку й віднесла у кошику до повітки. Зайчик тихенько сидів у кошику, похрумуючи солодкою соковитою морквинкою, і вкотре згадував свою матусеньку. Пізніше Одарка пригостила малечу свіжим сінцем.
Увечері після дитячих розваг додому повернулася Одарчина дочка Христина. Побачивши зайчика, дівчинка дуже зраділа. Але мама строго пояснила, що то не забавка, а жива істота, про яку потрібно піклуватись. Христинка погодилась із нею та взялася доглядати за тваринкою. Так і залишився вухань жити у їхній хаті. Зайчика добре доглядали: годували, лікували, випускали попастися та погратися у дворі. Христинка дуже полюбила заїньку і турботливо піклувалася про вуханя.
Зайчик видужав, зміцнів і підріс. Одарка вирішила, що настав час повертатися вуханю до рідної домівки – лісу. І ось одного вечора, коли Христинка вже солодко й міцно спала, жінка крадькома віднесла зайчика до лісу й випустила на волю.
– Біжи, маленький, це твоя домівка. Шукай своїх родичів.
Вранці, коли Христинка прокинулась, вона одразу ж побігла до повітки – погодувати малечу. Але зайчика там не було. Дівчинка запитала у матусі, чи не знає та, куди подівся зайчик.
– Напевне, до лісу побіг. Там його дім, рідня. Нехай біжить. Там, удома, йому краще буде, – відповіла Одарка доні.
– Так, мамо, нехай. Але ж я без нього сумуватиму…
Христинка й справді дуже сумувала за зайчиком. І вухань, повернувшись до лісу, не забув ні Христинку, ні Одарку. Він відшукав свою заячу родину й розповів зайцям про свою пригоду та людську доброту.
– Люди теж, виявляється, добрими бувають, – мовила до чоловіка-зайця зайчиха. – Треба якось цім добрим людям за врятоване життя нашого синочка віддячити.
– Треба, – погодився тато-заєць.
З того дня зайчиха щоранку, ще вдосвіта, приносила й клала на Одарчин поріг щедрі подарунки для неї та її доньки. То були дари лісу. Зайчиха то стиглу ягідку чорниці чи ожини залишить, то грибочок, то кетяг червоної калини чи горобини. Так вона намагалася віддячити Одарці за врятоване життя свого малюка.
А дівчинка сподівалася, що вухань повернеться до них чи хоча б забіжить на гостину до їхньої хати. Дуже вже вона за ним скучила. Христина навіть почала раніше прокидатися, щоб побачити, як зайчик ті подарунки на їхній поріг кладе. І одного ранку дівчинка таки вгледіла, як сірий вухань біжить від їхнього дому до лісу. І знайшла на порозі черговий подаруночок. Христина щодуху помчала до матусі поділитись своєю радісною новиною:
– Матусенько, я його сьогодні бачила! Бачила нашого заїньку! Дивись, він приніс нам ягідку суниці!
Одарка розуміла, що то приходить і залишає подарунки не той заїнька, якого вона знайшла у лісі, виходила й випустила на волю, а його мама-зайчиха. Але вона не сказала про це Христині, а сплела із дарунків зайчихи доньці намисто. Нанизала на міцну нитку ягідки калини, горобини, ожини та суниці. Не забула й про грибочки. Гарне вийшло намисто!
– Христинці сподобається, – подумала Одарка, проколюючи голкою останню ягідку. І зав’язала кінці нитки подвійним вузликом – щоб не розсипалося.
Рано вранці жінка нагукала доню, витягла з кошика намисто й віддала Христинці.
– Тримай, донечко. Це тобі сьогодні зранку зайчик передав. Носи на здоров’я та втіху.
Дівчинка дуже зраділа тому подарункові. Вона тішилась ним, перебирала лісові дари – намистинки й залюбки носила до різного одягу. Подружки розпитували її, звідки у неї це намисто. І Христинка радо ділилася з ними історією про врятованого мамою у лісі зайчика та його вдячність. Дехто з дітей не вірив дівчинці й відкрито кепкував з неї.
Якось діти у гурті гралися біля двору старенької Микитихи в піжмурки. Христинка була у намисті. Зненацька до неї підскочив Сергійко і боляче смикнув за кіски. Дівчинка не заплакала, не закричала. Вона знала, що хлопчина має в селі славу бешкетника й забіяки. А тому мовчки стерпіла, щоб уникнути сварки. Та Сергійко не збирався відступати.
– Чуєш, Христе, а що це в тебе за намисто таке? Мо, з коштовного каміння? Де й за скільки ти його придбала?, – зле розсміявся хлопчина й хутко торгнув її за намисто.
Христинка розуміла, що він просто так не відчепиться і стримано відповіла:
– Я його не купила. Це мені зайчик з лісу передав. Від зайчика воно. Не з коштовного каміння, ні. Але це дорогий моєму серцю подарунок.
– То хай твій довговухий і мені у лісі назбирає білих грибів, та повен кошик, не менше, якщо він такий спритний та розумний, – сміючись мовив задерикуватий хлопчисько.
– А він таким черствим та безсердечним людям, як ти, грибів не носить. Щоб отримати подарунок від зайчика, треба мати добре серце й бути людяним, – відказала Христинка й поправила на собі намисто. – Спочатку зроби щось хороше для когось сам, а вже потім чекай на щось хороше від інших. Добром за добро віддячують.
Надія Пашутинська
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036959
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2025
БУРШТИНКА
Оповідання для дітей
У одному мальовничому куточку на Київщині, на березі повноводої річки Рось, у невеличкому ошатному будиночку під солом’яною стріхою жила старенька бабуся. Звали її Василиною. Була вона жвавою, веселою та завше усміхненою. Коли односельці зустрічалися з нею, їм здавалося, ніби то саме сонечко посміхається до них та зігріває своїми теплими промінчиками. Привітною й лагідною була Василина. І до того всього мала добре серце. Любила бабуся й пожартувати. Через це її іменували в селі Веселиною. Як зайде, бува, до села, якась чужа людина та почне шукати найстаршу на кутку людину, то так і казали:
– Найстарша? Та то ж наша бабуся Веселина. Оно її хата – біля самої річки, накрита соломою. Туди йдіть.
Не боялася бабуся ніякої роботи. Хвацько бралася за будь-яку. А за що не візьметься, все так швидко та ловко у неї виходить. Посіє навесні чорнобривці – ті вже й кивають до неї своїми жовтогарячими голівками, моргають своїми чорними війками. Посадить молоденьку яблуньку – вже й радує деревце стареньку солодкими та соковитими червонобокими плодами. На городі в бабусі зеленіє цибулька, плетуться по землі гарбузи. І жодної бур’янинки там не побачиш. Знали у селі стареньку як вправну майстриню, бо дуже гарно вона вишивала. Чисту бабусину хатину прикрашали домоткані килимки та вишиті хазяйкою рушники з подушками. А вже як напече Василина пирогів із маком чи квасолею, то вся дітвора з вулиці прибіжить до її подвір’я поласувати.
Нічого не жаліла бабуся для малечі: ні смаколиків, ні ласки, ні теплого людського слова. Діти щодня заходили на гостину до Василини. Дуже вже подобалося малим бешкетникам слухати її оповідки, забавлянки, казочки та бавитись у зеленому тінистому бабусинім садочку, збирати й гризти стиглі грушки та яблучка. Любили малюки Василину-Веселину за її лагідні очі, що завжди випромінювали любов до цілого світу.
А скільки бабусі було років, ніхто у селі не знав. Коли у Василини про те запитували, вона відповідала, що так довго живе на світі, що вже й сама не пам’ятає, скільки років. І весело сміялася. А від того на її обличчі оселялися нові, такі ж веселі, як і сама бабуся, зморшки. У такі хвилини Веселинка говорила:
– От скільки на моєму обличчі зморшок, стільки мені, напевно, й років.
Бува, залізе коли якийсь цікавий малюк до старенької на коліна та почне ті борозенки на бабусинім личку рахувати. Як уміє до десяти лічити, то нарахує Василині десять літ. А як старший хто з дітей за цю серйозну справу візьметься, то й сто зморшок у неї відшукає. Тоді й виходило, що аж сто років бабусі! І від того усім ставало ще веселіше.
Зранку до пізнього вечора гамірно й весело було у дворі Василини. А коли вечір огортав землю своїми крилами і сонечко сідало за обрій, дітвора розбігалась по своїх домівках, до хати Веселинки закрадалась тиша. І тоді старенька сумувала, бо була зовсім самотньою. Не мала вона ні власної родини, ні діточок, ні онуків. Коли на небі загорялися зорі, бабуся сумно зітхала й тихенько шепотіла сама до себе:
От би мені стільки діточок та онуків мати, скільки тих зірок на небі. Було б мені кому свої казки ввечері розповідати та колискових пісень співати. І гіркі сльози котилися з її вицвілих від віку очей, а обличчя вкривалося густою павутинкою дрібних зморшок.
Та ось одного такого вечора, коли Василина сиділа на призьбі своєї старої хати та рахувала зорі на небі, з-під паркану, сплетеного колись давно-давно з виноградної лози, почулося кволе нявкання. Бабуся вийшла з подвір’я і побачила крихітне руденьке кошенятко. Василина взяла його на руки і воно вдячно замуркотіло. Бабуся посміхнулася і мовила:
– Зовсім маленьке й безпомічне. Звідки ж ти взялося? Ходімо до мене. Тепер я житиму в хаті не сама. Удвох нам буде веселіше. А як же тебе назвати? Маєш руду спинку й бурштинового кольору оченята. Зватиму тебе Бурштинкою. Бурштин цілющі властивості має. Ось і ти, Бурштинко зцілюватимеш мене від самотності.
Бурштинка виявилась грайливим сміливим кошеням. Цілісінькими днями вона бігала у садочку, гралася у травичці з кузьками, ловила мишок та горобчиків, приносила й клала Василині на поріг впольовану здобич. А ввечері бавилась з клубочком, коли бабуся плела шкарпеточки та светрики для сільської малечі. Веселинка дивилась на кошенятко – і їй робилося так тепло й сонячно. Іноді їй здавлося, що в її серці від того розквітають мальви. Так і жили вони тепер удвох – Бурштинка й Веселинка. А бабуся щодня була веселою не тільки вдень, а й увечері.
Односельці помітили, що Василина ніби розквітла й помолоділа. Очі старенької набули яскравого синього кольору неба, а зморшок на її обличчі ставало усе менше. Малюкам стало легше лічити бабусині роки-зморшки. А сиві бабусині коси потемніли. Вона ховала під хусткою довге густе волосся бурштинового відтінку.
– Якесь диво відбувається з нашою Веселинкою, – шепотілися жінки у селі.
Якось одна молодиця не втримала своєї цікавості та запитала у Василини:
– Скажіть, бабуню, чи то ви якесь чар-зілля у лісі знайшли, чи молодильних яблучок наїлися? Чи якийсь інший спосіб омолодження винайшли, що маєте яскравого кольору очі, гарні густі коси, а ваші зморшки кудись зникають? Поділіться своїм секретом.
– Та немає ніякого секрету, – мовила Василина і весело засміялася. – Це все моя маленька Бурштинка. Вночі вона лягає до мене на подушку, – і від того мої коси темніють і стають бурштиновими. А зморшки мої вона своєю пухнастою м’якенькою лапкою з мого обличчя витирає.
Надія Пашутинська
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036638
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2025
Загадка
Маленька, руденька, пухнаста, вусата.
Не мишка, й не білка. То хто ж це, малята? (Киця)
Пухнастенький хвостик, і вуса-антени,
і кігтики гострі, й характер пантери,
і очі-смарагди, і вушка-радари.
Підставить вам спинку, коли й не чекали!
М’якенько ступає, тихенько муркоче,
потертись об ноги й погратися хоче.
Поп’є молочка й мишенятко вполює.
І в хаті, й в господі вона хазяйнує.
Дарує вам ласку рудесенька киця,
на сонечку китиці миє Марися.
Надія Пашутинська
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033363
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2025
Життя минає. Швидко так минає.
Ось тут – пливе, а ось – уже й біжить.
Десь там, за рогом, не туди звертає,
а десь – прямий безхмарний шлях лежить.
А ти ідеш – по тих шляхах блукаєш,
[i]свою[/i] дорогу прагнеш віднайти.
Та чи знайдеш? Чи щастя відшукаєш?
Чи прийдеш до високої мети?
А, мо, загубишся, як всесвіту пилинка.
Закрутить вітром, снігом замете.
Бува, із пазлів не складається картинка,
бо все якесь [i]несправжнє[/i], все не те, не те…
А ти гортаєш, сторінки життя гортаєш,
і так багато в нім [i]чужих[/i] доріг.
Чи ж серед них ти [i]власну [/i]відшукаєш,
чи так і лишишся ні в сих ні в тих?..
Надія Пашутинська
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033198
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2025
Заплакала свеча,
и темень задрожала.
Ушёл ты сгоряча,
а я - не удержала...
Ведь больше не придёшь,
не поцелуешь нежно.
Уже не позовёшь
с собою ты, как прежде.
Былое не вернуть,
но ночью, в тьме кромешной,
(себя не обмануть!)
в мечтах останусь грешной...
1992
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032639
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2025
Пригадаю, як в дитинстві говорила мені мати:
«Рости, доню, не вродлива, а щаслива та завзята.
Завше будь лише собою, під людей не прогинайся.
Серцем жий, не головою. Гніву й злу не піддавайся».
Так багато літ минуло... Нені вже давно немає.
Та її слова-поради я й тепер не забуваю.
Вибираю – тільки серцем, в нім образи не плекаю,
а для заздрості і злості місця там не залишаю.
Я люблю свободу й волю – як би сильно не боліло,
і ціную в інших душу, а не випещене тіло.
Віддаюсь своїй я справі, до кінця – у суперечках.
(Обіцяла ж бути мамі я терплячою і ґречною!)
Якщо сумніви тривожать, то собі тихеньку сяду
і згадаю з ніжним щемом теплу мамину пораду…
Надія Пашутинська
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032039
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2025
Поле дихає весною.
Трави п’ють землі вологу.
І чигає над водою
сіра чапля довгонога.
В зграйку горобці з’юрмились –
в моріжку шукать поживи.
В небі хмарки дві зустрілись –
про любов загомоніли.
Вітерець легенький дмує,
ніжно ві́льсі так шепоче:
«Я тобі нові сережки подарую.
Хочеш-ш-ш? Хочеш-ш-ш?».
Надія Пашутинська
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032021
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2025
Рік завершити й обнулити
все, що сталось у ньому прикрого.
В рік прийдешній новою ступити,
взяти лише кохання стиглого.
У валізку покласти кращого,
що у році минаючім сталося,
прихопити з собою справжнього,
що у серці давно cховалося.
В двадцять п'ятий рушать сміливо
і шукати нового сенсу...
Не вируй же, зимова зливо,
досконалих нема, не сердься...
Надія Пашутинська
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029385
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2024
Щедро сипле білий сніг.
Землю колисає.
Рясно-густо здовж доріг
спокій руркою згортає.
Чистий сніг перетворив
чорний світ на білий.
Час для темних сил вже сплив -
демон нині ослабілий.
Падай, сійся, білий сніг,
і вибілюй лихо.
Доки біло навкруги -
і на серці тихо...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028530
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2024
Танцюють сніжинки - крислаті пушинки.
А ти на балконі їх ловиш в долоні.
І бавишся ними, такими крихкими,
такими малими, зимовосмішними.
А я так радію й плекаю надію:
на мир і на спокій. Про це лише мрію...
І першому снігу лице підставляю,
і в сніжному танці розради шукаю.
Надія Пашутинська
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026707
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2024
Ти поруч був. Багато років.
І радість ми на двох ділили, й сум.
Не чути вже твоїх бадьорих поруч кроків.
А ти ж мені найкращим другом був…
Ти захищав мене завжди. Від світу.
Самотності. І від людей.
Нема тебе… Лиш подих вітру.
І пустка без твоїх бурштинових очей…
Надія Пашутинська
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025674
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2024
Сонячний зайчик стрибає в долоні.
Вітер осінній куйовдиться в скроні.
Сиплеться листя гарячо-червоне.
Навіть повітря вже не прозоре.
Фарби насичені, фарби яскраві!
Світ розмальований в колір заграви.
Надія Пашутинська
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025671
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2024
Привіт, осінній, і такий жаданий, перший дощ!
Як щедро спраглу землю вересневу напуваєш!
В долоні я тебе захопливо, крізь небуття, ловлю,
а ти - між пальцями намистом з перлів утікаєш...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021323
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2024
Ну здрастуй, Осінь.
Що принесла?
Туманні ранки чи дощі?
Підперезавшись перевеслом,
бредеш крізь жи́та й пшениці́.
М'якеньким сонечком лоскочеш.
Вмочивши пензля в золоте,
в стерні ранішній ноги росиш,
фарбуєш в жовте де-не-де.
І яблучка червонобокі,
й грушки́ зриваєш у садку.
А я - милуюся тобою,
чаклунко в айстровім вінку!
Надія Пашутинська
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021289
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2024
ЩЕДРА РОСИНКА
КАЗКА
Одного теплого літнього ранку під ніжно-зеленавим листочком пахучої лісової конвалії народилася тендітна Росинка. Вона була малесенька й прозора, зовні схожа на своїх рідних сестричок. Дівчатка-росинки весело бавились та сміялись, гойдаючись на тонесенькому стебельці квіточки, кружляли у таночку на широкому листочку конвалії, утворюючи на його поверхні росяне намисто. Їхня матуся, Велика Крапля Роси, милуючись своїми доньками, турботливо застерігала: «Грайтеся, але не виходьте на сонечко».
Маленька Росинка мала добре серце, завжди була привітною та ласкавою до всіх. Ось під листочком квітки вона зустріла Равлика, якого мучила спрага, і радо запропонувала йому напитися зі своїх долоньок. А тут почула, як у траві бідкається Мишка, що її діткам нема чого їсти й пити.
– Пі-пі-пі, – жалібно пищала мама-Мишка, – як мені врятувати моїх малюків?
Росинка і цього разу не залишилась байдужою до чужого горя – щедро простягла їм кілька крихт хліба та зернинок, які ще вчора ввечері у заростях звіробою згубив запопадливий ховрашок, і дала відпити трішечки своєї водички. А одного разу помітила на лісовій стежинці засмучену Жабку, яка гірко плакала.
– Чому ти така сумна, – запитала Росинка в Жабки.
– Сонце припікає все сильніше, і калюжка, де я живу, майже висохла, – жалілася та.
– Не плач. Я тобі допоможу, – сказала Росиночка і хлюпнула у ту калюжку чимало своєї водиці.
Так Росинка щедро ділилася з усіма водичкою, не шкодуючи її й не думаючи про себе. І від того вона ставала все меншою й меншою, але не переймалася цим.
Якось мала Росинка побачила, як лісові звірята зібрались на галявинці й ніжились Сонечку. Вони радо підставляли йому для поцілунку свої щічки або маківки, і те обіймало їх теплими промінчиками.
– І я хочу, щоб Сонечко мене поцілувало, – подумала Росинка, підняла до нього своє кругле прозоре личко й вилізла з-під листочка, зовсім забувши про мамині застереження.
Сонечко простягнуло до Росинки теплі промінчики. Сонячні обійми боляче обпекли Росинку, але вона стерпіла. І тут Сонце притулилось до її щічки розжареними вустами.
– Ох! Як гаряче! – зойкнула Росинка і стала невидимою, злетівши в небо.
– Росинко, де ти?! – кликали її звірята й сестрички.
– Я ту-у-у-у-у-т! – щосили кричала вона. Але її ніхто не чув.
– Повертайся, Росинко! – Гукали вони.
– Я повернусь! Обов’язково повернусь до вас! ¬¬– пообіцяла Росинка.
І прошепотіла:
– Матусенько, пробач свою неслухняну доню. Не послухала я твоєї поради – вийшла на сонечко…
Минув тиждень. І Росинка, як і обіцяла, повернулася. Вона прилетіла на хмаринці разом із дощем, перетворившись на краплинку. Під яскравою парасолею соняшника опустилась Краплинка на суху землю, щедро напувавши всіх спраглих: і кузьок, і метеликів, і лісових звіряток. Всі, хто знав Краплинку ще Росинкою, раділи її поверненню.
А коли дощик закінчився, мільйони краплинок здивували всіх присутніх на лісовій галявині різнобарвною веселкою. Була серед тих краплинок і наша Росинка-Краплинка. Вона сиділа на краєчку райдуги у жовтому капелюсі й посміхалася.
– А наступного разу, – думала й мружилась від задоволення Краплинка, – я повернусь до вас із хурделицею…
Авторка: НАДІЯ ПАШУТИНСЬКА
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021175
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2024
Мамо, матусенько! Чом же так рано?!
Чом же так рано тебе не стало?!
Я ж так молила, я ж так благала,
щоб ти лишилась, бо ще зарано...
Квітнула вишня, сонце сіяло.
Тяжка хвороба тебе забрала.
Роки минають. Час не лікує.
На старій вишні кує зозуля.
Літечка лічить, ті, що без тебе...
А мені літ тих без тебе й не треба!
Вільная пташка ближче до Неба...
Мамо, матусенько, важко без тебе.
Вишня знов квітне і сонце сіяє.
Все як було. Тільки мами немає...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010784
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2024
Я всегда была слегка упрямой.
Жизнь по собственным кроила меркам.
К цели шла стремительно и рьяно.
Не любила плавать слишком мелко.
Ты меня считал максималисткой.
Не воспринимал порой всерьёз.
Не была беспечной оптимисткой.
В этом, видимо, и весь курьёз.
Девушек любил ты очень хрупких,
нежных, юных, с золотым нутром.
Чтоб -- спасением твоим от скуки.
И чтобы покладисты при том.
Я в картину эту не вписалась.
(Резок для тебя был поворот.)
Стать твоей судьбой не удавалось.
Я чужой была из года в год.
Ты был мягок, ласков и изнежен.
Но в потоке сумасшедших дней
дал понять -- разрыв наш неизбежен,
я не стану ближе и родней.
Я с тобой была так долго рядом...
Просто другом -- не мечтой твоей.
Исподволь колючим, дерзким взглядом
провожала утром до дверей.
Быть всегда во всём хотела первой.
Не играла на вторых ролях.
Оттого и звал меня ты стервой.
И любил так редко, второпях.
Только ты ошибся. Я не стерва.
И такою вовсе не была.
Как и все, ранима, это верно.
Жизнь порою -- сложная игра...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010461
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2024
Лето волшебное, знойное, яркое --
россыпью ягод и радуги аркою.
Тёплым дождём на шумящие улицы.
(В парке под клёном пары целуются.)
Солнцем палящим, брызгами света
и дуновеньем горячего ветра.
Роз перламутром, небес синевой,
запахом мёда, морскою волной.
Змеем бумажным над кромкою леса,
бешеным стуком влюблённого сердца.
Дынею сладкой, спелым арбузом,
яблоком сочным. Романтики вкусом...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010460
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2024
Крізь хмари сірі пробивалася веселка,
квітчастим коромислом душу спопелілу звеселяла.
Бузькам, що на хатині в'ють гніздечка,
про літепло весняне, раннє, рівнобарв'ям нагадала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010138
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2024
Я закохалась в цю весну,
таку незвично ранню.
У горлицю, що не давала сну,
збудивши на світанні.
У первоцвіт, що у садку,
в бруньки, що на черешні,
у зграйку ластівок рясну,
у днину сонячно-ясну,
у дивовижний день прийдешній.
Я закохалась…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007964
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2024
Мне возвращаться больше некуда.
Ни дома не осталось, ни мечты.
Любовь распалась на молекулы.
Чужими стали я и ты.
Друг другу больше не нужны мы.
Жизнь -- наизнанку, без прикрас.
И счастье оказалось мнимым.
Кто сердцем любит -- не предаст.
Любовь рассыпалась на атомы.
Их воедино не собрать.
А звёзд на небе -- мириады.
До них рукою не достать.
Всё оказалось лишь азартной
замысловатою игрой.
И спутаны тобой все карты.
Где наслажденье, где любовь?
Не разобрать... Давно потеряны
от счастья нашего ключи.
Утратил ты моё доверие.
Быть вместе нет у нас причин.
Игра окончена. Ту партию
я проиграла. Шах и мат.
Судьба судьи надела мантию.
Другой достались дом и сад.
Мне возвращаться больше некуда.
И больше некуда идти.
Любовь распалась на молекулы.
Дорогу к раю не найти.
Любовь рассыпалась на атомы.
Их воедино не собрать.
Все нити тонкие порвали мы.
Их в узел крепкий не связать.
Мне возвращаться больше некуда.
И больше не к кому идти.
Любовь распалась на молекулы.
Начало нового пути…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005466
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2024
Природа вбралася у біле,
мов юнка-наречена.
А небо сніг все сипле й сипле,
немов пшеницю матінка-хрещена.
Прида́ним щедро наділяє -
аби скарби ті вітер полем переніс.
Сніжинки-срі́бники збирає
давно закоханий таємно в зи́му ліс.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005372
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2024
Заспані зорі по небу блукають –
кращої долі людської шукають.
Серед імлистих доріг-павутинок
щастя по крихтах визбирують дрібок.
Ходять до ранку вони манівцями,
бо ж талану віднайти обіцяли.
Але і досі торбинка порожня –
аж захлинається місячна повня.
Вдосвіта зірка остання згасає –
щастя людського на небі немає.
Марно шукать його в тій далині –
щастя існує лише на землі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004227
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2024
Киця-Дощовиця
Оповідання
Є люди, яким страшенно подобається подорожувати. Є такі, що годинами можуть вдивлятися в нічне небо або півдня розглядати у кошику гриби, зібрані власноруч у лісі в осінню погожу днину. Або ж такі, що анічогісінько не роблять (навіть нічого не роздивляються), а лише багато й ні про що базікають. А є небалакучі, мовчазні, які не мають потреби й інтересу говорити аби з ким й аби про що. Цю зайву балакучість вони навіть вважають людською вадою.
А натомість такі неговіркі люди дуже люблять тварин. Так, саме люблять. Усім серцем, усією людською душею. Такі ЛЮДИ згодні допомагати тваринам завжди й усюди: рятувати, оберігати, лікувати, годувати та напувати. Завжди й усюди! Бо так велить їм серце, велике серце, в якому чимало місця для справжньої любові до братів наших менших.
Ось і я така: небалакуча й дуже-дуже люблю тварин. А найбільше - котів. Усіляких: білих та рудих, тлустих та худих, пухнастих та гладких. Тому в мене їх завжди багато, усіляких: смугастих, рудих, сірих, чорних. І всіх по парі: пара рудих, пара смугастих, пара чорних. Мені подобається їх гладити, купати, спостерігати, як вони граються, та слухати їхнє довірливе муркотіння. Особливо я обожнюю котів норовливих, з дикуватим характером хижої пантери. При згадці про них мої очі солодко мружаться від щастя, на обличчі з’являється трохи дурнувата (про це говорять ті, хто котів ненавидить або гидує ними) усмішка.
Але особливе місце в моєму серці займає одна норовлива чорна та пухнаста кицька. Вона ОСОБЛИВА! А чому, самі зараз зрозумієте. У неї навіть ім’я незвичайне, королівське – Марго. Я називаю її своєю маленькою королевою, бо й характер у неї по-справжньому королівський: норовливий, «кусючий». А ще вона самодостатня та неймовірно красива! Пухнаста, з м’якенькою шерстю. І схожа на завжди сердиту чорну хмаринку. Маргоша любить, щоб усе було завжди за її правилами, не за моїми. І ці правила вона встановляє сама. Тому погладити цю кицьку можна лише тоді, коли вона сама цього хоче, взяти на руки – коли моя маленька королева цього потребує.
І їжа для королеви, звісно, повсякчас тільки найкраща. А ще моя чорна хмаринка ніколи не їсть разом з іншими котиками. Вона зазвичай смакує свої котячі страви разом зі мною, прямо на столі, коли я обідаю. Завжди з чистої мисочки, вмочуючи туди свою пухнасту чорну лапку.
І спить вона тільки зі мною в ліжку – й ніколи поруч з іншими котами. І на прогулянку в садок ходить тільки зі мною – й ніколи з іншими котами. Але це не головне і не надто важливе.
Важливим є те, що вона завжди мене захищає – від усіх та всього. Так вже вона для себе вирішила, що вона мій янгол-охоронець. Моя Марго дуже розумна, кмітлива та смілива. Вона не боїться анічогісінько: ні дощу, ні води, ні грому, ні блискавки. Ну, хіба що ветеринара…
Ця чорна хмаринка проганяє від мене різних ворогів: нудьгу, депресію, страх, самотність, нічну темряву, грім та блискавицю. Мої найлютіші вороги – злива, грім та блискавка – то для моєї маленької сміливиці Маргоші найліпші друзі. Кицька давно з ними подружилася, щоб захищати мене та оберігати мій дім від негараздів. І як же майстерно вона це робить! Хочете дізнатись? То слухайте…
Коли насуваються страшні хмари, завиває злий вітрюган, а потім періщить дощ, гримить громовиця та блимає блискавиця, моя королева сідає на підвіконні, знадвору, й зачаровано споглядає дощові краплі, які ллються по її гладесенькій спинці, вушках, мордочці, хвостику. У таку негоду Марго ні на що не реагує. Просто сидить на підвіконні, відганяючи злі сили від мого дому. Це може тривати годинами, а то й цілу добу. І лише коли злива вщухає, небо стає безхмарним, яскраво-синім або світло-блакитним, а вітерець – ніжним та грайливим, киця повертається до оселі. Вона заходить в дім неквапливо, підбігає до мене, треться об мої ноги, лагідно муркоче й з любов’ю дивиться на мене своїми круглими, такими розумними, жовтими очиськами. І така непереборна сила в її котячому, ні – королівському – погляді!
Саме тому я зву її Кицею-Дощовицею. Так, вона, дійсно, особлива. І дуже вірна та смілива. І я її дуже люблю. Так само сильно, як вона любить зливу, грім та блискавку. Ба ні, сильніше! І найбільше мене тішить те, що наша з Дощовицею любов взаємна. А ви вірите в таку любов, між людиною та кицькою?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004040
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2024
Наснився вчора ти мені.
Твої вуста і очі карі.
Чому приходиш лиш у сні?
Самотність - по́друга печалі...
Чому приходиш лиш у сні
І крила мрії підрізаєш?
Я ж серце віддала тобі!
А ти?.. Чи й справді не кохаєш?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003784
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2024
Как мало времени у нас
на то, чтоб быть вдвоём.
Судьба нам подарила шанс
на танго под дождём.
Мы ловим жадно каждый миг.
Желанье залпом пьём.
И страсть в движениях моих.
А в горле -- будто ком...
Нас танец вихрем закружил.
(Мы в нём сгорим дотла!)
Открылась поздно нам двоим
молчанья глубина...
Спины изгиб, касанье рук.
Сплетение колен...
Под капель монотонный звук
берёшь меня ты в плен.
И чувств натянута струна.
И губ пьянящий вкус.
Слиянье тел, и душ война.
Я танцу отдаюсь.
Мы словно заново с тобой
стремимся жизнь прожить.
Как мало времени у нас
на то, чтоб долюбить...
2018 год
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003783
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2024
Шурх-шурх-шурх – шурхоче вітер.
Трюх-трюх-трюх – трюхикає сніжок.
Долу гнуться здичавілі віти –
важкуватий зимній кожушок.
Під шатром лискучим зачаїлись
квіти сону, цмин, озимина…
І гриби до моху притулились –
хихотять під снігом жартома.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003547
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2024
Сьогодні так схотілось літа!
Пшениці жовтих колосків.
М’якого маків оксамиту.
Черешень стиглих червінці́в.
І розмаїття різнотрав’я
У недоторканих лугах.
Із льону голубого плаття.
Й терпкого меду на губах…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003089
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2024
Как мало времени у нас
на то, чтоб быть вдвоём.
Судьба нам подарила шанс
на танго под дождём.
Мы ловим жадно каждый миг.
Желанье залпом пьём.
И страсть в движениях моих.
А в горле -- будто ком...
Нас танец вихрем закружил.
(Мы в нём сгорим дотла!)
Открылась поздно нам двоим
молчанья глубина...
Спины изгиб, касанье рук.
Сплетение колен...
Под капель мотонный звук
берёшь меня ты в плен.
И чувств натянута струна.
И губ пьянящий вкус.
Слиянье тел, и душ война.
Я танцу отдаюсь.
Мы словно заново с тобой
стремимся жизнь прожить.
Как мало времени у нас
на то, чтоб долюбить...
2018 год
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002996
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2024
Ты знаешь, что такое страсть?
А что такое неизбежность?
И как любить, чтоб не упасть,
когда нулю равна погрешность?
Ты знаешь, что такое страх?
Ты потерять Его боишься?
А вкус слезинок на губах,
когда любви своей стыдишься?
Ты знаешь, что такое боль
и муки жертвенной агонии?
Что знаешь ты про ту любовь,
когда душа -- в Его ладонях?!
Ну что ты знаешь про Него?..
Он для тебя -- сироп от скуки.
А страсть... не греет никого,
лишь сильно обжигает руки.
2018 год
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2024
Малий
Оповідання для дітей
Стояло тепле літечко. По небу пливли білі пухнасті хмаринки, схожі на кошеняток. Лагідно посміхалось сонечко. Весело щебетали та пурхали пташки. Серед яскравих квітів грайливо бавились метелики.
У один з таких літніх днів у Мурки народилися кошенятка. Киця дуже любила своїх дитинчат. Вона була дбайливою і турботливою матусею.
Мама-киця щодня виводила на прогулянку своїх діток. Кошенята досліджували світ. З цікавістю розглядали все довкола, гралися серед густої зеленої травички одне з одним та бавилися з маминим пухнастим хвостом. Лише одне, чорне, маля було непосидючим та неслухняним і занадто допитливим. Воно повсякчас метушилося, ховалось у чагарях або кудись утікало від мами. Киця дуже хвилювалася, щоб з цим бешкетником не трапилось ніякої біди.
І ось одного такого ж погожого літнього дня чорне котеня зникло. Мурка довго шукала та кликала його, до самісінького вечора, але так і не знайшла. Кошенятко загубилося. Воно просто заблукало, полюючи на удавану здобич у хащах. А коли наполювалося та награлося досхочу, то зголодніло й помітило, що лишилося зовсім саменьке. Поруч не було ні братиків із сестричками, ні мами. Але маля виявилося сміливцем й вирушило на пошуки своєї пухнастої матусі.
Чимало стежинок обходило кошенятко, шукаючи свою котячу родину. Воно бігало й запитувало у всіх перехожих, чи не бачили вони його матусі. Питало у дерев, кущів, квіток, у жабок, равликів, котів, людей, яких зустрічало на своєму шляху, і навіть у собак. Але мами ніхто не бачив. Її ніде не було…
Якось малюк, мандруючи, опинився на фермі. Тут він угледів тітоньку з повним цеберком пахучого молочка. Кошеняті страшенно захотілось їсти. Воно сміливо підбігло до жінки й замуркотіло.
- Звідки ти взявся, малий? – запитала тітонька.
- Звідти, – показало кошеня лапкою у бік автостради.
- Загубився?
- Так. Тітонько, а ви не бачили моєї мами, пухнастою рудої кішечки Мурки?
- Ні, малий, – відповіла та, – саме такої не зустрічала.
Котенятко гірко заплакало. Цей котячий плач-писк розчулив жінку, яка працювала на фермі дояркою, і вона налила малюкові мисочку молока.
- Ходи, малий, не бійся, попий трохи молока, а я тобі ще чогось попоїсти пошукаю.
- Дякую, – писнуло у відповідь кошеня й смачно засьорбало.
Напившись молочка та поласувавши кусником хлібця, що винесла йому доярка, малеча несміливо запитала у неї:
- Тітонько, а чи не погодитесь ви бути моєю мамою, моєю новою мамою?
- Та ні, – невдоволено буркнула та, – у мене й без тебе турбот вистачає. Але якщо хочеш, залишайся, годуватиму тебе й не ображатиму. От тільки собак у нас тут повно. Дивись, щоб не загризли.
- А я подружуся з ними, – відповіло маля. – Я вмію товаришувати.
- Тоді живи тут, – сказала жінка. – Буду звати тебе Малим.
І осталОся котеня на фермі. Але й надалі не полишало спроб знайти свою стару маму-кицю або нову маму-людину. Воно весь час було в русі й пошуках нової сім”ї. І таки зуміло подружитися з собаками, які жили на фермі. Ціле літо Малий провів на фермі. А коли прийшла осінь, мандруючи, одного разу він опинився в чужому сільському дворі. Тут він побачив кілька чистеньких вгодованих котиків. Вони були такими щасливими! Їхні шубки аж вилискували у промінчиках осіннього сонечка! А Малий почувався негарним, брудним, самотнім і нікому не потрібним…
Та ось до нього підійшла дівчина, ніжно погладила по замурзаній спинці та вушках.
- Малесенький, – лагідно промовила. – Настраждався, напевне, хвостику. Де ж твоя мама?
- Немає, – сумно нявкнуло кошеня і принишкло.
- Ну, нічого, тепер я про тебе піклуватимусь і стану твоє мамою, – й лагідно поцілувала у чорного носика.
Дівчина нагодувала, скупала кошенятко у теплій водичці з ароматним шампунем, витерла чистим рушником і взяла пухнасту малечу до себе на коліна. Маля вдячно замуркотіло, згорнувшись клубочком.
- Вона назвала мене малесеньким. Так мене ще ніхто не називав. І погодилась бути моєю новою мамою! Яка ж вона хороша й лагідна, – подумав котик й солодко заснув.
А вранці кошеня прокинулось у своєму новому домі. Мама повідомила, що сьогодні вони з Максиком (таке красиве ім’я тепер було в кошеняти – це мама його так назвала!) їдуть до «Друга».
- Цікаво, що то воно за друг такий, – хвилювався малий, ретельно вилизуючи, пригладжуючи та намагаючись приборкати свою неслухняну шерстку.
- Скоро дізнаєшся, – мовила матуся, усміхаючись, – а поки нехай це буде таємницею.
Тим «Другом» виявилась ветеринарна клініка. Але Максик не злякався серйозного дядька-ветеринара, від якого неприємно тхнуло ліками. Бо поряд із ним була люба матусенька! Котик навіть погодився проковтнути дві гіркі пігулки – заради мами, бо вона дуже його про це просила. Витерпів щеплення та вимірювання температури. А ще він дізнався у клініці, що його маму звуть Любов’ю. І це людське ім’я здалося Максикові найкрасивішим у світі. Бо ж це ім’я носила його матуся!
А потім вони з мамою Любою повернулися додому й довго гралися новими іграшками, які та придбала для нього у зоомагазині. Після цього мама пригостила Макса котячими смаколиками.
Так закінчились для малого перший день у новій родині та найдовша подорож – пошук мами. І розпочалася нова мандрівка – у щасливе котяче життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002830
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2024
Смотрю один и тот же сон...
Как нежно глажу фортепьяно.
И руки сразу -- ля-минор,
как много лет назад. Так странно.
А пальцы клавиш так легко
едва касаются. Неправда,
что всё у нас давно прошло!
И льётся Лунная соната.
В пустынной спальне полумрак.
И прячутся за шторой тени.
Так кто ты мне теперь? Мой враг?!
А спали ведь в одной постели...
Когда-то не был мне врагом.
А был родным. Прошу, не надо
напоминать мне о былом.
Послушай Лунную сонату.
Опять один и тот же сон.
И снова в нём тебя увижу.
Фортепиано. Ля-минор...
Я эти ночи ненавижу!
Зачем они, когда не ты?
Когда не ты со мною рядом?
Целую жесткие черты...
Не нужно виноватых взглядов.
Её духи на пиджаке,
и след сошедший от помады.
И еле слышно вдалеке
звучит мелодия Сонаты.
И пробуждаются во мне
желанья тайные и чувства.
Ты, как и прежде, дорог мне.
И жутко хочется проснуться!
В моих глазах -- мольба, укор.
И смяты простыни... А завтра --
жизнь, как по нотам. Ля-минор.
И снова -- Лунная соната.
2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002317
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2024
Маківка в місяця всипана маком.
Зорі по небу розсипані манкою.
Ніч ті крупинки збирає в долоні,
Скарб пересіює решетом з повні.
Буде на ранок куті всім дещиця…
Сонце прокинеться – вкине пшениці,
З літньої квітки пилком посолодить –
Хай день прийдешній з колядкою ходить!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002297
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2024
Зима вернулась. Белый снег
на солнце радужно искрится.
И хлеба просят на окне
(хоть крошку!) юркие синицы.
Укутаны в снегу дома.
Затихли в старом парке споры.
Выводит на стекле зима
замысловатые узоры.
Моя рука в твоей руке.
Тебя мне очень нехватало.
Мой локон на твоей щеке.
Дышу любовью запоздалой.
Уж не ждала её совсем.
Надолго осень затянулась.
Ты сердце растревожил. Но зачем?
Ведь всё равно зима вернулась...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001813
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2023
Село веселе, мальовниче
в обійми так звабливо кличе.
Колодязя тужливий журавель
наспівує сумних пісень.
А за селом -- поля, левади.
Пасуться коні, корови́.
І посміхаються всім радо
блакиттю рі́чки і стави.
А біля Росі -- ліс зелений
різьбляним листям шурхотить.
Прислу́хайся, ось дуб з сосною
про щось інтимне гомонить.
Лиш нахились -- шепоче квітка,
пелю́стки ніжно розкрива.
І, колихаючись від вітру,
шумить нескошена трава.
Пильніш дивись, уважніш слухай --
і ти пізнаєш дивний світ!
Помі́ж кущами -- сірі вуха,
сховався заячий там рід.
А як у хащі зазираєш, --
і лис рудий, і хижий вовк.
На мить спинившись, поринаєш
мов у ведмежий закуто́к.
Така краса і спокій всюди.
Місцини краще не знайти!
Тут довше хочеться побути
або лишитись назавджи...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001812
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2023
В небі перша зірка сяє.
Святий Вечір настає.
Вся сім'я за стіл сідає: і кутя, й узварчик є.
Біля покуті вже свічка - запалила господиня.
Щоб росла рясна пшеничка, щоби мир був в Україні!
І до кожної домівки звістка радісна летить:
Божий син вже народився! Сина Божого славіть!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001689
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2023
Сьогодні особлива ніч.
Святкова, таємнича.
Матуся розтопила піч,
сім’ю вечерять кличе.
Зійшла вже перша зірочка,
на покуті – кутя.
Горить яскраво свічечка –
на мир і на життя.
Родина вся зібралася
за різдвяни́м столом.
Згадали діда й прадіда,
й бабусю всі разом.
Помолимося Господу –
подякуєм за все.
Нехай він роду красному
добробут принесе.
Нехай наш рід продовжиться,
закінчиться війна…
Щоб всі ми дочекалися
наступного Різдва…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001688
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2023
Життя пливе, мов бистрая ріка.
Без жАлю нас на берег викидає.
Хотілось друзів -- тільки їх нема,
а ворогів -- самі собі шукаєм...
Стосунків прагнем справжніх і сім'ю,
(Все похапцем, усе нашвидкуруч!)
Кохання спраглі, мимохіть "люблю".
Ізнов не тим. Не тим, хто буде поруч.
Стомившись і зневірившись у всім,
з надією звертаємось до Бога.
Бо він лише почує... Але річ не в тім.
Ніколи щастя не руйнуй чужого!
Шукай своє, твори його, ліпи
допоки сил боротись вистачає.
А як нестане -- все одно люби!
Закоханих колись і доля помічає…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000323
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2023
Спогади... Вас так багато.
Нащо ви ятрите душу?
Важко минуле гортати.
Що я спокутувать мушу?!
Спогади... Щемно і дивно.
Очі - у вічній напрузі.
Як не вдивляюся пильно -
Ні ворогів, ані друзів.
Спогади... Як вас багато!
Болем пекучим у серці.
Маму, що звала до хати,
Не перепросиш у смерті.
Спогади мозок стискають.
З ними не виграти битву.
Спогади жалю не знають.
Знову читаю молитву...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000302
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2023
Північне сяйво. Так бентежно.
(Колись сказала б, що красиво.)
Дивлюсь на нього застережно:
природа чи небесна сила?
Тепер я стала обережна:
в думках, емоціях, у мріях.
(Чи то роки, чи досвід – хтозна.)
І дуже стримана у діях.
Північне сяйво. Так червоно.
Неначе кров’ю все залите.
І очі мружаться безсонно:
таємний знак чи просто вітер?
Прокинувсь ранок, фарбу витер.
То ж був лише магнітний вітер…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2023
Уходи на все четыре стороны.
И живи как знаешь. Без меня.
Надоели мне твои истории,
всё запутанней день ото дня.
Больше нет ни капельки доверия.
Не хочу и дальше жить во лжи.
Лучше уж пустыня поражения,
чем любить того, кто стал чужим.
Лучше отказаться раз, помучавшись.
И переболеть навек тобой.
(Знаю, что забыть всё не получится.)
Только не делить тебя с другой!
Лучше уж в зеркальном отражении --
взгляд усталый. (Больше не зови!)
Чем мгновенье в мнимом примирении,
с тем, кто не желал моей любви.
Уходи на все четыре стороны.
И живи как знаешь. Без меня.
Мы с тобой как раненые вОроны.
Без гнезда ты. И без стаи я...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997917
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2023
Листопад – мов зорепад.
Жовті та червоні
сипле айстрів пелюстки
щедро у долоні.
І намисто одяга,
мов дівча, калина.
З неба хмарка вигляда:
вітерця чи стріну?
Листопад – мов зорепад.
Лагідні, спокійні
теплі спогади мої
у деньки осінні.
Під ногами шарудить
листя золотаве.
Добре мріється мені
з ароматом кави!
І стоїть принишклий сад
в соннім павутинні.
Вечір, сповнений принад, -
дивовижно синій!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997915
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2023
У весны нет настроенья
третий день подряд,
Оттого дожди свирелью
грустно моросят.
На окошке в доме старом
дремлет рыжий кот...
Позабытая гитара
вдруг берёт аккорд.
Пальцы нежно струны гладят,
мягкий перебор.
В ноты ты совсем не глядя,
свой кладёшь узор.
В полумраке плавно льётся
музыка любви.
И неважно, что придётся
переждать дожди...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997641
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2023
Осінь закохана. Миттю намріяна.
Барвами мокрих алей переміряна.
Ранком спізнілим з туману народжена.
Вітра торканням тривожноскуйовджена.
Сном найміцнішим солодким навіяна,
хлюпає в повню дощем поміж віями.
Сукню тонку хризантемову носить,
вправно впліта білі мальви у коси.
Осінь бентежна, жінка-звабливиця,
так безсоромно на кожного дивиться,
в очі волого тобі заглядає,
ніби розмаю для себе шукає.
Не піддавайся осені чарам!
Справді кохаєш? Осінь мовчала...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997089
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2023
Ветра развеяли любовь.
И мы чужие в книге судеб.
Я отреклась, чтоб быть с тобой.
С тобой остаться. Будь что будет!
Ветра развеяли любовь.
В многоголосном шуме лета
ещё я слышу голос твой,
ещё шепчу тихонько "где ты?".
Ветра развеяли любовь.
Стою одна у перекрёстка.
Ещё горит во мне огонь.
А ты -- остыл... До боли просто.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996924
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2023
Налей мне кофе. С кардамоном.
Две ложки сахара. Покрепче.
И с молоком. А ты? С лимоном?
Забудь о той случайной встрече!
За окнами -- мороз пятнадцать,
и вьюга сильно разыгралась.
След от кольца сошёл на пальце.
Я по тебе истосковалась.
Душой и телом... Рубикон.
(Как будоражит кардамон!)
Налей мне кофе. Да покрепче.
Пусть нас согреет этот вечер.
Я больше не хочу одна!
Пусть всё изменится сегодня.
Я одиночеством больна,
живу, как будто в преисподней.
Налей мне кофе. С кардамоном.
И обними меня сильнее.
Переплелись атлас с шифоном.
И ты становишься смелее...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996923
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2023
Все зовут меня Корицей --
мой рабочий псевдоним.
И клиенты -- вереницей,
телом пользуясь моим.
Без любви, без поцелуев.
От фантазий стынет кровь.
Одиночеством плачу я
за продажную любовь.
Я не жалуюсь, не плачу,
хоть душа моя в слезах.
Амулетик на удачу
в шелковистых волосах.
Больше ведь и спрятать негде.
Из костюмов -- неглиже.
Выходных среди недели
не брала давно уже.
Ну а дома -- милый мальчик.
Долго ждал меня, малыш.
Маленький целую пальчик.
Ты не слышишь -- крепко спишь.
Спи, мой сладкий, мама рядом,
и смотри цветные сны.
Мне ещё немножко надо
поработать, до весны.
А потом с тобой уедем
мы отсюда далеко.
Я куплю тебе медведя
и без сои молоко...
2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996442
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2023
По городу, средь грязных, тёмных улиц,
бродила одинокая душа.
Уставшая, истерзанная болью,
пристанище искала не спеша.
Она искала, где бы ей согреться
у перекрёстков уличных дорог.
И шла туда, где ей откроют сердце.
Звала того, кто так же одинок.
Так долго шла, что, в кровь изранив ноги
и под конец отчаявшись совсем, заплакала.
И струны-недотроги заныли
и коснулись серых стен.
Она вся сжалась. Холод и тревога
везде найдут -- подумала душа.
И возле старого разбитого порога
она остановилась, чуть дыша.
Неяркий свет, задёрнутые шторы,
вот в рамках фотографии, альбом...
Уютно так. И захотелось
ей навсегда остаться в доме том.
Неслышно опустилась она в кресло,
укутавшись, как в кокон, в старый плед.
И ей на миг всего лишь показалось,
что больше никогда не будет бед.
Что больше никогда не будет больно,
что раны заживут, уйдёт печаль.
Наивная! Опять она ошиблась.
Ей примерять чужое платье. Жаль...
Но этого душа не знала.
Оттаяла -- и снова влюблена.
Что суждено остаться одинокой
до смерти ей, не ведала она.
2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996360
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2023
Вже і місяць заснув, а я досі не сплю.
В небо з острахом пильно вдивляюсь.
Ніч мовчить. Ані шереху. Страшно. Тремчу.
В це мовчання нервово вслухаюсь.
Дуже холодно. (Зовсім не гріє пальто.)
Білій іній довкола лягає.
Швидше б ранок настав би, а то
Чорна тиша мене так лякає…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996132
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2023
А ранки прохолодні восени.
І сонця поцілунок на світанку
вже так не гріє, як улітку зранку.
Ти на хвилинку часу плин спини.
Гарячу каву плесни в філіжанку,
тепло від спогадів у ковдру загорни
і сон свій найсолодший додиви
або домрій з-під сонних вій.
Тоді й відпустиш стрілок забаганку.
Бо ж ранки прохолодні восени…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996054
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2023
Ця осінь народилась із дощу.
Прощалося дощем останнім
перестигле літо.
Я спеку літню радо відпущу
і усміхнусь до вересня привітно.
Ця осінь почалася із дощу.
Застукала у шибку
прохолодним вітром.
Я спрагло дощові краплинки п'ю
і айстр рожевих насолоджуюся цвітом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992824
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2023
Шепоче осінь золотава.
Тихенько листям шурхотить.
І сонця усмішка ласкава
в долоні променем летить.
Червоні айстри пелюстками
бентежать вранішню блакить,
мов закохавшись до безтями
в п'янку цю, дивовижну мить.
Легенький вітерець пустує,
веде осику у танок.
(Старий романтик. Як фліртує!)
Я задивлюсь - і стишу крок.
Щоби міцну, духмяну каву
із цинамоном заварить.
Без поспіху і без обману
щоб спогади солодкі пить.
Торкатись ніжно порцеляни,
тепло від кухля відчувать...
Приємний смак у тої кави.
Сюди б ще перчику додать!
Перемішать. Зробить ковточок.
Терпляче гущу відділить.
І в'ється спогадів клубочок.
І часу плин не зупинить...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992823
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2023
Воно болить у кожного в душі.
Болить і досі в тих, хто пам’ятає.
Коли додому прилітають журавлі,
Трагедію Чорнобильську згадаєм…
І річку Прип’ять, й місто молоде,
Квітуче місто, сповнене надії.
Його містянам не судилось знать про те,
Що атом мирний їх зруйнує мрії.
Що на світанку він нестримним стане враз
Та перетвориться на горе і на пекло.
Прокинувсь атом, зупинивши час,
І місто проковтнуло чорне жерло.
Гіркий чорнобиль, дика ковила
Принишкли в лузі – тиша аж дзвенить.
Пташина в небі крила обпекла.
І досі як згадаю, то болить…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991746
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2023
А осінь сонним дихала дощем
і вітром вересневим гомоніла.
Тужила птаства відлітаючим ключем,
барвистим листям під ногами шурхотіла.
А осінь заглядала у вікно
калиною в червоному намисті,
рожеві айстри заплітаючи вінком,
густим туманом випадала на обійсті.
А осінь мрійним дихала дощем
і ніжним пестила промінчика цілунком,
і зорепадом пізнім балувала ще,
і серце полонила щемним трунком...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991745
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2023
Чому ти не зі мною, мамо?
Чому ти, мамо, так далеко?
У день, що дихає весною,
коли гніздечко в'є лелека?
У мить, коли цвітуть сади
і вітерець - в моїх іще не сивих косах,
чому не поруч, мамо, ти,
коли земля у теплих росах?
Тебе не вистачає, мамо...
Я в тузі виплакала очі.
За небокрай пішла ти надто рано!
Лиш зорі з неба -
тихим смутком серед ночі.
Чому ж ти так далеко, мамо?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988573
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2023
Стара на обніжку, забута криниця.
На денці, глибоко, студена водиця.
Сюди я звертаю у спеку напиться,
Коли у полях колоситься пшениця.
Тамуючи спрагу, п’ю прямо з відерця,
І спогадів нитка барвистая в’ється.
В далеке дитинство, до рідної хати.
Туди, де будила удосвіта мати.
Туди, де найкращі у світі світанки!
Де дощик веселку народжує з хмарки.
Туди, де у полі лунає сопілка,
Де в листі зеленому бавиться білка.
Ще мама жива. Посивілі вже скроні.
І яблуко стигле – для мене – в долоні.
Стрекочуть цикади, співа пересмішник.
Нема найдорожчого мами усмішки!
І дивляться з ніжністю очі-волошки…
Напитись тих спогадів вдосталь не можна.
Я жадібно п’ю, припадаю вустами.
Доросла давно, але тягне до мами.
………………………………
А трави шовкові говорять з вітрами.
На жаль, не повернеш вже рідної мами…
Подякую ввічливо знову криниці.
Не раз повернусь ще до неї напиться.
Нехай зустрічає вона подорожніх
І слухає спогади, різні у кожних.
Хай слухає розповідь щиру про маму
Та гоїть водицею чистою рану…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988572
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2023
Прощавай, маленький друже:
кіт рудий чи білий пес…
Ти хотів так вижить! дуже!
в день, коли зірвали ГЕС…
Ти з останніх сил тримався,
у холодній плив воді…
Тільки берег віддалявся,
ти від страху весь тремтів.
А води – все більше й більше.
Вже й плисти нестало сил.
Відчайдушний крик – і тиша.
Трохи волонтер не встиг…
Під нестримною водою,
в каламутній глибині,
серцем ти лишивсь зі мною,
вірний в щасті та біді…
Ти пробач – не врятувала.
Бо човна не підтягла.
Я з тобою помирала.
І під воду теж ішла…
Я твою тримала лапку
до останнього в руці.
Десь на райдузі, малятку,
ми зустрінемось усі…
Я тебе у мокрий носик
поцілую, як завжди.
Кіт рудий чи білий песик,
вже біжу, біжу, зажди…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985638
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2023