Гриць Янківська

Вже так молилися на сніг

Роздерте  неба  полотно
цвяхами  пальців.
Було  вже  все,  а  все  –  одно.
Були  й  слова  ці.

Мій  профіль  –  гостре  і  просте  –
носила  інша,
і  волос  –  руно  золоте,
і  срібні  кільця.

Пили  уже  до  мене  ніч,
як  теплу  воду,
і  витрясали  в  світлі  свіч
зі  себе  вроду,

і  рахували  в  дзеркалах
родимі  плями,
і  заплітали  в  косу  страх,
а  сміх  –  вузлами.

Колись  уже  дивились  тут
з  душі  обломків
на  щастя  інших,  наче  Рут
на  суд  потомків,

пташиним  оком  сірих  стріх
графили  кліті,
і  пальці  нагрібали  сніг,
невідігріті.

Моя  правиця  дре  нутро
сирого  неба.
Вже  так  чавили  туш  ворон,
як  сік  з-під  ребер.

Колись  уже  заходив  Біг
на  серця  кригу.
Вже  так  молилися  на  сніг
і  на  відлигу.

05.03.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000221
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2023

Осіннє річкування

На  верб'ї  гаїчка.
Чи  півперек  свічка  по  ріці  займеться  сеї  ночи,
а  чи
виклює  ми  очи  сіра  птаха?
Паче  до  дощу  готує  вечір
вітер-бич:
шумовище  в  лозах.
Цить!
Не  видно  нич,
не  стало  місяцю  моці.
Небесна  шуя  спить,
тільки  у  мому  оці
мала  гаїчка  вишпортує  цяточки,
як  з  воску  ґніт,
хвостики  чортенят,
би  на  ріку  кидалися  язички
полум'я,
з  мене  –  в  світ,
рисками  –  з  цят.

29.10.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000220
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2023

Верхів'я кленів

Холод  сповзає  привидом  із  гори.  Та  –  
Ще  не  підкорена,  приморозком  укрита.  
Й  криком  до  мене:  будеш  ти  говорити
А  чи  замовкнеш,  би  ротом  бадилля  гріти?

Грудень.  Верхів'я  кленів  вчепилось  дроту.
Йдуть  поїзди,  яко  токарі  на  роботу,  
Іскри  з-під  ніг  їхніх,  Божа  така  ж  достоту.
Холод  огранює  токарям  краплі  поту.

Я  видихаю  глибше,  аніж,  щоб  жити.
Мушу  оту  –  чи  приспану,  чи  убиту  –  
Парою  розбудити  чи  воскресити.
В  мене  під  шкірою  туляться  ваші  діти  –

Сироти.  Скрапує  талий  із  квітки  іній.
Чом  ти,  колись  не  зірвана,  нині  –  плін  мій?
Викрила  погляд,  взяла  го  на  припін  і,
Докіль  стою,  все  кличеш  мене  по  імені.

Тріснув  мороз,  а  тріщина,  як  хвилина,
Іншу  покликала:  інша,  тепер  стели  на
Стежку  зимову  –  ще  глибшу!  Їй-бо,  не  злине,
Буде  ступати  між  тріщинами  Василина.

Тиша  з  гори  покотиться.  Зимно.  Біло.
Змовкне  краса  і  усе,  що  її  містило,  –
Квітки  бадилля,  що  інеєм  перезріло...  
Й  схилена  я,  над  розтопленим  квітки  тілом,
Видихну  власне  життя,  би  її  зогріло.

22.12.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999991
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2023

На чорнобривцях іній

Це  варте  сліз,  –
на  чорнобривцях
іній.
Дві  виноградини,  що  четвергові  дзвони,
скотилися  в  рукав.
Моя  хода  –  переплетіння  ліній
в  сухій  траві.
Мій  голос  –
горіхових  плодів  ловіння  у  павукову  пастку.
Осінній  сад  кладе  свою  поразку
на  вишитий  ще  в  озимок  рушник.
Це  варте  смутку,  що  дочасно  зник
у  чорних  візерунках  галузок
поміж  червоних  грон.
Моя  рука,  що  також  тут  зросла,
знімає  листя  саду,  наче  вроки,
вихапує  лихе  йому  з  чола,  
і  павуки
у  закутках  між  пальців
в'ють  пісні  схрон.
Це  варте  солі  й  соку,  що  земля  в  собі  хоронить,  
як  в  затвердлих  материнських  грудях.
Дві  виноградини,  залишені  для  тих,  хто  йде  здаля,
зірвуться  самочинно,  перезрілі,
і,  як  церковні  дзвони,  викотяться  лунко,
зігріті  під  одежею  натільною,
на  чорнобривці,
в  іній.

14.10.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999988
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2023

Хороші хлопці

[i]Хорошим  хлопцям,  на  яких  чекають  вдома
Ігоркові,  Володі,  Юрі,  Вові,  Ромкові  [/i]  

Хороші  хлопці  не  розповідають  матерям,  де  ночують  і  що  їдять  на  вечерю.  Матері  хороших  хлопців  знають  координати  перебування  сина  з  похибкою  в  десятки,  сотні,  а  іноді  й  тисячі  кілометрів.  Хороші  хлопці  не  телефонують  до  мами  справно,  а  тільки  тоді,  коли  випадає  нагода.  Нагода  полягає  у  ретельно  підібраному  фоновому  краєвиді  та  відсіяних  звуках.  Коли  необхідного  краєвиду  не  вдається  відшукати,  хороші  хлопці  не  вмикають  відеозв'язку,  звинувачуючи  усіх  і  все  у  таких  дрібницях,  на  які  жалітися  гріх,  мовляв  у  нас  тут  погода  сонячна,  все  б  нічого,  але  перебиває  хвилі...  Хороші  хлопці  завжди  обманюють  маму,  навіть  про  те,  що  вони  не  в  доброму  гуморі.
Хороші  хлопці  обманюють  і  подорослішавши,  обманюють  в  шлюбі,  обманюють  матерів  власних  дітей.  Вони  ніколи  не  кладуть  усієї  зарплатні  до  бюджету  сім'ї,  бо  левову  частку  витрачають  на  свої  дорослі  хлопчачі  іграшки.  Коли  дружина  запитує,  на  що  цього  разу  підуть  кошти,  за  які  вона  мріяла  купити  для  донечки  велике  ліжечко,  хороший  батько  відповідає,  що  ліжечко  -  це  тільки  ліжечко,  не  варто  про  це  й  говорити.
Інша  справа  з  іграшками  для  великих  хлопчачих  машинок,  -  коли  якась  із  них  що  невенька  виявляється  несправною,  хороші  хлопці  не  добирають  слів  в  розмові  із  продавцем,  не  дають  розмові  завершитися,  аж  доки  у  відчаї  цей  продавець  не  викине  свого  телефона  до  смітника.  Самі  ж  хороші  хлопці  у  відчай  не  падають.  Разом  разом  з  іншими  хорошими  хлопцями  вони  майструють  іграшку  самостійно,  дружньо  і  спільно,  як  майстрували  повітряних  зміїв  в  дитинстві  з  братами.  Тепер  вони  побратими.
Проте  Хороші  хлопці  не  поспішають  знайомити  рідних  зі  своїми  новими  товаришами.  Сестри  й  дружини  хороших  хлопців  допитливі.  Вивідавши  усю  життєву  історію  кожного  їхнього  товариша,  вони  щодня  передаватимуть  їм  вітання  і  запитуватимуть  про  здоров'я.  Тому,  коли  одного  разу  біля  хорошого  хлопця  сидітиме  новий  товарш,  він  попросить  його  мовчати,  доки  сам  невміло  вигадуватиме,  що  ж  розказати  про  справи  старого  товариша,  якого  більше  ніколи  не  буде.
Хороші  хлопці  не  бувають  чесними  і  до  шлюбу.  Вони  покидають  своїх  дівчат,  не  повідомивши  їх  про  це  особисто  і  не  готуючи  до  розриву.  За  хороших  хлопців  змушені  виправдовуватися  інші.  Трапляється,  -  хороші  хлопці  покидають  дівчат  ще  лиш  у  зародку  їхніх  стосунків.  Не  дозволяючи  їм  пізнати  себе,  вони  й  не  дозволяють  розчаруватися  тій,  що  вже  зачарована.  Така  дівчина  ще  на  минулій  суботі  могла  літати  в  хмарах  і  мріях  про  перший  поцілунок,  аж  раптом  просто  посеред  вулиці  падає  на  коліна,  випадково  дізнавшися  з  колони  автомобілів,  що  хороший  хлопець  її  покинув.
Та  буває,  що  хороші  хлопці  нікого  не  покидають,  бо  нікого  не  підпускають  до  себе  близько.  А  тих,  що  вже  були  наблизилися,  хороші  хлопці,  самі  залишаючися  на  місці,  змушують  задкувати.
Хороші  хлопці  не  дивляться  в  очі,  не  вимовляють  ні  звуку,  уникають  зустрічей.
Хороші  хлопці  заглядають  у  очі,  кричать  до  втоми,  шукають  уваги.
Колись  давно,  коли  жити  було  важко,  бо  і  так  можливо,  люди  жартували:  хороші  хлопці  перевелися!  І  відповіді  на  це  були  довгими  та  суперечливими.
Тепер,  коли  жартувати  важко,  бо  не  для  всіх  можливо  жити,  люди  констатують:  хороші  хлопці  закінчуються!  І  відповіді  на  це  не  знаходиться.
Та  відомо  одне  –  хороші  хлопці  такі  як  любов,  що  ніколи  не  перестає.  Хороші  хлопці  ніколи  не  перестануть  бути  хорошими  хлопцями  і  ми  любимо  їх  за  те,  ким  вони  є.

[i]19.08.2023[/i]

[i]Ілюстрація  –  картина  Клода  Моне  з  серії  "Стоги  сіна"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993144
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2023

Таємниці. Зі стуленим ротом

Приймаю  в  тобі  усе.  Починаєш  між  іншим,  втомлено  і  відсторонено  серед  легкої  розмови:  пригадуєш,  нещодавно  мене  викликали  на  роботу  у  вихідний?  Так  от,  я  збрехала.  Їздила  в  те  місце  без  тебе.  Не  була  впевненою,  що  доберуся  вчасно.  Та  й  не  пам'ятала  дороги.  Я  не  потребувала  тебе  поруч.  Дуже  хотіла  туди.
Я  слухаю  і  допитую,  повільно  розмотую  клубок  деталей.  Обличчя  у  мене  просте,  безвиразне,  не  відлякати  б  тебе  емоцією.  Давно  вже  забула,  як  воно  –  дивуватися,  та  злегка,  лиш  на  мить,  піднімаю  брови  –  данина  людському  стосунку,  не  відлякати  б  тебе  і  байдужістю.  Можливо  й  хотіла  б  бути  виразною,  та  вивчила,  що  у  виразності,  як  і  в  озвученні,  є,  хоча  й  непомітна  в  моменті,  поглинальна  енергія.  Вона  всотує  навіть  не  час  чи  силу,  навіть  не  ідею,  а  сам  стержень,  серцевину  людини,  те,  що  могло  б  називатися  іскрою  душі,  як  називається  іскрою  дія  Божого  Духу.  Після  виразності  та  озвучення  завжди  відчуваю  себе  спустошеною,  без  драматичного  натяку,  але  банально  і  картинно  спустошеною.  Це  наче  вилити  усю  чисту  воду  на  мокру  землю  –  безслідно,  нешкідливо,  та  не  залишиться  для  пиття.  От  тому  і  живу  зі  стуленим  ротом,  тому  непохитна  в  присутності  –  бережу  в  собі  воду,  щоб  вдосталь  напувати  людей.  Але  ти  зовсім  інша,  казала  ж  не  раз,  маєш  потребу  в  розмовах.  Лишень  дещо  втомлена  нині.  Я  вивчили  формулу  –  не  відлякувати.  Я  слухаю.  Знаєш,  вода  у  мені  заряджена.  Попри  зовнішню  гладь  –  в  глибинах  безліч  коливань  атомів,  і  з  кожною  хвилею  доноситься  інше  відлуння:  збрехала,  не  потребувала,  хотіла...  Гладь  моя  щільна  й  непрозора,  та  коли  б  отим  коливанням  дібратися  до  поверхні,  –  щось  подібне  на  сонячних  зайчиків  зблискувало  б  й  зникало  невпинно.  Це  мої  усмішки,  люба,  бо  пишаюся  і  милуюся  твоїм  виринанням  із  власних  глибин:  збрехала,  не  потребувала,  хотіла!..  Втомлено  і  відсторонено  –  тільки  так  жінки  нашого  роду  наважуються  зізнаватися  у  собі.
Візьмеш  колись  і  мене  з  собою?  –  нарешті  стаюся  безтурботною,  коли  ризик  відлякати  минув.  Звісно  ж!  –  набираєшся  врешті  сил.  Приймаєш  і  у  мені  усе.

[i]27.05.2023[/i]

[i]Ілюстрація  –  картина  "Дівчина  перед  дзеркалом"  автор  невідомий  
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984462
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2023

Веселинками серця

Прибігає  мене  цілувати,  сповнена  радості.  Питаю:  за  що?  А  у  відповідь  просто  отримую  ще  міцніші  обійми.  Моя  дівчинко,  мамо,  промене  моїх  днів!  Як  всміхатися  в  темряві,  як  не  заплакати  на  видноті?  Всі  жалі  мої  носиш  у  горлі,  хоч  жоден  тобі  не  назвала.  Мрії  мої  світанками  закрадаються  неозвучені.  Називай  їх  отак,  як  мене  називала  з  колиски,  –  веселинками  серця.  Я  ж  по  заході  сонця  на  зміну  їм  буду  приходити,  пильно  смуток  ховаючи  в  сутінках,  щоб  одна  з  нас  могла  говорити.  Інша  слухатиме.
Прибігає  мене  цілувати,  сповнена  радості.  Питаю:  за  що?  А  у  відповідь  чую:  бо  ніколи  мене  не  засуджуєш!
Моя  квіточко,  мамо,  принцесо  моїх  володінь!  Як  ти  сяєш  в  своїй  любові!

[i]04.05.2023[/i]

[i]Ілюстрація  –  картина  Клер  Ельзесер[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982195
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2023

Таїнство двох

Бачу  прощення  таїнством  двох,  подібним  до  інших  таїнств  величністю,  та  не  подібним  до  них  відсутністю  посередника.  Бачу  прощення  творінням  двох,  подібним  до  інших  творінь  етапністю,  та  не  подібним  до  них  опором.  Бачу  прощення  святістю  двох  й  винагородою,  яка  покриває  лиш  тих,  що  готові  стояти  на  одному  рівні:  не  величатися,  не  дозволяти  понижуватися  іншому,  не  втікати  з-під  її  покрову  завчасно.  Бачу  прощення,  та  не  можу  висудити.  Слів  йому  чи  мовчання  за  свідків  привести?
Панікую.  Пробачила!  –  без  прийняття  вигукую.  Й  зостається  не  сповненим  таїнство,  миро  слова  мого  виливається  в  землю,  бо  не  підставляли  чола.  Зневірююся:  пробач!  Та  не  приступають  до  таїнства,  без  примірки  назвавши  завеликою  обручку  вірності.
Покладай  нам  на  голови  руки  Свої,  Господи!  Ставай  посередником  поміж  нами,  коли  люди  удвох  неспроможними  є  сповнити  власного  таїнства.

[i]04.05.2023[/i]

[i]Ілюстрація  –  картина  Клер  Ельзесер  [/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982189
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2023

Панцирні мутації часу

[i]М.  П.[/i]

Мікелянджело  прямує  звичним  маршрутом  у  сизому  ранковому  тумані  з  ріки-супровідниці,  що  шумить  так  голосно,  аж  він  заледве  стримується,  аби  не  спуститися  до  неї  крізь  зарослі  чагарників  і  довго-предовго  дивитися,  як  на  слизьких  брудно-зелених  брилах  піниться  щораз  нова  і  нова  хвиля,  так  ритмічно,  аж  йому  паморочиться  від  повторів,  та  у  своїй  небесно-блакитній  курточці,  що  шурхотить  при  найменшому  порухові  тіла  так  гучно,  аж  він  починає  шкодувати,  що  дозволив  бабусі  промити  йому  зранку  вуха.  Сірка,  то  й  що?!  –  кричить  незмінно  Ейпріл  О'Ніл  кожному  дурню,  який  зроду  не  чув  про  чемність  і  хвороби  вух.  Ейпріл  є  його  старшою  сестрою  по  пеленках,  –  так  каже  його  мама,  яка  допевне  знає  історію  їхнього  пеленкового  життя.  Але  уточнення  "старша"  дратує  Мікелянджело  так  сильно,  аж  він  викручується  довкола  своєї  осі,  що  дорослі  називають  проявом  норову,  і  вибігає  чи  то  за  двері,  чи  за  ворота,  або  ж  і  за  межі  всього  дозволеного,  де  можна  дати  волю  злості,    шмагаючи  палицею  кропиву  чи,  вдихаючи  якнайглибше,  зривати  її  голіруч.  
Мікелянджело  навмисне  вийшов  з  дому  сьогодні  раніше  ніж  зазвичай.  Це  вперше  він  вдається  до  такої  хитрості,  та  як  по  правді,  розмірковував  над  подібним  вже  кілька  днів.  Уся  справа  у  тому,  що  світ  безповоротно  змінюєть.  Його  брат  по  народженню  значно  давніше  попереджав  його,  що  подібні  зміни  неминучі.  Хоча  як  сказати  попереджав,  –  старший  брат  сам  був  утіленням  усіх  цих  жахаючих  змін.  Подібного  Мікель  не  схвалював,  та  де  це  бачено,  щоб  нижчий  вижчого  повчав.  Ростом  він  вдався  в  маму,  та  хай  йому  грець,  усі  чужі  дядечки  і  тіточки,  яким  випадає  нагода  міряти  його  поглядом  при  вуличній  балаканині  з  його  родичами,  кажуть,  що  він  напевне  з  отих  хлопчаків,  що  в  підлітковому  віці  швидко  розтягуються  в  ногах  та  хребті.  Такий  варіант  обговорення  свого  розвитку  Мікелянджело  сприймає  з  незрадливою  швидкозаймистою  усмішкою,  яку,  як  не  старайся,  стримати  не  вдається.  Мікель  сам  по  собі  є  особою  веселою,  жвавою  і  в  свої  вісім  років  уже  добряче  утвердився  на  такій  репутації.  Власне  тому  при  поділі  ролей  на  довготривалу  гру  і  мови  не  могло  бути,  щоб  оранжеву  пов'язку  мутанта-веселуна  забрав  собі  хтось  інший  з  компанії.  
Підтримувати  себе  на  дусі  він  старається  навіть  зараз,  та  тепер  Мікелянджелу  здається,  що  з  цих  часів  дружніх  поділів  минуло  вже  кілька  народжень,  зростань  і  дорослішань.  Дорослішань!  Вся  справа  у  дорослості,  хоч  це  досі  йому  не  зрозуміло,  та  він  може  це  зазубрити,  як  правило  з  матиматики.  
Мікелянджело  йде  підстрибцем  і  про  себе  повторює  нове  до  запам'ятовування:  для  неї  ж  краще!  Дорослі  хлопці  не  дружать  з  дівчатками!  Ейпріл  не  повинна!..
Він  йде  підстрибцем,  таким  високим  і  поривистим,  що  здається,  ще  трохи  і  побіжить,  якщо  не  полетить,  а  все  тому,  що  знає,  цю  справу  треба  довести  до  кінця  –  для  неї  ж  краще!  Ейпріл  не  повинна  його  наздогнати!  

[i]12.11.2022[/i]

[i]Ілюстрація  –  картина  Клода  Моне  з  серії  "Стоги  сіна"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981628
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2023

Збурник. Зломлені ружі

Наломила  збурника  ненароком,  коли  спускалася  долу,  разом  з  полуднем  до  підніжжя.  Лишити  в  траві  –  жаль,  забрати  з  собою  –  кримінал.  Айбо  де  межи  тим  сховано  гріх?  А  гріх  –  він,  як  оті  пурпурні  ружі  збурника,  рясніє  на  відкритих  місцинах,  красується  на  самісіньких  краєчках  обривів  і  множиться,  множиться,  множиться  перед  очами  аж  понад  обрій  і  усю  зелень.  Зведеш  до  чистого  неба  погляд  –  і  там  ввижається  гріх,  мовби  чорниці  перед  сном,  яких  за  дня,  буває,  назбираєшся  донесхочу.
А  чи  тому  він  збурником  зоветься,  що  має  спільний  початок  з  початком  самого  Змія?  –  міркує,  –  чи  не  сам  заманив  її  к  собі?  Аж  так  і  видиться  їй  поміж  припадків  совісти  за  понищення  червонокнижної  фльори  і  межи  любувань  дрібним  отим  пучечком  тепер  вже  своєго  чарзілля,  видиться  їй,  начебто  тутечки,  на  оцій  от  горі  усе  як  є  –  густо  покрито  збурником,  а  посередині  сеї  місцини  стоїть  єдне  тоненьке  дерево,  таке  непримітне,  мовби  зі  стебла  червоної  ружі  виросло  –  дичка  безплідна.  І  видиться  далі,  що  обмотує  ту  бідолаху  великий  тлустий  змій,  либонь  і  від  стовбура  товстіший.  Мастю  чорний.  І  шипить  щось  своєю  зміїною  мовою,  може,  підійди?  Тож  підходить,  як  звикла  –  без  страху,  тільки  що  руку  з  квітками  позад  себе  ховає,  бо  встидається,  що  зірвала.  А  підійшовши  якнайближче,  чує  од  змія:  зрубай!
Чого  б  то  мені  для  тебе  дичку  рубати,  –  дивується  з  нечистого,  –  негет  на  дрова?  Як  стемніє,  будеш  і  собі  через  ватру  плигати?  Зрубай,  каже.  Ач  який!  –  І  гладить  кору  співчутливо,  зітхає  натужно.
Але  змій  не  вгаває:  зрубай  те,  що  не  родить!  –  шипить  і  вовтузиться.
Надивившись  на  деревце,  викрикує  і  з  підтюпцем  до  плазуна,  аж  той  окраску  мінить  чи  то  до  жовтої,  чи  геть  до  білої.  –  Зрубай,  кажеш?  Буде  тобі!  –  І  простягає  руку  з  букетом  до  кінчиків  його  роздвоєного  язика.
Дивися,  мовть,  якої  наломилам  си  ружі  в  віночок.  Наломилам  си,  бо  файна.  А  вичором  танцюватиму  біля  огню.  Огень  розкладу  великий,  бо  люблю.  Та  рубати  мені  нічим,  хіба  що  переломлю,  якщо  подужаю,  і  якщо  ти  гідно  попросиш.
Ссс...  –  звивається  роздратовано  змій.  Знову  –  ссс...  Та  більше  ні  слова.
–  Ах,  ти  не  звик  простити  дівку,  нечистий?  –  регоче  й  собі  не  згірш  того  сичання,  –  плазуєш,  а  попросити  не  вмієш.  А  тоді  кладе  на  землю  те,  що  ще  хвилькою  раніше  так  старанно  ховала  за  плечима,  що  не  вклалося  у  зміїний  язик,  і  береться  ковзати  руками  по  стовбурі,  по  голій  кроні,  мов  заспокоює  дерево  перед  вічним  сном,  мов  переконує,  що  йому  не  болітиме.  Аж  раптом  –  хрусь!  Подужала.  І  пішла  луна  горами,  покотилася,  наче  вода  перекатами,  на  тверде  ябками,  насухо  громовицями,  понад  хребтами,  понад  хмарами...  Так  би  й  стояла,  й  дивилася  в  оту  далечінь,  куди  звук  від  страшного  втікає!  Подужала!
Так  би  й  стояла,  але  треба  завидно  долів  зійти.  Про  танці  вона  збрехала,  ох  і  нагрішила  на  рівному  місці!  А  про  ружі  –  хтозна,  де  йому  правда,  якщо  лишати  в  траві  –  жаль,  а  з  собою  забрати  –  кримінал.  Та  після  скоїного  згинається  по  букетик,  бо  хоче  красу  за  собою  носити,  а  натрапляє  пальцями  на  щось  гладке  і  кругле,  чого  раніше  тут  не  помічала.  У  траві  лежить  яблуко.
Оце  так  знахідка!  –  несміливо  посміхається  до  дички,  –  а  казав  змій,  що  ти  не  родиш.  І  відкушує  від  соковитого.  І  все  їй  любо  довкола,  все  їй  на  серце  лягає.  Так  би  й  стояла!  От  тільки  б  ще  мертвий  змій  не  звисав  з  гілки  зайдою  –  збурник,  їй-богу!
А  свого  збурника  пурпурового  вона  до  віночка  пришпелить,  айбо  де  ж  тут  сховано  гріх!

[i]28.04.2023[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981614
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2023

Незабаром лю

Незабаром  народиш  первістка.  Обіцяють,  що  на  мої  іменини.  Підбираєш  йому  ім'я,  розглядаєш  такі,  як  новорічні  дарунки  для  незнайомців,  –  цікаві,  непроговорені.  А  між  тим  –повторюєш,  аби  не  сумнівалася,  –  в  подарунок  тобі  народжу!  Аж  ось,  доки  я  ще  готуюся  до  любові  неназваної,  серед  усіх  обираєш,  буде  Марком!  Та  чи  мудро  це,  –  готуватися  до  любові?  Запевняю  тебе:  красиве,  мов  янгол,  що  на  верхівці  ялинки!  А  в  душі  усміхаюся:  це  либонь  мої  музи  натхнули  її,  хитрунки,  на  честь  нашу  спільну.  Це  ж  бо  перша  моя  подоба,  яку  самотужки  натхненно  творила,  підбираючи  літери  на  язиці:  мр...  і  аррр...  і  рк!  І  витворила.  І  ожила  в  них.  І  віджила  в  них  врешті.  
Заглядаю  у  очі  свого  Дужокрилого,  що  сідає  під  стелею  й  пір’я  розчісує,  –  скажи,  чом  же  ти  їй  не  нашептав?  А  коли  не  отримую  відповіді,  проваджу  своє:  як  на  руки  візьму  сина  цього  улюбленого,  то  гладитиму  його  по  голівці  під  тихі  наспівування  "мрр-ррк",  та  на  честь  твою  потайки  кликатиму:  у-лю!

[i]30.12.2022[/i]

[i]  Ілюстрація  –  картина  Клер  Ельзесер  [/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969655
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2022

Пижмо. Двоє на пустищі

Краї  моєї  стежки  завертають  за  обрій  і  дикими  слізьми,  неолюдненими,  безіменними  закипають  в  болотах,  приправлених  розмаїтим  сухостоєм.  Вже  осінь.  Вже  осінь,  та  досі  осторонь  Час.
–  Як  ти?  –  запитую,  та  не  дивлюся  в  очі.
–  Дурненька,  що  мені  станеться?  –  гірко  всміхається  вересневим  пижмом,  не  дарма  ж  називають  криворотом.
–  Приворотнем,  красуне!  –  зривається  на  відчужений  сміх.  Та,  мабуть,  повен  ніжності,  не  розтрачував  бо  на  смертних,  не  стримується  від  доторку  і  повільно  відкидає  мені  пасмо  волосся  за  плечі.
–  Знаю,  що  чуєш  навіть  несказане,  та  не  студи  мені  шиї  таким  оголенням  –  вдавано  бурчу,  –  бо  криворотом  також!  Та,  якби  мав  владу  обирати  собі  ім'я  і  воплотитися  в  нього  у  повній  мірі,  ким  став  би  ти  для  людства  і  цієї  порослої  травами  пустки:  тим,  хто  чаклунством  латає  чужі  підслухані  душі,  чи  тим,  хто  з  відразою  до  їхньої  хворобливості  створює  нові,  старі  ж  –  розсипає  насінням  бур'янів?
–  Нові  душі...  –  задумується  Час,  –  нові  душі!  Чи  можу  я  бути  певен,  що  сотворіння  нового  цілком  захопить  мою  думку-блукальницю,  аж  виведе  її  до  краю  цієї  нескінченної  муки  ходіння  по  колу.
–  До  краю?  –  тепер  уже  я  не  впоралася  зі  сміхом,  нещирим  і  дещо  істеричним.  –  Краю  не  існує,  невловимий,  та  є  те,  що  називають  безбожністю.  Невже  тобі  й  не  знати?  Скільки  разів,  а  хоч  би  й  за  календарний  рік,  ти  доходиш  до  цієї  вбивчої  безбожності,  що  шлях  до  неї  пролягає  моєю  стежкою,  і  мов  над  обривистим  берегом  океану,  стоїш  й  докладаєш  усіх  зусиль,  аби  не  спонукала  тебе  своїм  диханням  впасти  чи  то  в  кінець  віків,  а  отже  до  перемоги  зла  над  добром,  чи  то  на  зворотний  шлях,  а  отже  –  в  черговий  столітній  бій  між  янголами  і  демонами?
А  я  ще  ні  разу  не  виходила  за  обрій,  –  змінюю  натужну  тему,  бо  боюся  почути  його  відповідь,  –  він  втікає  від  мене  зі  зміною  дня  і  ночі.  Ох,  обрій  ще  той  гордій!  Якби  ж  тільки  сонце  могло  супроводжувати  мене  нога  в  ногу,  а  сон  відступив  навіки!..
Але  ти?  Ти  бачиш  значно  дальше  за  мене.  Розкажи,  чи  студено  там  в  ноги?

Іноді  наші  розмови  жовтіють  швидше  від  осені.  Час,  здавалося,  знову  мене  обманув.  Втеча!  Це  так  схоже  на  нього  –  змінити  картинку  розмови  на  якусь  стару  і  затерту.  Про  що  вона  була?  Можливо,  про  мого  собаку.  Аякже,  мій  собака  –  найкраще,  що  можна  обговорювати  задля  легкості  та  дзеркальних  посмішок.  Можливо,  про  диваків,  що  збирають  шипшину  задовго  до  перших  приморозків,  наче  навмисно  крадуть  у  себе  запоруку  здоров'я,  а  в  природи  –  красу.  Можливо  навіть  про  погоду,  чому  б  не  про  погоду?!
Ці  нарізки  розмов  хаотично  вигулькували  й  зникали,  заколисуючи  до  нудоти,  аж  доки  я  не  отямилася  від  запаморочення,  вхопилася  за  першу-ліпшу  з  них  і,  здавалося,  стала  на  рівні  ноги.  Тільки  віддалено  відчула  себе  деревом  –  якоюсь  дичкою,  покрученою  на  протягах.  Різнобарвне  листя  так  заспокійливо  опадало  з  мого  єства.  Час  стояв  трохи  осторонь,  монотонно  повторював  давно  відомі  істини  і  милувався  мрякливими  далями,  коли  я  стиха  зашелестіла  на  знак  присутності:  знову  тут  все  сповільнене  і  тягуче!..
–  Послухай!  –  раптово  розвернувся  Час,  тим  самим  олюднюючи  мене.  –  Що  мені  від  здатності  перемінювати  чужі  серця,  якщо  не  прихилив  твого  за  десятки  років?  Приворотнем  зватися  не  хочу.  Я  обрав  би  називатися  криворотом,  –  всміхається  гірчично  з  полегшею.  –  Ти  ж  ніколи  не  дивишся  в  очі,  мабуть,  читаєш  по  губах?

[i]16.09.2022[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965358
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2022

Ворони. В прірві сну

Вони  влетіли,  немов  гранати,  вкинуті  рукою  фатуму.  Чорні,  хижі,  впевнені  у  своїй  правоті.  А  стіни  були  білосніжними,  та  тільки  до  пори.
Як  же  й  мені  навчитися  впевненості  у  своїй  правоті?  Та,  здається,  сон  був  не  про  це.  Можливо,  сон  і  зовсім  не  був  про  мене.
На  чужій  території,  під  дахом  чужого  дому,  в  стінах  побілених  не  для  тебе,  що  можна  собі  дозволити,  коли  не  вистачає  навіть  кисню?  Можна,  до  прикладу,  не  доводити  іншим,  що  вони  неправі,  якщо  тільки  не  шкідливі  для  решти.  Та  в  протилежному  випадку…
Я  вмію  клювати,  ніколи  не  вчилася,  але  вмію.  Я  ніколи  не  була  білою  вороною,  бо  так  –  я  не  обрана  світлом.  Я  пасмурна.  Я  не  навчена  клювати,  але  клюватиму  вашу  шкідливу  неправоту  і  саме  від  того  мені  бракуватиме  кисню.
Коли  вони  вилетіли,  озлоблені  та  надмірні,  то  мені  навіть  здалося,  що  це  випадковість,  що  варто  просто  випровадити  їх,  вказавши  на  помилку:  тут  не  ваш  дім,  попри  те,  що  і  не  мій.  Здалося,  це  просто,  бо  правильно.  Але  мені  так  тільки  здалося,  тому  що  надто  важко  розгледіти  злобу  серед  вибілених  стін.
Правда  пройняла  мене,  наче  холодний  порив  вітру  серед  теплої  ночі,  наче  викриття  брехні,  означене  на  папері,  наче  заблизький  шепіт  зговору,  наче  йшло  до  грози.  Правда  обплела  мене  полосами  тріпотливих  фіранок,  сковуючи  рухи,  затуляючи  очі.  Я  відчула  її  на  дотик,  ось  вона  –  вбивча  правда!  Страху  не  з'явилося,  тільки  здивування:  так,  вони  прийшли  сюди  навмисне!  Вони  прийшли  сюди,  щоб  клювати,  оцей  десяток  ворон,  які  виявилися  найсміливішими,  хоча  жодна  з  них,  як  і  я,  не  була  білою.  Решта  –  стояли  під  вікнами,  усі  зі  знайомими,  хоча  й  не  впізнаними  людськими  обличчями.  Вони  нанавиділи  мене.  Вони  сміялися,  адже  їх,  наче  світло  ліхтаря,  цілувала  фортуна,  а  мене  –  клювали  ворони.
Випровадити  виявилося  неможливим.  Необхідним  стало  відбиватися.  Клювати  мене  у  вибілених  стінах,  нехай  і  не  білосніжну  мене,  нехай  і  не  у  моїх  власних  стінах,  мене  –  з  усмішкою  привітності  перед  несподіванкою,  клювати  під  насмішки  інших,  тих,  що  непричетні,  бо  знадвору,  так,  так,  здається,  це  нечесно.
А  раптом  вона  є  у  мені  –  перемога?  Раптом  вона  сильніше  від  моїх  осягнутих  сил?  Раптом  –  це  те,  чим  можу  стати  вповні,  якщо  відкину  все  решта,  те,  що  кличе  мої  сльози,  коли  приходи  гордість  і  ніжність  за  обраних  світлом,  те,  що  народить  у  мені  віру  в  мою  правоту?
Коли  з'явилася  перша  кров  і  я  розуміла,  що  вона  не  моя,  ті,  що  стояли  знадвору,  все  ще  сміялися  по-воронячи,  та  щораз  більше  проступала  крізь  сміх  їхня  непташина  суть  і  щораз  більше  їхнє  чорне  забарвлення  перетворювалося  в  брудно-коричневе,  і  щораз  довшими  робилися  їхні  ноги,  щораз  сильніше  від  низькості  їхньої  змови  заносило  вітром  і  мокрою  собачою  шерстю.  А  в  моїх  руках  залишалося  чорне  вороняче  пір’я  з  краплями  крові  на  стрижні.
І  саме  тоді  це  сталося!  Саме  тоді  мене  пройняла  думка:  як  Той,  хто  білив  ці  стіни,  хто  роздмухував  ці  фіранки,  хто  перемінював  тих,  що  надворі,  хто  не  обраний  світлом,  бо  Сам  обирає,  як  Він,  Той,  хто  не  прийшов  у  мій  сон,  хто  керує  рукою  фатуму,  Той,  хто  впевнений,  як  Він  дивиться  зараз  на  мене  і  якою  бачить  мене?  Наскільки  далеко  я  можу  зайти  боронячись?  Які  вони,  всі  ті,  що  дивляться  і  судять?
Так,  саме  тоді,  саме  тоді  я  втратила  впевненість.  Така  звична  для  мене  втрата.  Такий  знайомий  присмак  солі.  Я  розгубилася,  стала  тонкою  і  тріпотливою,  безсилою  навіть  для  того,  щоб  втримувати  жмут  пір’я  в  руці,  засоромленою  і  гнітючою,  пасмурною.  Мені  забракло  кисню.

Подеколи  гостро  відчуваю,  що  вмію  маніпулювати  чи  то  пак  керувати  сновиддями.  Так  трапилося  і  цього  разу  –  з  невимушеної  маніпуляції  з'явилася  дехто  вона  –  рішуча  і  виважена,  спокійна,  як  плесо  над  вирвою.  Дехто  сильна,  дехто  опікуюча,  дехто  Перемога.  Її  втіленням  стала  сестра.  Моєю  ж  вигадкою  вона  випровадила  небажаних  гостей,  наче  по-іншому  в  її  присутності  і  бути  не  могло,  байдуже,  в  чиєму  домі,  у  чиєму  просторі.
Та  подеколи  –  притуплюється  всяке  моє  відчуття  і  тоді  я  падаю  у  прірву  сну,  обертаючись  за  годинниковою  стрілкою  у  мороці  простору,  і  щось  вибілене  тріпоче  аж  надто  високо  наді  мною,  так  високо,  що  стає  неважливим  думати  про  нього  і  судити  його.  І  пробачаю  а  чи  забуваю  про  всіх,  що  хижі,  що  приходять  навмисне  зі  злобою,  приходять  вбивати  чи  висміювати.  І  не  пробую  боронитися.  І  програю.  І  ніщо  не  кличе  сліз  моєї  ніжності.  І  перестаю  бути.
Та  все  ж  цікаво,  як  це  –  навчитися  не  виказувати  невпевненості  у  своїй  правоті?

[i]11.07.2018[/i]

[i]Ілюстрація  –  картина  Гюстава  Доре  [/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964518
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2022

Політ предків

Журавлями  пролітають  духи  моїх  дідів  над  зелено-жовтявим  полем  чужого  краю,  посеред  якого  стою,  відкинувши  голову  як  повний  сонях,  й  тріпочу  на  вітрі  випаленим  полотном,  що  так  подібне  до  зів’ялого  листя  й  пелюстя.  В  очах  мені  розкриваються  стиглі  зернята,  в  очах  мені,  разом  з  чорними  цятками  страхів,  цідяться  теплі  олії  та  розходяться  колами  по  землі.  Вигріта  квіта  між  шепотом  трав  і  сюрчанням  комах  сонно  колишеться  в  ніжному  почутті.
Діди  летіли  здалеку  ще  напровесні,  аби  поглядіти,  як  їхнє  продовження  з  плоті  та  крові  молиться  їхнім  богам,  і  щоб  засвідчити  думки  продовження.  Але  не  застали  ні  сліду,  ні  каяття,  ні  клятви,  ані  людини.  Їхня  змля  полишена.  Довго  вишукували  вони,  стерши  в  польоті  весь  жаль  і  докір,  а  знайшли  мене  аж  під  осінь,  впокореним  і  вкоріненим  соняхом  теплого  дня  на  чужому  порожньому  полі.  Я  стою  на  ньому  і  вже  не  пригадую  іншого.  Поле  родить  в  мені  надії.
Духи  моїх  дідів  нарешті  втішені,  побачивши  нехай  і  відступницю,  але  вдячливу,  нехай  не  досконалу,  але  рідну.  Тож  кружляють  наді  мною  без  спину,  пташиними  голосами  будячи  мрійні  простори.  Небо  здається  від  того  лагідним,  наче  долоні  матері.  Пірнаю  у  нього  обличчям,  пропускаю  крізь  себе  всі  прикрощі  роду,  а  виринувши,  плачу  в  траву,  живлячи  її  найперше  пам'яттю,  а  тоді  вже  вологою.
Я  сюди  прилітатиму  також.

[i]08.09.2021[/i]

[i]Ілюстрація  –  картина  Клода  Моне  з  серії  "Стоги  сіна"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962747
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2022

З життя однієї старої магнолії

Ця  історія  трапилася  пізньої  осені,  коли  стара  магнолія  за  її  вікном  вже  скинула  левову  частку  листя,  а  те,  що  на  ній  залишилося,  давно  не  пломеніло  рудими  язиками  завжди  не  твоєї  ватри  і  навіть  не  подобало  на  підвішені  кулі  гнилих  оранжів.
У  неї  було  безліч  номерів  телефонів  його  найближчих  друзів,  якими  вона  ніколи  не  скористається.  У  нього  –  її  ім'я  і  власний  вік,  у  якому  звертають  увагу  навіть  на  поодинокі  знаки  долі.
Вона  змогла  б  любити  його  дужче,  ніж  він  на  це  сподівався,  а  він  вже  давно  не  сподівався  любові.  Він  зміг  би  любити  її  дужче,  ніж  самого  себе,  бо  давно  був  до  цього  готовим.  Та  життя  виключило  усі  можливі  приводи  для  їхніх  зустрічей,  як  зустрічаються  добрі  й  аж  ніяк  не  добрі  знайомі.  Життя  онулило  усі  шанси  для  зустрічі  їхніх  поглядів,  як  зустрічаються  погляди  випадкових  і  зовсім  не  випадкових  перехожих.  Якби  ця  історія  трапилася  в  передноворічні  дні,  то  відродила  б  її  віру  в  казку,  вона  ж  завжди  так  нетерпляче  чекала  див  у  передноворічні  дні!  Тоді  її  віра  в  невідворотне  росла  б  ще  вище  від  отої  старої  магнолії,  яка  є  пам'яткою  природи,  аж  доки  обоє  з  двох  не  зруйнували  б  її  власноруч.  Так  руйнують  дерев'яні  огорожі  по  завершенню  будівництва  багатоповерхівок,  бо  коли  те,  що  зародилося  за  обшарпаною,  нашвидкуруч  збитою  огорожею  почало  набувати  рис  довершеності,  сама  вона  здавалася  щораз  огиднішою,  заліпленою  сотнями  оголошень  і  флаєрів.  Руйнувати  їх  значно  легше,  ніж  чистити.  Та  нам  не  варто  хвилюватися  щодо  цього,  адже  життя  не  дало  їм  можливості  обліпити  тягарями  непорозумінь  стіну  своїх  відносин.  І  так  само,  як  хтось  вніс  одну  стару  магнолію  до  переліку  пам'яток  природи,  так  дивний  збіг  обставин  вніс  цю  історію  до  пам'яток  їхніх  життів.
Вона  була  молодшою  від  нього  на  кілька  повних  десятків  років  і  ще  один  неповний.  Мабуть  тому  й  не  уявлала,  наскільки  сильно  він  сподівався  любові  до  того,  як  перестав  сподіватися.  Сподівання  –  наче  американські  гірки:  зручно  вмостившись  на  вибране  власноосібно  крісло  ти  застібаєш  усі  можливі  ремені  безпеки  і  перестраховуєшся  ще  кількома  уявними  на  кшталт  підвісного  хрестика,  статистики  нещасних  і  щасливих  випадків,  поблажливості  долі  та  безмірного  бажання  жити.  Рушаючи,  в  тобі  вже  зароджується  сподіваня  дечого,  але  сам  обирай  чого  сподіватися.  І  чим  більше  ти  розганяєшся,  тим  міцнішим  стає  твоє  уявлення  сподіваного.  Воно  наростає  і  наростає,  аж  доки  не  досягне  своєї  вершини.  Наростає  і  наростає,  аж  раптом  все  обірветься,  та  коли  –  невідомо.  Це  може  залежати  від  потужності  ривка,  від  швидкості  руху,  від  масштабів  гірки,  від  сили  бажання.
І  вона  вже  сіла  у  своє  крісло  і  навіть  рушила  з  місця.  В  день,  коли  листопад  був  настільки  вологим,  що  повітря  не  вдихали,  а  випивали,  а  спрагу  споглядання  далечі  не  вдовольняло  навіть  дальнє  світло  фар,  вона  вже  мала  неабиякі  сподівання  на  свою  досі  незнану  любов.  Він  же  остаточно  розпрощався  з  невиправданими  надіями  і  стрімко  летів  донизу  зі  своєї  американської  гірки.  Він  досягав  підніжжя.  Багаж  його  особистого,  не  завжди  вдалого  досвіду  штовхав  його  у  спину,  добавляючи  швидкості.  Та  він  навіть  не  уявляв  скільки  петель  мають  ці  гірки.

***

Їй  наворожили  його  по  лініях  долонь  одного  знаменного  вечора,  коли  вона  була  ледь  сп'яніла  і  ніжно-засмучена  прощанням  з  людьми,  сподівання  на  яких  вже  досягли  свого  піку  і  котилися  донизу,  голосно  гуркочучи  спогадами  про  спільно  проведений  час,  як  мертві  пірати  гуркочуть  своїми  запилюченими  кістками,  коли  корабля-привида  прибиває  до  скель.  Вона  пообіцяла  своєму  особистому  мрійнику-хіроманту,  що  ніколи  не  втратить  того,  кого  тягне  до  себе  її  лінія  життя.  Якби  вона  хоч  трохи  вміла  читати  по  долонях,  то  не  розкривала  б  їх  перед  людьми,  з  десятками  таємниць  на  кожній.  Якби  вона  хоч  трохи  вміла  читати  по  долонях,  то  ніколи  не  давала  б  пустих  обіцянок.  Та  вона  не  вміла,  тому  пообіцяла  собі  та  світу,  що  ніколи  не  відпустить  того,  хто  читається  на  її  шляху.
Він  сказав,  що  не  наполягає  на  її  дзвінку  і  це  єдине,  що  видалося  їй  недоречним  під  час  їхньої  першої  розмови.  Кількома  тижнями  раніше  на  її  телефон  почали  надходити  набридливі  дзвінки  і  вже  тоді  щось  у  ній  почало  хвилюватися,  але  у  трубку  дівчина  лише  чемно  відповідала:  ви  помилилися  номером.  Так  часто  помилятися  можуть  лише  дуже  неуважні  або  дуже  вперті  люди.  І  до  одних,  і  до  інших  вона  відносилася  досить  терпимо.  Вона  завжди  була  терпимою  до  людських  недоліків,  тому  обмежувалася  в  подібних  випадках  скупими,  але  ввічливими  словами.  Та  як  не  сказати  слів  більше  від  звичного,  коли  більше  від  звичного  надворі  туману,  коли  туманом  перенасичуються  вулиці,  а  серця  пересичуюттся  самотністю?
Хтось  мав  у  ньому  потребу.  Хтось  знову  набридав  їй  своїми  дзвінками,  випробовуючи  терпіння  на  міцність,  і  на  одній  зі  сторін  лінії  зв'язку  воно  врешті  ввірвалося.  Та  не  на  її.  В  містечках  із  такими  вузькими  вулицями,  в  якому  вона  жила,  терпіння  не  виходить  далі  за  протилежний  від  будівлі  тротуар.  Воно  відбивається  від  цегляних  стін  старезних  домів  і  повертається  назад,  до  бездонної  посудини-душі.  Інша  річ  міста-мільйонники,  там  стільки  перехресть,  що  не  пам'ятаєш,  на  якому  з  них  ти  загубив  власну  душу,  що  вже  й  говорити  про  терпіння.
Його  найближчий  друг  був  досить  жалувано  мучений  любовними  і  житейськими  перипетіями,  а  самотність  його  у  всі  пори  року  хтось  м'яко  розбавляв  своєю  присутністю,  як  розбавляють  віскі  льодом,  коли  хочуть  не  впитися,  а  випити  задля  смакування  моментом.  Тому  в  постійному  непотраплянні  до  потрібного  абонента  він  вбачав  не  руку  долі,  а  радше  чийсь  затягнутий  жарт.
Це  такий  жарт?  –  запитував  у  неї  його  друг,  втрачаючи  рештки  терпіння.  –  Мені  потрібен  Жора!
Вона  мляво  вибачилася,  наче  з'їла  на  обід  номер  мобільного  телефону  того  Жори,  ним  самим  закусивши,  і  запропонувала  перенабрати.  Його  друг  перенабрав  і  знову  потрапив  до  неї.  Знову  і  знову.  Та  вона  не  дивувалася,  –  звичайна  переадресація,  яку  легко  відключити  у  свого  оператора.  На  схожі  дзвінки  їй  доводилося  відповідати  по  кілька  разів  на  день.  Зазвичай  телефонували,  коли  вона  вже  або  ще  спала.  То  були  стурбовані  родичі,  постачальники  питної  води,  вже  відомий  нам  друг  і  безліч  інших  друзів,  колег,  партнерів  тощо.  Відчуваючи  себе  особистим  секретарем  якогось  незнайомого  їй  чоловіка,  вона  починала  дратуватися,  але  усі  ці  стурбовані  голоси  одразу  ж  зрізали  під  корінь  її  роздратування.  Одна  схвильована  привітна  жінка  –  це,  скоріш  за  все,  його  мати.  Про  іншу,  яка  телефонувала  далеко  за  північ,  думати  не  хотілося,  –  справжня  мегера.  Усім  був  потрібен  Жора.  Хоча  називали  його  по-різному:  Георгій,  Гоша,  Жора,  Гріша,  Гога,  і  ще  кілька  варіацій.  Кіношний  персонаж  наяву*,  –  жартувала  вона  уже  зі  своїми  друзями.  Та  невже  так  важко  розібратися  з  власним  телефоном?  –  обурювалася  в  пермішку  з  жартами.
До  закінчення  робочого  дня  залишалася  чверть  години.  Дівчина  неспішно  почала  збирати  речі  зі  столу,  час  від  часу  поглядаючи  на  мобілку.  Ні,  не  в  очікуванні  чергового  дзвінка,  до  яких  вже  почала  звикати,  а  звіряючи  годину,  щоб  покинути  робоче  місце  не  швидше,  ніж  дозволено.  Вона  ніколи  не  робила  нічого  швидше,  ніж  дозволено,  ніколи  не  дозволяла  собі  зайвого,  а  коли  чогось  дуже  хотілося,  просто  вносила  це  до  списку  необхідного.  Необхідне  в  принципі  не  може  бути  недозволеним,  –  така  маленька  дівоча  хитрість.
В  цю  пору  року  обтрушена  вітром  і  природньою  необхідністю  магнолія  вже  губилася  в  згустках  темряви,  тому  дівчина  ніколи  не  прощалася  з  нею,  хоча  і  відчувала  на  собі  її  постійно  оцінюючий  погляд.  Неприємно,  та  це  дрібниці,  позаяк  оцінювачем  виступає  хтось  на  дещицю  живіший  від  людини,  хтось  пам'ятний  для  природи.  Вона  йшла  не  поспішаючи.  У  провінційних  містечках  таку  розкіш  можуть  дозволити  собі  значно  частіше,  ніж  у  столиці.  Столиця  –  місто  безупинне,  тому  і  життя  нашого  героя  безупину  рухалось:  йшло,  їхало,  летіло,  їхало  туди,  звідки  злітають,  летіло  туди,  де  треба  ходити,  але  ніколи  не  стояло  на  місці.
Вона  чекаламна  свого  автобуса,  жадібно  втягуючи  в  легені  осінню  прохолоду.  Твердо  тримаючись  на  ногах  вона  не  мала  ні  краплі  страху  перед  підступними  заплічними  провулками.  Вона  чекала  твердості  від  людей  і  знала,  вже  зовсім  скоро  знайдеться  той,  хто  не  розчарує  її  в  цьому  очікуванні.

***

Коли  він  набирав  свій  телефонний  номер  з  мобілки  друга,  то  відчував  себе  все  більше  душею  і  все  менше  тілом.  Якби,  після  натискання  кнопки  виклику  в  нього  в  кишені  задзвонив  його  власний  телефон,  то  чоловік  приклав  би  обидві  слухавки  до  вух  і  завів  задушевну  розмову  зі  своїм  другим  "Я".  Для  цих  двох  чоловіків  у  дорогій  іномарці,  що  саме  намірялися  гучно  відсвяткувати  завершення  робочого  тижня,  дзвінок  юній,  судячи  з  голосу,  незнайомій  дівчині,  після  якого  в  журналі  дзвінків  навіть  не  збережеться  її  дійсний  номер,  носив  характер  безневинної  розваги,  та  водночас  хвилював  незвичністю  ситуації.
–  Та  позвони  ти  їй  нарешті,  раптом  це  твоя  доля–  відверто  глузливо  наполягав  його  друг,  затятий  скептик.  Але  чи  справді  скептик  чи,  може,  носій  безглуздо  скептичної  маски,  які  зустрічаються  доволі  часто  з  емблемою  "аби  вижити".  Адже  чоловіки  у  свої  сорок  з  лишком  в  душі  ще  більші  романтики,  ніж  у  солодкі  двадцять,  і  як  маленькі  хлопчиська,  соромляться  своїх  високих  почуттів.  Обом  їм  нестерпно  кортіло  зазирнути  у  продовження  цієї  телефонної  історії.
–  Алло!  –  за  його  номером  справді  підняла  слухавку  незнайома  дівчина.  Але  ж  його  телефон  з  sim-картою  тут,  у  правій  кишені  куртки!  Хоча  й  навмисно  попередньо  відключений.
–  Здрастуйте,  це  Георгій!  –  неочікувано  обривистим  голосом  почав  він.  Ну  звісно  ж  це  Георгій,  жодного  здивування.  Хіба  можна  з  вродженої  людської  цікавості  не  перевірити,  що  відбувається  з  твоїм  телефоном.  Тим  паче,  розмова  обіцяє  не  бути  прісною,  адже  за  всі  рази  його  перебування  поза  мережею,  вони  вже  заочно  здружилися  і  роззнайомилися  за  допомогою  посередників.
–  Вітаю!  Я  очікувала  вашого  дзвінка,  Георгій!  –  Дещо  по-діловому,  та  з  усміхом  повела  вона.  Розмова  зав'язалася  легко  і  невимушено.  Він  попросив  вибачення  за  незручності,  яких  завдавали  їй  усі  ці  набридливі  дзвінки.  Зробив  це  дуже  вміло,  так  само  вміло  вів  і  усю  бесіду.  Ще  б  пак,  негоже  за  стільки  десятків  років  існування  в  цьому  підступному  світі,  не  навчитися  вводити  розмову  в  потрібне  русло.
Він  говорив  багато  і  відверто.  Не  тільки  для  того,  щоб  виговоритися,  але  й  для  того,  щоб  вкластися  в  невизначений  час  через  нерозуміння  характеру  співрозмовниці.  Після  цієї  бесіди  двоє  досі  незнайомих  людей  мали  прийняти  рішення,  що  вплинули  б  на  їхнє  подальше  життя.  Адже  переадресацію  він  врешті  відключить,  а  разом  з  тим  зникне  єдиний  спосіб  їхнього  зв'язку.  Вже  у  першій  їхній  розмові  він  розповів  про  роки  дитинства  і  про  роки  навчання,  про  свої  будні  та  про  свої  свята,  про  своє  одруження  і  розлучення,  процес  якого  завдає  йому  чималого  клопоту,  про  бажаного  і  довгоочікуваного  сина,  якого  не  має  змоги  бачити  достатньо  часто,  про  потребу  в  людині,  яка  б  вислухала,  про  все,  що  важливо,  хоча  й  не  для  цілого  світу.  Вона  слухала  з  цікавістю,  разом  з  ним  сміялася  і  журилася.  Про  її  сміх  він  піклувався  з  усією  відповідальністю,  закидуючи  щось  на  кшталт:  Господи,  ви  б  мене  налякалися,  я  абсолютно  лисий!  Хоча  форма  черепу  в  мене  досить  таки  симпатична!  Вона  веселилася  з  його  дотепів  і  вкотре  переконувалася,  –  вона  не  з  лякливих.  Він  пропонував  їй  безкоштовну  екскурсію  Києвом,  зустріч  за  чашкою  кави,  похід  в  оперу,  яку  обожнював  не  менше,  ніж  каву,  і  ще  безліч  безглуздих  ідей,  безглуздих,  адже  вони  були  геть  незнайомими  людьми.  Він  надиктовував  їй  адресу  своєї  електронної  пошти,  дарма  що  зв'язок  був  слабким,  а  літери  з-під  її  пальців  хаотично  мінялися  місцями.  Вона  все  одно  ніколи  не  написала  б  першою.  Дівчина  якось  пробувала  подзвонити  на  його  номер,  який  продиктував  хтось  із  його  друзів,  але,  як  і  очікувала,  потрапила  до  себе  ж  і  видихнула  з  полегшенням:  отже  з  мережею  в  столиці  стабільний  непорядок!  Та  насправді  роїлися  думки  сварливі,  щось  схоже  на  "от  нерозумна,  геть  втратила  інстинкт  самозбереження!"
Він  пропонував  їй  дружбу  щиро  і  без  підступу,  адже  й  сам  виглядав  за  кожним  незнайомцем  в  пошуках  цього  недооціненого  зв'язку.  Вона  ж  –  захоплено  поринала  в  його  історії,  наче  в  цікаву  книжку,  а  виринаючи  –  усміхалася  їхній  спільній  історії,  що  так  ненароком  зламала  невідомі  коди,  стерла  відстані  і  зневажила  прийняті  схеми.
Чоловік  все  не  втомлювався  бути  собою  у  повній  відвертості  з  незнайомкою,  а  вона  нарешті  знаходила  себе  в  тіні  старої  магнолії,  що  не  досягала  її  фізично,  та  від  того  ще  дужче  манила  впустити  себе  в  серце.  Чоловік  і  дерево  зливалися  в  її  свідомості  в  одне  ціле  так  просто,  наче  пам'ятка  природи  і  пам'ятка  життя  зросталися  стовбурами,  посаджені  випадковістю  і  пробачливою  недбалістю  оператора  зв'язку.


***

Чи  пішла  вона  своїм  шляхом,  не  розмінюючи  серце  на  роздоріжжях,  а  чи  чужими  стежками,  розсипаючи  зерна  сміливості  крізь  порізані  перехресними  лініями  долоні?  Чи  озирався  він  на  поворотах  в  очікуванні  її  навздогінного  оклику,  а  чи  зовсім  заглушив  усі  внутрішні  голоси,  ображений  туманністю  знаків  долі?  Чи  зустрінуть  вони  тих,  кого  недільними  ранками  виглядають  крізь  шибки  засліплених  сонцем  вікон?  Чи  не  втратять  рештки  здорового  глузду,  розкладаючи  по  полицях  свої  правильні  та  неправильні  вчинки?
Кілька  повних  десятків  років  і  ще  один  неповний  буде  вдягатися  в  листя  і  знову  скидати  його  догола  стара  магнолія  за  її  вікном,  пробачаючи  людям  їхні  хиби.  Кілька  сотень  життів  могли  б  прожити  разом  ці  двоє,  що  прониклися  одне  одним,  як  вулиці  мрякою  того  пам'ятного  осіннього  дня.  Натомість  –  у  неї  залишилося  безліч  номерів  телефонів  його  найближчих  друзів,  якими  вона  ніколи  не  скористається,  а  в  нього  –  її  ім'я  і  власний  вік,  у  якому  звертають  увагу  навіть  на  поодинокі  знаки  долі.

[i]Осінь  2015[/i]

[i]Ілюстрація  –  картина  Ігоря  Завозіна[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962672
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2022

Про давнього приятеля

З  приходом  перших  холодів  я  все  дужче  люблю  вікна  за  те,  що  вони  прозорі,  за  те,  що  утримують  холод  і  за  те,  що  мають  пам'ять.  Вікна  зберігають  пам'ять  впродовж  усього  року  (усіх  років),  та  восени  вона,  наче,  нарешті  конденсується  і  вивільняється.  Отже,  вікна  плачуть  пам'яттю,  а  тому  знаю,  що  ближче  до  зими  буду  згадувати  один  давній  випадок.  Так  повторюється  уже  кілька  років.  Я  сиджу  в  теплому  затишному  приміщенні,  дивлюся  крізь  скло  на  промерзлих  до  спідньої  білизни  людей,  а  перед  очима  –  пан  Віталій,  мій  давній  приятель.  Я  майже  впевнена,  що  це  його  справжнє  ім'я.  Він  підійшов  до  нас  із  сестрою  на  залізничному  вокзалі,  грошей  не  просив,  хотів  говорити,  та  найбільше  хотів,  щоб  його  слухали.  Сестра  тільки  скоса  виразно  і  багатозначно  поглядала  на  мене,  доки  я  усім  своїм  єством  висловлювала  зацікавленість  і  привітність.  Не  зважаючи  на  тюремний  жаргон  цей  чоловік  розмовляв  досить  чемно,  як  і  личить  у  місті  шанованого  панства.  За  час  бесіди  він  також  віднаджував  від  нас  інших  осіб  без  ВМП  чи  то  без  гонору,  що  силувалися  легко  доробитися  на  хвилі  чужого  потоку  бесіди.  Не  подумайте  лихого,  я  не  нехтую  спілкуванням  з  безхатьками  і  алкозалежними  людьми,  але  ж  не  вкладати  в  зв'язку  з  цим  кошти  в  усталення  їхніх  залежностей!
Здається,  колись  пан  Віталій  займався  маркетингом  на  одному  масштабному  підприємстві,  та  то  було  ще  задовго  до  його  першого  потрапляння  у  місця  позбавлення  волі.
Тоді  мені  здалося,  що  я  все  ж  його  недослухала,  тому  кілька  тижнів  моделювала  в  уяві  повторну  зустріч.  Певне  недомоделювала,  бо  зустріч  відбулася  односторонньо.  Через  три  місяці  я  побачила  свого  нового  друга  в  такому  стані,  в  якому  він  не  бачив,  не  чув  і  не  функціонував  як  адекватний  індивід.  Це  була  друга  і  остання  наша  зустріч.  Хай  усе  в  нього  буде  гаразд!
Так  от,  справа  йде  до  зими,  тому  поринаю  в  цю  історію  з  тобою,  любий  читачу,  аби  випередити  появу  звичної  картини  на  своїх  вікнах.
Пан  Віталій  писав  вірші,  що  деякі  він  досить  артистично  продекламував  там,  на  пероні,  та  пам'ять  моя  схопилася  тільки  за  найкоротшого  з  них  і  вірогідно  відірвала  якусь  строфу.
Можливо  колись  пан  Віталій  подасть  на  мене  позов  до  суду  за  самовільну  публікацію  його  твору,  та  я  хочу,  щоб  світ  прочитав  ті  кілька  рядків,  які  аж  надто  глибоко  вразили  мене  своєю  лінійністю  і  чіткістю,  а  ще  краще  –  кілька  разів  перечитав  ці  кілька  рядків,  аж  доки  не  осягне  усю  їхню  тютюнову  гіркоту.  Ось  вони:

"Моя  жизнь  –  сигарета.
Моя  жизнь  –  сигарета.
Моя  жизнь  –  сигарета  –
Не  докуришь  и  бросишь.
Вот  и  кончилось  лето.
Вот  и  кончилось  лето  –
Моя  жизнь.  Сигарета.  
Не  докуришь  и  бросишь."  (З  творчості  однієї  особи  без  визначеного  місця  проживання)

[i]"Жодна  людина  ніколи  не  була  великим  поетом,  не  ставши  одночасно  одним  з  глибоких  філософів”  (Сам’юель  Тейлор  Колрідж  (1772-1834)  анг.  поет,  філософ,  критик).[/i]

[i]27.09.2016[/i]

[i]Ілюстрація  –  картина  Клода  Моне  з  серії  "Стоги  сіна"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962573
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2022

Теплим животиком на студеній землі

Сезонні  шарфів  розпочато  марсаловим,  сезон  сирості  –  низькою  петлею  з  волосся.  В  ці  передосінні  дні  звуки  торкають  мене  все  слабше,  наче  між  ними  і  мною  розтікається  крапля  вакууму,  масниста  й  чорнильна,  та  все  ж  –  не  помітна  людському  оку.  Вона  ковтає  усі  небезпеки,  страхи  і  сумніви,  вселяє  у  мене  рішучість,  втягує  в  рух  вулиць,  виштовхує  з-перед  автівок  і  веде  крізь  безладний  гамір  все  далі  й  далі,  аж  доки  не  зупиняю  її  холодними  подушечками  пальців  і  змушую  повернути  назад  усі  засмоктані  звуки,  мов  перемотую  платівку,  відпускаю  день  йти  і  нарешті  розпочинатися.
***

Животики
Теплим  животиком  на  студеній  землі  –  так  визріває  в  пам'яті  цей  самий  день  кількарічної  давності.  Літо  тоді,  здавалося,  буде  продовжуватися  аж  до  грудня,  а  мить  –  до  запаморочення.  На  серпневій  галявині  звуки  були  чіткими,  а  повітря  дзеркально  чистим.  Сонце  пробивало  мене  струменем  десь  поміж  лопаток,  а  земля  струменіла  в  черево.  Перетинаючись  в  тілі,  ці  потоки  зливалися  в  єдине  ціле,  наче  дві  нероздільні  енергії,  що  творять  життя.
Я  лежала  і  дослухалася  вибуху  в  грудях,  бо  відчувала  себе  невід'ємною  частиною  всесвіту,  плоттю  землі,  відірвавши  від  себе  яку  –  вона  закровоточить.  Та  щось  спотикнулося  об  мої  ноги  і  безболісно  роз'єднало  мить  з  вічністю.  Дітям  до  снаги  таке  і  навіть  більше.
Жовті  зайчики  застрибали  з  водоспаду  в  наші  об'явлені  сонцю  зіниці,  м'ячі  та  дітлахи  застрибали  по  нашому  покривалі,  а  запахи  їжі  застрибали  просто  у  нас  під  носом.  Мабуть,  пора  вставати.

Сокіл
Сокіл  виявився  схожим  на  мене,  чого  я  аж  ніяк  не  очікувала:  м'які  риси  всупереч  гострим  формам,  впертість  всупереч  послушності,  багатомовність  всупереч  мовчанню.
Отже,  тезка?  –  Шкірячи  жовті  зуби,  притискав  мене  до  засмальцьованої  ватяної  куфайки  мій  новий  друг,  доки  я  намагалася  не  опускати  лівої  руки  з  важким  птахом.
Виходить,  що  тезка,  –  насилу  відлипнувши  мовлю,  безпорадно  впираючись  правою  рукою  в  повітря.  Тепер  вже  можу  розглядати  зблизька  буру  кінську  шерсть  на  сірих  плямах  жиру  його  куфайки,  переконуючи  себе,  що  вони  не  лишилися  на  моєму  обличчі.
Як  майстерно  і  правдиво  людям  вдається  бути  простими,  якщо  сприйняти  реальність  за  рідний  дім.  Всміхаюся,  зазираючи  знизу  в  очі  цій  високій  і  темній  скелі.
Тільки  не  заважайте,  –  суворо  зупиняю  наступну  його  тираду,  –  у  мене  тут  ритуал!  –  і  киваю  на  птаха.  Сокіл,  зачувши  таку  нахабність  і  зарозумілість,  дереться  мені  на  шию,  залишаючи  за  собою  спітнілу  шкіру  і  червоні  сліди  від  пазурів.  Нам  не  вдасться  стати  ближчими  за  такий  короткий  проміжок  часу,  усвідомлюю  я.  Мені  не  вдасться  почути  більше,  аніж  він  готовий  розповісти.  Та  все  ж,  стійко  відбиваючи  цей  удар,  повертаю  його  на  передпліччя,  не  виказуючи  відчаю,  бо  сьогодні  він  –  мій  противник  у  битві  поглядів.  Але  птах  відвертається  вкотре,  він  переможець  за  визначенням,  тож  я  прощаюся  з  ледь  жевріючими  дитячими  мріями,  а  він  вдаряє  мене  по  щоці  крилом,  знайшовши  у  плескоті  цього  руху  надійний  спосіб  сказати:  не  обманюй!  Що  ж,  зізнаюся,  я  не  надто  й  вірила  у  щасливий  кінець.

Риба
Між  дзенькотом  води  у  водоспаді  та  клацанням  фотокамер  вона  ковтає  усю  тишу  з  простору,  натомість  заповнює  його  безкінечним  потоком  слів.  Справжні  риби  такого  собі  не  дозволяють,  та  вона  –  втілення  усього  людського,  жінка  у  повній  мірі  цього  слова.  Здається,  онтам  вже  досліджено  усі  можливі  закутки  і  отримано  увесь  можливий  досвід.  Знаю,  вже  скоро  їй  повинен  наскучити  цей  росяний  рай,  тому  випереджаю  її  втечу  і  гукаю  до  себе.  Пливе  моя  риба  в  потоках  золота  і  думок,  такій  як  вона  сокіл  точно  подивиться  в  очі.  Ми  чудові,  коли  разом,  на  фоні  одна  одної  ми  унікальні  та  виразні,  у  неї  завжди  з  собою  сміх  і  вимоги,  а  в  мене  –  план  і  рюкзак.
Скеля  праворуч  мене  знову  оживає,  його  брови  нависають  наді  мною  густим  затінком,  а  гулкий  голос  вгамовує  норов  сокола  і  той  переступає  з  людини  на  людину,  з  моєї  руки  на  її  руку,  і  скляними  очима  ловить  її  погляд.  Сталося!  –  встигаю  помітити  я.
Сонце  вже  на  вершечку  світу,  тому  важко  роздивитися  те,  що  вгорі.  Та  чоловік  у  брудній  куфайці  прощається  з  нами  першим  і  міцно  стискає  мою  долоню.  Я  дивлюся  на  надірваний  ґудзик  під  його  шиєю,  це  те,  що  хочу  запам'ятати  замість  комічно  негарного  лиця,  а  надивившися,  подаю  руку  цій  надто  необережній  дівчині  на  слизькому  камінні,  бо  віднині  мушу  берегти  її  для  майбутнього  сина.
Ще  чутно  наспіви  коломийок  і  напутні  слова  чоловіка  з  соколом,  та,  не  озираючись,  йдемо  далі.  Наш  шлях  –  стежкою  долі  вверх.
***

На  мокрому  асфальті  перше  опале  листя  кидається  крок  за  кроком  далі  за  вітром.  Сірі  стіни  одноповерхової  вулиці  набирають  все  глибшого  кольору  і  таємниці.  Дощ  –  провідник  неквапних  –  ледь  перекрикує  Кріса  Рі,  що  звучить  у  моїх  навушниках  так  тихо,  як  тільки  може.  Вже  знаю,  –  сьогодні  буде  півсонний  день,  один  з  тих,  коли  чашка  за  чашкою  грієш  руки  біля  розслоненого  вікна,  не  відводячи  поглядів  і  не  вдаючи  байдужості  до  надто  близьких  перехожих.  А  вечором,  окутана  шарфом  та  першими  холодами,  я  так  само  повертатимуся  додому,  дорогою  перетворюючись  на  власний  спогад.

[i]29.08.2021[/i]

[i]Ілюстрація  –  картина  Олени  Папки[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962569
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2022

Кінець цвітмаку

Все  починається  з  однієї  відірваної  пелюстки  маку  –  човника  надії,  що  гойдається  на  хвилях  нового  дня  і  вмочує  моє  ім'я,  написане  червоними  фарбами  на  червоних  його  бортах  в  теплий  солоний  світанок,  наче  облетілий  цвіт  диких  маків  вмочується  у  водах  дивно  розлитого,  далекого  Іссик-Куля.
І  тоді  я  чую  плач  втонулих  дівчат,  чую  загадку  без  відгадки:  куди  поділося  місто  їхнього  дитинства  під  зоряним  небом?
Стає  чутно  також  стихію,  вона  наближає  кінець  цвітмаку,  коли  з'являєтья  то  тут,  то  там,  короткими  спалахами  історії.  Чутно  свист  погірного  вітру,  вий,  подібний  до  ритуальних  вигуків  шаманів  і  звуку  биття  води  об  дерев'яні  причали.  Це  передчасся  змін  у  сповільненні.
А  опісля  –  підіймається  ранкова  зоря,  єдина  у  своєму  значенні  та  красі.  Вона  розкриває  очі  тим,  хто  відмовлявся  бачити,  розширює  кругозір,  возносить  їх  вище  й  вище,  вище  й  вище  над  червоними  полями,  захоплює  їхній  дух,  наче  хвиля  раптового  щастя  накочується  на  груди  маленького  хлопчика,  що  йде  між  високих  трав  пагорбом,  аби  зірвати  букети  маків  для  своїх  сестер.  Це  завершення,  що  переходить  у  безкінечність.
А  спільною  ниткою  розрізнених  сюжетів  життя  постає  тихе  тріпотіння  першої  опалої  пелюстки  маку,  яка  б'ється  червоними  іменними  бортами  об  плюскітливі  води  вічності,  в  пошуку  потонулих  сестер  –  квітів  Іссик-Куля.

[i]04.06.2021[/i]

[i]Ілюстрація  –  картина  Аніти  Бурназ  [/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954318
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2022

Сери

Серед  рядів  собі  подібних  голосно  тішся.  Король  роздягається,  король  безумовно  голий!  Ось  воно  –  обличчя  дурня,  обрамлене  мереживом  спіднього  і  нарцисизмом.
Та  закладають  основи  твоєї  депресії,  висіюють  зерна  не  на  своєму  місці.  Грець  із  ним,  задираємо  голови.  Попри  власне  розуміння  кричи:  король  у  шовках,  слава!  Аж  очі  сліпить  від  такої  краси!
Навпомацки  осліплені  блазні  розходяться  по  домівках.  Видихають:  але  ж  і  посміховисько  той,  перед  ким  ми,  розумні,  били  чолами.
Доки  ніхто  не  бачить  –  голосно  смійся!  Та  коли  тебе,  наче  гриб,  відриватимуть  від  насидженого  місця,  не  проси  віддавання  честі  чи  потискання  рук.
Дурень  не  той,  кому  відрубали  голову  на  початку  шляху,  а  той,  хто  всю  дорогу  несе  її  у  руках,  і  ховає  від  власних  дітей  розпашілі  від  сорому  щоки.
Король  також  боїться.  Голосно  говори!

[i]Весна  2018[/i]

[i]Ілюстрація  –  картина  Клода  Моне  з  серії  "Стоги  сіна"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954005
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2022

Сліди дів

Сліди  лягають  вервицею  під  вікнами.  Хто  вона  –  та,  що  ходить  босоніж  і  не  примерзне,  не  замерзне,  не  спиниться,  та,  що  витягує  (біситься,  та  мовчить)  загострені  вилиці?  Все  минеться,  –  цідить  однією  лиш  струйкою  думки.  В  дзеркала  не  дивися!  –  гарчить.  Блідолица,  до  біса  ввічливість!  Скажи  тій,  що  в  люстерку,  щоб  збиралася.  Лукава  бестія!  Курва!  Мара!  Вискочка!  Тріщинами  на  шибах  віконних  (так  лягатимуть  зморшки  на  твоєму  чолі  –  килими  домоткані  в  узорах,  хрестах,  символах)  розходяться  дороги  можливих  життів.  По  холоду  льоду  вигадки  ковзають  і  повзуть  в  останній  бій  за  право  бути  ніким,  лукавими  бестіями,  курвами,  марами,  вискочками,  перед  лицем  Господа  Бога  –  ягнятами,  безпорадними,  розчинятися  у  візерунках  віконних  лісів.  Зішкрібай  їх  безжально,  ламай  об  них  дух  і  нігті.  Хай  не  буде  ніщо  ілюзорне  тривалим,  як  їхнє  бажання  лягти  на  твоєго  яву  полиці!  Вони  діти  твої  і  вірші,  обмани  і  здогадки,  шматки  плоті,  фантазії,  варіації  усіх  безумовних  тебе,  які  були  б,  якби…
Хто  вона?  Ким  би  вона  не  була,  коли  ступить  на  місячне  лезо,  не  примерзне  –  згорить.  Приміряй  тоді  власні  стопи  до  відбитку  розкиданих  і  покинутих  вервиць  її  слідів.

[i]Весна  2018[/i]

[i]Ілюстрація  –  картина  Едґара  Деґи  "Танцівниці  в  рожевому"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953455
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2022

Сіро-лілові

Остання  впала.  Зі  звуком,  що  сколихує  стіни,  розламує  свідомість,  руйнує  тишу  і  тишу  розпочинає.  Коли  падала
–  розпочала  цю  тишу,  поклала  її,  наче  ношу  на  плечі  чи  радше  на  голову,  і  вимагала,  випробовувала:  витримаєш?  Тримай!
Простір  стався  вакуумним,  лілово-сірим.  Тиша  сталася  важчою  від  повітря,  слабшою  за  тяжіння.  Тепер  і  вона  так  само  впаде.
Остання  впала,  проте  не  можна  було  опускати  рук.  Занімілих  їх  підносила  догори,  мовби  випрошувала:  ну,  дайте,  дайте  ще!  Щоб  сірий  стався  ліловим,  щоб  мить  захопила  вічність,  щоб  можна  було  пригубити  її!..
Світло  від  вуличного  ліхтаря,  розмите  нічною  вологою,  одухотворене  молитвами  душ  і  духів,  одурманене  переплетами  квітково-трав’яних  ароматів,  вливалося  в  тіло  неочікуваним  жаром,  непомітно  входило  в  п'яти,  підіймалося  венами  з  кров’ю  і  киснем,  виром  дуріло  в  сонячному  сплетінні,  та  врешті  наскрізь  пробивало  скроні,  пульсувало:  дзень...  дзень...  дзень...  Вітру  не  було,  та  у  тиші  неочікувано  з'явилося  те  приглушене  дзеленчання,  що  зароґджувалося  на  розі  вулиці  від  підвісного  китайського  дзвоника.
Дзень...  Тепер  вже  доносилося  чітко,  пронизувало  струмом  з  глибин  тями  чи  то  тяма  доносилася  з  глибин  небуття.  Я  –  небуття,  цілковита  непізнана  свобода!
Коли  впала  остання  –  усе  змішалося,  замінилося  і  знову  стало  на  свої  місця.  Не  опускаючи  рук,  досі  не  могла  відвести  погляду  від  вогких  долонь,  починала  відновлювати  чуття  і  раптом  вся  стала  слухом.  Слух  розбудив  її.  Чіткіше,  ніж  оте  дзеленчання,  асфальт  відбивав  чиїсь  кроки.  Позаду  хтось  віддалявся.
Отже,  тут  щойно  був  ще  хтось!  Разом  зі  мною  був  ще  Хтось!  Ще  Хтось  разом  зі  мною  мовчав  і  думав  посеред  вулиці!  Серед  сірого  і  лілового,  серед  ночі,  коли  сіре  і  лілове  зливаються  в  єдине,  Ще  Хтось  думав  думки  поруч  з  моїми.  Можливо,  він  думав  мої  думки.  Чи  це  я  думала  чиїсь  думки  серед  безлічі  сірих  і  лілових?  Серед  миті,  що  захопила  вічність,  –  не-бут-тя.  Тож,  котрі  з  них  були  моїми?
Дзень...  Обірвалося.  Остання  крапля  дощу  впала.

[i]05.2017[/i]

[i]Ілюстрація  –  картина  Еллен  Сіліакус[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953422
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2022

Хтось пролив щастя

Північ.  В  будинку  Світських  вечірка:  голосно  лунає  музика,  дзвенять  бокали.  Крізь  прочинені  двері  тераси  червневий  вітерець  доносить  задуху,  замішану  на  ароматі  чайної  троянди.  Раптово  простір  розсікає  струм  нещасно-недолугого  випадку.

–  Хтось  пролив  щастя!  –  пронизливо  викрикує  Лякливий  і  розгублено  позирає  на  Бентежного.
–  Овва,  тут  хтось  щастя  пролив,  –  майже  водночас  з  ним  зауважив  Безпечний  і  голосно  відсьорбнув  зі  свого  бокала.
–  О,  щастя  пролилось,  –  промовив  Розсіяний,  що  по-дитячому  рясно  кліпав.  А  поряд  з  ним  неприродно  тонким  голосом  зареготав  Недоречний,  чим  тільки  посилив  напругу.

Гості  стікаються  в  центр  кімнати.  Музика  замовкає.  В  цілковитій  тиші  виразно  чути  тільки  дихання  пари  Сміливіших.

–  Не  твоє?  –  пошепки  запитує  Такий  Самий  в  Іншого.
Інший,  неочікувано  для  Такого  Самого,  раптово  перетворюється  на  Найпомітнішого.  Він  набирає  відстороненого  вигляду,  оминає  Такого  Самого  і  повільно  направляється  до  тераси,  та  на  ходу  помічає,  що  залишає  за  собою  плями  липких  крапель  з  перевернутого  келиха,  тому  зупиняється  на  півдорозі.
Інший  докладає  непомітних  оку,  проте  надістотних  зусиль,  щоб  остаточно  і  переконливо  перевтілитися  у  Відстороненого.
–  Приберіть  тут,  –  мовить  він  не  озираючись,  а  вільною  рукою  притримує  на  потилиці  маску  Надмірного,  яку  прихопив  заздалегідь,  готуючись  до  свята.

Глибоке  всезагальне  сум’яття.  Гнітюча  тиша  очікувано  навіває  нудьгу.  Лякливий  з  Бентежним  шукають  поглядом  найдальшого  кута  кімнати.  Розсіяний  продовжує  кліпати  на  знак  незбагненності  павзи.  Решта  публіки  синхронно  переставляє  бокали  з  руки  в  руку,  задаючи  ритм  для  подальшої  дії.  Мить  обриває  Безпечний.

–  Ще  краплю  щастя?  –  у  всіх  і  водночас  ні  в  кого  запитує  він,  цілковито  захоплений  розгляданням  закоркованої  пляшки  в  руці.
Знову  лунає  музика.  Після  тривалої  мовчанки  ледь  чутний  вітерець  добавляє  задушливих  ароматів.  Напруга  поступово  йде  в  осад.
Дзенькіт  бокалів.  П’ять  на  першу.  Тераса  тоне  в  гущі  червневої  ночі.  Інший,  під  софітами  поглядів  Таємних  Спостерігачів,  зриває  з  найближчого  куща  напіврозквітлий  пуп'янок  троянди.
Інший  знав,  що  ніхто  не  прибере.

[i]25.04.2017[/i]

[i]Ілюстрація  –  картина  Пабло  Пікассо  "Хлопчик  з  люлькою"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953326
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2022

Гекон на стелі

Нагло  пробивалося  крізь  шибку  вікна,  випалювало  усі  заслони,  вторгалося  в  мій  особистий  повітряний  простір,  розтягувало  шкіру  обличчя:  Будь!  Будь!  Будь  веселою!
Я  на  стелю  хотіла  вилізти,  але  я  не  гекон,  тому  я  на  стелю  лише  дивилася.  Бо  любила  грітися  на  сонці.  Бо  розтягувало  шкіру  обличчя  без  моєї  згоди.  Бо  не  кожен  зможе  ось  так,  крізь  закони  тяжіння  і  чемності  –  аж  на  самісіньку  стелю!  І  заповідало  або  й  наказувало:  Будь!  Будь!  Будь  яскравою!
Але  я  завжди  така  неслухняна,  коли  з  холоду  йде  до  тепла.  Брала  дзеркало  і  роздивлялася,  як  у  потоках  світла  губляться  вії,  осідають  пилинки,  розмиваються  зіниці  до  кольору  паводкових  вод...  Каламуть.  Будь!  Будь!  Будь  виразною!
До  тієї  стелі  так  тягнуться  мої  ноги,  півкрок  за  півкроком.  По  стінах  ходити  легше,  коли  півкроками.  Порозкинула  руки  й  напівдрімала.  Підставляла  лінії  долонь  вздовж  променів  сонця,  та  вони  залишалися  холодними,  скільки  б  світла  не  випили,  скільки  б  енергії  не  ввібрали.
Тепла!  Дайте  крихту  тепла!
Але  я  завжди  така  хитра,  коли  від  зими  йде  до  літа.  Полежу  тут  до  завтра,  вичекаю,  коли  ранкове  сонце  саме  впаде  на  мої  п'яти,  нібито  я  на  стелі,  нібито  я  –  гекон.

[i]02.03.2017[/i]

[i]Ілюстрація  –  картина  Маркоса  Беккарі[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953281
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2022

Едельвейси

[i]Ілюстрація  –  картина  Тетяни  Молодої  [/i]



Причинні  або  жарт  як  формула  розлуки

Спиною  "ні"  обернене  явлене  –
Мовчать  вуста,  вся  суть  його  мовчить.
Коли  зірветься  "так",  воно  шалене,
То  все  у  жарт.  Ох,  весело  звучить!

Чи  пак,  розчулившись  чужим  стрічанням,
Чужим  зітханням  роз'ятривши  дух,
Уже  промову  пише  для  зізнання,
Та  власний  гонор  зупиняє  рух.

Спиною  "ні"  обернене  і...  стужа.
О  згубні,  не  розріджуйте  блакить!
Кому  бо  в  доказ  ви  такі  байдужі,
Гадаючи,  що  іншим  не  болить

І  що  не  варто  злу  шукать  причини?!
Причинних  з  лишком  є,  а  бідам  –  бій!
Кому  потрібно,  двері  сам  прочинить,
І  час  покаже,  хто  для  кого  свій.

Але  любові  ґрунту  треба  вчасно,
Не  вчора,  завтра,  через  вік,  торік!  
Хоча  любов  і  безпощадно  щасна  –
Своїм  образам  вкотре  губить  лік.

О  згубні,  обертайтеся  лицем,
Бо  й  найтерплячіші  опустять  руки!
І  як  боротись  тут  з  таким  борцем?!
Два  "ні"  –  це,  власне,  формула  розлуки.

Допоки  буде  так?  Буття  недуже:
Інтриги,  маски,  тактики  –  сумбур.
Чужому  кажемо:  привіт,  мій  друже!
А  другу  спину  наставляємо,  як  мур.

2014-2016



Грім  і  блискавиця

Показуюсь  тобі  та  відкриваю
Усе,  що  мучить,  ріже  і  пече.
Я  вже  роки  тебе  наздоганяю,
А  можу  вгледіть  лиш  твоє  плече.

Якби  були  ми,  як  оте  галуззя,
Якби  з  одного  кореня  росли!..
Була  б  прив'язана  на  погляди-мотуззя,
Лише  для  тебе  квітла  б  щовесни.

Дарма,  мабуть,  вдивляюся  в  обличчя.
Кого  шукаю?  Як  твоє  ім'я?
Твій  образ  –  тінь,  суцільне  протиріччя.
Мій  сон  –  твій  дім,  мій  сум  –  твоя  земля.

Якби  ж  були,  мов  грім  і  блискавиця:
Я  –  золотом,  ти  –  гуркотом  жбурнув.
Це  не  Ілля  в  небесній  колісниці,  –
Це  ти  мене  до  себе  пригорнув.

02.2016



Квити

Мені  нудно.  Мені  хочеться  помирати
В  той  час,  коли  інші  хочуть  просто  любити.
В  наші  порти  і  гавані  нахабно  входять  фрегати,
Та  мені  здається,  що  ми  з  ними  квити.

Тож  мені  не  страшно.  Мені  й  від  тебе  зовсім  не  страшно,
Я  могла  б  заглянути  навіть  в  твоє  потойбіччя.
Та  щоб  ти  наважився  покинути  мене  назавжди  –
Повинні  пройти  сторіччя.

А  мені  нестерпно,  мені  вже  зовсім  не  терпиться
Стягнути  з  себе  ці  занадто  тісні  сандалі.
Без  них  я  би  довго  ночами  молилась  на  вервиці
І  клепала  незнаним  героям  медалі.

Та  мені  невагомо,  мені  не  дрімотно  й  не  байдуже.
І  що  найгірше  –  я  вгледіла  тут  розбіжності,
Бо,  не  враховуючи  лише  твої  очі  райдужні,
Ти  –  це  суцільні  погрішності.

22.06.2016



Знаю  хто  ти

Знаю,  хто  ти,  і  знаю  точно,  як  тебе  звати.
Твоїм  обрисом  сльоти  важко  лягли  на  плечі.
Силуети  твої  в  цей  вечір  такі  доречні!
Отже  з  ними  я,  мабуть,  вперше  почну  літати.

Я  відтворюю  на  папері  твої  маршрути,
Згустки  ночі  себе  формують  в  твоїм  погрудді.
Слух  підводить,  та  чую  кроки  і  чую  студінь  –
Ти  ось-ось  увійдеш  у  двері,  чомусь  роззутий.

Хочу  пестити  твої  втоми,  гарячі  скроні,
Визначати  координати  твоїх  світанків,
Розглядати  завжди  як  вперше,  а  все  ж  –  щоранку
Нанометр  за  нанометром  твої  долоні!

Хочу  знати  про  тебе  більше,  мовчати  довше.
Задля  цього  суцільним  слухом  стаю  у  зливи.
Я  від  цього,  лише  від  цього  така  вразлива,
Бо  й  від  меду  з  кульбаби  тиша  твоя  солодша!

06.2016



Я  пробуду  з  тобою

Я  пробуду  з  тобою  до  перших  злив.
Не  потрібно  гадати,  що  стане  після.
Проявляла  прихильність  до  наших  див
Власна  псевдомелодія,  псевдопісня.

Я  пробуду  з  тобою  до  перших  трав.
Далі  –  відчай  помножиться  криком  горлиці.
Всі  обов'язки  –  мінусом,  тільки  з  прав
Пролягають  бетоном  пусті  околиці.

Я  пробуду  з  тобою  до  перших  втрат.
Далі  –  простір  заповнить  тернова  терпкість.
Проявляла  прихильність  до  наших  вад
Власна  псевдоіронія,  псевдолегкість.

Далі  час  не  знайде  потрібних  слів,
Ми  ж  його  не  посміємо  з  глузду  зводити.
Я  пробуду  з  тобою  до  перших  снів
Й  зупинюсь,  щоб  босоніж  у  них  не  входити.

06.2016



Химерами  гротеску

Ми  дописали  свій  роман.
Сюжет  –  на  видиху,  мінорний,
Такий  томливо  неповторний...
Купались  в  пестощах  оман.

А  Вам,  мабуть,  і  невтямки,
Коли  й  за  що  я  полюбила,
Що  так  безжурно  Вам  відкрила
Свою  чарівність  залюбки!

Нехай  лишаємось  на  "Ви"!
Це  "Ви"  химерами  гротеску
В  передчутті  досади  сплеску
Мої  чіпляє  рукави.

07.2016



Буревісно.  Морська  історія

За  мої  зачепившись  крила,
Набив  ґульку  собі  об  німба.
Таємницю  про  місце  лімба
Я  приватно  тобі  відкрила.

Цить!  Вже  чується  гра  Орфея.
Ехом  тиша  моя  озветься.
Якір  з  палуби  не  зірветься.
Штиль  –  отрута  чи  панацея?

Фордевінд*  у  твоїх  вітрилах,
Левентик**  –  моя  друга  сутність.
Суперечна,  а  ти  –  попутний.
Та  в  мені  потаємна  сила,

Альбатрос  –  мій  стихійний  родич!
Тут  надмор'я  береться  димом.
Задля  мене  ставав  пілігримом?
Що  ж,  у  сітях  вже  б'ється  здобич.

Ти  за  мною  –  смішні  мірила  –
Тридцять  два  повноцінні  румби***.
Я  танцюю  для  тебе  румбу,
Ледь  тримаючись  за  перила.

Море  піниться  ще  з  учора  
Так  фатально  і  буревісно.
Сонце  крила  осушить  звісно,
Сонцекрила  бо  і  німбочола!

07.2016

*Курс  за  вітром
**Курс  проти  вітру
***1/32  повного  кола



На  обривах  чуттєвих  фаз

Наша  казка  –  це  жменька  фраз,
Що  твоя  нашкребла  авторучка.

Як  почнеш  цілувати  ручки,
То  долоні  цілуй,  долоні,
Там,  де  лінії  у  полоні
Ста  примарних  своїх  образ.

Зм'якшуй  гонор  моїх  гримас,
Прокладай  і  вирівнюй  долю,
Згладжуй  скривлення  снів,  знеболюй
На  обривах  чуттєвих  фаз!

Наша  казка  –  це  жменька  фраз.

07.2016



Всі  мої  примари

Всі  мої  примари  зникають,
Коли  приманюєш  мене  до  себе,
причаровуєш.
Мої  тіні
Принишкло  сидять  у  своїх  ганебних  закутках,
Поволі  напиваючись  рідкості.
І  де  тепер  та  в'язкість,
Якою  в'язали  їх,  а  опісля  нав'ючували,
Як  вороних  та  гривастих  нав'ючують,
Мої  страхи?
Мої  тіні  поволі  стають  легшими  та  тихшими.
Паралельно  плечі  мої  випрямляються,
Куштуючи  цю  легкість  і  тишу.
Бо  коли  приманюєш  мене  до  себе,  причаровуєш,
То  відблиски  твоїх  райдужних  очей,
Наче  промені  сонця,
Пронизують  мряку  моїх  страхів
І  вони  розсіваються  м'яко.
Всі  мої  примари  зникають.

08.2016



Любові  свідки

Кричала  вічність  тишею  вітрів,
Грозились  грози  струмом  блискавиці,
А  двоє  –  йшли  до  різних  берегів.
Серця  важкі  в  обох,  немовби  з  криці.

Зійшли  на  твердь  і  розвели  мости.
Ступали  –  криво,  думали  –  обачно.
Не  відгукнуться  кликані  на  "ти",
Поміж  чужих  ніщо  не  однозначно.

Сплітались  коси,  розплітались  сни,
Вузли  зі  стрічок  поглядів  і  кроків,
А  двоє  –  йшли.  Куди  ж  ці  двоє  йшли,
Сухі,  пісні,  мов  без  життєвих  соків?

Баласт  скидали  спогадів  і  мрій,
Від  витоків  спускалися  до  гирла,
Та  рвучко  так,  немов  позаду  рій
Скажених  бджіл,  а  губи  ж  –  від  повидла.

Стесались  грані,  стрімкість  –  в  горизонт.
Зрівнялись  раптом  піки  та  пониззя.
Чи  стане  дійсним  той  уявний  фронт?
Та  з  двох  один  не  витримав  й  спинився:

Нам  не  спастися  чередою  втеч!
Ми  порізно  –  в  нікуди  і  з  нізвідки,
Бо  ця  любов  живе  з  часів  предтеч,
А  ми  –  її  єдині  вірні  свідки.

Не  будьмо  дурнями,  любім  одверто,
Допоки  ще  нас  часом  не  зітерто!

08.2016



Преніжність

[i]"Ковточку  живої  води,
Промінчику  мій  світанковий,
Хай  всі  розійдуться  навколо,
А  ти  посиди,  посиди,
Зі  мною  іще  посиди"
С.  Пікарось  [/i]

І  звідки  ти  тільки  взялась,
Преніжносте  і  прелюбове,
Пречудо  моє  світанкове,
Пресонце  ранкове?

В  обіймах  німію,  тону.
Вони  –  наче  вир  одурілий.
Здається,  тепер  захворіла.
Коханням  зболіла.

І  як  я  ще  тільки  жива,
Прещастя  моє  неземне,
Коли  так  тривожиш  мене?!
Очима!  Мене!

Хай  всі  розійдуться,  а  я
Й  на  крок  вже  від  тебе  не  зрушу!
Я  тут  загублю  свою  душу.
Знайду  свою  душу.

21.08.2016



Переспівуй  мене

Переспівуй  мене,  перевершуй!
Ти  ж  потіха  моя  найперша.
Ти,  мов  гордість  та  розкіш  саду.
Я  навчусь  бути  тінню  врешті.

Ти  –  найглибше  моє  свічадо.
Ти  –  моє  найдорожче  ладо,
Вічна  іскра  вогню  без  кисню,
Ти  –  попереду,  я  –  позаду.

Ти  –  майбутнє  моє  й  колишнє,
Що  відміряв  мені  Всевишній.
Ти  –  мій  прихисток  в  час  найтяжчий.
Ти  –  і  затишок,  і  затишшя.

Ти  –  моя  запорука  щастя,
Я  не  втрачу  тебе  нізащо!
Твоїм  голосом  стану  радо.
Будь  попереду,  будь  найкращим!

21.08.2016



Бути  не  твоєю

Залиш  мене  в  цій  тиші  помирати!
Чи  я  щаслива  бути  не  твоєю?
Чи  я  не  мрію  тут  про  близькість  страти?
Від  ревнощів  і  сорому  згорати  –
Це  гірше,  якби  вкинули  за  ґрати,
Або  втопили  в  пахощах  єлею.

Я  не  щаслива  бути  не  твоєю!

08.2016



Спали  мене

[i]"Спали  мене,  одягнену  у  віск,
У  старовиннім  канделябрі  плачу."
Л.  Ланська[/i]

Спали  мене!  Рве  душу  скрипки  плач.
Струною-іскрою,  бенгальськими  вогнями,
Коли  бажання  гаснуть  поміж  нами  –
Спали  мене  вогнем  безгрішних  вдач!

Спали  любов!  Повільно,  наче  ґніт,
Згорати  буде  в  воскових  долонях.
Спали  мене,  як  думку  в  сивих  скронях.
Думки  горять,  вони  ж  –  не  моноліт.

Спали  мости  й  назад  не  поверну!
В  цім  полум'ї  хворію  та  дурію.
Згорає  кисень,  я  від  цього  млію.
Спали  всю  поверхневість  й  глибину!

Спали  дотла!  Убрана  в  сизий  дим,
Ковтаю  жадібно  вуглець  за  насолоду.
Зотлію  тут.  Не  кидай  серце  в  воду!
Це  порятунок  а  чи  жарт  над  ним?

Спали  вогнем  з  небесного  ковша,
Твоїх  зіниць  суцвіттям  візерунків!
На  згарищі  пекельних  поцілунків
Воскресне  феніксом  очищена  душа.

03.09.2016



Надто  схожі

Здається,  ми  з  тобою  надто  різні.
Чи  по  ночах  у  тебе  сонця  схід?
Твої  слова  –  тверді,  думки  –  залізні,
І  надто  спішний  твій  на  серці  слід.

В  мені  ж  душа,  як  м'якість  пластиліну:
Розумну  хочеш  чи  дурну  –  ліпи.
Лиш  не  піддай  її  незграбну  тліну.
Які  ж  слабкі  ці  гонору  стовпи!

Здається,  ми  з  тобою  надто  схожі.
Я  не  здивуюсь,  якщо  ти  в  мені
Розквітнеш  маком.  Де  ж  ті  дні  погожі?
Ми  –  неземні!  Ми  не...  земні.  Земні?

Луна  від  того  зойку  стоголоса
На  скроні  тисне.  Встояти  б!  Терплю.
По  бездоріжжю  долі  знову  боса...
Здається,  я  тебе
Усе  ж
Люблю.

15.09.2016



Втрачаючи  вагомість

[i]"Але  весь  світ  завмирає,  прислухаючись  і  сам  Бог  усміхається  в  небесах"
Колін  Маккалоу  "Ті,  що  співають  у  терні”[/i]

Я  Вас  люблю.  Втрачаючи  вагомість,
Рівняюся  до  Ваших  сивих  скронь.
Старію  втричі  швидше,  а  натомість  –
Горнусь,  та  все  до  зімкнутих  долонь.

Я  Вас  люблю,  о  Боже,  ні,  не  вголос.
Невірний  світ,  нерівності  сердець!..
Зерно  зрадливе,  хоч  правдивий  колос.
Сьогодні  вкотре  вже  з  собою  герць.

Та  хто  в  нім  переможе?  Ніч  злотемна.
Дожити  б  до  ранкової  зорі!
Старію  втричі  швидше  надаремно,
Ви  ж  біля  мене  скорено  малі.

25.09.2016



Багряніло

Лоскотало  імли  мереживо.  Багряніло.
Ваша  дівчинка  вмить  збентежилась.  Так  несміло
За  зигзагами  пальців  стежила.  Наче  ружі,
Розквітали  з-під  рук  по  клавішах  ноти  дужі.

Рубежі  її  згод  і  спротивів  вмить  скресали.
Дивовижну  картину  доторків  вдвох  писали.
А  від  близькості  пензля  шепоту  душі  мліли,
Що  полотнами  шир  обмежити  все  ж  не  сміли.

Ніч  у  зірних  купалась  розкошах,  серце  –  в  мріях,
Що  осипалися,  мов  з  порухом  пил  на  віях.
Наче  шовк  огортав  мереживо,  так  несміло
Ваша  муза  вам  сон  бентежила.  Багряніло.

09.2016



Мій  впертий  гонор

Мій  впертий  гонор,  злісна  непокора
Кипить  рудим,  проте,  вже  зовсім  скоро,
Збагну  його  найпершу  сивину.
Не  бійся,  я  тебе  не  прокляну,
Твій  спокій  –  найнадійніша  опора!

Душі  моєї  злісна  непокора
Вгамується,  як  тільки  скажеш:  будь...
Я  обірву:  ну,  що  ж,  тоді  здобудь!
Від  цього  гонору  мені  одна  лиш  змора.
Стань  свідком,  як  шипи  мої  спадуть.

30.10.2016



Альпініст  і  Поетеса

Поетесі  ніколи  не  стати  коханням  життя  Альпініста,
Пристрасть  серця  його  поведе  на  хребти  і  льоди  Евересту.
Альпініст  прагне  ризику  замість  безпечності  сірого  міста,
Поетеса  –  сумирно  складає  вірші  мовчазного  протесту.

Кожен  крок  Альпініста  на  грізні  вершини  вона  оспівала,
А  сльозами  рясними  скропила  уступи  та  урвища  злісні.
Окриляючи  серце  жагуче,  жалі  свої  пильно  ховала:
Мій  відважний,  іди  за  клубочком  цієї  хвалебної  пісні!

Та  в  коротких  листах  промовляла:  пробач  за  даровані  крила!
З  льодорубом  безпечно  долати  вершини  чи  вадить  кохання?
Теплу  ковдру  зв’язала  я  з  ниточок  серця  і  нею  накрила
Ненароджене,  мерзле  дитя  наших  хиб  мовчазних  і  вагання.

Дочитавши  листа  Альпініст  ще  затятіше  дреться  угору,
Бо  цвітуть  не  для  неї  такі  недосяжно  палкі  едельвейси.
На  підніжжя  вершини  накине  зі  слави  заслону  прозору,
Де  навіки  розтерзана  лапками  лева*  душа  Поетеси.

Поетесі  не  стати  коханням  життя  Альпініста!
Серед  скель  навісних  непробудного  сірого  міста
Укладає  рядки  зі  скорбот  і  вінки  з  падолисту,
Та  сміливцю  життя  вберігати  благає  Пречисту.

10.2016

*Одна  з  назв  едельвейсу  



Де  дві  дороги  сходяться  в  одну

Де  дві  дороги  сходяться  в  одну,
Щоби  з'єднати  заблукалі  долі,
Де  вічність  і  буття  настільки  кволі,
Що  і  найменший  подих  вітру  руйнує  їхні  мури  –
Туди  злітаються  прокинувшись  Амури,
Проспавши  і  сніданки,  і  полуденки,  й  вечері.
Вистежують  народжених  одне  для  одного,
Щоб  задобрити  у  собі  божка  голодного,
Й  якби  могли,  то  зачинили  б  за  собою  двері.

Де  й  мудреці  не  мають  доброї  поради,
Під  місяцем,  що  медом  заливає  небо-стелю  –
Призначені  побачення  коханців  у  глибинах  саду,
Коли  п’янить  вже  навіть  запах  винограду.

Де  щільно  з  руж  посплітані  тунелі,
Що  й  сонце  вранішнє  їх  не  проб’є
І  не  прошиє  променем  яскравим
Густого  плетива  одвічних  таємниць
Розмов  приватних  з  присмаком  терновим,
Аж  терпне  тіло,  та  не  терпне  мить.
Спинися  мите!  Дай  же  впитись  щастям,
Допоки  милий  серцю  ще  є  тут!

Там  тіні  двох  зливаються  в  одну,
Куштуючи  із  чаші  насолоди
Таку  глибинну  й  незбагненну  таїну
В  цілунку  жадібнім,  і  погляди  зчепились
Безповоротно,  аж  втрачаєш  глузд.

Небесна  твердь  готова  впасти  в  ноги
Тій,  що  красою  світиться  без  остороги.
Марс  і  Венера  опускають  очі  ниць,
Малюючи  направду  священну  дивовижу,
Немов  одне  лице  сотворене  із  двох  облич.

Там  плечі  тонкістю  кленового  листка
Тремтять  від  вітру  а  чи  від  знемоги,
Й  жага,  немов  прочанин,  що  дороги
І  бездоріжжя  сотні  літ  топтав,
Блукав,  шукав  і  врешті  віднайшов
Найсокровеннішу,  омріяну  святиню,
Й  помер  утішений  в  підніжку  власних  мар.

Там  пальці  переплетені  вінками
Так  тісно  й  солодко  –  нікому  не  віддам!
Там  хтось  поник,  а  хтось  здається  дужим,
Що  часто  це  вважають  за  байдужість,
Насправді  ж  –  дух  завмер,  щоб  не  сполохать
Отого  дива,  що  одне  на  двох.

Одні  на  двох  шорсткі  та  спраглі  губи,
То  пломенисті  в  пристраснім  вогні,
А  то  вже  зовсім  зблідли  від  отрути
Безмірних  пестощів,  що  падають  долів,
Але  підносять  ввись  жагучі  грішні  душі.

Коханню  й  потопити,  й  окрилити  до  снаги.
Воно,  мов  паводок,  являється  стихійно.
Тримай  міцніше,  пригортай  надійно!
Стискай  в  обіймах  ласки-боротьби!
Це  згодом  вже  покути  і  грізьби,
А  поки  що  –  люби!
Люби!
Люби!

10.11.2016



Підливаю  у  чашу

Підливаю  у  чашу  медово  солодкого  трунку.
Спий  до  дна,  мій  коханий,  це  від  смутку  найкращі  ліки!
Причащаю  дарами  п'янкого,  як  вічність,  цілунку.
Терпнуть  губи,  коханий?  –  То  благо!  Цілую  повіки.

Бо  кохання,  відомо,  приходить  лиш  раз,  та  навіки!
Я  міцне  павутиння  сплела  для  його  порятунку.

19.11.2016



Я  до  тебе  приходила

Я  до  тебе  приходила  пізньої  ночі
І  тремтіла  всім  тілом,  немовби  з  морозу.
Не  сніжинки  на  віях,  а  сльози  жіночі  –
Під  твоїми  віршами  лила  свою  прозу.

Коли  спав  ти,  так  солодко,  –  пестила  словом:
Будь  віднині  й  навіки  мені  найріднішим!
Я  кричала  зізнання  під  ночі  покровом,
Але  долі  мовчання  було  голоснішим.

Наяву  не  бентежить  глибокий  твій  голос,
Не  цілую  щоранку  шорсткі  твої  руки.
Маю  тільки  надію  тоненьку,  як  волос,  –
Хоч  у  снах,  хоч  у  мріях  не  знати  розлуки.

23.11.2016



Коли  б  то  крихтою  жалю

Коли  б  то  крихтою  жалю
В  твоєму  серці  поселитись,
Твого  неспокою  напитись
У  передзвонах  кришталю!..

Як  місяць  вчить  дрібну  зорю,
Навчи  мене  тобі  молитись.
Щоб  душам  двом  в  єдину  злитись  –
Я,  певне,  й  вічність  обдурю.

Для  миті  –  сонця  хід  спиню
Й  вітрам  забороню  мінитись.
Аби  хоч  раз  тобі  наснитись  –
Примарам  душу  прочиню.

25.11.2016



Приходь  в  мій  дім

Приходь  в  мій  дім  біду  заколихати.
Надворі  дощ  –  злякає  і  собаку.
Свистять  вітри,  аж  дах  зриває  з  хати.
Добро  дрібне,  як  насінина  маку.

Добро  дрібне  не  стукає  у  двері,  –
Прибились  грози  знову  до  порогу.
А  ти  приходь  словами  на  папері,
Бо  стигне  чай,  а  втрати  –  без  прологу.

Бо  стигне  чай,  а  я  пішла  у  рими
По  сіль  землі  чи  по  живильну  воду.
Зі  мною  йшли  безликі  пілігрими,
Шукали  мощі  в  часі  цього  ходу.

Шукали  мощі,  щоб  до  них  припасти,
Чолом  в  поклонах  немочі  розбити,
А,  може,  ще  й  зцілитися  почасти,
Бо  не  зцілили  час  і  ворожбити.

Бо  не  зцілили  і  окраєць  серця
За  вік  зачерствів,  все  б  йому  лиш  спати.
Кому  ж  тепер  з  дірявого  відерця
П'янке  натхнення  жадібно  вбирати?

П'янке  натхнення  –  пташка  серед  терну  –
Віддасть  життя  у  найдзвінкішій  пісні
За  мить  тернову,  ягідно-мізерну.
А  ти  мовчиш,  як  ті  вітри  безвісні.

А  ти  мовчиш  на  чистому  папері.
Чорнило  крапку  ронить,  наче  сльози.
Добро  дрібне  не  стукає  у  двері,
Це  рвуться  в  дім  забуті,  давні  грози.

25.11.2016



Повік  двом  любкам

А  ти  крізь  час  ім'я  моє  взивай!
Спивай  із  нього  найсолодші  звуки!
Розквітлі  ружі  любощів  зривай!
Які  ж  то  теплі  у  кохання  руки!

Які  ж  то  гожі  у  любові  дні.
Та  як  то  легко  втратити  опору,
Коли  узором  шито  на  рядні  –
Повік  двом  любкам  розлучитись  впору.

Повік  двом  любкам...  Леле!  Грім-луна.
Лиш  сині  гори  про  біду  свідкують.
Лиш  дужі  крила  вітру-чаклуна
В  гіркій  розлуці  душу  залікують.

26.11.2016



Але  ж  і  я  не  маю  

Але  ж  і  я  не  маю  тої  волі,
Щоби  при  всіх  тебе  назвати  так,
Як  називають  незворотність  долі,
Дивуючись,  що  в  кожного  свій  смак.

Ти  тільки  не  вважай  байдужим  мій  привіт,
Бо  так  боюсь  я  зруйнувати  власний  світ!

28.11.2016



Якби  ж  то  змовчав  

Якби  ж  то  змовчав  той  осінній  дощ,
Що  відбиває  ритми  в  стилі  джазу
В  порожніх  душах,  як  в  калюжах  площ,  
Й  твердить  щораз  одну  незмінну  фразу:

Вона  пішла!  Забудь  її,  забудь
І  присмак  поцілунку  на  прощання.
Пожовкла  юність  і  пожовкла  суть
Того,  що  гучно  звалося  коханням.

Вона  пішла,  залишивши  лиш  сплін
Й  туман  на  кілометрах  бездоріжжя.
Вчорашня  тінь  її  тонких  колін
Хвилює  в  снах  слабих  думок  підніжжя.

Вона  пішла,  та  навіть  грубий  дощ
Сліди  цих  кроків  з  серця  не  змиває.
В  порожніх  душах,  як  в  калюжах  площ,
Свої  мінливі  ритми  відбиває.

26.09-12.2016



Едельвейси

Мій  едельвейсе,  ти  і  досі  там  –
Над  прірвою,  яку  не  перетнути
Ні  хитрощам,  ні  волі,  ні  вітрам,
Ні  чарам  в  ночі  збираної  рути,
Ні  всім  словам  справдешньої  покути,
Ні  поодинці,  ані  вкупі  нам?

Цвітеш,  мов  сниш,  муркочеш  у  сонцях,
А  небо  тяжко  кігтями  роздерте.
Чиїх  бо  жертв,  чиїх  сяйних  звитяг
Вичікує  твоє  величчя  вперте?
Він  хижий  від  природи.  Здайся,  смерте!
У  самозреченні  його  біліє  стяг!

Кохання  все  ж  сильніше  від  отрути  –
Безсмертні  ті,  що  прагли  осягнути.

Осінь  2016



Романтик  він.  Приналежний  

Соло  твоїх  солов'їв  заколисує  й  будить  одразу.
Ти  для  мене  готуєш  свою  найкоротшу  фразу.
Мости  назад  уже  спалені.
Нікому  більш  не  розказуй
Те,  що  мені.
Ніколи  більш  не  повториш  її  –
Найблагішу  звістку  для  мого  зшаленілого  серця.
Всі  дверцята  для  тебе  не  просто  відчинені,
Вони  у  цю  мить  рішуче  вибиті.
Ми  –  єдине,  єдині,  єдиноцільні!
Ми,  Боже,  вільні!
Ти  в  мені,  а  я  у  тобі  божеволію.
Боже,  волію,  хай  станеться  з  нами  так!
Відтепер  на  моїх  долонях,
у  очах  і  на  серці  –  тобі  приналежний  знак.
Перетворюйте  діжки  з  водою  в  солодкі  вина!
Ти  віднині  й  навіки  –  моя  дружина!

21.12.2016



Романтик  він.  Льоди  

Бо  коли  ти  отак  на  мене  дивишся,  –
Я  не  хлопчак,  не  механік  і  навіть  не  твій  сусід.
Я  той,  хто  ладен  перевернути  для  тебе  світ,
Я  той,  хто  згоден  напитися  з  діжки  вселенських  бід,
Я  той,  хто  біжить  за  тобою,  коли  ти  тікаєш  від
мене  –
Того,  хто  одначе  вистежить  твій  спішний,  колючий  слід.
На  серці  моєму  залишиться  твій  смішно-колючий  слід,
Але  такий  солодкий,  як  льоди  плодово-ягідні.
Я  міг  би  бути  кондитером,
Святим  Миколаєм  чи  твоїм  старшим  братом,
Лиш  би  ти  дивилася  на  мене  отак  крилато!

12.2016



Романтик  він.  Кіт  

Ніч  надміру  рвана.
Я  надміру  п'яний,
Як  ніч.
Очі  у  мого  кота  осудливі
Переконливо,
Погордливо.
Ти  лічи  ці  погляди
Крізь  відстані,
Крізь  кілометри,
Погляди-тенета.
Обабіч  наших  вулиць  –  плетені  паркани,
Переплети  обмежень,
Упереджень.
Я  п'ю,  щоб  затопити  межень
Почуттів.
Я  надміру  твій
Сьогодні
І  споконвіків.
Очі  у  мого  кота  голодні
Доторків.
Доторком
Я  надміру  п'яний.
Надміру
Твій.

26.12.2016



Не  зникай

Не  зникай!
Щось  сповнило  очі  їдким  і  пекучим.
Не  зникай!
Передчасно  вже  скучила.
Ми  не  заручені  та  ніколи  такими  не  будемо,
Тільки  я,  здається,  споконвіків  і  навіки  приручена.
Не  зникай,  бо  болючі  ці  миті  мені  не  під  силу  знести.
Не  під  силу,  прости!
Відпусти,  –  могла  б  попросити,
Ти  б  виконав.
Та  неспитого  грішно  було  б  на  землю  пролити,
Святого  неспитого.
Тому  не  наважусь  просити
Спокою.
Якою  ж  видалась  гра  ця  жорстокою!
Як  жорстоко  пожартувало  небо,  вселяючи  наші  душі  в  тіла
Так  невчасно  і  так  ненароком,
Як  від  напасти.
Я  б  могла,
Та  неспасенного  не  спасти.
Не  зникай,  допоки  жива
Ця  мить,  ця  оглушлива  тиша,  ця  терпкість.
Крізь  роки,  в  яких  я  ще,  або  вже  не  твоя,
Благаю,  доки  вона  жива  –
Не  зникай!

08.01.2017



Доки  не  я  

Я  –  дитя.  Я  на  твоїй  долоні.
Лиш  не  втрать,  виронивши  у  трави!
Стане  жаль,  з  розпачу  гаснуть  скроні.
Від  жалю  тліє  душа  й  в  заграви.

Я  –  сльоза,  пещу  засмаглі  щок.
Ким  був  ти  в  миті,  коли  не  плакав?
Як  печу,  з  серця  знімаю  вроки.
Серця  жар  –  маком  посеред  злаків.

Я  –  зерня,  сонце  в  небеснім  лоні.
Я  в  тобі  тисячі  літ  зростала.
Ось  мій  дім  –  теплі,  шорсткі  долоні.
Ким  був  ти,  доки  не  я  світала?

26.01.2017



Романтик  він.  Захват  

Світ  на  хвилину  завмер.
Захват  –
Ти  посміхнулась!
День  затремтів  від  твоїх  знамен.
Згодом
Минулось.

01.2017



Романтик  він.  Мережевий  

Ти  десь  тут,  поміж  інших,  ти  десь
На  перетині  меж,  на  відстані,
Що  долається  подихом  ніжності,
В  переплетах  дротів  і  мереж.

Ні,  не  поглядом,  словом  бентеж!
Ти  також  не  про  мене  мріяла.
Ти  примари  струсила  віями,
Не  хлопчисько  я  врешті-решт.

Але  десь,  на  обриві  меж,
У  мережі  шляхів  скуйовджених  –
За  забавками  долі  стеж.
Ми  назавтра  про  це  продовжимо.

01.2017



Пишу  тебе  по  стінах

[i]"Я  так  боюся,  –  сказала  вона,  –  що  ця  кімната  насниться  ще  комусь  і  він  все  тут  переплутає"
Г.Г.Маркес  "Очі  голубої  собаки”[/i]

Тож,  ти  мене  удосвіта  згадаєш,
Коли  проснешся  й  глянеш  у  вікно?
Зникаєш?  Вже?  Цей  сон  –  найглибше  дно:
Не  вибратись,  не  впасти  нижче!  Знаєш,
Пишу  тебе  по  стінах.  Полотно
Біліє,  як  мої  холодні  руки.
Мовчи!  Мовчи,  бо  і  найменші  звуки
Обірвуть  марення.  Не  втратити  б...  Мовчи!
Пишу  тебе  й  ці  очі...  Ти  згадаєш?
Зникаєш.

01.02.2017



Романтик  він.  Інеєм  

Дико  отак  вкриватися  інеєм,  коли  ти  не  поруч.
Вабити  бджіл  нектаром  солодким  при  твоєму  найменшому  усміху.
Поспіхом  в  жменю  збирати  легковажно  просипані  слів  блискітки.
Не  квітни  для  інших,  я  тебе  уквітчаю  власноруч!

Губи  твої  –  пелюстки  чайної  рози:  не  впитись,  не  надивитись.
Привіт  твій,  як  вітру  легкість,  тонкість  хвилі  морської.
Спокою  в  голосі,  та  тільки  не  спокою  в  серці  прошу!
Дайте  їй  вічності,  всі  сили  небесні,  радості  дайте!
Дайте  їй  легкості  й  щастя!

Дико  отак  вкриваюся  інеєм,  коли  ти  ховаєшся.
Ваблю  усіх  мимохідних,  коли  на  мені  твій  усміх.
Поспіхом  в  жменю  збираю  слова,  не  для  мене  розсипані.
Не  квітни  для  інших,  бо  я  вже  для  тебе  насіяв  квітів!
Більшого  не  проситиму.

06.02.2017



Не  з'єднати  повік  полюсів

[i]На  перформанс  М.  Абрамович  "У  присутності  художника”[/i]

Ти  так  глибоко  в  серці  засів
І  болиш,  і  болиш,  і  болиш...
Не  з'єднати  повік  полюсів
З  протилежними  знаками.  Лиш

Вісь  єдину,  найтонше  чуття
З  намагніченим  доторком  снів
Збережім,  коли  вже  й  каяттям
Не  з'єднати  повік  полюсів.

15.02.2017



Поназбирувані  крапельки  

У  півтон  одягнувши  оклик  душі  –  зачекай!
Поназбирувані  крапельки  вмить  переллються
За  блакиті  моєї,  за  нашого  неба  край.
Не  вженешся  за  ним!  –  Дороги  мої  сміються.

Віддаляється  тінь  чи  образ,  чи  то  лиш  мара,
Що  слідить  у  мені  глибоким  відбитком  кроку.
Я  впізнала  тебе  в  переливах  твого  пера!
Я  пізнала  тебе  й  збагатіла  з  цього  уроку.

У  півтона,  впівголоса  свариться  громом  вись.  
Половинчасті  душі  з  рідністю  розминулись!
До  крайнеба  свого,  до  блакиті  її  озовись!
Поназбирувані  сльози  ринули,  та  схаменулись.

17.02.2017



Так  сонячно

Так  сонячно,  немов  пролито  мед.
Думки  прозорі,  мов  безгрішні  діти.
Двох  душ  священно  схрещені  орбіти.
Два  серця  зігріває  ніжність-плед.

Думки  з'єднала  нитка  шерстяна.
Чи  є  без  неї  він,  вона  –  без  нього?
Два  янголи  шукались  босоного,
Щоб  зшити  рідні  клапті  полотна.

Так  сонячно,  мов  проріділа  вись.
Тепер  для  них  і  вечори  світають.
Усі  "але",  усі  "якби"  –  зникають.
Тепер  для  них  й  ніколи  –  це  колись.

26.02.2017



Вимальовуй  її

Вимальовуй  її  на  полотнах  лукавої  ночі.
Чорно-білим  "люблю"  заштриховуй  розріджені  риси.
Як  вітри  акварель  –  осуши  їй  не  сльози,  а  очі,
Щоби  крапом  із  пензля  приборкати  погляди-списи.

Пропиши  її  душу  в  блокнотах  нічного  мовчання.
Порозграфлюй  клітини  і  камери  в  крихітнім  серці.
Хай  рука  не  тремтить,  боягузів  не  терпить  кохання,
Бо  романтик  і  цинік  зійшлися  в  запеклому  герці.

07.03.2017



Тільки  для  тебе  цей  блиск

Тільки  для  тебе  цей  блиск  у  моїх  очах.
Стоплене  сонце  мої  взолотило  коси.
Посеред  весен  я  завжди  ясна  і  боса,
Бо  на  твоїх  руках.

Бо  замилована  стрічним,  таким  п'янким
Поглядом  дужим.  Не  знаю,  де  береш  сили
Втримати,  впестити,  вмовити  всю  мою  суть
До  білизни  душі.

Я  замилована,  згублена,  знайдена  посеред  весен.
Вимови  тільки  найперше  моє  ім'я,
Те,  що  до  інших  між  інших  мене  обрало.
Інші  усі  забудь  і  згуби  їм  лік,
Наче  стопилось  сонце.

Доки  отак  замиловуюсь  потай,  ясна  і  боса,
Небо  твоїх  очей,  що  буває  карим,
Понад  світи,  понад  весни  мене  підносить
Поглядом  дужим.

Я  на  твоїх  руках,  я  –  безпечності  тиха  сутність!
Страх  забуває  найперше  моє  ім'я,
Те,  що  для  тебе  мене  серед  всіх  обрало.
Я  –  твоє  "я".

17.03.2017



Ніби  я  із  твого  ребра

Ніби  я  із  твого  ребра.
Знаєш,  зорі  за  нас  молилися
І  губивши  хвости  у  космічному  просторі,
Бога  благали:  Дай!
Дай  їм  чуда  у  знаний  день
Не  розвіятись  з  пилом  зоряним.
Долотом  Свого  голосу  громовержного
Відсікай  з  наших  тіл  осяйних
Найбагатші  осколки  золота,
Що  завчасно  сплатили  рахунки  бажань.
Дай  їм  чуда!  О,  дай,
Як  на  різних  кінцях  землі,
Підіймаючи  в  небо  нічне  погляди,  спраглі  кохання,
І  шукаючи  моці  душі  та  опори  ногам,
(Де  є  той,  де  є  та,  що,  мов  дзеркало,  рідністю  погляд  бентежить
І  воложить  повіки  та  серце  думкою  скреслою?)
Двоє,  геть  не  чужих,  душа  до  душі  притуляються
Своєю  прозорістю  тільки  на  мить.
Ось  жертовники  тут  побудовані.
Ми  –  світила,  що  Словом  були  запалені,
Розсипаємось  іскрами  у  глибини  й  безмежжя  Всесвіту,
Погасаючи  плинно.
Прийми!
Хай  не  згасне  лишень  кохання,  що  написане  без  пера,
Й  не  зітреться  повік  вже  безвинно,
Бо  вона  –  із  його  ребра!

Так  от  зорі  за  нас  молилися.

25.03.2017



Пурпурово

Нас  не  видно
Ні  тепер
Ні  опісля
Не  лунатиме  пісня  ця
Нас  бувало  багато
Не  там
Я  мережилась
Поміж  мені  чужих
Зигзагово
Пурпурово
Проливалась  в  долоні
Спий
Так  маслисто
Лишалася  спомином
Опиралася
Вижити  б
Жити  б
Лиш
Замальовуй  ці  проміжки
Заповнюй  розхристані  паузи
Між  тепер  і  колись
Зодягаючи  їх
В  пурпуровий
Впиналася  поглядом
Не  вагалася
Я  вже  бачу  ці  порухи
Тріпотіння  примарного
Подихом
Поверни  мене  знову  сюди
Нас  не  буде
Не  там
Пурпурово  мережились  помисли
Як  тепер  і  опісля
Я  пролита  в  долоні
Спий
Це  чекання
Твоїх  вітрил
Так  маслисто  затягує  мить
Почуттями
Втямити  б
Вижити  б
Їм.

04.04.2017



Де  алеї  живі  не  сходжено  

Де  алеї  живі  не  сходжено,
Вбрані  в  вишні  солодкий  цвіт,
Проведи  мене  неушкоджено,
Прихиливши  до  ніг  ввесь  світ.

Нетерпляче  тебе  чекатиму,
Доки  ягідна  зріє  мить.
Поміж  вишнями  тут  блукатиму,
Позираючи  на  блакить.

Я  впліталася  в  коси  Богові  –
Не  згуби  мене,  не  згуби,
Щоб  річки  мої  стопорогові
Улились  до  його  судьби!

Я  у  Бога  просила  вічності  –
Не  забудь  мене,  не  забудь,
Доки  пам'яті  різнобічності
Не  зійдуться  в  єдину  суть!

Дві  галузки  в  плодах  схрестилися,
Пролягають  до  них  сліди.
Як  по  стежці,  що  білим  вкрилася,
По  життю  мене  проведи!

07.04.2017



Зачаровані

Зачаровані,  замиловані,  заворожені
Позирали  все:  зазбирати  би  та  й  у  жменьки!
Ось  хвости  летять  чи  доріжки  це  в  рай  проложені,
Поміж  хмарами?  От  ступити  би  на  срібненькі!

Заколисують.  Повиписують  візерунками
Зорепадними,  зореспілими  сни  преніжні.
Заіскрилися,  застидалися  поцілунками
Долі  спарені,  душі  пещені,  білосніжні.
Заручилися  замиловані  діти  ніжні.

20.04.2017



Розніжені  

Вчора  згадалося,  а  пам'ятаєш,  було  –
Червень  строкато  виписував  наші  дороги?
Вітер  леліяв  високе  твоє  чоло.
Перестороги?

Ні,  не  бувати  розлуці!  Немає  останніх  днів!
Сонцем  розніжені  лишимось  тут  навіки.
Заходом  миті,  розпачем  день  пломенів
І  затуляв  повіки.

Завтра  прийде  несподівано  –  заходом  мрій.
Дві  аж  навік  врізнобіч  розійдуться  долі.
Доле,  благаю,  дороги  його  лелій!
Я  примирюсь  поволі.

20.04.2017



Вже  визначено  все

Вже  визначено  все,  читай  по  небу!
Поблідли  весни,  наче  налякались,
Бо  ми,  смішні,  щоразу  спотикались,
Коли  вчували  в  рідності  потребу.

Читай  по  снах,  по  зорях,  по  долонях.
Не  буде  "до",  і  вже  не  буде  "після".
То  лиш  для  нас  співалася  ця  пісня  –
Той  самий  птах  на  різних  підвіконнях.

Той  самий  янгол  криком  невгамовним
Лякливих  нас  будив  посеред  ночі:
Просніться,  душі,  та  розплющте  очі  –
Без  риску  щастя  не  буває  повним!

Без  тебе,  рідний,  як  же  не  спіткнутись?
Долонь  шляхи  мінливо  так  лягають,
Так  щиро  брешуть,  так  безгрішно  гають
Чуття  і  час,  щоб  в  часі  розминутись.

Вже  визначено  все:  жалі  та  втрати,
Невірні  кроки,  вірності  та  зради,
Зізнань  сміливих  дужі  водоспади,
Мовчань  ціну  і  значення  "кохати".

05.05.2017



Романтик  він.  Брикливо

Отже,  бузковою  гамою,
Граминкою  солодкавого  соку,
Сонця  брикливим  промінчиком
Ти  у  мені  ожила?

Жили  натруджені  буднями
Трудно  розслабити  думкою,
Але  ж  то  ти  мені  музика,
Музо  моя!

Співи  чудні  солов'я,
Реготи  рік  паводкових,
Рики  громів  весняних  –
Все  коло  тебе  замовкло.

Чуються  райські  пісні.
Скроні,  о  благо,  розслабились
Думки  бузковою  гамою:
Отже,  це  ти  у  мені!

05.2017



Романтик  він.  Лінійні

Пробач!
Ці  площини  стрімкі  підкоритися  нам  не  змогли.
Наші  долі  –  лінійні.  У  коліях  днів  пролягли
Паралельні  дороги,  яким  перетнутися  чи  не  судилось?!

Закурличуть  востаннє  над  нами  птахи  перелітно-журливих  світів:
Я  далекий  такий;  я  далека,  як  ти  й  хотів.
Коли  ближче  до  сонця,  то  крила  і  погляди  тліють.

Так,  здається,  напевно,  а  може,  та  ні,  не  варт,  –
Вартові  наших  помислів  вже  нагострили  мечі.
Жодна  думка  не  вислизне,  щоби  сказати  запечене  з  кров'ю  "люблю".

Я  далекий  такий.  Ти  далека  така,  мовчиш.
Шелестіли  вуста,  помолися  за  нас  обох!
Бачить  Бог,  що  святиня  моєї  душі  –  незбагненна  ти.

Я  ночами  таємно,  як  злодій,  дорога  –  дім,
Вигинатиму  колії  долі  твоєї  в  дугу.
Перетнутися  їм,  нашим  долям,  судилося  під  кінець
Днів.

14.06.2017



Романтик  він.  Докір

Ото  й  таке...  Як  хочеш,  так  і  думай,
Пиши  листи,  забарвлені  у  докір,
Гуляй  в  обідню  пору  поміж  вулиць
Так,  ніби  вулиці  покірно  розступились
Перед  тобою  і  твоїм  величчям,
Бо  ти  така,  якою  не  судилось
Їм  дихати,  впиватися,  хворіти.

Біля  воріт  котрогось  із  нерідних,
Невласних,  спорожнілооких,  хмурих
Домів  бездомностей  сучасного  етапу
Твоєї  долі  утікачки-бранки
Спинись!  Ти  тут  колись  уже  бувала,
Вдихаючи  сп'яніння  всіх  присутніх
Чи  духів,  чи  тіней,  чи  навіть  звірів.
Вони  сп'яніли  квітами  і  тоном
Твого  привіту  –  знали,  що  прийдеш.

Так  заздрісно  мені  на  це  дивитись
З-за  рогу  власної  біди  –  провини  дурня,
Який  сказав:  як  хочеш,  так  і  думай!
А  мав  сказати  тільки:  вибач!

16.06.2017



Ці  сльози  котяться  

Ці  сльози  котяться  без  дозволу  і  права,
Прогірклі  маревом:  якби  ж,  якби,  якби...
О,  як  тоді  кохали  б  грішні  ми,
Не  дочекавшись  дозволу  на  щастя
Та  перетнувши  лінію  вогню
Твого  жахіття  і  мого  жалю:
Ми  ті,  ким  є.  Не  май  це  за  напастя!

Тули  мене  до  серця  бережливо!
Прийми  мене  до  серця  за  невісту!
Я  навіснію,  я  збуваюсь  змісту,
Гублю  себе.  Чи  то  таке  можливо  –
Прожити  це  життя,  коли  без  тебе?
Коли  без  тебе,  то  не  хочу.  Ні!
Я  йду  крізь  час  –  пали  мені  вогні,
Лиш  не  дивись  в  майбутнє  прозорливо.
Я  є  майбутнє!  Я  уся  –  тобі!

Бо  завжди,  чуєш,  завжди  впізнавала
Себе  в  тобі.  За  це  мені  покута:
Коли  в  безтрав’ї  зацвітала  рута,
Коли  в  трамваїв  обривались  роги,
Коли  в  церквах  збивалися  пороги,
Вітри  вітрам  розмотували  пута,
Брехали  пообіцяні  дороги,  –
Я  дорого  платила  за  брехню.

Я  є  в  тобі.  А  ти  не  вір,  не  вір.
Себе  вмостивши  у  твоє  сузір’я  –
Я  малювала  теплі  надвечір’я,
Взолочувала,  й  змучений  надвір
Виходив  ти  у  пил  мого  кохання,
Та  блискавиці  в  мене  кидали  святі
За  правду  з  правд,  за  всі  слова  зізнання,
За  те,  що  чуєш  ти  не  ті!  Не  ті!  Не  ті!

Ці  сльози  котяться  без  відпусту  і  чину.
Заплачте  й  ви,  а  я  перепочину.

06.2017



Обезсилені  

Чуєш,  як  між  містами  нашими
Поїздами,  вітрами,  римами
Розривається  час  непрохано,
Але  зримо?

Горизонти  палали  вічністю,
Обнадіювали  загравами.
Я  безкрила  на  мить  скрилатіла
Й  обезсиліла.

Чуєш,  як  між  містами  нашими
Хтось  кує  свою  правду  на  твердо?
А  у  нас?  У  нас  тих  правд  було
Забагато.

Поїздами,  вітрами,  римами
Не  здолати  цю  відстань  вічності.
Хтось  крилатий  на  мить  повірив  в  нас,
Та  не  втримав.

08.07.2017



Немислимі  

Надішли  мені  того  листа,  що  залишився  недописаним.
Пів  вірша  мого  –  пів  життя  у  півкроках  немислимих.
Ясен  світ  кому  потьмянів,  позахмарювався?
Це  намарилося,  затерлося,  адрес  зстарівся.

Самосвітною  не  була  чи  була  зірка  наша?
Догоріло  нам,  позаймалося  та  й  погасло.
Надішли  мені  пів  життя  мрій  немислимих
У  півкроках  своїх  –  листах  недописаних.

14.07.2017



В  ріках  молочних

Сирість  така,  коханий,  –  стратитись  можна.
Густо  лягли  тумани  –  правда  безбожна.
Та  чи  простягнеш  руку  в  ріках  молочних?
Вірно  я  дожидаю  днів  тих  святочних.

Дихати  нам,  коханий,  видано  треба.
Кажуть,  святі  вділили  грішникам  неба.
Сирість  така,  коханий,  –  правди  мірила.
Та  чи  розгледиш  в  мряці:  я  –  твої  крила!

25.07.2017



Серед  злих  доріг

Напиши  мені  серед  злих  доріг  на  шляху  своїм.
Як  зоря  зорю  засоромить  вщент  –  не  дивуйся  їм.
При  слабім  вогні  у  сирих  домах  і  під  свист  вітрів  –
Напиши  мені  багажем  життя,  тяготою  брів.

Проминули  нам  небеса  ясні  та  рясні  дощі.
Відпустились  нам  і  навмисне  зло,  й  чорнота  душі.
Ти  ходив  в  світи,  ти  любив  жінок,  воював  і  пив.
Я  –  плела  вінки,  колоски  інтриг  і  тенета  див.

Ти  казав  мені:  як  збудую  дім,  позову  й  тебе.
Я  сміялась  все:  по  воді  пером,  ще  й  перо  рябе.
Закрутило  нас.  Ти  поїхав  сам  заробляти  гріш,
Я  ж  упала  з  сил  видивлятись  даль,  як  протерла  пліш.

Я  сіріла  тут.  Порошились  дні  та  мели  сніги.
Темнота  вікна  холодила  біль  і  кляла  борги.
Ти  самотньо  їв  зачерствілий  хліб,  спліснявілі  сни,
Як  промерзлий  ліс  чи  розмоклий  лист  –  все  чекав  весни.

Так  втекли  роки  і  ніхто  не  знав,  де  шукати  їх.
Напиши  мені,  чи  не  тисне  жаль,  чи  не  душить  сміх?
У  чужих  краях  за  пустим  столом  при  слабім  вогні,
Як  затерпне  мить,  сполотніє  ніч  –  напиши  мені!

28.07.2017



Четвергові

Знаєш,  які  ми  були  до  того,  як  стали  ніякими?  –
Розуму  непідвладними,  хоча  й  з  усіма  однаковими.
Мріяли  не  хворіти  буденщини  злою  тягучістю
І  здивувати  світ,  або  принаймні  матір.

Мріяли,  –  наші  діти  будуть  такими  мудрими,
Що  й  сови  нервово  закурять,  книги  свої  гортаючи.
Все  буде  в  нас  до  ладу:  кури  нестимуть  яйця
Й  яблуні  аж  стогнатимуть  під  тягарем  плодів.

Ти  у  суботу  зранку  соковитий  газон  підстригатимеш
І  до  сусідів  невимушено:  добридень!  А  як  ся  маєте?
Я  в  фартушку  й  рукавиці  кухонній  в  дрібненькі  вишеньки
Вийду  і  трошки  пафосно:  милий,  ходи  вже  їсти!

Хай  ті  сусіди  дивляться,  з  нас  не  відніметься.
Нам  ще  паркан  фарбувати,  жити  і  цілуватися,
Потім  мирити  посварених  твого  пса  і  мого  кота,
Сваритись  самим,  а  потім  ще  цілуватися.

Ну  а  в  неділю  вечором  після  гостей  і  музики
Я,  вся  така  розніжена  вином  і  твоєю  присутністю,
Все  ще  в  вечірній  сукні,  не  бійся,  не  приставатиму,  –
Сяду  тихенько  дивитись,  як  працюєш  за  письмовим  столом.

Мій  найдорожчий  скарбе,  біля  тебе  так  легко  дихати!
Думати  геть  не  хочеться,  ані  судити,  ні  зважувати.
В  стінах  твоєї  певності  засну,  а  ти  візьмеш  на  руки
Й  перенесеш  у  ліжко  свій  найдорожчий  скарб.

Знаєш,  такими  залишаться  ті,  що  ніколи  не  будуть  інакшими,
Що  навіть  в  четвер  ніякий  не  стали  й  собі  ніякими,
Бо  не  хворіли  в  буденщині  злій,  смакували  її  тягучістю,
І  здивували  світ,  або  принаймні  матір.

02.08.2017



Нехай  не  я  

Нехай  не  я  сьогодні  задихатимусь
Від  простоти  твоїх  просторих  слів,
Нехай  не  я  з  твоїм  безсонням  знатимусь,
Коли  блудитиму  посеред  власних  снів,

Нехай  не  я,  як  перша  з  необхідностей,
Тобі  згадаюсь  в  щастя  п’яну  мить,
Нехай  не  я  тобі  скарбниця  рідностей,
Та  хай  нам  неможливе  не  болить!

02.08.2017



Цілісні  

Відлетіло  голубкою  чи  билиною.
Не  зі  зла  обмануло  нас,  видить  Бог!
Я  була  б  тобі  цілою  половиною,
Але  мали  ми  цілісності  за  двох.

27.08.2017



Романтик  він.  Ніжна  туманність

Літо  скінчилося.  Наче  квіток  пелюстки,
Вії  твої  облетіли  і  відлетіли.
Кожна  з  семи  вкрала  у  мене  по  мрії,
Лиш  по  одній,  але  кожну  зі  словом  "ми".

Ти  не  веселка,  бо  в  тебе  не  сім  кольорів.
Ти  не  перната,  бо  крила  твої  прозорі.
Ти  так  задумливо  дивишся  все  на  зорі!..
Я  б  за  тобою  по  їхніх  осколках  брів

Вічностей  сім,  ген  аж  до  сьомого  неба.
Ніжна  туманносте,  змилуйся  і  зупинись!
Вись  не  дає  отямитись  і  оцінити,
Хто  я,  йдучи  по  осколках,  і  що  нам  для  щастя  треба.

Я  б  тобі  небо  –  до  ніг,  а  з  зірочок  –  вінки!
Я  б  тобі  вітер  –  у  коси,  а  океани  –  в  очі!
Я  б  тобі  з  гір  кам'янистих  всипав  м'які  піски!
Я  б  тобі  кутав  плечі  у  оксамитові  ночі!

Кожне  з  семи  життів  у  мене  вдихнув  твій  усміх.
Кожна  з  семи  смертей  носила  твоє  ім'я.
Кожну  пелюстку  зривав  нашої  мрії  поспіх.
Літо  скінчилось,  квітко,  наче  скінчився  я.

09.2017



Навіки  певні  

Якщо  ти  справді  вмієш  мене  читати,
То  де  підкреслюєш  тонко,  майже  прозоро?
На  зорі  дивишся  так,  наче  це  пророки.
Не  запече,  не  заколе  блиском,  туманить  очі.

А  ночі  досі  глумливі,  зривають  певність.
Стають  непевними  навіть  слова,  що  з  окликом.
Твоє  ім’я  завжди  зібране  й  ходить  поруч
З  моєю  ж  найнезбагненнішою  поразкою.
Я  маю  царство  –  все  у  твоїх  руках!

Мені  здається,  в  тебе  блакитні  вулиці,
Блакитні  вікна  дому  твого  блакитного,
Блакитне  небо  робиться  нагло  заздрісним
Поміж  блакиті  спільних  на  двох  очей.
Мені  здається,  пари  на  двох  достатньо,
Тож  я  крізь  тебе  вдивляюся  у  життя.

Коли  ти  поруч,  мій  дух  перехоплює  враз.
Твій  ангел  суворий,  та  крила  важкі  розправивши,
На  мене  дивиться  пильно,  немов  вивчаючи,
Й  тоді  всміхається  давній  своїй  знайомій.
Адже  і  справді  –  вічність  занадто  давня,
А  він,  пригадую,  в  мене  позичив  крила.

Якщо  ти  справді  вмієш  мене  читати,
То  пропиши  між  рядків  свої  запашні  обітниці.
І  там,  де  в  мене  коми,  у  тебе  випадуть  коми.
І  там,  де  в  мене  двокрапки,  у  тебе  будуть  переліки.
І  там,  де  чиста  сторінка,  впишеш  своє  ім’я.

Хай  буде  навіки  певним  кожне  слово,  що  з  окликом!
Я  бачу  все,  що  в  мені  підкреслюєш  майже  прозоро.

02.09.2017



Перната

Закохалася.
Аж  крила  мені  з  пожовклого  листя  виросли.
Дивись,  яка  птаха  –  перната,  чудна,  тріпотлива.
Тримаюся  проти  вітру,  вростаю  у  нього  пір’ям
Під  нашим  сузір’ям.

Вважай  мене  дивом,  дивуйся  мені  втішаючись!
Нехай  ненадовго,  –  вражай  мене  тихою  шаною!
Мов  скарб  пригортай  до  грудей  і  за  руку  мене  веди.
Прощаючись  –  залишай  сліди.

Крізь  пальці  просипались  крихтами  ласки  твої  та  любощі.
Скупа  і  ревнива  хитрую,  своє  й  не  своє  видзьобую,
І  так  гарячково  пірнаю  в  гарячі  твої  долоні,
Мов  тиском  у  скроні.

І  лиця  палають,  і  криця  у  порох  стерлася.
Лиш  крила  з  пожовклого  листя  з  глибин  моїх  ввись  здіймаються.
Я  досі  нікому  так  легко  в  полон  не  здавалася.
Тепер  –  закохалася.

18.09.2017



Листопадиться  

Літепло.  Любий,  а  вкрий  мене  доторком!
Вже  листопадиться,  купчаться  равлики,
І  листоноша  у  сірому  гольфі  трішки  блідіший,  ніж  завжди.

Вікна  пітніють  по  ранках,  зарюмсані.
Я  ж  так  їх  пестила  ніжно  долонькою,
Як  проводжала  тебе  і  стрічала,  наздоганяючи  поглядом!

Потайки,  помацки  стіни  вивчаючи,
Перетікаю  із  пустощів  в  мудрощі.
І  шелестить  вереснево  розбурханість  близькості  помислів.

Запавутинилось,  вкрилося  інеєм
І  замережилось  ранками  свіжими.
Дольками  сонце  ділила  нам  порівно  і  додавала  до  чаю.

Вичавить  небо  над  нашою  хатою
Найсоковитіше  з  осені  зливами,
А  перехожих,  котрих  зачекалися,  порозганяє  із  вулиць.

Можеш  приходити  вітром  остуджений,
Руки  промерзлі  я  грітиму  подихом.
Літепло,  любий?  То  вкрий  мене  доторком,  бо  листопадиться!

29.09.2017



Романтик  він.  Пташина  забаганка

Облиш  оце  леліяння  порожнє
Смішних  скарбів,  пташиних  забаганок,
Образ  уявних.  Кожен  добрий  ранок
Тобі,  тобі,  тобі,  тобі,  тобі!..

Не  підкоряй  мене  гординею  підкорень!
Не  притуляй  мене  до  вибору  невартих!
Не  забувай  мене  навмисне,  через  силу  –
Помилуй!

Я  твій  до  скону,  я  у  тім  не  винен.
Гони  і  кидай  чи  даруй,  вимінюй.
Шукати  шлях  назад  –  це  все,  що  вмію
І  смію.

Прийми  мене,  вкради,  позич,  обтріпай...
Я  натворю  для  тебе  безліч  добрих  ранків.
Люби  мене!  Хай  це  буде  остання
Твоя  смішна  пташина  забаганка.

02.12.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953271
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2022

Не ловила метеликів

Не  ловила  метеликів  сачком,  не  препарувала  найяскравіших  з  них  голками,  не  ховала  в  кишені  осколки  зірок,  що  падали  з  неба,  не  впивалася  жадібно  чужою  вродою,  не  шукала  відмовок  там,  де  їх  і  не  могло  бути,  не  просила...  Не  просила!  От  і  перше  прозріння,  як  результат  самоаналізу:  не  просила!
Де  твоє  щастя,  дівчинко?  Кому  ти  його  позичила?  Чи  не  його  ти  розтоптала,  коли  на  пальчиках  обходила  боком  власну  долю,  бо  боялася  в  ній  наслідити?  Акуратна  аж  до  психозу.
Тобі  казали:  будеш  там  однією  з  кращих!  А  ти  сіяла  сумнів  і  відмовлялася  навіть  прийти.  Тобі  казали:  ось  світ,  він  мріє  впасти  до  твоїх  ніг!  А  ти  озиралася  довкола,  –  та  ж  тут  так  тісно!  Краще  я  посуну  свої  ноги,  щоб  світові  було  куди  падати.  Тобі  несли  оберемки  квітів,  –  цвіти  між  ними,  дівчинко,  найяскравішими  барвами,  милуй  око!  А  ти  бігала  з  глеками,  носила  чисту  воду,  підсипала  у  вази  цукор,  щоб  надовше  зберегти  їхню  свіжість,  та  так  і  не  набулася  у  квітучому  затишку.  А  потім  –  зігрібала  в  жменю  крихти  своїх  нещасть,  дрібненькі  зовсім,  бо  не  падають  великі  нещастя  на  того,  хто  не  навчився  смакувати  щастям.  Збирала  їх  і  ховала  в  серці,  наче  в  позолоченій  шкатулці,  як  найбільший  свій  скарб.  І  закривала  на  сто  замків!
Мої  маленькі  нещастя  тільки  мої!  –  казала  ти,  –  як  майстерно  я  вмію  з  ними  поратися,  боротися  з  ними.  Не  вірите?  То  подивіться,  де  вони?  Їх  не  видно,  вони  надійно  заховані  в  дорогоцінній  шкатулці,  запаковані  в  коробочку  переконань,  а  та  коробочка  ще  в  одну  коробочку  і  ще  одну,  і  ще,  і  ще…  І  все  це  щедро  пересипано  пінопластовими  кульками  мовчазного  схвалення  і  обмотано  скотчем  часу.  Хіба  ж  я  не  молодчина?  –  Підсумовувала  ти.  Та  від  цього  нещасні  твої  нещастя  робилися  ще  нещаснішими,  замаринованими  незбагненною  порожнечею,  неосяжною  самотою.
Допомога?  А  що  це?  Ах,  те,  про  що  потрібно  просити?  Ні,  не  працюю  з  таким  матеріалом.
Здається,  дівчинко,  ти  й  себе  помістила  у  ту  шкатулку  і  маринуєшся  у  власних  соковитих  бідах.  Самостійна  аж  до  психозу.
Не  вір,  не  бійся,  не  проси!  –  це  тюремні  закони,  що  писані  не  для  розґратованих.  Але  ж  гордість?  Ну  добре,  добре,  гордість  –  пані  надто  вперто  переконлива  і  надто  переконливо  вперта,  та  що  коли  просити  і  не  потрібно,  коли  щастя  падає  з  небес,  тільки  встигай  розкривати  долоні  й  ловити?  Що  тоді  стримує  тебе,  щоб  не  кинутись  у  вир  найчуттєвіших  подій,  найсолодших  емоцій?  Що  не  дозволяє  натиснути  кнопку  пуску  для  свого  запланованого  життя?
Віддайте  найбільший  шматок  торта  іншим,  бо  мені  буде  незручно  їсти  його  на  публіці.  Так  смішно  та  сумно  водночас  –  самопожертва  як  прояв  психозу.
Ти  не  зривала  квітів  на  чужих  клумбах,  не  проходила  байдуже  повз  розсипані  на  ринку  мандарини,  не  ув’язнювала  в  сірникових  коробках  хрущів  і  світлячків  задля  забави,  не  закінчувала  розмову  першою,  щоб  не  залишати  у  душах  осаду,  не  просила…  Не  просила!
Дехто  вважає,  що  гордість  свідкує  про  гідність  людини.  Інші  ж  вважають,  що  це  свідчення  духовного  та  етичного  падіння.  І  у  обох  сторін  є  переконливі  аргументи  –  безумні  переконання  безумного  людства.  Обирай  сторону!

[i]12.2016[/i]

[i]Ілюстрація  –  картина  Крістіан  Шлое
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953033
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2022

Пісня пропащої

[i]"And  in  the  liquid  mirror  glowed  the  clear  perfection  of  her  face"  Alfred  Tennyson  "Mariana  in  the  South"

Ілюстрація  –  картина  Тетяни  Молодої    [/i]



Правнук  ворожки

Я  виходжу  з  хати,  прочиняю  фіртку.
Стежка  –  в  камнескоки,  небо  –  в  зоредірку.
Треба  б  повернути  вкрадене  зі  вчора.
Калабані  мутні.  Серце  смутночоле.

Ти  –  правнук  ворожки,  найгідніший  фраїр.
Васильки-волошки,  що  мене  чекає?!
Ми  на  перелазі  –  щічечка  до  щічки.
Тиша  –  в  хрущостаї.  Обрій  –  в  вікносвічки.  

09.07.2016  



Реготи  причинних

Ти  прийшов  в  мій  монастир
Зі  своїм  уставом
І  бубниш,  як  душпастир,
Про  свободу  й  право.

Потічком  вода  брудна.
Селі  гамір  стишать.
Ти  чудний  чи  я  чудна?
Брешеш,  наче  дишеш.

Ядра,  брили  (каламбур!)
Гупають  у  клумби.
Перепалка  з  амбразур  –
Спадок  тумба-юмби*.

Зорі  згасли,  нічка  –  тать.
Тужно.  Чути  вої.
В  темінь  душ  не  прочитать,
Скручую  сувої.

Драна  плахта  –  не  фата.
Із  розгону  –  в  бровку.
Повз  проносяться  літа,
Вельон  мій  у  сховку.

Дзвони,  дзвони.  Рій  пожеж.
Гасять  досі  чинних.
З  монастирських  білих  веж  –
Реготи  причинних.

15.08.2016

*Жартівлива  назва  народів  з  низьким  рівнем  інтелекту



Дурна  й  пропаща

Вийти  за  тебе?  Ступити  на  стежку  кращу?
Мудра  пішла  б,  ну  а  я  –  і  дурна,  й  пропаща.
Хочеш,  вкладай  все  гостріше  каміння  в  пращу*,
Цілься  у  мене,  бо  відповідь:  ні,  нізащо!

Бути  твоєю?  Любити  тебе  довіку?
Знаєш,  без  сміху  тебе  не  назву  чоловіком.
Кожного  дня,  розімкнувши  свої  повіки,
Я  б  сподівалась  пришвидшення  плину  віку.

Раптом  всі  справи  мої  перетворяться  в  наші,
Ну  а  про  рішення  їх  мені  й  подумати  страшно.
Бути  з  тобою  –  це,  наче  наїстись  каші,
Корисно  дуже.  Біда,  що  не  дуже  смачно.

08.2016

*Метальна  зброя



Пісня  пропащої  

Не  знервована,  не  засмучена,
Просто  змучилась.
Заспокоєна.  Не  зчарована,
Не  приручена.  

Незарученість,  неодруженість  –
Як  доручення.
Некерована  –  не  спростовую.
Не  накручуйте!

Не  хворію  я!  Не  змінилась  чом?  –
Бо  не  скучила.
Бо  не  зрадили.  Бо  не  зрада  це,
Де  не  влучили.

Плачу  голосно
Сріблом-золотом,
Чавуном.
Рвучко  й  коротко
Перекинуто
Горі  дном
Долі  зболені.
Далі  зморені
Списком  фраз.
Ручки  впущені,
Сни  пропущені
Через  раз.

Ось  зцілована,  зачарована,
Та  не  я.
Ось  пригублена,  та  не  згублена  –
Теж  не  я.
Ось  піднесена,  смутки  стесані
Не  мої.
Ось  змарніла  (ось  я)  на  білому
Полотні.

Ось  пропаща  у  пащі  пращурів,
Що  абищо,  пручатись  зась,
Прагнуть  мститися,  причаститися
До  тутешнього.  Повилазять
З  фотокарточок.  Під  підсвічником
Воском  ліпляться  ці  гримаси.

Ось  відстрочені  клятви  й  порчі  злі.
Напророчено  (от  вже  й  ласі!)
Заговорені,  точно  скорені,
Всі  нащадки  у  сім  колін.
Поторочі  пропащій  в  очі  тій
Заглядають,  шукають  тлін.

17.08.2016



На  перехрестях  доміно

На  перехрестях  доміно  –
Крихких,  лякливих,  покрапле́них
(Не  має  терпкості  вино,
Не  має  запаху  вино,
Як  в  чорно-білому  кіно)
Приходь  до  мене!

Ні  з  чим  не  змішуй  цих  слів  нектару,
Гіркішим  буде  нехай  від  хмелю!
Отак  впираюсь  ногами  в  стелю,
Спускаю  пару.

Коли  прискладане  віно
Привабить  ле́генів  хвале́них
(Моє  невимовлене  дно,
Моє  невимолене  дно  –
Неначе  біле  полотно)  –
Приходь  до  мене!

08.2016



Ланню  пораненою.  Хто  як  не  ти

Хто,  як  не  ти,
Розіпне  мої  вибрики  солодкогранним  дотиком?
Хто,  як  не  ти,
Розкуйовдить  охайність  мою  і  вишуканість?
Хто,  як  не  ти,
Скаже:  годі  перечити!  Бачу,  вже  зморена.
Хто,  як  не  ти,
Видихатиме  доти,  допоки  і  я  не  видихну?

Бачиш,  осінній  лист  загрібається  в  купу  золота?
Хочеш,  залишусь  тут,  а  ти  підеш  своєю  дорогою?
Хочеш,  прикинусь  ланню  –  пораненою,  скореною,
Ти  ж  рахуватимеш  плями  на  хутрі  –  криваві  та  вроджені?

Чуєш,  як  сурми  сурмлять,  як  пшениці  на  хліб  наш  мелються,
Води  плюскочуть  в  Дністрі,  який,  сліпець,  розділяє  нас,
Будні  шепочуть  про  свята  заздрісно  білим  голосом?..
Як  же  примусити  їх  замовкнути,  а  мить  –  зупинитися?

Можу  сміятися  голосно,  плакати  тихо  й  коротко.
Можу  чолом  впиратися,  коли  забажаєш  противника.
Досі  в  таємних  молитвах  була  твоєю  опорою.
Хочеш,  заборони  відсьогодні  за  тебе  молитися!

***

Але  ж  не  огортаєшся  шлейфом  парфумів,  що  насичені  щастям  й  трояндами.
Не  витираєш  мокре  волосся,  час  від  часу  в  скроні  цілуючи.
Скажи,  на  колінах  моїх  чи  ти  встигнеш  знайти  заповітний  затишок,
Доки  своєї  любові  та  святості  на  не  своїх  шляхах  я  не  розхлюпаю?

То  є  слова  нерозумної,  слова,  що  не  сіють  мудрості!
Звісно,  що  встигнеш,  бо  вічністю  ми  повінчані!
Як  же  тебе  чужого  не  вкрасти  безсовісно  в  іншої?
Як  же  тебе  свого  не  втратити  так  нерозсудливо?

***

Хочеш,  приходь  таємно  до  мене  незрячої  по  ночах
І  розфарбовуй  каштанові  коси  мої  сірим  кольором.
А  як  забудеш  мене  на  полиці,  поміж  книжок  заховану  –
Буду  всихатись  ромашкою  і  щільно  вкриватись  порохом.

Холодом  першого  інею  пальці  мої  приручені
Креслять  на  шибках  щоранку  профілю  дивного  обриси.
Душі  заплаканих  вікон  слізьми  змивають  рукописи
Щемних  картин  пророцтва  пальців  навік  обпечених.

Ким  себе  знатиму  я,  коли  доспіваю  цю  пісню?
Ким  себе  знатимеш  ти,  коли  цю  пісню  дослухаєш?
Вкотре  згрібаю  крихти  надій  незграбними  рухами.
Ще  не  знайомі  знайомці,  а  я  вже  серця  розбурхала.

Бачиш,  осінній  лист  загрібається  в  купу  золота?
Хочеш,  залишусь  тут,  а  ти  підеш  своєю  дорогою?
Хочеш,  прикинусь  ланню  –  пораненою,  скореною?
Плями  рахуй  на  хутрі  моїм  –
Криваві  та  вроджені!

16.09.2016



Самоти  сто  років

[i]"Всяка  річ  -  жива.  Треба  тільки  зуміти  розбудити  її  душу."
Г.Г.Маркес  "Сто  років  самотності”[/i]

Я  була  б  твоєю  самотою
В  опівнічних  серця  закавулках,
Зігрівала  будні  простотою,
Відреклась  від  імені  та  думки.

Я  сіріла  б  стінами  важкими
І  скрипіла  старістю  підлоги,
Пролягала  тінями  чіткими,
Свистом  вітру  лоскотала  ноги.

Сирістю  закинутого  серця
Я  живила  б  витоки  потоків...
Краплі  бурі  на  осколку  скельця,
Як  печатка  –  самоти  сто  років.

03.10.2016



Між  ялицями  зозуля

Няньку  мій  солодкий,  ой  нянечку!
Не  віддайте  ня  старому  за  панночку,
Бо  у  пана  грубі  руки  та  серденько.
Ох,  зів'яне  Ваша  ружа  даремненько!

Мамцю  моя  гожа,  ой  мамочко!
Ци  Ви  так  ся  віддавали  за  нянечка?
Ци  й  у  Вас  гіркії  сльози  котилися?
Ци  не  Ви  то  ще  до  шлюбу  любилися?

Між  ялицями  зозуля.  Ех,  грішна  я!
Обірвалася  лічилочка  спішная.
Я  пригледіла  ялицю  сю  пишную.
Уж  не  знайте  ня  пустую,  колишнюю!

Лем,  соколику,  швидкий  мій,  приручений,
На  сю  стежку  в  гори,  часом  покручену,
Приведи  ми  мого  любка  коханого.
Стільки  й  буде  того  щастя  незнаного.

Суне  хмара  та  й  густая,  та  й  чорная.
Уж  співати,  уж  сміятись  не  годна  я.
Маю  личко  білосніжне  і  серденько,
Не  позволю  їм  зчорніти  даремненько!

04.10.2016



Ти  сказав.  Останній  із

Ти  сказав:  я  останній  із...
Ти  мені  позавчора  снилась.
Я  чекав  біля  тих  беріз
Ночі  дві  та  два  дні  –  звершилось.

Ти  сказав:  я  тебе  навчу,
Тільки  сни  не  спускай  у  воду!
Я  повинен...  Мовчиш.  Мовчу.
Я  останній  із  того  роду.

Ти  сказав:  молода,  то  й  що?
Ти  ж  чужі  вже  читала  долі!
Поторочі  у  поміч!  –  Шок.
Креслю  думкою  коло  з  солі.

Ти  сказав:  не  втечеш,  забудь!
За  спиною  примари  зріють.
Озирнулася  –  каламуть,
Лиш  тумани  кругом  біліють.

Озирнулась  –  одні  ліси.
Це  було  вже,  о  сни  пророчі!
Загорілась  трава,  гаси!
Жодних  свідків.  Палають  очі  –

Не  зажмурилась.  Дайте  сил!
Чорногора  снує  свободу.
Ти  моєї  руки  просив,
Як  остання  надія  роду.

04.10.2016



Пересмішниця

Приймеш  ким  мене,  як  постукаюсь?
Наша  зірка  на  небі  скраєчку.
Впізнаю  її  ще  ізмалечку.
Не  жени  мене!
Зостаюсь.

Переспівниця,  пересмішниця  –
Ось  ім'я  моє  та  призначення.
Як  заплачеш  ти,  то  заплачу  й  я.
Коли  грішник  ти,  ось  я  –  грішниця.

Хай  невтішену  і  покинуту,
Хай  загублену,  позабутую,
Словом  зранену,  болем  скутую,
Заблукалу,  до  тебе  б  линути,
Та  зови  мене!

11.10.2016



Ніжна

При  свічках  надвечірків  сніжних
Я  занадто  відверто  ніжна.
Ця  відвертість  –  п'янке  вино,
Йду  із  нею  на  дно.

П'ю  за  двох,  бо  в  зимовій  стужі
Ти  занадто  відверто  байдужий.
Іншій  в  келих  налиєш  віршів
Із  моєї  душі.

В  надвечірках  густих,  наче  туш,
Дві  долоні:  гаряча  й  студена.
Перша  римою  душ  полонена,
Друга  –  прозою  душ.

17.10.2016



Перелякана

Дивилася  на  них,  мов  перелякана,
А  потім  довго,  дуже  довго  плакала.
Давно  вже  сподівання  всі  зіжмакала
Й  бажання.  Але  вчора  все  ж  заплакала.

Щось  обірвалося  –  завмерла,  милувалася.
Це  ніжність  дивним  трепетом  озвалася?
Сама  собі  безмірно  дивувалася.
Пів  ночі  від  ридань,  дурна,  здригалася.

І  відчувалось,  і  росло  й  тривожило.
Усе  нутро  і  обпекло,  й  стриножило.
Дивилася  на  них,  мов  заворожена.
О  Боже!

26.10.2016



Змучений  вірш

Я  трошки  змучилась.  Я  полежу  ось  тут,
Накриюсь  коцом  так,  щоб  з  головою.
До  бою?  Знову?  До  якого  бою?
Кому  світити?  –  В  венах  кров,  не  ртуть.

Люмінесцентна?  Штучна?  Лей,  лей,  лей!
О,  дайте  пити,  дайте  мені  пити!
В  сирій  темниці  чи  в  тіні  алей  –
Усе  байдуже,  лиш  би  відпочити.

В  питанні  вічнім:  бути  чи  не  бути,
Марнот  марнотою  у  вічності  минути?
Шукаєш  користі.  Питання  став  ребром!
Вже  як  прийнятність,  звичку  й  необхідність

Я  з  власним  псом  вбачаю  більшу  рідність,
Як  із,  пробачте,  що  веду  пером,
Сусідом  першим  чи  найвищим  паном.
Тому  веду  поетом-графоманом:

Я  змучилась,  не  руште,  це  мій  кут!
І  дайте  спокій,  дайте  мені  спокій!
Мені,  з  часів  Адама  простоокій,
Вже  прописали  сім  томів  покут.

08.11.2016



Не  випадкова  зайшла

Не  випадкова  зайшла,  –
Я  прочанка,  що  знала  куди  вона  йде  і  до  кого  буде  молитися.
Я  сьогодні  до  тебе  постукалась,  щоб  води  з  твоїх  рук  напитися.
Впусти!  Ти...

Ти  для  мене  світив,  наче  зірка  яскрава,  дороговказна.
Скільки  злих  кілометрів  я  подолала,  вже  й  не  злічити.
Я  шукала  душі  порятунку,  бо  зачала  вона  гірчити,
Та  манила  цієї  зорі  чистота  алмазна.

Я  в  дорозі  від  болю  і  жалю,  бувало,  стогнала  стогоном.    
Нили  ноги,  подерті  кущами,  що  з  найтерпкішими  ягодами.
Я  гадала:  затерпне  біда!  Хай  ця  терпкість  злагодами
Нам  на  долю  лягає,  бо  нам  же  з  тобою  жити!

Я  не  просто  стогнала,  я  ридала  навзрид,  я  корчилась,
Коли  небо  нічне  затягалось  зловісними  хмарами.
Навіть  янголи  Божі  у  ночі  такі  по  землі  не  літали  парами,
Й  пастухи  не  одну  вівцю  загубили,  а  цілі  отари.

І  немовбито  душі  неупокоєні,  вітри  завивали  тужно,
І  свистіли,  і  дерли  мій  одяг,  і  обпікали  шкіру,
І  у  серці,  в  моєму  серці  безжально  свердлили  діри,
І  не  мали  у  тому  міри.

Я  брела  одиначкою,  що  спрагла  людського  слова,
Перетнула  небесну  твердь  і  моря,  і  сушу.
Волочила  поламані  крила  й  зотлілу  душу,
Та  твердила:  дібратись  мушу!

І  нарешті  я  взріла,  підвівши  погляд,  твій  дім  між  хмарищ.
Серпантином  звивалась  дорога  і  дорого  брала  за  кроки.
Я  гадала,  ввійшовши  в  грозу,  вже  навік  з  мене  змиються  вроки.
Я  гадала:  він  дочекався,  бо  непохитний!

Ти  ж  для  мене  світив,  наче  зірка  яскрава,  дороговказна.
Та  чи  разом  з  дощами  пролився,  бо  з  дороги  жадатиму  пити?
Утамовую  спрагу  поволі,  кожну  краплю  беруся  лічити.
Після  знаку  дорівнює  –  нам  із  тобою  жити?(!)

13.11.2016



І  гірчить  на  губах

Я  занадто  звичайна,  занадто  звичайна,  пробач!
Я  невдачі  твої  пожинаю  і  сама  ж  їх  сію.
Коли  буде  зовсім  нестерпно,  я  перейду  на  плач
У  найдальшім  кутку  кімнати,  бо  на  людях  не  смію.

Я  занадто  ревнива,  занадто  ревнива,  прости!
Я  палити  мости  наловчилася  хвацько  і  досі
Переконую  світ  і  себе,  що  вогненні  хвости
Глупих  ревнощів  –  хною  фарбують  невтішену  просідь.

Я  не  та,  що  тобі  потрібна,  я  занадто  не  та.
Але  й  надто  нестерпно,  щоб  ставити  зважену  крапку.
Я  мов  спринтер  біжу,  та  втікає  від  мене  мета,
Тож  безсила  й  захланна  навздогін  їй  кидаю  шапку.

Біля  тебе  промерзне  моя  оголіла  душа,
Я  ж  не  зможу  твою  попороти  й  вдягтись  по-зимовому.
І  гірчить  на  губах  кожне  слово  з  цього  вірша,
Розчинилась  солодкість  моя  в  смаку  полиновому.

13.11.2016



Не  читай  моїх  віршів

Застрягає  в  горлі  ніч
Підла  і  самотня.
Стрягнеш  з  нею  пліч-о-пліч,
А  в  кишені  –  сотня

Шкаралуп  розбитих  дум,
Випитих  сирими.
Попід  вікна  ходить  сум,
Підглядає  в  рими.

Снігом  вишню  замело,
З  ким  тепер  журитись?
Виє  місяць  на  село.
Серцю  б  коцом  вкритись.

Не  читай  моїх  віршів!
Міряй  нічку  кроком!
Гнів  мій  знову  розпашів  –
Ллю  вишневим  соком.

14.11.2016



Ґави

Знов  моє  безсоння  п'є  студену  воду
І  рахує  вівці,  проклинає  ніч.
Крик  загасить  тишу,  наче  оцет  соду.
Закурило  хату.  Вичищаю  піч.

Гулі-гулі,  ґави,  їжте  мої  страви!
Порала  пів  ночі,  змучилася  фест*.
Поторочі  глупі  мають  дві  забави:
Лізти  людям  в  очі  та  крутити  хрест.

Ніч  гірка,  як  редька,  звичаєм  суворим
Кучеряві  нерви  в  косу  заплете.
Я  собі  заплачу  за  вчорашнім  горем:
Хтось  розсипав  щастя,  а  біда  мете.

15.11.2016

*Фест  –  сильно,  дуже



Січе

Січе.
Лиш  не  збагну,  чи  дощами,  а  чи  мечем?
Будеш  мені  миротворцем  чи  палачем?
Звідки  цей  щем?

Пече
Рана  відкрита.  У  неї  тебе  впущу.
Сіллю  просиплешся,  я  ж  і  за  це  прощу.
Занапащу
(Ще  й  ще!)
Душу  впокорену.
Полум'ям  грій,  свіче!
Холодом  нищить  і  наче  палач  січе
Цей  непоборний  щем.

Вогнище  болю  –  кров'ю  його  пригощу.
Я  ж  бо  за  себе  тільки  собі  й  відомщу.

Січе.

18.11.2016



Безжальна  круговерть

О  підла  ноче,  змилуйся  над  нами!
Чому  вичікуєш  під  урвищем  сердець?
Годують  люди  грішними  синами
Тебе  захланну,  аж  тріщить  терпець.

Підступна  ноче,  серце  ж  бо  не  кремінь!
Як  скотиться  з  обриву,  то  на  смерть.
Лиш  сонце  заіскриться,  виїсть  темінь,
Як  знову  ніч  –  безжальна  круговерть.

22.11.2016



Псевдоніми

Називай  так,  як  хрещена.  Не  для  тебе  мої  псевдоніми,
Не  для  тебе  ці:  дякую,  прошу,  заходьте  у  гості...
Досконало  вивчала  мистецтво  брехні  й  пантоміми,
Чергувала  гримаси  образи,  зневіри  і  злості,

Театрально  вклонялась,  немов  невпокорена  кішка,
Виверталася  гнучко  та  рвучко  стрибала  у  очі.
Так  звивалась  до  тебе,  крізь  тебе,  від  тебе  доріжка.
А  захмарене  небо  являло  ознаки  пророчі

Над  засіяним  полем,  та  з  витоптаними  ранами.
Чи  посходить  щось  добре  на  нім  з  безіменного  сімені?
Не  за  лицями-масками,  не  за  виточеними  станами,  –
За  єством,  за  приреченням  називай  мене  завжди  по  імені.

Осінь  2016



Лічені-перелічені.  Як  приступити  до  тебе

...як  приступити  до  тебе,  якщо  ти  –  мій  ковчег  заповіту?
Святощі  сховані  в  ньому:  пахощі  та  скрижалі.
Певно,  зотлію  з  розпачу,  якщо  станеш  марнотою  світу!

Очі  сумні  сховала  під  клаптем  густої  вуалі.

...ріки  течуть  бурхливі,  та  з  витоків  непримічених.
Взялося  відки  кохання  моє,  таке  несподіване?
Скільки  ж  отих  засмучених,  лічених-перелічених?

В  когось  і  щастя  замовчане,  а  в  когось  –  горе  оспіване.

...дай  мені  сили  стати  для  серця  його  святинею!
Муки  –  від  нитки  тоншої,  а  правди  –  від  ружі  кращої!
В  лагідні  дні  –  примарою,  в  хижі  –  вогнем,  богинею!  –

Так  розстилалась  з  туманами  змучена  пісня  пропащої.

...ріки  течуть  хвилюючі  днищами  кам'янистими,
Очі  у  днища  запалися,  небом  не  приголублені.
Скільки  ж  отих  увінчаних  мареннями  барвистими?

Пестять  густі  тумани  душі  від  душ  погублені.

Осінь  2016



Ніч  перед  Різдвом

Серед  ночі
Проснулась,  похнюпилась,  сніг  –  в  коліно.
Зостались,  о  лишенько,  три  поліна!
Топити  би  пічку,  та  де  там,  лінь.
Повисли,  химеряться  сажа  й  тінь.

Заскочила  в  чоботи  й  притьмом  з  хати.
Мені  б  моє  серденько  підлатати!
Та  хто  ж  з  моїм  горечком  замежує?
Лиш  онде  мій  пес  сидить,  сторожує.

Собацьо,  ти  гавкаєш,  а  я  плачу.
Повідай  про  доленьку,  про  собачу!
А  я  тобі  –  сни  свої,  сни  дівочі.
Пробуду  з  тобою  тут  зо  пів  ночі.

Собацьо,  ти  брешеш  ми  псячі  брехні,
А  я  беру  жалібно  ноти  верхні,
Та  й  схлипую,  схлипую,  та  й  зітхаю,
Та  й  в  Боженьки  вічності  нам  прохаю.

Я  конче  знайду  тебе  на  тім  світі!
На  цім  тобі  висаджу  рясно  квітів.
Бреши  мені,  песю  мій,  довго  й  щиро,
Вже  завтра  злікують  нас  ладан,  миро.

05.01.2017



В  барвінці

Просто  будь  поруч!  Скресли  сніги  в  барвінці.
Кригою  яви  чи  недобаченим  сном!
Як  же  то  дивно  –  сповнює  біль  по  вінця
Серце  надщерблене  з  наскрізь  пробитим  дном.

Як  же  то  щемно  –  птах  поселився  в  грудях,
Крила  розправивши  гостро  мені  пече.
Як  же  то  смішно:  хто  я,  коли  на  людях?
Як  то  гнітить  –  не  опора  твоє  плече.

18.01.2017



Чи  написати  тобі  листа

Чи  написати  тобі  листа,
А  чи  змовчати  на  віки-вічні?
Мої  прапращури  потойбічні
Вже  гнівом  кидають  з-під  хреста.

Облудна  думка,  а  все  ж  проста  –
Переховатись  аж  до  кончини.
В  мені  любов  не  знайде  почину  –
Засохли  серце,  душа  й  вуста.

Любов  шубовснулася  з  моста
У  темні  води  нерозуміння.
Але  з-під  товщі  цих  вод  –  веління:
Почни  писати  йому  листа!

20.01.2017



То  ви  читали  цю  мить  полинну

То  Ви  читали  цю  мить  полинну  в  моїх  очах?
Полинув  янгол,  перо  зронивши.  Мабуть,  пора.
Ширяють  душі,  а  погляд  стрічний  –  горить?  Зачах?
Мені  б  лиш  дотик,  найтонший  дотик  його  пера!

Ви  стали  свідком:  ось  янгол  смерті  зронив  сльозу.
Ці  жовті  квіти  несуть  для  кого  з  лукавих  снів?
Гірчить  полинно  і  вістря  неба  снує  грозу.
То  Ви  читали  уривки  щастя,  уривки  днів?

22.01.2017



Гойдайте  мою  колиску

Спиняють  мою  колиску
Нічного  безумства  діти.
Кладуть  з-перед  мене  миску:
Поїж,  аби  не  змарніти!

Мілку,  як  ріка  у  межень,
Порожню,  як  гнізда  взимку.
Не  вгледиш  біді  обмежень,
Голодному  дню  –  підтримку!

Тримай  ось  найбільшу  ложку,
Черпай  нею  відчай  знизька.
Ковтай  гіркоту  потрошку
І  сіль  для  душі,  бо  слизько.

Безумство  в  мені  голосить:
Нема  і  від  сну  вже  зиску!
Відсунула,  –  сита,  досить!
Гойдайте  мою  колиску!

30.01.2017



Лиш  не  питай

Лиш  не  питай,  чи  навчилась  чужих  любити!
Я  поміж  них  все  частіше  зі  зла  мовчу.
Як  то  без  тебе,  ох,  як  то  без  тебе  жити?
Лізу  на  стіни  й  щоночі  палю  свічу.

Лиш  не  дивися  на  тінь,  що  ковтає  сльози.
Сильні  не  плачуть  –  не  плачу,  як  вовк  гарчу.
Серця  пустелі  не  збудять  даремні  грози,
Я  ж  і  за  краплю  подвійну  ціну  плачу.

30.01.2017



Як  несповідана  тисячу  літ

Як  несповідана  тисячу  літ.
Як  неприкаяна  грішна  душа.
Як  перекупник,  котрий  без  гроша,  –
Чи  не  вкраде?

Як  перемерзлий,  обсипаний  цвіт,
В  повенях  втоплений  пагін  життя,
Корінь,  розкладений  духом  гниття,
Духом  жури.

Як  переспілий  розколотий  мак,
Між  бур'янами  голівка  пуста,
Тріска,  відбита  ножем  від  хреста,
Що  при  путі.

Як  у  хоромах  найнижчий  жебрак,
Вітром  відірване  жало  оси.
Як  молодиця,  що  вже  без  коси,  –
Страчена  ти.

30.01.2017



Гіркотою  нічною

Гіркотою  нічною  при  світлі  настільної  лампи
Упивалася  жадно.  О  спраго,  цю  жертву  прийми!
Нам  судилося  вдвох  прочиняти  ворота  пітьми.
Нам  зривати  удвох  з  передпліччя  лілеї  та  штампи.

Мов  причинна,  блукала  босоніж,  сповняла  покути.
Не  прикута  до  нього,  та  ноги  в  кайданах  горять.
То  не  квітнуть  стожари,  –  то  стражі  суворі  зорять.
Упивалася  болем,  а  серце  просило  отрути.

05.02.2017



Виходила  в  поле

Виходила  в  поле  й  просила  у  вітру  сили.
В  серцях  голосила:  шалений,  візьми  з  собою!
Погнівались  серце  з  умом,  а  душа  –  з  судьбою.
Як  досі  по  світу  ще  ноги  мене  носили?!

Як  досі  по  світу  луна  не  рознесла  тугу?
Нічийна  лебідка,  не  чутно  коли  воркоче.
Пошепчеться  з  вітром,  той  крила  лишень  лоскоче,
Ковтне  її  мову  та  й  випустить  скарги  кругом.

Ковтне  її  мову:  від  смутку  немає  спасу!
Ромашки  кущами,  а  я  –  стебелина  гола.
В  спекоти  не  вкрила  і  тінь  від  билини  квола.
Сорочка  в  узорах  розхристана  свистом  часу.

Сорочка  в  узорах  –  це  хрестиком  шито  долю.
Звивається  стежка,  котру  не  мені  топтати.
Мені  ті  нитки  не  з  клубочка,  –  в  клубок  мотати.
Завіщо  даруєш  таку  поневільну  волю?!

Завіщо  шкодуєш,  мій  вітре,  безсильним  сили?
В  серцях  побиваюсь,  шалений,  візьми  з  собою!
Погнівались  серце  з  умом,  а  душа  –  з  судьбою.
Як  досі  по  світу  ще  ноги  мене  носили?!

10.02.2017



Не  розбурхати

Я  не  грію  твоєї  душі  ні  вогнем,  ні  жалем,  ні  словом,
Не  кидаю  з  очей  турбуючі  погляди,  мов  блискавиці.
Як  дванадцять  проб'є  –  повертаюсь  додому  глибоким  ровом.
Я  при  собі  держу  обіцянки,  туфельки  та  рукавиці.

Я  так  тісно  сплітаю  косу,  аж  вітер  у  розпачі  плаче:
Не  розбурхати  і  не  скуйовдити,  не  вивести  з  рівноваги!
Що  тобі  до  "не  хочу",  що  тобі  до  "хочу"  мого,  юначе?
Я  мовчу  так,  неначе  будую  мости,  світи  й  переваги.

Перелічені  кісточки  кігтями,  мов  у  колесах  шпиці.
Поховзнулася,  впала  –  і  тоді  не  спіши  підіймати!
Закалатало  ж  тільки  на  мить  рум'яне,  міцніше  від  криці,
Натщесерце  з'їдене  серце  моє,  та  й  знову  взялось  співати.

18.02.2017



Обірвало  мій  берег

Обірвало  мій  берег.  Стою,  як  жива,  нежива.
Все  ще  гупає  в  скронях,  та  це  вже  не  пульс,  а  повінь.
Як  на  березі  іншім  візьмуться  збирати  жнива  –
На  моїм  зазбирають  каміння  і  груди  крові.

Обірвало  мій  берег,  розірвало  на  клапті  плоть.
Чи  глуха,  а  чи  справді  в  громах  не  було  ознаки?
Тут  до  мене  пшеницю  вдягала  ясна  сонцезлоть.
Після  мене  посходять  лиш  дикі  червоні  маки.

23.02.2017



Ніченько

Ніченько,  ясочко,  вислухай,  та  змовчи.
Вчитись  запізно,  болючі  пройшли  уроки.
За  простоокість,  за  віру  мене  провчи,
Хто  ж  серед  ночі  так  широко  ставить  кроки!

Ніченько,  срібная,  серце  мені  з  грудей
Впало  додолу  й  вкотилося  в  пишні  трави.
Несла  його,  наче  писанку  ту  –  до  людей.
Вибилось  з  тіла,  немов  діамант  з  оправи.

Ніченько,  любко,  а  тямиш,  яке  було
Небо  до  того,  як  згасли  останні  зорі?
Де  твої  очі,  чому  спорожніло  тло?
Це  ж  не  сузір'я,  –  це  долі  сплелись  в  узорі.

Ніченько,  душенько,  роси  мені  –  ропа.
Сіль  проїдалася  в  п'яти,  сльозу  білила.
Ти  полічила?  –  Одна  лиш  була,  скупа.
Другої,  віриш,  з  сорому  я  не  зронила.

03.03.2017



Коли  ти  пішов

Слухай,
Яка  почалась  заворуха,  коли  ти  пішов!
Як  в  мильнім  кіно  чи  в  дешевім  якімсь  телешоу.
Не  проходило  й  дня,  щоб  вони  не  сипали  солі
На  відкриті  рани  мої.
А  я,
Затуманена  залишками  від  больового  шоку,
Закутавшись  в  біле  простирадло,
Пошепки  кликала  твоє  ім'я.
Ми  –  сім'я!
Сім'ям,  що  помирало  в  засохлому  ґрунті,
Вижили  тільки  кактуси,  бо  також  були  колючими,
Діти,  яких  я  ніколи  не  заколишу,
Плакали,  взивали  до  мого  втраченого  розуму.
Та  я  оглухла  навмисне.
Я  поріднилася  з  бурями,
З  непогодами  та  затяжними  грозами.
Олівцями  по  стінах  –  невипещених  наших
Вимальовувала,
Виписувала,
Графила  вітровими  розами.
Знаєш,
Якось,  спіткнувшись  об  тіні  тих,
Що  ще  нещодавно  заварювали  на  кухні  каву,
Ти  міцну,  а  я  –  хоч  би  й  голодною  до  вечора,
Тільки  дайте  ковток  цього  аромату,
(О,  то  було  мені  за  потраву  –  спіткнутись  отак)
Я  впала,  здається,  у  п'ятий  кут  нашого  дому.
Їхні  набридливі  голоси  виманювали  мене  на  діалоги.
Та  я,  без  прологів,
Знаючи,  що  ти  й  досі  тут,
Гострими  пальцями  свого  божевілля
Вказувала  їм  на  двері.
Відтепер  –
Тільки  стіни  у  фотокарточках  і  жодних  рамок!
Стрічки,
Навіть  ті,  що  закладками  у  блокнотах,
Позривала  й  спалила.
А  вони  щось  про  силу  мені,  коли  зовсім  несила.
Та  у  мене  навіть  в  посуху  вікна  у  сльотах!
Бо  коли  ти  пішов,
Сталось  так,  як  пишуть  в  дешевих  романах  про  розірваний  шов,
Про  відкриті  портали  між  "тут"  і  "не  тут"
Знімають  дурні  телешоу.
І  ти  все  це  слухав.
Та  яке  їм  діло,  що  досі  ночую  сама,
Що  в  оселі  моїй  роками  панує  зима,
Що  в  томах  неісторії  нашої  обірвалась  остання  віха?!
І  повторювати  раз  за  разом,  що  тебе  вже  нема  –
Яка  їм  потіха?

Зима  2017



Серце  пустелі

Я  зневірена,
Та  звільни  мене
Чи  змори  мене  остаточно!

Я  –  пустеля
Уся  у  тріщинах,
У  посухах  купатись  навчена.

Так  предвічно  було  призначено  –
Подорожнім  ковтати  порох,
Що  розвінчаний  до  вінчання  ще
Над  пустелею  і  її  серцем.

21.03.2017



Кутали  мене  коцом

Кутайте  мене  коцом  з  сивого  павутиння!
Ціпом-прокльоном  збийте  зернята  без  лушпиння!
Цівкою  льодяною  заціпинило  душу.
Бути  між  вами  терпко,  тільки  я  теє  мушу.

Агруси  і  порічки  до  часу  не  поспіли,
Комини  похилились,  призьби  старі  осіли.
Вікна  во  двір  запались,  як  пересохлі  очі.
Хміль  полонив  одвірки,  тяму  –  слова  пророчі:

Скільки  бульбин*  ся  вродить,  стільки  вам  буде  щастя!
Чей  покуштує  челядь  до  чужини  причастя!
Стежка  ся  вам  постелить  ген  позад  тую  гору.
Черпайте  же  з  криниці,  бо  пересохне  впору!

Аж  під  самі  ворота  впала  остання  грушка.
Ноги  корчі  схопили  і  заніміла  душка.
Вітер  трощив  галуззя,  кидав  його  на  прогін.
Цукор  разив  соленим,  з  уст  підірвавши  стогін.

Кутали  мене  коцом  і  затуляли  вуха,
Бігли  навздогін  крокам  пустище  і  розруха.
Десь  до  чужого  люду  вкинуто  спраглу  душу.
Бути  між  вами  терпко,  тільки  я  теє  мушу.

27.03.2017

*Картоплин



Ти  лементуєш

Ти  лементуєш,  моя  мовчанко,
Гудеш,  як  поїзд  перед  дощем.
А  він  бідову  мене,  прочанку
Задарма  возить,  ще  й  гонить  щем.

Пішов  би  звідси,  щемливий  блазню!
Дорога  –  лікар,  а  ти  –  жебрак.
Тебе  годують  дурні  боязню,
А  мудрі  –  досвідом  ситі  всмак.

Мовчанка  вбралась  в  заліза  стуки,
Лиш  серце  гупає  глухо  з  дна.
Моє  маленьке,  ходи  на  руки!
Присядем  вкупці  коло  вікна.

10.04.2017



Синіють  звично  мої  вершини

Синіють  звично  мої  вершини.
Чому  ж  ви,  любі,  такі  далекі,
Стежками  мотані  вздовж  і  впоперек  –  болите?

Лелеки  гніздами  увінчали
Підніж  забутих  старі  хатини.
Червоні  ягоди  із  шипшини  котились  схилом.

Громи  котилися  попід  небо.
Коли  б  до  серця  той  грім  прикласти,
Чи  відступив  би  непереборний  і  наглий  морок?

Чи  в  долі  перше  дитя  –  це  смуток,
Щоби  за  друге  дитя  пропасти?
Та  грішно  пити  із  рук  отруту,  коли  кохані.

Коли  кохані,  яка  ж  отрута?
На  правду  праведність  не  міняють!  –
Так  в  сліпоті  заблудилась  думка,  як  пташка  в  хмарах.

На  правду  праведність...  Боже  милий!
Усе  міняють  і  все  задарма.
З  шипшини  ягоди  покотились  аж  в  саме  серце.

Аж  в  самім  серці,  мої  вершини,
У  морок  вбрані,  такі  далекі,
Стежками  мотані  вздовж  і  впоперек  –  болите.

По  сонцесході  збирати  роси,
Солодкі  краплі  гіркої  днини,
Допоки  полудень  тінь  не  вхопить  –  мені  судилось.

19.04.2017



Як  в  скронях  гуде  твоя  пісня

Ти,  серце,  підводиш  –  болиш,  стискаєшся.
Чи  каєшся  в  цьому  опісля,
Як  в  скронях  гуде  твоя  пісня?
Й  коли  замовчить,  то  за  віщо  краєшся?

Ти,  серце,  слабке,  немов  не  моє.  А  я  ж
Завжди  називалася  сильною.
В  чужинах  я  чулася  вільною.
Тобі  ж  –  і  поріг  до  ніг,  мов  альпійський  кряж.

Ти,  серце,  м'яке,  як  варена  вода.  Чуй:
Заплакала,  бо  втомилася.
Та  твердості  знову  впилася.
Гартована  сталь  в  очах  –  тепер  вередуй!

23.04.2017



Я  прийду  у  твій  дім

Я  прийду  у  твій  дім,  почеплюсь  у  куті,  як  одна  зі  святих.
Не  дочитуй  до  дна,  не  дивися  навскіс,  не  молися  на  них!
Одиначкою  ніч  вимагає  очей,  що  окутані  в  дим.
Чи  найперша  з  своїх,  чи  остання  з  чужих,  чи  котрась  поміж  тим?

Так  печеш  у  мені  поміж  ребер  жалем,  наче  жало  росте.
Незрадливих  повік  не  зустрінуть  святі,  та  прощають  їм  те.
Я  прийду  у  твій  дім,  як  непроханий  гість.  Не  прохай  –  не  піду!
Ти,  окутаний  в  дим,  припадаєш  до  ніг,  забуваєш  біду.

27.04.2017



В  барвінку

Попід  вікнами  плаче,  крається,  проситься  в  дім
Одинокість  чужа,  зневірена  і  змарніла.
В  зашкарублому  серці  –  заздрість  до  неї  біла,
Одинокість  –  одна,  а  життів  має,  певне,  сім.

Ох,  живуча  яка!  Ні  морози,  ні  дощ,  ні  сніг
Не  втоптали  її  у  землю,  не  стерли  з  світу.
Не  звели  її  з  глузду  ніжність  і  терпкість  цвіту
Молодого  барвінку,  що  просто  під  ноги  ліг.

Чи  прийняти  її  за  служницю,  чи  за  сестру?
Чи  впустити  лиш  на  ночівлю,  а  чи  навіки?
Вже  течуть  не  струмки  по  вікнах,  –  бурхливі  ріки.
Тож  ковтаю  нічну  вологу  й  нічну  мару.

Одинокість  чужа  в  барвінку,  як  в  путах  звір,
Босоного  пручається,  ріже  барвінок  шкіру.
Сім  життів  проклинала,  та  згодом  шукала  віру.
Я  приймаю  її  за  свою:  ходи  на  папір!

01.05.2017



Мов  тумани  густі  осідали

Мов  тумани  густі  осідали  мені  на  душу  –
Розмокала  в  листах  недописаних  і  недоречних.
Їх  зачитував  морок  у  долинах  твоїх  безпечних,
Де  примарою,  втрачена  в  долі,  блукати  мушу.

До  підмитого  берега  страшно  було  ступати,
Але  скільки  заважить  примара,  що  втрачена  в  долі?!
На  півслові  твої  береги  обриваються  кволі.
Помовчи!  Я  в  тобі  буду  ніжність  свою  купати.

04.05.2017



І  прибило  мене  до  берега

І  прибило  мене  до  берега,  як  віночок.
Позавчора  ж  іще  сміялася  та  раділа,
На  вечірках  дівчатам  квіти  вплітала  в  коси
Та  й  приказувала:  дівка  красна,  мов  ружа  спіла.

Позавчора  ж  іще  були  мені  теплі  роси,
Місяць  повнився,  як  невіста,  що  жде  дитятко.
Стежка  вилася  та  й  губилася  за  горою.
Кроки  травами  повлягалися  гладко-гладко.

Чуєш,  серденько,  ніч  даремненько  не  приходить.
Щось  придбаєш,  чогось  позбудешся  –  все  наука.
Любо-дорого  споглядати,  як  душі  пестяться,
Бо  за  любо  буває  дорого.  Плата  –  мука.

Кроки  кроками,  та  стежиночка  має  кінці.
Роси  грозами,  сльози  градами  покотились.
Щастя  звіяло  позавчора  ще  зайшлим  вітром.
Де  любилися  –  там  між  травами  погубились.

Заквітчалися  неповінчані  всяко-ружно,
Як  посходили  –  хто  ромашками,  хто  полином.
Долю-правдоньку  до  віночків  вплітали  тісно,
Та  й  пускалися  за  водою,  за  часоплином.

Ох,  прибило  мене  до  берега,  як  віночок!
Позавчора  ж  іще  сміялася  та  раділа,
І  дівчата  мені  у  коси  вплітали  квіти
Та  й  приказували:  дівка  красна,  мов  ружа  спіла!

10.05.2017



Чайки  голодні  

[i]Маркіяні  Рай[/i]

Чайки  голодні  над  річкою
(Чайки  кормилися  річкою
В  мроках  при  втечі  із  вічності)
Не  зустрічаються.

Краються  води  і  піняться,
Буряться  неба  окраєчки.
Раю,  котрий  розростався  тут,
Більше  немає.

Може,  за  ним  переселяться
Схиблені  та  пересерджені
(Рай  їхні  сутності  зважує)
З  безвісті  –  в  безвість.

Чайки  за  дня  зголодніли  ще.
Небо  від  бурів  здіравилось.
Рай  озирається  поспіхом  –
Не  здоганяють.

04.06.2017



Несповідані  ночі

Я  не  можу,  не  можу,  не  можу,  не  можу,  пробачте.
Я  не  я,  і  побий  мене  грім,  тільки  я  вже  не  я.
Неоспівані  дні,  несповідані  ночі,  заплачте,
Бо  втікає  з-під  ніг  і  дорога,  і  доля,  й  земля.

Це  не  зрада  самої  себе  мене  так  надломила
І  не  кинуте  поспіхом  вітру  порожнє  "люблю".
Це  не  правда  між  правд,  за  яку  Божу  Матір  молила.
Це  не  вірність  свята,  за  яку  Її  досі  молю.

Спорожніло  у  грудях.  Не  гнівайся,  серце,  за  втрати.
Я  би  сіла  й  за  ґрати,  щоб  тільки  цю  ніжність  спасти!
Обезцінюю  спогад,  бо  пам’ять  й  за  гріш  не  продати.
Як  любити  неповно,  то  краще  –  спалити  мости.

24.06.2017



Торочки

Чого  тобі,  моя  задухо?
Розбурхай  душу  й  придави
Оті  дзижчачі  заворухи,
Що  втнули  таргани  і  мухи
У  мізках  з  повної  непрухи.
А  провалилися  б  вони!

Прошила  вже  подвійна  строчка
Мої  дівчачі  заморочки.
Пустились  виточки,  мов  рочки,
На  тілі  доленьки-сорочки,
Та  поробилися  торочки,
Позатягалися  вузли.

Гори,  Гори,  моя  мовчанко,
Як  ноги  глупої  прочанки.
Свобідне  серце  у  підранка,
А  чорні  очі  –  у  мари.
Не  задивляйся  догори!
Під  ноги  підмітай  світанки.

Складають  лиця  на  полиці
Ті,  що  позбулися  лиця.
Дурне  співають  молодиці,
Шукають  дурощам  кінця.
Криниці  зчерпано  під  пояс,
Під  зав’язку  налито  сліз.
Дерева  гне  пекуча  боязнь,
Страхи  страхіття  тягнуть  віз.

Чого  тобі,  моя  облудо?
Тебе  обходять  пси  і  люди.
Не  бийся  кулаком  у  груди,
Що  ти  незмінна  все  і  всюди.
Як  обійдовище  марудне  –
Твоє  збідоване  лице.

25.06.2017



Молитвами  пречистих  

Молитвами  пречистих  начисто  пересіяна.
Все  просипане  поспіхом  не  перед  тими,  не...
Зазбирали  у  жмені,  рахуйте  –  недорахуєтесь,
Бо  не  густо,  ще  й  втратилось  кілька  зернят  мене.

Що  із  колоса  повного,  та  ледь  недоспілого,
Що  з  на  хліб  не  готового  –  не  пожинайте,  ні!
Повидзьобують  пташечки.  Пташечки,  не  минайте  лиш,
Що  на  ґрунті  без  каменю,  але  між  бур’янів.

Позаглушують  лихо,  втіхи  мої  позатемнюють,
Щоб  не  ждала  вже  хмарочок,  не  випрошувала  грози.
Я  вродила  би  рясно  вам,  я  би  вам  пригодилася,
Якби  лиш  підливали  мене  не  з  моєї  сльози.

05.07.2017



На  злобу  дня

І  ти  мене,  і  я  тебе,  і  сонце  нашу  правду
Від  злих  очей  не  вбереже.  Що  не  згорить  –  зотліє.
Злікується  душа  моя,  та  й  заново  хворіє.
Як  має  хтось  холодний  ум,  то  дайте  цьому  раду:
Він  не  вмирає,  він  –  дуріє!

***

Бережи  його,  Боже,  від  душевної  муки,
Передчасної  скрути,  запізнілої  смерті.
Та  не  дай  йому,  Боже,  у  цій  круговерті
Споминаннями  стріч  позабути  розлуки.

***

Приходь  до  мене,  приходь  до  мене
Хоч  в  ніч  відьомську,  в  Зелені  свята.
Як  серце  –  слива,  а  ноги  –  вата  –
Сліпим,  безтямним  приходь  до  мене!
В  Купальські  ночі  й  на  Катерини,
У  пізні  весни,  в  високі  трави!
Шугнеш  в  бездоння  очей-заграви,
Впадеш  не  нижче  землі-перини!

***

Я  прошию  тебе,  як  перину  пухку
Вздовж  і  впоперек  внутрішнім  зором.
Не  даруй  мені,  доленько,  вдачу  легку,
Я  і  так  вже  облита  позором.
Подаруй  мені,  доленько,  правду  тяжку,
Я  і  так  вже  обмита  позором.

***

Отак  закуталась  й  сиджу
Аж  під  самим  віконцем.
Тебе  у  собі  бережу
Та  називаю  сонцем.
Тебе  –  солодкого,  як  мед,
Бавовняно-легкого.
Отак  закуталася  в  плед,
Що  із  фантому  твого.
На  підвіконнику  лежить
Старе-старе  люстерко.
Загляну  в  нього  лиш  на  мить
І  зразу  стане  терпко.
Кавалок  ясного  ума
Відрізала,  позбулась  –
В  плече  фантома,  мов  чумна,
Безтямно  носом  втнулась.
А  ти  такий,  як  оберіг,
Пильнуєш  над  дверима.
Уже  виходжу  й  за  поріг,
І  там  тобі  я  зрима.
Куди  від  погляду  втекти?
Віконце  прочинила.
Лечу,  та  знов  за  мною  ти,
Бо  ти  –  то  мої  крила.

***

На  злобу  дня  написані
Смішні  мої  вірші.
Порискуй  їх  поправками,
Лиш  не  чіпай  душі.
Бери  собі  на  злобу  дня
Смішні  мої  вірші,
Лиш  не  криши  неписаним
В  порисканій  душі.
Покришені  злобуднями
Правкі  мої  вірші.
Лиш  не  рівняй  під  риску  їх
На  сміх  моїй  душі.

06.2017



О  тісняво  

О  тісняво  очей,  вкінець  помилуй!
Миліших,  аніж  милі  нам,  не  бачим.
О  зір  наш  затуманений!  Незрячим
Й  того  простіше.  Темряво,  не  силуй

Розгледіти  в  тобі  хоч  цятку  яві.
Проміння  вийшло  наскрізь  через  очі,
По  собі  залишило  проти  ночі
Одні  лиш  блискітки,  мигаючі  та  мляві.

Зажмуритись  би  серед  круговерті
Чи  вдати,  наче  в  піжмурки  загрались,
Щоб  зграї  ситих  в  посмішках  шептались,
Голодних  зграї  –  завдавали  смерті.

10.07.2017



Смутно-сіро  

Ні,  не  буде  вже  так,  як  було!
Цю  маленьку,  довірливу  дівчинку
Чи  снігами,  чи  злом  замело.
Бачиш,  в  зморшках  чоло?

Там  і  подив,  і  спротив,  і  гнів,
Мов  люстерко  покрилося  брижами.
Смутно-сіро  у  розсипі  днів.
Бачиш,  дух  спопелів?!

17.08.2017



Місячна  ружа

Гавкаєш,  друже?  Он  яка  тяга  дужа!
З  місячних  кратерів  кличуть  тебе  на  чай.
Я  ж  –  неприручена,  а  неприрученим,  знай,
Не  розквітала  ще  жодна  тамтешня  ружа.

Що  ж,  ти  мене  покинеш  в  повню,  як  темінь  повну.
Ти,  що  єдиний  вірний,  що  двері  мої  стеріг.
Там,  на  небесному  полі,  кажуть,  пасе  Козеріг.
Перекажи,  як  зустрінеш,  що  має  сестру  тут  кровну.

Гавкаєш,  друже,  аж  по  спині  йде  стужа.
Тіні  на  місяці  згадують,  хто  їм  брат.
Тут  неприрученим  в  повню  і  шах,  і  мат.
Так  вже  притягує  ця  нерозквітла  ружа!

18.08.2017



А  іноді  просто  

А  іноді  просто  стискало  груди.
Боліло?  Не  знаю.  А  що  є  болем?
Йшли  хвилі  такі,  як  котяться  морем,
По  тілі.  Тремтіли  судин  споруди.

Руїни  у  сонячнім  світлі  гарні.
У  сонячнім  світлі  не  видно  бруду.
А  віра  чи  має  свою  амплітуду?
Не  знаю.  Та  хвилі  її  немарні!

21.08.2017



Чари-погляди

Очі  дівчини-чарівниці.
Чи  позбирано,  як  зірниці,
Чари-погляди?  Повні  жмені
В  ночі  чорні.  Вітри  шалені
З-понад  берегу  навісного.
Не  куштує  біда  пісного!

Чари-погляди  душу  пестять
Жаром-полум’ям  перелесним.
З-понад  берегу  бурять  ріки.
Зазирнеш  під  її  повіки  –
Ноги  ватяні,  берег  –  круто.
В  що  взували  –  з  того  роззуто.

Очі  дівчини-чарівниці
Топлять  полум’ям  серце  з  криці.
В  ночі  чорні  –  бурхливі  ріки.
Над  рікою  –  терня-повіки.
Погляд  ягідний  –  повні  жмені
Назбирав.  А  вітри  шалені
Дмуть  з-над  берегу  навісного.

Не  куштує  біда  пісного!
Кров  –  на  ягоди,  в  серце  –  шпиці.
Очі  дівчини-чарівниці.

28.08.2017



Ожила

Що  ж,  здається,  ти  ожила.
Так  невчасно  і  так  невтішно.
В  очі  –  пір’я  з  твого  крила.
Трошки  боляче,  більше  –  смішно.

Так,  нарешті  ти  ожила!
Так  невтішно  і  так  невчасно!
В  руки  –  пір’я  з  твого  крила.
Трошки  смішно,  та  більше  –  страшно.

28.08.2017



Жмут

А  у  неї,  бувало,  стіни  стискались  в  жмут.
І  примкнути  би  в  кут,  та  у  жмуті  кутів  нема.
Лиш  по  стелі  мара  та  із  комина  кучми  смут.
А  за  стінами  –  запорошує  світ  зима.

І  зірчасто  кололо  небо  у  висоті,
Мов  глузуючи,  вимагало  гучних  бажань.
А  у  неї  –  в  німих  очах  сундуки  пусті.
Відсахнулася  та  до  сходу:  коли  вже  рань!

А  бувало,  вітри  зривались  такі  як  смерть,
І  косили  холодну  стежку  до  неї  в  сад.
Викорчовували,  що  плідне,  плодами  вщерть
Закладали  її  комори  на  власний  лад.

Потім  мачуха-скрута  стукалася  в  вікно,
Щоб  отруєним  яблуком  висмоктати  життя.
І  біліло  лице,  як  виварене  полотно,
Та  вітри,  як  і  смерть,  не  відають  про  каяття.

І  ніхто  не  порадник,  впораєшся  –  твоє,
А  як  ні,  то  з  вовками  вити  у  чорну  ніч.
Бо  життя  анікому  порівно  не  дає,
Як  і  свідки  падінь  власноруч  не  гасять  свіч.

А  у  неї,  бувало,  воском  пекла  сльоза,
Та  вдарялася  в  сміх  морозний,  як  місяць  в  скло.
Так  із  вікон  змиває  паморозь  снів  гроза.
Так  за  вікнами  запорошує  лють  добро.

30.08.2017



Човник

В  тиші,  якої  не  терпить  ні  глузд,  ні  вуха  –
Знаки  питання  і  паперовий  човник.
Тільки  не  плакати!  Сльози  –  човну  розруха.
Що  ж  це,  потоне  єдиний  твій  співрозмовник?

Знаки  питання  в  твої  паперові  вуха.
Де  ж  заховав  мовчазних  дійових  постановник?
Хух,  не  єдиний  –  поруч  літає  муха.
Най  потопає  човник!

18.09.2017



Цвірінь

Думкам  потрібен  простір,
Словам  –  слухач.
Регочуть  п’яні  гості,
Коби  не  в  плач.
Коби  не  наодинці.
Цвірінь-цвірінь  –
Клюють  по  половинці
Від  мозку  тінь
Мої  приватні  бузьки
І  горобці.
Заплакати?  А  дзузьки!
Зійшлись  кінці.

10.2017



Ніч  проростає

Ніч  проростає  чарами  навсібіч,
Плетивом  у  вікно  моє.  В  плетиві  плечі.
Скільки  таких  пропало  ночей  при  втечі,
Стільки  ж  приспіло  пропащих.  Бо  в  тому  річ,

Що  чари  з  чарами  грають  у  доміно.
Риба  пливе  повз  рвану  мою  фіранку.
Чорні  цятки  на  білому  фоні  зранку
Крутять  глуху  фортуну  й  німе  кіно.

Колесо  переколоте,  громовик!..
Викуріть  з  мене  зайшлих,  що  гнізда  звили,
Адже  в  розколотім  не  зберігають  сили.
Повні  на  місяць  виють,  пустий  –  не  звик.

Зважую  долі  ділені,  все  на  два.
По  серцевині  різали,  дольками  рівні.
Вспію,  допоки  співатимуть  треті  півні,
Чи  наполохаю  ніч  від  її  ж  глупства?

29.10.2017



Пів  страти

Ще  пів  години  до  зими,  пів  страти.
Розпатлане  гілля  у  вікна  б'ється.
Журу  осінню  як  заколихати?
І  кат  сміється.
А  глядачі,  о  леле,  –  їм  видовищ,
Вина  і  хліба,  і  мене,  пропащу.
Піввірша  ще  прощального  промовиш?
Нащо?

30.11.2017



Вже  тіні  випускають  

Вже  тіні  випускають  із  очей
Пожовклості  мого  важкого  серця
На  сім  вітрів,  на  стоголосих  сім
Немуз,  невічностей,  невчинків,  несмертей.
Я  буду  безголосо  догоджати  їм,
Коли  від  тіні  тінь  обривисто  озветься.

Рветься  остання  сонця  струна.
Смеркає.
Попросинались.  Горе  і  ганьба!
Хто  із  вас  знає,
Так  було  не  спрадавна  і  не  навіки  буде?
А  бувало  й  буде  по-всякому.
Хвала  небесам,  ви  осушили  усе,  що  розлите,
Ви  відняли  усе  недодане  до  ваги,
Вичавили  вологу  серця,  колись  соковитого,
А  крізь  зуби  цідили:  повені,  береги,
Повні  жмені  та  жмені  порожні,  мито  й  промисел...
І  на  кожного  метелика  знайдеться  його  вогонь!

Смеркає.  Тепер  вона  розкута,
Попрочиняли  вікна  і  тривогу.
А  все  ж,  коли  молитиметесь  Богу,
Щоб  Він  не  слухав,  як  душа  конає,
Між  стогонів  зіжмаканим  папером
Позатуляйте  вуха  небесам.
Самі  ж,  о  тіні  із  моїх  очей,
Сміливі  будьте,  дужі  та  холодні!
Глибини  в  синяві  зробилися  безводні,
Безплотними  зробилися  бажання,
Не  вартими  вагання  й  сповивань
В  надії  пелену.
Вона  помре  остання.

О  Надіє!  Обертайся  лицем  до  чесного!
Відрікайся  причастя  до  пустоти!
Нам  зростати  з  тобою,
Нам  витися  і  цвісти!

Та  пожовклості  серця  мого  важкого  випускають  тіні  з  очей.
Де  шукати  спочинку?
Стоголосо  марудячи  вітром  невічностей  і  несмертей,
Немуз  і  невчинків.

08.12.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952985
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2022

День перед кінцем

День  не  складався  з  самого  ранку.  Він  жував  свою  булку,  а  мені  було  її  щиро  жаль.  Бідний  Йорік,  –  так  і  крутилася  в  моїй  голові  знаменита  цитата  з  не  менш  знаменитого  твору  Шекспіра.  "Мене  нудить,  коли  я  дивлюся  на  нього".  Адже  й  справді,  –  бідний!  "Де  тепер  твої  жарти?  Твоє  вистрибування?  Твої  пісеньки?"
Не  знаю,  чого  мені  в  той  момент  хотілося  більше:  прийняти  священничий  сан,  начепити  рясу  і  з  урочистим  виглядом  охрестити  цю  ще  теплу  й  запашну  булочку  гучним  іменем  давно  забутого  героя  Йоріка,  а  опісля  –  споглядати  розправу  над  обездоленою  випічкою,  яка,  як  жертва  кров,  втрачає  своє  повидло,  і  до  розсічених  кінчиків  волосся  пройматися  трагікою  англійської  драматургії  епохи  відродження,  трагікою  безславної  плоті?
Чи  піддатися  іншій  стороні  свого  єства,  більш  рішучій  та  прозаїчнішій?  Бо  єство  свідомої  громадянки  демократичного  суспільства  палко  бажало  вирвати  з  безжалісних  зубів  пана  шофера  рештки  колись  апетитного  хлібо-булочного  виробу  і  навіть  не  повертати  собі  кошти  за  проїзд,  а  бігти  з  нею  світ-за-очі,  а  точніше  –  в  напрямку  протилежному  до  маршруту  цього  автобуса.
Допоки  я  отак  бовваніла,  чи  пак  обмізковувала  план  порятунку  жертв  насильницького  пожирання,  та  врешті  будь-який  план,  лиш  би  він  мав  відтінок  реальності,  бодай  з  порятунку  моєї  вразливої  психіки,  водій  вже  покінчив  екзекуцію  за  розпорядженням  присяжних  в  складі:  почуття  голоду,  відсутність  етикету  і  вроджене  недбальство.  Далі  вельмишановний  пан  шофер,  якому  порядні  прикарпатські  жителі  на  вході  кажуть  "Слава  Йсу!",  а  на  виході  ґречно  дякують,  проворно,  адже  мали  місце  довгі  роки  тренувань,  зім'яв  своєю  натрудженою  рукою  поліетиленовий  пакетик  і  викинув  його  у  вікно  під  ноги  пасажирам  "боронь  Боже  не  свого"  маршруту.  Далі  наш  сучасний  герой  витер  масні  губи  кінчиком  лівого  рукава  і  голосно  прицмокнув  язиком,  щоб  роздобути  з  піднебіння  змлоснені  рештки  ще  недавно  цнотливої  булки,  і  так  само  голосно  прорік:  всьо,  хлопці,  вйо!
Яка  жахлива  історія,  подумаєш  ти,  читачу.  І  я  відповідально  заявлю:  так,  це  було  жахливо!  Це  було  ніщо  інше,  як  акт  наруги.
Чи  я  перебільшую?  Це  також  не  виключено,  адже  день  не  складався  з  самого  ранку.  Того  знаменного  дня  в  мене,  та  й  загалом  у  широких  мас  населення,  як  у  звіра,  на  якого  направлена  мушка  рушниці,  загострилися  абсолютно  усі  відчуття:  зір,  слух,  нюх,  а  ще  –  почуття  роздратування,  відрази  і  уповільненості  миті.  Свідомість  нудило  від  легкодухості  соціуму  і  безглуздості  ситуації.
На  щастя  –  день  вже  перетнув  свій  екватор.  Було  близько  сьомої  години  вечора  одинадцятого  грудня  дві  тисячі  дванадцятого  року.  Я  їхала  додому  зустрічати  кінець  світу.

[i]2013[/i]

[i]Ілюстрація  –  картина  Клода  Моне  з  серії  "Стоги  сіна"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952886
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2022

Правильний час

Коли  земля  вкривається  білосніжною  зимовою  ковдрою,  борись  з  собою  чи  не  борись,  та  хочеться  почати  писати  нову  історію  життя  –  кращу,  чистішу.  Писати  впевнено  і  усвідомлено,  без  хитрощів,  безповоротно.  І  не  взуваючи  величезних  татових  чоботів,  щоб  замаскувати  на  снігу  свої  дрібненькі  дитячі  кроки,  хочеться  йти  туди,  де  біліється  далечінь,  де  розмиті  усі  горизонти  і  рамки,  де  навіть  гори,  колись  сині  та  громіздкі,  видаються  однією  неокресленою,  бездоганною,  безмежною  площиною.
Якщо  маєш  піти,  –  зима  буде  для  цього  найвдалішим  часом.  На  пухнастому  снігу  сліди  будуть  глибокими  та  вагомими,  ніхто  вже  не  загубить  їх  аж  до  першої  відлиги  –  першого  забуття.  Коли  маєш  піти,  залишай  за  собою  слід,  бо,  можливо,  хтось  має  піти  за  тобою.  Залишай  за  собою  полегшу  для  того,  хто  не  гає  життя  на  сумніви  у  виборі  шляху  й  супутника,  та  сміливо  дає  йому  право  йти  вперед.
Люди  як  поїзди  –  мають  свої  маршрути.  Та  чи  поїзд  прямує  "з",  чи  перш  за  все  поїзд  прямує  "до"?  Що  вагоміше:  звільнення  чи  надбання?  Перевага  поїздів  над  людиною  в  тому,  що  вони  завжди  мають  кінцеву  ціль  і  прямують  до  неї  продумано,  з  прорахованим  заздалегідь  часом  на  зупинки,  станції  та  полустанки,  з  врахуванням  сили  Коріоліса,  зміни  часових  поясів  на  кордонах,  з  прирученням  собі  усіх  гілок  залізничних  колій  –  правильно  і  за  розкладом.
В  чому  ж  перевага  людини,  коли  вже  є  у  ній  схильність  переважати?  Людина  має  чуття.  Людина  може  обирати  на  ходу.  Людина  може  змінювати  початкову  ціль  і  годину  старту.  Задля  звільнення  і  надбання  водночас  лише  вона  здатна  залишати  за  собою  легкість  втрати  і  змін.  Відчувати  –  ось  єдиний  принцип  з  яким  вона  може  сміливо  рушати  з  місця  так,  щоб  не  руйнувати  чужих  маршрутів,  та  чітко  вимальовувати  свій,  наче  сліди  на  снігу.
Тому,  людино,  якщо  маєш  піти,  вибирай  для  цього  правильний  час!

[i]03.12.2016[/i]

[i]Ілюстрація  –  картина  Клода  Моне  з  серії  "Стоги  сіна"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952845
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2022

Маленький кротик здох

Маленький  кротик  здох.  Він  лежав  на  правому  боці  і  сум  огортав  його,  наче  імлиста  субстанція,  що  прийшла  на  зміну  аурі.  Чотири  його  лапки  паралельно  горизонту  довжіли  зубочистками.
Чому  він  лежав  на  тій  стежці?  Невже  він  навмисне  прийшов  сюди  помирати?  Чи,  може,  він  виліз  поживитися  травичкою?
Я  не  знаю,  що  їдять  маленькі  кроти.  Я  не  впевнена,  що  для  світу  він  був  кротом,  бо  ніколи  не  знала  жодного  іншого  крота  особисто,  ніколи  не  бачила  їх  на  власні  очі,  та  мені  він  видався  саме  маленьким  кротиком.
Якби  він  дочекався  мене,  то  не  залишився  б  голодним.  Я  пригостила  б  його  виноградиною.  Великою.  Йому  вистачило  б  її  надовго.  Він  присів  би  край  стежки,  їв  свою  виноградину  і  дивився,  як  я  визбирую  на  городі  картоплю.
Мій  пес  не  відбирав  би  у  нього  їжі.  Для  свого  пса  я  приготувала  ціле  гроно.
Мій  пес  не  тривожить  тіла  маленького  кротика  не  тому,  що  має  відразу,  а  тому,  що  має  повагу.  Мій  розумний  пес.
Хоча  зараз  все  неправильно:  мій  пес  носить  ім'я  чужих  йому  гір,  та  колись  все  буде  по-іншому.  Колись  на  честь  мого  пса  будуть  названі  гори,  величні,  як  он  та,  що  синіє  скраю,  ім'я  їм  буде  –  Найкращий  У  Світі  Пес.
Ми  втрьох  могли  б  сидіти  перед  нею  рядком,  їсти  свій  виноград  і  задирати  до  вітру  носи.  Цікавий,  мокрий  і  гострий  –  такі  у  нас  носи.  Але  він  не  дочекався  мене.
Варто  б  забрати  його  з  тієї  стежки,  але  я  –  людина,  а  в  людини  завжди  стільки  справ  і  турбот.  Людина  завжди  кудись  поспішає.  Коли  людина  не  може  залишитись,  вона  каже:  я  йду,  але  обіцяю  повернутися.  Та  насправді  –  йде,  щоб  не  повертатися.
Я  ніколи  не  піду,  щоб  не  повернутися,  бо  на  мене  чекає  голодний  пес.  Він  не  буде  вимагати  в  мене  не  йти  не  тому,  що  має  гордість,  а  тому,  що  має  правагу.  
Але  я  й  без  того  не  піду,  щоб  не  повернутися,  бо  він  чекає  на  мене.
Хтось  чекає  на  маленького  кротика.

[i]01.10.2016[/i]

[i]Ілюстрація  –  картина  Клода  Моне  з  серії  "Стоги  сіна"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952705
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2022

Тамара. У вихорі літер

Збирає  себе  з  літер,  як  з  попелу,  що  кружляє  вихором  перед  широко  розпахнутими  очима  нової  людини  –  названої,  легкої.  З  літер,  як  з  атомів,  що  шукають  своє  місце  у  природному  ланцюзі,  що  блукають  відштовхнуті  та  притягнуті.  Збирає  себе  щоразу  по-новому,  як  фігуру  з  деталей  півмісячних,  та  не  рівних.  Збирає  так,  як  лягає  на  душу,  на  вітер  і  на  язик.
І  простягає,  наче  змією,  –  іменем  обвиту  руку,  наче  спіраллю  з  намагнічених  намистин,  неогранених  і  неосяяних.  З  літер,  що  стрягнуть  в  роті,  як  пальці  в  теплому  замісі  хліба.
Тамара!  –  Гронами  чорної  горобини  обривається  й  котиться  вздовж  білої  шкіри  руки,  а  те,  що  вціліло,  провисає  браслетами  на  зап'ястку  під  власною  ваготою.
Та-ма-ра,  –  збирає  інша  людина  в  жменю  і  хапається  за  кисть,  наче  за  розгойдану  гілку,  а  тоді  відпускає  раптово,  бо  обриваєтья  решта  ягід.
Тамара...  –  куштує  інша  людина  назбиране  і  воно  видається  гірким.
Для  наступної  людини  доведеться  вирощувати  нове  ім'я,  а  це  вже  докрапує  соком  під  ноги  із  завмерлих  у  вітанні  й  так  і  облишених  кінчиків  пальців.

[i]28.08.2021[/i]

[i]Тамара  –  з  давньоєв.  "фінікова  пальма",  символізує  плодовитість,  щедрість  богів
[/i]
[i]Ілюстрація  –  картина  Фабіана  Переса[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952621
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2022

Петра. Байдужий Янгол

Скам'янію  від  твого  байдужого  погляду.  Скам'янію.  В  той  день  буде  така  правильна  погода,  такий  правильний  дощ.  Під  ногами  –  розмокле  осіннє  листя,  за  ногами  навздогін  –  бризки  води.  Калюжі  розбігатимуться,  щоб  дати  мені  пройти.  І  ось,  посеред  спорожнілих  площ,  я  йтиму  поволі  й  дивитимуся  тільки  вперед,  як  раптом  відчую  на  своїй  потилиці  твій  нещадний  погляд,  твій  вперто  безмовний  погляд,  і  скам'янію.
Для  чого  ти  подивився  на  мене,  Жорстокий  Янголе?  Ти  ж  завжди  дивився  повз!  Ти  дивився  так  до  і  дивитимешся  опісля.  Завжди,  та  тільки  не  цього  правильного  дня,  бо  так  було  написано.
Погляньте,  яка  чудова  скульптура,  –  говоритимуть  одні  одним  перехожі,  –  який  досконалий  витвір  мистецтва,  як  детально  продуманий  образ,  які  лінії,  які…  О  Боже,  моторошно!  Мурахи  по  шкірі,  та  погляду  не  відвести.  Скульптор  врахував  кожну  дрібничку,  до  розсічених  кінчиків  волосся,  до  заплутаних  вій.  Голова  ледь  нахилена  вліво,  губи  пелюстками  троянд  привідкриті,  очі  примружені,  кожна  зморшка  на  своєму  місці.  А  зіниці!  Щось  хочуть  розгледіти  чи,  може,  сказати?  Ні,  це  не  страх  дивиться  такими  широкими  зіницями  і  навіть  не  подив.  Це  саме  життя.
Ти  збагнув?  Я  стоятиму  посеред  площі,  повз  мене  проходитимуть  і  озиратимуться  люди,  вішатимуть  намисто  з  паперових  квітів  на  мої  груди,  захоплюватимуться,  а  може,  глузуватимуть  з  мене.
Чужі,  ти  чуєш,  Чужі  обійматимуть  мої  тонкі  оголені  плечі  заради  одного  лиш  фотознімку.  І  тільки  діти  від  нерозтраченої  щирості  вкладатимуть  зірвані  на  галявині  стокротки  у  мої  розкриті  долоні.  Так  минатимуть  роки  і  вітри  з  чотирьох  сторін  світу  будуть  тому  єдиними  свідками.
Що  робитимеш  ти,  мій  Суворий  Янголе,  в  час,  коли  Чужі  торкатимуться  моїх  пліч?  Ти  сидітимеш  в  кафе  навпроти,  попиватимеш  теплу  каву  і  дивитимешся  повз?  Як  до  і  опісля  –  повз?  Чиї  потилиці  студитиме  твій  байдужий  погляд?  Хто  спотикнеться  об  нього?  Чи  ти  спокійний  за  мене,  Янголе,  вже  тому,  що  я  кам'яна?  Що  нарікши  мене  без  слова  –  прирікаєш  на  спокій.  Чи  гадаєш,  що  я  не  зруйнуюся,  що  вітрам  і  дощам  не  під  силу  розсипати  камінь,  а  зробивши  мене  крихкою,  –  не  дивитись  в  мій  бік  очима  палючими  –  благо?  Так!  Все  так!  Не  дивися  на  мене,  Огненний,  бо  не  поглядом  крешуть  любов!  А  як  глянеш  ще  раз  –  то  розсиплюся  в  порох,  бо  як  плоть  блискавично  у  вірі  воскресне,  так  само  зруйнується  вірою  камінь.
Тож  змовкаю  тепер  перед  тим,  хто  в  моїм  розважані  розвагою  студить  гарячу  потилицю,  і  величаю  Мудрим.  Паперове  намисто  носитиму  гордо  як  перли,  що  під  грубими  краплями  з  неба  вляжеться  чіпко  на  грудях.  Бо  лише  в  дуже  правильний  день,  коли  ллється  на  людство  холодний  дощ,  від  байдужого  погляду  кам'яніють.

[i]22.10.2016[/i]

[i]Петра  –  від  чол.  Петор  –  грец.  πέτρος,  Petros,  «камінь,  скеля»[/i]

[i]Ілюстрація  –  скульптура  Луо  Лі  Ронг[/i]  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952619
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2022

Торіла. Тінь від тіні

Десь  на  краю  цього  примарного  океану  уламки  твого  човна  приб’є  до  її  берега.
Хай  береже  тебе  Бог  в  ночі  чорні,  пінисті,  хвилюючі!
Вона  стоятиме  на  причалі,  простоволоса  твоя  Торілія,  наче  відбиток  змитої  молодості,  наче  тінь  затонулих  надій,  розхристана  твоя  Торіла.
–  Не  напивайся  до  втрати  розуму  серед  цього  жорстокого  океану,  Дюкейне.  Розум  тобі  ще  пригодиться,  коли  шукатимеш  шлях  додому.  До  подолка  своєї  сердечної  Торіли  припадеш  спраглий  і  висохлий.  Впиватимешся  її  лагідністю,  ласками  захлинатимешся.
–  Я  тут,  Дюку.  Позаду.  Лишень  не  озирайся.
–  Торіло!  Торіліє!  В  моїх  руках  твої  руки.  Руки  твої  вічно  холодні.
–  Так,  мої  руки!
–  Холодні,  Торі!
–  Мої.
–  Твої...  От  би  і  мені  навчитися  бачити  лиш  те,  що  полегшує  муки  душі!
–  А  ти  спробуй  зі  мною.  Ось,  Дюкейне:  руки  мої  –  вічно  холодні  в  твоїх  руках.
–  В  моїх  руках  вічно  твої  холодні  руки.
–  Мої  руки  в  твоїх  руках.
–  Вічно.
–  От  і  навчився,  радосте!
–  Торіло,  я  бачив  і  чув  тебе  в  перший  день  своєї  знемоги.  Та  в  другий  день  своєї  знемоги  я  тільки  чув  тебе.  А  на  третій  день  –  втратив  тебе.
–  Я  стояла  перед  тобою  в  перший  день  твоєї  знемоги,  Дюкейне.  Я  благала  небеса,  щоб  ти  взявся  за  мою  руку  й  підвівся  на  ноги.  На  другий  день  твоєї  знемоги  я  сама  взяла  тебе  за  руку,  та  ти  навіть  не  поворухнувся.  Я  лягла  позад  тебе  так  тонко,  як  ото  тінь  під  розпеченим  сонцем  чужого  океану,  і  нашіптувала  тобі  слова  звеселяючі,  нібито  саме  небо  звеселяло  тебе.  Я  молила  небесну  вись  і  морську  глибину,  щоб  ми  підвелися  разом.  На  третій  день  твоєї  знемоги  я  й  сама  знемогла  дивитися,  як  ти  знемагаєш.  Тоді  я  злилася  з  тобою  і  ожила  в  тобі,  душе  моя.  Аж  тоді  ти  підвівся.
Десь  на  краю  цього  безкрайнього  океану,  як  тінь  від  тіні,  тобі  примариться  дух  твоєї  відданої  Торіли.  Захлинайся  її  лагідністю,  лишень  не  озирайся!

[i]11.07.2017[/i]

[i]Торіл  –  битва  бога
Дюк  –  мирний[/i]

[i]Ілюстрація  –  картина  Анат  Барон  Ґілбоа[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952606
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2022

Простоокі

[i]Ілюстрація  –  картина  Тетяни  Молодої
[/i]
Глупий  присмерк



Коли  мій  смак  міняє  знову  присмак,
Пергамент  білий  огортає  глупий  присмерк,
Взамін  подяк  розноситься  грізьба
І  мохом  заростає  рідна  призьба,

Старі  стежки  рознесені  вітрами,
Хто  з  нами  був  –  давно  уже  не  з  нами,
Камінням  мощене  життя  твоє  й  моє,
І  де  наш  дім  ніхто  уже  не  знає,

Коли  в  мою  живу,  прадавню  мову
Вплітається  жаргон  вугілля  й  смогу,
Й  чужак,  укравши  волю  дорогу,
Мене  заманює  у  нелегку  дорогу,

Тоді  позаторішнє  "я"  корить  за  зраду.
Тоді  думкам  своїм  не  можу  дати  ради.
Тоді  гадаю:  хто  в  моїм  роду
Воскресне  й  дасть  рятуючу  пораду?

03.2016



Пів  вірша

Я  з  літа  написала  пів  вірша.
А  що  то  є?  –  Як  пів  життя  й  пів  смерті.
Я  втратилась  в  щоденній  круговерті.
Це  –  як  пробити  наскрізь  дно  ковша,
Як  прочинити  фіртку  до  кошари.
Це  –  як  пожежі,  що  тіснять  степи.
Це  –  як  в'язати  під  дощем  снопи,
Як  загубити  іменні  стожари.

04.2016



Найкоротші  Його  вірші

[i]"Була  ж  це  жінка  з  добрим  розумом"  
І  книга  Самуїла[/i]

Може,  я  не  така  пречиста,
Як  причастя  усіх  святих,
І  щораз  з  усе  більш  тернистих
Я  звертала  шляхів  крутих,

І  добріші  від  мене  люди
Зазнавали  гіркіших  бід,
І  чиїсь  безневинні  груди
Придавив  мій  квапливий  слід,

Може,  словом  когось  чи  ділом
Я  поранила  в  саму  суть,
Що  й  прощенням  своїм  змарнілим
Не  спроможні  цього  забуть,

І  збагнути  комусь  несила
Мою  правду,  й  мою  брехню,
Й  громоздила  акценти  в  брилах
На  налиту  чужу  пашню,

І  не  надто,  мабуть,  відважна,
З  Авігайлою*  не  зрівнюсь,
І  премудрість  моя  осяжна  –
Перед  ворогом  не  схилюсь,

Але  вчиню  таку  нахабність  –
Закликатиму  всенький  світ
Не  поїти  у  собі  спраглість,
Не  заземлювати  політ!

Не  судити,  не  догортавши,
Упередженням  мати  лік,
Випадково  в  яругу  впавши,
Не  лежати  там  цілий  вік!

Щиро  болем  тяжким  зболіти  –
Добра  вправа  людській  душі.
Ми  ж  маленькі  Господні  діти,
Найкоротші  Його  вірші.

06.2016

*Біблійна  особа.  Одна  з  дружин  Давида



Полум’ям

Як  мить  –  роки  тепер  пролітають  Божою  волею.
Здається,  все,  що  кому  боліло,  не  раз  відмолено,

Та  там  тріпоче  у  серці  жалем  вразливе  голуб'я,
Де  ми  ніколи  не  вились  димом,  а  завжди  –  полум'ям,

Де  ми  у  кожну  клітину  світу  добром  вселилися,
Добром  і  сміхом,  які  так  ясно  коханим  снилися,

Щоб  знали  –  добре  нам,  знали  –  добре  там,  знали  –  стрінемось!
А  доти  –  кожному  хай  на  слові  у  вись  осмілитись!

Бо  вірю  в  миті  та  крізь  роки  я:  серця  не  черствіють.
Тіла  зотліють  нехай,  та  душі  не  будуть  мертвими!

07.2016



Про  долю

Це  не  доля  лежить  на  твоїх  долонях  –
Це  туманність  доріг  і  примарність  днів.
Не  залишся  в  полоні  жахливих  снів,
Адже  доля  –  це  віра  в  гарячих  скронях!

Бо  не  доля  тебе  обирає,  а  ти  її!
Бо  тобі  підливати  олію  в  свої  вогні!
Бо  тобі  визначати  напрями  течії!
Бо  тобі  пантрувати  дно  у  своїм  човні!

Не  молись  на  свої  долоні,
Облиш,  облиш!
Сльози  щастя  також  солоні.
Якщо  звелиш,
То  нектаром  стікати  будуть
З  твоїх  очей.
Не  залишся  в  полоні  блуду
Сліпих  ночей!

07.2016



На  розсипах  вій

Куди  мені  йти,  коли  йти  немає  куди?
Моє  друге  "я"  залишається  тут  безіменним.
Невже  це  не  Ти,  мій  Боже,  невже  не  Ти
Так  ствердно  у  зливах  і  снах  промовляв  до  мене?

Куди  мені  йти,  коли  відстані  зрадив  крок,
Коли  всі  шляхи  залежані  та  заяложені?
Останній  ривок  чи  у  прірву,  чи  до  зірок?
Довкола  не  люди,  лиш  тіні  будуть  стривожені.

Стриножена  віра.  Бажання  –  на  розсипах  вій.
Мені  –  їх  здувати  своїм  простосердним  звичаєм,
Складати  в  букет  материнку,  полин,  звіробій,
Сушити,  а  взимку  впиватися  чаєм  й  відчаєм.

Вагомість  просіє  крізь  сито  моє  ім'я  –
У  метриці,  паспорті  вперше  втрачаю  потребу.
Тепер  лиш  дивуюсь:  мій  Боже,  невже  не  я
Так  вірно  й  покірно  роками  молилась  небу?

07.2016



Як  котилося  сонце  з  неба

Як  котилося  сонце  з  неба  –
Всі  святі  затулили  очі.
А  воно,  чи  сліпе,  під  себе,
Мов  пергамент,  згортало  ночі.

Тільки  борозни,  як  гадюки,
Позад  нього  чорніли  скрушно.
Пролягали  шляхи  розпуки,
Затихали  вітри  послушно.

Хтось  сказав:  це  Земля  спіткнулась
Об  космічну  пісну  пилюку.
Не  забулась,  ох,  не  забулась
Людських  діток  прадавня  мука.

Не  зболіло  й  не  догоріло.
Цього  трунку  повік  не  впитись!
Дай  нам  Боже,  наш  добрий  Боже,
Не  змиритись  з  гріхом!  Не  змиритись!

24.07.2016



Не  останній  вірш

Отже,  це  не  останній,  авжеж  не  останній  вірш.
Отже,  рима  ще  довго  мою  проїдатиме  пліш.
Отже,  слово  чуже  грабуватиме  мій  словник.
Отже,  це  вже  не  мій,  це  з  віршами  наш  спільний  лик.

Я  проходила  повз,  я  вже  майже  зреклася  вух,
Та  рубав  по  живому  цей  внутрішній  гострий  слух.
А  коли  віднаходила  серцю  своєму  спочин  –
Виникали  ураз  хвилюванню  ряди  причин.

Отже,  я  тут  пробуду  ще  довгі  десятки  літ.
Отже,  й  до,  й  після  мене  стоятиме  твердо  світ.
Тільки  ці  голоси,  що  отруюють,  наче  ртуть,
Проганятимуть  з  дому  у  досі  незнану  путь.

Та  коли  я  в  дорозі  й  обганяють  думки  навпростець  –
Найпотрібніші  речі  –  це  папір,  голова  й  олівець.
Бо  від  себе  втекти  не  зумів  ще  ніхто  за  віки.
Отже,  не  канцтовар,  а  частина  моєї  руки.

08.2016



Ріки  смутку

Не  перелити  ріки  смутку
З  бокалу  втрат  в  бокал  набутку.
Не  зворушити  тої  волі,
Що  зроду  не  смакує  солі,
Бо  любить  прісність.

Рішучість  –  мов  налитий  колос.
Не  смій  читати  скарги  вголос!
Бо  зачекати  –  це  не  дія,
Так  можна  і  зімкнути  вії,
Не  надивившись.

Та  хто  ж  не  мріє  про  відлиги?
Усі  ми  втомлені  від  криги.
На  ній  і  холодно,  і  слизько,
Й  здається,  небо  надто  низько.
Ковтаєм  хмари.

На  груди  –  втрати,  як  медалі.
Позаду  –  знищують  скрижалі,
Й  святим,  стрічаючи  з  дороги,
Всипають  попелом  не  ноги*,
А  голови**.

Докурюй  мовчки  самокрутку!
Зі  слів  пустих  нема  набутку.
Землі  сирої  перша  грудка...
Не  перелити  ріки  смутку.

08.2016

*Довгожданим  гостям
**У  відчаї



Не  здолаю  більше.  Про  чужу  мету

Не  здолаю  більше  цього  потоку
І  поштова  скринька  моя  пуста.
Як  там  ваші  справи?  Мої?  –  Нівроку.
Що  несу  у  торбі?  Та  це  ж  мета!
Я  її  досягла,  хоч  було  нелегко,
Я  каміння  –  в  ступу  й  товкла,  товкла!..
Брили  страху  –  в  вали  й  граблями  зверху!
Я  під  сонцем  шкіру  дотла  спекла.
Обпалила  душу  –  на  сушку  грушу.
Тут  привал  короткий.  Що  знову  мушу?
П'ю  роси  три  краплі,  я  далі  рушу.
Кожне  "мушу"  –  ниций  плювок  у  душу.

Долі  підлі  повороти
Висікали  в  душах  гроти.
Йди,  берися  до  роботи,
Лиш  не  думай  про  турботи!

Цить!  Мовчи!
Тут  є  воля  вишня.
До  мети:
Ти  моя
Колишня!

–  Я  ж  твоя...
–  Ні!
–  Я  ж  була...
–  Пройшло!
–  Це  ж  було...
–  Давно.
Лиш  чорніють  пні.
Площі  зрубів  "нас",
Площі  зрубів  "їх"
Щільно  вкрили  час,
Хрипом  бреше  сміх.

–  Отже,  в  торбу  мене?
Далі  –  з  горба  коти?..
Ми  ж  з  тобою  на  "ти"!
–  Це  також  промине.
Нам  окремо  рости.
Хибні  цілі  спалю
І  тебе  –  не  мою...
Отже,  в  торбу.  Прости!

А  вона  мені:  поводир!
Я  ж  її  дурну  –  в  монастир.
А  вона:  усе  ж  проявлюсь!
Не  моя,  тому  й  не  боюсь.

Ох,  несталі  думки  мої,  несталі!
Ох,  нездалі  стежки  мої,  нездалі!
Ох,  неспілі  літа  мої,  неспілі!
Ох,  невмілі  слова  мої,  невмілі!

Тільки  так:  не  свою  мету
Не  цілуй,  як  грішник  святу!
Не  виклянчуй  в  вічності  гріш!
Навпіл  душу  свою  не  ріж!

08.2016



Ніхто  не  хотів  вогню

Ніхто  не  хотів  вогню.
Палили  з  усіх  сторін
Вогнями  прийдешніх  змін.
Чи  йти  на  поклін?

Востаннє  її  малюй  –
Повстання  свого  мету!
Вустами  цілуй  не  ту,
Насправді  просту.

(Не)  воля  твоя  лежить
В  підніжжі  чужих  звитяг.
(Не)  доля  торує  шлях,
Не  герб  і  не  стяг.

Допоки  ти  креслив  план  –
За  тебе  уже  змогли.
Нарешті  одне  збагни:
За  нас  полягли!

17.09.2016



Перелітні

Перелітні  птахи...  Перелітні  здавались  найкращими.
Ми  раділи  їм  так,  наче  вісників  Бога  стрічали.
Ще  в  часи  прадідів  і  в  часи  наших  згорблених  пращурів
Перелітні  іздалеку  землю  свою  помічали.

І  здавалось,  ніколи  той  ключ  не  збивається  з  курсу.
І  здавалось,  нікотрий  з  покинутих  в  гніздах  не  плаче.
Й  лискотіли  до  сонця  боки  в  них,  обскубані  густо  –
По  пір'їні  скидалися  тим,  в  кого  пір'я  в  нестачі.

Так  здавалось  нехитрій  мені  в  волошковому  полі.
Так  здається  і  тим,  що  про  гибель  в  путі  ще  не  знають,
Як  не  знають  про  дух  невблаганний  примхливої  долі  –
Перелітних  дороги  не  завжди  додому  вертають.

Пролітали  роки,  час  бо  має  довершені  крила,
Та  на  рідному  полі  все  рідше  волошки  збирала.
У  хвилини  прощань,  звідки  й  бралася  в  серці  та  сила,
Я  здавалась  собі  перелітною,  я  –  відлітала.

18.09.2016



Тихим  голосом  пересторог

Тихим  голосом  пересторог
Дивна  істина  просто  відкрилась:
Не  суди,  коли  ти  –  не  Бог,
Бо  і  янгол  втрачає  крила,

Бо  і  янгол  накликав  гнів,
І  летів  блискавицею  з  неба.
І  поміж  вогняних  стовпів
В  нього  в  милості  є  потреба.

Мудрість  криється  у  словах,
Що  не  топчуть,  –  підносять  душу.
Чом  же  янгол  цей  множить  крах?
Вісник  Бога  колотить  сушу

У  болотах  людських  знемог?
Чи  забув  про  подібних  грішних?
Тихим  голосом  пересторог
Вічні  істини  для  невтішних.

25.09.2016



Покинути  все.  Про  віру

Покинути  все  й  летіти,  летіти...  Куди?
У  вирій  –  далеко,  не  здужають  відстані  крила.
Приймають  укотре  суворі  ухвали  суди.
Боротись  несила.

Та  й  чим  боронитись?  Паде  безпорадно  з  душі
Обскубане  пір'я  мого  голосного  прозріння.
Це  слабкість  –  тікати  від  прози  життя  у  вірші
Чи  думки  боріння?

Смішними  здаються  думок  непохитні  мости.
Під  ними  проходять  невірства  порожні  вітрила.
Просила  ж  бо:  віро,  в  мені  поселись,  прорости!
Вона  лиш  гостила.

Без  неї  маліють  здобуті  вершини  землі,
А  мрії  дрібні,  наче  груші,  розгойдує  вітер.
Одні  –  недоспілі,  а  ті  –  від  стебла  вже  гнилі.
Час  мрійництво  витер.

29.09.2016



Істеричне.  Поетом  бути  не  хочу

[i]С.  Пікаросю,  В.  Сердюку[/i]

Поетом  бути  не  хочу!
Впихаю  цю  думку  в  риму
В  тонах  графоманського  гриму.
Поетом  бути  не  хочу!

Віршописи  скупо-озимі
Жуками  підточують  мозок.
Осанна  великій  прозі!
Занадто  тісно  у  римі.

Наука  поетики  стисла
І  пісня  моя  –  жебрачка.
Верлібр  –  ось  солідна  подачка
Усім,  в  кого  муза  скисла.

Ритмічні  продумані  строфи,
Вчорашні  стандартні  стилі
Думкам  прогнозують  штилі  –
Культури  страшні  катастрофи.

Берись  римувати  чисто!
Не  вмієш?  Тоді  й  не  берися!
О  люстро  натхнення,  святися
В  космічному  світлі  врочисто!

Сумнівним  словом  "верблюди"
Прозріння  своє  відстрочу.
Зізнаюсь  вам  чесно,  люди,
Поетом  –  не  вмію,  а  хочу.

30.09.2016



Перехворію  осінь

Я  переплачу!  Я  перехворію!
Слова  не  здатні  зважити  в  мені
Цю  безнадію  й  цю  без  дна  надію.
В  мовчанні,  знаєш,  душі  крем'яні.

Я  вкотре  спробую  набратись  сили.
Забудь  слова!  Забудь  слова!  Забудь!  –
Так  восени  я  спокою  просила.
Росила  серце  безсловесна  лють.

Причин  для  слів  умисно  недобачу.
Гаси,  мій  розуме,  свою  свічу!
Перехворію  осінь,  переплачу!
Послухай  лиш,  як  голосно  мовчу.

03.10.2016



І  стояла  самотня  людина  

[i]"Постояла  ще  пів  години,  ніби  вже  померла,  але  не  могла  впасти,  бо  заважала  звичка  жити"
Г.Г.Маркес  "Ісабель  дивиться  на  дощ  в  Макондо"
[/i]
І  стояла  самотня  людина  на  порозі  у  завтра.
І  дивилась  на  пустку  життя,  й  було  їй  сумно.
І  не  знала  людина,  чого  вона  в  світі  варта.
І  терзали  її  протиріччя  думок  бездумно.

І  молилась  людина  без  слів,  молилась  серцем.
І  померти  бажало  серце  або  ж  –  служити.
І  донизу  хилив  її  щем  під  лівим  реберцем.
Вже  би  впала  давно,  тримала  лиш  звичка  жити.

04.10.2016



Горе  йде.  Про  несвідомість

[i]"Господи,  добре  нам  тут  бути!  Як  хочеш,  розташую  тут  три  намети..."  Єв.  від  Мт.  17:4[/i]

Боле  мій,
Боле  глибокий,  злісний,
Хочеш  ти
Конче  мене  схилити.
Взявся  б  ліпш
В  крижму  цупку  сповити,
Колисати,
Пестити  і  журити!

Горе  йде!
О!  Горі  горою  горе!
Краще  б  ти,
Горе  моє  гіркеє,
Пило  ртуть,
Гризло  граніт  і  луби,
Он  які
Маєш  міцнезні  зуби!

Душить  жаль,
Жабою  заздрість  душить
До  отих,
Що  без  жалю  –  у  душі.
Не  берусь
Їхню  мету  збагнути.

Боже,  як
Добре  мені  тут  бути!

10.2016



Дим  у  очах

Дим  у  очах.
Сизого  повно,  не  перейти.
Там,  де  тебе  забудуть,  там,  де  забудуть,
Ким  будеш  ти?
Там,  куди  йдеш  ти  купленим  шляхом,
Очі  заступить  дим.
Там,  де  не  ждуть,
Будеш  ніким.

Колір  утрати...  Ох,  ці  прощання!
Тільки  б  не  стати  ним  –
Димом  в  очах.
Сизого  повно.
Не  перейти
Крізь
Дим.

27.10.2016



В  кожнім  невільнім

Не  кожен  є  другом,  хто  хоче  таким  здаватися,
Та  з  жодним  не  варто  прощатися!
Тримай  мою  руку,  допоки  уступу  цього  не  перейдемо!
Може,  так  ми  іншим  віру  дамо?
Може,  іншим...

Не  завжди  є  ворогом  той,  в  кого  інше  бачення,
Та  чи  справді  це  має  значення?
Візьми  мою  руку,  бо  з  темряви  вдвох  значно  легше  вибратись.
На  минуле  не  слід  озиратись  –
Це  минули!

Є  правильні  рішення,  загальні  для  всіх  і  кожного:
Не  ліпи  з  атеїста  побожного!
Подай  йому  руку,  насправді  у  вас  значно  більше  спільного  –
В  кожнім  невільнім  є  частка  вільного.
У  кожнім!

02.11.2016



Пізнє  натхнення

Жодного  слова.  І  тиша  така  громовержна.
Помисли-стіни  розкрадені  в  снах  по  цеглині.
Тільки  без  думки  як  збудуватись  людині?
Тиша  –  непевність.  Тиша  завжди  застережна.

Осені  таїнство  кислим  кагором  сповнить
Душі  зів'ялі,  тавруючи  землю  смутком.
Пізнє  натхнення  вважай  не  своїм  здобутком  –
Помислом-карою  спомин  тебе  здогонить.

Пізнє  натхнення  –  на  пустищі  вихор  вітру  –
Вирве  з  корінням  безмовної  думки  просідь.
Помисли-мрії  пожовкнуть,  мов  стигла  осінь,
Встигнути  б  лиш  підібрати  душі  палітру!

04.11.2016



Щоб  не  стати  одним  із  тих

Щоб  не  стати  одним  із  тих,
Що  на  берег,  як  мокрі  дрова,
Викидає  рікою  лих  –
Думай  думку,  на  те  й  голова!

Є  весло  у  твоїх  руках  –
Не  вагайся,  берися  гребти!
І  в  пінистих  хвилях-роках
Не  зупинять  обмежень  мости.

Перекати  муштрують  дух.
Тут  фарватером  шосте  чуття.
Камінь  страху  гальмує  рух
І  сповільнює  серцебиття.

Не  вирискуй  шляхів  простих,
Не  вдавайся  в  порожні  слова,
Щоб  не  стати  одним  із  тих,
Що  безцільні,  як  мокрі  дрова!

25.11.2016



Слова

Кричиш?  Не  варт!  Слова  не  мають  моці,
Коли,  мов  град,  вдаряються  об  землю.
Сортуй  слова  в  виснажливій  толоці
І  з-поміж  всіх  –  високі  відокремлюй.

Пусті  слова  на  ваги  сиплють  сміхом,
А  мудрі  –  у  підвали  тягнуть  міхом.

26.11.2016



Опівночі

І  ти  –  не  ти,  і  я  –  не  я,
І  вітер  знає  втому.
Опівночі  душа  моя
Пішла  назавжди  з  дому.

І  сміх  –  не  сміх,  і  сум  –  не  сум,
Глузливо  вітер  свище.
На  ранок  там,  де  призьба  дум,
Застану  попелище.

На  ранок  там,  де  був  мій  дім,
Здійметься  цівка  диму.
Узрію  на  лиці  блідім
Розплату  нещадиму.

І  плай  –  не  плай,  і  путь  –  не  путь,
Все  продано,  пропито.
Вчорашній  день,  прадавню  суть
Забуто  й  пережито.

І  день  –  не  день,  і  ніч  –  не  ніч,
Міняються  орбіти.
Горять  на  небі  сяйвом  свіч
Невипещені  діти.

І  я  –  не  я,  як  тінь  вірша,
Як  виструнчені  рими.
Опівночі  моя  душа
Пізнається  з  святими.

29.11.2016



Полковник  

[i]"Я  не  хворий,  —  сказав  полковник.  —  Просто  в  жовтні  я  почуваюся  так,  ніби  мої  нутрощі  гризуть  дикі  звірі."
Г.Г.Маркес  "Полковнику  ніхто  не  пише”
[/i]
Начисть-но  до  блиску,  полковнику,  свої  черевики!
Ніхто  не  повинен  дізнатись  всю  тугу  твоєї  втрати.
Таких,  як  ти,  полковнику,  завжди  називали  великими.
Таким,  як  ти,  не  наважаться  в  спину  стріляти.

Пробач  ці  сльози  та  докори  своїй  нерозумній  жінці,
Вона  ж  бо  мати,  полковнику,  їй  притаманно  плакати!
У  неї  терпіння  лишилось  на  денці,  а  сліз  –  по  вінці.
Їй  так  кортить  прочитати  нарешті,  щоб  потім  зіжмакати.

Сієста  –  це  час  відпочинку  безпечних,  сліпих  і  зречених,
А  в  тебе  є  справи,  обов’язки  та  купа  листів  неотриманих.
Тобі  ж  когута  пильнувати,  дивитися  в  очі  запечених
Немов  на  пательні  людей  і  возносити  пам'ять  про  сина.

Тож  начисть-но,  до  блиску,  полковнику,  свої  черевики!
І  нехай  ніхто  не  дізнається,  чого  ці  дні  тобі  варті.
Чекати  вміють  лиш  ті,  що  називатимуться  великими.
Та  ніхто  не  пише  полковнику  на  цілій  вселенській  карті.  

Осінь  2016



За  крок  до  прірви

За  крок  до  прірви,  найхиткіший  крок,
Чи  втримаюсь,  чи  полечу  додолу?
Чи  відігрію  душу  охололу?
Чи  це  кінець,  чи  лиш  життя  урок?

За  крок  до  пустки,  найкоротший  крок,
Чи  вистою,  чи  все  ж  впаду  безсила?
Дивись,  я  землю  кров'ю  оросила,
Натиснувши  нарешті  на  курок!

За  крок  до  щастя,  найвірніший  крок,
Чи  дотягнусь,  чи,  опустивши  руки,
Залишу  іншим,  а  собі  –  лиш  муки?
До  того  щастя,  наче  до  зірок.

Мій  крок  завжди  був  надто  нестійким,
Але  без  нього  лишуся  ніким.

02.12.2016



А  мені  до  сонця

А  мені  до  сонця,  а  мені  до  сонця  би  дотягнутись!
Хай  би  соки  всі,  хай  би  соки  мої  осушило.
Бо  мене  тут  наскрізь  пронизує  слово-шило.
А  моє?  –  Моє  так  і  не  зворушило.

А  мені  до  серця,  а  мені  до  серця  би  докричатись!
Хай  стискає  груди,  хай  збивається  з  ритму  навіки.
Бо  додолу  тягнуть  мої  свинцеві  повіки.
Бо  давно  вже  слово  не  мед  і  не  ліки.

05.12.2016



По  білому  білим

По  білому  –  чорним.  По  білому  і...  пробіл.
Слова,  як  ворони.  Словам-воронам  не  вір!

По  чорному  –  чорним.  Маскується  хитро,  та
Небачений  морок  –  це  зручно  лиш  для  крота.

По  білому  –  сяйвом.  Колись  бувало  й  таке.
Та  зараз  і  тло,  і  тіло,  і  слово  –  ламке.

По  чорному  –  білим.  По  чорному  все  дарма.
Для  білого  чорний  –  це  прірва,  а  не  тюрма.

Слова,  як  ворони,  пронизують  тьму  гулку,
Бо  зараз  ні  мить,  ні  слово  не  мають  смаку.

Небачений  морок  –  по  білому  білим.  Біль.
Для  білого  білий  стає  гріхом  мимовіль.

08.12.2016



Світ  невколисаний

Вітре  мій  дужий,
Давній  мій  друже,
Дуєш,  марудиш
Кров’ю  узори.
Ген  за  Карпатами
Світ  розкудлатив  ти,
Світ  непричесаний,
Частий  безчестями.

Як  нечестива
Донька  опівночі,
Встала  із  півнями
Землю  бентежити.
Стала  на  ніженьки
Грішная  дівонька,
Підла  й  зманіжена
Дівка-війна.

Підла  й  зажерлива.
Ліпше  би  вмерла  я!
Ліпше  б  осліпла  я,
Густо  не  кліпала!
Крапельки-сльозоньки
Котяться  до́  землі,
Котяться  грозами,
Душі  рвучи.

Де  ті  рішучі  є?
Кривда  чи  правдонька
Б'є  недобитих  ще?
Що  їх  пече?

Світ  розкудлатив  ти,
Вітре  мій,  брате  мій.
Світ  невколисаний,
Вздовж  переписаний,
Сколотий  списами,
Словом-мечем.

11.12.2016



Пегас  і  вічність

Ідучи  нога  в  ногу  з  невпинним  циклічним  часом,
Пам'ятай:  неможливо  прокласти  у  нім  двосторонню  трасу.
Тож,  вхопивши  за  гриву  чи  хвіст  в  одну  мить  Пегаса,
Знай,  ласо  увірве,  як  на  вічність  подивиться  ласо.

13.12.2016



Gebo

Істинно:  світ  чужий
Не  промине  жоден!
Вітре,  біди  годен,
Вий!

Бийся,  крило  моє!
Стрічні  вітри  дужі.
Град  запашні  ружі
Б’є.

Конче  бо  ще  злетить
Птаха  чудна  в  небо!
Вічності  дар  –  Gebo*  –
Мить.

Часу  пісок  –  долів.
Правда  –  на  дні  долі.
Душі  птахів  голі.
Тліє!

Тліє  крило  чуже.
Ввись  –  аромат  ружі.
Дим  не  псує  стужі
Вже.

Вічності  дар  –  життя.
Істинно:  світ  Божий
Долю  і  час  гожий
Втяв.

17.12  2016

*Магічна  руна,  що  уособлює  божественний  дар  життя,  часу  



Двадцять  перший  вік

Ллються  ріки,
Воложать  повіки
Двадцять  віків  і  один.
Хтось  рахувати  навчив,
Хтось  –  будувати  дім,
Інші  –  поратись  в  нім.
Днів  було  сім.

Та  був  ще  один,
Що  з  нулем  годин,
Що  з  безритмом  пір,
Сліпотою  дір,
Нескінченно  восьмий,
Нерозімкнений.

Цього  ніхто  не  зобачить.
Усі  переплачуть
Потоками  рік.
Вагою  повік
Прикриють-пробачать
Взаємну  незрячість.

У  нулях  годин,
У  безритмах  пір,
В  нескінченно  восьмім,
Нерозімкненім,
Продовжує  лік
Двадцять  перший  вік.

12.2016



Простоокі

Постій  отут.
Помовчи.
Хтось  носить  твої  крила
В  своєму  наплічнику.
Час  –  вуйко  рішучий,
На  раз-два-три
Запалить  свічки
В  твого  храму  підсвічниках.

І  все-таки,  які  ж  ми  одинокі
Під  цим  ванільним  та  сумбурним  небом!
Які  ми  в  час  зневіри  простоокі!
Як  бути  вислуханим  кожному  з  нас  треба!

Постій  отут.
Помовчи.
Ти  ж  носиш  мої  крила
В  своєму  наплічнику.
Злічи  їхні  сутності
Й  на  цифрі  три
Запалюй  свічки
В  мого  храму  підсвічниках.

І  все-таки,  яка  ж  вона  ванільна,
Ця  простоокість  стишеного  кроку!
Людина  одинока,  коли  вільна,
І  поневолена,  як  має  когось  збоку.

Запалюй  вогні
В  потоках  олії.
Вдихай  –
Це  заграва
З  лавандою  тліє.
В  твоєму  наплічнику
Зіжмакані  крила.
Лети,
Я  небо  відкрила!

05.2015-12.2016



Два  міста

Місто  мрій  не  моїх,  місто  чужого  болю,
Місто  левів  і  кави,  місто  надмірної  втоми,
Ти  сьогодні  подарувало  мені  занадто  багато  усмішок
І  занадто  непритаманні  для  мене  ролі.
Ти  вичавило  до  останньої  краплі  мою  банальну  недолю.
Таких,  як  я,  сюди  віками  заносило  вітром  з  поля,
Місто  престижу  й  недопалків,  місто  культури  і  пустомовля.
Ти  колись  ще  поглинеш  мене,  коли  я  позбудусь  волі,
Та  тепер  мені  треба  вертатись  на  захід,
Щоб  встигнути  до  сонця  сходу.
Бо  я  не  закохана  в  тебе,  місто  зустрічей,
Місто  барвистого  зброду.
Я  закохана  в  інше,  північніше,  чуже.  Я  маю  право.
Я  закохана  в  тебе,  місто  моїх  недомовленостей,
Моїх  невирішених  справ.
Бо  у  тебе  таке,  Рівне,  дихання!
Ти  приручило  мене,  ще  коли  я  не  знала  про  тебе,
Сім  епох,  сім  життів,  сім  років  тому.
Я  сумую,  місто,  забери  мене  додому!

02.01.2017



Вітрів  дороги

Вітрів  дороги.
Ночей  тривоги.
Заради  Бога,  вкрий
Промерзлі  душі  
Троянд  засушених!
Запізно,  сліз  не  лий!

Тремтливі  душі
Троянд  відцвілих.
Обруш  на  вічність  гнів!
Лічи  на  пальцях
Тонких,  незграбних
Обривки  їхніх  днів.

04.01.2017



Серце  не  спить

Серце  не  спить.  У  серця  давно  безсоння.
Мить,  наче  вічність,  а  вічність  –  коротка  мить.
Серцю  болить.  Присіло  на  підвіконня.
Завтра  –  отямлює,  вчора  –  досі  п'янить.

Серце  на  паузі,  стукоти  стихли.  Стиха
Переступило  вже  нового  дня  поріг
Лихо  щоденне.  Завтра  не  спиниш.  Дихай!
Серце  у  п'яти  скотилось  з  чужих  доріг.

19.01.2017



Пам'ять

Так  палало  й  тоді,  коли  ти  переходив  за  тло.
Відпливали  човни,  перегружені  тоннами  згадок.
Стоголосість  вітрів  обпікала  високе  чоло:
Ні  для  кого  цей  спадок!

Ти  творив,  ти  писав,  ти  засіяв  гектари  земель,
Що  родючими  після  відходу  твого  назовуться.
Ну  а  зараз  –  не  час,  бо  тобі  пропливати  між  скель,
Що  в  розплаті  зійдуться.

Озиратись  не  слід,  за  спиною  вже  гасне  причал.
Що  було  –  відбуло,  і  у  вічності  миті  не  тямлять.
Із  глибин  голосних,  з  океанів  кінців  та  начал,
Мов  відлуння:  ти  –  пам'ять!

03.02.2017



Думка

Ти  тлієш,  згасаєш  зі  мною.
Зубожієш  даремно,  приймаючи  пишні  дарунки.
Не  свої  тягарі  понесеш,  а  підкинуті  клунки.
Пристанеш  до  гучного  рою.

І  роїлись,  роїлись,  роїлись  чужі  думки.
І  міняли  засади,  погляди,  віру,  смаки...
І  горіли  чи  то  в  розплаті,  чи  то  в  покуті,
А  свої  були  соромом  вбиті  та  страхом  скуті.

Тлієш,  недовершена  і  неозвучена!
Блискавицею  промайнувши,  за  хмари  сховалася.
В  найтихішому  лоні  зародком  скручена,
Вимагаючи  прихистку,  народитись  вагалася.

Тлієш  позичена.
Тлієш  лукава.
Вже  й  пересичена.
Вже  й  нецікава.

06.02.2017



Світові  боляче

Світові  боляче  знатися  з  цим  жалем.
Навіть  сніжинки  від  гніву  не  тануть,  шкваряться.
Злісні  північні  вітри  обпікають,  сваряться.
Плаче,  сміється,  лукавить  світ  кришталем.

Світові  щемно,  бо  кроки  чиїсь  дрібні
В  серце  землі  водоспадами  б'ють  і  градами.
Люди  й  меандри  річок  називали  б  зрадами,
Щоб  не  коритися  плинності  й  сивині.

Світові  совісно.  Світ  відсікає  час
Ерами,  веснами,  війнами,  злом,  легендами...
Світ  поглинає,  та  все  вивергає  нас
З  секонд  і  псевдо  лайфами,  сенсами,  хендами...

08.02.2017



Поетові  

Ти  хворієш,  поете!  Глупо.
Зануряєш  перо  в  отруту.
Справді,  муза  цілує  скупо  –
Кличеш  пристрасть  давно  забуту.

Воском  скрапує  мить,  регоче,
Тінь  вірша  зазирає  в  очі.
Щось  являє  тобі  пророче,
Бо  слова  до  пророцтв  охочі.

Ти,  поете,  гориш  і  мариш,
Жовчю  серця  тамуєш  спрагу.
Завтра  лихом  об  землю  вдариш,
Тож  сьогодні  пильнуй  відвагу.

Збайдужілої  музи  губи,
Льодяні,  привідкриті  скупо,
Заціловуй,  кусай  до  згуби!
Ти  хворієш,  поете!  Глупо!

Зима  2017



Стариці

Ця  весна  принесла  нам  багато  лиха  у  повенях.
Я  навчилася  бути  тихою  –  мудро  й  завбачливо,
І  розсіяла  пам'ять,  що  пилом  зависла  в  променях,
І  пробачила  рікам,  що  водами  б'ють  розпачливо.

Так  бурхливо  несеться  ріка  життя,  безкінечності,
Прокладаючи  русла  нові  –  жартує  старицями.
В  перемінах  щорічних  згубилось  зерно  безпечності.
На  старицях  розбиті  серця  осідали  крицями.

28.02.2017



Розквітають  магнолії

Розквітають  магнолії  в  місті  моїх  ненадій,
Фіолетовим  небом  вдягаючи  мрію  забуту.
Озиратись  на  втрати,  на  схиблені  цілі  –  не  смій!
Та  по  сотому  колу  сповняй  перед  ними  покуту.

Навіть  в  місті  моїх  ненадій  забуяла  весна.
Причаститись  до  неї  так  вперто  чомусь  не  бажаю.
Заблукала  й  змирилась  –  ось  думка  мені  навісна.
Розквітають  магнолії  в  місті  мого  недораю.

04.03.2017



І  тоді  я  злякалась

І  тоді  я  злякалась  –  Боже,
Чи  годиться  мені  радіти?
Може,  радість  –  це  так  негоже,
Як  вустами  долоні  гріти
Незнайомцеві,  що  замерзає,
Доки  інших  довкола  немає?

І  тоді  я  здригнулась:  дурна,
Так,  годиться  тобі  радіти!
Чи  твоя  у  тому  вина,
Що  мрійливість  втрачають  діти,
Що  пристойність  дорослого  світу
Збайдужіла  до  змерзлого  цвіту?!

09.03.2017



А  у  тебе  подушка  з  пір'я

А  у  тебе  –  подушка  з  пір'я,
А  у  мене  –  одне  крило.
Так  звіщало  старе  повір'я,
Так  віками  до  нас  було,
Що  коли  закурличуть  весни,
Кольорові  почнуться  сни  –
Хтось  погасне,  а  хтось  воскресне.
Тож  за  мене  крильми  змахни!

10.03.2017



Словом  чавунним

Ні,  не  налякана,  просто  розчавлена  словом  чавунним.
Цукру  до  правди  і  часу  до  досить  –  не  додаю.
Хвилі  від  слова  душу  скуйовдили  трепетом  струнним.
Час  неналяканим  чи  роздаровує  правду  свою?

Ні,  не  ображена,  просто  обмотана  спомину  пряжею.
Суджений-ряджений  мій  –  лихослівний  цей  завтрашній  день.
Вкотре  обмащую  голову  попелом,  зір  ясний  –  сажею.
Не  зазбирати  того,  що  розсипано  з  вуст,  як  зі  жмень.

12.03.2017



Бентежна.  Про  відвагу

Ти  така  бентежна!..  Замовчи!
Загуло,  мов  дзвони  хтось  сполохав.
На  твоїх  полотнах,  ревучи,
Витинали  танці  скоморохи.

Засоромлені,  осміяні  (співай!)
Розрум'янилися  люди  і  людиська.
Гожа  ружа!  Вей  яка  і  вай!
Та  й  черпають  твій  дурман  ізнизька.

А  для  тебе  зшито  два  лиця:
Праве  вдень  вдягала,  криве  –  на  ніч.
Бігли  дні,  як  звірі  на  ловця.
Позіхали  ночі  десь  обабіч.

21.03.2017



Котилося  сонце  руслами

Котилося  сонце  руслами
Усіх  чотирьох  стихій.
Страхи  громовицями  згуслими
Стихіям  псували  стрій.

Прийдеш,  як  дитя  до  матері,
З  очима,  що  повні  сліз.
Заплачеш:  тепер  блукатиму,
Сховав  стежки  верболіз.
Чи  схибивши,  стану  прикрістю,
Гризотою  із  гризот?
Думок  своїх  неприкритістю
Зітрусь  з  твоїх  позолот?

Прийму,  як  смерть,  поза  чергами.
Забулося,  що  було!
Твій  слід  золотими  вербами
Моє  лоскотав  чоло.
Затоптаним  травам  скреснути
Судилося  для  життя.
Як  хочеш,  ховайся  з  веснами
В  убоге  моє  укриття!

Котилося  сонце  пагорбом,
Сліпі  несли  йому  дань
І  зводили  в  небо  пагоди,
Й  лякались  своїх  бажань.

04.2017



Сорок  вітрів

[i]"Ще  численний  цей  народ.  Зведи  їх  до  води,  і  Я  там  переберу  його  тобі"
"Трьома  сотнями  мужів,  що  хлептали,  спасу  тебе"
Суд.  7:4,  7[/i]

Сірою  пасткою,  вовчою  пащею,  шкіриться,  лащиться  небо.
Триста  покірних,  як  триста  пропащих,  тонші  від  висохлих  стебел,
Вже  понадіялись,  ще  не  посьорбавши  прісної  юшки  з  калюжі.
Сорок  вітрів  –  сорок  купчастих  хмарок  порозганяли,  байдужі.

Сивими  скронями  тисне  на  голову  сіра  потріскана  нива.
Гірко-десятими,  злими  дорогами  ниву  обходила  злива.
Триста  похилених,  зморених,  заспаних,  прісно  молилися  Богу.
Сіллю  землі  триста  перший,  повіривши,  став,  заряджаючи  змогу.

Срібно-свинцевими,  литими  краплями  входить  життя  із  дощами
В  серце  засушене  –  землю  зневірену.  Триста  –  накрились  плащами.
Рясно  промокнувши  та  захлинаючись  п'є  триста  перший  і  плаче:
Доки  повірите,  доки  побачите  –  Бог  зачекає  терпляче!

12.04.2017

*Число  сорок  символізує  перехідний  час  до  надзвичайної  події  



Грозовито  так

Грозовито  так  за  вікном  було,  аж  нестерпно.
Ніч  задухою  загустилася  у  цвіту.
Серце  м'ятами  упивалося  та  й  затерпло.
Людям  снилося  щось  позначене  на  біду.

Людям  спалося,  як  не  спалося,  як  з  боргами.
Гуркіт  кроками  розтривожував  тишу  снів.
Грозовито  так,  наче  війни  йшли  між  богами.
Хтось  прокинувся,  але  втрутитись  не  посмів.

10.05.2017



Переступити  цю  межу

Переступити  цю  межу.
Обмежуючи,  певно,  втратиш.
Не  передати  на  словах  безгрішність  думки.

Не  перейти  за  горизонт,
Бо  горизонти  завжди  інші,
Хоч  зблизька  страх  не  більший,  ніж  здаля.

Твоя  земля  –  моя  земля!
Та  хтось  із  двох  чи  заблудився,
Чи  то  залишився  в  чужих,  забув  про  дім.

Не  передати  на  словах.
Я  в  нім  по  вибілених  стінах
Простих  шляхів  для  тебе  креслила  узори.

Та  нащо  вимагати  слів,
Так  прикро,  бо  не  передати,
Коли  придумав  Бог  щось  більше  за  слова?

15.05.2017



Коли  високі  стають  низькими

Коли  високі  стають  низькими,
Коли  зневага  калічить  душу  –
Чи  мушу  плакати  за  минулим,
Чи  будувати  майбутнє  мушу?

Коли  не  сором  лиця  позбутись,
Коли  покути  вмістили  в  фрази  –
Чи  зразу  випили  ви  отрути?
Чи  вам  боліли  мої  образи?

26.05.2017



Розірване  намисто

Весна  моя  опала  пелюстками
Зів’ялими,  затоптаними.  Душно.
Слова  порожні  бігли  незворушно
За  обрій  кучерявими  рядками.

Чужій  весні,  а  може,  це  на  краще,
Цвірінькали  такі  неспілі  мрії.
Томило  сонце  грубі  безнадії.
Стихало  серце  потайне,  ледаще.

Я  опадала.  Мовчки.  Ненавмисно.
Невипадково.  Явно.  Недаремно.
Думки  котились  і  зітхали  чемно.

Потішно,  мов  розірване  намисто.

30.05.2017



Це  стриноження  

[i]"Якщо  тобі  дадуть  лінійований  папір,  пиши  впоперек."
Хуан  Рамон  Хіменес[/i]

Це  стриноження  другого  "я"  на  поверхні  свідомості,
Обезглавлення  обездоленості  погрішності.
Прошиваючи  лиш  припущенням  грань  невідомості  –
Футуризмом  фортуни  вперто  торуй  торішності!

Фаренгейт  обпікає  стіни  котрихось  вічностей,
Безпросвітностей  первозданного  першопомислу.
Викривляючись  у  кристалах  параболічностей  –
Книгоспаленнями  відроджує  простість  промислу.

29.06.2017



В  очах  у  статуї

Ніч  закрила  мене  на  замки,  як  багаті,  пишні  хороми,
Вберегти  обіцяючи  від  чужих  обіцянок  і  звичаїв.
Що  ж  накоїли  ми  –  малі,  легковірні  та  все  несвідомі
Зі  своїми  великими  правдами?

Осквернити  святині  ніхто  не  хотів  би  навмисне,
Та  забувши  й  вклонитися,  брали  брудними  руками,
Цілували  вустами,  прогірклими  від  пустослів'я  і  докору,
Щось  священне,  уму  неосяжне,  як  то  ось  душа.

Залишались  відбитки  не  пальців,  ба  гірше  –  зневаги.
І  душа,  наче  чаша  зі  щирого  золота,  повкривалася  тріщинами.
Проливалася  віра  із  чаші  тієї  так  само  невтримно,
Як  надщерблений  німб  тягарями  життя  втрачає  осяйність.

Півгроша  буде  варте  таке  приклякання  недбале,
Що  на  нього  і  небо  впаде  у  розчаруванні  раптовому.
Чи  то  тільки  в  очах  у  статуї,  що  подих  і  слух  облишила,
Аж  навіки  буде  простосердя  збережено?

Замикай  мене,  ноче  сліпа,  як  багаті,  пишні  хороми!
Що  накоїли  ми,  малі,  легковірні  –  було  несвідомо.
Вже  за  дня  я,  ввібрана  у  сяюче-звичні  одежі,
Відбиватимусь,  наче  й  невмисне,  в  байдужих  очах  перехожих.

Як  то  легко  є  –  сяяти  в  світлі  чужих  очей.

15.07.2017



Як  сполотніють  очі  від  невдач

Як  сполотніють  очі  від  невдач  –
У  волошковім  полі  збліднуть  барви.
Як  солов’їну  пісню  втне  пугач  –
Останній  раз  заквітнуть  вікнам  мальви.

Пісок  –  крізь  пальці,  час  –  крізь  нас.  Амінь!
Хрести  узбіччями  показують  дорогу.
Тобі  сестра  –  твоя  тремтлива  тінь,
Та  все  ж  одна  молитимешся  Богу.

Святі  узбіччями  засліплюють  лицем.
Такого  сяйва  зроду  не  стрічала.
Ниць  упадеш,  бо  серце  тягарцем,
І  це  падіння,  мов  вінець  начала,

Немов  за  власний  хвіст  себе  кусає  змій,
Як  день  і  ніч,  як  альфа  і  омега,
Як  камінь  з  пліч,  як  порошина  з  вій,
Листок  оливковий  на  палубі  ковчега.

І  жар  у  грудях  –  полум’я  святе.
І  можна  хоч  сто  літ  отут  сидіти.
Таке  велике  і  таке  просте
Це  одкровення:  ми  –  Господні  діти!

31.07.2017



Першопрохіднику

П’яниця,
Як  в  колесі  шпиця,
Зламався  дочасно.
Почасти  справедливо:  зданий  на  вагу,
Мов  зневажений.
Уважайте:  крики,  критика,  колоритність  висловлювань  –
Все  пусте.
Випускайте  на  волю  літачків  злості  вашої
І  ярлички  чіпляйте,  ритміки  дотримуючись  –
Через  одного!
Одноокого,  однобокого
Першопрохідника,  що  одиноко  педалі  крутив,
Віддайте  дикунам  на  поїдання!
В  делікатно-гуманно-толерантному  суспільстві
Та  його  найкращих  традиціях  прописано:
Якщо  з  горба,
То  колесо  котитиметься  і  зі  зламаною  шпицею.

15.09.2017



І  віск  покрапав  на  папір

І  віск  покрапав  на  папір.
І  вітер  розірвав  фіранку.
І  білість  міжсловесних  дір
Вичікуватиме  до  ранку.

Пиши!  Пиши!  Пиши  мене,
Незаплямовану  чорнилом,
Аж  доки  вічність  не  мине
І  твердь  розділить  з  небосхилом!

Нехай  лютує  буревій,
Січе  годинникова  стрілка!
Твоїх  надій,  моїх  надій
В  вікно  зневіри  б’ється  гілка.

Ми  –  найсамотніша  з  епох.
Ми  –  сіра  калька  покоління.
Та  що  є  сил  –  за  нас  обох
Пиши!  Слова  не  знають  тління.

21.09.2017



Що  нам  боятися  вітру

Що  нам,  боятися  вітру  чи  проливних  дощів?
Трощені,  вже  й  перетрощені  перенасичені  душі.
Цівкою,  їх  пробуджуючи,  небо  торкає  плащі.
Трохи  хитнулись  за  вітром.  Трохи  ще  тут  побути.

Дні  пораховані  кожному,  хто  в  них  не  має  скрути.
Листя  дерев  скоцюрбилось,  наче  жахнулось  ліку.
Найпотаємніші  миті  так  зашифрують  вірші:
Поміж  думок  непрозорих  –  щастя  прозорі  ріки.

24.09.2017



Я  зірвала  увесь  виноград

І  допоки  я  тут  дочитуюсь  вашої  правди  –
Замітає  погаслим  листям  дороги  мої  однобокі.
Ці  провалля,  що  нас  розділяють,  такі  незміренно  глибокі,
Аж  луна  потрясає  глибини  і  в  темряву  губить:  зажди!
Отже,  я  на  самісінькім  дні,  а  зверху  у  когось  є  голос.
Він  турбує  мене,  вкриваючи  думку  морозом.
За  прогнозами  вивернутих  листків  на  похилених  лозах  –
Буде  лити,  немов  з  відра,  і  точити  повільно  розум.
Я  зірвала  увесь  виноград,  скуштувавши  з  кожного  грона.
Я  хворію  від  цього,  я  пізнала  п’янкий  виноград!
Чи  у  венах  ще  досі  кров,  чи  солодкість  –  думок  глюкоза?
За  прогнозами  варто  збирати  врожай,
Бо  на  сон  і  біду  пробиватиме  град.
Я  закохана  в  грози  спрадавна,  тому  мені  не  звикати,
Що  відновлюють  рук  білизну  й  загустілу  розріджують  кров.
Це  важливо  –  дізнатись  прогнози  і  вчасно  плоди  зірвати.
Так,  важливо  усі  до  одного  зірвати  рясні  плоди,
Наче  випередити  хижаків  сліди.
Точить  цівка  крізь  дно  дірявого  неба,  обпікає  повільно  розум.
Я  дочитуюсь  вашої  правди,  погасаючи  в  листі  жаскому.
Ці  провалля,  що  нас  розділяють,  все  більше  схожі  на  прозу.
Лиш  луна  у  падінні  розтягне  крапку  у  кому,
Заверне  навстріч  хижакам,  а  мене  заговорить:  жди!
Я  розкинула  тут  ненароком  свої  сліди.

06.10.2017



Вічний

[i]В.  Стецулі  [/i]

Так  буває  –
Стрепенешся  і  зрониш  сльозу:
Ким  він  був,
Ледь  знайомий,  та  пам'ятний  стрічний?
Вітер  долі
Ламає  квітучу  лозу,
А  ти  –
Вічний!

09.10.2017



Височінь

Ти  –  височінь.
Тобі  болить
Натуга  слів.
Ще  мить  і  я
З  вітрами  –  в  бій.
Не  знай  тяжінь!
З  корінням  рву
Земне  перо.
Переболить.
Перебуло.
Мети  чоло
Цілую
Знов.
І  ще.
І  щем
В  цю  мить  ловлю.
Переболить.
Чи  відмолю?

31.10.2017



Однокрилі

І  злітають  до  неба  янголи  однокрилі,
І  співають  пісні  хвалебні  у  одкровенні.
І  змагаються  із  вітрами  й  безвітрям  в  силі,
І  пронизують  світлим  ликом  глибини  темні.

І  вдарятимуться  об  пір'я  сліпі  та  зрячі,
І  наколюватимуть  святість  собі  на  груди.
І  слабих  вітрів  сповістять  голоси  тремтячі,
Що  у  янголів  по  крилу  відібрали  люди.

09.11.2017



На  окрайчику  перестороги

Я  прощаю  тебе.  Я  прощаюсь  з  тобою.  Бувай!
Нам  не  стрітитись  вже  на  окрайчику  перестороги.
Кожне  слово,  залишене  тут,  уквітчало  нам  Рай,
Пелюстками  засипало  суджені  долі  дороги.

Далі  буде  життя!  Переплети  зі  щастя  і  бід
Знерухомлять  мотуззям,  корінням  вростатимуть  в  душу.
Хтось  потягнеться  потайки  по  заборонений  плід,
Хтось  пройде  по  воді,  як  за  ним  виглядатимуть  сушу.

Далі  буде  любов  на  піску  залишати  сліди,
Малювати  рибин,  куштувати  врожай  винограду.
Для  коханих  жінок  ще  висаджуватимуть  сади,
Заплітатимуть  коси,  проситимуть  їх  про  пораду.

Пробачатимуть  й  далі  за  зважене  слово  "бувай",
Забуватимуть  знане,  вдягатимуть  серце  в  тривоги.
У  недбалих  віршах  залишатимуть  вквітчаний  Рай
І  чекатимуть  стріч  на  окрайчику  перестороги.

30.12.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952590
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2022

Елеонора. Обітниця

Марилося,  що  минеться.  Недомарилося.  Ще  коли  ти  малою  лежала  в  тяжкій  гарячці,  вся  обмащена  оцтом  і  слізьми  матері,  обцілована,  обезсилена,  нерозумна,  нащо  давала  Господу  клятву  відректися  самій  від  себе?  Еллі,  чи  тепер  тобі  бути  відступницею,  що  значить  грішницею?  Чи  покласти  життя  на  вівтар  невідомо  чийого  щастя?  Чи  померти  отак  в  собі?
Нестрачена,  не  розтрачуй  вогонь  той,  що  з  серця  мов  дар  підноситься!  Пломеніє  в  тобі.  Тож  від  доброго  бути  доброму  чи  від  того,  що  зле  для  душі,  добра  сподіватися?
Коли  маєш  любов  палючу  –  не  згори  у  собі  від  скупості.  Коли  маєш  страхи  жахаючі  –  не  стидайся  просити  помочі.  І  у  немочі,  Лорі,  не  спіши  розкидатись  обітницями.  А  Господь  не  дурний,  Він  знає  коли  не  слухати.  Тож  тоді,  як  малою  лежала  в  тяжкій  гарячці,  твій  Господь  тобі  на  добро  оглух.
Не  тремти,  Норетто,  це  всього  лиш  тобі  намарилося.

[i]22.07.2017[/i]

[i]Елеонора  –  "Бог  мій  світ"  з  давньоєврейської.  "Співчутлива",  "милосердна"  з  давньогрецької.
[/i]
[i]Ілюстрація  –  картина  Марка  Спейна[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952439
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2022

Стелла. Нікимнепрочитаність

Так,  ти  залишишся  тут  навіки,  серпневою  задухою,  струменем  світанкового  сяйва,  перекошеними,  затертими,  підпертими  вітром  шибами,  плямами  від  крапель  дощу  і  душ,  що  прагнули  ввірватися  в  твоє  тіло  чи  то  пак  вирватися  зі  своєї  драглистої  оболонки,  та  розбивалися  об  кригу  віконної  незворушності,  гардинами,  на  яких  ускладчалися  і  без  того  складчасті  лиця  родом  з  химерної  прірви  гротескної  свідомості,  загустілою  пилюкою  полиць,  долілиць  оберненими  пожовклими  книгами,  крижмою,  що  колись,  білосніжна,  кутала  твої  крихітні  ноги,  а  згодом  –  кутала  твою  недоспілу  мудрість  у  засушеній  пуповині,  наготою  відбитку  тебе  сплячої,  витисненому,  вилежаному,  випещеному  на  незастеленому  ліжку,  вщент  розтрощеною,  недозбираною  копілкою  пам'яті,  вщерть  набитою  непророслими  крилами  периною,  нестерпністю  паралізованої  годинникової  стрілки,  віршами  та  віросповіданням,  якими  просочилися  ці  вимучені  стіни,  вимушеністю  тріщин  на  них,  кожною  шпариною  осиротілої  підлоги,  важкістю  посивілої  стелі,  Стелло,  ти  так  і  залишишся  тут  навіки,  окутана  павутиною  нікимнепрочитаності.

[i]13.07.2017[/i]

[i]Стелла  –  з  латин.  "зірка",  "зоряна"[/i]

[i]  Ілюстрація  –  картина  Марка  Спейна
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952399
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2022

Олівія. Срібноспоминність

Олівіє,  чи  ти  бачила  якої  срібності  я  напився  з  твоїх  рук?  Я,  наче  дзеркало,  став  продовженням  твоїх  смутків  і  радостей.  Кожну  морщинку  твого  гніву  тепер  знатиму  на  дотик,  так  пірнав  у  твої  долоні,  допоки  ти  спала,  сердешна.
Срібло  ночі  стиралося  в  порох,  коли  ти  була  поруч  і  срібним  пилом  покривалися  години  з  тобою  проведені.  А  тепер  я  стираюся  в  порох,  бо  проводжу  рукою  по  твоєму  непробудному  чолі.  Мирному.
Ох  Летті,  ти  не  бачила,  бо  це  було  в  іншому  сні,  сусідньому  від  твого.  Та  і  я  поводився  аж  надто  обережно,  все  боявся  тебе  потривожити.
Та  послухай,  на  днях  приходили  торгаші  часом,  пропонували  кількадень  за  дешево.  Кажуть,  за  таку  ціну  вже  ніхто  не  віддає,  всього  три  повні  спомини.  Але  я  відмовився,  Лі.  Чи  гніватимешся  на  мене  за  це?  Ти  б  розізлилася,  бо  я  ж  навпаки  хотів  дати  їм  трохи  днів,  десяток-другий,  та  сказали,  що  так  не  міняють.  О,  я  б  хоч  зараз  стратив  рештки  життя,  аби  всі  наші  спогади  ожили!
Але  все  ж,  якого  срібного  спокою  напився  я  з  твоїх  рук!
Моя  Оллі!

[i]12.07.2017[/i]

[i]Олівія  –  та,  що  несе  мир.  "Олива"  з  латинської
[/i]
[i]Ілюстрація  –  картина  Еріка  Зенера[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952343
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2022

Ева. Заблукала

Ееевааа!..
Ева.  Я  заблукала.  Я  так  сильно  заблукала,  що  жоден  крик,  жоден  клич  не  виведе  на  мене  вірного  і  відданого.  Нічого  вічного.  Жодного  стрічного.  Прихильників  безліч,  а  поплічників?  Так,  щоб  нога  в  ногу,  думка  за  думкою,  серце  поруч  зі  серцем.  Так,  щоб  довіку,  без  застережень.  Так,  щоб  без  підступу,  без  обману,  без  зради.  Так,  щоб  поради  не  роздавали,  а  радили.  Скажете,  неправильно?  –  Байдуже.  І  коли  неправий,  щоб  не  бралися  кидати  першими  камінь.  Не  показували  пальцями,  як  на  стихійне  лихо,  пальцями  з  обгризеними  нігтями.  Обгризали  їх  не  з  розпачу,  а  зі  страху,  що  і  на  них  повернеться  рівно  половина.  Бо  в  чесному  світі  все  по-чесному,  тому  половини  завжди  рівні.  Щоб  не  цуралися.  Щоб  ніхто  не  дочекався  третього  півня.  Тільки  не  третього  півня!  Щоб  кожен  кожному  рівня.  Так,  щоб  не  казали:  надто  пізно!  Це  слова  для  грішників,  а  гріхом  –  невірство.  І  щоб  ніколи,  ніде,  ні  за  яких  обставин  не  сумнівалися.  Щоб  понад  силу  старалися  вірити.  Так,  щоб  не  засуджували  віру  тих,  що  старалися  дужче  за  інших.  Тільки  так,  не  менше  і  не  більше.
Скажете,  надто  вимогливо,  надто  утопічно,  адже  ніхто  не  ідеальний  і  ніщо  по-суті  не  вічне?  Ба  більше  того  –  жоден  не  є  і  не  стане  навіть  для  себе  Богом?  Тут  я  погоджуся.  Але  хочеться  так,  аби  ще  з  порогу  давали  присутнім  розуміння  своєї  присутності,  щоб  заповнювали  собою  простір  аж  до  межі  чужої  аури,  і  щоб  за  межу!  Іноді  варто  і  за  межу.
Але  в  лісі  для  заблукалих  кольорові  ходять  по  чорно-білих  квадратах.  Надто  складна  гра  і  надто  завзятий  противник.  Тож  варто  б  себе  запитати:  ким  він  є?  Ким  є  ти  у  лісі  думок  між  густими  тінями  віковічних  дерев?  Хто  ти  у  дзеркалі  своїх  розгублених  очей?  Чи  таким  ти  виявишся  і  в  задзеркаллі?  Чи  то  не  ти,  а  хтось  інший  не  може  визначитися  з  власним  ростом  в  той  час,  коли  насправді  все  просто,  коли  насправді  ти  одночасно  і  низький,  і  високий?
Прихильників  безліч,  а  поплічників?  В  голові  стільки  слів,  що  вони  вже  починають  спотикатися  одні  об  одних,  аж  клубком  у  горлі  застрягає  крик  відчаю,  крик  протиріч:  ева!  Жодного  оклику,  бо  заблукалих  більше,  як  пошуковців,  а  знайдених  менше,  як  втрачених.
Голова  з  пліч!  Голова  з  пліч!  Чорно-білі  квадрати  вже  ладні  називатися  ромбами,  та  хто  ж  їх  послухає.  Бо  гра  надто  складна  тоді,  як  насправді  все  просто:  прихильників  більше,  ніж  поплічників.
Тому,  щоб  самотужки  знайтися,  коли  розгледиш  на  краю  лісу  освітлену  хатину  і  доберешся  до  неї,  в  безпам'ятстві  повторюючи  про  себе:  ева,  тоді  й  станеш  одним  зі  знайдених,  бо  ходив  не  квадратами,  а  ромбами.  Але  не  забудь,  тільки  не  забудь  ще  з  порогу  дати  присутнім  розуміння  своєї  присутності.  Без  межі.  Тільки  так,  не  менше  і  не  більше!

[i]28.10.2016[/i]

[i]Ева  –  крик  про  допомогу  заблукалих,  неофіційно  визнаний  на  міжнародному  рівні,  завдяки  легкості  звучання  і  вимови

Ева  –  ст.-жид.  ім'я  Haṷṷā  haįā  "жива"[/i]

[i]Ілюстрація  –  картина  Фабіана  Переса[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952228
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2022

Спалахи

[i]Ілюстрація  –  картина  Тетяни  Молодої[/i]



Маленькому  принцу

[i]"Якщо  ти  мене  приручиш,  моє  життя  немов  сонцем  освітиться.  Твої  кроки  я  буду  відрізняти  від  тисячі  інших"
А.  Сент-Екзюпері[/i]

Впізнаєш?  –  Це  слона  проковтнула  змія.
Намалюю,  хоча  й  не  вмітиму.
А  вгадаєш  моє  церковне  ім'я,
Як  назву  тобі  першу  літеру?

Якщо  так,  то  заходь  вечорами  на  чай!
Божевілля  моє  посунеться.
Не  пручайся  йому  і  його  не  повчай,
Бо  в  тобі  проросте,  пробудиться!

Чи  згадаєш  дослівно  вчорашню  мене,
Недослови  мої  та  вислови?
Чи  залишишся  тут,  коли  все  промине,
Як  єдиний,  хто  в  бурю  вистояв?

Якщо  так,  то  тримайся  моєї  руки!
Я  звертатиму  різко,  іскрами
Зазолотяться  сфери  –  це  зірковий  пил
Під  ногами  у  такт  потріскує.

Слухай  як  відкликається  вічність  на  "ти"
Тим,  хто  є  під  її  повіками,
А  троянди  скидають  колючі  шипи,
Коли  ллєш  на  них  ніжність  ріками!

Йди,  мленький  мій  принце  з  кудлатих  мрій,
Хоч  дорогою  снів  імлистою!
Всі  обійдеш  світи,  та  повернешся  в  мій.
Задля  цього  сончергу  вистою!

07.2016



Вічний  оберіг

Моя  мама  –  гроно  допомог,
Дужі,  спомагаючі  вітрила!
Тільки  б  рідних  вирвати  з  тривог!
Тільки  б  рідним  розгорнути  крила!

Моя  мама  –  вічний  оберіг,
Стоглибинні  в  неї  серце  й  очі!
Зі  скількох  зійшла  вона  доріг,
Лиш  би  сни  здійснилися  пророчі!

Від  скількох  відмовилась  вершин,
Щоб  колиски  не  розбити  плаєм!
А  шипшин,  ох,  скільки  тих  шипшин
Випила  з  бідою,  мовби  з  чаєм!

Хай  сповна  її  і  не  збагну,
Путь  минулу  зацвісти  не  змушу,
Все  ж  я  знаю,  що  на  двох  одну
Сотворив  Господь  любові  душу.

12.07.2016



Бігом  василіска

Скрашую  тишу  цим  незбагненним  дивовижжям.
Стишую  голос.  Ш!  Мовчу  умисно.
Безмірно  осмислено  стою  тут  і  зараз
Без  образ,  без  застережень,  без  фарсу.
Одразу
Змогла  б  розгледіти  чудо.
Буду!
Буду  завтра  і  завжди,
Адже
Майже  розчинилась,  розтопилась,  збулася.
Забулось.

Пам'ять  скрашує  тільки  смертних,
Прикрашає  приміщення,  шляхи,  кілометри.
Безсмертні  не  мають  потреби  в  згадці,
Вранці  впиваються  росою,  –  не  кавою.
Їхні  страви  не  варені,  не  печені,  не  смажені.
Їхня  пожива  –  це  не  жнива,  а  зливи.
Їхнє  завтра  вже  розпочате,  як  виклик
Виключно  найсміливішим,  безстрашним.
Обережність  залишилася  тільки  на  моїх  п'ятах.
В  купелі  вогняних  язиків  була  обмитою  при  народженні.
Це  є  пісня  мого  відродження,  мого  відродження  соло.
Упередження  –  мій  останній  друг,  та  не  ворог.
Мовчати  так  втішно,
Коли  я  є  в  собі  та  поруч,
Ззовні  та  всередині.  Я  відверто  повсюди!
Це  вже,  певно,  твориться  чудо.
Гойдається  простір.
Гойдається  неспішно  на  мотуззі  ліан,
В  які  я  просочилася  ще  до  того,  як  стала  золою.
Я  у  ґрунті.
Я  напоюю  собою  усе  різнотрав'я.
Грона  калин  відтепер  пломеніють  мною,
Мною  сочаться  берези.
Я  є  плачем  рослин.
Я  вже  навіть  не  істота,  я  –  явище,  я  –  гутація.
Не  вибірково  і  не  частково,  –  я  у  кожній  відомій  фації.
Мною,  може,  і  не  плачуть  зовсім,
Бо  це,  власне,  я  плачу  і  плакатиму  собою.
Між  небом  і  землею  я  повисну  мрякою,
А  взимку  осипатимусь  снігом.
Бігом  василіска  я  розрізатиму  цей  простір,  допоки
Він  не  покриється  кригою,
Допоки
У  миті  всесвітньої  тиші  не  стане  так  затишно,
Як  в  лоні  матері.
Ця  тиша  для  мене  є  безмірно  важливою,
Тому  стишую  голос,  мовчу  умисно.
В  краях  цілковитого  бездоріжжя
Скрашую  тишу  цим  незбагненним  дивовижжям.

26.07.2016



Кізкоріг

До  життя  нове  причастя  –
Це  січневий  кізкоріг.
В  серці  –  жар,  у  жменьці  –  щастя,
Ним  вінчує  на  поріг.

Люлі-люлі,  лялю  ніжна,
Народилась  тільки,  спи!
Розгулялась  хуга  сніжна.
Цить,  морозе,  не  рипи!

Срібноокий  небожитель
Пестить  інеєм  вікно  –
Це  твій  Ангел-хоронитель
Із  потіх  пряде  сукно.

Каже:  спи,  моя  манюне!
Серце  –  в  крижмі  з  позолот.
От  знайдеш  Івана-Дурня  –
Не  обберешся  гризот.

Ще  поспи  і  просинайся
Веселинкою  в  журбі.
Розтулити  не  вагайся
Очі  сизо-голубі!

На  долонях  доля  тоне
Перехрестями  доріг.
Ох,  цеберце  снів  бездонне!
Буде  плач  і  буде  сміх!

Осінь  2016



Вві  сні

Колись  я  прокинусь  вві  сні,
Бо  дні  розминуться  з  ночами,
І  здасться,  що  сонце  –  над  нами.
Та  сонце  –  в  мені!

О  ні,  тільки  промінь  живий
В  мені  не  осмілься  зламати!
Кохати?  А  що  то  –  кохати?
Як  знаєш,  –  відкрий!

Живе  твоє  слово,  повір,
Хай  скупо,  та  все  ж  –  проростає.
Від  нього  крізь  хмари  світає,
Яснішає  зір.

Колись  я  прокинусь  вві  сні,
Між  мар  переможцем  у  герці.
Холодне  і  заспане  серце
Піддасться  весні.

07.09.2016



Актриса

[i]"Недосконалість  –  це  красиво,  безумство  –  це  геніальність,  і  краще  бути  нестерпно  смішним,  ніж  нестерпно  нудним"
Мерилін  Монро[/i]

Про  неї  поети  складають  солодкі  вірші,
Пахучість  букетів  пилком  осідає  на  віях,
А  з  золота  виткані  ширми  для  серця  й  душі.
Про  неї  казали:  таку  зустрічають  лиш  в  мріях!

Ще  кажуть:  щасливиця,  в  тебе  ж  блакить  у  очах,
А  родимки  густо  всипають  зманіжену  душу!
Від  слів  цих  красуня,  мов  вибрики  бульки  в  дощах,
Пустує  манірна:  нікому  нічого  не  мушу!

У  сяйві  світила,  котре  хоч  для  всіх,  але  зась
У  ньому  купатись  примарам  пересічно-сірим,
Вона,  наче  бідність  і  блідність  долонь  простяглась.
Повірили  й  щедро  до  ніг  їй  складали  офіри.

Коли  до  зірок,  то  буває,  що  душі  –  трамплін,
Тож  очі  земні  затуманює  зоряним  пилом.
Та  щойно  розвіється  захват,  як  чути  проклін
І  пташка  тріпоче  крильми  за  душі  небосхилом.

Вистава  комічна  гамує  самотності  страх,
Тож  жодної  трагіки  доки  не  впала  завіса!
Ні  крику,  ні  стогону,  просто  читай  по  губах:
Втомилась  від  ролі  приречена  вічна  актриса.

29.09.2016



Очі  

Ох,  не  ховай  лиш  очей  своїх,
Срібно-ясних,  сяйливих!
Очі  –  колодязь  незнаних  втіх
І  сподівань  журливих.

Марно  ховати  свічку  за  склом.
Марно,  та  серцю  втішно.
Тулиться  хтось  золотим  чолом
В  темінь  до  скла  поспішно.

Очі  –  люстерця  небесних  істот.
Очі  –  жива  водиця.
Очі  –  це  іскорки  Божих  щедрот.
Очі  –  душі  світлиця.

Грішно  отак  відбирати  у  світу
Щастя  короткі  миті!
Ох,  не  шкодуй  для  людей  привіту!
Ох,  не  шкодуй  блакиті!

04.10.2016



Виключно  незряча

Маленька  планета  однієї  маленької  людини.
З  її  серцевини  струменить  блакитна  лава.
Вона  із  кристалів,  але  виключно  гаряча.
Маленька  людина  від  її  сяйва  зробилась  незрячою.
Що  залишається  їй,  цій  маленькій  незрячій  людині?
Вона  не  може  покинути  свою  особисту  планету.
Її  тримає  навіть  не  гравітація,  а  необрізана  пуповина.
У  її  розпорядженні  простір  на  десяток  кроків.
Зазвичай  вона  ходить  кругами,
Загіпнотизована  сяйвом  кристалів.
Але  близько  –  ні!  Близько  не  можна,  –  пече.
Тільки  цей  сяючий  струмінь  блакитної  лави
Ще  здатна  розгледіти  незряча  людина.
Він  більший  від  неї.
Він  струменить  ввись  і  пронизує  інші  світи.
Це  так  вагомо  для  маленької  людини,
Виключно  незрячої,
Адже  їй  залишається  тільки
Її  десяток  кроків.

16.10.2016



Дрібненький  слід

[i]"Дивіться,  вони  зовсім  не  такі,  як  ми.  Дивіться,  ми  зовсім  не  такі,  як  вони."
Р.  Бредбері  "Кульбабове  вино”[/i]

Дрібненький  слід  відбитком  золотим  –
лю-
блю!

До  серця  серденько,  ох,  лиш  би  вберегти!  –
ту-
лю.

Крізь  шибку  сонечко  осушить  перших  сліз
струм-
ки.

Сплітаю  в  щасті  з  порозквітлих  ліз
він-
ки.

Впиваюсь  жадібно  кульбабовим  вином  –
наш
час!*

Дбайливо  кутаю  в  цілунок-полотно  –
в  ат-
лас.

До  серця  серденько.  Ох,  як  же  вберегти!
Спи!
Спи!

Малюю  сонечка  найпершої  весни  –
це
сни.

28.10.2016

*Кульбабове  вино  за  твором  Р.  Бредбері  зберігає  в  собі  події,  які  відбулися,  коли  воно  було  зроблене  



Маленьке  дитя

Я  –  маленьке  дитя,  позавчора  дощами  народжене.
Серце  в  п’ятах  дрімає,  воно  ще  тремтливе,  несходжене.
Не  топтала  ще  квітів,  насаджених  плідними  веснами,
Не  блукала  мрійливо  і  сонно  шляхами  небесними.

Я  –  вразливе  стебло,  від  північних  вітрів  не  захищене.
Ще  живильне  коріння  у  серці  моєму  не  знищене.
Перші  помисли  чисті  ще  служать  і  правді,  і  істині,
До  кохання  крильми  не  долала  примарні  я  відстані.

Я  –  безпечне  дитя,  необачне,  з  границями  змитими.
Подорожник  –  до  ран,  я  з  колінами,  пухом  розбитими.
Зерна  зрад  і  невдач  зі  сльозами  моїми  не  знаються.
З  сіруватих  очей  лиш  веселки  водиці  впиваються.

Ти  –  маленьке  дитя.  Так  чарівно,  як  для  дорослого!
Через  зблідлість  очей  ти  соромишся  погляду  млосного,
Але  все  ж  щовесни  воскресаєш  вербовим  котиком.
Як  же  радісно  бути  дитям,  що  читає  дотиком!

05.11.2016



Я  б  порізала  осінь

Я  б  порізала  осінь,  як  халву,  на  великі  шматки
Й  роздавала  злиденним:  смакуйте,  солодка  ж!
У  калюжах  осінніх  (їх  безліч)  не  знайдете  й  ложки  води  –
Скаламучене  небо  вляглося  купками  набухлих  хмарин,
Бо  на  дверях  у  перекинуте  небо  розбита  колодка.

Лиє,  наче  з  відра,  –  сказала  похмура  бабуся,  –
Це  не  краща  пора  для  осушення  душ.
На  балконах  не  вгледиш  шнурків  ні  з  таранькою,  ані  з  білизною,
А  прогнози  з  учора  на  завтра  хіба  що  приблизні.
Небо  зараз,  як  очі  дворняги  Сірка.
Туманів  ріка
І  струмки  молока  стікають  по  нерівній  бруківці,
Напуваючи  змучені  ноги.
Каблуками  цок-цок  –  ходять  долі,  доволі  прозорі,  та  все  ж
Так  волого,  що  й  межі  добробуту  їхнього  змиті.
А  прикриті  принишклими  купами  листя  обабіч  доріг,
Підглядають  за  зміною  днів  і  ночей
Керамічні  манірно-лукаві  гноми.

Є  в  цю  осінь  й  такі,  що  досі  були  незнайомими.
За  одним  пересічним  дивом  простеж:
Осінь  вперше  знайомить  з  листям  пожовклим  сумних  слимаків  –
Виповзають  групуючись,  творять  химерні  фігури.
Їм  позаздрити  можуть  найуміліші  з  парашутистів,  де-юре
Залишаючись  дітьми  землі,
А  де-факто  –  небес.
Слимаки  в  формі  сонечка...
І  хто  зна,  що  їх  вабить,  можливо  цілуються,
Поцілунком  знімають  накликаний  осінню  стрес.
Перехожі  обходять  їх  боком  чи  міряють  кроком
Між  цими  фігурами  відстані
І  всміхаються  розуміюче.

Сонні  душі  бредуть  по  дорогах,  що  зведені  на  манівці,
А  кінці  їхні  ген  аж  за  обрієм  зв'язані  завжди  вузлами  подвійними.
Одинарним  не  варто,  для  кінців  тих  доріг,  що  надійними
Не  були  і  не  будуть  ніколи,
Найдоречнішим  є,  мабуть,  вузол  подвійної  вісімки.
Він  чарує  в  альбомах  аерознімків,
Хоч  і  звужує  всі  видноколи.
Коли  в'яжеш  його,  –  говорила  старенька  бабуся,
Що  в  душі  альпіністкою  зі  знаних  часів  залишалася,  –
Коли  в'яжеш  його,  не  потрібні  навіть  фіксуючі.
І  пульсуючим  стукотом  серця  збентежена,
Дивачка  бабуся  відводила  очі  вологі  вбік,
Бо  коханих  вершин  не  підкорювала
Вже  не  день  і  не  рік.

Знаєш,  я  б  цю  осінь,  як  свіжу  халву,  величезним  шматком  куштувала,
Не  впустила  б  ні  крихти,  облизавши  ретельно  всі  пальці,
А  найбільші  шматки,  наче  золота  злитки,  невеселим  би  роздавала.
Я  б  розмножила  осінь  яскраву  на  сірій  зіжмаканій  кальці,
Хай  хоч  так,  бо  блукальців  багато  і  кожному  хочеться  щастя.

Лиє,  наче  з  відра,  –  сказала  похмура  бабуся,  –
Це  не  краща  пора  для  осушення  душ.
Та  як  маєш  сміливості  крихту,  то  правила  певні  поруш!  –
Усміхнулась  хитрунка  бабуся.

10.11.2016



Колисанки  лунають

Колисанки  лунають  з-під  стелі,  з  роззявлених  шпар,
Проростають  під  вікнами,  стіни  окутують  хмелем
І  смакують  знайомо,  мов  кисло-солодкий  узвар,
І  прямують  у  серце  крізь  час  мурашиним  тунелем.

Сон  малює  картини  із  півниками  на  печі.
Ніжні  мамині  руки  турботливо  пестять  волосся.
Розстеляється  тиша,  лиш  гулко  пугичуть  сичі.
Розливається  журно  дитинства  мого  відголосся.

21.11.2016



Непізнаному  другу

В  зимову  ніч  бринів  лиш  сніг-скрипаль
У  такт  словам  моїм  в  листі  останнім.
Востаннє  в  снах  покине  на  світанні
Незнаний  друг,  згубивши  стежку-шаль.

Незнаний  друг,  мов  янгол  на  снігу.
Знайомий  контур,  ляжеш  –  спільні  крила
На  сніжній  ковдрі,  що  турботи  вкрила,
Для  світу  двох  окреслюють  дугу.

Для  світу  двох  і  випав  перший  сніг,
Сріблястим  тлом  нічні  розкрив  обійми,
Щоб  в  них  сліпі  пірнали,  наче  в  прийми
Пірнають  втікачі,  що  збились  з  ніг.

Пірнають  втікачі  від  власних  дум,
Непевні  в  забутті,  в  словах  невмілі.
Зімлілі  душі,  лиця  сніжно-білі
Зливались  з  тлом,  з  картин  вбирали  сум.

Зливались  з  тлом,  губились,  наче  слід,
Під  спішним  кроком  вічних  перехожих,
Одних  на  одних  схожих  і  несхожих.
А  сніг-скрипаль  всипав  їм  серця  лід.

А  сніг-скрипаль,  посвячений  у  ніч,
Звучав  надривно,  рвав  струною  тугу.
Останній  лист  непізнаному  другу
Писала  я  відбитком  власних  пліч.

15.12.2016



Збивала  краплини

Збивала  краплини  сльози  і  роси
Заточеним  кінчиком  слова-коси.
Просила:  о  небо,  зроси  мою  душу,
Як  вітер  з-над  моря  той  зрошує  сушу!

Живи  її  сущу  ти  хлібом  насушним!
Веди  її  вбогу  шляхом  непорушним!
О  небо,  вогнями  в  мій  бік  не  мечи,
Хвилиною  щастя  в  мені  помовчи!

18.12.2016



Заздрість  пройме

Заздрість  пройме  до  чужого  таланту,
Ревність  пробудить  в  тобі  голоси.
Чути  сюжети  німого  диктанту  –
Думку  направлять,  лишень  попроси!

Вабить  примарне  спасіння-прозріння,
Долі  лягають  на  білий  папір.
Примха  писати,  мов  серця  веління.
Можеш  не  слухатись,  просто  повір:

Є  щось  правдивіше,  дужче,  повніше  –
З  надр  землі  життєдайний  вогонь.
З  ним  ти  і  бачиш,  і  сяєш  ясніше  –
Іскра  одвічна  нетліючих  скронь.

18.12.2016



Крихтами  хліба

Крихтами  хліба,  небесною  манною
Землю  вкриває  сніг.
Янголи  славлять  людину  осанною,
Туляться  їй  до  ніг.

Сніг  пролітає  крізь  янголів,  бавиться,
Та  не  лоскоче  крил.
Він  їх  не  сповнить  і  не  приласкавиться,  –
Сипле  для  душ-мірил.

Душі-мірила,  як  чаші  золочені,
Приймуть  небесний  дар.
Душам  спокійно  –  сніжинки  заточені
Рвуть  на  шматки  календар.

Янголи  мріють  чи  марять,  надіються
Стати  й  собі  людьми.
Поруч  земних  і  небесні  зігріються,
Вкривши  від  бід  грудьми.

Кожну  сніжинку  різьбили,  пишаючись,
Янголи  в  знаний  час,
Шостою  гранню*  таємно  лишаючись,
Щоб  доторкнутись  нас.

20.12.2016

*Тільки  менше  0,1%  сніжинок  мають  ідеальну  шестиразову  симетричну  форму



І  мрії  чужі

І  мрії  чужі  твоїх  доторкаються  вій.
І  вії  твої  завертаються  ввись  від  мрій.
Й  сльозина-роса  білить  захватом  чорну  туш.
І  ти  вже  не  сам,  ти  з  мільярдами  інших  душ.

04.01.2017



Білішає

Я  малюю  ногою,  мов  пензлем,  за  слідом  слід,
Заплітаю  у  косу  світло  нічних  ліхтарів.
На  самісінькім  дні  снігових  кучугур  дворів
Відшукати  хотіла  б  ромашки,  а  там  –  лиш  лід.

Заплітаю  у  косу  світло  небесних  вогнів,
І  немає  нікого  й  нічого,  лиш  я  і  сніг.
І  білішає  слід  мій  від  пензля  промерзлих  ніг.
Я  б  зігрітись  хотіла  доторком  тиші  та  снів!

05.01.2017



Рудіша  

Не  хочу  сьогодні  суму,  не  хочу,  пробач!
Я  така  незакохана  і  така  відверто  нічийна!
Я  сьогодні  рудіша,  ніж  завжди,  й  рішучіше  вільна.
Чи  змогла  б  я  заплакати?  Наче  виклик  ти  кидаєш:  плач!

Я  програю  в  цій  битві,  бо  знаєш,  руді  не  плачуть.
Зможеш  справжню  мене  побачити?

06.01.2017



Засяяла

[i]В.  Сердюку[/i]

Засяяла!
Дивись,  як  високо  і  як  недосяжно!
Диво!
Так  просто  й  красиво.
Дарів  цього  світу  замало,  щоб  скласти  подяку.
Дарів  мого  серця...
Зориться!
Одна  на  цілім  небі,  та  їй  не  самотньо,
Не  згасне.
Не  згасне  і  Той,  що  в  ніч  цю  народжений  був!
Іскриться
Людям  у  серці.
В  цю  ніч  збагнути  судилось  землі  незбагненність  дива.
Так  тихо  й  правдиво.
Як  три  найзавзятіші,  що  зі  сходу,
Несімо  дари,
Бо  засяяла!
Дарів  мого  серця  чи  вистачить?
Дивись,  як  вказує  де...
Зориться!

07.01.2017



Ось  перелічую

Ось  перелічую  сонця  зернята,
Сію  в  серця.  Чи  зійде  із  них  слово?
Хай  хоч  одне,  я  від  того  багата!
Світ  засіяє  промінням  святково.

Голосом  пуп'янків  заспаних  квітів,
Дзвоном  останнього  талого  снігу,
Гуркотом  істин  думок-монолітів  –
Старт  у  весни  до  нового  забігу.

29.01.2017



Скрапує  ніжність  

Ні,  не  буває  так!
Серце  з  грудей  –  додолу.
Ружі  мого  подолу
Забагряніли.  Знак?

Серце  з  грудей...  Облиш!
Скрапує  ніжність  в  роси.
Вітер  скуйовдив  коси,
Душу  скуйовдив.
Тиша.

Чути  лиш  крап  і  крап,  –
Скрапує  ніжність.
Й  стуки.
Ти  не  підставиш  руки?
Втратиться!
Мить  не  квап

Серцем  додолу.  Знак:
Ружі  квітчають  коси.
Ніжність  фарбує  роси.
Ні,  не  буває  так!

09.02.2017



У  горіхову  ніч

Тепло-карим  у  горіхову  ніч,
Коли  вітри  колисанки  свистіли
І  медово  пролитим  затишком  небо  вдягаючи,
Не  спішили  зорі  до  ранків,
Коли  бранкою  тиші  гулкої
Добровільно  й  покірно  назвалась  святошна  вишність  думок,
Й  серед  викорчуваних  днів  упізнавано  рідні  останки
Корінцями  чіплялись  за  серце  й  за  пам'ять,
Коли  ніжність  моя  верхівками  паростків
Ще  тільки  лиш  вчилась  рости  –
Тепло-карим  подивилась  на  мене  моя  душа
І  дала  мені  пройти.

11.02.2017



Прикривши  посмішкою  лихо

Прикривши  посмішкою  лихо  –
Фарбуєш  губи  у  червоний.
Здалося,  що  ступаєш  тихо,
Здалося,  ось  він  –  оборонний,

А  не  вимогливо  крикливий,
Не  спраглий  крові,  поклоніння,
Й  авжеж  не  пристрасно  звабливий,
Не  маска  шалу,  божевілля,

Не  лик  фатальної  красуні,
Що  цокотом  підборів  вміло
Вривається  у  душі  юні,
Бо  ти  –  босоніж  і  несміло...

Тож,  як  пройти  волієш  тихо,
Ти  провертаєш  трюк  коронний  –
Прикривши  посмішкою  лихо,
Фарбуєш  губи  у  червоний.

20.02.2017



Кришталем

Кришталем,  дзвоном  його  невагомим
З  першим  снігом  розталим  у  душі  ввійшли  спогорда,
Порозкинули  грані  найтонші  обіцянок  і  сподівань.
Наче  зрілість  і  рань  схрестилися  парними  генами,
Прищепились  одне  до  одного  серцевинами  пагонів  –
Сподівання  та  обіцянки,  кинуті  мрій  передзвонами,
Не  зійшли  ні  луною,  ані  веселками
Понад  плесами,  тишами,  веснами  наших  сердець.

З  першим  снігом  розталим  відкрилось  приховане,  недоказане,
І  оспіване,  хвалене  здалось  не  таким  вже  й  шовково-зеленим.
І  хотілося  більше  соку  налити  в  ці  висохлі  трави.
І  чекали  веселок,  котрим  не  зійти  ніколи.

Понад  плесами,  тишами,  веснами  наших  сердець  розколотих
Кришталевим  сяйвом  надій  та  мрій  передзвонами  –
Порозкинулись  досі  незримі,  найтонші  грані
Сподівань  перезрілих  та  обіцянок  ранніх.

22.02.2017



Радуйся

[i]Ростиславчику[/i]  

Ти  –  серця  мого  надія.
Я  –  серця  твого  покров.
Співайте:  аве,  Марія!
Тут  є  любов!

25.02.2017



Не  сумна  весна

[i]Н.  Голобородько[/i]  

Крок,  два  –
Вчора  була  зима.

Чвак,  чвак  –
Вся  перейшла  у  воду.

Хлюп,  хлюп  –
Спраги  тепер  нема.

Бульк,  бульк  –
І  не  шукайте  броду!

Мить,  ще  –
Дружать  світи  дощем.

Крап,  крап  –
Сфери  злились  в  цілунку.

Гурк,  гурк  –
В  неба  грозою  щем.

Пурх,  пурх  –
Як  воскресає  лунко!

01.03.2017



Небо  вляглося

Небо  вляглося  в  маленькі  мої  долоні.
Небо  сповите  пеленкою  із  молитов.
Небо,  ти  сповнило  серце  мені  та  скроні.
Більше  не  вирвешся  з  дужих  обійм-оков!

06.03.2017



Народитись  сьогодні  заново

Народитись  сьогодні  заново,
Щоб  для  тебе,  щоб  ще  чистішою.
І  окутатись  в  сонця  гранули
Під  очей  яснозорих  нішею.

І  живитись  молочним  дотиком,
Ледь  прозорим,  як  мрії  марево.
І  мурликати  милим  котиком.
І  почути:  ти  –  серця  зарево!

12.03.2017



Заспівайте  мені

Заспівайте  мені,  музиченьки,  про  дорогу  у  світ  далеку,
Сумовитої,  тихої  пісні  скорботно  мені  заспівайте,
Бо  душа  застоялася  в  тілі,  як  вода  у  глинянім  глеку,
А  ви  піснею  всеньке  нутро  і  поверхню  її  сколихайте.

Пробіжаться  мурашки  по  шкірі,  як  від  вітру  по  плесу  брижі.
Затріпочуть  пробуджені  мрії,  лоскотатимуть  вії  та  крила.
Загоряться  дорогою  очі,  прокладаючи  погляди  хижі.
Заспівайте  мені,  музиченьки,  щоб  здійнялись  мої  вітрила!

23.03.2017



Лебедина  туга

Це  лебедина  туга
Понад  захланним  морем.
Он  як  розлилось  горем,
Вкравши  її  супруга!

Стелить  широкі  хвилі,
Берег  від  зору  скривши,
Тіні  повислі  вмивши
І  освятивши  милі

Знаних  шляхів  й  незнаних.
Крилам  у  поміч  вітер.
Килимом  сходять  квіти,
Тішать  серця  коханих.

Скільки  їм  того  щастя,
Мов  золотої  нитки?
Стане  зв'язати  свитки,
Вбратися  до  причастя?

Скільки  їм  тої  долі,
Як  причастяться  неба?
Що  їм  для  щастя  треба?  –
Крила  й  шматочок  волі.

Та  не  розцвівши  –  в'яне
Пагінець,  вмитий  горем.
Вкрало  захланне  море
Ладо  її  кохане.

Це  лебедина  туга  –
Серце  своє,  мов  квітку,
В  дар  принесла  лебідка
Й  ринула  до  супруга.

26.03.2017



Весняному

Подув  так  звично,  з  заходу.  Привіт!
Ввесь  світ  розбурхав?  Як  воно  –  без  мене?
Тебе  ждучи,  проснувся  первоцвіт
І  небо  сталось  провісним,  черлене
Завогняніло,  сонцем  полонене,
Й  пташки  замовкли,  стримавши  політ.
Не  бачились,  здається,  сотню  літ.
Я  чемно  твій  сповняла  заповіт.

Привіт!  –  прошепотів  мій  давній  друг.
Він  знає  підступи  до  всіх  сердечних  мурів.
Ми  познайомились,  коли  в  тяжкій  зажурі
Я  проганяла  дні  свої  похмурі
Й  для  цього  вийшла  ген  за  виднокруг,
А  він  якраз  снував  там  злісні  бурі.
Снуєш?  Один?  Завів  би  краще  слуг!  –
Вколола  я,  мов  землю  різав  плуг.

Вітри  не  мають  злісної  природи,
Тому  мій  друг  не  вгледів  насолоди
У  тому,  щоб  припнути  мій  язик.
Він  до  такого  пустослів’я  звик,
Але  не  втратив  красної  нагоди
Порозважатися,  як  справжній  молодик:
Гай,  гай,  чи  не  позвати  нам  музик?
Розперезала  мову,  мов  рушник!

Я  розсміялася.  Як  гоже  то  було  –
Надибати  когось  як  пух  легкого,
Єства  його  торкнутись  гомінкого.
Аж  засвистіло  в  скронях,  загуло!
Думок  гнітючих  спалене  кубло,
Втікай  за  виднокруг,  моя  тривого!
Подув,  так  звично  пестячи  чоло.
Привіт!  Тебе  мов  вічність  не  було!

29.03.2017



Віриш  чи  ні

Віриш  чи  ні,  та  у  нас  тут  такі  світанки!
Бачив  колись,  як  у  паренім  молоці
Топиться  мед?  Так  от,  щасливішої  бранки
В  світі  немає,  ніж  я  у  його  руці.

Я  у  світанку  втопилась,  я  розчинилась
Разом  із  медом.  Солодкосте,  солоди!
Досі  бувало  –  душа,  мов  рана,  ятрилась.
Рану  приспали  заграви.  Ох,  не  буди!

Ох,  не  буди,  лиш  цілуй  мою  сонну  душу,
Щоб  горизонт  золотів,  як  ясне  чоло!
Щоби  світанок  тремтів.  Я  його  не  зрушу!
Віриш  чи  ні?  Так  наснилося,  так  було.

14.04.2017



На  одній  галузі

Отак  на  одній  галузі  сиділи  з  тобою  вдвох,
І  ти  мені  пісню  співав,  і  слухав  цю  пісню  Бог.
Потішні  Його  діточки,  як  пташки,  все  цвірінь  та  цвірінь.
А  пісня  була,  як  така,  коли  кращу  придумати  лінь:

Такі  вже  довгі  ніжки  у  тебе  –  до  неба!  А  в  мене  короткі.
Такі  вже  тоненькі  пальчики  небо  лоскочуть,  та  ще  й  солодкі!
Така  вже  тривала  вірність  твоя!  А  я...  А  я...
Та  навіть  по  зраді  собі  на  вустах  залишу  твоє  ім'я.
І  ще  щось  про  сентименти  в  тій  пісні  співалось  в  кінці,
А  потім  непевні  твої  слова  повидзьобували  горобці.

Летіла  по  небу,  галузу  вкривала  хмаринка  легка.
Подумалось,  –  я  не  така.
Зронила  хмаринне  "люблю".  Тримай,  бо  крихке!
А  в  мене  серце  таке.
Хотіла  було  полетіти  –
Галуза  з  жалю  затріщала:
Ох,  діти,  куди  вас  подіти?
Прости,  як  до  того  прощала!

Отак  на  одній  галузі  сиділи  з  тобою  вдвох,
І  ти  мені  пісню  співав,  і  слухав  цю  пісню  Бог.

22.04.2017



Як  трепетно  у  тиші  громіздкій

Як  трепетно  у  тиші  громіздкій
Цієї  ночі  помислоп'янкої
Пророк  і  Бог  розкручують  сувої,
Й  зачитують,  мов  струшують  із  вій
Билину  мрій  чи  золото  надій:
Радій,  людино,  голосно  радій!
Ось  заповіт.  Із  істини  малої
Він  починається.  І  ти  також  малій!

Сповняє  стільники  бджолиний  рій,
Мостять  мурашки  замки  і  покої,
Бурундучки  у  нірках  стали  в  стрій
Й  живі  гніздечка  в  ластівки  прудкої.
У  бездоганності  своїх  думок  і  дій,
Як  бездоганний  у  природи  крій,
Німій,  коли  глядиш  на  це,  німій!
Людній,  людино,  з  висоти  людської!

30.04.2017



В  тиші  тиш

Ш!
В  тиші  тиш  –  шелестіння  любові.
Шумом,  шурхотом  крил,  мій  янголе,
Прилітаючи  в  час  босоногої  втоми  –
Вирощуй,  плекай  мене!
Повертай  мені  віру  знайому,
Забуту.  Знайом  мене  з  нею  заново.
Я  увічнена  в  шепоті  правди,
Що  з  вуст  твоїх  вилітала  спрадавна.
Переповнені  наші  з  тобою  долоні  дарами.
Задаровуй  мене,  як  я  тебе  задаровую  дякою.
Дякуй  мені,  я  тоді  почуватимусь  совісно  меншою,
Жменькою  ласки,  що  сотворена  є  для  когось  невідомого.
Я  замешкаю  в  ньому,  як  ти  у  мені  замешкуєш  –
Золотом  слів.
Голосом,  змахами  крил,
Радістю,  радосте,
Дай  мені  сил  і  солодкостей!  Де
Дні  добігають  ночей  і  кусають  їх  праведно
За  зміїні  хвости,  за  право
Бути  простими  і  прощеними,
Бути  дрібними  і  нерозумними  в  щасті  –
Блискавичністю  скорення,  янголе,  знову  і  знову  дивуй.
Голосно  впевнюй  мене  вразливу,  непевну  свідомо,
В  тому,  що  всяка  любов  має  сенс  й  незбагненну  красу.
Покажи  мені  істинність  святости!
Не  мовчи  у  мені  і  в  іншому  я  не  мовчатиму.
Прилітаючи  в  час  босоногої  втоми  душі,
Серед  плетива  помислів,  поглядів,  променів,
Зламаних  дзеркалом  вічності,
В  тиші  тиш  дивно-шурхотом  крил  зароджуй  в  мені
Шелестіння  любові.
Жменьку  ласки  у  мене  вкладай
Для  когось  невідомого.

05.05.2017



Не  сумне  літо

[i]Р.  Шулевському[/i]  

Пахло  бузком  й  покосом.
Вибились  з  сил  гризоти.
Небо  віддало  сльоти
Всі  до  останку.

З  сонцем  і  віра  сходить.
Зранку  і  думка  вища.
В  росах  бід  попелища
Миються  зранку.

Сонце,  спадай  на  плечі!
Бачиш,  в  тіні  бліднію.
Я  ж  тебе  також  грію
Літеплим  серцем.

Пахло  бузком  й  покосом  –
Літо  на  ніс  присіло.
Буде  ще  з  літа  діло  –
Серце  жаріє.

11.05.2017



Наготою  душі

І  нехай  то  не  я  воскресатиму  тут  під  світанки,
І  нехай  не  мене  чаруватимуть  співи  пташат  –
У  карпатських  вітрах  я  торкну  вам  зарошені  ґанки,
Наготою  душі  я  і  крила  звільнила  з-під  шат.

05.06.2017



Плачу  цьогоріч

Плачу  цьогоріч.
Плачеш?  Дурна,  чого  ж?
Знаєш,  які  я  невдачі  торік  стрічала?!
Пережила  пережите,
Перекохала.
Плачу  й  благаю:  серце,  тривож,
Тривож!

15.06.2017



Лілова  глибочінь

Люблю,  коли  ти  дивишся  ось  так.
Я  –  талий  сніг,  лілова  глибочінь,
Я  тінь  потоків  вітру.  Й  мліти  лінь,
Та  млію,  мов  міняю  власний  смак.

16.06.2017



Паперовий  літавець

Бам-бам-бам.
Добре  бути  нам
Ом...
Ом...
Ра-
зом!
Гай,  гай,  гай,
Зникнув.
Не  зникай!
Ле-
тиш
В  сві-
ти.
А  я  –  така  ж,  як  ти.

11.07.2017



Я  спадала  додолу

Я  спадала  додолу  вологою  томного,  бляклого  літа,
Проникала  промінням  крізь  шиби  у  ваші  суворі  доми,
Розливалася  струнним  бринінням,  вином  і  кострами  зігріта,
Я  по  ранках  збирала  у  пазуху  яблука,  сни  і  громи,

До  оскоми  вслухалась  в  вітри,  проростала  стеблом  у  камінні,
Кам’яніла  й  котилась  життям,  мов  гатила  потік  у  ріку,
Пробивалася  струменем  дужим,  росилася  сріблом  в  цвітінні
І  питалася  в  неба:  о  небо,  невже  він  полюбить  таку?

03.08.2017



Серед  білих  веж

Серце  моє,  серденько,  ти  охолодилося.
Так  завзято  билося.  Та  чи  ще  буде́ш?
Позавчора  снилося:  серед  білих  веж
Небо  пропливало  і  раптом  зупинилося.

Небо  аж  захекалось,  скупчилося  хмарами,
Як  мене  побачило  босою  в  пісках.
Каже:  не  стискай  отак  серце  у  руках  –
Вежі  повалилися  під  його  ударами.

Я  під  ноги  глянула,  серце  безборонне!
Там  на  білі  вежі  крапало  червоне.

04.08.2017



Цілована,  мальована,  маніжна  

Цілована,  мальована,  маніжна,
Леліяна,  то  сонячна,  то  сніжна,
Розхристана,  вітриста,  невагома,
Як  втома.

Примарна,  веселкова  та  імлиста,
Раптова,  то  сипуча,  то  росиста,
Пригублена,  миттєва,  легкокрила,
Як  сила.

12.08.2017



Осіння  ритміка

Досить  холодних  поглядів!  Помахів  скутих  рук
Промахи  досить  впевнені.  Подумки  і  навпаки
Досить  сердечно  плачуться  серцю  серця:  стук-стук!
Смішно  біжать  по  осені  слізні  її  струмки.

Дощиком,  крап-крап,  крапає  збиране  із  зіниць
Щось  неозвучено-збурене,  миле,  таке  пусте.
Листям  розмоклим  падають  зайві  шари  із  лиць.
Досить  життя  зашорене  й  досить  таки  просте.

Не  пропускайте  поглядів,  помахів  скутих  рук!
Промахи  їм  пробачено  –  подумки  і  навпаки.
Досить  сердечна  ритміка  –  осінь  дощем:  стук-стук!
Крапельки  сліз  збираються  в  вічно  живі  струмки.

Дощиком  крап-крап-крапають  миті,  часи,  віки.

06.09.2017



Крізь  жовтолистий  осип

Осиротілосте  моя,  о  осене!
Осоння  душ  засмагою  орошене,
Листом  пожовклим,  скроплене  сонливістю.
Сповий  но  нас,  несамовитих,  спокоєм!
Переступи  спокутаємо  смутками.
Страхи  страхам  посунуться.
Постій!
Всміхайся  нам  крізь  жовтолистий  осип,
О  світе  мій!
О  осене!

08.09.2017



Спалахи

Спалахи.  Іскри.  Спалахи.
Хочеш,  мене  зігрій
Шаллю  нічного  подиху,
Наче  цей  подих  –  твій.

Ніч  –  медоносно-зоряна,
Купчиться  тихий  рій
В  дивних  глибинах  погляду.
Ніжністю  в  кожнім  дій!

Спалахи.  Іскри.  Спалахи.
Ми  –  перекупщики  мрій,
Що  збагатилися  зорями,
Та  загубились  між  вій.

11.09.2017



А  я  тебе  взуваю  у  кришталь

А  я  тебе  взуваю  у  кришталь,
Осінній  день,  не  квапся  по  бруківці!
На  тобі,  наче  в  ретро  кіноплівці,
Зажуреність  і  з  мушкою  вуаль.

Кришталь  окутав,  та  усе  ж  дзвенить,
Сирий  туман,  як  дим  від  сигарети.
І  я  сміюсь:  художники,  поети,
Змалюйте  врешті  цю  чарівну  мить!

Осінній  день,  дарунком  не  зневаж!
Переступай  нерівності  та  згуби!
А  ти  мене  цілуєш  ніжно  в  губи.
Тонка  печаль  –  обридливий  типаж.

В  тумані  риси  губить  силует
І  цокіт  кроків  спішно  віддалився.
Один  із  двох  жахливо  помилився  –
Розбив  кришталь  і  підірвався  в  лет.

01.10.2017



Мій  світе

Мій  світе  безгранично  чарівливий,
Це  ти  мене  чи  я  тебе  творила?
Я  дещо  несвідома.  Несвідомо,
Все  ж  розтривожила  свою  забуту  втому.

Погасле  листя  мала  за  сестрицю.
Чи  не  жаска  ця  думка:  я  –  не  з  криці!
Скажи,  що  юна,  що  проста  і  щира,
Що  позад  себе  досі  маю  крила,
Що  навесні  в  плодах  зважніють  віти!..
Мій  світе!

19.10.2017



Білим  маревом  вкрита  дорога

[i]І.Ш.  [/i]

Білим  маревом  вкрита  дорога  –
Це  не  сніг,  –  це  моя  душа.
Я  стелюсь  навпростець  до  Бога,
Щоб  ласкаво  мене  втішав.

Ох,  сьогодні  я  геть  охляла.
Лей,  лей,  лей,  лиш  би  хто  не  взрів!
По  мені  чиясь  ніжка  гуляла,
Що  аж  зранений  дух  осів.

І  хрустіла  моя  серцевина,
І  спускала  морозний  сік.
По  людині  ступала  людина,
Наче  світ  їх  обох  прирік.

І  одній  було  сиро  і  жаско,
Іншій  –  слизько  було  спішачи.
Геть  оклякнувши  мовлю:  будь  ласка,
Тільки  ніжок  не  намочи!

03.12.2017



Соколиним  позирком

Ти  тільки  поглянь,  крилатий  мій,
Безмежжя  взялось  окрайцями.
Відкроєно  нам  не  рясно,
А  все  ж  –  щиросердно.

Я  маю  в  собі  таїну:
Коли  ми  змагались  з  соколом,
То  воля  моя  напружилась,
Проте  знемогла.

Аякже,  і  жниво  жатимуть,
Й  журитимуться  зажурливі,
І  зважуватимуть,  зневажатимуть,
А  все-таки  –  житимуть.

Як  воля  моя  напружилась  –
Це  я  вимагала  сина.
Я  сильна!  Я  –  сіль  землі!
Я  засіяна,  та  скошена.

О  сонце  палюче,  соколе!
Чому  відвертаєш  погляд  свій?
О  світе!  О  серцевино  пагінця,
Стій!

Ти  тільки  поглянь,  мій  пташку,
Вже  й  кручі  між  нами  вищають.
Як  вітром  з  очей  його  витиме  –
Вистою!

Хоч  пазурі  гострі  вп’ялися,
Та  знаю,  от-от  злітатиме.
Коли  б  соколиним  позирком
На  сина  благословив!

06.12.2017



Музика  зими

Бачиш,  зима  квітує  блідо,
Та  аромат  різкіший  на  морозі
А  звук  –  нестримніший,  тікає  від  людей,
Розкішно  послизнувшись  їм  під  ноги.

Дзвінко,  коли  кришталі  не  в  бокали  зв'язались,
А  зависли  в  повітрі.
Літрами,  кілометрами  видноколів  не  надихатися,
Не  впитись.
Видно,  коли  кілки  забивали  в  Його  долоні,
Музику  сотворив,  кришталеві  підставивши  груди.

Музико,  ти  віками  проходила  повз,  ніби  я  –  не  твоє  дитя.
Зав'яззю  морозної  квітки  мене  народи  сьогодні!
Солодко  споглядати,  як  кригу  ламає  життя.
Слух  і  серце  мої  –  голодні.

Хрускіт  блакитного  снігу  зблисками  увсебіч
Тоне  в  потоках  вдихів  і  видихів  полум’яних.
М’ятою  –  аромати  із  найкоротших  стріч.
Кисень  –  прозоро-пряний.

Парою  доторкаються  грані  заблудлих  слів,
Мов  задзеркальні  тіні,  вкриті  лісами  інею.
Що  за  чаклунський  холод  їх  в  ці  ліси  завів?
Чітко  окреслив  лінію
Спротиву.
А  на  самому  дні
Кришталевих  бокалів,  з  яких  пригубили  лиш,
Схоплюється  молитва  рясними  узорами:  не  допивай,  облиш!

Зима  квітує  блідо,  але  чудно.
Вчуй  мене:  так  квітує  зима!
Ген  за  порогом  її  остороги  –  зміни  пори  –
Догорить  найлютіше  полум’я,
Здіймаючись  догори.

18.12.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952197
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2022

Сірникові люди

[i]  Ілюстрація  –  картина  Богдана  Савицького  "Підвечірок"
[/i]


Сірникові  люди  

Ніхто  не  любить,  ніхто  не  жаліє,
Ніхто  не  покормить  з  руки.
Хворіє,  хворіє,  свідомість  хворіє  –
Зима  перейшла  у  віки.

Ніхто  не  вникає,  ніхто  не  приймає:
Чи  за,  а  чи  проти?  В  чім  суть?
Таких  і  подібних  аж  з  надлишком  знає
Цей  світ.  Ти  ж,  як  хочеш,  –  забудь!

Хто  справжній,  що  цінне  –  з’ясуємо  в  дії,
Вже  аж  на  порозі  біди.
Не  час  бо  для  мрії,  не  час  для  надії,
Нам  от  залишити  б  сліди!

Тож  топчемо  ниви  гріхом  без  покути,
Вже  й  слід  загубили  в  багні.
Нам  радість  чужа,  наче  доза  отрути,
Нам  зблизька  тьмяніють  вогні.

Приблизили  тих,  хто  піддався  управі,
Та  хто  з  них  підставить  плече?
Бо  полум’я  війн  і  досягнення  слави
Прославленим  нам  не  пече.

Руйнуємо  підло  своїми  ж  руками
Без  сумнівів  зайвих  і  сліз
Все  те,  що  до  нас  будувалось  роками,
З  відплатами  тягнемо  віз.

Хтось  вкотре  будує  хати  сірникові,
Щоб  звично  їм  впасти  в  огні.  
Хтось  тягнеться  ввись,  у  багаття  ранкові,
Та  так  і  згорає  на  дні.

2012



Відгомін  його  сміху  

Тільки  не  падай  духом,
Він  не  помре  ніколи!
Не  перетворить  в  руїну
Спокійної  гавані  море.
Тільки  не  падай  духом,
Він  буде  вічно  жити
В  твоїх  душевних  муках,
У  твоїх  серця  стуках,
В  спогадах  і  сподіваннях.
Тільки  зумій  не  забути!

Смерть  не  наважиться  вкрасти
Пам'ять  з  твоєї  долі.
Життя  залишає  сліди
Навіть  не  з  власної  волі.
Життя  проросте  у  квітах
Під  вікнами.  Тихої  ночі
Подих  вбере  навіки
Погляд  його  і  очі.
Відгомін  його  сміху
Стане  твоєю  втіхою.

12.2012



У  жанрі  N

Я  –  не  поет,  я  –  вірний  слів  фанат.
У  жанрі  N  про  класику  лиш  мрію.
Не  йду  поважно  на  думок  парад,
Бо  часом  навіть  в  тіні  інших  млію.

Я  –  виплекана  долею  душа,
Леліяна  роками  супокою.
Самотня,  безпорадна  чи  пуста  –
Живлюся  тільки  світлом  і  росою.

Я  не  жадаю  радості  дарів,
Не  знаю,  куди  дмуть  вітри  надії.
Гнітить  в  знемозі  розуміння  слів,
У  роздумах  не  квапляться  події.

Без  захвату,  без  відчайдушних  поривань
Моя  мета  –  знайти  мету  єдину  –
Маскує  слабкість  у  безглуздості  вагань
І  досі  жде  сприятливу  годину.

Стираючи  на  порох  жадну  мить,
Порожня  метушня  калічить  долі.
Чому  ж,  оковані  обов'язком  дрібниць,
Ми  добровільно  не  зречемось  волі?

Ми  свій  талант,  заритий  у  пісках,
Не  маємо  відваги  відшукати,
Героями  стаємо  тільки  в  снах,
Говоримо,  де  краще  б  промовчати.

І  збагатівши  від  мізерних  перемог  –
Принижуємо  всіх  і  все  на  світі.
Як  ледарі  прогнили  до  кісток,
І  лестимо  самі  собі,  мов  діти.

І  відчайдушний  крик  чужих  сердець
Не  пробиває  панцера  бездії,
Тому  не  в  змозі  вгледіти  кінець,
Хоч  і  на  повну  розчахнули  вії.

Ми  не  пусті,  та  доказів  нема,
Тож  не  повірить  в  заздрощах  людина,
З  корінням  заздрощів  народжена  дарма,
Вбиває  віру,  що  мета  єдина,

Що  в  пережитках  і  скарбах  добра
Ми  накопичили  красу  саму  від  себе,
Не  випадково  і  не  жартома,
А  подарунком  і  пророцтвом  неба.

І  досі  в  заголоджених  серцях
Святі  думки  так  рідко  мають  місце,
Та  часом  в  усамітнених  місцях
Ще  мріємо  про  справжнє,  вічне,  чисте,

Про  неосмислене,  про  власне  і  чуже,
Те,  що  поети  змалювали  словом,
Яке  залізним  кулаком  не  б'є,
Та  може  піднестись  до  неба  громом.

01.2013



Керамічні  душі

Керамічні  душі.  Шовкові  дощі.
Нам  бракує  суші.  У  серцях  –  свищі.
Сонячне  проміння  заглядає  крізь
Чорні  окуляри  –  ширми  вічних  сліз.

В  стаях  власних  вовком  виємо  на  сміх,
Хибні  кроки  в  стаї  присипає  сніг,
А  під  тихим  небом  крик  живих  хвилин
Перекрито  шумом  голосних  машин.

Керамічні  люди.  Шовкові  слова.
Хоч  б'ємо  на  сполох,  але  все  дарма.
В  підрахунках  ери  вже  бракує  днів.
Тішить  тільки  власне  розуміння  снів.

20.01.2013



Несу  з  собою  вітер

Те,  що  моє,  –  моє!  Те,  що  тримаю,  –  маю!
Мене  гризе  лиш  те,  що  я  людей  втрачаю.
Дбайливо  грію  плід  –  нащадка  розуміння,
Та  відбирає  світ  моїх  надій  творіння.

Кожна  душа  –  родюча,  у  собі  носить  всесвіт,
Плекає  плід  надій,  плекає  плід  любові.
Але  згорає  вмить,  як  дим  іде  у  безвість
Під  поглядом  швидким,  що  вразить  пустотою.

Холодний  дим  гнітить,  як  мокрота  туману.
Іскри  не  видно  в  нім,  тому  не  зрозуміти,
Чи  догорає  плід  одвічного  обману,
Чи  це  тумани  манять  у  далину  летіти.

Для  когось  я  –  мов  дим,  для  когось  я  –  лиш  постать:
Проходжу  повз,  мовчу,  несу  з  собою  вітер.
Я,  мов  усі  та  кожен,  заручник  цього  світу,
Послушний  раб  життя,  повстанням  не  зігрітий.

04.2013



Серед  постате  покоління

Я  не  хотіла  добиватись  розуміння,
Я  лиш  хотіла  віднайти  того,
Хто  серед  постатей  пустого  покоління
У  собі  носить  часточку  мого:

Моїх  надій,  моїх  бажань  бездумних,
Моїх  ридань  під  помахом  пера,
Моїх  одеж  в  словах,  на  герц  лиш  шумних,
І  слів,  що  принципово  догола.

Того,  у  кого  крила  не  орлині,
Хто  горобцем  літає,  все  ж  –  летить,
Хто  проживає  вічність  по  хвилині,
Не  втративши  в  ній  жодну  спілу  мить.

Хто  з  Богом  ділить  вечори  і  ранки,
Вчиться  чужого,  не  зрікаючись  свого.
Такі  ж  у  нього  кожен  день  світанки
І  захід  сонця  мій,  немов  його.

Такі  ж  у  нього  очі  непрозорі,
Такі  ж  відтінки,  власне  –  й  кольори.
Ті  самі  вибрав  він  на  небі  зорі,
За  ними  йде  шляхами  догори.

04.2013



Жінка  свого  чоловіка

Самотня  жінка  мокне  під  дощем.
В  руках  –  пакунки,  а  на  серці  –  туга.
Ніхто  не  вкриє  від  дощу  плащем,
Давно  опорожніло  місце  друга.

Не  вперше  грізним  скована  дощем
Байдужа  жінка,  загартована  роками.
Зв'язала  почуття  тугим  вінцем,
Катуючи  колючими  думками.

Самотня  жінка  плаче  під  дощем,
Що  створений  для  сліз  жінок  самотніх.
Як  вирвуться  з  зіниць  дурні  митьцем,
То  вже  не  буде  їм  шляхів  зворотніх.

Стурбована  спинилась  під  дощем
Холодна  жінка.  Остуділи  руки.
Ввірвалися  непрохані  крадцем
У  душу  непідкореної  –  муки.

Самотня  жінка  втомлена  дощем,
Який  любила  що  є  сил  одвіку.
Припала  до  колін  палким  лицем,
Свого  своя,  дружина  чоловіка.

Шанована,  голублена  колись
У  темряві  стоїть  цілком  безлика.
Невпинно  звідусіль  звучить:  молись,
Самотня  жінко  злого  чоловіка!

05.2013



Кущ  жасмину

І  серед  того  бруду  і  гнилих  трісок  
Розцвів,  як  квітка  лотоса,  окрасив  днину
Зажурений,  в  задумі  до  кісток
Про  долю  злого  люду  –  кущ  жасмину.

Набралась  кожна  грішна  і  свята
Істота  в  цій  закинутій  місцині
П'янкого  аромату  від  куща,
Сховавши  власну  суть  у  пишнім  чині.

30.05.2013



А  вечори

А  вечори  уже  не  ті,
Навіть  роса  якась  мокріша.
І  я,  напевне,  сміливіша,
А  вечори  уже  не  ті.

І  сни  не  снилися  давно,
На  них  чомусь  бракує  часу,
Ми  загубили  в  днях  окрасу
І  сни  не  снилися  давно.

І  ночі  зовсім  вже  нема,
Вона  спинилась  на  порозі,
Відмовившись  у  допомозі.
І  ночі  зовсім  вже  нема.

В  буденності  плодили  гнів,
А  наплодивши  понад  міру  –
В  безлюдді  свят  шукали  віру.
В  буденності  плодили  гнів.

На  запозиченім  умі
Ми  власні  долі  будували.
Усе  збудоване  ламали
На  запозиченім  умі.

Одна  відрада  –  вечори.
На  них  тягар  скидали  спілий,
Ховали  страх  у  одяг  білий.
Одна  відрада  –  вечори.

Та  вечори  уже  не  ті,
Навіть  роса  якась  мокріша.
І  я,  напевне,  сміливіша,
Та  вечори  уже  не  ті.

07.2013



Чуже  місто  

Місто  знову  мені  чуже,
Люди  знову  мені  байдужі,
Наче  холодом  з  душ  несе.
Я  боюся  цієї  стужі.

Вже  не  палить  своїм  вогнем
Нитка  долі  чужого  міста.
Десь  почулось:  і  це  минем!
І  здалося,  ця  думка  –  злісна.

Сиплю  погляди  крізь  людей,
Бо  не  вловлюю  в  стрічних  суті.
Людні  вулиці  без  очей.
Кольорові  –  давно  забуті.

Місто  знову  мені  чуже,
Не  попутні  старі  маршрути.
А  домівка,  а  рідність  де?
А  без  цього  як  далі  бути?

09.2013



Людині

Пожовтіла  Ваша  осінь,  пожовтіла.
Я  не  думала  про  неї  й  не  хотіла
Зазирати  в  недописані  сувої,
Дослухатися  в  них  тиші  вітрової,
Бо  дарма,  що  нам  не  знати  всіх  обставин,
Й  без  підстави  довіряти  –  проти  правил.
Люди  ж  часто  не  такі,  як  їх  малюють.
Зазирнула  в  Ваше  небо  –  усміхнулась.

В  моїй  пам'яті  Ви  осінній,  пізній.
Там  чужий,  та  для  когось  і  свій,  і  рідний,
Мов  печаль,  та  така  таємна  й  тиха,
Мов  приємність  душі,  її  вірна  втіха.
Бо  таким,  як  оті,  що  кричать,  не  станете,
Хоч  би  Вас  і  щодня  до  болю  ранити.
Бо  спасіння  в  цей  день  шумливий  –  плинне.
Бо  найперший,  кого  назву:  Людина!

10.2013



Трафіки

В  церкві  молимось  за  графіком,
В  дружбу  входимо  за  трафіком,
Плачемо  коротким  вигуком
І  боронимо  серця.

Миті  всі,  що  між  роботами,
Обкладаємо  турботами.
Що  було  –  зійшло  пустотами,
Тож  чекаємо  кінця.

Між  годинами  і  днинами
Нехтуємо  сном,  родинами,
І  чиїмись  злими  кпинами
Творимо  в  собі  борця.

А  як  вийде  час  –  благаємо:
Чи  на  стіни  лізти  маємо?!.
Вже  ту  мить,  мов  скарб,  тримаємо
І  шукаємо  Творця.

Не  шануємо  тутешнього  –
Не  впізнаємо  справдешнього.
Та  відцвілого,  пройдешнього
Не  вплітають  до  вінця.

А  коли  б  на  подвиг  зважитись,
Не  ховатися,  не  скаржитись,
На  думках  своїх  не  смажитись  –
Був  би  простір  для  митця!

Осінь  2013



На  згадку  про  зиму

На  згадку  про  зиму
Нам  буде  багряний  сніг.
І  тих,  що  забули,  сміх.
І  тих,  що  вбивали,  плач.
І  гріх.

Але  тоді
Ми  матимемо  волю  святу
І  наша  доля
Нам  не  скаже:  спіймай!
І  підкоривши
Якось  гору  круту
Не  осягнемо,
Де  країні  тій  край.

07.02.2014



Ніч  на  дев'ятнадцяте

Дзвонили  церковні  дзвони.
Кричали:  героям  слава!
Гриміла  зброя.

Покірні  били  поклони.
Вночі  почалась  облава.
Вкраїнська  Троя.

Пани  сторожили  трони.
Раби  добивались  права.
До  бою!

Бандит  не  знімав  корони.
Святилась  нова  держава
Кров'ю.

19.02.2014



Стяг

А  під  синім  небом  майоріє  стяг  –
Так  вітають  вільних  у  своїй  неволі.
Вже  комусь  забитий  у  долоні  цвях,
Інші  ще  чекають  подарунків  долі.

Хто  тобі  розкаже  істину  святу?
Хто  тобі  порадник  у  твоїм  терпінні?
Дмуть  вітри  зі  сходу  на  свою  біду.
Дмуть  вітри  із  заходу  в  звичнім  збайдужінні.

Ділені  між  псами  плоть  твоя  і  кров,
Терзані  терени.  І  синів,  і  дочок
Продавали  в  рабство,  а  з  чужинських  мов
Сплутали  узори  вишитих  сорочок.

Гнобить  ворог  пам'ять  світлую  отих,
Що  тебе  підняти  прагнули  з  руїни.
Скільки  ще  зготують  твоїм  дітям  лих,
Стільки  ж  раз  спіткнуться,  люба  Україно!

03.03.2014



Знак  любові

Люба  наша,  рідна  наша  ненько,
Батьківщино  мила  і  свята,
Ти  прийми,  як  скотиться  тихенько
Нам  з  очей  стурбованих  сльоза.

Не  відкинь,  бо  то  є  знак  любові,
Що  з  коріння  серця  струменить.
Нею  змиємо  сліди  запеклі  крові,
За  яку  душа  твоя  щемить.

Ти  прости,  що  довго  твої  рани
Омивали  сіль  і  гіркота,
Що  ховають  степові  тумани
Голови  в  могилах  без  хреста,

Що  за  гріх,  не  свій,  а  наш  –  не  родиш,
Не  цвітеш,  не  ллєшся  молоком,
Що  синів  собі  негідних  плодиш,
Неспроможних  зжитися  разом.

03.03.2014



Помолись  за  мою  Україну

Помолись  за  мою  Україну!
West,  please  pray  for  my  dear  Ukraine!
И  восток,  за  мою  Украину
Помолись  вместе  с  жаром  свечей!

Твердо  й  палко,  з  гіркими  сльозами
Присвяти  хоч  хвилинку  зі  ста
Для  рятунку  моєї  держави,
Ублагай  у  молитві  Христа.

Долучись  до  життєвого  плину,
Бо  ховають  синів  матері,
Оскверняють  Святую  Родину
Безсердечні  оті  упирі.

Отче,  в  чорну,  гнітючу  годину
Запали  їй  досвітню  зорю
І  прийми  нашу  неньку  Вкраїну,
Як  пречисту  невісту  Свою!

03.2014



Шевченкові

Вашій  пам'яті  віддана  шана  була.
Жаль,  нащадкам  либонь  не  збагнути  смислу.
Ваше  слово,  немов  наконечник  спису.
Вашій  творчості  –  слава,  честь  і  хвала!

І  чия  в  тім  заслуга,  і  дума  чия?  –
На  бруски  розбирали  Вас,  наче  руїну.
Ви  усіх  там  присутніх  в  коротку  хвилину
Засміяли  б  палкіше,  ніж  біду  й  москаля,

Адже  з  завчених  реплік  митця  не  збагнуть.
Там  усе,  в  що  вкладали  Ви  душу  і  серце
Примітивним  здавалось,  і  зло  відверте
Я  читала  у  Ваших  очах,  і  лють.

Породили  цю  лють  не  образи  й  гніт.
Певно,  брало  Вас  зло  за  отих  безсилих
Проти  власних  гріхів  і  до  поля  лінивих.
І  сповнялось  образам  тим  двісті  літ.

05.03.2014



Моя  смілива  думко

Отак  тебе  вбивали,  моя  маленька  мріє,
Отак  тебе  терзали  погані  язики.
Для  тебе  сонце  сходить,  для  тебе  вітер  віє,
А  тут  тебе  кололи  з  усіх  боків  штики.

Коли  ти  народилась,  моя  смілива  думко,
Я  навіть  похитнулась  з  розкутості  бажань.
Зусиль  пішло  чимало,  щоб  ти  звучала  лунко,
Та  я  тебе  прийняла  без  докору  й  вагань.

З  тобою  ми  на  пару  і  плакали,  й  сміялись,
Аж  я  навчилась  жити  із  відчаєм  твоїм.
Не  раз  тебе  шалену  я  в  сутінках  зрікалась,
Та  кожен  раз  хворіла,  як  піддавалась  їм.

Я  так  тебе  плекала,  немов  лозу  тендітну:
Тобі  то  сонце  в'яжу,  то  радощі  пряду.
І  якось  ти  приснилась  мені  в  неділю  Квітну.
Чекала,  що  на  щастя,  а  вийшло  –  на  біду.

Тобі  життя  замало,  а  вічності  не  треба.
Я  думала,  дам  волі,  позбувшись  всіх  дверей.
А  вийшло  –  поділила  на  дві  частини  небо:
Одна  для  мого  серця,  а  інша  –  для  людей.

Отак  тебе  вбивали,  моя  маленька  мріє.
Тебе  живу  зрівняли  із  міфом  з-під  пера.
У  кожнім  поколінні  твоїм  завзяттям  віє,
Та  тільки  дурні  вділять  тобі  шматок  добра.

04.06.2014



Зла  жінка

Із  надгробку  хмурий  погляд  кине  зла  жінка.
Що  тривожило  її  тієї  днини  й  не  тільки?
Певне,  дармо  так  подобалися  собаки,
Бо  в  зубах  не  принесуть  букети  із  маків.

Та  й,  напевно,  не  любила  квітів  зла  жінка,
Бо  без  них  могла  прожити  легко,  й  не  тільки,
Як  жила  вона  роками  твердо  без  віри,
Аж  надії  й  сподівання  з  нею  старіли.

І  сварила  вона  слабкість,  потяг,  постійність.
І  створила  вона  в  серці  протяг  осінній.
Засипало  її  листям  жовтим  і  градом,
Керував  в  душі  північний  вітер  парадом.

І  шукала  вона  сенс  у  праці  та  буднях.
Зради  й  страх  лягли  важким  камінням  на  груди.
Панував  в  пісках  думок  її  спокій  пустельний,
А  по  лініях  долонь  читався  смуток  смертельний.

Осінь  2013



В  суперечці  з  долею

О  спокою  мого  крихто,
Прости  мене,  доле  моя!
Бо  з  сорому  знову  притихла,
Бо  з  гонору  згаяла  "я".

Бо  з  сухості  серця  не  плачу.
Мої  протиріччя  вгамуй!
Бо  з  відчаю  втратила  вдачу,
У  світ  відпустивши  саму.

О  доле  моя  терпелива,
Така  неприступна,  мов  січ,
То  вітер,  а  я  –  не  брехлива!
Від  себе  тікатиму  в  ніч.

А  ти,  що  залежна  від  вдачі,
На  що  сподіватись  могла?
Поглянь,  хай  без  сліз,  але  плачу
Й  ніхто  не  цілує  чола.

А  ти,  що  чекаєш  випа́дку,
У  чім  винуватиш  мене?
Твого  я  не  власниця  статку,
Втрачаю,  що  в  руки  пливе.

Хиткого  і  скутого  шансу
В  час  скрутний,  нужденний  гляди.
У  шансу  випрошуй  авансу,
Від  мене  лиш  вчинків  не  жди.

22.06.2014



Бо  кожен  у  душі  поет

Тож,  що  є  затишком  душі?
Де  є  пристанище  одвічне?
Хто  нам  союзник  пліч-о-плічний?
І  що  комусь  мої  вірші?

А  я  нікому  не  віддам
Своє  пристанище,  потіху,
Я  не  піддам  їх  злому  сміху,
За  всі  багатства  не  продам!

Бо  кожен  у  душі  –  поет
І  кожен  у  серцях  –  повстанець.
Вдягай  собі  на  плечі  ранець,
Згортай  до  нього  свій  намет

І  йди  шукати  власну  тінь!
Шукай  свій  затишок  і  втіху!
Позич  в  дорогу  горстку  лиха
У  попередніх  поколінь!

Літо  2014



Думки  вцілілого

Дайте  мені  вина!
Хочу  залити  горе.
Гори  мені,  мов  доли.
Далі  і  дня  нема.

Дайте  мені  вина!
Дайте  мені  міцного!
Я  говорив  би  з  Богом,
Але  гнітить  вина  –

Кров  на  моїх  руках.
Кров  у  очах  і  серці.
Присмак  гіркого  перцю  –
Стіни  мені  та  дах.

Далі  нема  і  дня,
Наче  скрутило  ноги.
В  мирі  свої  пороги
Переступав  би  я,

Тільки  тут  вічна  ніч.
Я  не  спішу  проснутись.
Випити  б  і  забутись!
З  вічністю  віч-на-віч.

Хто  він,  отой  солдат?
Бачу  його  щоночі.
Тільки  не  видно  очі.
Він  мене  кличе  брат!

Чий  то  коханий  син?
Може,  ми  духом  браття?
Може,  одне  багаття
На  двох  нас  і  гріх  один?

Той  гріх  на  моїх  плечах,
Той  хрест  я  повік  нестиму,
А  поряд  завжди  повзтиме
Його  передсмертний  страх,

Його  передсмертний  крик
І  передсмертні  муки,
Біль  і  гіркі  розлуки,
Й  тінь,  до  якої  звик.

А  я  уцілілий  тут,
Та  тільки  вино  рятує.
Моє  передсмертя  чує
Плюскіт  думок-отрут.

Літо  2014



Що  було  –  прийшло

А  було  й  мені  вісімнадцять  років.
Що  було  –  пройшло,  не  ступивши  й  кроку.
Ще  стебло  цвіте  і  пускає  соки,
Як  уже  за  мить  наче  має  вроки.

І  на  принцип  йшла,  і  трималась  слова,
Була  гостра  думка  і  крилата  мова.
Що  було  –  пройшло,  не  зробивши  й  вітру.
А  було  –  плекала  я  надію  світлу.

Що  було  –  пройшло,  не  спустивши  й  духу,
Загубилось  десь  серед  гаму  й  руху.
Що  було  –  пройшло,  не  лишивши  й  знаку.
Я  складу  йому  у  віршах  подяку.

07.2014



Ситий  спокій

І  ріжуть  мене,  і  мучать
Голодні  мої  думки.
Зсередини  мене  крутять
Назовні  та  навпаки.

І  мечуть  мене  додолу,
І  знов  підіймають  ввись.
Кладуть  до  мого  подолу
Обітниці,  що  збулись.

Шепочуть:  проснися,  віро!
Чи  в  спокої  є  добро?
Чи  вже  до  кінця  зболіло
Тендітне  твоє  нутро?

Чи  пам'яті  геть  не  маєш?  –
Почутою  ти  ж  була!
Кого  ти  тепер  вітаєш?
Від  кого  ти  ждеш  добра?

А  потім  такий  жорстокий
До  цих  запальних  думок,  
Приходить  мій  ситий  спокій,
Боронить  ступити  крок.

Говорить:  зречися  долі!
Забудь  про  свою  мету!
Ти  маєш  ще  кусень  волі?
Вона  на  твою  біду!

В  тобі  ще  є  дим  завзяття?
Позбудься  його  в  цю  мить!
Ця  ситість,  немов  прокляття,
Та  думка  усе  ж  бринить.

І  жевріє  тихим  страхом,
А  сутність  її  проста:
Тоді  ти  є  вільним  птахом,
Коли  ще  жива  мета!

09.2014



Обосічний  меч

І  я  боялася  б  отих,  що  давно  поневолені,
Вони  ж  голодні  й  промерзлі,  вони  не  просто  стурбовані!
Вони  тримають  при  собі  з  двох  сторін  загострений  меч,
І  вже  обридли  їм  роки  із  ярма  безвихідних  втеч.

У  них  змайстрований  зі  шкіри  міцний  караючий  бич
І  поміж  них  один  блукає  усіх  єднаючий  клич.
У  їхніх  думах  повно  суму,  а  у  словах  –  гіркоти,
Вони  із  голодом  знайомі,  вони  з  бідою  на  "ти".

Та  попри  те  ще  твердо  прагнуть  творити  завтрашній  день.
Вони  під  градами  й  в  наметах  своїх  співають  пісень.
І  як  би  там  не  було  далі,  а  далі  буде  життя,
Та  їм,  невільним  і  повсталим,  назад  нема  вороття.

Я  б  їх  боялась  мимоволі,  поволі  б  воля  росла
І  обосічний  меч  гострила,  що  є  поборником  зла.
Я  б  їх  цуратися  не  стала,  бо  правда  в  світі  одна.
Я  б  разом  з  ними  теж  повстала,  нехай  і  з  самого  дна.

09.2014



На  прощання

Скажу  лиш  на  прощання  людям  правду:
Я  вас  любила,  Боже,  як  любила!
Хай  би  прощання  це  громи  побили!
Без  вас  чи  зможу  дати  собі  раду?

У  тім  краю,  в  тій  стороні  немилій
Чи  будуть  люди  цього  смутку  варті?
Чи  хтось  зарадить  тій  глибокій  втраті,
Коли  ми  перед  долею  безсилі?

Скажу  лиш  на  прощання  людям  правду.
Куди  подіти  вас,  о  довгі  роки?
Нам  не  по  шляху  більше,  не  по  кроку!
Отим  рокам  запалюю  лампаду.

Вкололо  в  груди,  мов  шипами  рози,
Розлучення  з  усім  святим  одразу.
Прощатись,  щоби  не  втаїть  образу,
Потрібно  гучно,  відпустивши  сльози!

Люблю  прощання.  Хай  би  збили  грози
Розлуку,  що  прийшла  без  попереджень!
Прощанню  не  повинно  буть  обмежень,
Словам  не  можна  визначити  дози.

Сказати  треба  все,  і  кожне  слово,
І  кожен  подих,  погляд,  сподівання
Кричати  мусять:  це  навік  прощання!
В  прощання  мить  не  відіймися,  мово!

12.2014



Терпець

От  смішна  у  терпіння  вдача  –
Терпиш,  терпиш,  тріщить  терпець,
А  тебе  обізвуть  бідняча
Чи  тюхтій,  і  хай  йому  грець!

От  смішна  у  терпіння  доля:
Чи  то  жив,  чи  проспав  життя  –
В  закавулку  сиділа  воля
І  не  було  у  тім  пуття.

Осінь  2014



Говори

Відгукніться  усі  небайдужі!  –
Так  би  крикнути  здолу  ввись.
Але  крик  той  одні  калюжі
Змусить  хвилями  затягтись.

Так  би  крикнути,  щоб  з  надривом:
Гей,  мовчання  своє  облиш!
Тільки  голос  під  скрушним  впливом,
Ти  і  досі  чомусь  мовчиш.

Говори!  Говори!  Говори!
Маєш  правду  і  маєш  терпіння  –
Буде  плід  із  такого  насіння.
Не  мовчи!  Говори!  Говори!

Говори  коли  дують  вітри
Так,  що  дух  запирає  і  мову.
Просто  знову  і  знову,  і  знову
Говори,  говори,  говори!

12.2014



Смутку  ім'я

У  мого  смутку  є  ім'я  –  Розлука.
Говорить  сильно,  та  не  вір  їй,  бреше!
Така  її  наука  недовершена:
Суха,  холодна  –  зиму  перевершила.

У  мого  смутку  друге  ймення  –  Втрата,
Бо  я  втрачала  й  навіть  не  помітила,
А  як  збагнула  –  лиш  всипала  квітами
Той  шлях,  де  розгубила  втіхи  з  бідами.

У  мого  смутку  є  багато  прізвиськ,
Його  хрестили  на  святого-грішного.
Святий  нарік  його  Шляхом  До  Більшого,
А  грішний  кличе  Шукачем  Торішнього.

12.2014



Писати  вірші

Я  люблю  писати  вірші.
Певно,  в  цьому  моя  відрада.
Я  сказати  була  би  рада
Все,  що  геть  не  іде  з  душі.

Але  в  тому  ж  моя  біда,
Бо  писати  не  вмію  влучно,
А  сказати  боюся  гучно,
Щоб  не  вкрали  мого  хреста.

Я  волію  нести  свій  хрест,
Він  бо  мій  і  нічийний  більше.
А  віддати  його  –  це  гірше,
Аніж  з  ним  хоч  би  з  сотню  верст.

12.2014



Чорна  стрічка  і  чорний  цвіт

Він  хворів.  Він  не  спав,  а  марив.
Все  життя  пережив  за  мить.
Він  коханих  своїх  й  некоханих
Впізнавав  чи  прощав  без  лиць.

Він  не  знав,  чи  мольби  про  спасіння
Із  чиїхось  течуть  очей,
А  над  ним,  мабуть,  зо  стонадцять
У  сльозах  провели  ночей.

Лиш  з  обрамленої  фотокартки  –
Чорна  стрічка  і  чорний  цвіт  –
Він  такий  одкровенно-ніжний
Посилав  прощальний  привіт.

Лиш  як  очі  його  запались,
Лиш  як  холод  торкнувся  чола  –
В  шанобливій  хвилині  мовчання
Тиха  відповідь  їхня  була.

12.2014



Вчорашній  день

Чому  так  ллються  сльози  навесні,
Мов  у  берізки,  що  пускає  соки?
Чи,  може,  це  на  неї  впали  вроки?
Чому  такі  мовчання  голосні?

Куди  ведуть  мене  мої  помірні  кроки?
Куди  ведуть  мене  мої  щоденні  сни?
Вчорашній  день  попросить:  поясни,
Чому  так  ллються  сльози  щовесни?

04.2015



Спочинок

Я  б  щоночі  помирала,
Щоб  вони  були  живі,
А  не  квітами  всипала
В  снах  спочинок  на  землі.

Та  хвалюсь  на  кожнім  кроці,
Що  колись  із  ними  зналась.
Найживіший  день  у  році
Був,  як  з  мертвими  прощалась.

05.2015



Мій  дух

Я  не  помру  до  вірної  пори,
До  певної  зазначеної  миті.
Мій  дух  –  він  вознесеться  догори
Чи  будуть  ним  простори  оповиті?

Мій  дух  –  він  буде  срібним,  як  роса,
Як  паморозь  грудневого  світанку?
Мій  дух!  Його  прихована  краса  –
Мов  поволока  ніжного  серпанку!

Мій  дух  низьким  туманом  у  борах,
Скупавши  крона,  в  корені  проникне.
Зустрівшись  з  ним,  напевне,  вітер  стихне,
І  голос  люду  стихне  у  дворах.

Бо  все  живе  несе  свою  ясу,
Чи  слово-символ  десь  на  обеліску,
Чи  голова  свята  на  полумиску.
І  навіть  час  не  відітне  красу!

12.05.2015



Кпини

І  кричав  мій  глузд  здоровий  щогодини:
Чи  озветься  хтось  і  хто  вже  це  припинить?!
Тільки  кпини  в  спину,  знову  тільки  кпини,
Що  не  мають  ні  природи,  ні  причини.

Позривалися  бо  гронами  з  калини
Ці  пурпурні,  соковиті,  зрілі  кпини.
Волочили  за  собою  мої  сили,
Й  мої  крила,  аж  до  самої  долини.

Ну  і  я  від  них  також  не  відставала,
Я  словами  відбивалась,  пасувала.
Не  збагну  лишень,  чого  отак  кричала,
Мов  калину  на  базарі  продавала?

29.05.2015



Віщий  сон

І  сон  оцей  дрімучий,  віщий  сон
Убрав  у  себе  злості  стільки,  стільки,
Що,  люди,  ох,  якби  ви  знали  тільки  –
Який  піднявся  б  бунт!
Думок  полон.

Та  сон  отой  таке  завзяття  дав!
Якби  частіше  сни  такі  читати,
То,  може,  не  прийшлося  б  проводжати
Своїх  братів
До  тих  убивчих  лав.

05.2015



Боса

Я  стою  перед  вами  боса,
З  непокритою  головою,
Бо  пора  вже  сказати:  досить!
Маловір'ю  та  словогною.

Бо  у  полі  джмелі  та  оси
Більше  мудрості  мають  зроду.
Бо  давно  вже  спинитись  просить
Той,  Хто  миє  руками  воду.

Я  стою  перед  вами  боса,
Мої  коси  роса  змочила,
Не  спроста  я  простоволоса  –
Простосердя  на  них  спочило.

Кожна  крапля  роси  голосить:
Тут  стоїть  тихий  згусток  болю.
Бо  пора  вже  сказати:  досить!
Безсердечності  та  бездоллю.

05.2015



Бути  уразливими

Як  боїмося  бути  уразливими!
Як  ганьбимося  стати  нав'язливими!
Як  не  вміємо  жить  в  повні  сили!

Як  вважаємо  межі  стертими!
Як  байдуже:  живими  чи  мертвими!..
Певно,  це  нас  найбільш  підкосило.

29.06.2015



В  дорозі

Ти  в  дорозі,  кожен  день  в  дорозі,
Серед  місць  шукаючи  свого.
Ти  з  доріг  отих  зійти  не  в  змозі,
Наче  заганяють  батогом.

По  узбіччях  –  глядачі  гонитви  –
Розрослися  кам'яні  ліси.
Їх  лиш  подорожнього  молитви
На  дещицю  сповнюють  краси.

Але  ти,  безмірно  одинокий
Серед  цих  незатишних  лісів,
Став  таким  до  втоми  простооким,
Став  таким,  як  в  супісках  посів.

В  цім  сумбурі,  мабуть,  тільки  небо
Є  таким,  як  сто  століть  тому.
І  як  сотні  поколінь  до  тебе,
Ти  в  дорозі  молишся  йому.

11.2015



Людина  була  не  дарма

[i]М.  Б.[/i]

І  скільки  б  часу  не  минуло  –
Людина  спомином  жива!
Немов  торішнії  жнива,
Як  для  знедолених  притулок,
Як  кожен  кут  і  закавулок,
І  пляц,  де  зайшлий  спочивав,
І  шлях,  де  стоптана  трава,
Як  кожен  в  стільниках  чарунок  –
Була  людина  недарма!

12.2015



Ненастя

[i]"Але  –  сміливі  завжди  мають  щастя"
І.  Багряний  "Тигролови"[/i]

Сміливі  завжди  мають  щастя.
Кмітливі  п'ють  лиш  чисту  воду.
А  я  смакую  насолоду
Свого  щоденного  ненастя.

Багаті  прагнуть  багатіти,
Злиденні  –  швидше  б  зледеніти.
А  я  –  ще  мить  і  буду  тліти
З  цього  огненного  причастя.

А  я  складаю  заповіти.
Не  мій  мою  пильнує  вроду.
Не  нам  долати  цього  броду,
Бо  в  нас  буде  своє  пропастя.

12.2015



Місто  довіри

Стоячи  на  порозі  свого  смеркання,
Місто  жовто-гарячим  вогнем  палало.
В  ніч,  таку  неймовірну,  як  час  кохання,
Місто  знало  всю  правду,  тоді  вже  знало.

Чи  читало  з  облич,  із  долонь  і  кроків,
Чи  питалось  в  мольфарів,  ворожок,  магів,
Але  напрям  для  вічних  людських  потоків
Прописало  завчасно,  на  лад  зигзагів.

Не  прощавши  образ,  нелюбові  й  зради,
Відсівало  чужих,  а  своїх  –  вітало.
На  одних  –  канонади,  а  тим  –  тиради.
Та,  мабуть,  я  у  скроні  йому  запала.

Мавши  лиш  пів  гроша  і  травневу  віру,
Приміряла  я  ролі  себе  майбутніх.
Я  втиралась  у  шкіру  йому  й  довіру.
Я  була  найприсутніша  з  всіх  присутніх!

12.2015



Ненароджені  діти

Усе  продовжило  бути,
Хоча  й  кораблем  тонути.
Та  лиш  у  серцях  покути
Давно  по  кутах  не  чути.

Усе  продовжило  спати,
Лісами  лиш  в  снах  блукати.
Та  лиш  сомнамбула  здатен
З  дощами  гриби  збирати.

Усе  продовжило  жити,
Земля  не  зійшла  з  орбіти.
Та  лиш  ненароджені  діти
Не  будуть  зривати  квітів.

12.2015



Далі  буде

Буває,  що  світ  минає.
Буває  –  минають  люди.
Та  щось  в  тобі  точно  знає:
Хай  титри,  та  далі  –  буде!

Ще  будуть  слова  зізнання
В  коханні,  прощенні,  зраді.
Ще  будуть  кивки  вітання
Людей,  що  направду  раді.

Ще  будуть  слова  пророчі
І  сни,  і  думки,  і  книги.
Ще  будуть  звитяги  творчі,
Застої  й  за  тим  –  відлиги,

Загальні  людські  падіння,
Твої  особисті  злети,
Сердець  голосні  веління,
І  розуму  тихі  вето.

12.2015