| Сторінки (1/14): | « | 1 | » |
Не добре, кажу, – жалобне!
Серце твоє оздобне.
Віра твоя на зламі,
молитви́ – гамір.
Пісня твоя їдка,
мука – вивертка.
А вона мовчить.
А за тим – ячить:
вчора вчили жити,
позавчора –
вмирати...
Та як тобі, як тобі, ввірена, розказати,
що в нього не варто ні вірити, ні вкладати –
у слово солодке, що шкода його не взяти,
у слово важке, що спробуй його підняти!
Глибоко вп'яте
слово кляте.
Ти є дзеркалом власних бід,
несповна наспівна людино!
Що є біль твій – це є твій плід.
Ось провина:
ти чекала, що з серця хлине
і затопить світ
любов.
Не затопила.
Недолюбила.
Швидко скінчилася
пісня ця:
Ти мені – мила!
Ти мені, мила,
цілий вік снилася
без кінця!
Ні!
Нелюбов тобі!
Не дива тобі!
Ми прийшли самі
і йдемо самі.
На порозі змін
озирнися.
Кажуть, у світі давно вже переплелися
добро і зло, правда й брехня,
впевненість і несвідомість.
Отже, зраджують всі, навіть ті, що не кличуть зрад,
навіть ті, що її не помітять в момент і після,
навіть ті, що шукають (чому ж не знаходять ради?)
в людині вістря.
Та вселенна не має вад і не пробачає вад!
Все забере.
А натомість –
ще раз ділися!
Знаю дорогу до серця пекла,
встелену чесними помилками,
щирими помислами, зірками
й квітами з голови.
Кожного разу мої надії
падають просто у серце пекла!
Б'юся за право, січа запекла,
тихо надіятись.
Різні та пізні ми в кожнім разі
на розуміння себе й від себе.
Знаю дорогу, що йде від неба
в світ і нижче.
Добре, кажу їй, добре!
Серце твоє хоробре,
віра твоя – мов пломінь,
молитви – вагомі,
пісня твоя витка,
мука – вигадка!
16.01.2021
Фон – Bach's Chaconne for Solo Violin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031868
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2025
Ну от, саме час написати чудовий вірш
Про те, що людина пішла і не прийде більш,
Про те, як синиці скрашають грудневий фон,
Про зимні прогулянки і мовчазний телефон,
Про фатум і волю, про те, хто із двох вартніш,
Про щастя і розкіш із передріздвяних афіш,
Про сніг, що під кроками грає, немов віртуоз,
Про душу поета, про сонце і про мороз.
Та хто ж його спинить, щоб гаяти не надарма,
Цей час вільноплинний, допоки ще є зима,
Допоки озимі не просять турботи рук,
Допоки у вуха доноситься Божий згук?
Та хто ж ним уразиться в поспіху мрій і справ,
Цим зникненням з серця людини, котру обрав,
Цим ранком ярки́м, що синиці – грудневий щем,
Цим обраним часом для віршів і цим віршем?
05.12.2019
Фон – Л.Бетховен. Соната 14
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029696
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2024
Не перелити ріки смутку
З бокалу втрат в бокал набутку.
Не зворушити тої волі,
Що зроду не смакує солі,
Бо любить прісність.
Рішучість – мов налитий колос.
Не смій читати скарги вголос!
Бо зачекати – це не дія,
Так можна і зімкнути вії,
Не надивившись.
Та хто ж не мріє про відлиги?
Усі ми втомлені від криги.
На ній і холодно, і слизько,
Й здається, небо надто низько.
Ковтаєм хмари.
На груди – втрати, як медалі.
Позаду – знищують скрижалі,
Й святим, стрічаючи з дороги,
Всипають попелом не ноги,
А голови.
Докурюй мовчки самокрутку!
Зі слів пустих нема набутку.
Землі сирої перша грудка...
Не перелити ріки смутку.
08.2016
Фон – Hans Zimmer. Time
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029625
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2024
Мої музи – пропащість й тьма –
налякалися вкотре білого.
Як скінчилася ця зима
біглим поглядом здичавілого
звіролюда, що йде у ліс
звіроловів кормити досита,
так і пісню закінчить біс,
і над прірвою геть попроситься.
Не помирай! –
Викрикне хтось наївно,
несвідомий вічності цих страждань
вигнаного безкрилого,
в справах покори – невмілого,
що йому це коротке падіння тілом –
лиш солодка нагадка давніх звитяг:
смілости,
наглости,
самоствердного покровительства тих,
що колись ув ім'я його покидали нагими Рай.
Він не помре ні на цій скалі, ні під нею,
ні в жорнах пекла.
Він неспинно, повторно, потворно
викликатиме жаль і терпкість,
сміх сліпих,
слово промінних.
Тьма – нетлінна.
Пропащість – звабна –
впасти долу, зректися волі,
мовби місто тебе розділо
привселюдно, привсеуміло,
безпорадну, як породіллю
з легіонами дитинчат.
А вони – то зачатки твого вірша.
Вибіли їх молоком доброї матері!
Викорми з них не пацят, а яструбів!
Випусти з вуст в політ, як з паперті!
Най посміються в лице смерті й часові!
Музи мої – тьма і пропащість –
облюбували звірами хащі.
Яко зима – втікають до лісу,
щоб не співати бісам.
30.03.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028744
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2024
Ці слова – розколоті горіхи,
марно кинуті.
Сонце нині жовте від зловтіхи.
Хмари здвинуті.
Припікає. Тінь твоєго листя
геть розвилиста.
Серце крає
шкаралуща слів.
23.05.2020
***
Що то є – слово?
Яка нагорода –
кинуте долі з брязкотом раз?
Дуже коштовне з кишені пораз-
ок! – Безумовна,
всевизнана врода
слова монетно чудово-
го!
Б'є батогом язика об... каміння?
Ба! – Піднебіння.
Слова проміння
б'є по мені.
Золото в огні!
Золоогні!
Золотогнів –
слово вишукано кинуте.
13.07.2020
***
Грубі сливи зриваються долу.
Сьогоніч не сплю.
Загусло в очах, сповільнилося
і сталося добре мені.
Не в етер, – в повидло
падаю,
падаю,
падаю...
В пітьму падаю.
А на ранок уже пліткуватимуть,
як чорні сливи і я
застрягли пітьмі у горлі.
Виплюнь же!
10.01.2021
***
О дивний сон! О сміла ніч!
О вигадко!
Віч-на-віч ми лишилися тепер.
Я знаю, що втечеш від мене вивертко.
Скажи лиш, хто ім'я твоє зітер?
О літер сонм! О вітру рик!
О далече!
Зродилася. Чом вени-струни-трям
рвеш з дня у день, і вивертаєш на лице
неправду? Тільки вибрехні байстрям.
О час!
О дух!
О мій польоте з тіла!
О, як я там зостатися хотіла!
04.05.2021
***
Линь
Огню
Кусає
Около
Мого
Одуру.
Тратяться
Искр
Вагони.
Коломотив!
23.12.2021
***
І здається мені...
Так, – здається мені!
Все здається мені, що так,
саме так на струні стрійні звуки
і звій-іній так на стіні...
Ійон!
Чи здається мені, а чи ні? А чи ні? –
Саме так помирає поезія!
24.12.2021
***
І навіть слова...
І слова також,
і мотив, і нуту,
і розсипища окликів, і непокрапане тло,
і пісню сьогоднішню, цю – на завтра не нову,
і невимовлену, й забуту,
і злість, і покірність, і владність,
і все, що одно,
і все, що мені все одно,
і все, що мені, все, що й не мені не однаково, небайдуже,
і тебе, що читаєш, минаєш, минаєш читати, друже!
28.05.2022
***
Луно,
ти роздвоєний клич, я – лут.
Оповий мною талію гнуту,
проросту вербою.
Нумо,
уторовуй на убереж лаз!
Посмугуєш мене нараз
насвіжо, молодою.
Лоно
твого голосу – плавнів глиб.
Не подоба йому мій схлип!
Втоплюся чи в нім загою
насічки нут?
28.07.2022
***
Я є слова, з яких стікає втома
густим чорнилом темряви душі!
Я є любов, що справіку відома
й розкладена на прозу і вірші!
Я є початок кожного початку!
Я – досвід ваш і я кладу печатку
вустами ворухкими на серця:
оця творила тут!
Оця! Оця! Оця!
31.10.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025819
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2024
Про що Ви марите
У світлі осені,
Такі непрощені
І відсторонені,
У парках, зрошених
Сльозами янголів,
Такі загублені
І не віднайдені?
Не були б зайвими
Ласкаві
Погляди.
Дихає свіжістю вечір. Паморозь.
Всі ці тривожні речі...
Люди блукають між здогадок і порожнечі.
Вам на вуста осідає музика Бога.
Доброї їм дороги –
Цим
Поглядам!
Ніжність не знає обмежень, на відміну від кроків.
Люди зникають у череді мимобіжних років.
Про що Ви марите восени?
Сльозами янголів
Крапають
Сни.
24.10.2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024525
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2024
І я скажу хоч слово про оту!..
Ох, осінь!
Давню мету душі безголосої –
золотіти!
Листки ослабілі – мої невбережені діти.
І я зловлю хоч менше на льоту
до вирви світу.
Скарбе крихкий мій, чадо тривожне,
соками слова тебе напою!
В Ирії золотом істини вкладено душам дороги.
О осене,
не я їм мати!
І я скажу хоч слово про оту
мету одвічну.
Співає грак так співно, як лиш годен,
а мить – записує мелодику просту
крилом природи.
Золопотить!
О душа!
10.09.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024338
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2024
Вітер пестить мене нагу –
Мій безликий приватний бог.
Відкидаю свою вагу.
Нам залишиться на обох
Кілька грамів його душі,
Кілька порцій моїх смертей,
Кілька змахів крильми віршів.
Я до нього шепочу: гей,
Мій безсилий приватний боже,
Що моє тобі допоможе? –
Все віддам!
Ліс кидає мені на носик
Пожовтілого вкрай листка.
Я до п'ят розпустила коси
Із рудого, як він, витка.
Ще не досить студити землю!
Ще зарідко падуть дощі!
Кілька грамів моєї втоми
Надиктовували вірші,
Що від тіла не відокремлю.
Зішкрібає зі шкіри їх
Мій безсмертний приватний бог.
Смерть лягає мені до ніг.
За вірші починають торг.
Кілька грамів моєї втрати, –
Що їх варте?
27.08.2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022148
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2024
І ще там щось про суд і насолоду.
І вибирають дві руки зісподу
Доспілі сливи.
Ранок. Стіл в саду.
Русява жінка точить ніж об камінь,
А вітер трусить ледь пожовкле листя,
Що пролетить повз рівний тон розмов
Й впаде на груди здійняті розхристі,
Та залоскоче, шепчучи немов
Заклин на близькість леза і біду.
Аж засміється жінка у нестямі.
У іншої, із чорними губами,
Короткий подив здмухнувши з лиця,
Дух перелесник розкуйовдить коси.
І бісиками зблисне незнадь ця,
Мов у очах старі пашіють шрами,
Мов падають удосвіта покоси.
І ще там щось про долю і жалі.
І журавлі на південь, журавлі...
І білий хліб покраяний нагрубо,
І дві вигнанки, рай
І чорні губи.
24.05.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021400
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2024
А зостав-но для мене цю тишу,
цей німотний клубок споминання!
Я котитиму поперед себе
і співатиму пісню кохання,
так співатиму пісню кохання:
не облиш... не облиш... не облишу!
Хоч котитиму поперед себе.
***
У загуслому небі темніється і двиготить –
це міняють оздоби для інших, коханий, для інших.
Ми спіймали, мов зірку в долоню, цю спільности мить.
Хіба можна жадати й чи ти почував чогось більшого?
Нам судилося статися тим, що тривожить серця
незнайомцям і дітям, бо конче їм вірити в казку.
Нам наснилось життя, а богам – дивна пісня оця.
Прокидайся ніким від мого зореломного брязку!
***
Яка чудова видалась весна!
Які прості слова, якщо їх мати!
Я насадила квітів біля хати,
назвала кожну, кожна бо ясна
та самобутня, як і імена.
Вони тендітні,
вчать мене
кохати.
***
У травні йшла молитись пелюсткам,
та ті спиняли завжди на півслові,
мовляв: навіщо, чиста, клякнеш нам,
якщо молитва є в життя основі?!
Поглянь на пелюстки відкритих уст
і враз побачиш поміж нами збіжність:
як ломлять стебла, – йде той самий хруст,
з яким обламувала з себе зайву ніжність.
І я підводилася. З гряззю із колін
налиплий жаль сірів у сяйві миті.
Ви – тільки тлін, і я – всього лиш тлін,
та як ми гоже з молитов сповиті!
***
Ти у цвіті кульбаби, я на тебе так боязко дмухаю,
а тоді споглядаю, як губишся в закрутах хмар.
Ти для вітру є віршем. Він – мовить, я – слухаю, слухаю,
доки судить над нами й присудить на грози грозар.
***
А тоді плеча торкає
у ромашковому полі.
На крайнебі збились долі
у одну синюшну пляму.
Горизонт, що купол храму,
павітер не рушить дзвонів.
То либонь його долоні,
то либонь його долоні,
то либонь його долоні
так трависто пахнуть раєм.
29.07.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019426
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2024
Роздерте неба полотно
цвяхами пальців.
Було вже все, а все – одно.
Були й слова ці.
Мій профіль – гостре і просте –
носила інша,
і волос – руно золоте,
і срібні кільця.
Пили уже до мене ніч,
як теплу воду,
і витрясали в світлі свіч
зі себе вроду,
і рахували в дзеркалах
родимі плями,
і заплітали в косу страх,
а сміх – вузлами.
Колись уже дивились тут
з душі обломків
на щастя інших, наче Рут
на суд потомків,
пташиним оком сірих стріх
графили кліті,
і пальці нагрібали сніг,
невідігріті.
Моя правиця дре нутро
сирого неба.
Вже так чавили туш ворон,
як сік з-під ребер.
Колись уже заходив Біг
на серця кригу.
Вже так молилися на сніг
і на відлигу.
05.03.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000221
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2023
На верб'ї гаїчка.
Чи півперек свічка по ріці займеться сеї ночи,
а чи
виклює ми очи сіра птаха?
Паче до дощу готує вечір
вітер-бич:
шумовище в лозах.
Цить!
Не видно нич,
не стало місяцю моці.
Небесна шуя спить,
тільки у мому оці
мала гаїчка вишпортує цяточки,
як з воску ґніт,
хвостики чортенят,
би на ріку кидалися язички
полум'я,
з мене – в світ,
рисками – з цят.
29.10.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000220
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2023
Холод сповзає привидом із гори. Та –
Ще не підкорена, приморозком укрита.
Й криком до мене: будеш ти говорити
А чи замовкнеш, би ротом бадилля гріти?
Грудень. Верхів'я кленів вчепилось дроту.
Йдуть поїзди, яко токарі на роботу,
Іскри з-під ніг їхніх, Божа така ж достоту.
Холод огранює токарям краплі поту.
Я видихаю глибше, аніж, щоб жити.
Мушу оту – чи приспану, чи убиту –
Парою розбудити чи воскресити.
В мене під шкірою туляться ваші діти –
Сироти. Скрапує талий із квітки іній.
Чом ти, колись не зірвана, нині – плін мій?
Викрила погляд, взяла го на припін і,
Докіль стою, все кличеш мене по імені.
Тріснув мороз, а тріщина, як хвилина,
Іншу покликала: інша, тепер стели на
Стежку зимову – ще глибшу! Їй-бо, не злине,
Буде ступати між тріщинами Василина.
Тиша з гори покотиться. Зимно. Біло.
Змовкне краса і усе, що її містило, –
Квітки бадилля, що інеєм перезріло...
Й схилена я, над розтопленим квітки тілом,
Видихну власне життя, би її зогріло.
22.12.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999991
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2023
Це варте сліз, –
на чорнобривцях
іній.
Дві виноградини, що четвергові дзвони,
скотилися в рукав.
Моя хода – переплетіння ліній
в сухій траві.
Мій голос –
горіхових плодів ловіння у павукову пастку.
Осінній сад кладе свою поразку
на вишитий ще в озимок рушник.
Це варте смутку, що дочасно зник
у чорних візерунках галузок
поміж червоних грон.
Моя рука, що також тут зросла,
знімає листя саду, наче вроки,
вихапує лихе йому з чола,
і павуки
у закутках між пальців
в'ють пісні схрон.
Це варте солі й соку, що земля в собі хоронить,
як в затвердлих материнських грудях.
Дві виноградини, залишені для тих, хто йде здаля,
зірвуться самочинно, перезрілі,
і, як церковні дзвони, викотяться лунко,
зігріті під одежею натільною,
на чорнобривці,
в іній.
14.10.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999988
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2023