| Сторінки (1/18): | « | 1 | » |
Неискренность в моде. В моде вранье
Тебе сегодня не повезло
Тебя сегодня хотели убить
но боль не розломит крепкий гранит
В твоих руках мерцает нож
Лезвием острым – по телу дрожь
Кто-то обещал, но снова вранье
Тебе снова не повезло
По закоулках темных. По темных местах
Дело не в деле и не на словах
Дело не в мыслях и не на листе
Все дело в тебе и только в тебе
Забудешь вытереть из полу кровь
Так быстро засохла ваша любовь
Осталось цветами и гранитных крестов
Сегодня не твой день. И ты снова зол
И ночь не твоя. Ведь ты сам не свой
Засохли цветы. Засохла любовь
Начался дождь. Засохла любовь
И лица не те. Ты вновь сам не свой
На постели вмятины от женских тел
Ты всех и не знаешь, но всех поимел
Но снова день оказался не твой
Ты в них не нашел былую любовь
И все не потому что ты не везуч
Сегодня не твой день. Не нужно здесь буч
Не нужно обид, а нужно вранье
Всем тем, кто так врал давно повезло
И сколько бы здесь не повторялись слова
И как не болит от них голова
Все ж спрячь в карманы все мысли свои
По жизни правдивые влазят в долги
Стань не собой. Красиво убивай
Будь даже тепло. Будь даже февраль
Умойся и дальше смело иди
Теперь в календаре все дни лишь твои
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267339
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 27.06.2011
На вулиці п’ятий місяць зими. Холодно-холодно. Сніг закінчився ось лише кілька днів назад, даючи весні нарешті крихітну нагоду взяти місто у свої обійми.
Вечір. В принципі усе як завжди. Темінь приходить непомітно, тихо накриваючи місто, думки і тіла.
Чорнявка сидить на підвіконні, піджавши коліна. Такою її ніхто не впізнає, тому майже всі проходять повз. Біля неї лежить гітара. Оце лише деякі зупиняться, заграють дещо, потім будуть намагатися розговорити дівчину і підуть далі. Вона ж буде сидіти нерухомо, тихо схникуючи і бурмочячи щось під ніс. Така її душа.
Зараз чорнява зовсім не тут. Її думки полетіли десь ген туди, де все втрачає кордони, де нема чітких ліній і правил, де все тепло, чесно і затишно. Свобода. Шкода, що вона може відчувати її лише так. Шкода, що у собі вона може розібратися лише подібним шляхом. «Схоже всі бажання, це лише примари, що дають хибну ілюзію можливої здійсненності у майбутньому!».
Зажала у руці клаптики паперу. Це ті шматки у яких вона вся. У яких все, чого не можна було розповісти йому, показати. Цей лист, який напрочуд важко відправити, бо відірветься від тіла щось святе. Душа…
Відштовхнутися від підвіконня і полетіти. Вже. Прямо зараз. Так щоб всі заздрили, що людина із мрією може сягнути неба. Що в її очах палає сонце, а на губах постійно спить прохолодний вітер..
Дівчина запхнула листочки назад до конверту. Підписала адресу і поклала його поряд. Через секунду у її руках з’явилася музика. Удар за ударом. Струна за струною. Це та можливість полетіти залишаючись тут. Це та можливість розповісти про все всім, але не прямо. Можливість плакати, битися у істериці, але так щоб не було видно сліз.
Вона одягла спокійне лице і посмішку. Провела двома пальцями під очима, витерши солоні сльози і почала співати.
Сходилися люди. Вже навіть ті, хто її не знав. На підвіконні та у коридорі стояла мертва тиша слухачів. І тільки одна Чорнявка грала та співала, з кожним звуком розриваючи себе на мілкі клапті та не подаючи про це ніякого виду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253942
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.04.2011
Дівчина, яка хотіла літати. Яка щоночі думала і мріяла. Яка щоночі обирала собі долю, а завтра ж її змінювала. Дівчина, у якої ростуть величезні крила, та вона їх не бачить за вагою стереотипів, за вагою чужих пліток.
Вона вранці розчісує волосся, фарбує очі. Потім одягається і йде до університету. Друзі, навчання…
Вона досі не бачить крил…
У вухах навушники. Наповнює дещо виснажену душу. Ніхто її толком ніколи не знав, не читав і не бачив. Душа…
Вона досі не бачить крил…
Кохані руки, кохані губи. Ці палкі рухи змусять її потім плакати (тихо). Їй захочеться підірватися і втекти. Побігти чимдуж за лінію горизонту, там, де затирається межа усього. Де небо і земля ніби на крихітну малість разом. Де сплять зорі і місяць. Де заходить сонце. Хочеться втекти, здираючи коліна, втекти подалі.
Вона досі не бачить крил…
На секунди повернеться в минуле, захоче щось змінити. Дівчина, у якої найглибші очі у світі. Яка своєю посмішкою дарує всім гарний настрій. Всі кажуть їй: «Ти ж сильна! Візьми себе у руки!». Та їй іноді набридає такою бути. Хочеться стати маленьким пухнастим котенятком, якому потрібна увага, ніжність, ласка і тепло. Хочеться залізти до когось на ручки і притулитися до грудей, слухати стук серця, нерівномірність дихання…
Вона досі не бачить крил…
Заснула. Так бо дитячому, так смішно. Настане час, коли їй хтось допоможе. Коли вона дочекається людину, яка підкаже: «Обернися! На секунду… У тебе є крила! Ти можеш літати! Головне не бійся!»
Дівчина посміхнеться. Їй хочеться жити, їй хочеться бути щасливою…
Усе, що колись траплялося, усі уроки, які були винесені, потрібні їй тепер, як повітря, як воді і хліб. Без них би вона не усвідомила всю чарівність данного моменту, сьогоднішнього дня, чийогось голосу. Без них би вона зупинилася на місці і, забившись у куток, плакала.
Вона вміє літати. Вміла завжди. Просто не знала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245153
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.03.2011
«Перевернутое небо…. Пустыня среди стольких людей… капли, недавно начавшегося холодного дождя обжигают кожу…. Но тот родной и далекий горизонт зовет, как таинственный мираж перед глазами… Закрываю глаза… мелодия ветра… брызги луж у ног… кали дождя на губах….Все такое знакомое, такое родное и бесконечно дорогое…. Где-то там… где я …. Где могли бы быть мы…. За окном маршрутки все те же дороги…. Те же деревья, те же люди, спешащее кто куда… И никому нет дела…. Холодные лица-маски… И лишь изредка, встречаясь с кем-то глазами, я вижу в них странное понимание и легкую улыбку в ответ. Становится так радостно и тепло от этого короткого взгляда незнакомого человека, и я на миг улетаю в их мир... Нет, мы не одиноки! Надо просто научиться видеть эти капли света в каждом... Ведь они есть! Мы - не пыль. Мы - волшебство!.. Все тот же дождь вместо волн... все тот же голос, объявляющий остановку... все те же двери... все тот же людской поток, растворяющийся в ширине улицы и исчезающий навсегда... Я стою одна... прислушиваюсь... И где-то в вышине тихий голос небесной пташки дарит мне свою волшебную песню... это ветер…. Но из-за грохота несущихся мимо машин я на миг теряю ее... и больше не могу найти... Странно... но она есть. Это самое главное. Даже здесь. Надо только уметь услышать...»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=238612
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.02.2011
Дівчині довелося ще раз поправити пасмо волосся, що вкотре затуляло їй пів обличчя. Вона закрила очі і заплакала, так, як це роблять героїні серіалів, от тільки тут не було ніякої гри. Сльози на морозі ледве не замерзали. Вони спочатку різали шкіру, немов лезами, але потім стали якимись легкими і не помітними. От тільки на губах вони залишалися кришталиками солі, що змушували з’являтися комочок у горлі.
Ліза йшла із легкою посмішкою на вустах. Їй було дуже смішно він дурості їх обох: її і Вані. Це дівчинці дуже звично: плакати від горя із посмішкою, хоча із відчуттям, що все закінчено, але вірою у майбутнє, щасливе майбутнє.
Та цього разу все було точно закінчено. Вона стільки раз думала, що кінець, але продовження все таки було. Зараз у душі відчуття таке, коли закінчується улюблена пісня, коли прочитується книга, або ж коли після Нового Року викидають ялинку. Є відчуття того, що це все повернеться, але то вже будуть зовсім інші, не ті відчуття та почуття.
Дуже часто, коли люди сваряться через дрібниці, а як раз не через щось важливе, то це може бути назавжди. Хоч вибачатися повинен той, хто цінує данні відносини, але дві надто горді людини ніяк такого зробити не можуть.
Навушник випав із вуха. Момент… Той момент, яки Ліза дуже не любила. Коли ти весь у пісні, музиці, і відбувається такий різкий перелом. Всюди голоси, шум, поспіх. Вона ж сама йшла по снігу дуже повільно, не поспішаючи нікуди, не обганяючи прохожих. Наділа його знову.
Інший світ – музика. То такий світ, в якому, і лише в якому, вона може бути спокійною, собою, впевненішою, вільнішою…
Вони зустрічались півтора року. З літа 2009 до зими 2010 року. Ваня і Ліза познайомилися 16 червня, коли гуляли своїми компаніями по місту. Всі згодні, що знайомство було досить банальним, але якось так вже склалося.
Через неділю вони вже були найяскравішою парою міста.
Знаєте, то таке кохання, про яке говорять, що вони знайшли один одного. Ліза була подібною сонцю, чи то пак би ангелу. Не по красі, а по душі, навіть і очам. Карі, глибокі, сяючі, немов вогники, очі. Ваня грав на гітарі. Хлопець середнього росту, веселої вдачі і широкої, щирої посмішки.
Вони були схожі на двох маленьких щасливих дітей. Завжди підтримували один одного, ходили за ручку.
А потім навчання. Гарячі бажання закинули їх у Київ, але у різні університети. Як то має бути закоханим вони не обірвали спілкування. Перший місяць воно було барвистим, теплим і ніжним. Ваня і Ліза пролазили всі найкрасивіші місця Києва, навіть політали на повітряній кулі. Поцілунки і щастя.
Але любов подібна до пір року. У неї є своє гаряче та палке літо, своя осінь, яка може бути або ж сухою і холодною, або ж плодовитою і теплою. А от тільки після холодної осені настає морозна зима, що заморожує відносини, і вони розбиваються, мов скло об підлогу. І ті відносини будуть справжніми, які зможуть витримати осінь.
У відносинах Лізи та Вані настала осінь.
Дзвінки ставали рідшими, розмови коротшими, скандали частішими.
То настав такий період, який змушував серця двох маленьких людей розриватися на шматочки. Вони обоє не розуміли, що з ними трапилося, чому саме так, і як цьому допомогти. Але кожна спроба вінчалася невдачею. Бували перемир’я максимум на неділю, а потім знову розбиті об асфальт телефони, мовчання у трубку і сльози, постійні сльози.
Як осінню з дере злітає листя, так і почали обпадати вони. Обличчя зморені і бліді. То вже стали не двоє життєрадісних підлітків, то вже були дорослі люди із своїми проблемами.
Сьогодні 24 грудня.
Ліза повертається з вокзалу. Сльози продовжують бігти. У її руках досі залишилася побита гітара, яку вона тягне за собою, як певну ношу.
Сніг падає. Повільно кружляє загадковим танцем. Навколо все біло-біло. Чистий листок. На ньому так хочеться написати свою видуману історія, яка б стала реальність, але не в праві юної дівчини складати так легко свою долю.
Люди постійно кидають на неї свої здивовані погляди. Вона виглядає ще зовсім, як дитя: смішна сіра курточка, пухнасте зимнє взуття, кольорова шапочка і довгий шарф, але це один із тих випадків, коли по засніженій дорозі йде людина, яка змогла перетерпіти багато, витримати проблемо дома, з навчанням і коханою людиною.
Їй раптово захотілося сильно закричати, впасти на коліна і прокричати «Я – сильна!». Але то все вже буде прояв слабкості. Вона зупиниться лише на секунду і піде далі.
І це напевно її найбільша проблема – вона ніколи не дозволяла собі бути слабкою.
Усе скоєнне могло бути зовсім не кінцем, але обоє втомилися, їхні душі були виснаженими, і для блага один одного їм потрібно було розійтися.
На прощання була тільки одна зламана гітара об лавку на вокзалі, і останній за останні три місяці палкий поцілунок.
Чомусь Ліза завжди уявляла собі це так, а ще уявляла майбутнє, як воно буде через років 10.
Вона приїжджає літом до дому, у рідне маленьке місто. Гуляє із чоловіком та трьохрічною донькою по парку, а потім зустрічає Ваню. Він дуже щасливий. За руку його тримає дівчинка, років шести, а поряд жінка, певно його дружина. Вони сидять за столиком біля магазину, їдять морозиво…
Хоча може всі ці уявлення тільки для того, щоб виправдати свій і його сьогоднішній вчинок, але Лізі дуже хотілося б щоб так було.
Зараз у поїзді на південь поїхав хлопець, якого вона досить довго кохала, якому прагнула віддати все, який їй міг у замін подарувати весь світ. Але відносини штука напрочуд дивна. Часто люди самі не можуть розібратися, що ж з ними трапилося…
Залишається жити далі, слухати музику і вірити, що все налагодиться. Бо має ж існувати таке правило, що нещасні люди заслуговують на щастя!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=232858
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.01.2011
Ти відпустиш руку. Не знову. Не в котрий раз. Тобі захочеться нового тіла. Нових відчуттів. Нового життя. НЕ вистачає повітря для того, щоб думати, як потрібно, щоб хотіти, що хочеться. Закрий дихання. Припини насичувати легені киснем. На хвилину хоча б, і зрозумій, що кожна секунда настільки важлива.
Ти відпустиш руку тієї людини. Можливо вона колись була кимось великим для тебе. Чимось більшим ніж світ, та меншим ніж всесвіт. Ти ніколи не обирав гігантські масштаби… І завжди так трапляється, що «свої» люди стають чужими. Припиняється, обривається нитка, якою ви раптово були зв’язані долею. Один момент.
Ти відпустиш руку тієї людини, яка тебе кохала. Любила, так, що ти цього не помічав. Настільки сильно, що не мала сил плакати, бо не хотіла, і тільки ради того, щоб ти не турбувався. Яка знала про тебе більше ніж ти сам. Яка робила для тебе стільки, що ти навіть не знаєш. Яка раділа за те, що ти закохався в когось. Що ти був миттєво щасливий. Що ти посміхався. Яка була закохана у твої карі очі. Вона знає колір твоїх очей…Вона щосекунди надіялась… Щовечора чекала, але…
ТИ відпустив руку тієї людини, яка тебе кохала більше життя. Вона жила заради тебе. Ходила заради тебе. Дихала заради тебе. Шкода, що ці моменти ти не годен був оцінити, помітити, покохати. Вона дала тобі змогу почати нове життя. Врятувати тіло і душу тієї, якій ти подав руку потім. Через секунду. То був не легкий вибір для когось, але для тебе він нічого не значив. Звик жити собою. Своїми потребами і мріями. Не зважаєш ні на кого. НЕ зважаєш на світ. У твоїх очах немає пошуку. Ти все знайшов. Хоча і нічого не втрачав. Забув,заснув. Знайшов її раніше, але знову ж забув.
Ти відпустив давно руку тієї людини, яка кохала тебе більше свого життя, більше світу. Прощальна музика – то твоя гітара. Одна така. Їх ніби багато, але… така єдина. Засмієшся. Через малу вічність ти вже забув все. Навіть не покладеш квіти… Маленькі, польові. Ти не згадаєш, всього чого вона сама собі понапридумувала. Ночі, ночі, ночі, ночі… Забув. Знайшов нове нове. Щасливий. Повір, хоч ти не знаєш, але вона радіє за тебе. Посміхаєшся не крізь сльози… Посміхається…просто так. Знай!! Її не було, але вона є. Слід, що залишався вічний!
Ти тримаєш руку дорогої тобі людини. Сидиш на підвіконні і складаєш пісню. Набиваєш акорди. Замовкаєш, коли вона проходить повз. Підходиш. Цілуєш. Щасливий. Щасливий. Щасливий.
Ти тримаєш руку дорогої тобі людини, яку ти любиш. Нарешті відчув. Відчував раніше, але знову пропустив крізь серце. Щасливий. Щасливий. Щасливий
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=232857
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.01.2011
Навколо мене тисячі лиць, що осміхаються при кожній нагоді. Потім стають сумними і знову йдуть далі. Я роблю так само. Багато місць навколо. Ьо всі ми люди!
Повернися. Зупинися. Навколо зима. Зима наших сердець.
Але не зараз
Тепер ти втомився
Мрії помирають на холодному снігу. То все що я збиралася тобі сказати, про що ти не хотів чути.
Шалений світ.
З днем народження тебе, малюк. Кожна дружба прислухається до іншої. Всі збентежені та знервовані. Але завмирають, коли приходить ніч.
І знову будується долі, доля іншими серцями на світами.
То все, що я хотіла сказати.
Люди біжать. Слухають і біжать далі. Ти чуєш? Це світ шалений!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226454
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.12.2010
На обличчі з’явилася посмішка. Вона була як ніколи щира і ніжна. Така, яка б могла бути у сонця влітку… тільки б воно вміло посміхатися… Така посмішка могла б перебороти усе найгірше та найсумніше на світі, могла б подарувати безмежну радість… Ця посмішка могла б усе. Очі загорілися. Такі відверті і справжні! То правда, що з віком у людини не змінюються лише очі… очі і посмішка.
Від цього на лобі зморшки стали ще глибшими, навколо очей пробігли і зупинилися маленькими зморщечками гусячі лапки.
Вона найкраща!
Ця людина віддала пів життя твоїм батькам, пів життя тобі. Її душа стільки перебачила, стільки передумала, перестраждала та перераділа. Її душа просто напросто стільки всього прожила. А зараз вона сидить ось, зовсім поряд, на ліжку і починає плакати. Пару років тому я цього б зовсім не зрозуміла, але тепер… Сиджу та плачу поряд з нею.
Бабуся зняла хустинку і поклала у неї квіти, що я подарувала. Білі маленькі підсніжники розсипалися по червоному полотну, немов сніг, перший сніг, що випадає в листопаді на землю…
То тей найсвятіший момент щастя, що змушує серце шалено калататися, змушує все таки повірити у маленькі дива… А чи то не диво дати людині можливість плакати від щастя.
Обійняла її сильно-сильно. Бо то така нагода, що надається шалено багато раз, але використовуємо ми її надто мізерно і мало.
Обережно прибрала з обличчя сіде волосся, що неохайно розсипалося, і поцілувала у щічку.
- Я тебе люблю!
Посмішка стала ще яскравішою.
От хіба важко дарувати таке щастя щоразу, щосекунди, при кожній нагоді-можливості. Просто, не чекаючи взаємності. Від щирого серця… Так, як ми робили це ще зовсім малечею, яка ледве залазила на табурет.
Просто підійти та обійняти…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226453
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.12.2010
- Люмен - Небеса
(просто дуже сподобалась пісня) Послухайте!!!
За ливнями придут снега,
Все в норы до апрельских дней,
Но нам плевать на зиму и себя,
Мы вместе и от этого теплей,
Мы верили чужим словам,
Нам обещали чудеса,
И ливнями нас моют и смеются,
Такие добрые святые небеса...
И мы не сможем быть чище воды, кислотных снегов и дождей,
Мы не сможем быть добрее чем есть, мы не сможем быть добрее людей,
Мы не сможем быть чище воды, кислотных снегов и дождей,
Мы не сможем быть добрее чем есть, мы не сможем быть добрее людей.
Мы выбрали чужие имена,
Забыли только души поменять,
Подальше отбежали от себя и пробуем себя догнать,
Мы верили чужим словам,
Пытались сами делать чудеса,
А получались только дети да война,
Смеются и рыдают небеса.
И мы не сможем быть чище воды, кислотных снегов и дождей,
Мы не сможем быть добрее чем есть, мы не сможем быть добрее людей,
И мы не сможем быть чище воды, кислотных снегов и дождей,
Мы не сможем быть добрее чем есть, мы не сможем быть добрее...
Бесплатное счастье твое и на век,
После каждого дождика, каждый четверг
Мы проживем сотню лет и умрем в один день,
Если нас раньше не убъет наша лень,
Мы за церковную свечку щемимся в рай,
И плачем - за что нас швыряет на край,
В ночной тишине услышь голоса,
Над нами смеются навзрыд небеса.
И мы не сможем быть чище воды, кислотных снегов и дождей, мы
Не сможем быть добрее чем есть, мы не сможем быть добрее людей,
Мы не сможем быть чище воды, кислотных снегов и дождей, мы
Не сможем быть добрее чем есть, мы не сможем быть добрее людей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=220442
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.11.2010
*** вибачте за неграмотність. я потім відредагую***
Є небо, що значно вище,
Що мовчить, коли всі говорять
Воно не сміється, не пище
Його байдужісттю і страхом морять
Ти візьмеш небо у руки
кинеш сильно у далеч невідну
Людей бОги ділять на штуки
Складають попарно у купку бідну
Ти всесвіт і ти зорі
Та не ті що літали вчора
Ми з тобою однієї крові
І тобою я досі хвора
ТИ багатство і ти бідність
Щасття, горе, кохання
То казки про твою тендітність
Тут байдужі слова зізнання
небо залишилось зовсім саменьке
лежати важко, де темно
у нього життя одненьке
і у серці занадто щемно
ти ще памятаєш, що ми робили?
і чого не встигли сказати
ми не вчилися, не гуляли, не пили,
а просто лягали поруч спати
небо завмерло: просто і сумно
набралося сліз у все тіло
під його землею надто вже шумно
але він ігнорує все вміло
а я тебе все думаю часто
і на миті вмираю повільно
ці події переплелися сітчасто
чорні полоси притулилися щільно
хмара плаче, як ніколи-ніколи
майорять десь там парасолі
малі діти звертають до школи
тренеруючи силу волі
ти близько, хоча, знаю-далеко
вже не мій, хоча раніше не був
я парошу, повернися, лелеко
скажу так : "ти дещо забув"
та зникла хмара навічно
подув вітер - її вже нема
хоча стосувалася раніше побічно
а от зникши - тепер головна
нас нема теж, як хмари в повітрі
як нема у серці грошей
мрії спалюються на гарячому світлі
сотні недоспаних темних ночей
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=220368
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.11.2010
Давай, на секунду продамо хмари!
Ми маємо на них права!
Ти пам’ятаєш, ми виймали їх із тари,
І пускали далеко в небеса.
Ми малювали на них фігурки,
Забавлялися, немов із дітьми,
Носили різнобарвні квітучі дарунки,
Із сонця робили для них килими…
Давай на секунду зітремо всі лінії,
Щоб небо і земля побули разом,
Щоб хоч на секунду обійнялися сильно,
І заспівали репом, роком чи джазом.
А потім залишимо їх на одинці,
Нехай разом посплять хоч крихітну вічність.
Полижемо на траві обережно на спинці,
Коли весь світ втратить гламурну тендітність…
Давай на хвилину закриємо двері,
Щоб всі відчули теплоту кімнати.
Склеїмо порвані фотографії
І тихо не ляжемо спати.
Закриємо очі і просто поговорим,
Так як не робили ніколи раніше.
Весь світ цим чеканням зморим
І не поспішатимемо ніколи більше.
Давай на секунду причепимо крила,
Щоб знати, як це літати.
Подуємо на пурпурові вітрила,
Та не зможемо пір’я віддати.
Ми маємо право ходити по небу,
Як птиці, літаки, чи б повітря.
Вся сутність виявляє маленьку потребу
Віддати комусь усе квіття.
А може на секунду віддамо всі борги,
Щоб кожен став на крихту багатший.
Волосся обдувають суворі вітри
І ангел підійнявся падший.
Сперся об стелю, не сила злетіти.
Його убивають притуманні думки,
І мало чогось на секунду хотіти,
Передивлюючись минулого чорно-білі плівки…
Хоча б на секунду обіймемось вперше.
Це дуже важливо для суворих сердець.
Ти світу віддаєш на кілограми менше,
За те, що він підвів тебе під вінець.
Щоб у похмуру погоду з дощами
Хтось підніс парасольку до плеч.
Молодь називає кохання казками…
Сторінки життя пронизує меч…
І знов на секунду посміхнемося сонцю,
Виправляючи старі-старі помилки.
Босоніж, як в дитинстві, пройдусь по підвіконцю
Аж розфарбуються яскраво прозорі шибки.
Обійму подерту іграшку, прижму до грудей,
Намалюю те, що соромилась сказати,
Вже не буду ховатися від хвилюючих очей,
Від них вже більше нічого не хочу знати.
На мить, на секунду, чи долю дихання
Промовчу і замру як зоря…
Тут ніхто не отримав відповіді на запитання…
Забентежились штормом моря.
І нема нічого більше, ніж у серці м’язи,
І душа, що рве береги…
Недоговорені, пропущені фрази,
Та секунда пройшла. Мені час іти…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=219808
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2010
Ніч суворо поклала печатку на місто – воно спить. Сьогодні нарешті знову видні зорі… Ті краплини Всесвіту за якими я дуже скучила, в яких колись залишилися частинка душі. Тепер Зоря знову поряд… Їй знову слухати мої сповіді, читати мою душу…
А та болить і рветься на шматки.
Прозорими лініями обведений горизонт(його спеціально зробили таким). Будь чия рука може запросто зруйнувати тей поділ, намалювати його знову, або підкорегувати, але всім просто лінь.
У руці стакан холодного соку (туди навіщось кинула декілька кубиків льоду). Горло дере, немов лезом, але то ніщо в порівнянні з…. Усе завжди завершується крапками…
Він пішов в ночі. Нічого не сказав. Одягнув майку, зліз з ліжка і хлопнув дверима. До того моменту ще дуже сумнівалася у своєму серці, та тепер… все закінчується крапками… Коли мене у перші дні запитували «- Він тобі подобається? – Так! Як друг! - І все? – І все!». Та тепер ця відповідь піддається великому сумніву, сумніву, типу, чи наступить завтрашній ранок, чи ні ( і далекий від того, чи звалиться на Землю прямо зараз метеорит, чи пак то астероїд). В цю хвилину (саме у цю) я впевнена, що звикла до нього (дуже сильно).
Була ніч, коли він ліг поряд, а я таким самим чином (злізши з ліжка) пішла. Він запитав «- Чому? - Я боюсь у тебе закохатись!». Мою відповідь він певно (точно) не почув, тому нічого не сталося (як бажалося).
У холодній кімнаті заснула моя сестра. Мене завжди веселило її кумедне хропіння, але тепер не веселить. Приводило у захват те, як вона вміла робити зачіску на ніч, фарбувати очі… А потім вранці це все змивати теплою водою з-під крану, лишаючи на обличчі плями від синьої туші і чорного олівця. Мені подобалося коричневе у квіточку платтячко, в якому вона мала звичку засипати після того, як поверталася з нічного гуляння… Та тепер все не те… Моє життя змінилося, її життя змінилося…
Приїхала у незнайоме місто. Перші неділі не давало спокій минуле (так, маю звичку ділити весь прожитий час на проміжки: «нове», «старе»; чи б то: «до» і «після»). Але в якийсь момент просто все різко закінчилося, обірвалося (вірніше, я вирішила все порвати). Перші моменти було дуже боляче, але там, де щось закінчилось, інше розпочалось. Так і сталося.
Безліч нових облич, нових характерів. Симпатії, симпатії, симпатії… Швидко (надто швидко) звикла до людей… Напевно, просто полюбила їх всіх…Так не можна робити…!
Мертву тишу порушило мишеня. Маленький темний силует пробігся підлогою і миттєво сховався десь у куток (я його злякала, більше, ніж воно мене). Cік допитий… Склянка, як завжди, буде не помитою (знову все скидається на лінь)…
Чесно?! Я втомилася зараз сидіти і друкувати за монітором нетбука щось…
Відпочила…
Сходила і взяла собі шоколадну цукерку…Обожнюю цукерки (вони не зраджують)!
Думки про нього (щоправда, він вже третій «про нього» за цей місяць)… Та схоже… Хотіла щось написати, але… все довелося закінчити крапками…
Було… Його руки хаотично ковзали по тілу. В мене не було настрою… Запитала «- Ти можеш просто полежати поряд і обійняти мене? – Звичайно, ні!(він посміхнувся)». Я образилась… Просто саме від цієї людини мені потрібно щось набагато більше чим ця «фізкультура». Я дійсно хочу просто полежати поруч, поцілувати один разочок у губи, притулитися і заснути ( в мене ніколи, ні з ким не було такого бажання. Дивно.) Він теж образився… Надовго… До сьогодні, до завтра, до післязавтра…
У вуха повтикані навушники. Мій сенсорний виглядає, як Вікин «кірпіч»(подертий та кумедний). Зараз здається, що зовсім сама. Коли всі сплять, мовчать, або ж думають, час набуває нового потіку, русла, значення. Багато що починає виглядати не таким (це схоже на призму, яку нам давали на фізиці. В залежності, від того, під яким кутом подивитися можна побачити різні кольори). Ось і зараз всі замовкли, поринули у сон, або просто думками не тут…
Так зроблю і я… Піду спати…
Зорі теж підуть. Їм певно важко слухати і дивитися на всю маячню моїх думок. Вони навіть заснуть раніше ніж я… Вже сплять…
Точно Зорі потім буде лінь читати надруковане моїми пальчиками… Або вона просто не вміє читати.
Швиденько (по темряві) занесла скляночку на кухню. Крижана вода раптово майже не розколола руки. Холод… Зжала зуби, стулила губи… Закінчила думки крапками і помила склянку. Переборола лінь… То ж може у мене вийди змінити лінію горизонту?!
Хм… тепер байдуже… просто хочеться спати....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=215299
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 10.10.2010
Погорілі крихти хмар впали
Страшна пожежа спалила небеса
І навіть ангели не знали
Їх вчили вірить в чудеса
Заплакали, завмерли очі
Крила поскладали в окремі місця
Цей вогнепад ставсь серед ночі
Падінню чорної вати немає кінця
То мрії падають на розпечені горожі
На балкони, тротуари і мости
І всякі радощі, в минулому погожі
В Одну ненависть рішили плести
І тей хто посміхався, взяв й заплакав
З грудей так виривають щось святе
Хтось молитви біля ікон балакав
Життя одне - складне, а не просте
Привзяте ставлення до відчаю і злоби
Написані на стінах голоса
Цей день обявлять днем жалоби
суцільна чорна вічна полоса
Вони за руки йдуть, мов разом
ця реальність не для них і не в них
все повітря наповнене ядучим газом
зізнатися хтось у злочинах не встиг
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=214212
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2010
просрочені почуття, мов мокрі листочки
безкорисні, вялі і зовсім німі
душа піднялася на власні носочки
а хтось залишається спати в тіні
Не прокиниться більше, все надто зморило
цей день, і це сонце, солодке вино
маленьке серце осінньо простило
упавши на сіре замулене дно
проходячи повз ніхто не помітить
бо то все лиш маріння чиїхось очей
всіх турбує лише як лампочка світить
освічуючи темінь минулих ночей
Живуть лиш минулим, яке знов померло
Фанатики діла, пропущених днів
Усе на світі в секунди завмерло
Порушивши спокій намріяних снів
Прографлені лінії відділяють субтитри
на наших серцях карбунок людей
тепер щасття вимірюють недопиті літри
приводячи до короткочасних неважливих смертей
Сльозами помішані брехливі всміхання
хтось просить, а ми робим кінець
тут безкорисні важдиві зізнання
тут свій печальний, трагічний вінець
допиті ліки, викликаючі морок
і вколоті дози у вени віків
залишилось дихати секунд близько сорок
у душі повтиканні мільйони кілків
вже не живемо...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=214211
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2010
Прошу не судіть суворо. Це те, що я написала в перші 4 дня після розлучення з коханою людиною.
твори написанні від першого дня до четвертого
написіні неграмотно
1.
.Я прошу вибачення. Ти мене знаєш: я роблю це вже надто рідко.
Зараз лежу дома сама і заїдаюсь морозивом. А так хочеться плакати. Ніхто не бачив мене у сльозах.
Вибач., що тієї ночі сказала, що, здається, закохалася. Ти відповів: «Бідненька». Защемило десь у грудях. Це єдине, що нас повязувало… Слова.
Пам'ятаю твою гру на гітарі. Без неї більше не можу. Вона змушувала пробачати тобі все.
Пам'ятаю, коли ми дивилися, як падають зорі. Саме тоді зрозуміла, що ти не мій. Але була гітара.
Пам'ятаю поцілунок. Твої слова: «Романтика». Це, напевно,єдине, що тобі було потрібно… Але знову гітара.
Заливаюся сльозима. Вибач, що ревнувала. Це було по-дурному правильно. Гітари більше не має. Нема романтики, поцілунків, сварок. Є просто образа і минуле, яке я з таким запалом обіцяла забути.
Прошу вибачення, що думала про тебе. Така людська природа - думати про когось. А зараза солоне морозиво, рево і ноутбук.
Прошу пробачення, що маю здатність закохуватися.
Знай, ти єдиний перед ким я вибачилась за таке протягом всього свого життя.
2.
Ми сиділи двоє у лісі: я і він(людина, яку ненавиділа). Він торкався моєї шиї, моїх грудей та губ. Я сиділа спокійно і дивилася на вершини дерев. Вітер злегка колихав їх. Тихе тріщання. Зі мною щось трапилось. Вже котрий місяць я не я. не можу спати, думати, говорити. Шкіра блідніє, волосся випадає і сохне. Очі не блищать. Зовсім інша, незнайома людина.
Поряд зі мною минулий однокласник. Людина з якою я провчилася 2 останні роки. Роки за які дізналася багато нового, нових людей, нові почуття.
Співають птахи. Це ж літо.
Знову вологі доріжки на животі. Лоскотно. Дуже боюся лоскоти, але стримуюся. Це почуття безвихідності, лише виправдання моїх вчинків.
Оркестри стихли. Ненавиджу минуле. Я ладна мститися йому щосекунди, аби тільки воно відчуло як мені зараз.
Навіть…З цією людиною я знаходжуся зараз заради помсти. Нехай він навіть не бачить, але я це знаю. Нехай будь що буде…
Я побачила знайоме лице але пройшла повз(боюся помилитися). Злегка руде волосся, широкі плечі, дивні риси обличчя, певно я його знаю. Дуже схожий на «моє минуле».
Ввечері стомлена після сесії завалилася у гуртожиток. 4 курс. Зібрала у пучечок зріділі волоси і вляглася на ліжко. У кармані джинсів заграв рок. Мобільний. Смс. «Привіт. Давно не бачив тебе. Як твої справи. Давай завтра зустрінемось? Чекатиму тебе на 5 на площаді Льва Толстого. Олекс. Нев.». Це було насправді «моє минуле».
Я запізнилася на пів години, але знайоме обличчя мене досі чекало. Саша підійшов першим і привітався. Обійми. Все таки я була здивована. Він дуже змінився з часу нашої останньої зустрічі.
- Як ти? - розпочала розмову
- Живий. 4 курс універу. Вже розпочали проходити практику.
- Як на «лічному» фронті?
- Одружуватись зібрався.
- Справді? - розчарування. Сполоханість.
- через місяць весілля.
- Рада за тебе - відповіла. Брехня.
- А в тебе як?
- Одружуватися ще не планую. Є хлопець. Неформал. Так що…
- Що «що»..?
Я була засмучена. Моє «минуле» тепер чиєсь «теперішнє». Сама винна! На зло… Вінт навіть тоді не дізнався.
Поправила пасмо волосся. Серце б'ється шалено.
- А ти пам'ятаєш, коли ми разом…
- Вечір?
- Так. Коли горіли ліхтарі, а ми намагалися від всіх сховатися?
- Коли ти обпеклася кропивою, а потім опрокинула на себе морозиво.
- А гітара? Я закохана у неї…
- Це минуле!
- Спільне…
Сіла на бордюр. Тьох-тьох… Серце… Щемить… Здається зараз заплачу..
- Вибач, Саш.
Він посміхнувся. У нас було кохання…. Я досі кохаю. Вся вже плачу, але тільки очі сухі. Тіло зараз розірветься. «Моє минуле».
Все таке сіре. Знову посіріло.
- Не ма за що вибачатися. То були чудові часи.
- Ти не розумієш. Я тоді пішла. Боже, як я не хотіла йти. Але ця твоя байдужість.. Бісило.. Я переспала із Максимом. Тільки щоб ти зрозумів, як мені було боляче. Ти ж фліртував із моєю найкращою подругою, а потім я ніби для тебе зникла. Я щосекунди думала, чекала дзвінка, але… його не було…
- Я не телефонував.
- Да ти що…
Мовчання….
- І тепер и порізно Сашо. Ми різні…
Я зірвалася і пішла. Обличчя заливали сльози. Як я ненавиджу себе. Просто ненавиджу. В пам'яті забренчала гітара…. Завтра мене знайдуть п'яну у компанії сусіда по кімнаті…. Тепер я біжу на міст. Буду стояти, доки не піде сніг.
3.
Временно мертввы
Темное-темное небо. Маленькие бежевые вкрапления - звезды. Ночь тихо играет свою музыку, завораживает, гипнотизирует. Каждые чем-то занят, но все исполняют желания этой Госпожи. Она подчиняет себе все, что может двигаться и мыслить, заполняет каждую клеточку тела.
Я сидела на скамейке около своей многоэтаажки. Рядом со мною сидел парень. Его руки тонко скользят по гитаре. Музыка… Я помню каждый звук. Каждая струна оставляет свой мир в моем мире.
Белые пушинки - мотыльки.
Слушаю песни. Лион поет. Как можно не любить гитару. Как можно не любить человека, который играет на ней. Все обычно: раньше ненависть, потом привязанность, дружба… влюбленность. Каждое движение по плану. Каждая маска нарисованная, отлично подходит к чертам моего лица. Гнев, ненависть, счастье: все не идеально.
Но сейчас нас трое: я, он и ночь. У нас своя оргия. У нас свой экстаз. Мы просто живем.
Я помню, что в школе учили следовать своим мечтам, но.. Время прошло. Те дети повзрослели, у них появились проблемы, и исчезло время, время отведенное на мечты. Все такие занятые, торопливые… Но порой мы возвращаемся в детство, но в таком состоянии нас считают сумасшедшими… Почему? Ведь люди должны бить такими…
Гитара. В который раз я прощаю ему все: безразличие, надоедливость, эгоистичность. Сажусь рядом, прижимаясь к плечу, и начинаю слушать. Лиону все равно. Он весь в ночи, в музыке. Улетает куда-то далеко, куда трудно добраться обычному человеку. Там покой, там душа свободная… Полет.
Мимо проходят люди. Обнимаются, целуются. Посмотрела на Лиона: он весь там. Не со мной.
Коснулась теплой шеи. Кажется он почувствовал. Так хочется, хочется много чего… Он не понимает.
Губы к губам. Это тот момент, когда он мой. Он забыл ночь, кинул гитару. Весь во мне, я в нем. Руки, губы, сердца…
Но мы расстались… Расстались на следующий день. Я его не видела больше. Два любящих человека разошлись.
У них было небо, была ночь и музыка…
Теперь нет…
Когда-то увидятся. Выскажутся друг другу.
А сейчас их сердца временно мертвы.
p.s. для тебя, мое «прошлое»..
4.
Темпер бездушність у моді. Багато різних слів, почуттів, емоцій, але пропускаємо у свій світ лише необхідні нам. Ми просто діти 21 століття, але це не виправдання.
Біля мене плаче друг, а я сиджу і дивлюся у стелю. У голову лізуть сотні думок, але лише про себе, про те, що мене турбує.
Новий апокаліпсис… Збайдужіла до всього, знаходжуся за товстенною кам'яною стіною, яка відділяє мене від цього шаленого світу. Так хочеться якнайшвидше вибратися з-під неї, але стіна стовстіла, стала непробивною.
Всі варяться у манній каші. Однотона байдужа суміш, якою захоплюється лише одна маленька дитина, заради якої влаштований весь цей «концерт». Ми - крупа.
Вона досі плаче. Не розумію я цих емоцій… Навіщо стирати по малу себе, заради інших. Невже я не людина? Невже мені не притаманне це все.? Хм…
Волосся страшенно заплутане. Я сьогодні обріжу його. Буду ходити іншою, слухати свою музику, плакати солодкими сльозами, радіти незвичайним речам. Це окреме покоління інших людей. Ми плачемо не та часто, як інші; ми сміємося не так часто, як інші; ми спокійні не так часто, як інші. Ми - божевільна крупа.)
В когось ллються сльози. Проходимо мимо, але якщо ця людина живе у нашому серці, то підійдемо і обіймемо. Це може бути бродяга, смітникар, чи працівник банку, мати, сестра, або хто інший… якщо він зачепив серце, то це на довго.
Все занадто… занадто просто, занадто складно, занадто ніяк…
Довго пам'ятаємо образи, довго будемо мстити…. Довго будемо вибачатись, але ніколи не впадемо на коліна. Може присядемо, зціпивши зуби, але не здамося. Та хіба поступитися комусь це крах? Я думаю, що так.
Але тепер нехай хтось плаче, він стане сильнішим, виросте у своїх очах, навчиться чогось.
Сльози падатимуть і розбиватимуться у друзки, а сидітиму і буду дивитися кудись далеко, бо це моє «Я» і його не змінити…
5.
Люди приходять і уходять, залишаючи після себе лише спогади. Ми пам'ятаємо їх не по вчинках, а по тих емоціях, які вони викликали. У серці відведенні спеціальні місця, у яких залишаються кусочки душ усіх людей, яких ми знали, з якими зустрічалися, яких ненавиділи і любили. Так чи інакше ми стираємо, відламуємо шматки душ інших людей. Серце і розум зовсім різні речі. Ми розуміємо, що людина зробила погано (ну або щось інше), але… серце не дає змого нам її образити.
Та так боляче буває, коли це серце замовкає… Коли ти кохаєш людину, а вона може, переступивши через усі почуття, зробити боляче. Ніби видалити з розуму усі попередні файли. І прекрасно розумієш, що кожний має право вибору, має свою думку. Але так неприємно стає, коли дійсно живеш одними спогадами, так боляче, коли не сила їх відпустити. У тих спеціально відведених «комірочках» ще досі палає маленький вогник, спокійно жевріє. Дуже боляче буде коли він загасне, але ще важче - згасити його самому. Знищити те, на що так довго тратила час, що лілеяла, любили, чому віддала ті хвилини, які вже не повернути.
Краще згасити вогник.
От тільки де набратися тієї смілості? Як втамувати ту надію, яка ще досі мліє, коли бачить кохане лице, чує тей голос. Вперше в житті мені здавалося, що нічого не було ідеалізовано, але тепер все зрозуміло. Рожеві окуляри. Ці скельця бувають різні, але всі ми думаємо, що вони відсутні. Та це не так. Втративши час все повертається у своє русло, окуляри ламаються склом усередину…. Залишаються спогади і мрії.
Найбільше за все люблю зорі. Вони далеко, тому ніколи і нікому із земних не видадуть моїх таємниць та переживань. Я щоразу у них щось прошу, щось віддаю. Тільки вони чули, як я співаю, тільки вони знають що коїться у моїх «комірочках».
Але є одна особлива. Та, на яку я загадую бажання, якій пишу вірші та пісні. Вона найменша та найтускліша, але то моя Зірка. Сьогодні вона побачить, як я позбуваюся спогадів, позбуваюся свого минулого.
Все що мені знадобилося - вода. В руках була одненька склянка води і все. Я сіла на підвіконня, звісивши ноги до низу і заплющила очі. В обличчя бив легенький вітерець. Вії блищали зірковим пилом. Губи були срібними - на них падав місяць. Сьогодні і мав бути особливий день.
Уявляю собі довгу дорогу. Рівну-рівну і чисту-чисту. По її краях ростуть квіти, літають метелики. Уявляю свої спогади. Кидаю їх у склянку звичайної води. Перемішую, щоб не втікли і виливаю. Потім підношу руки до серця і знову уявляю, як всі непотрібні спогади і емоції покидають мене.
Його більше нема у моїх «комірочках». Він - вода.
Тепер звільнилися у серці вакантні місця. Я впевнена, що їх скоро займе інша людина. Людина, яку я зможу покохати, яка зможе покохати мене. Вірити - найголовніше.
А доки моя Зоря дивиться на мене. Вона напевно дуже здивована подібним ритуалом, адже бачить таке вперше… або не вперше. Можливо просто притворюється. Але то вже не мої спогади.
Я стою на початку своєї нової дороги, дороги, яку я вигадала сама… Яку я створила і зроблю реальною!
6.
Так вже вийшло, що мені доводиться писати ввечері та в ночі, але нічого зробити із цим не зможу. Тому пишу про зорі… Давно же шарпана і застаріла тема, але людині, яка так часто милується ними(мені) це все дуже навіть до душі.
Сиджу на сходах біля входу у дім. Так прохолодно. Старий, напевно СРСРовський ліхтар ніяк не може вгамуватися: то загоряється, то тухне. Повітря сповнене запахом мокрого асфальту, полином і чадним газом. Все шалено перемішано, але при бажання я встигла вловити запах кожного окремо.
Ріденьке волосся розвіває цей же вітер. У вухах ехо: десь далеко їдуть поїзди. По коліях вони несуть когось кудись далеко. Деякий завозять в далеч від домівки, а деяких навпаки туди. Колеса б'ють по коліях за однакові проміжки часу. Чомусь страшно.
Невже наше життя можливо виміряти якимись проміжками?
Знову зорі. Ось там - моя. Я її люблю більше над усе. Маленька…
Сьогодні я їй розповім остаточне закінчення моєї історії… Вчора був не кінець.
Я зустріла його цього дня. Мене дуже здивувало те, що серце не забилося по іншому. Воно залишилося спокійним (значить ритуал допоміг). Я посміхнулася, а Леон пробурмотів декілька незв'язних фраз і замовк. Оце була і вся наша розмова. Ти знаєш, люба, я зрозуміла нарешті чому він мене обманув і покинув. Смішно говорити, але то була помста.
Того літа він приділяв мені забагато уваги у таборі. Обійми, легкі поцілунки… Це продовжувалося приблизно неділю. Тоді я ніяких почуттів до нього не мала. В останню, прощальну ніч він сказав, що я йому дуже подобаюся, а я промовчала.
А оце все була помста! Невже та людина така жорстока?
Загавкали собаки. Сусідські чи мої, то вже було не важливо. Голову пронизували грубезні звуки, розриваючи в ній всі нервові клітини. Але ніч від цього не ставала менш чарівнішою. Після дощу небо стало більш яснішим. Нічого не розумію в астрономії, але напевно всі зірки були видні.
Згадала про маленьку мрію. Я хочу полетіти над містом на великій повітряній кулі. Дурненька мрія. Мені завжди казали, що дивно, що людина не має матеріальної мрії(чесно в мене таких зовсім не було), але я подумала і вибрала - повітряна куля!
Серце застукало. Швидко-швидко… Не знаю чому, але таке інколи буває. Аритмія…
Місяць величезний. Ніби його хтось роздув і він от-от розірветься. Там, можливо, хтось живе, а ми навіть не знаємо.
Повітря… Вдихаю на повні груди. Глибоко…. Наповнюю легені ним з низу до верху…. Аааа… Народжується в середині нова душа. Моя нова душа. Стара десь полетіла і не повернулася. Я навіть не буду за нею сумувати. Вона вичерпалась…
Прийшло все нове. Нове взуття, нові джинси, новий універ, будуть нові друзі і… і нова душа.
Тепер це точно кінець. До завершення казки не вистачало цього дрібного елемента. Тепер він є і я можу спокійно закінчувати ці розповіді про «моє минуле». Все було чудово. Я ні на кого не тримаю образи. Я ні кого не збираюся ганьбити. Всі вони мають право на свої думки. Бувайте всі! Я - нова!!!!!
Моя Зоре, я залишуся із тобою…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=207425
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2010
Я не знала о чем он молчал... Тогда казалось, что о луне, о звёздах. Мы выдумывали им свои названия, а потом двум самым ярким давали свои имена!
Он лежал, обняв меня.
Сердце безумно стучалось, ведь я точно знала, что в общем он совсем не мой. Да, он конечно сейчас рядом, но так же рядом он вчера был с ней, позавчера с кем-то еще. Такой эгоистичный, пошлый и невыносимый...
Но мы каждый раз возвращались друг к другу на час или два. Все равно, что происходило: дождь, гроза, солнце; есть настроения или нету. Мы рядом каждые две недели. Он всегда прижимает меня крепко к себе, а я лижу у него на груди.
Мы о чем-то молчим...
Я думала о том, в чем завтра пойти гулять, купила ли мама зеленый чай и лимон. Думала о том, куда дела свою белую сумку и балетки. Я не знаю, о чем думал он. У него тоже наверника было много подобних тем, подобных мыслей.
Все тихо-тихо...
У него каждый раз была новая девушка, но мне он никогда не предлогал встречаться. А мне принцыпи было абсолютно все равно, ведь я его не любила. Просто иногда нужно было деть куда0то всю свою нежность...или слость...или же боль...
Да, он бесил меняю Я его безумно ненавидела! Но... уж точно не любила!
Мы молчали. Я нервно дышала. Он смотрел в потолок.
За эти минуты ему пришло много смс-ок. Он перезванивал и назначал свидания, а продолжала лежать рядом.
Его рука скольила по моему телу, грубо насилуя его. Да, он насиловал не только тело, насиловал душу, насиловал разум.
Я была нервной!
Мгновение - и все надоело! Собрала вещи и ушла. Он промолчал...
А завтра я прошла мимо него и его новой девушки. Прошла, улыбнувсь. Ей... а не ему. Мне просто жаль ее...
Сейчас завтра, но сегодня уже не изменить!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=194063
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 06.06.2010
Ужасный душный воздух. Строгий асфальт, нерабочие фонари. Толпы людей ходили по улицам: усталые, безразличные, эгоистические. Каждый занимался своими глупыми мыслями: учеба, пиво, секс, вкрутить лампочку дома, поесть, разлюбить, накормить кота… Угрюмые лица обычных людей, которым многое надоело. Надоело обычное повседневное, вчерашнее, прошлое, будущее…
В небе, не смотря на уже немножко позднюю пору, еще летало несколько вертолетов. Иногда, они сливались со звёздами, и их легко было потерять с поля зрения, но они всегда давали знать о себе шумом.
Обычный мир 21 столетия. Время упадка цивилизации, точнее ее полной остановки. Остановка, которая произошла так резко, что мир от испуга почти полностью перевернулся.
Глава 1
Лина устала сидеть на одном месте. Ей было очень обидно, что она столько ждала этого дня, столько запланировала, а не сбылось почти ничего. Рем крепко держал за руку Андренику и они забавно улыбались друг другу. Возможно влюбленность… А может нет… нет.. Скорее да! Это тот момент, когда нужно было его присутствие, та его безразличность ко всему происходящему, холод, ненависть к людям. Возможно сейчас они оба подходили друг другу: она вся такая из себя правильная, красивая, общительная, нежная, а он эгоистичен, самовлюбленный, анорексический душевно… Так дополняют друг друга.
Но все это сейчас было не важно, нужно было как-то убедить себя, что никакой трагедии не произошло, что жизнь продолжиться и без этого человека. Девчонка вновь уставилась на новоиспеченную пару. Она глупо смотрела в одну точку. Все образы расплывались, голова легко кружилась. «Он глуп и эгоистичен. Мне надоело терпеть его перепады настроение, его извращенство. Столько раз мы оставались одни, столько раз были рядом тела, столько же раз я ничего морального не получала. Он обречен быть со всеми и не быть ни с кем. Андренике скоро надоест его холод, но она все будет и будет с ним, до тех пор, пока он не заберет все ее тепло, все ее нежность и сказочность. Каждый делает свой выбор. Чей-то выбор уже сделан. Я буду жить спокойно без Рема!» На лице постаралась появиться одна из очередных фальшивых улыбок, но в этот раз ее не получилось одеть.
Ноги гудели. Болели. Наверное стремно на выпускной одевать высокие босоножки на совершенно неудобном каблуке, но это была традиция. Так делали много выпусков до нас, так будут делать после нас. Пусть мир и изменился, но традиции те же.
«Хватит грустить! Это ведь последняя строчка в моей школьной жизни. Не ради него папа растил красавицу! На… эти все правила! Я не хочу грустить!»
Длинные ресницы наконец-то высоко поднялась. Маленькие капельки слез высохли.
Все когда-то станет на свои места. Она когда-то найдет свое место.
С самого детства отец воспитывал ее быть первой. Он как владелец одной из частных ботанических садов, знал вкус первенства, как никто другой. Он водил ее на все конкурсы красоты, подкупал жури, давая им большие взятки. Каждых два дна заставлял ходить в салон красоты, и даже настаивал поступить в модельную школу.. Папа был помешан на деньгах, красоте, власти, и на женщинах. Каждую новую неделю в доме появлялись новые незнакомые девушки, причем большинство из них были Лениного возраста. Правда не смотря на все это у отца на серванте стояла мамина фотография. Она была очень красива! Густые светлые волосы, синие глаза. Мама лежала в поле маков. В руках у нее был красный цветок.
Лине очень не хватало такой женской заботы и любви. Мама умерла, когда малышке было несколько месяцев. Хотя голос ее очень запомнился, почему то остался легкий запах леса и незабудок. Память. Она иногда так мешает. Воспоминания зачастую рушат все построенное теперь, все старания просто тают.
В помещении было достаточно светло. На столах была вкусная еда, но мало кто к ней прикладывался. Очень быстро ушли бутерброды с икрой и красное вино. Все другое осталось украшать белую скатерть. Одноклассники по двое, по трое старались незаметно от родителей ускользнуть на улицу. Водки на столах не было. Они возвращались уже забавными и смешными. Их лица ставали радостными, а зрачки значительно увеличивались. Это все смешило девчонок, которые сидели на стульчиках у стены и интенсивно сплетничали, болтали обо всем на свете.
Родителям было давно хорошо! Вначале казалось, что выпуск устроен для них. Они вспоминали молодость. Каждому было что рассказать. Но Артура Варионовича (папы Алины) нигде не было. Он даже не предупредил ее о своем не приходе. У него неверное опять «деловая» встреча с симпатичной женщиной в строгом костюме. Он, наверное, вновь будет выпевший, будет нести полный бред. Тетя Валина (горничная) будет убирать за ним побитые бутылки, разбросанную одежду, презервативы.
Лина, собрав все силы, поднялась. На несколько секунд перед глазами залетали черные мушки, а потом что-то невидимое ударило по голове. Обморок. Но девчонка не успела упасть, ведь буквально через мгновение она пришла в себя. Вновь вспомнилось обещанье себе быть радостной.
- Лина, что то случилось – подбежала Анжела
- Да все отлично. Выпила немного может. Вот и голова закружилась. Все хорошо!
- Так чего ты здесь сидишь, Лин? Там мы фотографируемся! Идем!
- «Мы»? Неужели все? – пробежало лицом удивление
- Представь! Я сама в шоке! Может просто из-за того, что видимся в последний раз?
- Ага. Или они просто бухие! Мой вариант реалистичней буде. Ладно идем!
и тд. итп.... писала тільки що. так що із помилками та незавершеною думкою написаного. а взагалі це тільк 5% цієї глави. коментуємо
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=192150
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.05.2010
Вона знецінила життя:
Воно вже лиш хвилини...
Прощальна падає слоьоза -
Все так, вона Людина...
Погаснуть скоро небеса,
Притихне скоро голос.
А на щоці все та ж сльоза,
А на губах смертельний холод!
В очах залишилась печаль,
Назавжди вкарбувавшись.
Вона - Людина...
Тому йде
з життя
не попрощавшись...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=189747
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 15.05.2010