Мені недавно снився дивний сон:
У церкві було люду, як ніколи.
Ніхто не ставив свічки до ікон,
Але усі дивились до престолу.
На літургії декілька Отців
Недільну службу провели святкову.
І тут народ, немов оскаженів,
Забули віру і любов Христову.
Один за одного вчипилися за гру́дки,
Когось на вулицю вже тягнуть пику бити.
І лаються, немов собаки з будки,
Була пожежа, але встигли загасити.
А далі цвинтар, я з священиком іду,
Навколо нас свіжі могили
І він встромляє в глину ще сиру,
Гілля ялин. Тут дзвони задзвонили.
Священик плакав й тихо шепотів,
Молитву щоб одумались безумці.
А я стояв посеред тих хрестів,
Не розуміючи, що в мене є на думці.
Бувають сни які не розгадати,
Можливо треба вичекати час?
Пояснення всьому не можна дати,
Хоч дехто вміє це робити серед нас.
Олександр Степан .
