Я не вмію кривити душею,
Грудкою в горлі стали слова.
По житті йшла босоніж стернею,
Дурманили єство почуття.
З головою кидалася у вир,
Не шукала завбачливо брід.
Тамувала у тілі оскому,
За любов’ю, мов тінь, слід у слід.
Та зникали безслідно світанки,
Переходили в скніючий день.
І думки десь тікали, підранки,
І роки битим дзеркалом: дзень.
Розкотились горохом спокуси,
В серці скалки так ниють, болять.
Холод безвістю шарпає груди,
Чом кохання боги не присплять?
Чом неволі позбутися годі?
Вперто сумніви думку гризуть.
Не радію відкритій свободі,
Кволі крила у небо несуть.
11.08.18
"І думки десь тікали, підранки,
Гарна лірика, хоч навіває сум. 
Дякую, Світланко! 
