Ой, летіли дві зозулі, притомили крила,
Одна одній кукували, що жити несила.
Що нестерпно обіймає груди дужий холод,
А вони бо відчувають до любові голод.
Що у ніч, як зійде місяць, туга сушить груди,
А вони ладні шукати дитинчат повсюди.
Витискають сльози марні з очей по краплині,
А як втомляться дурити, кують на калині.
Розходиться луна гаєм, дзвенить в високості,
А зозулі сивоброві летять в мандри, в гості.
Видивляються, де пташка лишила гніздечко,
Підкидають господині в крапинку яєчко.
Так безпечно проминають літа за літами,
Не пізнати тим зозулям любові, що в мами.
Підростають зозулята, сироти від роду,
Ну, а мати, знай, співає до Петра в погоду.
08.07.18
світлина автора: Валентина Ланевич
Щось багато тепер таких зозуль розвелося і серед людей. Зворушливо! Гарна лірика.
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, і серед людей є горе-матері та я, скільки живу, ніяк неможу зрозуміти таких горемик, як може мати бути байдужою до своєї кровинки... Дякую, Світланко!
