Ніхто не помітить тони болю на серці,
Ніхто не врятує вже душу мою.
За тебе була я ладна померти,
Або краще жити і знати - люблю.
Ніхто не захоче мене зрозуміти,
Словами холодними вбита я вщент.
Я, мабуть, вже просто не вмію любити,
Я, мабуть, вже змита останім дощем.
Ніхто не почує і не зрозуміє,
Як зраджене серце нестерпно болить.
Я вже не горю,а просто, лиш, тлію,
Я просто страждаю й втрачаю всю плоть.
Я просто не хочу, чи хочу забути,
Я просто не можу...
Почати з нуля.
І скільки вже можна тонути й тонути,
І не пам'ятати,чи я,чи не я.
Я просто зникаю, чи зникла назавжди,
Я не розумію,болить - не болить.
Скажіть мені трішки,хоч трішечки правди,
Кохання до смерті порвалося в мить.
Скажіть мені.
ПрошУ.
Не можу терпіти.
І як не стараюсь нема вороття.
Скажіть мені,люди, як можна любити?
Щоб потім страждати на ціле життя...
Життя штука довга і часто схожа на тільняшку. Смуга темна, смуга світла. Головне, щоб темні смуги долалися поперек, а світлі проживались уздовж. Вродлива Ви дівчинка, Світлана. Доведеться бути обережною у виборі попутників і життєвого шляху. Краса притягує пройдисвітів, як лампочка мошкару. Не дайте себе обгадити. Дай вам Бог щастя і взаєморозуміння.
У тебе, Світлано, ще все попереду, і будеш ти люба, і будеш любить, а перші невдачі, для тебе наука,за тим що минуло, не треба тужить!
А вірш твій мені сподобався, пиши, буду читать.
Світлана Глушко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую)
правда я цей вірш написала давно,зараз вже зовсім інакше життя,все чудово)
