Коли на мене часом навіює сум,
Жовтий, як стіни будинку для людей особливо хворих,
І глибокий, як музика з партитур
Синіх мелодій Пінк Флойда в дисперсії справді чорних...
Телефоную до неї, яку я зустрів восени
Мокру від крапель дощу і постійних душевних баталій,
Вона трохи старша - у неї трьохрічний син,
І чоловік, який скиглив, а потім покинув, пославши їх двох подалі....
Вона залишилась сама у двадцятиметровому світі,
Із малим шепелявим згортком щастя материнських обійм,
А потім з'явився я - їй було соромно, бо в тому весняному квітні,
Закохалася вдруге в дитя, яке до того знало лиш дотик повій...
Я ніколи не говоритиму при ній про любов,
Забираю її сина із дитсадка і біжу на вечірні пари,
Але якщо у світі, справді існує щастя, яке пришвидшує кров,
То хай би воно жило у її звичці будити мене теплим запахом кави....
, печально...
Щиро 
