У обіймах кінця, на кордоні часу зорепаду,
На камінні із кремнію, звичному мертвим світам,
Між енергій низьких, хибних гуру нічних і крилатих,
Вчиш літати й себе, ніби йогіна чакр заміських.
Спершу погляд завжди охололий, як вітер над шляхом,
Дивні боги зіницям співають, що світу нема,
Що його не промацати оком, охопленим жахом,
Наче пальцем на сповіді в храмі нервовим Хома.
Посміхнешся пітьмі, прошепочеш: радій, наче діти,
Що знаходять у іграшках справжнє у світі людей.
Ранком випустиш пару, розчуливши серце як квітку,
Ніби душу згорьовану з пастки порожніх речей…