Вони замість пряника взяли батіг.
Їх вщерть засліпило горе.
Вони говорили: “Хто рушив - той зміг” -
Я просто дивився на море.
Вони були пасинками марноти
І вихід шукали в силі.
Вони говорили: “Ти знаєш, хто ти?” -
Я просто дивився на хвилі.
Вона спокушала: “Довірся мені.
Ми - світ у полоні літер.
Я легко позбавлю тебе від брехні” -
А я просто слухав вітер.
Вона довіряла мовчанню і снам.
Майбутнє читала, схоже.
Вона говорила: “А може, і нам?”.
Я відповідав їй: “Може…”
Вона і вони обіцяли знання
Від шепоту аж до істерик.
А я не вагаючись йшов навмання,
Аж раптом побачив берег.
Не треба робити із серця мішень.
Безжальних і так повсюди.
Питаєш, чи буде для нас новий день?
І я посміхаюсь: “Буде!”
А вітер ущухне, і хвилі втечуть,
І душі - мов листя клена.
Прилинь, розчинися, і просто почуй,
Як море шумить у венах.
Світанок надією сповнює світ,
І небо таке прозоре.
Зникає, як вічність, на березі слід,
Де ми стали власним морем.
Зворушливо. 
