І ось знову ти.
Така сама, як того року.
Тільки трохи інша.
Пофарбувала волосся
в оранжевий.
Одягнула золото.
Дістала з шафи плаття,
те, що пахне дощем,
виноградом
і холодним залізом.
На шию —
калинове намисто.
В руку — парасолю.
Бо вересень ніколи
не попереджає про дощ.
Ти пахнеш грибами і
лісовими ягодами.
Виноградом,
сливами
і медовими грушами.
Пахнеш усім,
що встигло дозріти
перед тим,
як його заберуть.
Навіть дим паленого листя
не може перебити
твій аромат.
Я дивлюся на тебе
і думаю,
що ти знову ненадовго.
Але поки ти тут —
я хочу грітися
в твоєму сонці.
Хочу залишатися
в твоїй присутності,
поки вона ще має
температуру.
Попереду бабине літо.
Воно ще буде
літати між будинками,
чіплятися за дерева,
за паркани,
за дроти,
як загублена
в’язана хустина,
яку ніхто
не прийде забирати.
Поглянь,
діти йдуть до школи.
Хтось плаче.
Хтось тягне рюкзак.
Хтось озирається назад.
Вересень
дивиться на них
і теж не дуже хоче
починати цей день.
Послухай.
Я чую тебе
у кряканні диких качок.
У щебеті птахів.
Бачу тебе в небі,
де сірі журавлі
махають крилами.
І я махаю тобі
у відповідь.
Не тому,
що знаю,
куди ти летиш.
А тому,
що знаю —
це не назавжди.
Але я не відпускю тебе.
Побудь поруч.
Поки дерева
ще тримають листя.
Поки сонце
ще має сили.
Поки дитячі голоси
не розчинилися
за дверима школи.
Залишайся.
Бо все,
що приходить восени,
вже трохи
прощання.
І ти це знаєш.
