Їх ніхто не кличе.
Та ніхто й не проганяє.
Зайві люди.
Їх ніхто не кличе.
Та ніхто й не проганяв поки не зявилась на Україні отії виродки.
Під вечір,
коли сонце вже не гріє, а тільки торкається верхівок дерев червоним крилом. Тоді, коли село стомлено затихає, корови вертаються з пасовиська, а над садами зависає тонкий запах м'яти, диму й достиглих яблук.
Старий чоловік сидів на лавці біля чужої хвіртки. Дивився на дорогу в даль та скоса кидав погляд на те, що діється біля криниці.
Молода жінка стоїть коло криниці … довго тримає відро, хоча вода вже набрана.
Хлопець років двадцяти сидить на пагорбі за селом. Перед ним — поле.
Усі троє дивляться кудись далеко.
Ніби там, за лінією лісу, є місце, де їхнє життя ще комусь потрібне.
Старого звали Андрієм.
Колись він мав хату, сад і двох синів.
Тепер хата стояла під похиленим дахом, сад заріс бур'яном, а сини жили далеко.
Один присилав гроші.
Другий — листи.
Гроші Андрій складав у скриню.
Листи клав під образ.
Він був самотній.
Так принаймні думали про нього люди.
Самотність — це коли нема з ким слово мовити та й нема бажання кого небудь бачити.
А Андрій бачив.
Щодня.
Просто ті, кого він любив, жили вже не тут.
Одного вечора до нього зайшла сусідка.
— Діду, може, продасте хату? Навіщо вона вам?
Андрій довго дивився на неї.
— Як навіщо я ж іще живий і жити мені десь потрібно ж?
— Ну так… ви ж один.
Він відповів:
— А хіба через те, що один, я став зайвим?
Жінка не знала, щой відповісти.
Молоду жінку звали Марія.
Вона мала маленьку дитину.
Чоловік пішов від неї ще восени.
Не помер.
Не загинув.
Просто пішов.
Це було навіть важче пояснити.
Бо смерть ставить крапку.
А людина, яка пішла, залишає після себе безліч крапок.
Марія працювала.
Годувала, доглядала дитину.
Увечері ходила до криниці.
Там було тиша, яку вона таки й полюбила.
Вона слухала, як вода б'ється об відро.
Цок.
Цок.
Цок.
І в тому звуці їй часом чулося людське життя — таке саме: падає кудись у темряву і ніхто не питає, навіщо.
Одного разу вона сказала Андрієві:
— Знаєте, я іноді думаю, що мене немає.
Старий похитав головою.
— Є.
— Звідки знаєте?
— Бо якби тебе не було, дитини б у вас не було теж.
Марія вперше за довгий час ласково так посміхнулася.
Хлопця звали Петро.
Він закінчив школу, хотів учитися далі, але грошей не було.
Пішов працювати.
Спочатку на будівництво.
А потім — куди брали.
Він не скаржився.
Тільки дедалі частіше ходив на пагорб.
Там поле розливалося до самого лісу.
Вітер ходив житом.
Небо було безкрає.
І Петро думав:
«Якщо я такий малий перед цим небом, то чому мені так тісно серед людей?»
Одного вечора Андрій прийшов до нього.
Сів поруч.
Довго мовчав.
Потім сказав:
— Ти чого тут?
— Не знаю.
— Я теж.
Петро аж засміявся.
— То ми зайві?
Старий подивився на поле.
— Ні.
— А хто ж тоді зайвий?
Андрій не відповів.
Бо саме в цю мить сонце торкнулося землі.
І все поле спалахнуло сяйвом.
Ніби хтось невидимий сказав:
-Нічого живого не буває на білому світі зайвого.
Наступного ранку Петро прийшов до Андрієвої хати.
— Діду, я дах полагоджу.
— За що?
— Та просто.
Старий погодився.
Того ж дня Марія принесла їм молока.
— У мене лишнє.
Андрій глянув на неї.
— Немає лишнього молока.
Марія засміялася.
— Чого?
— Бо якщо його вип'є голодний — воно потрібне.
Вони сиділи на подвір'ї.
Троє людей, яких ніхто не помічав.
Троє людей, яких легко було назвати зайвими.
А над ними шумів сад.
І в тому шумі було щось таке просте, що його не можна було записати в жоден роман:
людина стає зайвою не тоді, коли їй нема місця серед інших.
Людина стає зайвою лише тоді, коли втрачає віру.
ID:
1068920
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 14.09.2026 08:40:10
© дата внесення змiн: 14.09.2026 08:40:10
автор: oreol
Вкажіть причину вашої скарги
|
