|
День перетікав у вечір. Золотий диск ставав оранжевим. Спека вщухала. Небо переливалось фарбами: оранжевим, рожевим, голубим, білим. Хмари пливли одна за одною, немовби кудись поспішали. Не поспішали нікуди тільки ми. Вже й так пригод на сьогодні вдосталь.
Я сидів на ослінчику біля печі й дивився на полум’я. Потріскували дрова. Я час від часу підклдав невеликі гілки.
- Закрий, щоб не обпікся,- буркнула баба. Сестра гладила кота. Він муркочучи дрімав. Дід читав газету й щось собі під ніс бурчав, а бабуся смажила картоплю. Вона шкварчала й пищала на пательні під кришкою, а по хаті стояв такий запах, що чекати вечері було майже неможливо.
— Зараз будете їсти. Піди візьми яєць, — сказала мені баба.
— Ага, — відказав я. Взявши корзину і палку, я пішов у хлів. Я вже був готовим до нової сутички з моїм запеклим червоночубим ворогом. Та півня не було. Набравши в корзинку яєць, я вже збирався виходити, аж тут він. Противник дивився на мене, немов бик, який ось-ось кинеться. Я приготував палку, немов лицар перед битвою.
— Давай! Лиш спробуй, — промовив я. Ми стояли в дуелі поглядів. Півень не витримав і стрибнув на мене. Я відскочив убік і махнув палкою. Він — на драбину, звідти знову на мене. Я назад. Знову удар. Мимо. Півень завмер. Я видихнув.
— Ну що, боягузе, втомився? Він тільки й чекав. Зістрибнув на підлогу й пішов на мене. Я притиснувся до стіни. А він — туди-сюди, вичікує, щоб клюнути. Та куди там! Хіба ми вперше б’ємося? Я як замахнувся, а він — між ноги. І як клюне за п’яту!
— Ой! — вигукнув я. Розвернувшись, як гепнув півня, аж пір’я полетіло. Він крикнув по-своєму, я кректав по-своєму. Півень завмер. Я теж.
— Ну що там ти? — гукнула баба.
— Та йду... — протягнув я.
— Я йду, — прошептав я до півня й почав відступати спиною до дверей.
А він як кинеться! Я зачепив ногою двері й притис йому голову.
— Ага, будеш знати. Ще раз будеш стрибати — голову цок, і немає.
— Кок-кок, — ледве чулося від півня.
— Живи й пам’ятай мою доброту, — промовив я і дав півню волю.
— Де ти був?— запитала мене баба.
— Певно, з півнем бився, — посміхнувшись, промовила сестра.
— І хто кого? — сказав дід. — Невже знову він переміг? Ха-ха-ха...
— Я! — гордо відповів я.
— Ой ви, — посміхнулась баба.
У подвір’я заїхав хтось на велосипеді. О, це ж дядько Василь. Щось віз у пакеті. Дід вийшов назустріч.
— Тримайте згубу, — протягнув він нам чорного пакета із позначкою БМВ.
Ми з сестрою заглянули. А там — порося. Сиділо й не смикалось.
— Поросятко! — вигукнула сестра.
— Я сам як поросятко, — сміючись, промовив Василь. — Гляньте!
Він показав на штани. Вони були немов із болота витягнуті.
— То я в калюжу впав, поки ловив ваше порося. А потім їхав через село — і хто мене лиш не бачив. Думали, що п’яний, — він себе ляснув по лобі, й зареготав.
Дід засміявся по своєму, аж мухи із лампи зіскочили.
— Циц ти! — баба махнула на нього рушником. — Несіть у хлів. Але дивіться мені, бо самі будете ловити. Ми навіть не витягали порося з пакета.
— Я сам, — сказав я сестрі, взяв мале й поніс до матері.
У кучі ми його й випустили. Свиня лиш радісно рохнула, не встаючи з місця. А інші малі обступили втікача й заходилися обнюхувати його своїми рильцями.
— Мда. Оце була в нього пригода, — сказала сестра. Я глянув на неї. Вона — в підлогу. Ми засміялись.
Дід уже вечеряв із дядьком Василем. Баба заганяла курей. Тітка Таня вела козу Машку. А дядько Сергій і далі щось ремонтував у машині, вже з іншого боку.
На гойдалці каталась менша сестричка й, гукаючи, ссала соску. Появлялись комарі.
Кіт сидів біля пса, й вони кудись загадково дивились. Немов люди. І вони собі щось думають.
— Сідайте, — поставила нам баба їсти на подвір’ї.
Картопелька з лавровим листком, багато цибулі, чорний перець — усе, як я любив. А ще — жарені на цибулі, аж солоденькі, яйця, й квашений помідор, від якого зводило скули.
— Яка ж смакота! — подякувала сестра бабі.
— На здоров’я, — погладила її вона.
Надворі вже сутеніло. Комарі дзижчали над головою й намагалися вкусити кожного з нас. З хліва час від часу долинало рохкання. А в кухні тихо грав радіоприймач. Почалась «Вечірня казка». Ми, повечерявши, помчали на кухню.
Дід Панас розповідав цікаву історію. Василь із дідом розмовляли про щось своє.
Аж тут Василь дістав із піджака невеличку пляшку, моргнув мені й притулив палець до вуст. Я кивнув. Казка завершилась дуже швидко. Їхня пляшечка — теж.
Дід проводив Василя додому. Вони стали веселішими й рум’янішими на лиці, через це баба щось запідозрила.
Добряче вимивши ноги по коліна, руки по лікті й лице, ми розійшлись по своїх кімнатах. Дорослі ще гомоніли під вікном. Баба тихо сварила діда. Я вже лежав у ліжку. Скрипнули двері. Увійшла сестра.
— А ходімо до дідуся на казку, а потім спати.
— Ну гаразд, — мовив я й зіскочив з ліжка на холодну підлогу.
Ми привідкрили двері дідової кімнати. Він лежав на ліжку, а на ньому — Мітька.
— Мій котусю, мій маленький. Спи, спи на діду, — гладячи, говорив він котові.
Сестра тихо засміялась, але він почув.
— Ану геть з мене, котяра! Ти ба, де вмостився. Кац! Я тобі дам!
Кіт лише глянув на нього з непорозумінням.
— А хто то там підкрадається? — зиркнув на нас із ліжка дід.
— То ми, діду! Хочемо, щоб ти розповів казку.
— Ну то ходіть.
Ми зайшли, Мітька — вийшов. Оглянувся, нявкнув і побіг. Дід відкашлявся й почав:
— Жили колись дід і баба. Не така, як наша. Але жили якось. І була в них курочка, не така, як в нас, звісно ж. Якась ряба та й була. І от, бідні вони були. Вирішила їм курка яйце знести. Чи принести... Казка обірвалась дідовим хропінням.
— Діду, діду, — штовхнула його сестра.
— Га? Шо?
— Далі що було?
— І каже дід бабі: «Ходи-но, бабо, ріпку рвати».
— То ж про курочку розказував, — сказав я.
— Ходи-но, курочко, ріпку рвати.
— Діду, діду... то ж не це.
— Ну ні, то ні... Завтра розкажу саме цікаве, — сказав він й повернувся на бік.
Ми переглянулись. Накрили діда, вимкнули світло й пішли по кімнатах.
— Добраніч, — сказав я.
— Добраніч, братику, — мовила сестра й обійняла мене. — Ох і цікавий день був.
— Ага, цікавий! — ми посміхнулись і пішли спати.
Я вже дрімав у ліжку. Голоси за вікном вщухли. Кругом згасло світло. Ноги аж гуділи від втоми. Вже щось починало снитися: якісь поросята, півні й горобці.
Аж тут щось стрибнуло на ліжко. Я торкнувся рукою — Мітька.
— Спи, малий! Він лиш замуркотів.
Світ спав, певно, так само солодко, як і я. Кімнату наповнила темрява, тиша і глибокий сон.
ID:
1068862
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Гумористичний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Сільська лірика
дата надходження: 13.09.2026 00:42:16
© дата внесення змiн: 13.09.2026 00:42:16
автор: Сем Діма
Вкажіть причину вашої скарги
|
Цікаві моменти з життя.... 
де дитинство і мирне небо, де поруч люблячі дід та бабця! Декому повезло — мали нагоду відчути їх любов, а в декого на городі горбики під час Відчизняної війни. Таким є життя. На жаль, і нині війна 
Хоч смуток за інших огорта, та напевно спогад гріє серце. Дякую! 
