|
(небилиця четверта, обзивальна)
Кажут, жи кажда жінка має ґанч. Може й так. Але чось сисе слово мені не тойвово, то я волію казати «фйола». Там ми сє хочи.
Єден раз в тиждинь та «фйола» приходит до мене в гості. І то чось в середу. А так як нинька середа, то фйола сє приперла з самого ранє, бо забагла м си пирогів з бараболив. І ніяка робота мене сє не бере, доки ту «фйолу» не побору.
Зварила м бараболі, помнєцкала ї і стою за столом, шо перед самісіньким вікном (ну а де го мала покласти?, та не перед стінов!), тай ліплю з ґадульок пироги. Поглипую в то вікно. Якось так тихо нині, аж сє не вірит. Через пліт хатеґа Поважної Пані і Білотура, але та баба насадила на саму межу ябліно́к, то там ніц і не вздриш.
Вже м вибрала перший вокріп, ви́кицкала, тай вмаламурила перших двайціть, як надворі сє зчинив ґвавт. І то на подвіру сусідихи! Якби не ті яблінки́, то не тра би було сє приглєдати і примружуватисє. Се вже не ті літа аби єно «цооорк» і вже! А ту ше ті дерева, як чирик на носі! Ніц не видко через них!
«Худоби́на!!! Худобина!!!» – злапала м вобома вухами «залп» Поважної Пані таї м погнала надвір, аби знати шо то є. На їх подвіру стояв Білотур і дививсє в землю. Поштрафивсє певно…
Всьо село добре знає жи назвиско «худобина» Поважна Пані дає як двоногим, членистоногим, так і тим хто має лаби і ратиці. Ви вже тажи зрозуміли, шо Пані се є дууже «добра» жінка з дуууууже «мнєгоньким» серцим, а любов до ближного з неї аж пре на всі боки. Ну а «худобина», то се ше по Божому.
Глип! А вона кудась йде! Ріпицю вишурувала! Вардзулі намалювала! А я не знаю куда! І шо я роблю? Влітаю до комори, хапаю перший лах шо сє валєє на кріслі, вбираюсє і йду! Я то не попущу!
Поважна Пані єкраз відкривала фіртку до вобори Маруськи Грицевої! Оуввваа!!! Се вже шось!
Аби сє не видати, бо мусіла м йти попри неї і вдавати жи йду до склепу!..
…Цілий тиждень мнє глодала тая думка, якої холєри Поважна Пані ходила до Маруськи. Нині вже знов середа і «фйола» йде зо мнов тото взнавати.
– А здоровенькі будьте, моя дорога сусідонько!
– І тобі добра в хату, – відрізала мені Поважна Пані, бо видко ше
ї не перейшло то шо я спитала м сє чи вона пусти Стрия до чурака.
– А може маєте дрібку соли? Бо всьо маю в хаті! Всьо маю, а дрібки соли нема. Пожичте, а я відкуп’ю цілу пачку і віддам.
– Зара винесу. Стій туткаво.
Пані зайшла до хати, а я стою на вочікуваню. А як вона втворила двері, то з хати вилетіло таких два файних коти, шо я свої вочи забула! Єден такий кудлаааатий, як Ладзьґо по перепою, а другий такий клецок, але чось го вуха не мали дзьомбів.
– Дуууух!!! Пуууух!!! Ото худобина!!!– звирищила Пані і випустила з пальців дрібку соли, шо ми несла, бо погнала лапати тих лабатих.
– Дуууух!!! Пуууух!!! – вже і я вирищу, єно би увійти в довіру, бо по сім трафунку вже буду в пошанівку!
Якось ми тих фостатих полапали. В мене руки подерті, в пані такой, але то всьо дурне, бо вже сиджу в панских покоях і дудлю чай з пляцками!
– Ой, Пані, які вже сі ваші коти файнііі! Ви де таких вимацали?
– Та то Маруська Грицева мені нагалила! Того тижнє, в середу, які м робила пироги, глип в вікно, а в неї на вікні ШОСЬ сидит. Якесь таке цудо! Єно шкіра і кости! А вуха! Вуха, як лапухи! Сидит і сє дивит на мене тай шкірит зуби! То я пішла до неї питатисє шо то таке за біда.
(Хмммм! Як видити, не лиш в мене єдної вікно не перед стінов!)
– І шо? І шо? Шо то було таке, Пані?
– Дай спокій… Воно з вікна було страшне, а як вздріла в неї в хаті, то такий дістала м жєль, шо донині не годна відійти. То був кіт. Сфінкс, чи як там тая порода. Мамунцю моя… Бідна худобина!
– І шо? І шо далі?
– Та шо далі. Сплакала м сє на ніц, бо так ми того котєтє було шкода. А тоди кажу до Маруськи аби ми такой кота дістала. Двох! Тепер така мода кажут. Але файних! То маю персицкого Пуха і британцє Духа.
– Ааааа… То файно, файно, сусідонько! Най вам Бог помагає в ті ґосподарці!
– Дєкую, жи с помогла полапати їх, бо то цілі маєтки!
– Бувайти здорові, Пані.
І я зі спокійнов душев пішла додому заливати перекисьом руки.
А через кілька днів на плоті, коло каждої фіртки нашої вулиці, хтось вивісив картки з фотиґрафійов того персицкого Пуха.
«Дорогі сусіди!
Я сє називаю Пух і дуже люб’ю ходити в гості до сусідів. Можу зайти до вас до хати і лєгти на ліжко би сє виспати. Можу вилізти на стіл, але ви сє не бійти, бо я чистий. То ви мене пускайти, можете погладити і навіть на коліна взєти єно не давайти їсти, аби м сє вернув додому, бо там мнє чикає Дух і моя мама»
День було спокою. Хоч я вам ґарантую, всі люди шаруділи язиками, бо то село. А в селі таке не попустє. І вже на другий динь хтось вліпив картку на фіртку Поважної Пані.
«Дорога ґаздине!
А разом з тобов Пух і Дух і вся челядь!
Вважийти аби ваш Білотур такой не забаг ходити по сусіцких хатах, спати на сусіцких ліжках і заглєдати на сусіцкі столи і решту!, бо хтось може й дати їсти!
А тоди обірвете всі!
І би більше ні вашого Пуху, ні Духу не було в наших хатах!»
І не було! Бо Поважна Пані таки дістала лєк.
А! і І ше єдно! То не я писала той папір!
Марія Дребіт (Голодрига)
10.09.2026 Португалія
малюнок авторки із використанням ші
ID:
1068766
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 11.09.2026 10:05:06
© дата внесення змiн: 11.09.2026 10:07:36
автор: VIRUYU
Вкажіть причину вашої скарги
|
