В обіймах гір дихає мовчки замок.
Дихає солодким холодом.
Дихає відвойованою свободою.
Огорнутий туманом, немов плащем,
окутаний таємницями.
Вмитий молодим дощем,
наче слізьми загиблих лицарів.
Товсті, мов шкіра, стіни — неприступні.
Такі холодні.
Такі кам’яні.
Проте — надійні.
Твої коридори мовчазні.
Темні.
Але живі.
Самотній замок стоїть гордо,
немов лицар, що вижив.
Після битви. Після життя.
Дихає на повні груди.
Вдихає холод.
Видихає чорний дим із димарів.
Високі вежі вдивляються вдалину
карими холодними вікнами.
Чекаючи когось.
Чекаючи на щось.
Передчуваючи тихі кроки.
Тут живуть привиди майбутнього.
Шепочуть секрети кажани.
Тут метушаться миші й щурі,
немов челядь замку.
Тут знайшли притулок усі, кого колись відкинули.
Кого прогнали. Кого залишили.
В холодних залах
висять картини королів і дам.
В пітьмі.
Висять
і мовчать.
Так само, як скелети ворогів
висять на площі.
Висять
і мовчать.
Висока брама, замкнена навік.
Її ключі разом із ключником
згнили в багні.
Чи зайде хтось сюди?
Та певно ж — ні…
Замок мовчить.
Проте він також жде тепла.
Чекає повних келихів
густого, як кров, вина —
п’янкого, як любов,
що переливається через край
на стіл, на підлогу.
Чекає вогню свічок на своїх мурах,
немов турботи, що розливається по каменю.
Але ж як жити тут без володаря?
Кожен боїться мовчання цих стін.
Кожен лякається цих таємниць.
Кожен боїться невидимих поглядів.
Але не ти.
Моя тендітна лицарко!
Полони ці стіни своєю холодною любов’ю,
своєю гострою, як зброя, ніжністю.
Важкою, як щит, правдою.
Злийся із цією темрявою.
Зніми лати і розпусти волосся.
Ти така цинічна, чесна і пряма.
Немов ратище списа.
Немов кінчик стріли.
У стінах замку,
де ширяють привиди
й ховаються миші,
ти знайдеш свій спокій.
Бо для когось
він — тюрма.
А для когось — дім.
Замок стоїть — в таїні тримає минуле, біль і страждання, та надіється на майбутнє світла і добра, як і наша країна! 
