Не помітивши, як стали старшими
І пустивши себе у рознос,
Ми промчали розгнузданим маршем
Бо вважали: життя - не всерйоз.
Що ж, радій - вже палають руїни:
Третій Рим, Вавілон, Карфаген.
Ми створили голема із глини -
Не залишилось навіть імен.
Відгоріло безсоння поета.
Осінь вітром колише степи.
Я не вірю у сни і прикмети.
Я без віри - смішний і сліпий.
Так, ми всі боїмося оцінки.
Щоб не стратити свій ідеал.
Я торкаюсь, мов шкіри, сторінки.
Ти - далеко. Підкорюєш зал.
У вигнанців далекого раю
Крила в спини навічно вп’ялись.
Я по краплі тебе убиваю -
І уб’ю. Остаточно. Колись.
Я із тих, хто застиг на розпутті
Не зважав на слова і роки.
Мої вчинки прості та розкуті,
Наче хвилі стрімкої ріки.
Розкажи мені, втомлений Ларра,
Скільки років нас пам’ять пече.
І нехай ти облуда, примара -
Я твоє відчуваю плече.
Ми - човни, що застигли на суші,
А хотіли дістатись зірок.
І у підсумку мрії та душі
Ми зачовгали аж до дірок.
Ми сиділи, неспішно ковтали
Чи то спирт, чи отруту змії.
Та цього мені було замало,
Щоби знову забути її.
Як не ший, але не залатаєш.
Не забудеш, хоч як не молись.
Ти по краплі мене убиваєш -
І уб’єш. Остаточно. Колись.
