я чітко тебе пригадаю і після трьох тисяч ночей,
твій сміх і твій дотик непевний квітневий.
Дунай позмивав неважливе, а нас все тримає мов клей
мов коріння чагарника, що впилось у серце пустелі.
ти снишся мені час від часу, ніколи не ставиш питань,
береш мою руку і мовчки ведеш у ліси Закарпаття.
ми маємо кілька годин, допоки цю тишу розірве герань,
і всі їй подібні птахи не розібʼють реальність на дрантя.
сьогодні я вкотре не пʼю і не їм, не дочуваю команд,
втрачаю бажання боротись із Уроборосом.
чекаю на тебе, я знаю, що в тебе є власний план,
ти знаєш цю гру, ти була в ній останнім босом.
next station - мовчання у чатах, пісень випадкових струм,
подружнє життя і прокляття під назвою «побут».
моє бажання забути тебе - це позривавши з дерев кору,
благати, щоб їх не чіпали жуки, лісники і холод.
далекі зірки недосяжні, та завжди покажуть шлях,
щоб повернутись додому - я маю відчути, що саме хочу.
Каліпсо ж сміється і кличе мене під свій караванний дах,
і в цій піні днів я боюсь, що згубив усе найдорожче.
P.S. Коли і чи варто відпускати людей і речі - питання насамперед риторичне.
ID:
1068421
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 04.09.2026 09:56:46
© дата внесення змiн: 04.09.2026 09:58:12
автор: Олександр Ткачинський
Вкажіть причину вашої скарги
|
