Вечірня тиша підкралася зненацька… Теплом і радістю наповнила душу. На мить, як тонка гілка дерева від вітру, трусилася від думки:
“ Невже кінець? О Господи!.Невже ти почув наші молитви? І врешті-решт закінчилися обстріли? Вже буде спокій? Це війні кінець?”
В її очах світлий райдужний блиск й на віях сльози. Від почуттів вона відчуває їх гарячими. Та на обличчі усмішка виявилася кривою. Так, це ж зневіра до своїх думок. Вони вриваються все частіше, але іншим разом її тільки дратують. Й вона з пересердя знову, почувши вибухи, стисне кулаки так, що долоні стають змоклі, ніби щойно помила руки. І, як щоразу: спочатку вибух, а потім сирена — загроза шахедів чи балістики. Ні, вона не свариться на того, хто подає сирену невчасно, що ж тут тієї відстані від Росії до Харківщини — рукою подати, колись люди так казали.
З роками людина мудрішає, адже позаду сімдесят прожитих літ. Стільки води стекло у річці Лопань, скільки кроків зроблено по святій Козачолопанській землі — це тільки доля знає.
Її сім’я: батьки і старша сестра — вони мешкали в будинку, який батьки збудували власноруч. Дитинство видавалося солодким і цікавим. У рідному селищі вони були одні із перших, хто придбав телевізор. Ото було радості! Особливо коли приходили родичі, сідали просто на підлозі й, смакуючи оладки, які мама смажила на пательні в іншій кімнаті, дивилися мультфільми, чи якийсь фільм .
А роки плили, як різні хмаринки в небі, коли, йдучи до школи чи зі школи, ніби хотілося їх наздоганяти. Навчалася старанно, до себе завжди вимоглива і щира до інших. В часи ж дозвілля із подружками все частіше проводили час у яру, який був зовсім близько — в кінці городу. Той крутий схил, де по глинистій поверхні росла трава й квіти, інколи лякав. Спускатися донизу, ніби у провалля, було страшнувато, та коли подивишся на дерева біля невеликого ставу,де майже щодня бродили босоногі друзі, вже страх відступав. І від напруги ті зморшки, що з’являлися на лобі, поступово зникали. Обличчя вкривала сонячна усмішка — як ознака вдалого приземлення, де на тебе чекають друзі.
Минали пори року… Дитинство, шкільні роки відлітали, як у вирій зграя птахів. У серці залишали гарний настрій і відчуття злету, коли вона на свята в селищі біля клубу виходила на сцену з подругами й співала пісні. Її голос, подібний до молодого соловейка, і привітна усмішка привертали увагу. Вона з іншими односельцями створила ансамбль, а згодом і народний авторський колектив “ Козачолопанські перлини ”.
Вона, як люди кажуть, увібралася у квіткову красу: струнка, красива і привітна. Саме в розквіті — і вже перше кохання… А згодом і весілля з короваєм — відчуття щастя і віри у світле майбутнє. У селищу вже працювала на пошті від ощадбанку. Та в домі свекрухи часті непорозуміння завдавали болю і страждання. Все ж, народивши двох яснооких донечок, вдалося витримати все й пройти цей шлях. Але доля ніби вирішила зробити по-своєму: чоловікові мали виповнитися п’ятдесят років, та онкологія підкосила його.
Старша дочка залишилася жити в будинку, що залишився після чоловікової бабусі,тут же на одному обійсті. Менша ж знайшла свою долю в Росії, у Бєлгороді. Вона вийшла заміж за невеличкого місцевого олігарха і згодом мала сина й дочку. Хоча серце й рвалося на частини, та поряд старша дочка стала їй опорою. А вона ж для неї помічницею, тож мала можливість і бажання бавити двох онуків.
А час спливав — зрідка вплітав у коси сивину. З роками похитнулося здоров’я: проблеми з хребтом, нестерпні болі в ногах — вони чомусь відмовлялися упевнено рухатися. Спочатку пройшла курс лікування, а невдовзі — операція. Після виписки з лікарні з’явилася можливість придбати путівку і поїхати в лікувально-реабілітаційний центр.
Інколи серед людей можна чути,що самотнім людям доля в житті дарує другий шанс, щоби продовжити відміряний шлях. Вона познайомилася з приємно ввічливим самотнім чоловіком, який вже більше п’яти років,як розлучився з дружиною. Дорослі діти жили окремо, він же мешкав у Харкові. Двокімнатну квартиру він розділяв з рідним братом. Тому розумів, де мешкати, не виникало. Він став для неї опорою, а її онукам — неначе рідним дідусем.
Вони разом ходили на репетиції, на святкування знаменних дат. Та час спливав — приніс Ковід. То був іспит на виживання — уміння підставити своє плече і з ніжністю зазирнути в очі, щоби відчути ласку і тепло. Й вона, ночей не спавши, ще працювала на городі й у важкі хвилини підтримувала онуків.
Вже йшов дві тисячі двадцять другий рік… Важкі часи настигли всіх. Кінець лютого… За вікном білосніжна зима. Козача Лопань — одне із перших селиш, в яке увірвалася рашистська орда. О четвертій годині п’ятнадцять хвилин ранку мешканці селища прокинулися від гуркоту, вили й скавуліли собаки. По вікнах спалахи, немовби від грози. У хатах і будинках помітно з’являлося світло.
Люди зрозуміли, що це прийшов незваний гість-сусід — ні, не з короваєм, а почав наступ. У кожного на вустах слово — війна. Хтось плакав,хтось, дивлячись у небо, молився. А там, як чорні ворони: літаки й гелікоптери летіли до Харкова. Воно б кричати — за що? Невже від заздрощів? О бісова душа, як ти посмів дати наказ — вбивати, знищувати цей працьовитий народ?
Вона ж здригнулася від думки про війну і від тих вибухів, від яких раптово заскрипіли стіни будинку. За метрів двадцять від обійстя була дорога вздовж залізничного полотна — нею вже їхали танки і машини з ворожими солдатами. До болю стислося в грудях, та раптовий стук відволік від жахливих думок. Онук, який нещодавно тішився народженням свого сина, разом із дружиною вже стояли на порозі.
Для мешканців селища настали темні дні… Дехто, маючи гроші, у перші ж години іще зміг виїхати на своїй машині. А потім, ніби зашморг на шиї.
Вже край селища палали будинки, людей зганяли на зустріч покидькам, які приїхали на танках та іншій ворожій техніці з підкріпленням. Щоб оголосити, що тепер тут вони царі-господарі і їх мають всі слухати, не заважати, виконувати волю Путлера.
Рашисти нишпорили по всіх будинках, хатах, хлівах і комірчинах. Забирали все, що можна було забрати, навіть праски й унітази, відправляли в Росію. А молодих хлопців тримали у підвалах, проводили допити, били, знущалися так, що здавалося — це нелюди, гірші за фашистів. Селище сім місяців у облозі… Людей автобусами вивозили до Росії. І їй з родиною вдалося проїхати кордон — у метушні спромоглися дістатися до доньки. Та бажання повернутися в Країну не зникало. Для цього потрібні були гроші, На якийсь час, все ж мусили змиритися.
Але одного разу чоловік пішов до річки наловити риби й не повернувся. Згодом його знайшли понівеченим і вбитим. В очах сльози й пустка… Як жити далі? Треба тікати!
Та дякувати зятю, він із Воронежа спромігся привезти прах чоловіка, щоб поховати на батьківщині. Всі дні і ночі у тривозі. Старшому онуку таки вдалось виїхати до Іркутська, а згодом за кордон. Вона ж, хоч і щодня приймала ліки, але втратила сон. Одна розрада: поруч старша донька й молодший онук, з якими мала бажання повернутися до Харкова.
Мрія збулася. Подякувавши зятю й молодшій дочці, прощались важко… Хто знає, що їх і де чекає?
Позаду недоспані ночі і вже три кордони. Відчуваючи себе яструбом, вона намагалася мати терпіння слухати і відповідати — що, як куди і чому? Вона ж як жінка-українка, хоч віра на якийсь час, як кришталь, і похитнулася, все ж спромоглася витримати все! Надія гріла серце у думках: “ Там, на рідній землі — моє життя, де сад квітучий, яр широкий і безмежні духмяні хлібні поля, по яких я бігала босонога ”.
Нарешті місто Львів… Та в готелі дивні розмови: “ То не наша війна!” Ні, це не жарт — було таке почути. Кров’ю обливалося серце, пекло у грудях. Від болю вона аж зціпила губи, а сльози лилися струмками. Вона в душі себе вмовляла: “ Мовчи! Мовчання — золото, всі знають ”.
Поїзд до Харкова прибув вчасно. Їм пощастило — вдалося знайти прихисток, винайняли квартиру. І це для неї було шматочком щастя — вона повернулася додому!
По приїзді вона дізналася, що Козача Лопань майже сім місяців перебувала в окупації. Вона разом із добрим земляком вирушила туди. Вони змогли на власні очі побачити рідні домівки, що залишилися без вікон і дверей. Так, вони не були придатні до життя, адже дахи розбиті вщент — купами на друзки розлетівся шифер. Щоденні і нічні обстріли й вибухи страшили душі. У селищі в основному залишилися люди похилого віку. Життя нестерпне, напівголодні… Та інколи приїжджали волонтери, і люди їх зустрічали із болючою усмішкою і сльозами на очах. Дякували за продукти і йшли по схованках: хтось у напівзруйнований будинок, чи хату, а хтось у погріб чи в землянку.
Життя буденне у тривогах і напрузі, та вона не сидить у квартирі — знайшла однодумців, друзів. “ Наш вулик ” — інколи можна почути її слова. Вона туди спішить, де плетуть сітки,” кікімори ”, роблять свічки для воїнів, що захищають Україну. Хоч час суворий, війна жорстока, немов безпросвітна, її ж душа, щира і доволі чиста, не втрачає віри, Що Україна вистоїть, захистить незалежність! Буде вільна, єдина! Бо в ній тече козацька кров, що здатна вистояти у важкі хвилини і навіки зберегти й передати любов до рідної землі.
Вона — українка! І скільки іще є таких незламних, відчайдушних, які, незважаючи на долю, повернулися в Україну, щоб допомагати нашим сміливим, відважним воїнам зберегти родину і вірити у світле мирне майбуття.
31.08.2026 р
ID:
1068248
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 01.09.2026 06:08:39
© дата внесення змiн: 01.09.2026 06:08:39
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Кожен допомагає , чим може.Вірмо у перемогу.Бо без віри ,Надії ми живцем всі помремо.Цікава розповідь і болюча тема.Дякую.
