|
Повернемося до будівництва нового столярного цеха, повернемося з ранньої весни до пізньої холодної осені. Морози спали, почало підтаювати. Арсеньєв навідався до «штабу» фірми Кулика. Хазяїна не було. Зам сказав, що Федір Іванович скоро приїде. Через час прибув Кулик, невеселий, насуплений. Але коли побачив Сашу, повеселішав.
- Ну як справи, відпочиваєте? – проговорив він.
- Як завжди, нормально! – бадьоро відповів, Олександр.
- Через три дні можете приступати до роботи – скомандував Кулик.
- Добро! – сказав Саша й вийшов з кабінету.
На дворі було свіже морозне повітря, але сонце проступало із-за хмар й лоскотало очі. « Завтра буде ще тепліше» - міркував про себе Арсеньєв. Сів на трамвай і поїхав додому. Стояв грудень місяць, зі знаменитою одеською погодою. «Тепер до Нового року буде слякота з дощами. Будемо місити грязюку». – зробив свій висновок Олександр.
Через три дні Саша з Валерієм вже були на будівництві. Їх зустрів Володимир Денисович. Таврія стояла поруч. Хлопці підійшли, поздоровкалися.
- Конька-горбунька» підремонтували? – запитав Валера.
- Так! Що заробив те й потратив за ремонт, - весело відповів Сологуб.
- А «кручений хвостик» не дав не копійки? – продовжив Валерій
- У них на це нема грошей, - так же весело відповів Володимир Денисович.
На цьому розмова закінчилась. Почалися буденні затяжні роботи на будівництві. Почистили стрічковий фундамент. Сологуб завозив на Таврії арматуру. Її уложили на підставки 2см у короба й заливали бетоном. Потім, положили 50 см блоки й знову положили армопояс. Порівняли фундамент по нівеліру. На цю роботу пішло дві неділі. Сологуб Володимир Денисович був задоволений. До Нового року треба було, щоб фундамент відстоявся й можна було звозити блоки на стіни. Тепер на площадці проводились інші роботи. Завозили глину і рівняли галявину біля фундаменту, майже врівень з ним. Сологуб зчитав ходки, записуючи їх в блокнот. Тяжкі мази їхали один за другим. Земля стогнала й прогиналася під ними. Саша з Валерою розбирали короба й складали дошки поверх ще свіжого армапоясу. Вони були задоволені своєю роботою й цими маневрами на площадці. Те що було раніше стало невпізнанним. Очерет сховався під товщею глини, калюжі теж зникли. Бульдозер рівняв площадку на очах. «Да! Що таке техніка!» - тільки й думав Арсеньєв. Машини возили глину ще неділю. Де то в пригороді строїли нові будинки, супермаркети й вся земля поставлялася сюди за малі гроші. Платили водіям за ходки. Володимир Денисович доставав ці гроші з карманів й розплачувався на місті.
- І кармани не рвуться. – з’єхидничав Валера. – Оце так закипіла робота! – продовжив він.
- Так-так! – піддержав його Саша – Закипіла!
Під’їхав і Кулик. Потираючи маленькі пухкі долоні, поздоровкався з хлопцями.
- Ну, ви, тут й «накрутили», «Архарівці мої»! – з гордістю промовив Федір Іванович. Приїжджайте завтра за грошима. – закінчив промову він.
Цю п’ятницю бригада «архарівців» запам’ятає на все життя. День був тихім, прозорим. На небі ні хмаринки. Голі дерева не ворушились. Повітря було прохолодим й свіжим.
Федір Іванович сидів за столом задумливий і сумний. Хлопці топталися поряд.
- Ну що, «архарівці», роботу ви свою зробили забирайте свої долари й він виложив на стіл солідну пачку купюр.
Арсеньєв бігло перерахував гроші.
- А де ще двісті доларів за технічне забезпечення, - запитливо подивився він на Кулика.
- Та, йдіть же ви… поговоримо потім – промимрив він і його голова упала на маленькі руки, показавши пліш по центру.
Кулик ні разу у житті не віддавав таку велику суму робітникам й тепер мучився цим. Бригада мовчки вийшла за поріг. На ті часи це була кругленька сума. Мало хто так заробляв в ці 90-ті. Легкою ходою Саша з Валерою вийшли до лиману. Потягнуло соленою водою. Водойма лежала перед ними, як дзеркало – чиста, незаймана. Цим літом Куяльницкий лиман так підсушило, що можна було пішки пройтися до того берега, а це більше двох кілометрів. Вони йшли вздовж берега не помічаючи часу. Кожен думав про своє. Валера про жадібність Кулика, про те що купить жінці й дітям. Та й і собі треба обновити одяг. Грошей вистачало. Він ніколи ще не держав у кармані таку пачку грошей.
У Арсеньєва були свої думи - тяжкі, неповоротні. Що з його дівчиною? Чому такі тяжкі переживання спіткали тільки її душу. Роздвоєння особистості, тривожний стан, зміни в поведінці примусили Ярославу піти на розрив з Олександром. Вона закінчила психологічний факультет і добре знала їх спілкування рано чи пізно закінчиться. Саша не міг собі уявити, як жити без Ярослави. І всі свої почуття й муки виносив на бумагу. Вона була сильніше його. Пошту, соціальні мережі видалила одним махом. « У нас не має майбутнього. Я серйозно хвора. І це не піддається змінам або коригуванням». - підвела підсумок своїм міркуванням Ярослава. І була тверда, як скеля. А він все писав з болю й з надією, що все поміняється.
Волнуемся, родных людей теряем.
И каждый раз становится трудней
Нам осознать, а отчего мы получаем
Удары жизни все больней, сильней.
Нас не понимают и мы не понимаем…
Мечтой живем, блуждая среди звезд.
Высокое за дар судьбы воспринимаем,
Наивно веря в свой духовный рост.
Земное счастье на эмоциях мы строим,
Забыв о лести и продажности людей.
Дать нам отсрочку слезно бога молим,
Укрывшись в дебрях неосознанных идей.
Приходит время, мы, увы, взрослеем.
Меняем виденье, характер, кругозор.
Когда душа от неземной любви болеет,
В конфликт вступает сердце-ревизор.
Ему родному приходится не сладко…
Его пускаем, с дури, часто вскачь.
Танцует сердце по утрам вприсядку.
А к вечеру нам барахлит, хоть плачь.
Уходит жизнь, а с ней земные страсти.
А мы живем, тоскуем, домыслы круша…
Без той единственной, в чьей власти
Еще находится наша уставшая душа.
Нет, не забуду… Её, весну, ненастье.
Тогда смешная доля разбросала нас.
Знать, что Она есть, большое счастье.
Только Её любить, как в первый раз!
17.08. 2026.
Далі буде
ID:
1067480
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Сюжетна лірика відносин
дата надходження: 17.08.2026 21:15:23
© дата внесення змiн: 17.08.2026 21:15:23
автор: filaya
Вкажіть причину вашої скарги
|
Сердечно дякую! 
