Вже сутеніє.
Тихо в домі.
І раптом — дзвін.
Не дверний.
Не телефонний.
Той, що чути
десь усередині.
Наче серце
першим знає те,
чого ще не знаєш ти.
Тривожний дзвінок.
Не бійся.
Просто слухай.
Бо іноді душа
не вміє говорити словами —
і тоді
вона дзвонить.
Вже сутеніє.
Тихо в домі.
І раптом — дзвін.
Не дверний.
Не телефонний.
Той, що чути
десь усередині.
Наче серце
першим знає те,
чого ще не знаєш ти.
Тривожний дзвінок.
Ти завмираєш
посеред кімнати,
слухаєш тишу —
а вона не тиша.
Десь за вікном
гойдається гілка,
дощ торкається шибки,
годинник відмірює час.
А дзвін —
не стихає.
Ти згадуєш голос,
який давно не чув,
дорогу, якою не пішов,
слово, якого не сказав.
І раптом розумієш:
не все, що болить,
хоче тебе зламати.
Деякі болі
приходять як сторожі.
Вони стукають
у серце
і кажуть:
«Озирнись.
Ти живеш не там.
Ти забув не те.
І ще не пізно
повернутися».
Тривожний дзвінок…
Він не пророкує біди.
Він просто будить
того, хто надто довго
спав наяву.
59 відсотків - ляпалки
Багато чи мало
Відверто - не знаю.
59 відсотків хворих.
Не голосів - заблудших,
Душ, що заблукали.
Лукаво їх взростили,
Лукаво годували.
Ляпалки.
В крові майбутнє ляпами.
Не руки, не одежа - майбутнє.
А вони і далі ляпають.
То й не дивно, то очевидно.
Приклад беруть.
І діток в кроваве майбутнє ведуть.
Пропагують.
Ізгої теє чують ще й з нас глузують.
Все так як вони спланували.
Їх слуги слухняно нам зачитали.
Уже не те що давно прийшли.
Йти то вже нікуди.
А от ляпати, поляпати
59 відсотків ще не втомились.
Чи то такими родились.
Чи то настільки голодні
Й бояться за своє, накрадене.
59 злодіїв, більшість
І цим усе сказано.
«Озирнись.
