|
Закрутило, засніжило, вдарили морози до мінус п'ятнадцяти. У теплій хаті любу негоду переждати можна. Валера почистив сніг на подвір’ї, дав собаці їсти, вистукав чоботи, та й ще віником обчистив, зайшов в кімнату. Хатинка в нього невеличка: веранда, кухня, спальня і гостьова. Вони з жінкою спали в гостьові, а діти в спальні. Познайомився він з Мариною ще до армії, а після служби зразу поженилися. У радгоспі у нього була робота будівельника. Для односельчан будували невеличкі фінські хатинки, а так в основному були ремонтні роботи. Старенькі ферми мали потребу догляду за ними. Платили малі гроші. Сім’я перебивалася з хліба на воду. Тому у бригаді появлялись «халтури». Це так звані роботи на стороні. Потім «розвал союзу» і такі роботи стали закономірністю.
Середнього зросту, міцної статури, Валерій, не боявся роботи. Не перебирав. Бетоні роботи, так бетоні, штукатурка, хай, буде штукатурка! Дуже не любив, коли позаду наглядали за ним. Сердився й всіляко намагався позбутися відвідувача. То йому в очі розчин кіне, то матом попре.
А ще подобався дівчатам. Великі сірі очі, правильний ніс, лагідні губи та матовий колір лиця робили свою справу. Але гулякою не був. Скільки знав його, Саша, він суворо тримав вірність Марині. Дівчат відганяв від себе одним поглядом. Що там було написано в тих очах, один Бог знає!
Познайомились вони з Арсеньєвим давно, ще коли, Валера, в школі вчився. Як то, Саша, зайшов на подвір’я школи і побачив на турніку загорілого хлопця, який підтягувався. Непоганий результат показав. Розговорилися. Й штанга в нього є і жме він за 100 кілограм. Як це він його до цих пір не бачив… Правда, молодше за нього на чотири роки. Так і подружилися.
Шли дні. Не бігли, а шли…повільно й дуже сумно. Без роботи, ну ніяк, неможливо жити. Вже й сніг скрізь повичищав. І у палісадник накидав, і до дороги доріжку протоптав. Сніг випав глибокий. Це буває не часто в їхній місцевості. Частіше взимку ідуть дощі, а то стоїть суха погода. Вітрами так землю просушить, що весною шкода картоплю до неї класти. Тож, дуже рідкість, коли врожаї бувають. Почав, Валера, носити сніг на город. Розтає, все ж таки волога буде. Чудово! Скрізь біліє сніг! І по балочкам, і по ставочкам, і на лимані мокне…
Валерій, затятий рибалка! Були ж часи! Ставки повні води і риби…Він знав добрі міста, підкормлював рибку, а зранку вже сидів й ждав перше клювання.
Тихенько так сидів… нахиливши голову ближче до води. Серце завмирало, коли поплавок став витанцювати… Як потягне короп його на глибину, значить, риба велика. Наловить повний садок. Є що сім’ї їсти.
А буває сидять рибаки цілий день й садок пустий.
Любив, Валера, пошуткувати. Прийшов на ставок – нікого не має. Жара страшенна! Тільки но корови пішли з водопою. Бачить, товстолобик такий на десять кілограм з болота виглядає. Роздавила йому корова хребет. Не першої свіжості, але знахідка! Буде чим курей годувати. «Та й рибаків потормошити треба», - посміхнувся до себе, Валера. Не поспішаючи пройшовся селом.
На другий день ставок гудів. А риба не клювала.
- Моя жінка своїми очима бачила, як Валера, здоровенну рибу ніс, от таку…, - авторитетний рибак всім показував яка це риба…
- А де ж, Валера?!, - кричав другий..
- А, біс його знає!....
Посиділи, рибачки, посиділи. Пожарились на сонці й почали потихеньку розходитись. А скільки потім сміху було.
Валера не раз так чудив й на роботі, й дома. Веселий характер, вміння переконувати слухачів давали плоди веселощів. Не всі люди могли ввійти йому в довіру. Він сторонився тих, хто брехав, вів розгульний образ життя. Таких людей він сторонився. З Арсеньєвим вони зійшлися, як брати. Тяжка праця ще більше з’єднала їх. Один одного вони розуміли з півслова. Стільки перекидати піску, гравію, перетаскати все на тачках, замішати вручну тони бетону і це зробити безконфліктно – розуму незбагненно. У них вийшло. Одне, що їх не зближувало це творчість Арсеньєва. Валера і не ліз туди. «Хай собі пише. У нього така стезя і доля», - міркував він. Один тільки раз, коли той скинув йому на телефон вірш:
Осыпается белый цвет…
Как невесты, наряжены вишни.
Я не знал тебя столько лет,
Себя в жизни считая лишним.
Увожу свою боль в поля,
Где простор и обилие красок.
Пробуждается снова земля,
Здесь живут безо лжи и масок
Каждый знает порядок и срок,
Хоть судьбой отпущено мало.
Что не день, то хороший урок,
Не успел, считай, что пропало.
Я бросаю дела и бегу…
В этот мир тишины, хмелея.
Для тебя я, родная, живу
И себя отдаю, не жалея.
Ослепительный белый цвет…
И простор раскаленного поля.
Это мой тебе точный ответ,
И моя неизменная доля.
Успокой меня и приласкай…
Обогрей мою бедную душу.
Впереди у нас месяц май…
Будь моею ты и послушай,
Как поют по утрам соловьи,
Как щебечут нам песни хором.
В них сокрыты признания мои,
И не нужно пустых разговоров.
Верь ты им и моим стихам…
Остальное будет излишне.
Я теряюсь сегодня сам…
Белый цвет осыпается с вишен.
Валера, сказав: « А ти не простий хлопчик!»
14.08. 2026
Далі буде.
ID:
1067290
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Буденний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Сюжетна лірика відносин
дата надходження: 14.08.2026 06:46:37
© дата внесення змiн: 14.08.2026 07:01:56
автор: filaya
Вкажіть причину вашої скарги
|
Ще й такий гарний, романтичний! 
