|
Все складалося у житті Арсеньєва якнайкраще. Стрімко росли діти, вірші, які він писав, мали великий інтерес. Все частіше він згадував свою юність, людей з якими йому довелося зустрічатись не раз й не два після того, як він став Олександром В’ячеславовичем. Але я хочу розпочати свою розповідь про інше. В далекі 90 роки держава в якої родились ми всі «розсипалася». По чиїй це було зроблено волі, один Бог знає. З цього приводу думок дуже багато. Ми не будемо вдаватися до подробиць, а перейдемо відразу до розповіді.
Та робота, на якій Саша заробляв гроші, канула «у вічність». Прийшлося шукати роботу на стороні. Він знав одного хлопця з яким можна було «кашу зварити». Валерій, середнього зросту, міцно скроєний, «чоловік красавчик». Колись теж «тягав штангу». Робив в сільській будівельній бригаді. Гроші платили малі «не розбіжишся».
- Валера, підеш працювати на «сторону»? Є один цікавий клієнт! -
- Та надоїли вони мені ці цікаві. -
- Давай, попробуємо. –
- Гаразд! –
Це було увечері – вранці вони вже стояли перед маленьким кругленьким чоловічком, якого називали Федір Іванович Кулик.
Поросячий хвостик.
Федір Іванович, давній знайомий Арсеньєва ще по роботі в столярці. Саша для фірми Кулика робив двері, вікна, барні столики й різню всячину. Тепер, Федір Іванович, «загорівся» побудувати власний столярний цех.
- Що, хлопці, візьметеся за роботу? Цех невеличкий 54 на 18 плюс адмінбудівля 24 на 14. Для початку будемо домовлятися за фундамент.. –
При розмові він розмахував руками, тупотів ногами, то сідав, то вставав…
Маленькі очі блимали від веселощів. Енергія розліталась на всі боки від цього потішного чоловічка. Він все говорив й говорив…
- То як, порукам?, – несподівано спитав він.
- А техніка буде – бульдозер, машина, кран, - перервав його. Арсеньєв.
- А як же! Техніка обов’язково буде. Йдемо дивитися майданчик, хлопці. -
Будівельний майданчик знаходилася від старої столярки, яку Кулик орендував, в півтора кілометра. Так що пройшлися пішки. Досить таки рівнесенька галявина пустир, яка поросла очеретом й травою. По середині, де проїжджали машини, виднілися промерзлі калюжі.
Вечір вже опускався за горизонт. Сонце світило тьмяно й блідо. Була робота, але поки що на папері. Саша боровся за гроші. Вдалося викрутити ще дві сотні доларів. Більше цей хитрий бізнесмен не давав. Поверху по насипі «проскакала» електричка. Галявина заходила ходуном, як одно ціле з залізницею. «Добре, що під’їзд близький» - подумав Арсеньєв.
- Ну, як тобі робота? Як клієнт? – запитав, Валеру, Саша, коли вони їхали до дому.
- Поросячий хвостик! – тільки і сказав мовчазний товариш.
- А чого так?! – засміявся Арсеньєв.
- Хитрий, як змія пополам з свинею. Потім побачиш сам, - усміхнувся товариш.
День закінчувався. Був кінець жовтня.
Гарячий листопад.
Поїзд зі щебнем ще не прибув і роботи ніякої не було. Ще й погода не на жарт збісилася. То дощ, то сніг, то морози. Страшенні вітри гуляли по полю, по дорогам, по одеським вузеньким балочкам. Лиман рябів мільйонами дрібних хвиль. Були такі дні, що в десяти метрах нічого не проглядалося. Руки мерзли й одубеніли від холодного вітру. Оце така одеська погода! Арсеньєв з Валерієм бігали на верхню вулицю й дзвонили, дзвонили, дзвонили… Грошей в сім’ї не вистачало. Треба було терміново шукати роботу.
Нарешті погода втихомирилася. Настали ласкаві з невеличким морозом дні.
І прибув поїзд. Щебінь з піском у відкритих вагонах промерз з водою настільки, що його ніщо не брало – ні лом, ні кирка. Про лопату і мови нема….
Сашина служба в будбаті підказувала: «без вогню тут діла не підуть».
- Федір Іванович, щоб зрушити роботу з місця, треба ставити людей на нічну варту й палити в вагонах багаття, розділив щебінь на чотири частини. Я покажу де і як це буде здійснюватися, - почав розмову при зустрічі, Арсеньєв.
- Добре, я дам людей, - відповів Кулик.
І робота закипіла. Вночі гріють, зранку довбають. Сім вагонів тяжкої праці!
Треба було у кожному вагоні прорубати до днища дві полоси по центру вздовж й впоперек. Чотири квадрати по дев’ять тон. Олександр молився, щоб було сонце й гріло стінки вагонів. Й сонце було і гріло! Йшов пар і тішив душу. Тепер найти кран! Оббігав всі будівництва, таки знайшов! І пішла робота…
За неділю гори будівельного матеріалу височіли вздовж площадки. Все це тануло, як сніг. «Очі бояться, а руки роблять». Тепер пар йшов із під бушлатів.
Кожен ранок електричка привозила хлопців на станцію. Це було недалечко від місця роботи. Свій обід клали на трубу теплотраси й, гайда, за роботу. Метри стрічкового фундаменту росли на «дріжджах». Одного разу, Арсеньєв, побачив дивну картинку: через гаражі виглядав якийсь незнайомець. То вигляне, то зникне. «Що це, Кулик, витворяє! Шпіонаж проводить?»
- Валера, подивись убік гаражів… мужика бачиш? –
- Ага! Чого це він? Нюх втратив.. –
- А ми зараз дізнаємося.., і Арсеньєв швидкими кроками попрямував до гаражів.
- Гей, мужчина! Ви заблукали чи що? Чого підглядаєте за нами?
- Ви, знаєте, я ваш виконроб, хотів підійти до вас, - сконфузившись, відповів незнайомець.
- Ну, Кулик, ну, директор! Все через дупу робить!, - процідив через зуби Саша. Зробив паузу й продовжив,
- Слухай, виконроб! Станеш ним, знаєш коли?! Перше, могорич поставиш! Друге, коли зарплату видавати будеш!.., - розвернувся й з веселим серцем, бризкаючи від сміху, покрокував в сторону роботи.
11.08.2026
Далі буде!
ID:
1067168
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Сюжетна лірика відносин
дата надходження: 11.08.2026 22:57:29
© дата внесення змiн: 12.08.2026 15:31:58
автор: filaya
Вкажіть причину вашої скарги
|
Якщо б не море, я б подумала, що написано про нашу Донеччину! Навіть ностальгія прокинулася! 
