Де зелені полонини,
Та високі гори сині,
Плаєм їду,
Сонце виграва.
Їду конем до кумоньки,
Везу вина солодонькі,
Думку маю,
Що чека вона.
Та між горами тим плаєм
Блуд дорогу заступає.
Йой, де їду?
Мла сі розлива.
Кінь копитом б’є об камінь,
Ніч лягає над верхами,
Десь трембіта
Вдалині луна.
Я до коня промовляю:
«Йой, дороги не втрачею,
Бо кумонька
Жде мене сама».
Кінь форкає, вуха ставить
І на голос стежку править.
Йдемо далі,
Доки ніч мина.
Єк засяла зірка рання,
Щезло блудове блуканнє.
Кінь мій знає,
Де жиє кума.
Вийшла файна коло брами,
Світять зорі над горами.
Каже: «Куме,
Довго тя ждала».
Я її вхоплю на руки,
Понесу крізь темні буки
Та до хижі,
Де ватра жива.
До світанку коло ватри
Будем долю нашу ткати,
А над плаєм
Місяць виграва.
