|
Ранкове сонце давно перевалило за полудень. Палючий золотий диск нікуди не поспішав — день обіцяв бути довгим. Небо — чисте, блакитне, без жодної хмарини. Навіть вони не наважувались з’являтися в таку спеку. Здавалося б — таке красиве небо, таке сонячне літо… Але ці слова варто говорити не тут.
Ми вже який тиждень не вилазимо з цих ровів. Кожен ковток води не пропадав даремно. Кожна консерва була порахована. Навіть боєприпаси, яких вистачало, і ті, не витрачалися необдуманно. Дістатися до нас зараз — майже неможливо. Кілька разів нам намагалися доставити провізію дронами. Не виходило — їх глушили чужі РЕБи, і вони падали як безпорадні металеві птахи, не в змозі подолати останього кілометра. Єдиний шанс щось сюди завести — під час бою. Ми діяли так само. У цьому ми були рівні. Вони страждали не менше нас. Питання було лише одне — хто витримає довше.
Ця земля, хоч і не була нам чужою, все одно — не ставала рідною. Ми не відчували до неї тієї любові, яка мала б бути. Можливо, просто тому, що ми були занадто далеко від дому. Настрій у всіх був нижче підошви. Ми пережили важкий штурм. Добре, що противник був без техніки — тоді ще можна було дихати. Артилерія спрацювала чітко, витягнула нас із того пекла. Але ненадовго. Їх перекинули ближче до Вугледара. А ми… залишилися. Самі. Немов покинуті діти, на розсуд долі. Але нічого. Скоро ротація. От тільки коли це «скоро»?
Сержанти казали — потерпіти кілька днів. Але ці «кілька днів» розтягнулися так, ніби час тут навмисно втратив форму і перетворився на щось липке й нескінченне.
Ми читали листи один одного. Вони були такі брудні від наших рук, мов паперові гривні на ринку, які за день можуть потрапити до рук десятка людей. Але ці папірці, написані переважно нерозбірливим почерком, були чимось важливим для кожного з нас. Частиною серця. Яке неможливо було втратити. Я вже деякі з цих листівок вивчив. Міг розповісти по пам'яті. Вони такі щирі, і особливі — в кожного по своєму.
Час від часу хтось із хлопців зривався. Не від сміливості, а від виснаження. Сперечались із сержантами, погрожували піти, лаялись через умови, й те, що ми тут зависли.
— Ну то давай!, — коротко відповідали старші, показуючи рукою в даль.
І тихо додавали:
— Ми тут теж, взагалі-то…
І ніхто не біг. Бо кожен розумів: бігти нікуди. І тримався за одне — дожити до ротації. Головне — дожити.
Наші позиції періодично прострілювали. Тому ми майже не висовувались із траншей. Іноді стріляли у відповідь — більше для того, щоб показати: ми тут. Ми живі. Хоча всі розуміли — це радше витрата патронів.
Перед нами тягнулася посадка. Чорна, випалена, ніби її не торкалося сонце, а щось інше — важче, зліше. Більшість дерев лежали, зламані, вивернуті з корінням. Інші ще стояли, але вже мертві: обгорілі стовбури, посічені уламками, надламані, як кістки. Вони нагадували людей, які випадково опинилися під шквалом і не встигли навіть зрозуміти, що сталося.
Нестерпно дикий запах тіл доносився вітром до наших позицій. Цей сморід під час спеки ставав все нестерпнішим. Хоча ми і звикли. Але всірівно було бридко. Там були і наші. Але забрати не могли. Надто ризиковано. Вмивались ми вологими серветками. Та й то не часто. Від нас запах був не ліпший. Але ми все розуміли.
Сон тут не був сном у звичному сенсі. Він був уривчастим, ламким, як подих після бігу. Ми стали схожими на зайців: при найменшому звуці напружувались, завмирали, ловили кожен шурхіт, кожен відтінок тиші. Іноді це був просто вітер, що чіпляв суху траву. Іноді — лисиця або пес, які блукали між мертвими деревами.
Але ті, кого ми називали не інакше як ... стріляли цих бідняг. І ми були змушені слухати ці жахливі звуки їхнього крику і скавонту. Слухати як вони помирають. Нам було шкода тварин. Навіть більше ніж противника.
Ранок розпочався тривожно. Це відчувалося одразу. Старший сержант ходив з телефоном, щось уточнював, перепитував, напружено слухав. Ми спостерігали за його хаотичними рухами, й влухались в кожне слово, яке розчинялось у повітрі, не встигнувши долетіти до нас. Він коротко спитав про ротацію. І ледь помітно посміхнувся. Чи посміхатись нам? Ми не знали. Аж ось, його телефон зник у кишені. Він різко повернувшись до нас гукнув:
- Всі на позиції. Готуємось до бою!- голос лунав твердо, а погляд був суворим. Серце стислося у грудях.
- Але ж ротація... Чи доживу, чи зможу?- крутилось в голові.
- Цього разу танк,- відрізав він. Ми переглянулись. Ми — проти танка. Без артилерії.
Кожен мовчки порахував у голові ціну цього бою. Фантазія не знала меж.
- Перевірити позиції. Щоб усе було під рукою: боєприпаси, зброя, аптечки...
Він говорив голосно, чітко, ніби намагався вбити порядок у хаос ще до того, як той почнеться. Хоча все й так було готове. Але ми перевіряли знову. Кожен кут. Кожен метр. Кожен знав своє місце. Знав куди відходити, як рухатись. Хто за що відповідає. Ми знали все. Але все одно тривожлилсь. Та й як залишатись спокійним перед лицем смерті? Я вже не вперше в бою. Але страшно, як уперше.
Я затягнув усі ремені і застібки. Джгути, знеболювальне, магазини — все на місці.
— Йдуть! Між нами дві посадки! Готуємось до зустрічі, — незвично спокійно мовив старший сержант. По обличчю й спині стікають гарячі й солоні краплі, але це не кров. Поки ще ні. Вона має інший смак і густину. Кожна секунда, немов моя нервова система, розтягується, як гума, ось-ось порветься, але не рветься. Адреналін б’є в скроні так, що здається — ще трохи, і мене розірве зсередини. Руки тремтять. Ноги тремтять. Навіть губи не слухаються — дрібно, неконтрольовано сіпаються. Я стискаю зуби до болю, аж щелепа ниє, щоб хоч якось взяти під контроль власне тіло, яке більше не моє. Повітря не вистачає. Я хапаю його ротом, як риба, викинута на берег. Горло сухе, ніби в нього насипали піску. Кожен вдих ріже зсередини.
— Надумали в таку спеку штурмувати,- подумав я. "Штурмовики бісові."
Прикладаю автомат до плеча. Він теплий. Занадто теплий. Наче живий. Наче теж нервує. Я ловлю себе на думці: йому теж страшно. І одразу ж відкидаю її. Ні.
Мені страшніше. Не йому ж помирати. «Тільки спробуй мене підвести… тільки спробуй…»
Попереду — глухий гуркіт гусениць. Він не просто чується — він проходить крізь землю, крізь кістки, піднімається просто в груди. Десь тріщать гілки — сухо, різко. А може це не гілки? Перший залп. Зовсім не точно. Але все одно… хай йому грець — страшно. Піт ллє ще дужче. В таку спеку, бути в повній амуніції — завдання не з легких. Але життя — воно цінніше будь яких незручностей.
"А що буде, коли по нас? Ні. Не думати. Не зараз." - крутились вихором в голові думки. Попереду тріщать різними звуками автомати. Серце не б’ється — воно бунтує, виривається, б’є зсередини в ребра. Я б зараз випив що завгодно. Хоч бочку валер’янки — аби тільки це зупинилося. Лише б руки перестали жити окремо від мене.
— Уважно. Всі уважно! За потреби міняємо позиції, але не кидаємо… — голос сержанта проходить крізь мене уривками, ніби крізь воду.
Я прикриваю одне око. Другим дивлюся вперед. Чекаю. Як мисливець, який чекає здобич. Ліпше її тут не було б. І мене також... Але на все Божа воля.
«Той, хто живе під покровом Всевишнього,у тіні Всемогутнього спочиватиме.Скажу Господеві: пристановище моє й твердиня моя — Бог мій, на Нього я надію покладаю».
Губи ледь ворушаться. Я не чую слів — я їх згадую. І тоді — рух. Спершу голови.
Потім плечі. Потім силуети, що виростають із посадки, як щось, що не мало б звідти виходити.
— Давай…- крикнув хтось із старших.
Тріск автоматів рве повітря одразу з двох сторін. Крупнокаліберний кулемет перекриває все — його звук не чути, його відчуваєш тілом. Він ніби ріже простір на шматки. Я натискаю на спуск. Віддача б'є в плече. А я притискаю ще дужче. Перезарядка. Знову постріли. Знову перезарядка. Пальці не слухаються. Ковзають. Ріжок майже падає. Десь попереду хтось кричить — довго, надривно, так, ніби голос уже не людський. Кулі свистять поруч. Земля позаду вибухає грудками. Хочу перезарядитись, але не можу. Раз — не попав. Два — мимо. Три — так само. Лише з четвертого разу ріжок заходить на місце.
— Та що б тебе. - вже стріляю не цілячись. Хтось кричить. Хтось корчиться, стискаючи рани. Ці голоси, немов із пекла. Побратими падають також. Розірвані лиця. Посічені тіла. Одним надають допомогу, інших - вже не врятувати. Чотири ріжки порожні. Ні. Так не можна. Я зриваю гранату. Кільце знаходить пальці саме. Смик. І на мить — інше життя. Золоте кільце. Сміх. Музика. Чиясь рука. І різко — назад. Кидаю. Вибух.
— Прикрий, - промовив позаду Борман.
—Дай магазин,- я вихопив його й чітко попав у отвір. Кулі свистіли над вухами й головою. Встромлялись у сухий грунт, підіймаючи куряву. За спиною почулось хрипіння. Оглянувся. Борман тримаючись за шию сповзає додолу.
— Не вмирати! Я наказую не вмирати! Борман, ти мене чуєш? Він вже не чує нікого. А смерті моїм приказам не підкоряється. Я хотів був кинутись допомогти. Але де там? Куля від кулемета розірвала горло. Я й не зміг попрощатись, навіть — поглядом.
— Тварюки! Здохніть!- я за секунди спустив весь магазин.
І раптом — спалах. Такий яскравий, що світ зникає. Наче сонце впало просто поруч і розбилося об землю. Воно пече. Пронизує. Засліплює. Сонце смерті. Ударна хвиля вибиває повітря з легень. Чорний грунт злітає вгору і падає назад гарячим дощем.Він сиплеться на всіх. На мене. А я стою серед диму і пилу. Стою і просто дивлюсь на все. Немов у німому кіно. Ніби хтось вимкнув звук. Лише глухий дзвін у вухах, що роз’їдає голову. Усі кудись біжать. Дехто падає прикриваючи руками голову. Моя — розколюється й крутиться. Страшенно нудить. Немов у 2005 біля нічного клубу, коли мені було 16.
— Лягай, лягай! — читаю по вустах сержанта. Я бачу що кричить. Але ж чому пошепки? Я просто падаю. На бік. Лице заливає... Але цього разу не потом. Я знаю який він на смак. Це щось значно гарячіше. Немов глінтвейн, але без кориці. Поруч падає побратим. На спину. Але якось неприродно. Голова дивиться на мене. Але очі — ні. Він не кліпає. Я теж. Я кліпнув. Він — ні. В його очах пустота. Я підводжусь, тримаючись за стінку окопу. Руки ватяні. Ноги чужі. У нього в руках — Джавелін. Шанс. Світ то гасне, то спалахує, ніби хтось смикає вимикач у моїй голові.
Я нахиляюсь. Нудота підкочується так, що темніє в очах.
— Я натисну за тебе… — шепочу. Смикаю. Він тримає.
— Я натисну за тебе… — промовляю гучніше, вдруге.
Вириваю. Піднімаюся. Виглядаю з окопа, немов мертвець із могили. Попереду танк. Кулемет на його борту ложить все живе, немов серп в руках смерті. Прицілююсь тим оком, яке бачить — лівим. Праве майже сліпе. Дихання рветься. Спуск. Спалах. Удар. Мене відкидає назад, як порожню банку. Зверху падає земля — гаряча, волога, смердюча. Вона накриває мене з головою.
Певно це кінець...
Але — ні. Чиїсь руки гребуть цю землю. Я не відкриваю очі. Лише ледве дихаю ривками. Обтирають загрубілими руками обличчя. Повертають на бік. Я відкашлюю й випльовую землю, яка була в роті й носі. Починаю блювати. Хтось пхає флягу до рота. Вода тепла, з присмаком металу. Хтось знявши мені кевларову каску поливає голову, розстібає бронежилет. Вода стікає по обличчю — змішується з потом, кров’ю, землею.Я надпив води, й мене знову вирвало. Я був немов вперше на борту корабля, під час шторму.
— Боже, я живий? Я не вірю...
Лице пече. Біль повертається хвилями. Я лягаю на спину. Небо вкрите хмарами. Дихає прохолодою вітер, немов перед дощем. Насолоджують кожним ковтком повітря. Кожен вдих — як ковток життя. Я дивлюся вгору й думаю: Невже я заслужив це? Невже мої хлопці — теж?
— Попав! Малий, ти попав! — долітає крізь шум. Вони сміються. Але не всі.
— Ми тут всі попали,— відповідаю я. Й знову закриваю очі.
ID:
1066829
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Мілітариський
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Воєнна лірика
дата надходження: 05.08.2026 11:12:43
© дата внесення змiн: 05.08.2026 12:58:35
автор: Сем Діма
Вкажіть причину вашої скарги
|
Страхіття, яке важко собі уявити.. А там же молоді хлопці чиїсь діти, чи батьки.
