Що таке життя? А що таке смерть?
Ми пізнаємо їх лише тоді, коли вони стоять одне навпроти одного.
А ми — між ними...
У темряві раптом спалахнуло світло. Воно стрімко наближалося. Сліпуче. Якби я стояв навпроти — мимоволі заплющив би очі. За ним — ще одне. І ще.
З-за поля виринули бронемашини — «Бредлі». Вони зупинилися край дороги, одна за одною. Світло згасло. Лише небо продовжувало сяяти — холодне, місячне, вкрите зорями. Відчинилися задні двері. Чоловіки мовчки виходили один за одним. Я ступив на землю останнім. Озирнувся — нічого знайомого. Інакше й бути не могло. Я тут уперше. Уперше після навчання. Ми стали в коло. Капелан молився за нас. Навіть ті, хто ще вчора називав себе атеїстами, стояли поруч. Я зустрівся поглядом з одним із них — і він, наче вгадавши мої думки, опустив очі. Молитву «Отче наш» ми закінчили разом. Тихо. Майже пошепки.
Загуркотіли двигуни. Машини рушили і швидко зникли в тумані, що ковтав їх одну за одною. Ранковий холод пронизував до кісток. Можливо, це був просто мандраж. А може — страх. Нас було тридцять. Три групи по десять.
— Ну що, хлопці? Готові? — спитав наш сержант. Ми лише кивнули.
Йдучи вузькою стежкою, я ловив себе на думках: «Яким є бій? Там усе інакше. Там не мішені… Чи зможу я натиснути на спуск? А якщо ні? А якщо це станеться сьогодні — і я не повернуся?.. Ні. Я не маю права. Я обіцяв. Я повинен повернутися. Як я можу залишити батьків без онуків? А якщо поранення?.. Міна… Без рук. Без ніг. Без зору… Ні… тільки не це. Захисти мене, Господи. На Тебе уповаю».
Під ногами шелестіло жовто-червоне листя. Тріщали гілки під важкими берцями. Дихання ставало видимим — холод перетворював його на пару.
Сонливість зникла миттєво. Залишився лише тремор у руках. Я стиснув автомат. Це мало заспокоїти. Але... Кожен крок наближав нас до позицій. Серце билося важко і тривожно, відлунюючи у скронях. Я зупинився, і озирнувся. Темрява і туман.
— Все добре? — тихо спитав сержант. Я мовчав.
— Малий, я теж боюся. Але ми разом. Ти знаєш, що робити. Ти ж один із найкращих.
«Чи знаю я?.. З кожним кроком я забуваю все що знав…» — подумки відповів я.
Небо поволі світлішало. Місяць танув у ранковій імлі. За обрієм уже жевріло сонце.
— Стій! — різко підняв руку сержант. Ми завмерли. З туману долинули кроки. Важкі. Повільні. З’явився чоловік. За ним — ще один. Ми розступилися. Вони проходили між нами. Мовчки. Їхня хода була виснаженою, ніби кожен крок давався через силу.
Один зупинився навпроти мене. Повільно підняв голову. Подивився в очі. Без жодної емоції. Без слова. Лише дихав. Його погляд був нестерпним. Я не витримував. Він простягнув руку. Я відповів. Його долоня — суха, шорстка, міцна.
Ми тисли руки довше, ніж потрібно. Сильніше, ніж треба. У його очах було щось… ніби ціла війна. Ніби сама смерть дивилась на мене.
— З Богом, синку, — прошепотів він хрипко.
— З Богом.
Вони зникали в тумані один за одним. Цей — був останнім. Він навіть не озирнувся.
Та й навіщо?..
— Восьмеро з тридцяти, — тихо мовив один сержант іншому. — Лише восьмеро.
Ми розуміли, що інші залишилися там. На їхнє місце прийшли ми.
— Майже прийшли, — прошепотів наш.
Мене трусило дедалі сильніше. Хотілося бігти. Зникнути. Розчинитися в тумані.
Я глянув на побратимів. Кожен мовчав. Кожен боявся. Лише сержанти залишалися спокійними — вони вже знали цю реальність. Ми дійшли до траншей. У повітрі стояв запах пороху. Під маскувальними сітками мовчки чекали гармати. Земля була вкрита гільзами. Деякі ще зберігали тепло. Подекуди темніли плями — їх уже ввібрала земля. Де не де — вирви. Ящики з боєприпасами були присипані. Інші — розкидані. Дерева обпалені. Повалені. В далині чорніли автівки. Повільно диміли.
— Займаємо позиції. Кожен рушив на пошуки кращого місця. Птахи не співали. Їх не було. Ми також мовчали. Лише час від часу кашляли. Я зайшов у кут окопу — і завмер. Тіла.
— Заберуть скоро, — коротко сказав молодший сержант. — Не дивись. Але я дивився. Бліді обличчя. Понівечені тіла. Молоді. І старші. Серце стискалося. Сльози підступали до очей. «А якщо наступним буду я?.. Чи буде мати пишатися? Пишатися тим, кого вже не обійме? Що скаже батько? Кому він потисне руку? Кому промовить— сину?..»
Туману вже нема.
А ми ще є.
Всі.
Поки.
Нуль.
Тиша.
06:00.
І лише одна думка не відпускала: «Восьмеро з тридцяти… Лише восьмеро…»
Дуже сильний твір, Дімо! Моя повага і пошана Вам: Ви стояли і гинули за нас. Негайно потрібно закінчувати це кровопролиття: всі воїни нам потрібні живими. Діти повинні відчути тепло батьківських рук, дружини -захист і любов, батьки - опіку і піклування. Ви повинні вирощувати хліб, зводити и будинки, фабрики і заводи, а не бути 200-им вантажем! Показуйте у своїх творах правду, у Вас майстерна проза!
Пречудовий твір про війну. Просто не віриться, не будучи самому на війні, і так точно описувати події, що там відбуваються, почуття воїнів: страх,розпач, біль... Неперевершено! Молодець!
Дуже сильний твір, Дімо! Моя повага і пошана Вам: Ви стояли і гинули за нас. Негайно потрібно закінчувати це кровопролиття: всі воїни нам потрібні живими. Діти повинні відчути тепло батьківських рук, дружини -захист і любов, батьки - опіку і піклування. Ви повинні вирощувати хліб, зводити и будинки, фабрики і заводи, а не бути 200-им вантажем! Показуйте у своїх творах правду, у Вас майстерна проза!
Неперевершено! Молодець! 
Дякую, Дімо...пишіть це потрібно знати усім...жахіття війни. 
