Ще було темно. Спали всі, крім півня. Його кукурікання час від часу тривожило тишу й нагадувало: світанок близько. Небо поволі світлішало, зорі гасли одна за одною, ніби хтось обережно знімав їх із неба. І вже крізь легкий серпанок визирало сонце — несміливо, але вперто. Його золотаве проміння торкалося трави, листя, а найбільше — сонних вікон. Світло повільно наповнювало кімнату.
Прокинулася муха. Вона завела свою вкрай дратівливу пісню. Кружляючи кімнатою, час від часу сідала мені на щоки, ніс, торкалася волосся. Я сховався під ковдру, ніби це могло врятувати. Хотілося ще хоч трохи — додивитися сон, той ранковий, найцікавіший. Та де там… Хоч би ще поніжитися під теплою периною. Я міг дозволити собі цю розкіш.
Двері тихо скрипнули. Хтось увійшов майже нечутно, мов тінь. Це був Мітька — наш кіт. Смугастий, як скумбрія. Баба назвала його на честь діда Дмитра, якого всі звали Мітя. Було кумедно чути, як вона сварилася:
— Кац, Мітька! Ти ба який бешкетник! Най тобі грець...
Дід лише плювався і бурчав, погрожував вивезти кота з хати.
Сіроманець стрибнув на ліжко й улігся поруч. Він як мале дитя, що зранку біжить до батьків у ліжко. Хоче тепла і ніжності, і звісно ж ще подрімати. Його муркотіння було рівним, м’яким, трохи гіпнотичним. Я посміхнувся. Хотів прогнати — але передумав.
Нехай.
В іншій кімнаті почувся кашель. Це бабуся — Любов Павлівна. Для нас — баба Люба. Ми зверталися до неї на «ти», і вона ніколи не ображалася. Казала: «Ми ж не чужі». Вона вставала найпершою. Завжди. Молитва, піч, сніданок — її ранок починався з турботи.
Муха вилетіла на кухню крізь привідчинені двері — і це було полегшення. Почулося чиркання сірників. За кілька хвилин — тихе потріскування дров. Я любив дивитися на вогонь. Особливо — підкладати дрова. Але баба завжди казала закривати дверцята, щоб не обпектися. І я слухався.
Що ж вона сьогодні готує? — подумав я крізь дрімоту.
У дворі вже озвалася корова. Вона знала, що вже пора. Та й снідати, певно охота. Дивно, як ще поросята не квічать? Роздався звук брязкоту кришки відра. Це тітка Таня пішла до Ромашки. Вони дуже любили одна одну. Дім оживав. Поволі, без поспіху. Кімната світлішала.
Мітька переліз через мене й ліг навпроти. Його хвіст час від часу торкався мого носа. Наче навмисне.
— Та встаю я, встаю… — прошепотів я.
Кіт м’явкнув і зіскочив на підлогу. Він знав: зараз буде молоко — тепле, з пінкою, від Ромашки.
З кухні потягнуло смаженою цибулею.
Я неохоче підвівся й пішов.
— Доброго ранку, — сказав, позіхаючи.
— Доброго, сину, — відповіла баба.
— Що вариш?
— Лапшу. Зараз ще яєць принесу й консервацію. Будеш?
— Буду. І помідорів солодких візьми.
Я відрізав шмат учорашнього хліба. Він уже не був теплим, але пах так само — піччю, дріжджами, домом. У місті такого немає.
Я одягнувся й вийшов надвір. Дідусь оглядав городину, над якою червоним диском підіймалось сонце. Ранкова прохолода була приємною. Трава блищала росою. Загавкав пес. Квочка водила курчат, й час від часу кукудахкала на жовтеньких малят. Горобці метушилися біля проса — сірі, рухливі клубочки. Уже мовчала Ромашка. А Мітька розлігся на лавці й, прижмуривши очі, дрімав і тут.
Але раптом зірвався — і стрімко кинувся вперед. Горобці злетіли гілки старого горіха.
- Ти ба, який хижак,- посміхнувся я.
У цей момент баба йшла з банкою. Вона злякалася — і випустила її з рук.
Брязкіт.
Помідори покотилися по подвір’ю.
— Мітька! — вигукнула вона. — Де ти взявся на мою голову?!
— Най би тебе шлях трафив… — гримав з городу дід. Тьхукнувши під ноги, він сердито закурив.
А я стояв на порозі й сміявся.
Ранок.
Дімо, пишіть прозу: Ваше оповідання таке соковите, реальне, так тонко змальовані всі сільські нюанси: прекрасна роль відведена котові - Мітька тут неперевершений! Отримала величезне задоволення від прочитання!
Нехай світлі ранки, з усмішками й приємним сніданком. 
Гарно пришите! Дякую! 
