|
Розділ IV: «Товариство Неповторних». Приборкання лева
Зима в Александрії не знала снігу, лише довгі, м'які сутінки та теплий подих моря. Марк Антоній повністю забув про Рим. Генерали писали тривожні листи, а в Сенаті Октавіан повільно, але впевнено забирав під свій контроль західні провінції.
Але тут, у палаці на мисі Лохіас, Антоній був щасливий. Клеопатра одягла його в грецький білий плащ-хламіду та легкі сандалії. Вони назвали своє коло найближчих друзів «Товариством Неповторних». Кожен день був схожий на гру.
Сьогодні вони рибалили на царському човні посеред Александрійської гавані. Сонце пекло плечі Антонія, він тримав товсту мотузку з гачком, але риба не клювала.
– Нубійцю! – потайки шепнув він своєму рабу-нирцю. – Спливи під воду й начепи мені на гачок найбільшу рибу, яку знайдеш. Я не можу виглядати дурнем перед царицею.
Раб безшумно пішов на дно, і за хвилину мотузка Антонія сильно смикнулася. Римлянин з переможним криком витягнув величезну, жирну рибину.
– Дивись, Клеопатро! – гордо вигукнув він. – Моя рука приваблює навіть морських чудовиськ!
Клеопатра, яка сиділа під шовковим навісом, граючи з маленьким ручним гепардом, навіть не посміхнулася.
– Твоя правда, Марку. Повторимо завтра?
Наступного ранку гавань була повною човнів – усе «Товариство Неповторних» зібралося подивитися на рибалку тріумвіра. Антоній знову закинув гачок. За мить волосінь натягнулася так, що човен ледь не нахилився. Він з усієї сили витягнув здобич на палубу.
Натовп навколо вибухнув нестримним сміхом.
На гачку Антонія висіла солона, висушена в'ялена риба з Понту, яку зазвичай їли бідні легіонери в походах. На її лусці все ще залишалися сліди солі та мотузки, якою її зв'язували на базарі. Цариця заздалегідь наказала своєму нирцю випередити раба Антонія.
Клеопатра підійшла до нього, поклала свою тонку руку на його широке, розчервоніле від сорому плече й тихо промовила:
– Залиш вудку нам, царям Фароса й Канопа, великий тріумвіре. Твоя здобич – це міста, царства і континенти. Не намагайся ловити дрібну рибу там, де ти маєш керувати штормами.
Антоній подивився на суху рибу, потім на її обличчя, в якому не було знущання. Він схопив її в обійми і голосно засміявся разом з усіма. Він був її ручним левом.
***
…З Антонієм усе було інакше. З Антонієм усе пахло вином, розчавленими квітами та важким, солодким мускусом.
Вони не ховалися в круглих вежах. Їхнє ложе стояло посеред великої зали, яка виходила на море, завішена лише тонкими пурпуровими завісами, що злітали від кожного подиху нічного бризу. Бенкет щойно закінчився, і Антоній був п'яним – не стільки від сирійського вина, скільки від її близькості.
Він схопив її на мармурових сходах, важко втискаючи її тіло у шовкові подушки. Його руки були величезними, а від подиху тхнуло медовим напоєм і гострими прянощами. Він не вмів чекати. Одним рухом він розірвав її тонку сирійську сукню від коміра до самого подолу, оголюючи її тіло, яке під місячним світлом здавалося вилитим із темного бурштину.
– Клеопатро... – Його голос був хрипким ревом лева. Він впивався в її губи так жорстоко, що вона відчула присмак власної крові.
Але вона не боялася цього звіра. Вона відповіла йому з тією самою дикою, первісною пристрастю. Її довгі ноги обхопили його міцні, заковані в м'язи стегна, затягуючи його вглиб свого гарячого, вологого лона. Антоній рухався важко, шалено, наче штурмував ворожу фортецю, а Клеопатра кричала, не ховаючи голосу, і цей крик змішувався зі шумом прибою за вікном.
Пурпурові завіси плуталися навколо їхніх тіл. Срібні чаші, зачеплені його важкою рукою, з гуркотом котилися по мармуру, розливаючи густе червоне вино, яке виглядало в темряві як свіжа кров. Її груди здригалися від кожного його поштовху, а її пальці міцно стискали його широкі плечі, залишаючи глибокі подряпини на його засмаглій шкірі.
Це була ніч релігійного безумства, де він був Марсом, а вона –Афродітою. Вони не шукали філософії. Вони шукали забуття в нестримних бажаннях тіла, де цар і цариця світу ставали просто двома голодними звірами, що терзали один одного на шовкових простирадлах.
Коли ранок пофарбував море у колір персика, Антоній спав важким, безтурботним сном, встромившись обличчям у її живіт. Його велике тіло було розслабленим і беззахисним. Клеопатра лежала поруч, дивлячись на стелю, покриту золотими зірками. На її стегнах засихали краплі його сімені та пролитого вина, а на шиї палав темний синець від його губ. Вона посміхалася. Лев спав, а шовковий повідець у її руках став ще міцнішим.
Далі буде.
ID:
1065969
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Елегія
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 20.07.2026 10:27:52
© дата внесення змiн: 20.07.2026 10:27:52
автор: Сіроманка
Вкажіть причину вашої скарги
|
