Вони іще мовчать, мов тіні у вікні
Відмовивши у грі і Богу, й Сатані
І справа не в гріхах, не в долі, не в ціні.
А в тому, що змогли сказати вперто “ні” -
Рішуче і зухвало.
Вони, немов земля, що міряє свій строк
Під сонцем, що сліпе. Рукою до зірок
Дістане тільки той, хто виправляє рок.
Хто врешті зрозумів та вивчив свій урок
І з серця вирвав жало.
Вони давно пішли у світло з темноти.
Спитай себе колись - де забарився ти?
Мовчав, мов кенотаф, словами німоти?
Чи жадібно до дна пив чашу гіркоти
І не віддав нікому?
Пройди, пройди живим крізь власні сім гріхів.
І відпусти себе, як відпускав птахів,
Кого не врятував, і рани від цвяхів.
І, звісно ж, говори - щоб чули і глухі,
Що ти, нарешті, вдома.
Вони, авжеж, ніхто. Ріка без берегів.
То ким би, брате, був, якби не вороги:
Суддею забуття? Заручником жаги?
Так щастя зазвичай шукають навкруги
І завжди не знаходять.
Рушай за ними вслід і хрест свій забери.
Ти так хотів вогню - не стримуйся, гори!
А як зустріне той, хто світ для нас створив,
Скажи йому, що ми втомилися від гри
І вилетіли з дому.
Нікчемний буде той, хто зрадив вибір свій.
І зал затріпотів. Почулося: “Не смій!”
Ти був, мов тихий шал, нескорений борвій
І кожного благав: “Прошу, не кам’яній”
І помирав на сцені.
Безодня, що в тобі - неначе напоказ.
В ній вирувало все: прокляття і екстаз.
І не гірчив потир і відлунав наказ.
Давай, без машкари, без ігор і прикрас,
Як битва на арені.
А втомлений актор заморено присів.
Він добре пам’ятав той відгомін часів,
Де наші ще живі стоять у всій красі,
А в залі струменить відлуння голосів
І ми поза законом.
Їх чутно ще ледь-ледь у ранішній імлі
У скошеній траві, у пишному гіллі,
Тендітний силует ледь жевріє на склі…
“А ми?” - спитаєш ти. “Звичайно - сіль землі:
Пекуча і солона.”
ID:
1065866
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Філософський
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 18.07.2026 11:10:39
© дата внесення змiн: 18.07.2026 11:10:39
автор: Seth
Вкажіть причину вашої скарги
|
