Частина 1: Купе на двох
Вечірнє сонце ховалося за купчастими білими й сірими хмарами. Воно злегка їх пестило яскраво-золотистими променями, додаючи рожевості і де-не-де край неба — багряності.Тихий вологий вітерець нагадував про літній дощ, який пройшов кілька годин тому. Старому місту Львову, розташованому на заході України, така погода притаманна.
Аліна ж не вперше, приїхавши з Перемишля, прогуляється містом, посмакує духмяної кави. На кілька годин навідається до батьків, які вже десять років мешкають у Львові. А потім потягом Солотвино – Київ приїде до себе додому. Раніше там на неї чекала бабуся, але вже два роки, як бабусі не стало. Старенька у спадок залишила їй двокімнатну квартиру.
Дівчина інколи замислювалася: « Яке воно, життя, цікаве й непередбачуване: мати з трьох років її виховувала сама, а майже в сорок п’ять років зустріла однокласника. Він при Аліні ж бідкався, що чомусь у молодості не одружився, а потім роками був зайнятий з молоддю (викладав вищу математику в Національному університеті »Львівська політехніка), — для особистого життя часу не вистачало.
Мама Аліни в одній із шкіл Києва викладала англійську мову. Донька ж навчатися у виші не збиралася: після курсів « Бухгалтерський облік», поїхала на заробітки до Польщі.
Розмірковуючи, вона не хотіла обтяжувати маму, вважала, що й так для неї багато зробила. Коли Ярослав Вікторович попросив руки матері, Аліна тільки мило усміхнулася й сказала:
— Мамо, я за тебе рада! От тепер ти можеш продати нашу квартиру й переїхати до Львова. Кажуть: куди голка, туди й нитка. А я буду з бабусею, думаю, і вона радітиме. Тож вам бажаю щастя!
Аліна вкотре зазирнула на екран телефону: висвітився час — двадцять друга тридцять. За годину до потяга має відбутися продаж квитків, а це, як кажуть: чи пощастить, чи ні. Наплив пасажирів досить відчутний.
« А може якраз витягну козирну карту й будуть вільні місця», — в черзі за квитком думала дівчина. На вокзалі досить гамірно: розмови, скрип валіз, чийсь сміх — усе нагадувало базар, кожен має свою розмову, яка врешті стає гулом, що підіймається у вись і через відчинені вікна десь зникає.
Через кілька хвилин касирка, років двадцяти симпатична білявка, повідомила, що є одне місце в купе на двох. Брови дівчини майже звелися до купи, вона запитала:
— А хто той пасажир чоловік чи жінка?
Касирка здивовано позирнула й досить швидко відповіла:
— Я що, маю всіх пам’ятати? Вас тут за день тисячі. То берете квиток чи ні? Це вже останній!
Аліна трохи вагалася, все ж кивнула головою й мовила:
— А який вихід… Потрібно брати…
За кілька хвилин, вона йшла до камери схову, де залишала свою валізу. Але чомусь не спрацював код.у У розпачі дівчина звернулася до працівників вокзалу. Нарешті їй відчинили камеру схову; коли заповнений бланк був у руках чергового по камерам схову, до відправлення потяга залишалося всього п’ять хвилин.
Перенервувавши, вона вже майже на останній хвилині подала провідниці квиток. Та прочитала прізвище й чомусь незадоволено мовила:
— Що не можна було разом з чоловіком зайти — вчасно… Чогось до останньої хвилини барилася...
Аліна не розуміла, про кого вона говорить, але одна ціль — вона в потязі і буде їхати. В купе відчинені двері… Біля вікна сидів чоловік. Від здивування її очі округлилися. Думка, як стріла влетіла в голову: « Невже це Ярослав? Ти ба! Наш здоровань! Оце так сюрприз! Так от чому провідниця вирішила, що ми пара. Це ж треба такого, яка неуважність! Моє прізвище Антоненко, а його Антонюк. Отак одразу зробила висновок… Тож чого було поспішати…«.
Вона згадала як у класі вчителі теж плутали їх прізвища. Злегка посміхнувшись, вона спочатку поставила валізу, потім зайшла до купе. Щоб одразу себе не видати, тихо мовила:
— Добрий вечір! За браком вільних місць я складу вам компанію.
Ярослав тільки тепер відірвався від вікна, кілька секунд розглядав її й випалив:
— Боже, очам не вірю! Це ти Аліно? Маківко наша. Та ти ж стала красунею. Хоча вибач, і в школі недарма ж тебе так називали.
Він допоміг валізу покласти під сидіння. Потер руки й мовив:
— Як добре, що ми зустрілися, я голодний як вовк, маю печену курку — ти ж складеш компанію? Вип’ємо вина, згадаємо шкільні роки.
Потяг набирав швидкість, Ярослав уже не сидів навпроти неї, а присів поруч. На дні пляшки залишилось кілька крапель вина… Спустошені пластикові стаканчики лежали в паперовому пакеті разом з об’їдками від курки. Вона дивувалася його апетиту, хоча дивлячись на його мускулисте тіло зробила висновок: напевно й досі, як у школі, займається боротьбою.
Він розповідав про роботу в ресторані, де був правою рукою шеф-кухаря, та як йому набридло життя на два міста. У Києві — батьки, а в Перемишлі — робота. І радий би покинути та має борг за придбану круту автівку. Потрібно ще цілий рік, щоб розрахуватися з банком. Зрозумівши з розмови, що він й досі не одружений, Аліна не стала заглиблюватися в цю тему. Хоча сама при спілкуванні повністю розслабилася, прилягла на його мужні груди й жартома мовила:
— А мене, напевно, скоро будуть називати старою дівою. Щось ніяк не зустріну того, хто б розбудив моє серце. Маю квартиру — та в ній пусто. Напевно, у моїх однокласниць уже й по двоє дітей є, веселіше живеться.
Але нічого…Слухай, Ярославе! Щось мене трохи розвезло від твого вина, чи це мені тільки здається.
Він раптово рукою ніжно обійняв її й поцілував. Після поцілунку прошепотів:
— Алінко! Згадай наш випускний вечір, як ми з тобою вальсували. Заплющ очі, згадай! Ми ж з тобою ніби птахи… А потім нам усі аплодували.
Частина 2 Помста
Вона й справді заплющила очі. Він нахилився над нею, губами торкнувся шиї, відчув, як її тіло затремтіло…
Потяг злегка погойдувався… вони піддалися почуттям близькості. На її повіках бриніли сльозини.
По його обличчю на мить ковзнула єхидна посмішка, потік думок, немов весняна злива: « Ну от і все! Тепер тебе ніхто не буде називати старою дівою. Я розрахувався за твої образи, хоч в школі ти називала мене здорованем, але ж коли я тебе хотів провести додому, так зухвало назвала мене верзилом.
Ти особливо усіх вразила, коли на перший дзвоник у десятому класі прийшла з пофарбованим волоссям — ніби в каштановий колір, але на сонці в очі впадав яскраво-червоний відтінок. От тоді тобі і дали прізвисько — Маківка. Ти була така красива. Хлопці навіть кидали жереб кому випаде тебе провести додому. Охочих було чимало, і я був один із них, та ти лише мене як непотріб відшила. А нині скаржиться, що самотня.
Вона раптово розплющила, красиві волошкові очі, кілька разів ними кліпнула, до обличчя відчула приплив крові, сором’язливо мовила:
— Що скористався моєю слабкістю…Та я прощаю тобі, ти ж не раз мені казав що закохався. Може тому нам випала доля зустрітися в купе на двох.
Він на неї просто дивився, приховуючи образу, яка й досі жила в душі й тихо мовив:
— На, випий квасу! Тобі треба виспатися… Сама розумієш…
І, не вагаючись, він мокрим рушником витер від поту її змокріле чоло, поцілував у губи, бадьорим голосом мовив:
— А я про тебе був іншої думки: ти для мене стала непередбачуваним сюрпризом, за прекрасну мить — дякую тобі. Відпочивай!
Її повіки поступово опустилися, вона провалилася в глибокий сон.
Ярослав не спав, дивився на неї — почувався переможцем. Розмірковував: « Приємна зустріч. Добре, що у квас цукерочку (пігулку снодійного) кинув, спатимеш до ранку. Не думаю, що з одного разу зміг зробити тебе вагітною. Он дружина, бідкається, каже: три роки,— а шансу нуль. Та й недоречно зараз обзаводитися дитиною навіть із дружиною, спочатку з банком потрібно розрахуватися, бо, чого доброго, ще й її квартиру, яку заклав, заберуть.
Частина 3: Відчуття провини
За вікном ранок… Аліна розплющила очі. Вона помітила, що в купе залишилася одна. Ні Ярослава, ні його валізи в купе не було. Біля вікна, навпроти службового купе йшла інша провідниця. Дівчина її запитала:
— Ви не скажете, на якій зупинці зійшов чоловік із купе на двох?
Та ледь усміхнувшись, мовила:
— Та допіру був Фастів. Він подякував, ще й побажав щасливої дороги. А хіба то не ваш чоловік?
Аліна криво посміхнулася й махнувши рукою, мовила:
— Не чоловік, але шкільний товариш.
Та склала губи в трубочку й насмішкувато мовила:
— А я собі думаю, чого це там у вас так весело.
Аліна відчула гарячий прилив крові до обличчя. Не сказавши й слова, дівчина повернулася до купе.
Та досить важкі двері, що їй перед цим такими здавались, так різко зачинила, що їх гучний стук відбився кувалдою по голові. На мить завмерла. На душі холод. Прислухалася: може підійде провідниця. На її щастя та вже зачинилася у службовому купе, займалася своїми справами.
Присівши, Аліна двома руками охопила голову, згадала, як після випускного він перед нею стояв на колінах, клявся в коханні. Вона ж відмовила йому і так голосно сміялась, що всі, хто навіть танцював, на якусь мить зупинилися. Він встав, з колін штанів руками струсив пил і, нічого не сказавши, пішов. Той погляд в її сторону вона й досі пам’ятає. Думки кружляли, як буревій: «А може, це він так помстився мені? Дурепа…сама винна! Кажуть що помилки роблять в молоді роки, а тут вже ніби й молодість за плечима, а розум втратила. Чому не зупинилась? Чи це для мене було доленосним рішенням? Як прикро… Але вже нічого не виправиш. Одне добре, казав, що три роки одружений: дружина ніби здорова, може, в них буде дитя».
Вона дивилася на ранкове сонце, що миготіло за вікном. Воно то визирало із-за дерев посадки, то знову ховалося. В душі відчувала каяття: от би розплакатися, пригорнутися до мами — як у дитинстві. Але ж роки… Той відчай вже нікому не вгомонити.
Частина 4: Покарання
За кілька хвилин Ярослав вийшов з тунелю, він чув, як відправився потяг. Злегка усміхнувшись, його пронизувала злорадна душевна зухвалість. Його думки — як помірні хвилі в океані. Вже ніби розмовляв сам із собою: «Ну от, вдала дорога, ще й такий сюрприз від однокласниці — це так кайфово. Чому вона солодша за мою Поліну? Я ніби й сердився, вирішив звести рахунки, помститися, але таке відчуття, що наче щось цінне знайшов і тут же втратив. Чому не запитав де зараз мешкає? Київ… А що Київ? Чи й доведеться її там колись зустріти. Ніби щиро піддалася спокусі. Чи так подіяло снодійне з вином і квасом? Буде клясти? Та мабуть, ні! Он яка лежала задоволена, розчервоніла, ну, справжня Маківка!»
Зненацька двоє чоловіків у формі працівників ТЦК з обох боків його взяли під руки. Один з них весело промовив:
— Доброго ранку, шановний!
І одразу до іншого:
— Здається, і для нас ранок добрий. Йдемо в машину!
Чоловік Ярославу показав посвідчення і попросив показати паспорт.
До військкомату їхати кілька хвилин… Ярослав вже сидів у приміщенні установи, у руках тримав папери, читав умови договору. Йому дозволили зателефонувати до дружини, попередити, де знаходиться, що скоро приїде, але завтра з речами має з’явитися у військкомат.
Той його веселий настрій немовби злива змила: світлі очі втратили блиск. Сидячи в автобусі, він, себе картав, що із-за Аліни втратив
самоконтроль. Підкрадалася думка: « Ото дурень, занадто тішився — от і маю. Повернула мене в ті часи: як хлопчисько забув, що потрібно бути обережним. Напевно, вже цього разу мені не викрутитися. Ох, Аліно… Ох, Маківко! Невже ти чаклунка? Це тільки сталося кілька годин назад і вже розплата? Невже це розплата за мій гріх?».
На нього вдома чекав сюрприз. Він зайшов у кімнату; на столі лежали папери про розірвання шлюбу. Одягнена у квітчастий японський халат, Поліна сиділа в кріслі, пилочкою підточувала нігті. Він взяв у руки папери, махнувши ними, сердито мовив:
— Що, мало грошей скинув на твою картку? Чого, в черговий раз губи надула? Чи це пов’язане з тим, що я на три роки підписав угоду? Що не хочеш чекати? Але ж будуть гроші…
Вона різко піднялася з крісла, кинула пилочку на стіл, злегка скривившись, мовила:
— Я ні твоїх грошей, ні тебе більше бачити не хочу. Я хочу мати сім’ю, щоб чоловік був вдома і у візочку втішало маля, лунав дзвінкий голосочок, почути слово — мама.
Його очі широко розкрилися, тихо мовив:
— Ти що не розумієш, йде війна… І де ти зараз чоловіка знайдеш?
Її сірі очі — як небо перед дощем… По їх куточках вже помітний блиск від сліз, що от-от забринять на віях, але вона твердим голосом мовила:
— Досить розмов! Підписуй! І я пішла, на мене чекають!
За кілька хвилин вона одягнена в сині джинси й блакитну футболку, із паперовим пакетом у руках, з якого виднілися підписані папери на розлучення, за собою так гучно зачинила двері, що він аж здригнувся.
Ярослав залишився сидіти за столом… Він руками тримав важку, від сюрпризів голову, праве око інколи здригалося. «От тобі і кохання! От тобі і мрії сходити в ресторан, розслабитися! Дожився… Ох Поліно… Ти напевно передчувала, що я тобі зрадив. А може в тебе вже давно хтось є? — у голові думок, немовби цілий віз, у якого скрегочуть колеса.
Він все ж вирішив прийняти ванну й відіспатися: завтрашній день буде днем військового. На полігоні, на навчанні, на нього чекають нові знайомства та непередбачені випробування. Хоча він не дуже вірив у долю, але його ніби щось наштохнуло про це подумати.
Частина 5: На роздоріжжі
По приїзді до Києва Аліна полегшено перевела подих. Місто її зустріло багатолюдним, зазвичай гамірним і все ж рідним, привітним.Та за кілька хвилин лунав сигнал тривоги… У намаганні десь заховатися люди штовхаючи один одного, кидалися в різні боки. Відразу в голові закрутилися думки, як чорні й сірі хмари перед грозою: « Ой, напевно треба повернутися до Львова, там більш-менш спокійно. Але ж до мами повертатися не хочу. В неї нове сімейне життя — я там зайва. Побуду з тиждень, подивлюся яка обстановка, може зустрінуся з ким-небудь з однокласників. Я зо три роки не бачилася з Маргаритою, казала, заміж вийшла і вже мабуть дівчинці минув рік. Потрібно присісти за ноутбук, прочитати новини та й справді: по Вайберу поспілкуватися з подругою».
А час плинув… Пару днів відпочинку: згодом зустріч в кафе з Маргаритою. Жінка була заклопотана, досить стривожена подіями. Її чоловік Олег отримав повістку до військкомату. Їхній донечці тільки дев’ятий місяць, і жінка дуже бідкалася про життя: коли він піде захищати Батьківщину, як вона одна буде справлятися з дитиною? Та що робити? Може, їхати на захід — там нібито безпечніше.
Минуло два тижні… Аліна у календарі відраховувала місячний цикл, не могла зрозуміти, що сприяє затримці: чи зміна клімату, чи нервування через часті сирени. Вона вирішила не тягнути час, зайти до подруги, поділитися сумнівом.
Ранкова прохолода та потік перехожих злегка відволікали від нав’язливих думок. «Хіба таке буває, щоб лише один раз і в дамках? Ні-ні, про це навіть думати не хочу!».
Аліна по-дитячому, через дві сходинки, піднялася на четвертий поверх. Маргарита майже відразу відчинила двері й мовила:
— Проходь, я Анжелу спати вкладаю, вона вже засинає, я зараз.
Аліна пройшла в кімнату: на серванті стояло фото Маргарити і чорнявого чоловіка, який на руках тримав дівчинку. Вона зазирнула в спальню: Маргарита вже тюлем накривала дитяче ліжко, побачивши її, вийшла й тихо мовила:
— Все... Заснула! Я оце кілька ночей без Олега вщент виснажена. Мені краще не спати, бо як засну: то сирени не чую. А на телефон записувати не хочу, боюся, що Анжела злякається. Може б, ти зі мною хоч на одну ніч залишилася, щоб я по-людськи відпочила.
Аліна погодилася заночувати в Маргарити. Анжела зацікавлено дивилася на Аліну, не плакала. Хоча Аліні так хотілося поділитися про свої переживання. Вони удвох бавилися з Анжелою. Пізно ввечері Аліна поділилася, що її турбує і з ким вона їхала в купе. Подруга, похитавши головою, мовила:
«Пам’ятаю… Пам’ятаю… Він тебе обожнював. І щодо підлості — думаю, тобі зміг щось підсипати. Хлопці розповідали, що клявся помститися за те, що ти йому відмовила».
За вікном темна ніч… У квартирі тиша. Дякувати Богу, ця ніч була спокійна, хоч це і насторожувало Аліну. А Маргарита, спала немов дитя, яке вщент виморилося за цілий день.
Два дні поспіль подруги спілкувалися по скайпу. Аліна повідомила, що зробила тест на вагітність. І тепер на підтвердження потрібно йти до лікаря. Вона й досі не могла усвідомити, що це відбувається з нею. Але якщо все так, то потрібно зробити вибір: позбутися дитини чи на все життя залишитися самотньою? Це її більш за все лякало! В такі роки важко зробити такий крок, хто знає коли закінчиться війна і чи зустріне людину, з якою розділить свій життєвий шлях.
Жовтневий вітер немовби й теплий, та похолодання вже відчувалося. Дерева прощалися із зеленим листям, яке втрачало блиск, вбираючи в себе різнобарвну красу. Трава й осінні квіти щодня помітно хилилися донизу, фарби темніли, неначе в собі ховали роздуми і смуток, які їх частіше навідували вночі, — всі готувалися до сну.
Аліна йшла по тротуару, за ручку тримала валізу, яку котила по бруківці. Біля автобусної зупинки на таксі мала під’їхати Маргарита з Анжелою, вони поспішали на потяг Київ — Івано Франківськ.
Жінки вирішили триматися одна одної. Аліна не хотіла, щоб мати знала про її вагітність. Вона бідкалася про свою слабкість, яку допустила, не уявляла, як зможе розповісти, щоб та її не засуджувала. Знаючи характер матері, скільки у них було розмов про відношення до чоловіків, боялася відвертої розмови. Лише при одній думці, що потрібно вибрати такий момент, щоб таке розчарування від дочки перенесла більш-менш спокійно, не травмуючи й так хворе серце.
Маргарита вмовила її поїхати з нею в місто Надвірну Івано
— Франківської області. Там мешкала тітка Меланія — родичка по батьківській лінії.
Частина 6: У передгіррі Українських Карпат
Місто «Надвірна» розташоване на правому березі річки Бистриці Надвірнянської, що у передгіррі Українських Карпат. Воно зустріло жінок ранковою свіжістю і легкою прохолодою. З вікна таксі Аліна задивлялася на казкові краєвиди: на річку Стримбу, яка розділяє місто на дві частини та дві гори — Городище та Скеля, або Потоки, які височіють на лівому березі Бистриці. Її очі світилися від задоволення, вона ковтала повітря, ніби вдихала в себе еліксир молодості, якого бракувало вдома.
Тітка Меланія виглядала значно молодшою, жвавою жінкою. Вона привітно, вже з накритим сніданком, зустріла гостей.
Напередодні у потязі під легке гойдання Анжела добре виспалася, висмоктавши молочну суміш, поводилася досить спокійно. Тільки часто вертіла головою, роздивлялася довкола. Її блакитні оченята зацікавлено дивилися на тітку і час від часу кліпали, ніби запитували:
— Ти хто?
В будинку було кілька кімнат, тож на думку Аліні спало, що вона попала в панський маєток, де довкола трава і кущі різноманітних троянд. Тітка просила поводитися, як вдома, дала можливість готувати собі хто що хоче. Припрошувала ввечері разом пити чай та подивитися телевізор. Одного вечора Маргарита з нею довго про щось говорила, а ранком повідомила, що тітка дала згоду їм тут жити стільки, скільки потрібно, лише дати кілька купюр за комунальні послуги.
Аліна мала деякі заощадження та й коли вона сказала матері, що від війни їде з подругою, мати переслала їй немаленьку суму грошей. Але Аліна, дізнавшись, що в тітки є знайомі, які торгують посудом і їм потрібна продавчиня, відразу попросила, щоб її взяли на кілька місяців. Кажуть вагітним не можна відмовляти, тож Меланія, усміхнувшись кінчиками губ, мовила:
— Підеш-підеш! Бо миші за хлопчика, якому відмовили, всі простирадла до нитки розторочать.
У відповідь очі дівчини на мить округлилися, трохи ніяково тихо мовила:
— Та ще мало часу минуло, щоб сказати, дівчинка чи хлопчик.
Співучим голосом жінка додала:
— Все буде добре. Матимеш сина — опору в житті. Воно в тебе не буде простим. Після війни зустрінеш чоловіка на якого зможеш покластися, він прийме за рідного сина. Колись мене згадаєш…
Маргарита в цей час доглядала доньку, не чула цієї розмови. Досить здивована Аліна знизала плечима, озирнулася й тихо мовила:
— Цікаво…Та життя покаже, може, й згадаю.
А час не зупинявся… Тут, далеко від війни, ніби за трьома океанами, вирувало мирне життя. Жінки більше здружилися, разом чаювали, втішалися Анжелою, ділилися новинами. Кожна з них думала про свої сердечні справи, ховала їх у глибині душі. Коли щоранку дізнавалися новини з фронту, тінь смутку лягала на обличчя, на віях бриніли сльози.
Одного березневого дня Аліна народила сина… Вагалася, яке дати ім’я та як повідомити матері. Їй потрібна була фінансова підтримка, а жити за чийсь рахунок, вважала принизливим. Проте та після розмови з Меланією телефоном прямо з пологового відділення всі сумніви розвіялися, щоправда, першою озвучила ім’я саме тітка, запитавши:
— Як там наш Мирославчик?
Вона й справді вирішила так назвати сина. Вже трохи пізніше дізналася від Меланії, чому та так запитала. Жінка пояснила, що 24 березня — день пам’яті святого єпископа Мирослава.
« Ну, що ж, так і буде, значить я була права у виборі. В мене буде Славунчик, а коли піде до школи, то всі будуть називати Славком», —тільки спромоглася мимохідь подумати. Хоча кожного вечора, вкладаючи сина спати, замислювалася: « Як жити далі, адже за державні виплати не вижити. Якби ж то вже швидше закінчилася війна та повернутися в Київ, щоб далі продовжити мирне життя, щоб син не бачив жаху війни».
Маргарита отримувала гроші за чоловіка, який у цей час тримав оборону на Донецькому фронті. Вона не раз показувала в телефоні фото чоловіка і навчала Анжелу говорити слово »тато». Всі спостерігали й усміхалися, бо дівчинка оглядала все довкола, хитала головою, розставляла рученята й лепетала:
— Нема… Нема…
Частина 7: Рішення долі
Минуло майже два роки… Два роки надій і сподівань. У будинку Меланії, як у невеличкому вулику, зранку дитячий лепет, сміх, розмови дорослих. Меланія бавила хлопчика, називала Мирославом, Аліна — Славунчиком, а Анжела інколи забирала соску, хитро позираючи називала:
— Каву-чик.
Усі сміялися, адже в дівчинки ніяк не вдавалося правильно вимовити ім’я.
Аліна зранку поспішала на роботу, вона повернулася працювати в той же колектив, де була раніше і, почувалася задоволеною.
Одного вечора Аліна повернулася з роботи, здивувалася тиші. В одній з кімнат на підлозі на килимі гралися діти, біля них сиділа заплакана Маргарита. Вона не встигла щось запитати, як за плечі її взяла Меланія й мовила:
— Пішли, я тобі дещо маю сказати.
Вони вдвох на кухні…. Меланія обом налила запашний чай з м’ятою й мовила:
— Розумієш, в обідню пору, коли діти спали, я стала свідком однієї розмови Маргарити з чоловіком. Він сидів у траншеї, казав, що куля зачепила ногу, чекав на медсестру. А біля нього лежав ваш однокласник, вона назвала його Ярославом.
Аліна так здригнулася, що ледь не впустила чашку. В очах помітно розширилися зірниці, на мить по обличчю ковзнула тінь.
Меланія продовжила:
— Ти розумієш, вислухай мене до кінця. Маргарита тобі звичайно розповість, але зараз їй важко спілкуватися. Адже вона іще не знає, яке те поранення, й молиться, щоб виявилося легким. Я так зрозуміла, що цей Ярослав — батько твого сина. Він дізнався, що ти разом з Маргаритою….
Аліна зблідла, тремтячим голосом запитала:
— Як дізнався? Я ж її просила нікому не казати!
Меланія серветкою втерла спітніле чоло, взяла її за руку, мовила:
— Та вона просто показала наше останнє фото. Ну, ми оце тиждень назад на телефон знімали. Ярослав важко поранений в ліве плече, хоча Олег йому його перев’язав, але рана кровоточила.
Меланія відчула, наче струм пронизав руку Аліни. Остання одразу тремтячими руками взяла себе за плечі, намагаючись приховати хвилювання, але їй це майже не вдавалося. Тоді Меланія продовжила:
— У тебе є заради кого жити — маєш бути сильною! Ярослав побачив тебе на фото із сином і розплакався. Сказав, що сумніву немає — це його син, бо в нього вдома є знімок, де він у такому ж віці у мами на руках. Він просив передати, щоб пробачила за ту фатальну підлість. Бідкався, що дуже шкодує і, благає, аби ти дала сину його прізвище.
Аліна сиділа ні жива ні мертва. Вона ледь стримувала сльози, які купою бриніли на її довгих віях, та врешті: потекли річкою, лишаючи слід на блідих щоках. Вона обома руками взялася за голову, не в змозі зупинити сльози, і час від часу схлипувала.
Кілька хвилин тиші дали Меланії продовжити:
— Це ще не все — слухай далі. Мабуть, через годину-другу, Маргарита здивувалася, їй надійшло повідомлення на велику суму грошей. Потім Зателефонував Олег — він вже був у бункері, звідти його мають забрати до лікарні. Ярослав, зі своєї картки всі гроші перекинув Олегові, сказав це для сина. Він напевно відчував, що його покидали сили. На жаль, до приходу медиків він не дожив.
Раптовий голос, подібний пораненій левиці, вирвався із уст Аліни:
— Та я йому давно пробачила… Ви розумієте… Давно пробачила.
Я думала й сама підніму на ноги сина… Хіба щастя в грошах?
Вона різко піднялася й тут- таки ніби впала на стілець, гучно ридаючи.
Двері кухні відчинилися, Маргарита кивнула головою до Меланії й мовила:
— Дітям пора спати лягати… Бачу ви їй все розповіли…
Аліна підійшла до подруги й знову розплакалася.
За вікном… мжичив холодний дощ… Вночі Аліні надійшло повідомлення, коли відбудеться поховання Ярослава. Замовивши квиток до Києва… вона із сином на руках виходила з будинку Меланії. Господиня, обійнявши їх, мовила:
— Тримайся, дитино! Інколи нам доля посилає випробування — ми їх маємо пройти. Тобі є заради кого жити. Повертайся… Обов’язково повертайся. Нехай закінчиться війна, вже тоді, як захочеш, повернешся в Київ. Пам’ятай, тобі тут завжди радо відчинять двері, ми чекаємо.
Аліна йшла до таксі… Відчула, як вітер з краплями вдарив у обличчя, змивши непрохані сльози, які котилися по щоках, падали донизу, ніби встеляли шлях смутку. Серце гучно відбивалося у грудях… Душа тремтіла від думок: « Ярославе, я їду! Я виконаю свій обов’язок заради нашого сина. Знай, я сильна, тож здатна його виховати мужнім, сміливим і доброзичливим.
2025р
ID:
1065833
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 17.07.2026 20:37:28
© дата внесення змiн: 17.07.2026 20:46:13
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Гарні ваші прозові творі, майстерно написані, повчальні! 
