Чому війни, бо люди - то є діти,
які не знають ні батьків, ні коренів своїх
і забули Богів своїх 
ДЕНЬ ПОДИХУ ..
першого крику... ЛЮДИНИ.
І МОВЧАВ ТВОРЕЦЬ.
МОВЧАВ
Не тому,
що всі Слова
вже були сказані.
Бо найвеличніше
ніколи
не народжується
зі Слова.
Воно народжується
з Любові.
І ДИВИЛОСЯ НЕБО
на Землю.
Не згори.
Як Батько
дивиться
на колиску,
у якій
ще спить
його Дитя.
І ЗЕМЛЯ. ждАЛа
Не дощу.
Не Сонця.
Не весни.
Вона ждала
Доторку,
якого ще
не знало
жодне Творіння.
І МОВЧАЛИ ГОРИ.
Вони,
що пам'ятали
перший Камінь.
Вони,
що бачили
народження Морів.
Вони,
що чули
перший Грім.
Тепер
стояли,
мов жертовники,
на яких
ось-ось
мало зійти
нове Світло.
І ЛІСИ
затримали
свій Подих.
Жоден листок
не ворухнувся.
Бо кожне дерево
відчувало:
наближається
той,
хто одного дня
назве його
по Імені.
І ЗАМОВКЛИ ПТАХИ.
Не від страху.
Від Благоговіння.
Бо навіть Пісня
схиляється
перед миттю,
у якій
народжується
той,
хто згодом
навчиться
її розуміти.
І ПРИЙШОВ РАНОК.
Не такий,
як усі попередні.
Він був
тихішим
за Росу,
ніжнішим
за Подих Вітру,
світлішим
за перший Промінь.
Бо цього ранку
сам Час
уперше
став навколішки.
І СХИЛИВСЯ ТВОРЕЦЬ
до Землі.
Не як Володар.
Як Садівник,
що бере
найродючішу Землю,
щоб посадити
в ній
найдорожче
Насіння.
І ВЗЯЛА ЗЕМЛЯ
у свої обійми
Його Дотик.
Глина
не була
холодною.
Вона вже пам'ятала
тепло Сонця,
лагідність Дощу,
спокій Озер,
силу Гір,
мудрість Лісів,
подих Моря,
мовчання Зір.
Усе Творіння
жило
в ній.
І ПОВІЛЬНО
під Божими Руками
народжувався
Образ.
Не виліплений.
Не створений.
Відкритий,
мов квітка,
що чекала
цієї Миті
від початку
Всесвіту.
І КОЖНА ТРАВИНКА
дивилася
мовчки.
І КОЖНА КРАПЛИНА
завмерла
на листку.
І КОЖНА ЗОРЯ,
хоч ще не згасла
нічна пам'ять,
схилила
своє Світло
до Землі.
Бо ніколи
ще Небо
не було
таким близьким
до Землі.
І ПРОСТЯГНУВСЯ
БОЖИЙ ПОДИХ.
Не вітер.
Не громовий Голос.
Не полум'я.
Лише
легкий,
ледь відчутний
Подих,
у якому
жила
вся Вічність.
Він торкнувся
нерухомих уст.
Торкнувся
чола.
Торкнувся
долонь.
Торкнувся
Серця.
І ВПЕРШЕ
Серце
ще не Людини,
а вже
не просто
Землі,
здригнулося.
Не від страху.
Від Життя.
І ЗРОБИЛО
ПЕРШИЙ ПОДИХ.
І В ТОЙ ПОДИХ
увійшли
аромат Лісу,
шум Моря,
спокій Озера,
чистота Джерела,
велич Гір,
тепло Сонця,
світло Зір,
мовчання Великої Ночі,
і сама
Любов Творця.
І РОЗПЛЮЩИЛИСЯ ОЧІ.
Вони ще
не знали
світу.
Та Світ
уже знав
їх.
Бо всі Небеса,
усі Води,
усі Ліси,
усі Птахи,
усі Галактики
дивилися
в ці Очі,
наче вперше
бачили
самих себе.
І ПРОМОВИВ
ТВОРЕЦЬ
не голосно,
а так,
як промовляє
Любов:
«Ти —
не володар Землі.
Ти —
її Серце.
Ти —
не господар Саду.
Ти —
його Садівник.
Поки любитимеш
усе,
що Я створив,
доти
і ти
житимеш
у Мені.»
І ТОГО ДНЯ
Всесвіт
уперше
побачив
не просто
нове Творіння.
Він побачив
істоту,
в якій
Земля
навчилася
дивитися
на Небо,
а Небо
навчилося
любити
Землю.
ID:
1065808
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 17.07.2026 09:33:14
© дата внесення змiн: 17.07.2026 09:33:14
автор: oreol
Вкажіть причину вашої скарги
|