|
Над Дніпром червоніло. Сьогодні не від гармат. Підіймалося сонце. Кидало золоте проміння навкруги, даруючи ніжні, теплі доторки природі... Всього лиш п’ята ранку. Зазвичай усі ще сплять. Але не тут...
Нас висадили за два кілометри від ріки. Далі їхати небезпечно. Дрони постійно ширяли в небі, шукаючи здобич. Інші — пильно вдивлялися в ландшафт, на якому відразу було видно пересування техніки. Наші хлопці тримали правий берег Дніпра. На іншому сиділи ті, кого ми називали не інакше, як...
— Ну що? З Богом! — промовив стурбованим голосом водій. Він уже не вперше привозив сюди малі групи. Завжди перед виїздом хрестився і скурював за раз по три-чотири цигарки.
— З Богом, — шепнув я.
Автівка за мить зникла в ранковій темряві. Поглянувши на свою групу, я посміхнувся.
— Ну що, малята? Готові?
Вони лиш мовчки кивнули.
Наша група налічувала чотирьох. Ми не використовували імен — лише цифри. Я був першим, молодший сержант, командир. Другий — кулеметник, кремезний і мовчазний, але завжди перший підхоплював чужий вантаж, коли бачив, що хтось «здає». Третя — посестра-парамедик, з коротко підстриженим волоссям і звичкою прикусувати губу, коли нервувала. Четвертий — гранатометник, наймолодший із нас, завжди з напівусмішкою і оберемком жартів, які любив доречно вставляти під час розмови.
Нам скинули точку GPS. Це була наша ціль, наш шлях.
Наші рюкзаки були наповнені ліками, сухпайками, водою, цигарками, білизною і засобами гігієни. Речі, які так необхідні в окопних умовах. Ми не перші, хто носив вантаж на собі — таких називали жартома «верблюди». Другий тихо буркнув:
— Ну що, караван пішов...
Я посміхнувся. Це була його звичка — кинути щось коротке, але влучне.
Травневий вітер не був ніжним. Він метався по відкритих ділянках, немов застерігав нас. Небо, підкреслене червоною рискою, ставало все блакитнішим. Сонце підіймалося вище. Світало. Ми йшли мовчки. Сконцентровані. Кожен думав про своє. Я пам’ятаю не думки — я пам’ятаю серце. Воно гупало в такт канонаді з того берега.
Одяг, амуніція, зброя, ріжки — все мало вагу. І ця вага втискала нас у землю. Але ніхто не скаржився. Ці рюкзаки з провізією були важкою ношею для кожного з нас, яку ми добровільно вирішили доставити нашим побратимам. Другий час від часу дивився на четвертого — чи не відстає. Третя тихо цитувала поезію, певно, це її заспокоювало.
Приблизно через годину ми дісталися до берега.
— Прийом, перший. Будьте обережні. Зафіксовано виліт «рою» (декілька дронів).
— Прийом. Почув. Плюс-плюс, — відказав я. — Агов, дивіться по сторонах.
— Плюс, — коротко кинув другий.
Від води віяло прохолодою. Десь квакали жаби. Співали птахи. Якби не канонада — можна було б повірити, що світ нормальний. З кожним кілометром ноги важчали. Ми робили короткі привали. Кілька ковтків води — і далі.
— Мала, як ти? — запитав я.
— Все ок. Я ще вас пережену, — усміхнулась третя, але прикусила губу — я знав, що вона втомлена.
Четвертий тихо додав:
— Якщо що, будеш мене тягти, добре?
Ми ледь усміхнулися. Залишалося сім кілометрів. Ми рухалися далі. Повільніше. Сонце вже пекло. Піт заливав очі, сповзав по спині.
— Вже близько, — промовив, посміхаючись, я.
На їхніх обличчях пробігла мимовільна посмішка. Тіло бажало щось із себе скинути: одяг, амуніцію чи сумки з провізією. Але все було важливим. Ми зціпили зуби і, витираючи час від часу очі, які заливав піт, робили крок за кроком до хлопців.
— Впали, — різко сказав я.
Ми притиснулися до землі.
— Орел, — прошепотів другий.
Дрон кружляв високо. Ми завмерли. Навіть дихали обережно. Через кілька хвилин він зник. Я знову поглянув на мапу. П’ять кілометрів до цілі.
— Пішли.
Ми притиснулися до берега. Земля була слизька. Але прохолода рятувала. Якби інший час, я б давно був у воді, рятуючись від спеки. Але не сьогодні... Не сьогодні.
— Перший, де ви?
— На півдорозі.
— Поспішіть. У нас є 300. Критичні.
Я стиснув зуби.
— Плюс.
Ми додали темпу, наскільки могли. Другий мовчки перехопив чиюсь частину вантажу. Я зробив вигляд, що не помітив. Пройшла година. Ноги ставали все важчими, і невідомо, де був більший вантаж — зверху чи знизу.
Раптом — різкий писк.
— Дрони!
Ми побігли під верби, які розкинулися над Дніпром.
— Завмерли, — прошепотів я.
Звук дронів наближався. Я зняв запобіжник і глибоко дихав. Усі були готові. Тут ми відчули невеликий прихисток. Маленькі гвинтокрили кружляли неподалік. Ми чули, що вони вже поруч. Але верби, закривши нас, не дозволяли їм пройти цю зелену завісу.
— Та йдіть вже... — прошепотів четвертий.
Але вони не йшли.
І тоді — інший звук. Глибший. Важчий. Я вкрився холодним потом. Це був важкий дрон. Невже... Моє серце відчувало щось непоправне.
— Треба виходити… Будемо збивати. Я перший.
Другий коротко кивнув:
— Прийняв.
Хапаючись за коріння, я почав підійматися вгору. Але над нами навис важкий шум пропелерів, немов рій шершнів. Пробігла думка: не встигнемо. Я не встиг її відігнати.
Бах...
Світ розірвало. Я навіть не встиг злякатися, як уже летів у невідомому напрямку. В очах — темрява. У вухах — дзвін. Лише відчуття холодної води привело мене до тями. Амуніція й сумка тягнули на дно. Навіть не думаючи, я відразу їх скинув. Лише б не потонути.
Поруч пливли чиїсь ноги. Лише по штанах я впізнав другого. Далі по течії, залишаючи червоний слід, пливло його тіло...
Я хотів кричати. Плакати. Можливо, потонути, аби лише не бачити цього. Але ні… За кілька метрів біля берега трималася третя. Однією рукою. Біля неї розпливалася червона пляма. На березі лежав, вкритий мулом і брудом, четвертий. Голова розколювалася надвоє. Нудота піднімалася із середини, ніби я отруївся. Я знав, що це, і розумів свій стан. Але треба було рятувати посестру.
— Четвертий! — мовчить.
— Вася! Васька! — гукнув я. Мовчить. Невже загинув?
Ріка відносила мене від берега, від них... Я повернувся за течією й віддався її силі. Змінив кут — і вона несла мене ближче до суші. Вхопившись за коріння й траву, я з ревом видирався вгору. Сковзався, падав назад, знову ліз. Проклинав усе і всіх. І водночас благав Бога. З Його допомогою я виліз... Тіло благало відпочинку. Але розум був біля третьої. Я побіг до посестри, яка, стогнучи й ридаючи, трималася за корінь верби.
— Давай, мала, — простягнувши руку, гукав я.
Вона подала поранену руку, а здоровою допомагала. Я тягнув — вона кричала від болю. Я розумів. І ось вона тут.
Я підбіг до четвертого, торкнувся шиї — пульс є.
— Слава Богу, живий!
Ми привели його до тями. Він довго дивився на нас, ніби не розумів, де він. Оговтавшись, хлопець відійшов убік і, обпершись об дерево, блював. Плече посестри обробили. Вона була виснажена від боротьби з рікою. Четвертий ще повністю не усвідомлював усього. Лише я повністю розумів відповідальність і тягар, який впав на мої плечі. Ми мовчали. Лише зітхали. Один за одним. Ми ледве прийшли до тями. Але шок від втрати другого не відпускав. Із рюкзаків лишилося лише два. Хоча б ці донести.
— Прийом, — почулося із трави.
Рація.
— Хлопці, там важкий дрон із FPV. Будьте обережні. Краще полежіть. Головне — без пригод.
— Прийом. Ми вже після пригод. У нас мінус один.
По той бік передавача пролунала лайка. Я глибоко видихнув і впав обличчям у траву.
— Ну що? Рухаємось? — тихо спитав четвертий.
Я кивнув.
Сонце стояло в зеніті. Ми, мокрі, брудні, спустошені, йшли вузькою стежкою до побратимів. Поруч щось зажужало. Я здригнувся. Бджола. Звичайна бджола. Але розум ще не відійшов від шоку. Він сприймав кожен звук, кожен рух як загрозу.
Через дві години ми дійшли. Скинули сумки. Старший сержант потиснув мені руку й обійняв. Третя пішла до поранених. Четвертий сів і, попросивши цигарку, закурив. Уперше. До цього — ніколи. А я відійшов убік. Ліг у траву й дивився на білі хмари, що повільно пливли небом. З таким небом дощу не буде. Але щось текло по моїх щоках… якісь краплі. І чомусь вони були теплі...
ID:
1065727
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 16.07.2026 00:32:31
© дата внесення змiн: 16.07.2026 00:58:57
автор: Сем Діма
Вкажіть причину вашої скарги
|
Зворушливо, відверто про жахливі події, 
Відчувається присутність автора в описаних ним подіях... 
Прочитала з великим задовленням! Ви - майстер на всі руки:чудова лірика на воєнну тематику, майстер прозових творів. Ви - талант! Захоплююся вашими творами.
Хто ж дає вам натхнення для написання таких творів? 
Ви ж ще не були нам війні, а так правдиво все описуєте! 
