Вже стільки днів просіяно крізь сито,
Відділено полову і зерно,
Немало бід і радощів прожито,
А я додому хочу все одно.
До того дому, що стояв над Бугом,
Де навесні акація цвіла.
Там райдуга стелилася над лугом,
І набирала воду з джерела.
А верби, мов сестриці обіймались,
Стояли по коліна у воді,
Ми ж безтурботні, весело сміялись,
Такі щасливі, гарні, молоді.
... Літа мої просіялись крізь сито,
Додому йду напитися води...
Скарби в душі ніколи не згубити,
Вони нетлінні - раз і назавжди.
