Передмова
Пробачте,
але шедевру не буде.
Буде одкровення.
Чи каяття, чи сповідь.
Можете уявити, що це зізнання
(Сподіваюсь, останнє).
Кому цікаві жанри –
хай буде: мемуари
Чи автобіографічне оповідання.
Та хіба не все одно,
Я пишу не для вас, а для себе.
Пишу для душі…
Точніше, аби душа замовкла.
Пробачте,
Але буде відверто
Прямо, гидко, жорстоко,
трішки одиноко
нетрішки божевільно
Бо я пишу це не для того,
Аби мовчати
Бо я показую це не для того
Аби ховати
Себе
Знову.
Будь-які збіги з реальними людьми –
Випадкові
(Чи ні)
Слава Богу, --
Чи Аллаху, Будді, Україні,
чи кому там треба –
що це ніколи не стане бестселлером,
що ти ніколи це не побачиш,
Бо я пишу це для того,
аби ти ніколи про це не дізналась.
* * *
В мене пам’ять хороша, але вибіркова.
Я пам’ятаю сюжети, книжки, мови,
картини,
якісь вірші, мандарини…
Я пам’ятаю, як повзала на чотирьох,
в тих ссср-колготках рифлених
і в’язаній жилетці, колючій коричневій,
які я потім бачу
на фотографіях в альбомах,
які щось сильно значать
не для мене, а для батьків
– ну як завжди, як у всіх.
Я пам’ятаю, як та жилетка кололась,
навіть натягнута поверх кофти
– такої ж рифленої, як і колготи –
поки я какалася у памперс.
Це гріло сильніше, ніж та жилетка.
І, як я потім дізналась,
дворічки надто маленькі,
аби мати думки і
- що вже казати! –
щось пам́ятати
до двадцяти.
Та хіба не все-одно,
Що я там пам́ятаю?
Пам́ятаю малюнки,
багато малюнків…
і поцілунки
з Тьомою в дитячому садочку.
Він був милий,
але після садочку я ніколи вже його не бачила.
Можливо,
він виріс чи переїхав
Чи повішався, розбився, смертельно захворів,
Чи просто був плодом моєї уяви
замість уявного друга-слоножирафи…
Та хіба не все-одно,
що з ним сталось?
Я пам’ятаю, як уявляла
Небуття
Де нічого нема
І мене нема
– воно було темно-блакитне
Білими нитками всіяне, тендітне.
Я пам’ятаю, як дивувало,
Що я - це я.
І що я роздумовую,
Чому я - це я.
Чому я - це не інший хтось.
Чому я - хтось, а не щось.
Чи щось теж так роздумовує, що воно хтось?
Чи щось знає, що воно щось?
Це здавалось не те щоб неправильним,
але дивним
і дивовижним
що
я - це я,
я - тут і зараз,
я - є,
я - існую.
Це досі найдивовижніша річ у світі.
Я пам’ятаю, як намагалась
Збагнути вічність...
Та хіба не все-одно,
Що я там намагалась?
Сукня перша
Я пам’ятаю… ні, не коли закохалась – цього не збагну вже ніколи. Та хіба не все-одно?
Я пам’ятаю, коли зрозуміла, що кохаю тебе. Це здавалося неймовірним, але це поставило все на свої місця. Я відчула себе собою – новою собою.
Я відчуваю тебе за Ейнштейном,
за його теорією відносності -
як астероїди до "Мілківею",
до тебе притягуюсь в підсвідомості.
Я відчуваю тебе за Ньютоном,
закон тяжіння на рівні атомів -
мої протони і електрони
твоїми ядрами всі загарбані.
Я відчуваю тебе як дім -
мої молекули деформуються,
аби влитись в твої в організмі однім
всупереч Дарвіновій еволюції.
Я відчула себе вдома у твоєму домі. З першого кроку, з першої хвилини, з першого сонячного проміння на твоїй кухні. Разом з твоїм жахливим малим братом з його жахливим малим характером і жахливим малим голосом. Разом з твоєю дивною смішно-несмішною мамою з її скрипуче-приємно-неприємним говором, сухим волоссям і сухим сміхом. Разом з тобою.
Я пам’ятаю, це сталося теплого світлого літнього дня. Хоча в твоєму домі разом з тобою завжди було тепло і світло в настрої. І водночас холодно в ноги без килимів на цій холодній підлозі. І водночас холодно в мізки без розуміння, чому я тут і що я тут роблю.
Я пам’ятаю той день світло-дерев’яним, як і увесь твій світло-дерев’яний будинок. Ти спускалась по світло-дерев’яних сходах у старій сукні, яка різала очі і смак і здоровий глузд – настільки ж різнокольорова, різнотканинна, різнорюшикова, різнояскрава і водночас настільки ж виблякла, вилиняла, вицвіла, висвітлена, як жовті подерті крила молі у світлі жовтої лампочки в сільському туалеті. І ти була прекрасна, як ніколи. Тендітна, як ніколи. Жіночна, як ніколи. Ніколи до і ніколи після того. Можливо тому, що це був перший раз, коли я бачила тебе в сукні. Перший з трьох разів, коли я бачила тебе в сукні. Найкращий з трьох разів – може, тому, що тоді лише я була поруч з тобою.
Я пам’ятаю свої почуття
Абсолютно усі почуття
Так сильно,
Що можу тактильно
Відчути їх
Знову зараз завжди
Крізь роки.
Хоча їх давно вже немає,
Важливо, що раніше були -
Допоки я їх пам’ятаю,
Вони не даремні.
Навіть ті шалені і незбагненні.
Вони – частина мене.
Я пам’ятаю те відчуття кохання до тебе. Воно залишилося маленькою теплою золотою піщинкою на дні моїх спогадів і кохань і спогадів про кохання. Чудернацькою дрібничкою, яка нікому ніколи не була потрібна; яку незрозуміло де взяла і чому облюбувала, але так і не придумала, куди би поставити в жодному ремонті, в кінці кінців залишивши на горищі; і яку попри все жаль викидати.
Можливо, це було зовсім і не кохання – кажуть, справжнє кохання не проходить. Та хіба не все одно, якщо було добре. З тобою добре сиділося. З тобою добре мовчалося. З тобою було рідно, затишно, по-домашньому. І цього мені було достатньо. Хіба не все-одно, що ти не відчуваєш те ж саме?
Сoming out перед собою
Тепер я розумію, як це було рано. Хоча в моєму житті все стається відносно рано – в 4 я рахувала до 100, в 4,5 навчилася читати, у 8 відчула перші місячні, в 11 вперше закохалася, в 13 мала перші стосунки, в 15 почала малювати на замовлення, в 16 закінчила 11-річну школу за 10 років, в 17 почала фактично жити в цивільному шлюбі…
В 14 я кинула хлопця, тому що кохала найкращу подругу…
Як він це сприйняв? Не знаю, не слухала відповідь. Не казала, що це дівчина. А що я мала сказати? Я тоді й сама не була до кінця впевнена. Я намагалася з усіх сил бути не до кінця впевненою. Я й раніше була дивною, а тепер іще і лесбо, охрініти.
Я довго думала-гадала
кого ж я мала і не мала
кохати
Хлопців? Чи дівчат?
Мені 13-ти минало –
Ще не знала
Мені 14-тий шов –
Не розуміла
15 років святкувала –
Я не вірила
Мені 16 –
З усіх сил я запевняла
Мені 22
Я досі себе запевняю
Що мій захват тілами жіночими – тільки художній
Що мій інтерес до жіночих грудей – тільки заздрість
Що мій потяг вдихнути запах волосся і пестити шию – тільки самотність
Тільки дивна уява дивного підлітка при пубертаті
І нічого більше
Мені 22 і я не малюю роками
Мені 22 і в мене виросли груди
Мені 22 і я не самотня, я святкую п’яту річницю зі своїм принцом
Тільки я досі знаходжу дівчат, чиє волосся я хочу вдихнути
І нічого більше
Тільки тепер я розумію, скільки всього сталося за 14-й рік мого життя. Мене вперше кинули у моїх перших стосунках 14-го лютого, на День Закоханих (звісно, саме цю подію я намагалася потім звинуватити у всьому, хоч, правду кажучи, мені вже давно було все-одно). Хлопець, що став моєю першою любов’ю, нарешті пройнявся до мене почуттями - вже давно не потрібними мені почуттями. В цьому році ми з тобою перестали вчитися в одному класі. Як і з Альою. В цьому році я залишилася сама. Зі своїми невизначеними почуттями і невизначеною орієнтацією. Невизначеність – ось що завжди лякало найбільше.
Кохання, зітхання, поневіряння...
і так далі, і таке інше
в дусі романів любовних ніжних..
І ти чекаєш, жадаєш принца,
що там наснився
тобі в угарі
твоїх цигарок,
які ти куриш зовсім не як принцеса
бо всі курять
бо всі чекають принца
бо всі читають оті романи
Хіба мені судити межі?
Кожен по своєму залежний
Моя біда у тому, жалко,
Що ти і є моя цигарка
Й не тільки ти...
Спочатку я подумала, що це хріново кохати власну стать. Що це нещасливий білет у лотереї життя, який опускає твої шанси на «довго і щасливо» до міліметру над рівнем моря. Що це вічні муки і поневіряння за людьми, які ніколи просто фізично не зможуть тебе покохати. Це кохання без відповіді – без права на відповідь.
Колись ти спитаєш,
чому я не пишу
бестселери-книжки-романи,
а їх лиш читаю собі
тишком-нишком,
жаліюсь тобі, що погані.
Ти попросиш мене
написати роман
або пісню чи вірш про кохання -
в мене все це вже є,
бо вступила в капкан
твоїх хитрих очей без вагання.
Я словами змальовую
знову і знов
ту, що права не маю кохати.
І ночами-роками
пишу про любов,
що не мало б її існувати.
Сукня друга
Це був той день, коли мені перестало вистачати затишку твоєї кухні із твоїм посудом, який я любила мити замість тебе. Перестало вистачати просто бути з тобою як подруга. Може тому, що тепло скінчилося разом з літом і настала зима. А може тому, що я побачила, кому віддалося усе тепло.
Я не пам’ятаю, скільки тобі виповнилося років у твій різдвяний день народження. Не пам’ятаю, скільки ви вже зустрічалися з Ромою. Не пам’ятаю, якого кольору була твоя коротка супер-міні-стисла-сексі-гіпер-блискуча сукня, що ідеально підкреслювала твою хорошу фігуру разом з Роминими гарними тренованими руками на ній.
Ви були щасливі, ви були прекрасні.
Світ навколо вас був лишнім.
Я була лишньою.
Навіть не тому, що це він, а не я, міг тебе обіймати, цілувати, на колінах тримати, торкати… і я не хочу продовжувати цей список далі! А тому, що я навіть не мала права хотіти того ж. Я не мала права показати, що я хочу того ж.
Хоча, насправді «того ж» - це неправильне слово.
Тебе трахати я не хотіла ніколи.
Ні, ти була шедевром у полях нерозораних,
«Золотою Адель» в друзках ночей тих зоряних.
А потім сумно-радісно стало мені,
Бо уже не сама ти на тім полотні:
Ви коспплеїли Клімтові кляті цілунки –
Мої мізки кричали картинами Мунка.
Розбивай же мій лувр на щепки-ескізи!
Прощавай же! Ти вже не моя Мона Ліза...
Прощавай, моя музо. Й твій брат, твоя мати.
Бо і справді, що ще тобі можу я дати?
Щастя? Сумнівно, що те буде довгим.
Любов і підтримку? Стати на ноги,
Яких в мене самої немає... Убого.
На все добре, Джокондо. Піду собі з богом.
Капулетті – Монтекі. Ромао – Юлетта.
І я, лишня третя – діра у сюжеті.
Тож я... я втекла. Зачинилась у вежі.
Вешталася, шлялася, поки нарешті
Не охолола, розплутавши коси
Всіх своїх дивних недовідносин.
Я відрізала вухо, що в твій голос вчувалось.
Я скосила всі соняхи, що повертались
Услід за тобою. Бо ж від твого світла
Моя місячна ніч майже перегоріла.
І хоч ваша лав-сторі була лише триптих,
Про втечу свою не жалію ні крихти.
Хоч іноді, часом... стає трохи прикро,
Що ти зі своєї цікавої примхи
Йому зрадила трохи, і не зі мною,
А з його двоюрідною сестрою.
Але це буде потім. Тоді ж, у той день
Я безмежно хотіла торкнутись тебе.
Заплести волосся. Горнутись до щічки.
Розгадати секрети твоєї усмішки.
...
Люди – картини. Життя – це митець.
Воно ліпить мистецтво із наших сердець.
На дні мого лувру у щепках-ескізах
Лежить-дотліває моя Мона Ліза.
Любов – це мистецтво. Люди – картини.
Тобі, як Вітрувієву людину
У замкнутім колі оголюю душу... –
Руки застигли, не доторкнувши...
Сукня третя
Тож ми вже знаємо, що я втекла. Спочатку від спілкування. Потім від почуттів. Потім в іншу країну. Про всяк випадок. Для надійності. Щоб уже точно. І остаточно.
В мене нові друзі. Нове навчання. Нове життя. Нова любов.
Та ти все ж мені пишеш. Ти все ж іноді тягнеш за білі нитки, намагаючись витягти нашу дружбу з того синього тендітного небуття. Ти ображаєшся, що я не поздоровляю тебе з днем народження, а я просто хочу стерти себе з твоїх буднів і не нагадувати жодним словом про своє існування і свою маленьку внутрішню мильну оперу. Ти запрошуєш мене знову в свій дім, не підозрюючи всю цю «чудесну» історію, яка ніяк не пхається у нормальне щасливе життя ні тобі, ні мені, як ти її не запихай. А я боюсь цього твого дому. Боюсь знову відчути те світло-дерев́яне тепло, що защемлює нерв десь у серці і зводить судомою шлунок і пару звилин у мозку.
Славнозвісні метелики в животі?
Якісь недолугі скорочення матки
в пориві плоті... Чи то просто не тій
ніколи не втиснутись в прийняті рамки?
Можливо, я дарма боялась. Можливо, все могло скластись інакше в тому будинку на краю всіх вулиць. Можливо, туди б не дійшли ні ліниві люди, ні їхні злі погляди, ні їхні злі язики.
Але я від природи скептик.
Взяла з собою в антисептик
Від тих людей, від того болю.
Від тих мікробів, що любов́ю
Мій полонили організм.
Даруйте вже за песимізм.
В цієї сторі хеппі-енд
Таки існує, та сюжет
Трішки не той, мої ви любі,
Який собі в своїй халупі
Могли б ви нафантазувати,
Як починали співчувати
Героєві цієї драми...
Чи героїні? Та.. те ж саме.
Все було добре, хоч не зразу.
Навчання, хлопець... Чую фразу,
Де тоном, що не терпить «ні»
Ти аж наспівуєш мені:
О, Машко! Ти вже в Україні!
Гайда до мене... на весілля...
Виходжу заміж! Я вагітна!
Мусиш прийти! Буде й Альвіна!
Ну що ж, вітаю, ви скінчили читати цей плаксивий фарс.
Є в нас зав́язка і кінцівка – щаслива, тільки не для нас.
Цього я, власне, і хотіла. Ти заслужила на життя
Нормальне – з дітьми, з чоловіком. І я пішла у небуття.
Вірите чи ні, а я справді цього бажала. Що в неї буде життя настільки мирне і нудне, щоб про нього нічого було писати у романах. Бо ми не читаємо історій, де все добре. Ми не ліземо туди своїми «краще б...» і «та як ви можете?!». Я хотіла тиші для тих, хто ще могли її отримати, на відміну від мене. А мої бажання завжди збуваються.
Вірите чи ні, а я справді рада. Я дивлюсь на її білосніжну зефірну сукню, під якою поки-що не видно живіт. Вона так схожа на цукрову вату, трішки набурмосену і втомлену від суміші спеки і вагітності.
Вірите чи ні, але мені не хочеться плакати. Ми з Алею сидимо в квітчастих сукнях. Потім ми з Алею танцюємо в квітчастих сукнях. Вона – в рожевій, а я – у чорній.
Та хіба не все-одно, у що ви вірите і які там сукні?
Епілог
4 роки потому
Одна людина з білим ім’ям і малим прізвищем колись казала мені щось на кшталт:
«Коли впускаєш людину у своє серце, ти мовби впускаєш її вгості у свій дім і пропонуєш стілець. Але іноді людина іде і вже ніколи не повертається. І після неї залишається порожній стілець».
Сохне скоринка.
Бджоли гудуть.
Гості пішли
і тепер не прийдуть.
Танцює фіранка
і бджіл закликає
твоя філіжанка
непитого чаю.
Лишились крихти.
Збираю зі столу.
Повторюю тихо
знову і знову:
"Я не кохаю".
Я не кохаю.
Бджоли не жалять.
Лише відчуваю
меду ще дрібку
на язиці -
пригублюю плівку
на молоці.
Двері закриті,
прибрала стільці.
Бджоли добиті.
Готую млинці...
Та в звивинах, вигинах
часом гуде -
чомусь не начхати,
як ти і де.
Сивіють кульбаби,
та пахне трава -
чомусь не начхати,
чи ти ще жива.
* * *
Літом торішнім
шепоче шпориш.
Пишу тобі вірші -
ти врешті мовчиш.
Вірите чи ні, а я люблю свою колекцію стільців. Вони живуть в моєму луврі галереєю з картин, і ескізів, і уламків картин і ескізів, по одному уламку з кожного. Закінченого до половини. Та хіба не все-одно, що я там люблю?
Я змогла не кохати. Я змогла не згадувати. Я знайшла іншу подругу та інше кохання. Вона стала першою, але не останньою і не останнім моїм гостем і стільцем.
Хіба не все-одно, що один з моїх стільців на мене ображається, бо я йому не пишу і не поздоровляю зі святами ні її, ні її чоловіка, ні її дитину.
Іноді лиш нав́язливо дзижчать у скронях думки, що зі мною ти б не залишалась у війні.
Іноді в́їдливо колеться, мов та дитяча жилетка, переконання, що ти не тряслася б тоді за життя чоловіка і сина.
Іноді ці славнозвісні «а що якби» кружляють над моїм спокоєм, мов бджоли над квіткою, не в змозі забрати її цілу з собою.
Ідучи серед тисяч незграбних мазків беззмістовно,
я знайшла бездоганне творіння, одне на весь світ.
Я приречена стати новим твоїм Пігмаліоном,
та неліплена мною, в немилості я в Афродіт.
Ти - картина, яку за життя мені не відтворити.
Ти - коштовна ікона у храмі, куди мені зась.
Я приречена, мов за водою, до віку ходити
споглядати порожню стіну, звідки ти вже знялась.
Я поплентаюсь далі в роки, де ти - спогад в судомі,
де ти - макове поле без краю, мій болісний рай.
І колись я побачу із тебе букет в його домі.
Прокричу запізніло: "Кохаю її, не зривай!"
Я хотіла, аби ти залишалась щасливою.
Але зараз волію, аби ти залишалась живою.
Бо чомусь мені не все-одно, чи ти жива.
Досі не все-одно.
ID:
1065669
ТИП: Інше
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Іронія
ТЕМАТИКА: Сюжетна лірика відносин
дата надходження: 14.07.2026 20:24:29
© дата внесення змiн: 14.07.2026 20:33:28
автор: Мона Вінчі
Вкажіть причину вашої скарги
|
