Пʼять днів без свідомості.
Я відчував спокій і легкість.
Немов у невагомості.
Стояв на порозі,
де все
вирішував Бог.
Моє тіло
ще трималося
за твою любов.
Я відчував твої руки.
Теплі.
Ніжні.
Чув, як ти шепотіла моє імʼя.
Ти повертала мене
не словами —
любовʼю.
Нас навчили канонади
й важкі гармати,
що кохання
не вимірюється словами.
Що прощення
іноді приходить
раніше за ранок.
Ти дякуєш
за те,
що вдихав повітря
у твої груди.
За те,
що віддав тобі
свою кров.
Не кажи мені про вроду.
Я бачив,
як виглядає любов.
А я…
там,
у невагомості,
згадував,
як пив
дощову воду
з твоїх долонь.
Сьогодні
ти торкаєшся
моїх шрамів.
Так обережно,
ніби боїшся
розбудити
мій біль.
Ти торкаєшся
мого обличчя
волоссям.
Воно пахне
пшеничним полем.
Пообіцяй мені.
Якщо я колись загину —
згадай мене
у своїй молитві.
Пошепки.
Ви зуміли передати те, що майже неможливо висловити звичайними словами. Це поезія про межу між життям і смертю, де єдиним якорем, що тримає душу на землі, стає любов іншої людини.