Літнє сонце повільно котилося до обрію.
Дерева щедро простягали соковиті плоди, зігріті серпневим теплом.
Останній місяць літа… Як швидко він минає.
І знову — школа.
Ми намагалися наповнити кожен день до краю, не гаючи жодної хвилини. Такий дорогоцінний час — канікули.
Біля перехрестя двох доріг росла груша. Вона якраз досягла того віку, коли її плоди ставали найкращими — і за кількістю, і за смаком. Ми часто грали поруч із нею в м’яч.
Я час від часу поглядав угору — на декілька груш, що залишилися лише на самісінькій верхівці. Туди не міг дістатися ніхто: ні залізти, ні дістати палицею.
Але той запах…
Він не давав спокою. Змушував думати тільки про неї — жовту і соковиту.
Я дивився на високі гілки, що темніли на тлі блакитно-оранжевого неба,
і мріяв.
— Агов, ти граєш? — сердито гукнули друзі, коли м’яч пролетів повз мене.
— Зараз! — відгукнувся я.
Підійшовши до дерева, я ногою відкинув кілька опалих груш, над якими вже кружляли оси.
— Що ти задумав? — почулося позаду.
Але я вже вирішив.
Підстрибнувши, я вхопився за гілку. Одна, друга, третя… Допомагав собі колінами й ліктями, обдираючи їх об шорстку кору. Гілля прогиналося і тихо хрумтіло. Я не наважувався поглянути донизу. Погляд — лише вгору.
— Воно тобі треба? — кричали друзі. — Дивись, скільки ще лізти!
Я на мить зупинився. Піт стікав по обличчю, подряпини пекли, і страх пробирався в розум.
Та я, полонений ароматом, не збирався відступати, вже здолавши пів шляху.
Дорога до бажаного плоду виявилася нелегкою. Треба було добре подумати, куди ступити і за що триматися, щоб не зірватися додолу.
І ось — я дістався.
Вона була переді мною — ароматна красуня.
Рука тремтіла, коли я тягнувся до своєї нагороди.
І ось — вона в моїй долоні. Така бажана. Така справжня. Маленьке диво природи.
Я не міг стриматися. Просто там, на висоті, підніс її до губ і вкусив.
Її нектар стікав по моєму обличчю. Я б не залишив ні шматочка, але ж друзі…
Затиснувши грушу зубами, я обережно почав спускатися вниз. І, здається, опинився на землі втричі швидше, ніж піднімався.
Я простягнув її друзям. Кожен обережно відкусив по шматочку й запитав:
— Ну що, варто було?
— Ага, — відповіли вони, усміхаючись.
Мені було чотирнадцять.
Таким солодким було те дитинство... Дуже сподобалася ваша розповідь. Майстерно передали картину напруження, бажання, сміливості і цілі. Дякую! От прочитала і згадала,як я колись, мабуть в років 15 на яблуні пиляла гілку, досить суху, батько заставив, казав,- Не бійся! Я й не боялась та тільки потім так летіла — об стовбур обдерла спину.... Тоді від болю котились сльози, а зараз згадаю — сміюся...Таке воно життя. Дякую! Пишіть, творіть! Удачі!
Пишіть!
