|
"Ти не маєш потреби виходити з дому, залишайся за своїм столом і слухай. Ба навіть не слухай, тільки чекай. Ба навіть не чекай, просто мовчи і будь самотнім. Всесвіт сам напрошуватиметься на відкриття, він не може інакше, він у судомах звиватиметься перед тобою".
Франц Кафка
Дорогий Франце, пробачте, що я до Вас на Ви, але не маю звички "тикати" класикам, у яких читала тільки "Перевтілення". Та ще й, пробачте вдруге, щиро його невподобала.
Ви дивуєтесь, чому Вам пишу? Як тільки я звільнилась з роботи — всі інші зв'язки подумали, що я звільнилась і від них також, і мені тільки й лишилося, що ходити на пробіжку, обирати, що саме з усіх моїх захоплень і діяльностей презентувати людям (щоб заплутатись у виборі й не презентувати нічого) та писати листи Вам і іншим мужчинам, які були такі розумні, що часом стає навіть невдобно за своє невігластво.
І одразу починаю вірити в реінкарнацію і в те, що є молоді душі й старі. Не ображайтесь, Ви теж — стара душа. Радійте з цього приводу.
А тепер після цієї прелюдії перейдімо до Вашої цитати і розберімо її на молекули.
По-перше, Ви ніби натякаєте, що звільнитися від усіх зв'язків у нашій справі — діло святе і необхідне, адже тоді ми почуємо таку тишу, в якій суть усього почне розкривати до нас свої долоні, на яких шпаргалками сенсів списано все повністю. І, можливо, ми навіть щось зрозуміємо про це життя.
Тут я з Вами погоджуся. Але коли різко настає тиша — має пройти якийсь час, щоб не лякатися її, і ще трохи часу, щоб прийняти той факт, що її буде аж так багато в житті. І тільки потім нарешті настане час, коли людина почне любити її і цінувати, сприймати як щось, що може народжувати істину, а не лише поглинати.
Хоча знаєте, що я Вам скажу? Якось літом у бабусі всі десь поділись: і друзі, і бабуся з дідусем, і мої рідні та двоюрідні, і навіть корови (були на пасовищі). Пам'ятаю, що сиділа на лавці під тином, і тиша обіймала мене своїми лапками, а думки роїлись і гніздились у голові.
Раптом перед очима почали літати прозорі метелики. Пам'ятаю це відчуття самотності й покинутості, ніби я одна у всесвіті. А ввечері лежала зі слабкістю, головним болем та жаром. Думала, що то вже усвідомлення мене скосили, але ні — сонячний удар. Забула уточнити, що був післяобідній час і воно жарило несамовито.
Не знаю, навіщо це розповіла.
Мабуть, усамітнившись зараз, я, як той Кучма, розумію, що "це ж вже було". В дитинстві. В юності. Звісно, сонячним ударом це більше не супроводжувалось.
І прийшло усвідомлення, що оце відчуття, коли ти сам, — не завжди про самотність. Частіше — це про увагу до свого внутрішнього і про те, у яких стосунках твоє внутрішнє перебуває зі світом.
Іноді, щоб почути відповіді, достатньо сповільнитись і прислухатись. У шумі теж можна почути відповіді. Але тільки в тиші є шанс зрозуміти, які з них справді твої.
Як часто наше уявлення про себе засноване на тому, як нас бачать інші і що вони про нас говорять. Спочатку в родині, у школі, потім на роботі. А ми сліпо довіряємо.
Дуже відгукнулась фраза: "Як же люди вірять усьому, що говориться впевненим голосом!"
Але чи дивляться ці люди на нас очима Творця (хто би він не був для нас — Всесвіт, Бог чи інша вища сила)? І тільки в тиші можна подосліджувати себе.
Саме тому мене трохи насторожує популярність медійних псевдопсихологів, які коучингують і вчать думати тільки про себе, при цьому начхавши, перегравши й перепсихологізувавши найближчих.
Я розумію захоплення ними, бо приходить швидке полегшення. Але якщо придивитись до них і уявити, що кожен у світі — як вони, то ви хотіли б жити у світі самозакоханих егоїстів, які відкушують голови й пхають у багно всіх, хто стоїть на їхньому шляху до королівського трону, де вони сидять і тішать своє его?
Бо для того, щоб віднайти самоцінність і відновити кордони, не обов'язково ставати стервом. І саме в тиші можна почути відповідь: чи справді я хочу стати такою, як мені навіюють, чи просто хочу себе полюбити й захистити, але просто не знаю як.
Часом тиша лякає, але тільки тому, що ми сприймаємо її як ворога. Ми боїмося, що, усамітнившись, більше не вліземо в соціум, бо наше місце хтось займе. Боїмося, що якщо нашого голосу не буде серед інших, то ми перестанемо бути взагалі, бо про нас усі забудуть.
Ми настільки звикли жити в фоновому шумі, серед гулу думок і точок зору, що розучилися чути голос зсередини.
Довкола стільки зайвого, але майже нічого з того всього — не про головне і не про те, що справді має сенс.
У тиші ми робимо свої висновки, відсіюємо зайве, складаємо свої усвідомлення на поличку і хочемо попроживати їх ще. І часом варто просто вийти з цієї гонки й сказати: "Вибачте, але я пас."
Ви можете подумати, що я виправдовую своє усамітнення, але ні. Просто коли людина не чує себе — вона не чує й інших також. І в результаті ніхто нікого не чує і не відчуває.
Ми перетворюємося на бездушних істот, які кудись летять, до чогось прагнуть, але ніхто з них не є людиною для когось іншого.
Не відчуваємо, що комусь потрібні підтримка і розуміння, добре слово й прийняття, крапля тепла і простір підтримки.
Тому я погоджуюсь, що іноді варто усамітнитись і перевірити: чи справді я є про все те, у що почала вірити й поналіплювала на себе.
Треба закінчувати, дорогий Франце, бо я вже плавно перейшла у своє лагідне світосприйняття і психологію, яку сповідую.
Ваша Клер❤️
Знаєте, що помітила? У тиші головне — не скотитися до того, що тільки й робиш, що прислухаєшся, як шумить у крані вода, чи над тобою бродять сусіди, чи як у "Castle" поряд той ненависний Вася-соло (нічого особистого, просто так гарно співає, падлюка, що хочеться бути в епіцентрі гулянки, а ніхто не покликав) виспівує одні й ті самі пісні на замовлення публіки.
Бо так можна стати невротиком або й зовсім сказитися.
Коли полюєш на тишу й усамітнення, головне — зловити той медитативний спокій, коли ти стаєш суцільним м'яким, гнучким полотном, до якого Всесвіт і доторкнеться.
Як бачите я продовжую писати листи розумним людям. Дякую за цю цитату Світлані Себастіані, що вона щедро поділилася нею зі мною. Присвячую цей текст тобі, моя Світланко, а ще моїй чаріаній клієнтці, з якою мала дві сесії нещодавно (сподіваюсь ти прочитаєш і підмигнеш мені). А ви любите усамітнюватись і взагалі, що думаєте про мої роздуми? Чекаю на нові цитати і обіймаю ніжно.
ID:
1064129
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 14.06.2026 21:41:33
© дата внесення змiн: 14.06.2026 21:43:33
автор: Kлер Клер
Вкажіть причину вашої скарги
|
Сподобалося не менше. 
Тож для його підтримки вкину ще цитату. Най буде ця:
