(італійський сонет)
Із краю в край по висохлій траві,
Плітки несло удалеч дике поле,
У хвилях шепотіння тихе й кволе -
То стомлені від спеки вартові
Повстали, мають козир в рукаві,
Хоч пам’ятають: правда очі коле,
На вушко з докором: «Ой доле, доле!» -
Немов смичком по стеблах-тятиві.
Тремтить повітря й сіра ковила,
Все нижче голову схиляла степу,
Жбурляла пасма сивого волосся.
Цьогоріч знов засуха сповила
Самотній степ, потрапивши в халепу,
Шептати про пожежу довелося.
