Осінь того року видалася рання.
Ще серпень не встиг як слід попрощатися з літом, а вже жовте листя лежало під ногами, ніби хтось потайки готувався до зими.
Дід Микола сидів на лавці біля під'їзду.
Лавка була чужа.
Будинок був чужий.
Навіть місто останнім часом стало ніби чужим.
Лише старий потертий чемодан біля ніг нагадував, що колись у нього було своє життя.
Колись.
Дивне слово.
У старості люди живуть переважно ним.
Сина він не звинувачував.
Навіть тепер.
Коли той сказав:
— Тату, нам самим тісно.
Треба якось вирішувати.
Микола тоді все зрозумів.
Невістка мовчала.
Онуки гралися в телефонах.
Усі були хорошими людьми.
Просто для старого батька більше не залишилося місця.
Так іноді буває.
Все життя Микола працював.
Все життя економив.
Не курив.
Не гуляв.
Не витрачав зайвого.
Копійка до копійки.
Рубль до рубля.
Потім гривня до гривні.
Йому здавалося, що він будує майбутнє.
А вийшло, що будував самотність.
Коли народилася донька Олена, він уже жив окремо.
З дружиною не склалося.
Спочатку сварки.
Потім образи.
Потім …
Ви й самы знаєте, що буває потім.
Олену він бачив рідко.
Допомагав грошима.
Передавав подарунки.
Платив еліменти.
Завжди платив.
Йому здавалося, що це теж любов.
На старості він продав усе, що мав.
Дачу.
Гараж.
Заощадження.
Віддав доньці.
До копійки.
Хотів, щоб хоч тепер між ними настало тепло.
Олена мовчки взяла гроші, документи.
Подивилася.
І раптом сказала:
— А де ти був, коли я була маленька?
Микола здригнувся.
— Де ти був, коли мама ночами плакала?
Коли я чекала тебе на свята?
Коли всі діти приходили з батьками, а я одна?
Де ти був?
Вона не кричала.
Не сварилася.
Говорила спокійно.
Саме тому кожне слово било сильніше грому.
— Гроші — це добре.
Квартира — теж добре.
Але де ти був тоді?
Микола хотів щось відповісти.
Сказати.
Пояснити.
Виправдатися.
Але раптом зрозумів, що відповідей у нього немає.
Є тільки роки.
Порожні роки.
У грудях щось важко стиснулося.
Перед очима попливло.
Він схопився за серце.
Останнє, що почув, був голос доньки:
— Тату...
А потім настала тиша.
Та сама тиша, яка приходить після всіх невимовлених слів.
На кладовищі було людно.
Син стояв осторонь.
Донька плакала.
Священник читав молитву.
І лише старий сусід тихо сказав:
— Треба ж...
Пам'ятник собі ще за життя поставив.
Наче знав.
Гранітний камінь стояв новий.
Міцний.
Дорогий.
На ньому вже були викарбувані його ім'я та фотографія.
Не вистачало тільки дати.
Останньої.
І раптом усім стало страшно.
Бо виявилося, що про смерть він подбав.
А про любов — не встиг.
Квіти.
Земля.
Люди стояли мовчки.
Дивилися під ноги.
Думали кожен про своє.
Лише стара Ганна Пилипівна раптом сказала:
— Таких більш нема...
І всі погодилися.
Хоч ніхто до кінця не розумів чому.
Микола не був героєм.
Не був начальником.
Не був багатієм.
Не був знаменитістю.
Просто жив.
Як умів.
Працював.
Помилявся.
Любив.
Втрачав.
Чекав.
Мовчав.
Терпів.
У молодості його вважали скупим.
У зрілості — впертим.
У старості — диваком.
А після смерті раптом виявилося, що він був людиною.
Справжньою.
Тепер таких майже не роблять.
Колись люди лагодили старі речі.
А не викидали.
Лагодили стільці.
Годинники.
Черевики.
Стосунки.
Микола був із того часу.
Його старий піджак служив двадцять років.
Його годинник пережив дві держави.
Його валіза пам'ятала більше доріг, ніж багато сучасних автомобілів.
А серце...
Серце просто втомилося.
Після похорону сусід Степан повернувся додому.
Сів на кухні.
Подивився у вікно.
І раптом заплакав.
Сам не зрозумів чому.
Адже друзями вони ніколи не були.
Просто щовечора Микола сидів біля під'їзду.
І тепер лавка була порожня.
Виявилося, що деякі люди тримають на собі цілий світ.
Непомітно.
Без нагород.
Без подяк.
Поки вони живі — цього ніхто не бачить.
А коли їх не стає...
Порожнеча стає видимою.
Через рік на могилу прийшла донька.
Потім син.
Потім онуки.
І кожен приносив свою провину.
Свої спогади.
Своє запізніле «пробач».
А над цвинтарем шуміли старі дерева.
Так само, як шуміли за його життя.
І тільки вітер ніби повторював між гілок:
— Таких більш нема...
— Таких більш нема...
— Таких більш нема...
І справа була не в Миколі.
Справа була в цілому поколінні.
Поколінні людей, які вміли жити бідно.
Любити мовчки.
Працювати чесно.
І терпіти більше, ніж слід.
Вони йшли один за одним.
І з кожним роком їх ставало менше.
А потім одного дня люди озиралися навколо
і раптом розуміли:
справді...
таких більш нема.
Та все то з життя, віддав дід дочці, те що наскладав там, вона йому так подякувала, що він в дорогу й відправився , клепки нема просто та й ніколи н було, то очевидно в обох
Життєва історія. 
