|
Поривчастий жовтневий вітер дуже рано приніс колючий холод. По небу хмари, так швидко неслися, здіймаючись, неначе намагалися пливти одна поперед іншою. День поступово відступав… вже над землею, поміж високих будинків — ледь-ледь приліг блідий серпанок, підкрадався вечір. Поміж хмар сонце то випливало, то зненацька знову зникало, немовби всупереч вітру, затримати хмари, не поспішати до обрію. Та край неба білі хмари вже мали червоний відтінок, а смужка блакиті виглядала полум’ям – що пророкувала, завтрашній день, має бути вітряним.
Андрійко, вийшовши з покинутого старого будинку, в якому було досить вогко і прохолодно. Від різкого вітру, він здригнувся, руки торкнулися каптура, що з голови ледь не злетів, натягнув його і, озирнувшись, глибоко вдихнув повітря. Ковток свіжого повітря придав сили, упевненості, йшов з думкою: ”Сьогодні знову потрібно йти до баків зі сміттям, іншого виходу немає, на столі й скоринки хліба не залишилося.Та й що та скоринка для немічного дідуся, зовсім охляв. Як не знайду доведеться йти до нового житлового комплексу, біля кафе, чи ресторану, там, у баках теж інколи можна знайти щось придатне з’їсти та треба брати тільки свіже, щоби не отруїтися. Але ж йти далеченько. Сьогодні субота, можливо не встигли вивезти відходи, але то запасний варіант.”
Андрійко з дідусем, якому вже минуло сімдесят років, були змушені собі знайти прихисток у приміщенні, яке колись називалося гуртожитком. Раніше жили у багатоповерховому будинку, майже у центрі міста. Але після довгої хвороби мами, поведінка батька дуже вразила хлопця, він став роздратованим, сердитим, у очах з’явилися вогняні блиски. Минуло небагато часу після смерті Ольги, як він одружився і буквально через тиждень вони виїхали за кордон.
Через два тижні, до діда з онуком, у квартиру завітали непрохані гості. Вони їм показали документи, що являються господарями цієї квартири, що більше немає зареєстрованих осіб, тому тиждень назад було оформлено договір купівлі-продажу. Дідусь - батько покійної матері, страждав на склероз, інколи у задумі, лише довкола водив очима і крізь сльози говорив одну й ту ж фразу,
- Ох, Олю-Олю, казав, не продавай у селі будинок, що тепер — ми з Андрійком безхатьки.
Після цих слів він довго плакав, онук тулився, теплою рукою на щоках витирав сльози, яким здавалося не було ні кінця, ні краю.
Покидаючи квартиру, у руках дві клітчасті сумки, у них: посуд, кип’ятильник, термос, деякі крупи, сіль, цукор, пляшка олії і з магазину, щойно принесена онуком буханка хліба. Коли з холодильника дідусь витягнув останній, невеликий шматок сала, нахилившись до нього, поцілував, на його рідких віях бриніли сльози. Хлопець бачив, за мить його руки самовільно стиснулись у кулаки, згадав, як дідусь, за столом різав сало на малі шматочки, кидав у беззубий рот, і прицмокував так, ніби немовля п’є солодку суміш з пляшечки. Зненацька його брови піднялися, в голову влетіла думка: “ О, якби ти, батьку, був поруч, почув би від мене не приємні слова, я навряд чи й втримався б, щоб тебе кулаком не врізав у челюсть, як у кіно, можливо тоді, ти би зрозумів що накоїв. Думаю зараз — у мене вже є така сміливість”.
Грошей у дідуся - як краплина води у морі, журився хлопчик, він розумів, як підло вчинив батько, адже картка, щоб знімати пенсію була у нього, тож попереду справжнє життя безхатченків. Онук знав, якщо хтось зупинить із правоохоронців, то важко буде домовитися, щоб не відправили у поліцейський відділок, а потім у притулок. Та він і не думав розлучатися з дідусем, тому й погодився на його пропозицію, хоча би на зиму сховатися у старому, вже майже непридатному для життя гуртожитку. Йому дід розповідав, що до пенсії працював слюсарем у міському водоканалі - його викликали лагодити труби, чи замінити крани. Тож тільки через це з ним погодився, але, як було не погодитися, адже іншого виходу не було. Він розумів - про школу, на якийсь час потрібно забути. Тим паче у школі знали, що є батько, а сам хлопець навчався старанно. Що залишився без матері - здається, по-справжньому нікого не турбувало. У гуртожитку, вони вже мешкають третій місяць, гроші й продукти закінчилися, тому й доводиться хлопцеві з надією йти, до смердючих баків, щоб все ж таки щось знайти, щоби прожити ще хоч один день. Дізнавшись, що у лівому крилі будинку мешкають, ще дві літні пари, яким так і не надали обіцяні квартири, дідусь навіть зрадів, тихим голосом промимрив:
— Ну от, вони живуть - і ми виживемо. Нам головне зиму перебути, а навесні щось придумаємо.
Він розумів, як важко онукові. Іншим разом, зазирнувши в очі, гладить по голові, і приховуючи своє розчарування, відведе погляд убік, тихо, ледь чутно промовить:
— Ти моя опора - не покидай мене. Якби ж моя Оля була, нам би тут не довелося виживати.
*
Надворі помітно сутеніє, за новобудовами, останніх сонячних променів вже й не видно. Андрійко підійшов до баків, які були частково огороджені невисоким залізним парканом, за мить намагався пальцями знайти хоч щось, що можна було мати на вечерю. Його очі без блиску, душа в безнадії, переступивши з ноги на ногу, все ж добре нахилившись, знайшов напів порожню банку з-під консерви »Килька», а поряд поліетиленовий пакет з великим шматком батона і двома квашеними огірками. У голові роїлися думки: “Це вже добре, нам на вечерю досить. Якби ж хоч іще щось, щоби на завтра до кип’ятку, нехай би дідусь поснідав, а я, не світ не зоря гайну до кафе, чи ресторану, може щось там знайду, не думаю, що комунальні служби все вивезуть, тож попереду вихідні дні.”
У його грудях здіймалося хвилювання, більше нічого не знайшовши, йшов поміж баками, за щось зашпортнувся, ледь втримався на ногах, на черевикові помітив нитки, які йому завадили пройти далі. Вже нахилившись, рукою різко потягнув, від здивування округлилися очі, заплутані нитки за собою тягнули чорний поліетиленовий пакет. Щоб звільнитися від ниток, хлопець змушений був присісти. Озирнувшись, він з нього все витрусив - перед ним впала біла гіпюрова хустка, вона йому здалася зовсім новою, не вагаючись, він засунув її за полу куртки. Відразу мелькнула думка: “ Може у когось, на щось обміняю і то добре.» Помітивши ледь відкриту коробку з-під взуття, відкопилив нижню губу, тихо прошепотів:
— Пуста… Та що там і могло бути…
Але випадково зачепивши рукою, з неї висипалися якісь папери, конверт, який йому здався досить товстим. Вигляд конверта його заінтригував - він пальцями почав його стискати, відчувши щось достатньо тверде, різко розірвав його. Зазирнувши, в нього округлилися очі, він кілька раз ними кліпнув, відразу сховав у кишеню. Думка, що це ймовірно золото, ніби струм пронизала його молоде тіло — він здригнувся. Та все склавши у клітчасту сумку, крадучись, зник поміж будинками, поспішав до діда. Хоча й нікого не зустрічав, але йшов озираючись, ніби його - мав хтось переслідувати.
Від різкого скрипу дверей, дід, аж здригнувся та онук відразу їх щільно, ледь чутно зачинив і закрив на клямку. Він різко зняв куртку - все з пакета висипав на підлогу. Дід нічого не розуміючи, аж рот відкрив, але мовчав. Онук до нього звернувся веселим, тремтячим голосом:
— Дідусю! Ти подивися що я приніс, ти подивися, тільки не подумай, що я у когось поцупив, ти ж знаєш — я цього ніколи не зроблю.
Дід суворо поглянув на нього, присівши за столом, від хвилювання рукою витер змокле чоло, співучим голосом заговорив:
— Значить так! Слухай уважно, ці коштовні речі: сережки, обручку, браслет, я так розумію може із золота, але можливо й позолочені, ця жінка залишила від відчаю. Ти бачиш лист, але тобі про такі речі ще зарано читати. Я ж прочитавши, зробив висновок, цей лист до чоловіка ніби прощальний. Тут, он бачив маленький папірець з печатками, то від лікаря висновки обстеження, от вона про це тут дещо пише. У них у сім’ї є непорозуміння, мабуть страждає, тому ти підеш на базар, маєш уговорити жінку, що хустки продає, щоб взяла хустку, а натомість нехай набере тобі отой номер телефона, що на папірці. Коли відповість чоловік, нічого не кажи. А якщо відповість жінка, ти їй повідомиш, що знайшов дещо і хочеш все повернути. Ми з тобою, підемо на побачення удвох, віддамо їй ці речі. Зрозумій, це потрібно зробити.
Сприймаючи кожне слово Андрійко зрозумів, який дідусь розумний, як йому шкода навіть чужу людину. Він потираючи долоню об долоню, відчував, що вони гарячі, але ніяк не міг вгамувати своє хвилювання. Нарешті зазирнувши до вікна, рішучим голосом промовив:
— Добре дідусю, саме завтра неділя, піду на базар, думаю всі павільйони будуть відчинені. Правда йти далеченько, але нічого, основне, щоб я нікого зі школи не зустрів, хоча вони думають, що я з батьком за кордоном, але все може бути. Мабуть моя куртка має не найкращий вигляд, але я зараз її мокрою ганчіркою витру, думаю до ранку висохне.
Слово діда, для онука — це закон. Згадуючи, як він з ним проводив найкращі часи в житті: похід у парк на каруселі, виїзд на природу, до річки, як пригощав його морозивом і часто у чоло цілував, хлопець поклявся - завжди буде з ним поруч.
*
Ранок зустрів Андрія холодним вітром, який інколи приносив мілкі краплини дощу, все небо затягнуте сірою пеленою.
»Погода кепська, як і настрій, не знати чи вдасться зробити так, як задумав дідусь», з такою думкою він поспішав до базару.
На базарі з гучномовця лунають українські пісні, о десятій годині, тут завжди людно. Хлопець, якийсь час стояв осторонь спостерігав, як молода жінка пропонувала та продавала хустки, шарфи. Вибрав момент, коли біля неї покупців не було, вона вже дістала сигарету, мала намір курити, він сухим голосом вимовив,
— У мене є гарна хустка, я хочу вам дещо сказати.
Її вузькі брови, від здивування, піднялися вверх, кивнула головою, водночас очима повела убік.
Йому вдалося з нею домовитися, але вона сказала, що потрібно почекати. Йому ще й повезло, вона пригостила його кавою і домашнім пиріжком із солодким сиром, при цьому, ледь посміхнувшись, співучим голосом помітила:
— Ти мабуть не поснідавши сюди прийшов, кажеш мами немає, обставини. Я тебе розумію, сама у дитбудинку виросла, хто туди хоче. Не сумуй, зробимо, що твій дід просив, цінуй що він у тебе є, бо в цьому непередбаченому світі одному важко вижити. Он, є стілець, присядь - потрібно з годину-дві почекати.
Час тягнувся довго, нарешті людей на базарі помітно поменшало, деякі палатки вже зачинялися. Цю молоду жінку звали Юля, Андрій це почув, коли до неї звертався сусід по палатці, що торгував чоловічими джинсами. Вона вже з вітрини забирала речі і складала в картонну коробку, голосно сказала: - Тепер вже до тебе черга дійшла, давай той папірець з номером телефона.
Вона сама набрала номер і відразу віддала йому — у слухавці почув жіночий голос:
— Алло.
Він раптово почервонів, його голос злегка тремтів:
— Мене звати Андрій, я вам маю дещо віддати, нам потрібно зустрітися.
Юля стояла поруч, помітивши розгубленість хлопця, пальцем втиснула на гучномовець.
У голосі жінки помітно відчулося занепокоєння:
— Це хто? Це хтось жартує зі мною, що за Андрій? І що маєш віддати, скажи, тільки тоді погоджуся зустрітися.
Юля вмить вихопила телефон і вимкнувши гучномовець, відвернувшись, відійшла у сторону. Андрій злегка зблід, його тисло у горлі, але не міг вимовити й пару слів, вони ніби десь там, далеко, загубилися. В голові луною й досі відбивалося:” Це хто? Що за Андрій?”
Від думки, що він не виконає дідусеве дорученні, йому зробилося млосно, він важко опустився на стілець. Та несподівано гучний голос Юлі — його повернув до тями:
— Значить так! О шістнадцятій годині, біля АТБ, твого кварталу, вона буде вас чекати. Каже одягнена буде у коричневе пальто і білий берет, так що все окей, а ти бачу розгубився. Ось візьми, це моя візитка, якщо щось потрібно - телефонуй не соромся, чи приходь, якщо щось термінове. Не знаю, що там у вас із дідом та з цією жінкою, але бажаю, щоб у вас все було добре.
Вона різко розвернулась, з кутка взяла подарунковий пакет, одним рухом засунула йому у руку, у її погляді він бачить світло, підморгнула і дзвінким голосом мовила:
— Ти мені пообіцяй — у пакет зазирнеш тільки вдома, добре?
Він трохи зніяковів, кліпав очима, здвигнув плечима, ледь почервонівши, хвилюючись відповів:
— Ну гаразд, обіцяю. То я пішов, дякую.
Він до діда так поспішав, що ледь відчував під собою бруківку. Навіть не думав зазирати у пакет, знав, що це нечесно.
З піднятим настроєм, як листок, під дійством тихого вітру, зайшов у кімнату і ніби вальсуючи, зробивши два кола, присів на стілець.
Дід, помітивши онука, усміхнувся, у його очах блиск радості, протяжно мовив:
— Я все зрозумів, ти поговорив з тією жінкою….
— Так дідусю, говорив.
Він пакет поставив на стіл.
Дід прицмокує і здивовано мовив:
— То чого мовчиш? Розповідай що далі.
Не поспішаючи, Андрійко зазирнув у пакет — зверху лежить папір з рекламою на електричні товари. Він поклав на стіл і помітивши ту саму білу хустку, що він віддав Юлі, руками взявся за голову. Уважно дивиться на діда, мовив:
— Я їй хустку віддав, а вона назад повернула. Дідусю, я не знаю чому вона так вчинила.
Трохи вгамувавши емоції, Андрійко все розповів дідові ,і через дві години вони мали бути біля АТБ.
*
Сильний вітер, їх ніби підштовхує йти швидше. Вони й так вийшли заздалегідь, щоб якийсь час посидіти на лавці, подихати свіжим повітрям. Адже та вологість у гуртожитку, тисла на груди, дідові здавалося, що він до свого призначеного дня, не вирветься з того приміщення.
Андрійко позирав довкола, хитав ногами, раптом він побачив свою вчительку з української мови. Вона вже швидко йшла до них, за мить здивовано запитала:
— О! Андрійку, а ти що тут робиш?
Його лице взялося вогнем. Коли він відповідав— від хвилювання голос зрадницьки тремтів:
— Та, ми тут з дідусем…
Помітивши суворий погляд діда, продовжив:
— Ми тут одну жінку чекаємо.
Коли вона присіла біля них, тільки тоді він звернув увагу на її білий берет і темно-коричневий колір пальто.
Та за мить зібравшись, звернувся до діда:
— Дідусю це моя вчителька з української мови Любов Іванівна.
В голосі жінки помітна нотка здивування,
— А ми у школі всі думали, що ти з батьком поїхав за кордон. Я сама ходила до вас додому, але мені сказали,що всі виїхали, там живуть нові господарі.
Дідусь тихо, ледь чутним голосом, запитав:
— То це у нас з вами зустріч… Зрозуміло, нам, напевно, було би краще десь присісти, поговорити у теплому місці. До речі мене звати Петро Павлович, я батько його покійної мами. На жаль, нам немає вас куди запросити, а розмова буде довга.
— То що тут думати,— жінка заговорила досить швидко.
— Я мешкаю зовсім недалеко, не знаю, що ви мені маєте віддати, але ми поговоримо про Андрійка, якщо він тут, то чому до школи не ходить? Я вас до себе в гості запрошую, пригощу пиріжками з капустою і до чаю є рулет з яблуками.
Андрійко сидів опустивши голову вниз. Він слухав, йому не вірилося, що це все відбувається з ним.
Дід легко доторкнувся його плеча, мовив:
— Ну що Андрійку, вставай, запрошують у гості, то чому відмовлятися. Ось там, ми наодинці з Любов Іванівною і поговоримо.
І вже звернувся до вчительки:
— А він тим часом подивишся телевізора, я чомусь упевнений, що він у вас є. Ця дитина вже майже три місяця без телевізора, без телефона та що вже казати. Знаєте, інколи можна було чути розмови молодих людей— « Життя дало тріщину», ось так і у нас.
*
У двокімнатній квартирі Любов Іванівни досить світло, просторо — на вікнах рожевого кольору штори, білий гіпюровий тюль, на підвіконні у горщиках різнокольорові фіалки. Помітивши квіти, Андрійко відразу згадав маму: “ Як вона, ще до хвороби разом із ним пересаджувала такі ж самі у горщики.” Іскринка радості проникла в серце, принісши відчуття тепла та затишку.
Після вечері, сидячи на дивані, хлопчик дивився телевізор, а на кухні Любов Іванівна з дідом мали довгу розмову.
За вікном панувала темна ніч, час від часу по шибках шурхотіли краплі дощу. Петро Павлович, з онуком солодко спали на розкладеному дивані. А вона сиділа на кухні, дивлячись на золоті прикраси, що лежали на розірваному конверті, знову пила чай, вгамовувала спогад про чоловіка. Ні, вона не плакала, прийняла свою долю, як вирок — ніколи не мати дітей. Знаючи, що Дмитро вже рік має коханку, вона вирішила піти: написати прощального листа, віддала золото і водночас попросити вибачення, що пішла потай. Думки в голові роїлися: « Він, мабуть, сам збирав речі. Та коробка для взуття стояла посеред столу. Якби в той час там була Вероніка, вона б точно зазирнула всередину. Але що тепер? Минуло три місяця, як я повернулася у мамину квартиру. А Дмитро, таки напевно поїхав за кордон, адже цього дуже хотіла Вероніка. Хто знає, з часом можливо Андрійко стане мені, як син і я нарешті зможу прожити життя не в самотності.»
Минуло два тижні… Ліфт, скрегочучи, зупинився на шостому поверсі. За мить два чоловіки і Андрійко стояли навпроти дверей квартири. Їм відразу, двері відчинила Любов Іванівна, мовила:
— Проходьте, добрий день. Добре, що прийшли, ось тут, у прихожій; упаковані меблі, ліжко, тумбочка, крісло, їх потрібно зібрати. Дідусь — працювати вже сили немає, а я дитину не хочу експлуатувати, прийде час, колись всього навчиться.
Петро Павлович, сидячи на дивані, дивився телевізор. Андрійко, присівши за столом, на кухні пив чай, який йому налила Любов Іванівна, він дивився у вікно і згадував той вечір, коли знайшов її золоті прикраси. На душі хлопчика тепло і спокійно, його одне дивувало, як це Любов Іванівна умовила дідуся залишитися тут жити? Він не знав подробиць, того папірця, зі штампом, та, напевно, саме написане в ньому, зіграло велику роль, — як «квиток» для порятунку. У неї немає чоловіка, немає родини, так, як і у них. Та скільки у її очах теплоти і доброти, світла, яке зігріває надією, що тепер їм вдасться пережити зиму. А що буде далі? Йому зараз, зовсім не хотілося про це думати. Він лише пригадував нещодавну розмову з дідом. Той наказав поважати Любов Іванівну, прислухатися до її порад, у всьому допомагати вдома, разом сходити за продуктами. Хлопчик твердо вирішив, що з усіх сил намагатиметься це робити, тож якщо старість дідуся буде менш болісною, то і йому житиметься спокійно. А скільки триматиме цей затишок — залежатиме від обставин і від кожного із них.
25.02 26 р
ID:
1063422
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 01.06.2026 13:53:28
© дата внесення змiн: 01.06.2026 13:53:28
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Але дуже добре, що є багато добрих людей, які відповідають добром на добрі вчинки. 
Витонченим мереживом переплітаються людські долі у Ваших творах, Ніночко, читаєш на одному диханні і полегшено зітхаєш, бо кінець, всім на радість - щасливий! 
