Бо де б українець не був — а серце все одно додому дорогу знайде.
Петро й Микола поїхали в Росію ще до війни — “на заробітки”, як тоді казали.
— Та шо там, — махав рукою дід Панас на вокзалі, — головне — язик не прикусити та сало не засвітити.
Петро був чоловік серйозний, а от Микола — навпаки: де не сяде, там уже анекдот і троє нових знайомих.
Приїхали вони на будову під Воронежем.
Мороз такий, шо вуса примерзають. Сніг рипить, крани скриплять, а бригадир кричить:
— Быстрее, мужики!
Микола зиркнув на Петра й каже:
— Бач, Петре… У них тут навіть “добрий день” звучить як команда до наступу.
Поселили їх у гуртожиток.
У кімнаті — чотири ліжка, чайник без кришки і телевізор, який показував або новини, або страшні новини.
Сусід їхній, дядя Коля з Тамбова, питає:
— А вы правда каждый день сало едите?
Микола поважно:
— Ні.
На свята ще й часник.
Той і повірив.
Якось у магазині продавщиця питає Петра:
— Пакет нужен?
Петро автоматично:
— Та ні, дякую.
Продавщиця завмерла.
— Что он сказал?
Микола пояснює:
— То міжнародна мова ввічливості. Не переймайтесь.
А природа там була красива.
Ліси, берези, сніги безкраї, морози .. справжні.
Тільки люди, думав Петро, якісь насторожені.
Наче всі бояться сказати зайве слово навіть самі собі.
І найбільше дивувало українців те, що тамтешні мужики після третьої чарки починали співати українських пісень краще за них самих.
Один тракторист у Курську як затягнув:
— “Реве та стогне Дніпр широкий…”
— аж Микола просльозився.
— От бачиш, — каже, — душа в людей однакова. Тільки телевізори різні.
Через рік вони повернулися додому.
На пероні дід Панас зустрічає:
— Ну шо, хлопці, як там?
Микола валізу поставив та й каже:
— Та люди як люди.
Тільки дуже довго їм пояснювали, кого вони мають боятися й кого любити.
Дід Панас люльку поправив:
— Ех… коли людині довго думати не давати — вона й сама себе перелякає до чортиків.
А над станцією летіли журавлі.
І так тягнуло весною, рідною землею й своїм .. домом,
шо Петро тільки мовчки вдихав повітря на повні груди.
Бо де б українець не був —
а серце все одно додому дорогу знайде.
oreol відповів на коментар liza Bird, 17.05.2026 - 21:12
однозначно..
і те, що ми говоримо про них - слово в слово вони говорять про нас,
ми називаємо їх - пі..
а вони нас,
до цього нормально ж жили й відносились одне до одного, то не україні винні й не росіяни, бо пів україни -те ж росіяни, які цього уже стидяться по різних причинах чи замаскувались - бо так вигідно, а винні ті, хто править, саме це вони тут роками й робили - займались сипаритизмом. .
Дякую, oreol, за цікаву, чуттеву реальність людського життя! Браво! Просто і дуже влучно мовлено в Вашому оповіданні!
oreol відповів на коментар Капелька, 17.05.2026 - 11:39
Дякую.
Було жж так!
Було.
Та всі про це забули.
Їздили туди, заробляли.
І з посмішкою.. а головне живими повертались.
Достає те, що більшість вважає от зараз прекрасно, а тоді .. жах був, просто жах.. хіба то життя було.
Капелька відповів на коментар oreol, 17.05.2026 - 11:50
Так воно і є і було, не порівняти з тим, що діється зараз.
Десь через час як прокоментую Авторів Клубу виставлю на сторінці
серйозного вірша про це все. Якщо буде у Вас бажання прочитати, будьласка,
буду Вам дуже радий!