Ледь жевріє нездІйсненністю мрій
бажань минулих гаснуче багаття,
сумним чуттям, засніженим лататтям
живе в душі збентеженій моїй.
Я бачу дім – старенький, сивий геть,
а був колись веселим та співочим…
І він сумує часом серед ночі,
хоча вже й пам’ята мене ледь-ледь.
Та розумію: більш не повернусь –
давно немає стежки до порогу.
Прошу для нього радості у бога,
і далі йду, і майже не журюсь…
