Про справді велике горе
Дитину вбито. По одній убили
із боку кожного. Буває й більше.
Про це в новинах сумно оголосять.
Гримаса це війни: дитину вбито.
Вона могла б жорстокою зробитись,
якби жила. Зле серце панувало б:
жорстокість звикла бачити людина.
тоді чому не слід в жорстокість вірить?
Або жила б, та глибоко нещасна,
чи він би жив... Втрачай - не відшкодують.
Звикай до злоби, хоч і до чужої.
Смерть врятувала б від життя бридкого
Так, коли трапиться раптова втрата,
хтось вирішить: можливо, це на краще?
Себе та інших хоче так втішати
в біді натягнутим цим міркуванням.
Та ось могила. А над нею - мати.
Уже велять віддати їй - не може.
Стоїть і батько, сліз не витирає.
Його тримають, а інакше впав би.
І розумієш: міркувать не варто.
Хай жалість не веде до мудрування.
В могилі поховають цій надію
на краще, на прекрасне, світло щастя...
Немає виходу, окрім скорботи,
яка б уміла виховать відразу
до війн, до їх пихатого безумства...
В житті тяжкому діти хай зростають!
24.03.2026
