Життя не має наміру робити нас досконалими. Той, хто є досконалим, має бути в музеї.
Еріх Марія Ремарк
Любий Еріху Маріє, я, в цілому, можливо, і ні, а як же мої пальці? Чи можу я їх демонструвати скрізь як досконалу частину себе? Тендітні, витончені, ласкаві... Чи вони повинні десь проходити фейс-контроль і перевірку на досконалість? Адже планую, що кожна їхня поява будь-де буде максимально ексгібіціоністичною (самі придумайте, як це) і відвертою.
Сьогодні шукала щось для натхнення, натрапила на ці твої слова й остаточно зрозуміла, що вся моя проявленість завжди стукалась лобом об «недосконалість». А це такий паршивий камінець, що його дуже тяжко відсунути з дороги, і коріння його лежить саме там, де ми недоотримали безумовної любові. Там, де нам сказали, що ми, в принципі, нічого так, але треба ще постаратися, бо ооооотам є хтось трііііішки кращий. (А ось тут у кожного своя історія: хто і в чому був кращим у їхньому житті, хто і в який момент їм про це сказав, як сильно це їх ранило, а може, навіть покалічило.) А підсилило й ще більше заякорило цей досвід те, що сказано це було так, ніби для нашого ж блага й тільки з корисними цілями-перецілями. А уявіть, що ми всі є носіями генетичною пам'яті наших предків, які жили в час, коли бажання бути іншим=бути засудженим.
Але варто людині полюбити свої недосконалості й показатися — і для когось вона неодмінно стане натхненником або натхненницею в чомусь. Більш того — найпрекраснішою та найдосконалішою назавжди. А когось, звісно, буде дуже сильно тригерити. (І тут варто відслідкувати свою реакцію на мої пальці: якщо не сподобається, то попахує пасивною агресією. Про неї розповім у наступних випусках.)
І от я думаю: на що можу надихнути когось, демонструючи свої пальці? І чи хочу бути натхненницею? Чи, може, якийсь час мені хотілося нею стати всім назло? (Ну не всім, а тим, хто якраз і не любив мене безумовно.) Але ж потім по життю ти вже бачиш цю небезумовну любов, як привид, у поглядах інших і думаєш, що дійсно ж недосконалий для того чи іншого. Або й для всього.
Але приходить момент — не без проробленої внутрішньої роботи та схоплених за хвіст усвідомлень, — коли проявлятися хочеться не на зло, а тому, що щось тяжко стримати всередині: воно просто витікає з тебе тим, що любиш. І ти нарешті починаєш вірити, що саме так Всесвіт показує тобі: пора цим ділитися. І не оцінювати, потрібно це комусь чи ні, якщо це треба тобі.
Ми дійсно прийшли в це життя не для того, щоб стати досконалими, а пройти свій шлях і виконати якісь умовні задачі на цьому шляху. І оскільки він у кожного свій, то й мірятися, хто кращий і вправніший, — немає потреби.
Ми не музейні експонати, а живі, перетікаючі, пластичні, гнучкі, вібруючі, неохопні, несподівані, раптові, несталі, відкриті, спонтанні, цікаві, глибокоширокі... Як ти хочеш, щоб я нас обізвала? Бо оце все має входити в нас — людей.
І ми прийматимемо недосконалості інших, коли приймемо свої. І так само зі шляхом: дозволимо кожному йти своїм, коли віднайдемо свій власний. Але якісь наші недосконалості не виключають нашої досконалості й унікальності в чомусь іншому.
Дорогий Еріху, я тобі ще напишу, але не чекай, бо можу й обманути.
Дякую, що надихнув.
Твоя Клер.
Друзі, хочу запитати вас: а що ви в собі любите так, як от я — пальці?) Нам треба було щось, щоб стартонути, тож ви можете написати про якусь свою маленьку особливість і спробувати навіть нею похвалитися.
І ще чекаю вашу улюблену цитату чи вислів, а я принесу вам роздуми на цю тему. Клер — вона писака ще та, тільки треба її тестити й виганяти із зони комфорту.
Так, людська рука, здається, одухотвореніша за обличчя, і більше скаже про людину, ніж обличчя, бо обличчя, личка, в нас тільки у дитинстві, а далі - маски.
Прекрасні в тебе пальчики, Клер і написали все так гарно!
Я ж люблю свої шрами, яких спочатку стидалася, вони в мене всюди - на обличчі, спині, грудях, животі, горлі... Найменший зовсім непомітний, бо знаходиться на зворотній стороні повіки)) Всі різні. Світлі риски, павутинки, ямки, темні цятки, зміїсті горбики. Прикольно думати, що тіло схоже на дерево, яке росте собі й росте, не помічаючи порізів.
Цитата най буде хоч оця: "Ти не маєш потреби виходити з дому, залишайся за своїм столом і слухай. Ба навіть не слухай, тільки чекай. Ба навіть не чекай, просто мовчи і будь самотнім. Всесвіт сам напрошуватиметься на відкриття, він не може інакше, він у судомах звиватиметься перед тобою". Франц Кафка
Погладила подумки всі твої шрами, думала про малу Світланку, яка назбирала їх скільки) Наше тіло розповідає історію про нас. А мене шрамів мало, в дитинстві одна була з цілими колінами, а всі діти ходили розквашені. Була дуже слухняною і зручною. Не треба було такою бути. Дякую за цитату, мені треба було почути ці слова, бо зараз коли майже весь час вдома і сама - відчуття, що все пройде повз, життя пройде.
Обіймаю і люблю, дуже
Якщо продовжити Ваші роздуми про досконалість, а ще й привести цитату, тут гарно висловилася Макс Фрай: "Стільки пороків в одній людині - оце, я розумію, досконалість!" Не найулюбленіша цитата, але дуже влучно стає в місці роздумів про безумовне прийняття.
Насправді дивно, коли з дитини/людини намагаються зробити щось інше, більш зручне, що укладається в Прокрустове ложе суспільства, а не приймають її такою, якою вона є. На мій погляд ми всі дуже схожі на частинки великого пазла. І дуже дурне діло ламати частинку тільки тому, що вона не стає на місце іншої...
Моя найулюбленіша риса - це цікавість. Це навіть не риса, а моя природа. І якщо мені не цікаво, то вже не я. Бували і такі часи. Тепер тримаюся, щоб знов туди не впасти.
А ще я руда. В дитинстві мене це дуже бісило (зрозуміло чому ), а зараз дуже люблю свій мідяний колір.
Дякую, що приходили до мене, я собі уявляла Вашу руду голівку, коли читала і посміхалась. Бажаю, щоб навколо було все так захопливо і цікаво, щоб не було ніяких нецікавостей, щоб у них провалюватись!)
Теж ото думаю, думаю, навіщо ламати ті пазли, але то певно від неспроможності полюбити щось відмінне від себе.
Обіймаю і дякую за цитату, я ж тепер з радістю напишу відгук на неї
), а зараз дуже люблю свій мідяний колір. 
